Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Автор книги: Ян Потоцкий

Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 47 страниц)

Нарешті сон почав змагати прекрасних мавританок, і ми розірвали обійми. Залишившись сам, я подумав, що мені було б дуже неприємно, якби вранці знову прокинувся під шибеницею. Я розсміявся тій думці, але вона весь час свербіла мені в голові, аж поки не заснув.

День шостий

Мене розбудив Зото й сказав, що я сильно проспав і що обід вже готовий. Я швиденько одягнувся й пішов до своїх родичок, які вже чекали в кімнаті-їдальні. Очі їх зупинилися на мені з любощами, дівчата, здавалося, більше зайняті спогадами про минулу ніч, ніж обідом, який їм накрили. Після обіду Зото сів поряд з нами й почав розповідати про свої пригоди:

Продовження історії Зото

Мені йшов сьомий рік, коли мій батько зв’язався з бандою Монтальді, і я добре пам’ятаю, як мою матір, мене й двох моїх братів відвели до в’язниці. Це, однак же, було тільки для вигляду, бо мій батько не забував ділитися своїми заробітками зі слугами закону, яких легко було переконати, що ми не маємо з батьком ніяких стосунків. Начальник сбірів під час нашого ув’язнення дбайливо опікувався нами й навіть скоротив нам час арешту.

Мою матір після її виходу на волю з великою шаною привітали сусідки та й усі мешканці цілої дільниці, бо в південній Італії розбійники є такими ж народними героями, як контрабандисти в Іспанії. Частина загальної шани припала також і нам; особливо мене вважали ватажком усіх шибайголів на нашій вулиці.

Між тим Мональді загинув в одному з нападів, і мій батько, ставши ватажком банди, хотів уславитись якимось відчайдушним вчинком Він влаштував засідку по дорозі на Салерно, якою мав проїхати конвой з грішми, висланий віце-королем Сицилїї. Напад вдався, але батько був поранений мушкетною кулею в крижі й не міг більше займатися цим ремеслом. Та мить, коли він прощався з товаришами, була надзвичайно зворушливою. Запевняють, що кілька розбійників розплакалися на повний голос, у що я навряд чи повірив би, якби сам одного разу в житті не плакав гіркими сльозами, убивши свою коханку, про що я ще розповім вам.

Банда без ватажка не могла довго протриматись; кілька чоловік подалися до Тоскани, де їх повісили, решта поєдналися з Теста-Лунга, який тоді в Сицилії починав набирати певного розголосу. Мій батько переплив протоку й подався до Месіни, де попросив притулку в авґустинському монастирі Дель-Монте. Накопичені гроші він передав під опіку монахів, привселюдно покаявся і поселився поблизу паперті. Там вів спокійне життя, йому дозволяли гуляти в монастирських садах і дворах. Монахи годували його супом, по решту страв він посилав до сусідньої корчми; а ще монастирський послушник перев’язував йому рани.

Я здогадуюся, що батько повинен був часто посилати нам гроші, бо вдома в нас був повний достаток. Мати брала участь у всіх карнавальних розвагах, а у великий піст влаштувала нам presepio, тобто шопку з ляльками, цукровими палацами, іграшками й тому подібними дрібничками, в яких жителі неаполітанського королівства намагаються перевершити одні одних. Тітка Лунардо також мала шопку, але значно гіршу від нашої.

Наскільки я пам’ятаю, моя мати була дуже доброю, і ми часто бачили, як вона плакала, думаючи про небезпеки, на які наражений її чоловік; проте невдовзі якийсь наряд чи коштовність, одягнені на злість сестрі чи сусідкам, висушували її сльози. Радість від чудової шопки була останнім задоволенням, яке вона пережила. Не знаю, в який спосіб захворіла вона на запалення легенів і через кілька днів померла.

Після її смерті ми б не знали, що нам тепер робити, якби тюремний наглядач не прийняв нас до себе. Ми пробули в нього кілька днів, потім нас віддали під опіку одному погоничу мулів. Той перевіз нас через Калабрію і на чотирнадцятий день привіз до Месіни. Мій батько вже знав про смерть дружини, нас він прийняв розчулено, сказав нам розстелити наші циновки поряд із його власними й представив монахам, які додали нас до дітей, що прислужували під час меси.

Ми теж почали прислужувати, обрізали ґноти у свічок, запалювали лампи, а весь інший час бешкетували на вулиці, зовсім як у Беневенто. Ми їли суп у монахів, діставали від батька по одному таро на каштани й бублики, з якими йшли гратися в порт і верталися вже пізно вночі. І беручи в цілому, не було на світі щасливіших від нас вуличних шибеників, аж поки випадок, про який я ще й зараз не можу говорити без люті, не визначив усю мою подальшу долю.

Одної неділі, якраз коли мала починатися вечерня, я прибіг під собор з повними кишенями каштанів, які купив для себе й своїх братів, і ділився з ними цими улюбленими ласощами. У цей час до собору під'їхав прегарний екіпаж, запряжений шістьма кіньми, та ще й з двома вільними кіньми тієї ж масті попереду – така собі зайва розкіш, яку я бачив тільки в Сицилії. Відчинилися дверцята, спершу вийшов кавалер-шляхтич, який подав руку гарній дамі, за ними священик і нарешті маленький хлопчик мого віку з гарнесеньким обличчям, одягнений в угорський костюмчик; діти тоді часто їх носили.

Венгерка з синього оксамиту, розшита золотом і обшита соболями, спускалася нижче колін, прикриваючи верхівки його жовтих сап’янових чобітків. На голові в нього був ковпачок, також із синього оксамиту, обшитий соболями й прикрашений султаном з перлів, який опадав йому на плече. На поясі з золотих шнурочків і шишечок висіла маленька шабелька, усипана коштовними каменями. В руці ж він тримав молитовник, оправлений в золото.

Вигляд такого гарного одягу на хлопчикові мого віку привів мене в такий захват, що сам не знаючи, що роблю, я підійшов до нього й простягнув йому два каштани, які тримав у руці; але малий негідник, замість того, щоб подякувати мені за люб’язність, з усієї сили вдарив мене молитовником по носі. Цей удар мало не вибив мені лівого ока, а застібка, яка зачепилася за ніс, роздерла мені ніздрю, і мене тут же залила кров. Мені здається, я чув, як малий панич почав жахливо кричати, але не пам’ятаю того як слід, бо впав непритомний. Прийшовши до тями, я побачив, що лежу біля криниці в саду, оточений батьком і братами, які обмивали мені обличчя й намагалися зупинити кровотечу.

Коли я ще лежав так, закривавлений, ми побачили малого панича з отим дворянином, який першим вийшов з карети, як вони підходять до нас із священиком і двома слугами, один з яких ніс жмут лозин. Дворянин у декількох словах повідомив, що герцоґиня Рокка Фьйоріта вимагає, аби мене до крові відшмагали за те, що я насмілився перелякати її і її маленького Прінчипіно. Слуги одразу взялися до виконання вироку. Батько мій, боячись, щоб монастир не відмовив йому в притулку, спершу не смів навіть озватися, але бачачи, як безжально роздирають моє тіло, не зміг більше витримати й, звертаючись до того дворянина, промовив з виразом глибокого обурення:

– Накажи припинити ці тортури або запам’ятай, що не одного я вбив, вартого десяти таких, як ти.

Дворянин, мабуть, зрозумів, що ці слова не позбавлені глибшого значення, і наказав припинити шмагання, але поки я ще лежав на землі, Прінчипіно наблизився й ногою вдарив мене в обличчя, говорячи:

– Managia la tua facia de banditu![11]11
  Клята бандитська морда! (Італ. діал.)


[Закрыть]

Ця остання образа переповнила міру моєї люті. Можу сказати, що від того моменту я перестав бути дитиною, чи радше відтоді ніколи не відчув більше жодної радості того віку, і довго потім не міг спокійно дивитися на людину в багатих одежах.

Без сумніву, помста, мабуть, є первородним гріхом нашого краю, і хоча мені було тоді всього лиш вісім років, я день і ніч думав тільки про покарання Прінчипіно. Не раз я прокидався вночі, марячи, що тримаю його за волосся й обсипаю ударами, наяву ж обдумував, у який спосіб можна би помститися здалеку (бо я усвідомлював, що мені не дозволять наблизитися до нього) й, заспокоївши свою пристрасть, одразу ж утекти. Нарешті я вирішив поцілити його в обличчя каменем, бо був достатньо меткий; тим часом же, щоб краще набити руку, я цілими днями вправлявся, кидаючи камені в ціль.

Одного дня батько запитав у мене, чому це я з такою пристрастю віддаюся новій розвазі. Я відповів, що маю намір розбити пику Прінчипіно, а потім втекти й стати розбійником. Батько зробив вигляд, що не вірить мені, однак по його усмішці я здогадався, що він схвалює мій намір.

Нарешті прийшла неділя, яку я визначив днем своєї помсти. Коли під’їхав екіпаж, і я побачив, як вони всі виходять, то спершу зніяковів, а потім набрався відваги. Мій малий ворог помітив мене в натовпі й показав язика. Я тримав камінь в руці, шпурнув його, Прінчипіно впав навзнак.

Я одразу ж кинувся тікати й зупинився лише на другому кінці міста. Там я зустрів знайомого коминярчука, який запитав мене, куди це я йду. Я розповів йому всю свою пригоду, а він відвів мене до свого майстра. Тому якраз бракувало хлопчиків, він не знав, де їх шукати для такого неприємного ремесла, тому охоче прийняв мене. Він присягнувся, що ніхто мене не пізнає, якщо я вимажу сажею обличчя, і що лазіння по дахах і коминах – це часто дуже корисне вміння. Він мав рацію, я пізніше не раз завдячував життям набутій у ті часи спритності.

Спершу дим і сморід сажі дуже дозоляли мені, але я, на щастя, був у такому віці, в якому до всього можна звикнути. І я вже шість місяців займався новим ремеслом, коли зі мною сталася наступна пригода.

Я був на даху й прислуховувався, з якого димаря відізветься мій майстер, як раптом мені здалося, що я почув голос у сусідньому комині. Я чимшвидше спустився, але під дахом знайшов димар, який розходився в два протилежні боки. Мені треба було ще раз гукнути, але я не зробив цього й почав легковажно злазити першим ліпшим отвором. Зісковзнув униз, опинився в багатій кімнаті й першим, що я побачив, був мій Прінчипіно в сорочці, який грався м’ячем.

Хоча малий дурень часто, мабуть, вже бачив у своєму житті коминярів, однак цього разу він узяв мене за чорта. Впав на коліна, склав молитовно руки й почав благати мене, щоб я його не забирав, обіцяючи, що буде слухняний. Я б, може, й розм’як від тих благань, але в руці я тримав свою коминярську мітлу, і спокуса скористатися нею була надто сильною; а крім того, хоч я й помстився за удар молитовником і якоюсь мірою за хльосту, але в пам’яті залишалася ще та хвилина, коли Прінчипіно копнув мене ногою в обличчя, говорячи: «Managia la tua facia de banditu!» Зрештою, кожен неаполітанець воліє помститися радше більше, ніж дещо менше, аніж належиться.

Тож я вирвав жмут хмизин з мітли, розірвав сорочку Прінчипіно й оголивши йому спину, почав як слід шмагати; дивна річ, але малий від страху навіть не писнув.

Коли я вирішив, що з нього досить, я обтер обличчя й сказав:

– Ciucio maledetto, іо по zuno lu diavolu, io zuno lu piciolu banditu delli Augustini[12]12
  Клятий віслюк, я не диявол, я маленький розбійник з монастиря авґустинців (італ. діал.)


[Закрыть].

Тут до Прінчипіно повернувся голос, і він почав гукати на допомогу; я, ясна річ, не чекав, поки хтось прийде, й дав драла тією ж дорогою, якою прийшов.

Я опинився на даху, знову почув голос майстра, який гукав мене, але не вважав за потрібне відповідати. Я перестрибував з одного даху на другий, потрапив на дах якоїсь стайні, перед якою стояв віз, повний сіна, скочив з даху на віз, з нього на землю й щодуху побіг до монастиря авґустинців. Там я все розповів батькові, який слухав мене дуже зацікавлено, після чого сказав:

– Zoto, Zoto! Gia vegio che tu sarai banditu![13]13
  Зото, Зото! Я вже бачу, що ти будеш бандитом! (Італ. діал.)


[Закрыть]

Потім, звертаючись до якогось незнайомця, який стояв поруч із ним, сказав:

– Padron Lettereo, prendete lo chintosto vui[14]14
  Татуню Леттерео, візьміть його краще до себе (італ. діал.)


[Закрыть].

Леттерео – це часто вживане в Месіні хрещене ім’я. Походить воно від певного листа, якого Пресвята Діва начебто написала жителям цього міста, датуючи його: «року 1452 від народження мого сина». Месінці так само шанують цей лист, як неаполітанці – кров святого Януарія. Я з’ясовую вам цю подробицю, бо через півтора роки возніс Мадонні делла Леттера молитву, про яку думав, що вона буде останньою в моєму житті.

Таточко Леттерео був капітаном збройної пінки, призначеної нібито для добування коралів, насправді ж шановний моряк займався контрабандою і навіть розбоєм, якщо обставини були сприятливими. Щоправда, нечасто йому таке випадало, бо, не маючи гармат, він вимушений був задовольнитися пограбуванням кораблів біля безлюдних берегів.

Про це добре знали в Месіні, але Леттерео перевозив контрабанду для найбагатших купців міста, митники теж мали з цього свою вигоду; з іншого боку, було відомо, що таточко охоче грається стилетом і ця остання обставина знеохочувала тих, які б хотіли пхати свого носа в його справи.

Леттерео мав показний вигляд, вже сам зріст і широкі плечі достатньо вирізняли його в натовпі; а крім того, вся його зовнішність так досконало відповідала родові його занять, що людей достатньо боязких вже на сам його вигляд проймав дрож неспокою. Його сильно засмагле обличчя ще більше почорнив постріл гарматного пороху; а обсмалену шкіру він ще й прикрасив різними дивними рисунками.

Моряки Середземного моря мають звичай виколювати собі на руках і грудях різні цифри, хрести, контури кораблів та інші тому подібні прикраси. Леттерео перевершив усіх у цій справі. На одній щоці він виколов собі Мадонну, на другій – розп’яття, хоча побачити можна було лишень верхівки цих малюнків, бо решту закривала густа борода, якої ніколи не торкалася бритва і яку лише ножички утримували ще в якихось межах. Додайте до цього величезні золоті кульчики у вухах, червону шапку, пояс такого ж кольору, каптан без рукавів, короткі матроські штани, руки й ноги до колін голі й повні кишені золота.

Вважалося, що в молодості в нього були закохані різні великі пані, насправді ж він був тоді всього лиш улюбленцем жінок свого стану й грозою їхніх чоловіків.

Нарешті, аби покінчити з описом Леттерео, скажу вам, що свого часу він тісно дружив із певним знаменитим чоловіком, який пізніше був широко відомий під іменем капітана Пепо. Вони разом служили у мальтійських корсарів, потім Пепо перейшов на королівську службу, Леттерео ж, якому честь була не така дорога, як гроші, вирішив розбагатіти за будь-яку ціну, а водночас став найзапеклішим ворогом колишнього товариша.

Мій батько, єдиним заняттям якого в монастирі було перев’язування своїх ран, від яких він уже ніколи не сподівався вилікуватись, охоче зав’язував розмови із схожими на себе лицарями. Заприятелював він і з таточком і мав надію, що, довіривши йому мене, не матиме відмови. І аж ніяк не був розчарований. Леттерео, зворушений цим виявом довіри, пообіцяв моєму батькові, що мій випробувальний термін не буде таким дошкульним, як у інших корабельних юнґ, і запевнив, що той, хто знає ремесло коминяра, за два дні легко навчиться видряпуватись на щогли.

Ця переміна надзвичайно ощасливила мене, бо мій новий стан здавався мені значно шляхетнішим, ніж вискоблювання коминів. Я обняв батька й братів і весело подався з таточком на його корабель. Піднявшись на борт, Леттерео зібрав своїх двадцятьох матросів, постаті яких повністю відповідали його власному вигляду, представив мене тим сеньйорам і сказав так:

– Anime managie, quistra criadura e lu filiu de Zoto, se uno de vui a outri li mette la mano sopra, io li mangio l'anima[15]15
  Кляті поганці, цей малий – син Зото, хто з вас зачепить його, я з того душу виб’ю (італ. діал.)


[Закрыть].

Це попередження дало бажані наслідки, хотіли навіть, щоб я їв разом з усіма, але побачивши, що двоє інших юнґ прислужували матросам і з’їдали рештки, я сказав, що приєднаюся до них. Цей вчинок забезпечив мені загальну симпатію. А коли ще побачили, як я швидко видряпуюсь по рейці, з усіх боків почулися вигуки захвату. На вітрильниках з латинським оснащенням рейка виконує функції реї, але на ній значно важче утриматися, бо вона завжди знаходиться в горизонтальному положенні.

Поставивши вітрила, ми на третій день прибули до протоки святого Боніфація, яка відділяє Сардинію від Корсики. Там ми знайшли майже шістдесят барок, зайнятих добуванням коралів. Ми також почали добувати, а радше вдавати, що добуваємо корали. Щодо мене, то я багато навчився за цей час, бо вже через чотири дні плавав і пірнав, як найбільш вмілий з моїх товаришів.

Через вісім днів ґреґалада – так на Середземному морі називають сильний північно-східний вітер – розігнала наш невеличкий флот. Кожен рятувався, хто як міг. Нас загнало до берегів Сардинії, в безлюдну місцевість, відому під назвою Пристань святого Петра. Там ми виявили венеційську полакру, яку, схоже, сильно потріпала буря. Леттерео одразу почав щось обмірковувати в зв’язку з тим кораблем і якір кинув поряд з ним. Потім частину своїх матросів розмістив у трюмі, щоб команда виглядала менш чисельною. Зрештою, ця осторога була значною мірою зайвою, бо трищоглові вітрильники з латинським оснащенням завжди мають більшу команду, ніж інші кораблі.

Весь час спостерігаючи за венеційським кораблем, Леттерео встановив, що його команда складається з капітана, боцмана, шести матросів і одного юнґи. А ще він побачив, що марсель зовсім подертий і його спустили для ремонту, бо торгові кораблі не мають запасних вітрил. Встановивши все це, він сховав у шлюпці вісім рушниць і стільки ж шабель, прикрив усе це просмоленим полотном і вирішив чекати слушної хвилини.

Коли погода покращилася, матроси вилізли на марс-рею, щоб поставити марсель, але так у них якось недоладно це йшло, що боцман, а потім капітан піднялися до них. Тоді Леттерео наказав спустити шлюпку на воду, потихеньку сів у неї з сімома матросами й підійшов з корми до полакри. Побачивши це, капітан, який стояв на реї, закричав:

– A larga ladron! a larga![16]16
  Геть, розбійнику! Геть! (Італ. діал.)


[Закрыть]

Однак Леттерео взяв його на мушку, пообіцявши, що вб’є кожного, хто захоче спуститися на палубу. Капітан, людина, схоже, хоробра, не зважаючи на погрози, скочив поміж снасті. Леттерео убив його на льоту; капітан шубовснув у море, й більше його не бачили. Матроси здалися на ласку переможця. Леттерео залишив чотирьох людей, щоб тримали їх на мушці, а з трьома спустився вниз. У каюті капітана він знайшов барильце, в яких зберігають оливки, але оскільки це було дещо важче й дбайливо оббите обручами, то він вирішив, що в ньому мають бути якісь цікавіші предмети. Він розбив його і з приємним здивуванням побачив замість оливок кілька мішечків із золотом. Він задовольнився цим і дав команду повертатися. Підрозділ вернувся на борт корабля, ми поставили вітрила й, пливучи повз венеційський корабель, глузливо крикнули їм:

– Viva san Marco![17]17
  Слава святому Марку! (Італ.)


[Закрыть]

Через п’ять днів ми прибули до Ліворно. Леттерео з двома матросами одразу подалися до неаполітанського консула й дав свідчення: як дійшло до сварки між його людьми й командою венеційського корабля і як капітан того останнього, якого випадково штовхнув один з матросів, упав у море. Якась частина барильця з оливками надала цьому свідченню якості неспростовної істини.

Леттерео, який мав нездоланну схильність до морського розбою, без сумніву, й далі займався б своїм ремеслом, якби йому в Ліворно не запропонували інших можливостей, яким він віддав першість. Один єврей, помітивши, що папа і неаполітанський король мають величезні прибутки від биття мідних монет, вирішив також долучитися до тих зисків. З цією метою він звелів виготовити велику кількість таких грошей в одному англійському місті, що зветься Бірмінгем. Коли замовлений товар вже був готовий, єврей посадив свого посередника у Фларіолі – рибальському селищі, що лежить на кордоні двох держав, а Леттерео зобов’язався перевозити й вивантажувати товар.

Ця торгівля принесла нам великі прибутки, і цілий рік наш корабель, завантажений римськими й неаполітанськими монетами, плавав одним і тим же курсом. Можливо, ми і далі продовжували б наші мандрівки, але Леттерео, який мав талант до всіляких торгових оборудок, підговорив єврея, щоб той у такий же спосіб вчинив із золотою і срібною монетою. Єврей послухався його поради й у самому Ліворно заснував невеличку фабрику цехінів і скудо. Наші прибутки розпалили жадібність можновладців. Одного дня, коли Леттерео перебував у Ліворно й лишень готувався до виходу в море, йому сповістили, що капітан Пепо отримав від неаполітанського короля наказ захопити його, але тільки під кінець місяця зможе вийти в море.

Це підступне повідомлення вигадав Пепо, який вже чотири дні чатував біля берегів. Леттерео дав себе обдурити, вітер був сприятливий, тож він гадав, що може здійснити ще один рейс, і підняв вітрила. Наступного дня на світанку ми побачили, що знаходимося посеред ескадри Пепо, яка складалася з двох галіотів і стількох же скампавій. Ми були оточені з усіх боків – і ніякої можливості втечі. У таточка в очах була смерть, він підняв усі вітрила й наказав тримати курс просто на головний галіот. Пепо стояв на мостику й віддавав накази, збираючись перехопити наш корабель. Леттерео схопив рушницю, прицілився й розтрощив йому плече. Усе це відбулося за декілька секунд.

Невдовзі чотири кораблі повернули на нас, і з усіх боків ми почули:

– Maina ladro! Maina сап senza fede![18]18
  Здавайся, розбійнику! Здавайся, невірний пес! (Італ. діал.)


[Закрыть]

Проте Леттерео скерував корабель у навітряний бік, так що борт з одного боку ковзав поверхнею моря; потім, звертаючись до команди, він закричав:

– Anime managie, io in galera non ci vado. Pregate per me la santissima Madonna della Lettera[19]19
  Кляті поганці, я не піду на каторгу. Моліться за мене пресвятій Мадонні делла Леттера (італ. діал.)


[Закрыть].

На ці слова ми всі впали на коліна. Леттерео поклав собі в кишені два гарматні ядра; ми думали, що він хоче кинутися в море, але в злого розбійника були інші наміри. На підвітряній стороні корабля стояла велика бочка, наповнена міддю. Леттерео схопив сокиру й перерубав канати, які її втримували. Бочка одразу покотилася до іншого борту, а оскільки корабель вже був сильно нахилений, то тепер перекинувся зовсім. Усі ті, котрі стояли на колінах, попадали на вітрила, які, коли корабель ішов на дно, завдяки своїй пружності відкинули нас на кільканадцять ліктів.

Пепо виловив усіх нас з води, за винятком капітана, одного матроса і юнґи. Як тільки когось витягали з води, його одразу зв’язували і кидали на дно корабля. Через чотири дні ми зійшли на берег у Месіні. Пепо попередив судових чиновників, що має віддати їм кількох зухів, які заслуговують на увагу. Наш вихід на берег відбувся не без певної урочистості. Відбувався він саме в години корсо, коли весь вищий світ прогулюється по берегу. Ми йшли неспішним кроком, супроводжувані спереду і ззаду сбірами.

Серед глядачів опинився Прінчипіно. Як тільки він побачив мене, то одразу закричав:

– Ессо lu piciolu banditu delli Augustini![20]20
  Це ти, маленький бандит із монастиря авґустинців! (Італ. діал.)


[Закрыть]

У ту ж мить він накинувся на мене, схопив за волосся і подряпав обличчя. Руки в мене були зв’язані, я ледве міг захищатися. Пригадавши, однак, вигадку, до якої вдаються англійські матроси в Ліворно, я звільнив голову й щосили вдарив нею Прінчипіно в живіт. Негідник упав навзнак. Тут же, однак, підхопився, розлючений, витяг з кишені малого ножа й спробував мене поранити. Щоб уникнути удару, я підставив йому ногу; він з розмаху впав на землю, а на додаток ще й поранився власним ножем. У цю мить прибігла герцоґиня й наказала слугам, аби вони повторили зі мною те, що було в монастирі, проте сбіри не допустили цього й відвели нас до в’язниці.

Процес нашої команди тривав недовго, нас усіх присудили до хльости й довічної каторги. Щодо корабельного юнґи, якого врятували, й мене, то нас випустили на свободу, як неповнолітніх.

Як тільки я вийшов із в’язниці, то побіг у монастир авґустинців. Батька я вже в ньому не знайшов; послушник біля воріт сказав мені, що він помер, а брати мої стали юнґами на якомусь іспанському кораблі. Я попросив дозволу поговорити з отцем пріором; мене провели до нього. Я розповів йому про всі свої пригоди, не поминувши ні підставленої ноги, ні удару головою в живіт Прінчипіно. Його велебність вислухав мене з великою добротою, після чого промовив:

– Дитя моє, твій батько, помираючи, залишив монастирю значну суму грошей. Це був неправедно набутий маєток, на який ви не мали ніякого права. Зараз він в руках Бога й має бути використаний на утримання його слуг. І все ж ми насмілились узяти з нього кілька скудо для іспанського капітана, який вирішив влаштувати життя твоїх братів. Що стосується тебе, то ми не можемо дати тобі притулок у нашому монастирі з огляду на герцоґиню Рокка Фьйоріта, нашу шановну добродійку. Ти, дитя моє, підеш у село, яке ми маємо біля підніжжя Етни, і там приємно проведеш свої дитячі роки.

Після цих слів пріор покликав послушника й дав йому відповідні накази стосовно моєї дальшої долі.

Наступного дня я вирушив із послушником в дорогу. Ми приїхали в село; мені визначили житло, і відтоді єдиним моїм обов’язком було ходити з дорученнями до міста. У цих маленьких подорожах я, по можливості, намагався уникати зустрічей з Прінчипіно. І все ж одного разу він вгледів мене на вулиці, коли я купував каштани, і наказав своїм слугам немилосердно побити мене. Якийсь час згодом я знову прослизнув переодягнений у його кімнату й, без сумніву, міг би легко вбити його, я навіть дотепер шкодую, що цього не зробив, але тоді я ще не звик як слід до вчинків такого роду, тож обмежився тим, що як слід вишмагав його.

Нещасна моя доля, як самі бачите, влаштувала так, що в ранні роки моєї молодості не було й шести місяців, щоб я не мав зустрічі з отим клятим Прінчипіно, за яким, як правило, була сила. Коли мені виповнилося п’ятнадцять, я щодо віку й розуму був ще дитиною, але щодо сили й відваги вже був дорослим чоловіком, що вас аж ніяк не повинно дивувати, якщо врахувати, що повітря моря, а пізніше гір дуже посприяло розвитку будови мого тіла.

Отож мені було п’ятнадцять, коли я вперше побачив знаменитого своїм способом мислення і відвагою Теста-Лунге, найбільш порядного й найшляхетнішого розбійника, який коли-небудь жив на Сицилії. Завтра, якщо ви дозволите, я вас познайомлю з цією людиною, пам’ять про яку навічно викарбувана в моєму серці. А зараз я повинен вас покинути; догляд за печерою вимагає постійних старань з мого боку, і я не повинен їх занедбувати.

Зото пішов, і кожен з нас, відповідно до своїх уявлень, замислився над тим, що почув. Визнаю, що я не міг не поставитися з певною повагою до таких відважних людей, якими були ті, котрих Зото змальовував у своїй розповіді. Еміна вважала, що відвага тільки тоді може заслуговувати нашої пошани, коли вона вжита задля утвердження чеснот. Зібельда додала, що можна було покохати малого шістнадцятирічного розбійника.

Після вечері кожен пішов до себе, однак незабаром обидві сестри несподівано знову прийшли до мене. Вони сіли, і Еміна сказала:

– Любий Альфонсе, чи не міг би ти піти заради нас на одну жертву? Тут ідеться більше про тебе, ніж про нас.

– Усі ці передмови непотрібні, прекрасна кузино, – відповів я, – просто скажи мені, чого ти хочеш.

– Дорогий Альфонсе, – перервала Еміна, – отой клейнод, який ти носиш на шиї і називаєш часточкою істинного хреста – він нас бентежить і збуджує мимовільний дрож.

– О! Що стосується цього клейнода, – швидко відповів я, – то не просіть його у мене. Я присягнув своїй матері, що ніколи не зніму його, і, гадаю, що не тобі сумніватися, як я вмію дотримати своїх обіцянок.

Чуючи це, мої кузини трохи надулися й замовкли; невдовзі, однак, подобрішали, й ніч пройшла для нас, як і попередня. Я хочу сказали, що пояси моїх кузин не були порушені.