Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Автор книги: Ян Потоцкий

Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 47 страниц)

День п’ятдесят третій

Наступного дня старий ватажок, повторюючи слова Бускероса, розповідав далі так:

Продовження історії Проклятого Пілігрима

Я одразу зрозумів, що бачу перед собою одного з дванадцяти грішників, яких мав навернути на дорогу спасіння. Я старався здобути його довіру. Це мені повністю вдалося, і коли незнайомець переконався, що не сама лише цікавість спонукає мене, то одного дня, зваживши на мої прохання, почав розповідати мені свої пригоди.

Історія командора Торальви

Я вступив до мальтійського ордена, ще не вийшовши з дитячих років, бо мене записали на службу як пажа. Опікуни, яких я мав при дворі, зуміли здобути для мене на двадцять п’ятому році життя командування ґалерою, а великий маґістр, роздаючи роком пізніше посади, довірив мені найкращу командорію Араґону. Отож я міг – і сьогодні ще можу – домагатися найвищих звань в ордені, але оскільки їх можна отримати лише в зрілому віці й оскільки на той час мені нічого було робити, то я пішов за прикладом наших бальї, які, можливо, повинні були краще наставляти мене – одне слово, зайнявся любовними фліртами. Щоправда, я вже тоді вважав їх гріхом – і бодай би я ніколи не вчинив гіршого. Той, який сьогодні лежить у мене на душі, був породжений обурливою гарячністю, яка зумовила, що я образив те, що в нашій вірі найсвятіше. Я зі страхом пробуджую в собі ті спогади, але не стану випереджати події.

Ти, мабуть, знаєш, що на Мальті є кілька дворянських родів, які не належать до ордену й не мають ніяких стосунків із кавалерами будь-якого ступеня. Вони визнають тільки найвищу владу великого маґістра й капітули, яка є при ньому Радою.

За цим шаром іде другий, середній, який займає різні посади й шукає протегування кавалерів. Жінки цього прошарку називаються по-італійськи onorate, що значить «шановані». Вони й справді заслуговують цього звання своєю пристойною поведінкою і – якщо вже казати правду – таємничістю, за якою приховують свої любовні інтриґи.

Значний досвід навчив жінок onorate, що збереження таємниці не узгоджується з характером французьких кавалерів, а принаймні нечувано рідко буває, аби хтось із них поєднував скромність з іншими достойними якостями, які їх у цілому характеризують. Наслідком стало те, що молоді люди цієї нації, які в інших країнах звикли до великого успіху у жінок, на Мальті повинні спілкуватися з вуличними дівчатами. Німецькі кавалери, яких значно менше, мають найбільший успіх у жінок onorate і завдячують цим, як я гадаю, своїй біло-рожевій шкірі. За ними йдуть іспанці, головним достоїнством яких є твердий і чесний склад думок.

Французькі кавалери, особливо «караванщики»[51]51
  Мальтійські рицарі, які брали участь у морських походах з метою охорони караванів пілігримів, що пливли по Середземному морю до святих місць.


[Закрыть], мстяться жінкам onorate, всіляко глузують з них і розголошують їхні любовні інтрижки, але оскільки живуть вони завжди відокремлено й не хочуть вивчати італійську мову, якою говорить уся країна, то ніхто й не зважає на їхні плітки.

Тож жили ми спокійно з нашими жінками onorate, аж одного дня французький корабель привіз командора де Фул-кера зі старовинного роду сенешалів Пуату, що походить від графів Анґулемських. Командор вже бував на Мальті й уславився великою кількістю дуелей. Цього разу він приїхав домагатися посади головного командора ґалерного флоту. Йому було вже тридцять шість років, тому сподівалися, що він мав би вже зробитися статечним. Він і справді перестав бути задиракою і галабурдником, зате зробився бундючний, гордовитий, бунтівливий і виставляв претензії, щоб його поважали більше, ніж самого великого маґістра.

Командор став жити відкритим домом. Французькі кавалери вічно товклися у нього. Ми рідко коли до нього заходили, нарешті повністю розірвали з ним відносини, бо в нього завжди велися неприємні для нас розмови, зокрема про жінок onorate, яких ми шанували й кохали. Коли командор виходив, цілий рій молодих «караванщиків» завжди оточував його. Командор вів їх на Тісну Вуличку, показував місця, де в нього були дуелі й розповідав усі подробиці своїх поєдинків.

Мушу тобі сказати, що, згідно з нашими звичаями, дуелі на Мальті заборонені за винятком Тісної Вулички, провулка, куди не виходило жодне вікно. Вуличка ця широка рівно настільки, скільки потрібно двом людям, які хочуть зійтися один з одним і схрестити шпаги. І жоден з них не може відступити. Суперники стають упоперек вулички, а їх друзі затримують перехожих, щоб не заважали їм. Цей звичай був запроваджений колись для запобігання убивствам, бо людина, яка знає, що має ворога, не ходить Тісною Вуличкою, коли ж убивство скоєне в іншому місці, то його вже неможливо видати за дуель.

Нарешті, Тісною Вуличкою не можна під загрозою смерті ходити, маючи стилет. Як ти бачиш, дуелі не тільки допустимі, але й дозволені на Мальті, хоча сам дозвіл – негласний. Кавалери, зі свого боку, не тільки не зловживають цією свободою, але навіть говорять про неї з певного роду обуренням як про злочин проти християнського милосердя, особливо вражаючий там, де перебуває орден.

Тому прогулянки командора Тісною Вуличкою були дуже недоречними, і немає нічого дивного, що вони привели до недобрих наслідків: французькі «караванщики» стали задираками, до чого, зрештою, і без того мали вроджену схильність. Їх погані звички з дня на день погіршувались. Іспанські кавалери ще більше стали уникати їх, нарешті зібралися у мене, запитуючи, що їм робити, аби припинити це безчинство, яке вже стало нестерпним. Я подякував землякам за честь і довіру, яку вони мені виявили, а також пообіцяв їм поговорити про це з командором і представити йому поведінку молодих французів як свого роду зловживання, якому тільки він може покласти край завдяки великому авторитету й тій шані, яку до нього відчувають усі його земляки. Я обіцяв собі, що зроблю це з належною ґречністю, на яку командор був дуже ласий, однак не мав ніякої надії, що обійдеться без поєдинку. Я, однак, думав про це без прикрості, бо такий поєдинок, з огляду на його причину, був би для мене дуже почесний. Врешті, я гадав, що в такий спосіб дам вихід неприязні, яку віддавна відчував до командора.

Саме був страсний тиждень, тому було вирішено, що я лише через два тижні говоритиму з командором. Мені здається, що йому донесли про мій намір, і він хотів випередити події, шукаючи зі мною сварки.

Настала страсна п’ятниця. Ти знаєш, що за іспанським звичаєм у цей день подають святу воду коханій жінці, ідучи за нею з костелу до костелу. У певному смислі до цього спонукають ревнощі і побоювання, аби хтось інший не подав їй воду й не спробував би в цей спосіб зав’язати знайомство. Цей звичай завели також і на Мальті. Згідно з ним, я пішов за певною молодою жінкою onorata, з якою мав зв’язок вже кілька років. Але в першому ж костелі, до якого вона увійшла, командор встиг підійти до неї раніше за мене. Він став між нами, повернувшись до мене спиною, ще й відійшов на кілька кроків назад, наче хотів наступити мені на ногу. Така поведінка звернула на себе увагу кількох присутніх кавалерів.

Вийшовши з костелу, я з байдужим виглядом підійшов до командора, начебто прагнучи поговорити з ним про якісь дрібниці. Запитав його, до якого костелу він зараз має намір податися. Він назвав мені якогось святого. Я запропонував, що проведу його коротшою дорогою, і так, що він і не помітив, відвів його в Тісну Вуличку. Опинившись там, я витягнув шпагу, певний, що ніхто нам не перешкодить, бо всі того дня були в костелах.

Командор також витягнув шпагу, але опустив її вістря.

– Як це, – запитав він, – у страсну п’ятницю?

Я не бажав його слухати.

– Візьми до уваги, – додав він, – що я вже майже шість років не сповідався. Мене лякає стан мого сумління. Через три дні…

Я взагалі-то маю спокійний характер, а ти знаєш, що такі люди, коли їх допекти до живого, вже не здатні себе стримувати. Я вимусив командора стати до бою, але – дивна річ – якийсь страх був написаний на його обличчі. Він сперся на мур, ніби передчував, що впаде, і завчасу шукав опори.

І справді, після першого ж удару я пробив йому шпагою груди. Він опустив шпагу, поточився на мур і сказав умираючим голосом:

– Я прощаю тобі – аби тільки небо тебе простило. Віднеси мою шпагу в Тет-Фульк і замов сто мес за упокій моєї душі в замковій каплиці.

І він сконав. У першу мить я не звернув уваги на його останні слова і якщо пізніше пригадав їх собі, то лиш тому, що почув їх знову. Про сам цей випадок я, як і належить, доповів, і можу сказати, що перед святами цей поєдинок ніяк мені не зашкодив. Командора не любили і визнали, що він отримав те, що заслужив; проте я вважав, що скоїв гріх перед Богом, особливо тим, що знехтував святим таїнством, і совість гірко мучила мене. Це тривало тиждень.

Уночі з п’ятниці на суботу я раптом прокинувся, і коли подивився довкруж, мені здалося, що я не в своїй кімнаті, а лежу на бруківці в Тісній Вуличці. Я дуже здивувався, побачивши командора, який спирався на мур. Привид, зібравши, здавалося, нелюдські сили, сказав:

– Віднеси мою шпагу в Тет-Фульк і замов за упокій моєї душі сто мес у замковій каплиці.

Ледь я почув ці слова, як запав у летаргічний сон. Наступного дня я прокинувся в своїй кімнаті й у своєму ліжку, але чудово пам’ятав своє видіння.

Наступної ночі я наказав слузі спати в моїй кімнаті й нічого не бачив. Цілий тиждень я був спокійний, але в ніч з п’ятниці на суботу знову мав те саме видіння, з тією тільки різницею, що мій слуга лежав на бруківці в кількох кроках від мене. Привид командора явився мені й повторив ті самі слова. Відтоді я щоп’ятниці бачив одне й те саме видіння. Слузі моєму снилося, що він лежить у Тісній Вуличці, але командора він не чув і не бачив.

Спочатку я не знав, що це за Тет-Фульк, куди я, згідно з бажанням командора, мав віднести його шпагу. Кавалери з Пуату сказали мені, що це замок, який знаходиться в трьох милях від Пуатьє, серед лісу, що про нього в їхніх краях розповідають багато незвичайних історій і що туди ходять оглядати деякі цікаві предмети, як, наприклад, зброю Фульк-Тайфера й лати убитих ним рицарів, і що згідно зі звичаєм, прийнятим у родині Фулькер, там складали зброю, яка служила членам роду чи то в битвах, чи в поєдинках. Усе це дуже зацікавило мене, але спершу я повинен був подумати про свою душу.

Я подався до Рима, визнав свої гріхи перед великим сповідником, не приховав від нього й видіння, яке постійно переслідувало мене. Він не відмовився дати мені відпущення гріхів, але поставив умову. Відбувши покуту, я не повинен був забути й про сто мес у каплиці замку Тет-Фульк. Небо тим часом прийняло мою жертву, і від часу, як я висповідався, привид командора перестав докучати мені. Я привіз із собою з Мальти його шпагу, тож одразу вирушив до Франції.

Коли я прибув у Пуатьє, там вже знали про смерть командора, і я помітив, що любили його не більше, ніж на Мальті. Я залишив у місті своїх слуг, сам же одягнувся пілігримом і найняв провідника. Я вважав, що доречно буде піти до замку пішки, зрештою й дорога до Тет-Фульк була непроїжджою.

Ворота ми застали закритими, довго дзвонили й гукали, нарешті з’явився бурґграф[52]52
  Посадова особа, що призначалася для управління замком


[Закрыть]. Він був єдиним мешканцем Тет-Фулька крім пустельника, який доглядав за каплицею і якого ми застали за молитвою. Коли він закінчив молитися, я сказав, що прийшов просити його відслужити сто мес. З цими словами я поклав пожертвування на олтар і хотів там залишити й шпагу командора, однак бурґграф сказав мені, що її слід віднести до зброївні, де, згідно зі звичаєм, завжди зберігалася зброя всіх Фулькерів, що загинули в битвах, а також зброя убитих ними ворогів. Я пішов за бурґграфом до зброївні й справді побачив велику кількість шпаг різної довжини, а також численні портрети, починаючи від Фульк-Тайфера, графа Анґулемського, того що вибудував Тет-Фульк для свого нешлюбного сина, який був пізніше сенешалем Пуату й родоначальником Фулькерів з Тет-Фулька.

Портрети сенешаля і його дружини висіли по обидва боки великого каміна, що знаходився в кутку зброївні. Постаті виглядали на них, наче живі. Інші портрети також були добре намальовані, кожен у стилі своєї епохи, проте жоден з них не був таким вражаючим, як портрет Фульк-Тайфера. Картина була в натуральну величину. Рицар стояв на ній у жупані з буйволячої шкіри, в одній руці тримав шпагу, другою брав щит, який подавав йому конюший. Більша частина шпаг була майстерно розвішана обіч цього портрета.

Я попросив бурґграфа, аби він наказав розпалити вогонь і принести мені вечерю.

– Згода щодо вечері, – відповів він, – але що стосується ночівлі, то я радив би тобі, мій пілігриме, переночувати в моїй кімнаті.

Я запитав його про причину такої обережності.

– Краще не запитуй, – відповів бурґграф, – повір мені й накажи постелити тобі біля мого ліжка.

Я пристав на його пропозицію з тим більшим задоволенням, що якраз була п’ятниця, і я боявся повернення мого видіння.

Бурґграф вийшов, аби зайнятися вечерею, я ж почав розглядати зброю і портрети, які, як я вже сказав, були намальовані з надзвичайною схожістю. Чим більше день хилився до вечора, тим більш шати, мальовані в темних барвах, зливалися воєдино з похмурим тлом картин, і лиш вогонь каміна яскраво освітлював обличчя. Було в цьому щось жахливе, а може, я занадто попустив своїй уяві, бо стан сумління весь час тримав мене в тривозі.

Бурґграф приніс мені вечерю, що складалася з полумиска форелей, пійманих у сусідньому ручаї. Дали мені також пляшку непоганого вина. Я хотів, щоб пустельник сів з нами до столу, але той жив тільки якимись корінцями, звареними у воді.

Я звик щовечора читати молитовник, як і випадало монахові, особливо іспанському. Отож я вийняв книжку й чотки, бурґграфові сказав, що оскільки спати ще не хочу, то помолюся в зброївні до пізньої ночі, і лиш попросив його вказати мені мою кімнату.

– Охоче, – відповів він, – пустельник прийде опівночі до каплиці молитися. Тоді ти зійдеш цими малими сходами й не зможеш оминути моєї кімнати, двері якої я залишу відчиненими. Пам’ятай тільки, що після півночі не слід тут лишатися.

Бурґграф вийшов. Я почав молитися, час від часу підкладаючи у вогонь дрова. І все ж я не смів особливо приглядатися до стін, бо портрети немовби оживали. Коли я випадково зиркав на якийсь із них, мені одразу здавалося, що він моргає очима й кривить уста. Особливо сенешаль і його дружина, які висіли по обидва боки каміна, кидали на мене гнівні погляди, після чого дивилися одне на одного. Раптовий порив вітру, який струснув вікнами так, що забряжчала зброя на стіні, подвоїв мій неспокій. Але я не переставав палко молитися.

Нарешті я почув пустельника, який співав псалми, і коли спів замовк, я спустився сходами, прагнучи потрапити в кімнату бурґграфа. В руці в мене був недогарок свічки, вітер погасив його, тож я вернувся, щоб його запалити, але яке ж було моє здивування, коли я побачив сенешаля і його дружину, які вийшли з рам і сиділи біля каміна. Вони невимушено розмовляли одне з одним і можна було виразно чути всі слова:

– Душенько моя, – говорив сенешаль, – що ти думаєш про цього кастильця, який убив командора, не давши йому навіть висповідатися?

– Думаю, милостивий мій чоловіче й повелителю, – відповів привид жінки, – що це великий гріх і підлість. Однак я маю надію, що милостивий Тайфер не випустить безкарно цього кастильця із замку й кине йому рукавицю.

Неймовірний жах охопив мене, я вискочив на сходи, хотів напомацки потрапити до дверей бурґграфа, але марно. В руці я все ще тримав свічку і подумав про те, щоб запалити її; тут я дещо заспокоївся, намагаючись пояснити собі, що це лиш моя збуджена уява породила ті постаті, які я бачив був біля каміна. Я повернувся і, зупинившись у дверях зброївні, переконався, що біля каміна й справді нікого немає. Я сміливо увійшов, але зробивши кілька кроків – що ж я побачив посеред залу? Милостивий Тайфер у войовничій поставі цілив у мене кінцем своєї шпаги. Я спробував втекти на сходи, але в дверях стояв привид конюшого, який кинув мені до ніг рукавицю.

Не знаючи, що робити, я схопив першу ліпшу шпагу зі стіни й кинувся на мого уявного противника. Мені навіть здалося, що я розсік його надвоє, але в ту ж мить отримав удар під серце, який обпік мене, як розжарене залізо. Кров моя залила підлогу, і я впав непритомний.

Прокинувся я наступного дня в кімнаті бурґграфа, який, бачачи, що я не вертаюся, узяв святої води й прийшов по мене. Знайшов він мене на підлозі, непритомного. Я оглянув свої груди, там не було жодної рани, отже удар, який я отримав, був усього лиш плодом уяви. Бурґграф ні про що мене не запитував, але радив, щоб я негайно покинув замок.

Я послухався його поради й подався до Іспанії, а через тиждень уже був у Байонні. Приїхав я туди в п’ятницю і зупинився в заїзді. Серед ночі раптом прокинувся й побачив перед собою милостивого Тайфера, який цілив у мене шпагою. Я перехрестився, і мара розійшлася парою. Однак я відчув такий самий удар, який отримав у замку Тет-Фульк. Мені здавалося, що мене заливає кров, я хотів покликати на допомогу, втекти з ліжка, але одне і друге було неможливим. Ці несказанні муки тривали до перших півнів; аж тоді я заснув, але наступного дня почував себе жахливо. Відтоді щоп’ятниці повторюється те саме видіння, і ніякі побожні вчинки не здатні його усунути. Смуток штовхає мене в могилу; я опинюся в ній ще до того, як зможу увільнитися з-під влади сатани; лиш слабенький пломінчик надії на милосердя Боже ще підтримує мене й додає сил, щоб переносити мої страждання.

На цьому командор Торальва закінчив свою розповідь – а радше закінчив Проклятий Пілігрим, який, розповівши все це Корнадесу, так продовжив історію своїх пригод:

Командор Торальва був людиною побожною, хоча й порушив святі засади релігії, викликавши на дуель людину, якій не дозволив навіть очистити своє сумління. Я легко переконав його, що якщо він дійсно хоче звільнитися від домагань сатани, то повинен відвідати святі місця, в яких грішники завжди знайдуть розраду й ласку.

Торальва послухався моєї поради, і ми разом відвідували чудесні місця в Іспанії. Потім подалися до Італії. Побували в Лорето і в Римі. Великий сповідник дарував йому не тільки умовне, але й повне відпущення гріхів, до якого додав папську індульґенцію. Торальва, повністю визволений, вирушив на Мальту, я ж подався до Мадрида, а звідти до Саламанки.

Коли я побачив тебе, то помітив на твоєму чолі знак прокляття, і мені розповіли твою історію. Граф де Пенья Флор дійсно мав намір збаламутити й спокусити всіх жінок, але досі жодної ще не спокусив і не збаламутив. Оскільки грішив він тільки думкою, душа його ще не була в небезпеці; проте він вже два роки нехтував релігійними обов’язками і якраз збирався це надолужити, як ти наказав убити його, а радше зумовив його смерть. Ось причина, чому тебе переслідує привид. І є лиш один спосіб повернути собі душевний спокій. Ти повинен піти за прикладом командора. Я служитиму тобі провідником, бо від цього залежить і моє спасіння.

Корнадеса вдалося переконати. Він відвідав чудесні місця в Іспанії, потім подався до Італії, і два роки минуло в тому паломництві. Сеньйора Корнадес провела цей час у Мадриді, де оселилися її мати й сестра.

Повернувшись до Саламанки, Корнадес застав свій дім у зразковому порядку. Його дружина, прекрасніша, ніж будь-коли, була з ним надзвичайно ласкавою. Через два місяці вона ще раз поїхала до Мадрида провідати матір і сестру, після чого повернулася до Саламанки й назавжди вже там залишилася, тим більш, що герцоґ Аркос був призначений послом у Лондоні.

Тут кавалер Толедо перервав його і сказав:

– Сеньйоре Бускерос, навіть не думай зупинятися; я обов’язково маю довідатись, що врешті-решт сталося з сеньйорою Корнадес?

– Вона овдовіла, – відповів Бускерос, – після чого знову вийшла заміж і відтоді взірцево поводить себе. Але що я бачу. Оце ж бо й вона, іде в цей бік і, якщо я не помиляюся, просто до твого дому.

– Що ти кажеш? – вигукнув Толедо. – Адже це сеньйора Ускаріс! Ах, негідниця! Вона ж переконала мене, що я в неї перший коханець, але тепер вона добре за це заплатить.

Кавалер, прагнучи залишитися сам на сам зі своєю коханкою, поспішив чимшвидше випровадити нас.

День п’ятдесят четвертий

Наступного дня ми зібралися у звичний час і, попросивши цигана, щоб продовжив свою розповідь, отримали таку відповідь:

Продовження історії ватажка циган

Толедо, вислухавши правдиву історію сеньйори Ускаріс, якийсь час розважався тим, що розповідав їй про Фраскіту Корнадес як про чудову жінку, з якою він був би радий познайомитись і яка одна тільки могла б його ощасливити, прив’язати до себе й навіки зробити статечним. Нарешті йому набридли усі любовні романи, як і сама сеньйора Ускаріс.

Його родина, дуже шанована при дворі, добула для нього кастильський пріорат, який якраз тоді став вакантним. Кавалер поспішив на Мальту, щоб його там призначили на посаду, а я втратив єдиного опікуна, який міг би допомогти мені розладити плани Бускероса стосовно мого батька. Я мав залишатися пасивним споглядачем тієї інтриґи й ніяк не міг їй перешкодити. Справи складалися так.

Я вже вам казав на початку своєї розповіді, що мій батько кожного ранку, щоб подихати свіжим повітрям, стояв на балконі, що виходив на вулицю Толедо, потім переходив на другий балкон, який виходив у маленький провулок, і як тільки помічав сусідів напроти, одразу вітався з ними, говорячи: «Agur». Він неохоче вертався до кімнати, якщо не вдавалося привітатися з ними. Сусіди, аби довго його не затримувати, спішили отримати від нього свій «добридень»; поза цим він не мав з ними ніяких стосунків. Однак ті ввічливі сусіди переїхали, а їхнє місце зайняли дві жінки на прізвище Сімієнто, далекі родички дона Роке Бускероса. Сеньйора Сімієнто, тітка, була сорокарічною особою зі свіжим кольором шкіри й солодким, але статечним виглядом. Сеньйорита Сімієнто, племінниця, була високою, стрункою дівчиною з гарними очима й розкішними плечима.

Обидві жінки в’їхали, як тільки квартира звільнилася, і наступного дня мій батько, вийшовши на балкон, був зачарований їх виглядом. Він, як і завжди, привітався з ними, вони ж уклонилися йому дуже ґраціозно. Ця несподіванка справила йому надзвичайне задоволення, але він усе ж відправився до себе в кімнату, а незабаром те саме зробили й жінки.

Обмін взаємними люб’язностями тривав тільки тиждень, під кінець якого мій батько помітив у кімнаті сеньйорити Сімієнто певний предмет, який надзвичайно збудив його цікавість. Це була невеличка скляна шафа, заповнена кришталевими слоїками й пляшечками. Одні з них були повні, як здавалося, яскравих фарб, інші містили золотий, срібний і блакитний пісок, ще інші – золотистий лак. Шафа стояла біля самого вікна. Сеньйорита Сімієнто, одягнена в легкий корсаж, приходила то за одною, то за другою пляшечкою, і білосніжна рука, здавалося, потьмарювала чудові барви, які вона виймала з шафи. Проте, що вона з ними робила, цього мій батько не міг відгадати, а не маючи звички запитувати про будь-що, волів радше й не знати.

Одного дня сеньйорита Сімієнто сіла біля вікна й почала писати. Чорнило було надто густе, вона долила води й так його розрідила, що воно нікуди вже не годилося. Мій батько, спонукуваний притаманною йому ґречністю, наповнив пляшку чорнилом і послав його сусідці. Служниця разом із подякою принесла йому картонну коробочку, в якій лежало дванадцять паличок сургучу різного кольору; кожну паличку прикрашали написи чи емблеми, дуже майстерно виконані.

Батько нарешті дізнався, чим займається сеньйорита Сімієнто. Ця праця, схожа на те, чим займався він, була ніби остаточним доповненням того заняття, якому він віддавався. Удосконалення виробництва сургучу, на думку справжніх знавців, цінувалося значно вище, ніж чорнило. Вражений батько вирізав конверт, заадресував його своїм досконалим чорнилом і запечатав новим сургучем. Печатка відбилася ідеально. Він поклав конверт на стіл і довго його розглядав.

Увечері він пішов до книгарні Морено, де застав якогось невідомого йому чоловіка, котрий приніс схожу коробочку зі стількома ж паличками сургучу. Присутні взялися його пробувати й не могли надивуватися досконалій якості виробу. Мій батько провів там весь вечір, а вночі йому снився тільки сургуч.

Наступного дня зранку він як завжди привітався з сусідками; хотів навіть щось додати, вже й рота відкрив, але нічого не сказав і пішов до своєї кімнати, однак сів там так, аби добре бачити, що діється у сеньйорити Сімієнто. Служниця витирала пил з меблів, а прекрасна племінниця за допомогою збільшувального скла вишукувала найменші порошинки, і якщо їй вдавалося знайти їх, вона наказувала витирати знову. Батько, який нечувано любив порядок, бачачи таку саму заповзятість у сусідки, відчув до неї особливу повагу.

Я вже говорив вам, що головним заняттям мого батька було куріння сиґар і рахування перехожих чи черепиць на даху палацу герцоґа Альби, однак відтоді він вже не присвячував, як раніше, довгих годин цій розвазі, витримував лише кілька хвилин, бо могутні чари безустанно тягли його до балкону, що виходив на маленький провулок.

Бускерос першим помітив ці зміни й не раз у моїй присутності присягався, що невдовзі дон Феліпе Авадоро повернеться до свого прізвища й позбудеться прізвиська: дель Тінтеро Ларґо. Хоча я мало чого розумів у тому, що стосувалося життєвих справ, але здогадувався, що шлюб мого батька ні в якому разі не може бути корисним для мене, тому знову побіг до тітки Даланоси, благаючи її, аби спробувала якось перешкодити нещастю. Тітку мою ця новина щиро засмутила, і вона знову подалася до дядька Сантоса; театинець, однак, відповів, що шлюб – це божественне таїнство, проти якого він не має права виступати, але слідкуватиме, щоб мені не була заподіяна ніяка кривда.

Кавалер Толедо вже давно виїхав на Мальту, тому я вимушений був покірно дивитися на все це, а часом навіть і діяти, адже Бускерос посилав мене з листами до своїх родичок, бо сам він у них не бував.

Сеньйора Сімієнто ніколи не виходила з дому й нікого у себе не приймала. Мій батько, зі свого боку, чимраз рідше виходив до міста. Раніше він ніколи б не зрікся свого театру й не поміняв би усталеного розпорядку дня, однак тепер охоче посилався на найменшу навіть застуду чи нежить і каменем сидів удома. Він тоді не міг відірватися від вікна, що виходило на маленький провулок, і приглядався, як сеньйорита Сімієнто розставляє пляшечки чи розкладає палички сургучу. Вигляд двох білосніжних рамен, які весь час миготіли в нього перед очима, розпалював його уяву так, що він не міг думати ні про що інше.

Незабаром новий предмет пробудив його цікавість. Це був казанчик, досить схожий на той, у якому він виробляв своє чорнило, але значно менший і поставлений на залізну триногу. Лампи, що горіли під ним, весь час підтримували помірне тепло. Незабаром були принесені ще два такі самі казанчики.

Наступного дня мій батько, вийшовши на балкон і сказавши «agur», відкрив рота, прагнучи запитати, що означають ті казанчики, але оскільки не мав звички говорити, то нічого й не сказав і повернувся до кімнати. Роз’ятрений цікавістю, він вирішив послати сеньйориті Сімієнто ще одну пляшку свого чорнила. В подяку він отримав три пляшечки, наповнені різнокольоровим чорнилом: червоним, зеленим і синім.

Увечері батько пішов до книгарні Морено. Там він застав якогось чиновника з міністерства фінансів, який тримав під пахвою загальний прибутково-видатковий звіт з каси. В цьому звіті деякі рубрики були виконані червоним чорнилом, заголовки – синім, а розграфлені були зеленим. Чиновник твердив, що лиш він один знає таємницю виготовлення таких чорнил і що ніхто в місті не може похвалитися чимось подібним. Чуючи ці слова, якийсь незнайомець обернувся до мого батька й сказав:

– Сеньйоре Авадоро, невже ти, який так чудово робить чорне чорнило, не знаєш способів виготовлення кольорового?

Мій батько не любив, коли його про щось питали, й одразу ніяковів. Він, щоправда, відкрив рота, аби відповісти, але нічого не сказав, бо волів побігти до себе й принести пляшки до Морено. Присутні не могли достатнім чином надивуватися досконалості чорнил, а чиновник попросив дозволу, взяти трошки додому на пробу. Батько, обсипаний похвалами, подумки віддавав усю славу сеньйориті Сімієнто, імені якої він поки що не знав. Повернувшись додому, він відкрив книжку з рецептами й знайшов два для синього, три для зеленого й сім для червоного. Стільки рецептів одразу переплутались у нього в голові, він не міг позбирати думок докупи, і тільки гарні руки сусідки живо вимальовувались у його уяві. Його приспані почуття прокинулись і дали відчути всю свою силу.

Наступного дня вранці, вітаючи обох сусідок, він остаточно вирішив вияснити їхнє ім’я, тому відкрив рота, щоб їх про це запитати, але знову нічого не сказав і повернувся до своєї кімнати. Потім вийшов на балкон, що виходив на вулицю Толедо, звідки побачив чоловіка, досить пристойно одягненого, який тримав у руці чорну пляшку. Він здогадався, що це хтось, хто хоче чорнила, тому помішав у котлі, щоб дати йому найкращого. Кран знаходився на одній третині висоти котла, так що весь осад залишався на дні. Незнайомець увійшов, але замість того, щоб піти, коли батько вже наповнив йому пляшку, він поставив її на столі й попросив дозволу викурити сиґару. Батько хотів йому щось відповісти, але нічого не сказав, тож незнайомець витягнув з кишені сиґару й прикурив її від лампи, що стояла на столі.

Цим незнайомцем був негідник Бускерос.

– Сеньйоре Авадоро, – сказав він моєму батькові, – ти займаєшся виробництвом рідини, яка немало шкоди принесла людству. Скільки ж то змов, зрад, підступів, поганих книжок прийшло на світ за посередництвом чорнила, не кажучи вже про любовні записочки й зазіхання на честь і щастя чоловіків. А що ти про це думаєш, сеньйоре Авадоро? Ти не відповідаєш, бо звик до мовчання. Проте це не має значення, і якщо ти нічого не говориш, то я зате говорю за двох, таку вже маю звичку. Отож, сеньйоре Авадоро, сідай отут на стілець, я коротко з’ясую тобі мою думку. Я тверджу, що з цієї пляшки чорнила вийде…

З цими словами Бускерос підштовхнув пляшку, і чорнило вилилося на коліна мого батька, який мовчки поспішив витертись і переодягнутися. Повернувшись, він застав Бускероса з капелюхом у руках, той став з ним прощатися. Батько, щасливий, що позбудеться його, відчинив йому двері. Бускерос і справді вийшов, але за хвильку повернувся:

– Вибачай, сеньйоре Авадоро, – сказав він, – але ми обидва забули, що пляшка порожня, однак не завдавай собі труду, я сам зумію її наповнити.

Бускерос узяв лійку, всадив її в пляшку й відкрутив кран. Коли пляшка наповнилась, батько знову пішов відчинити йому двері. Дон Роке вискочив чимшвидше, і тут мій батько раптом помітив, що кран відкритий і чорнило ллється в кімнату. Він побіг закрутити кран, і в цей же момент Бускерос ще раз повернувся і, вдаючи, що не помічає шкоди, яку він спричинив, поставив пляшку на столі, розсівся на тому самому стільці, витягнув з кишені сиґару й прикурив її від лампи.