Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Автор книги: Ян Потоцкий

Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 47 страниц)

День двадцять п'ятий

Ми продовжували нашу подорож гарними, але безлюдними околицями. Коли обходили одну з гір, я віддалився від каравану, і мені здалося, що чую стогони в глибині густо зарослої долини, що тяглася вздовж дороги, на якій ми знаходилися. Стогони посилились, я зіскочив з коня, прив’язав його, витягнув шпагу й заглибився в зарості. Чим ближче я підходив, тим більше здавалося, що стогони віддаляються; нарешті я вийшов на відкрите місце, де опинився серед восьми чи десяти людей, озброєних мушкетами, які одразу взяли мене на мушку.

Один з них крикнув, щоб я віддав йому шпагу; замість відповіді я підбіг, хотів прохромити його наскрізь, але він тоді поклав мушкет на землю, наче сам здавався мені в полон, і запропонував мені капітуляцію, вимагаючи від мене якихось обіцянок. Я відповів, що не буду ані капітулювати, ані обіцяти щось.

У цю мить почулися крики подорожніх, які гукали мене. Ватажок – як здавалося – банди сказав мені:

– Сеньйоре кавалере, тебе шукають, ми не можемо тратити часу. Через чотири дні ти мусиш покинути табір і вирушити дорогою на захід; там ти зустрінеш людей, які мають довірити тобі важливу таємницю. Стогони, які ти чув, то була хитрість, щоб заманити тебе до нас. Тож не забудь і приїдь своєчасно.

Після цих слів він злегка мені вклонився, свиснув і зник разом з товаришами. Я повернувся до каравану, але не вважав за потрібне розповідати про мою зустріч. Ми рано зупинилися на ночівлю і після вечері попросили Веласкеса, щоб він закінчив свою розповідь, що він і зробив, почавши так:

Продовження історії Веласкеса

Я вам вже казав, у який спосіб, звертаючи увагу на загальну впорядкованість всесвіту, я гадав, що винайшов застосування математичних методів, нікому до того не відоме; потім я вам розказав, як моя тітка Антонія своїм нескромним і невідповідним запитанням зумовила, що мої думки немовби зібралися у фокус і упорядкувалися в систему. Потім розповів, як – переконавшись, що мене вважають безумцем – я від найбільшої екзальтації свідомості одразу впав на саме дно розчарованості. Тепер я признаюся вам, що той стан пригніченості був довгим і болісним. Я не смів підняти погляд на людей, мені здавалося, що мої ближні змовилися, щоб одіпхнути й принизити мене. Я з нехіттю дивився на книжки, які подарували мені стільки приємних хвилин, тепер я бачив в них тільки безглуздий набір слів. Не брав більше в руки табличок, не рахував, розхиталися нерви мого мозку, втратили всю свою стійкість, і не мав я сил думати.

Батько помітив мою розчарованість і розпитував про причини. Я довго опирався, нарешті повторив йому слова арабського шейха і розповів про смуток, який терзав мене від часу, коли мене вперше назвали безумним. Батько опустив голову на груди й залився сльозами. Після довгого мовчання він подивився на мене повним співчуття поглядом і сказав:

– Ах, сину мій, ти тільки виглядаєш безумним, а я справді був ним цілих три роки. Твоя розсіяність і моя любов до Бланки – це не головні причини наших клопотів; наші нещастя мають глибші причини. Природа, надзвичайно плідна й різноманітна в своїх засобах, із задоволенням нехтує своїми найголовнішими правилами; особистий інтерес перетворює в головний стимул усієї людської діяльності, але при цьому то тут, то там створює в людській масі винятки, у яких егоїзм майже непомітний, і вони назовні скеровують усі свої думки й помисли. Одні займаються науками, інші – загальним добробутом; впроваджують чужі відкриття, наче вони самі їх зробили, або рятівні для держави закони – наче самі від них мають користь. Звичка забувати про самих себе вирішальним чином впливає на їх долю: вони не вміють бачити в людях знаряддя власного щастя, а коли доля стукає до них, вони й не подумають відчинити їй двері. Мало хто здатен забувати про самого себе; ти знайдеш користолюбство у тих порадах, які люди тобі даватимуть, у послугах, які тобі робитимуть, у союзах, яких вони прагнуть, і в дружбі, яку вони зміцнюють. Зайняті власним інтересом, нехай і дуже віддаленим, вони байдужі до всього, що не стосується їх особисто. Зустрівши на своєму шляху людину, яка іґнорує власний інтерес, вони не можуть її зрозуміти, приписують їй тисячі прихованих причин, обман чи безумство, виганяють зі свого гурту, безчестять і висилають в африканські пустелі.

Сину мій, ми обоє належимо до цього проклятого племені, але й ми маємо свої радощі, які я мушу дозволити тобі пізнати. Я не жалів нічого, щоб зробити з тебе шелихвоста й дурника, проте небо не сприяло моїм зусиллям і обдарувало тебе чулою душею і світлим розумом. Тому я повинен відкрити тобі задоволення нашого життя; вони не дуже гучні й блискучі, зате чисті й солодкі. Яким я був щасливим в душі, дізнавшись, що дон Ісаак Ньютон похвалив одну з моїх анонімних праць і хотів неодмінно познайомитися з автором. Я не відкрив свого імені, але, стимульований до нових зусиль, збагатив свій розум багатьма невідомими мені до цього поняттями, був переповнений ними, не міг їх стримати, вибігав, щоб розказувати про них скелям Сеути, дарував їх усій природі й приносив у жертву Творцю. Спогади про мої страждання домішували до тих високих почуттів зітхання й сльози, які також мучили мене не без певної приємності. Вони нагадували мені, що навкруг – нещастя, які я можу полегшити; я поєднувався думками з намірами Провидіння, з ділами Творця, з поступом людського духу. Мій розум, моя особа, моє призначення уявлялися мені не в якомусь окремо взятому вигляді, а входили в склад однієї великої цілості.

Так минув період пристрастей, після чого я знову віднайшов самого себе. Чулі зусилля твоєї матері сто разів на день переконували мене, що я є єдиним об’єктом її турбот. Мій дух, замкнений сам у собі, допустив до себе почуття вдячності, радість чулого співжиття. Дрібні випадки дитячих років твоїх і твоєї сестри підтримували в мені вогонь найсолодшої розчуленості.

Сьогодні твоя мати живе тільки в моєму серці, і мій розум, знесилений роками, нічого вже не може додати до скарбниці людських знань; але я з радістю дивлюся, як ця скарбниця з кожним днем збільшується, і простежую думкою поступ цього зростання. Заняття, яке пов’язує мене із загальним розумовим рухом, не дозволяє мені думати про власну немічність, сумну приятельку мого віку, і я ще досі не познайомився з нудьгою в житті. Тож бачиш, сину мій, що й ми маємо наші радощі, а якби ти став шелихвостом, як я цього хотів, то ти також мав би й свої неприємності.

Альварес, коли був тут, говорив мені про мого брата так, що це збуджувало радше жалість, ніж заздрість: «Герцоґ, – говорив він, – досконало знає двір, легко розплутує будь-які інтриги, але як тільки хоче сягнути по найвищі почесті, одразу виявляє, що йому бракує крил для польоту. Він був послом і розказує, що представляв свого короля й повелителя з усією можливою гідністю, але при першій же важкій справі його довелося відкликати. Ти також знаєш, що він був у складі кабінету міністрів і виконував свої обов’язки не гірше від інших, але незважаючи на всі старання його підвладних, які в міру своїх сил намагалися заощадити йому зусиль, він не зміг дати собі ради й повинен був піти у відставку. Сьогодні він вже не має ніякого впливу, але володіє талантом створювати всілякі мало важливі обставини, які дозволяють йому наближатися до монарха й удавати перед усім світом, що він ще в фаворі. При цьому всьому його поїдає нудьга; він має стільки можливостей позбутися її, але завжди скоряється залізній руці цієї гнітючої потвори. Щоправда, він уникає її, займаючись виключно самим собою, але ця перебільшена самозакоханість зробила його таким дражливим до найменшого спротиву, що життя стало для нього тягарем. Тим часом часті хвороби застерігають його, що цей єдиний об’єкт його турбот може легко вислизнути з його рук, і ця єдина думка отруїла всі його радощі». – Оце майже і все, що мені розповідав про нього Альварес, і я зробив з цього висновок, що я у своєму забутті був, можливо, щасливіший, ніж мій брат серед видертих у мене достатків.

Тебе, коханий сину, жителі Сеути вважають злегка безумним, це наслідок їхньої темноти; але якщо ти колись кинешся у вир світу, отоді тільки пізнаєш несправедливість людей, і саме проти неї повинен були озброєний. Найкращим, можливо, засобом, було би протипоставити зневазі – зневагу, осуду – осуд, тобто боротися з несправедливістю її власною зброєю, однак вміння боротися за допомогою підлоти не притаманне людям нашого роду. Тож коли ти відчуватимеш пригніченість, відсунься, замкнися сам у собі, годуй свій дух його власними запасами, і тоді ти ще пізнаєш щастя.

Слова мого батька дуже сильно вплинули на мене, знову я відчув у собі відвагу й знову повернувся до роботи над моєю системою. Отоді то я й почав з кожним днем ставати чимраз більш розсіяним. Рідко коли я чув, що мені кажуть, за винятком останніх слів, які глибоко вкарбовувались мені в пам’ять. Відповідав я логічно, але майже завжди через годину чи дві після запитання. А ще я часто йшов невідомо куди, так що мав би слушність, якби, як сліпець, ходив із поводирем. Але ця розсіяність тривала лиш до тих пір, поки я більш-менш не впорядкував свою систему. А потім, чим менше я витрачав зусиль на працю, тим менше з кожним днем бував розсіяним, і сьогодні я сміливо можу сказати, що майже зовсім вилікувався.

– Мені здається, – сказав кабаліст, – що часом ти, сеньйоре, ще буваєш розсіяним, але якщо ти запевняєш нас, що вже вилікувався, то дозволь мені першому поздоровити тебе з цим.

– Щиро дякую, – відповів Веласкес, – бо щойно я закінчив свою систему, як одразу непередбачений випадок зумовив такі зміни в моєму житті, що тепер мені важко буде, не скажу – створити систему, але навіть присвятити якісь десять чи дванадцять годин підряд якомусь одному розрахунку. Коротко кажучи, небо схотіло, щоб я став герцоґом Веласкесом, іспанським ґрандом і власником величезного маєтку.

– Як же це, сеньйоре герцоґ, – перебила його Ребека, – ти про це згадуєш як про щось побічне в твоїй історії? Гадаю, що будь-хто інший на твоєму місці почав би саме з цього.

– Визнаю, – відповів Веласкес, – що це фактор, який примножує особисті достоїнства, однак я думав, що не слід про це згадувати, поки не приведе мене до цього хід подій. Ось що мені ще залишилося розповісти:

Минає вже чотири тижні, як Дієґо Альварес, син того Альвареса, прибув до Сеути з листом від герцоґині Бланки до мого батька. Лист був такого змісту:

Сеньйоре дон Енріке!

Цей лист сповістить тобі, що Бог, мабуть, незабаром прикличе до себе твого брата, герцоґа Веласкеса. Закони іспанського дворянства не дозволяють, щоб ти був спадкоємцем молодшого брата, тому маєток і титули перейдуть твоєму синові. Я щаслива, що під кінець сорокового року покути зможу повернути йому багатства, яких моя легковажність позбавила тебе. Не можу, щоправда, повернути тобі славу, яку ти здобув би завдяки своїм здібностям, але сьогодні ми вже обоє стоїмо перед воротами вічної слави, тому земна вже не може нас цікавити. Тож пробач востаннє грішну Бланку й пришли до нас сина, яким тебе обдарувало небо. Герцоґ, біля ложа якого я перебуваю вже два місяці, прагне побачити свого спадкоємця.

Бланка Веласкес

Мушу визнати, що лист цей наповнив радістю всіх жителів Сеути, настільки всі любили мене й мого батька; я, однак, був далекий від того, щоб поділяти всезагальну радість. Сеута була для мене цілим світом, я покидав її тільки в думках, щоб загубитися в мріях; якщо ж я коли й кидав погляд на широкі рівнини, населені маврами, то дивився на них виключно як на пейзаж: раз я не міг гуляти там, то ці розлогі околиці здавалися мені створеними виключно для очей. І що ж би я робив деінде? У цілій Сеуті не було жодного муру, де б я не нашкрябав якогось рівняння, жодного закутка, де б я не віддавався роздумам, результати яких наповнювали моє серце радістю. Щоправда, мені іноді докучала тітка Антонія і її служниця Маріка, але що ж значили ці маленькі прикрості порівняно з неприємностями, на які я був приречений у майбутньому. Без довгих роздумів, без розрахунків я не уявляв щастя для себе. Такі думки приходили мені в голову тоді, коли я мав покидати Сеуту.

Батько провів мене до самого берега й там, поклавши руку мені на голову й благословивши мене, сказав:

– Сину мій, ти побачиш Бланку; це вже не та захоплююча красуня, яка мала бути щастям і гордістю твого батька. Ти побачиш риси, поорані роками, поламані покутою, бо й навіщо вона так довго оплакувала помилку, яку батько пробачив їй? Щодо мене, то я ніколи не винуватив її. Щоправда, я не служив королю на почесній посаді, але зате я протягом сорока років серед цих скель був причетний до щастя кількох чесних людей. І вся їхня вдячність належиться Бланці; вони часто чули про її чесноти й усі її благословляють.

Мій батько не міг більше говорити, сльози душили його слова. Усі жителі Сеути вийшли мене проводжати, в усіх очах можна було бачити смуток розлуки, змішаний з радістю, зумовленою звісткою про таку щасливу зміну в моєму житті.

Ми поставили вітрила й наступного дня зійшли на берег в Алхесірасі, звідки я подався до Кордови, а потім на ночівлю в Андухарі. Тамтешній корчмар розповідав мені якісь незвичайні історії про духів і упирів, але я зовсім його не слухав. Я переночував у нього й наступного дня раненько вирушив у дорогу. Зі мною були двоє слуг; один їхав спереду, другий позаду. Переживаючи, що в Мадриді в мене не буде часу для роботи, я добув свої таблички й зайнявся розрахунками, яких ще бракувало в моїй системі.

Їхав я на мулі, рівна й спокійна хода якого сприяла цьому заняттю. Я не пам’ятаю, скільки минуло вже часу, як мій мул раптом затримався. Я побачив, що знаходжуся біля підніжжя шибениці, обтяженої двома повішениками, обличчя яких, здавалося, кривилися й наповнювали мене страхом. Я озирнувся довкруж, але не побачив жодного з моїх слуг, тому щосили почав гукати їх, але марно. Я вирішив їхати далі дорогою, що лежала переді мною. Вже стемніло, коли я приїхав до великої і добре збудованої корчми, але покинутої і порожньої.

Мула я поставив у стайні, а сам увійшов до кімнати, де знайшов залишки вечері, а саме паштет із куріпок, хліб і пляшку аліканте. Від самого Андухара я й крихти в роті не мав, тому подумав, що обставини дають мені право на паштет, у якого все одно не було власника. А ще я відчував сильну спрагу, тож утамував і її, щоправда, може, дещо поспішно, бо вино вдарило мені в голову, але помітив я це надто пізно.

У кімнаті стояло досить пристойне ліжко, я роздягнувся, ліг і заснув. Раптом, не знаю, з якої причини, я прокинувся й почув, як годинник б’є північ. Я подумав, що поблизу є якийсь монастир, і вирішив уранці відвідати його.

Невдовзі до мене долинув шум з подвір’я; я вирішив, що повернулися мої слуги, але яке ж було моє здивування, коли я побачив, як заходить тітка Антонія разом зі своєю повірницею Марікою. Ця остання несла ліхтар з двома свічками, тітка ж тримала в руці згорток паперів.

– Дорогий племінничку, – сказала вона мені, – нас прислав сюди твій батько, щоб ми вручили тобі важливі папери.

Я узяв папери й прочитав заголовок: «Доказ квадратури кола». Я добре знав, що мій батько ніколи не займався цією пустою задачею. Здивований, я розгорнув папери, але тут же з обуренням помітив, що гадана квадратура – це відома теорія Дінострата, підтверджена доказом, у якому я пізнав почерк мого батька, але не його голову. Насправді я помітив, що додані докази – це лиш вбогі паралогізми.

Тим часом моя тітка звернула мою увагу, що я зайняв єдине ліжко в приміщенні, й зажадала, щоб половиною я поступився їй. Я був настільки засмучений думкою, що мій батько міг устряти в таку історію, що навіть не слухав усього того, що вона говорила. Я не замислюючись зробив їй місце, а Маріка сіла в ногах, спершись головою на мої коліна.

Я знову заглибився в докази, і чи то аліканте ударило мені в голову, чи поглядом мене зачарували, одне слово, не розумію, як таке сталося, але докази здалися мені менш помилковими, а після третього прочитання я вже був зовсім переконаний.

Я перегорнув аркуш і знайшов цілий ряд надзвичайно ориґінальних формул, які повинні були служити оквадратненню й випрямленню всілякого роду кривих ліній, а в кінці я побачив задачу про ізохрони, вирішену за допомогою методів елементарної геометрії. Здивований, ощасливлений, спантеличений – як гадаю, внаслідок дії аліканте, – я вигукнув:

– Так, мій батько зробив надзвичайне відкриття!

– У такому разі, – сказала моя тітка, – ти повинен подякувати мені за труд, я ж перепливла море, щоб привезти тобі ці карлючки.

Я обняв її.

– А я, – втрутилася Маріка, – я хіба не перепливла море?

Я обняв і Маріку.

Я хотів знову зайнятися паперами, але обидві мої дами так сильно пригорнулися до мене, що я не міг від них вирватись; щоправда, я й не хотів цього, бо мене раптом охопили якісь дивні почуття. Нове відчуття поширилося по всій поверхні мого тіла, а особливо в місцях, які торкалися обох жінок. Мені пригадалися певні властивості кривих ліній, що називалися дотичними. Я прагнув осмислити враження, які переживав, але всі думки зникли з моєї голови. Почуття мої розгорнулися в ряд, що безконечно зростав. Потім я заснув і прокинувся в жаху під шибеницею, на якій побачив двох скривлених повішеників.

Ось такою є історія мого життя, якій не вистачає тільки теорії моєї системи, тобто застосувань математики до загального устрою всесвіту. Сподіваюся, однак, що колись я познайомлю вас з ними, особливо ж цю прекрасну сеньйору, яка, як мені здається, має схильність до точних наук, незвичайну в осіб її статі.

Ребека вдячно відповіла на цю люб’язність, після чого запитала Веласкеса, що сталося з паперами, які принесла йому тітка.

– Не знаю, куди вони поділися, – відповів геометр, – я не знайшов їх між паперами, які принесли мені цигани, і дуже шкодую, бо не сумніваюся, що переглянувши ще раз цей гаданий доказ, я б одразу викрив його фальшивість; але, як я вам вже казав, кров грала в мені надто бурхливо; аліканте, ті дві жінки й нездоланна соннота були, мабуть, причиною моєї помилки. Що мене, однак, дивує – це те, що папери були написані рукою мого батька, особливо ж знаки були написані в спосіб, властивий тільки йому.

Мене вразили слова Веласкеса, особливо коли він казав, що не міг опиратися сонності. Я здогадувався, що йому мали подати вино, схоже на те, яке мої кузини підсунули мені у венті під час нашої першої зустрічі, або на отруту, яку мені наказали випити в підземеллі і яка насправді була всього лиш снодійним засобом.

Товариство розійшлося. Я відправився спати, передумав багато такого, що, як я вважав, допоможе мені природним чином пояснити всі мої пригоди. Зайнятий такими думками, я заснув.

День двадцять шостий

Цілу добу ми присвятили відпочинкові. Спосіб життя наших циган і контрабанда, яка становила головний спосіб їхнього утримання, вимагали постійної і стомлюючої зміни місця, тому я з радістю провів цілий день там, де ми зупинилися на ночівлю. Кожен потрошку зайнявся самим собою; Ребека доповнила навіть свій костюм якимись прикрасами, і можна було сказати, що вона намагається стати причиною розсіяності молодого герцоґа, бо так ми від цього часу називали Веласкеса.

Усі ми зійшлися на трав’янистій галявинці, що лежала в тіні гарних каштанів, і коли з’їли обід, вишуканіший, ніж зазвичай, Ребека сказала, що оскільки ватажок циганів сьогодні менше зайнятий, то ми сміливо можемо попросити його розповісти дальшу частину своїх пригод. Пандесовна не примусив себе довго просити й почав так:

Продовження історії ватажка циган

Як я вам вже казав, я вступив до школи тільки тоді, коли вичерпав усі засоби для проволоки, які тільки міг вигадати. Спочатку я був радий, опинившись серед стількох ровесників, але постійна залежність, у якій нас тримали вчителі, невдовзі стала для мене нестерпною. Я звик до тітчиних пестощів, до її ніжної поблажливості, й мені подобалося, коли вона сто разів на день повторювала, що в мене найдобріше серце. Тут добре серце нікому не було потрібне, треба було постійно остерігатися або діставати хльости. Одне й друге я ненавидів. Звідси в мені народилася нездоланна нехіть до сутан, яку я демонстрував завжди, влаштовуючи їм безліч найрізноманітніших каверз.

Серед учнів були хлопці, які мали кращу пам’ять, ніж серце, і які з задоволенням доносили все, що знали про товаришів. Я утворив союз проти них, і наші вибрики були продумані так, що підозра завжди падала на донощиків. Врешті-решт сутани стали ненавидіти нас усіх – і оскаржених, і донощиків.

Не буду вам переповідати незначних подробиць про наші шкільні витівки; скажу тільки, що протягом чотирьох років, упродовж яких я тренував свою уяву, мої капості набирали щораз серйознішого вигляду. Нарешті я вигадав каверзу, мабуть, досить невинну саму по собі, але вельми паскудну, зваживши на засоби, до яких вдався, щоб здійснити її. Мало бракувало, щоб я заплатив за цей жарт кількарічним ув’язненням чи навіть втратою свободи на все життя. Справа виглядала так:

Серед театинців, які суворо з нами поводилися, ніхто не дав нам так відчути ту суворість, як отець Санудо[37]37
  Sanudo (ісп.) – безумний.


[Закрыть], ректор першого класу. Цей священик не був суворим за природою, навпаки, він був, можливо, навіть надто чулий, і його приховані схильності зовсім не узгоджувались із покликанням священика, а він на тридцятому році життя ще не спромігся їх опанувати.

Не маючи жалості до самого себе, він був невблаганним для інших. Постійні жертви, які він приносив на олтар моралі, були гідні тим більшої похвали, що здавалося, ніби сама природа створила його для стану цілком протилежного тому, який він собі обрав. Вродливий, як тільки можна собі уявити, він на всіх жінок у Бурґосі справляв нечуване враження, але зустрічаючи ніжні жіночі погляди, він спускав очі, морщив брови й удавав, що не бачить їх. Таким був колись театинець отець Санудо.

Однак усі ці перемоги втомили його дух; вимушений боятися жінок, він не переставав про них думати, і ворог, з яким він невтомно воював, з’являвся перед його уявою зі щораз новішими силами. Врешті-решт у нього різко погіршилося здоров’я, він довго потім не міг відновити сили, а коли прийшов до себе, хвороба залишила йому небувалу дражливість, яка постійно давала про себе знати у вигляді роздратованості. Його сердили навіть найдрібніші наші порушення, а наші виправдання витискали сльози з його очей. Відтоді він постійно марив, і часто, хоча він і втуплював очі в нейтральний предмет, погляд його набирав ніжного виразу, а коли переривали хвилину подібного захвату, він дивився радше з болем, ніж із суворістю.

Ми надто добре навчилися підглядати за нашими зверхниками, щоб така помітна зміна могла уникнути нашої уваги. Але ми не могли здогадатися про причини, як раптом несподіваний випадок підказав нам правильний шлях.

Щоб легше було зрозуміти, я повинен повернутися трохи назад. Двома найбільш відомими родинами в Бурґосі були графи де Лірія і маркізи де Фуен Кастилья. Перші належали до тих, яких в Іспанії називають аґравіадос, тобто покривдженими, бо обійденими заслуженим званням ґрандів. Незважаючи на це, інші ґранди тісно спілкувалися з ними, наче вони й справді належали до їхнього класу.

Главою родини Лірія був сімдесятилітній старець, дуже шляхетного і приємного поводження. У нього було двоє синів, які вже померли, і весь його маєток мав перейти до молодої графині Лірія, єдиної доньки його старшого сина.

Старий граф, не маючи прямих спадкоємців його імені, пообіцяв руку онучки спадкоємцю маркізів де Фуен Кастилья, який у такому випадку мав отримати титул графа де Фуен де Лірія-і-Кастилья. Цей союз, такий підходящий в усіх відношеннях, повністю узгоджувався з віком молодих, з їхньою зовнішністю й характерами. Обоє щиро кохали одне одного, і старий Лірія милувався, дивлячись на їх невинне кохання, яке нагадувало йому щасливі часи його молодості.

Майбутня графиня де Фуен де Лірія, хоча й жила в монастирі салезіанок, проте щоденно ходила на обід до свого діда й проводила там весь вечір у товаристві нареченого. З нею тоді була старша дуенья по імені донна Клара Мендоса, тридцятирічна жінка, дуже достойна, але зовсім не понура, бо старий граф не любив людей з таким характером.

Щоденно сеньйорита де Лірія зі своєю дуеньєю проїжджали повз нашу колеґію, бо так пролягала дорога до палацу старого графа. Оскільки ми саме в цей час мали перерву, то багато з нас стояли у вікнах, а радше підбігали до вікон, як тільки розлягався туркіт карети.

Ті, що прибігали до вікон першими, часто чули, як донна Мендоса казала своїй молодій вихованці:

– Ану, гляньмо, чи нема вродливого театинця.

Цим ім’ям жінки називали отця Санудо. Бо й справді, дуенья вдивлялася в нього, як в образ, а щодо молоденької графині, то вона дивилася на нас усіх однаково, бо ми їй більше нагадували нареченого, або намагалася відшукати очима двох кузенів, які навчалися в нашій колеґії.

Санудо разом з іншими підходив до вікна, але як тільки бачив, що жінки звертають на нього увагу, хмурив чоло й погордливо відходив. Нас вражала ця суперечність: «Врешті-решт, – говорили ми, – якщо жінки для нього такі осоружні, то чого він пхається до вікна, а якщо він хоче їх бачити, то чого відвертається?» Один із учнів по імені Вейрас якось сказав мені, що Санудо вже зовсім не є таким ворогом жінок, як раніше, і що він має в цьому переконатися. Той Вейрас був найкращим моїм приятелем в усій колеґії, тобто, точніше кажучи, допомагав мені в усіх каверзах, а часто саме він їх і вигадував.

У той час з’явився роман під назвою «Закоханий Фернандо». Автор цього твору змалював у ньому кохання такими живими барвами, що книжка була дуже небезпечною, і наші наставники суворо її забороняли. Вейрас роздобув один екземпляр і засунув його в кишеню, але так, що більшу частину було видно. Санудо помітив і забрав заборонену книжку. Він пригрозив Вейрасу найсуворішими карами, якби той коли-небудь завинив, читаючи її, але увечері він вигадав якусь хворобу й не з’явився серед нас. Прикинувшись, що непокоїмося про його здоров’я, ми несподівано увійшли в його кімнату й виявили, що він пильно читає небезпечного «Фернандо», а очі в нього повні сліз, які свідчили, скільки задоволення справляє йому читання тієї книжки. Санудо зніяковів, ми вдали, що не помітили цього, а невдовзі отримали новий доказ великих змін у серці нещасного священика.

Іспанські жінки старанно виконують релігійні обов’язки і щоразу вимагають того самого сповідника. Це називається buscar el su padre. Звідси походить, що деякі злостиві насмішники, бачачи в церкві дитину, питають, чи не прийшла вона buscar el su padre, тобто шукати свого батька.

Мешканки Бурґоса раді були б сповідатися у отця Санудо, але недовірливий монах заявляв, що не почувається здатним керувати сумлінням жінок; однак наступного дня після прочитання нещасної книжки одна з найпрекрасніших жінок з міста попросила отця Санудо, і він тут же поспішив до сповідальні. Деякі знайомі багатозначно поздоровляли його з такою зміною, але Санудо поважно відповідав, що не лякається ворога, якого вже стільки разів подолав. Можливо, монахи й повірили цій заяві, але ми, молодь, добре знали, чого триматися.

Тим часом Санудо з кожним днем щораз більше, як здавалося, займався таємницями, які прекрасна стать складала перед його покутним трибуналом. Сповідником він був дуже добросовісним, старших жінок відправляв швидко, молодших же затримував довше. Ніколи не пропускав нагоди підійти до вікна, щоб побачити гарненьку графиню де Лірія і її звабливу дуенью, після чого, коли карета вже проїхала, з погордою відвертався.

Одного дня, коли ми, пустуючи на уроці, повною мірою скуштували суворості Санудо, Вейрас таємниче відвів мене набік і сказав:

– Настав час, помститися клятому педанту за стільки суворих покарань, які ми від нього витерпіли, і покут, якими він отруює наші найкращі дні. Я вигадав чудову витівку, але обов’язково треба знайти молоду дівчину, схожу станом на графиню де Лірія. Щоправда, Хуаніта, донька садівника, дуже допомагає нам у наших каверзах, але цього разу їй забракне кмітливості.

– Любий Вейрасе, – відповів я, – навіть якби ми знайшли молоду дівчину, схожу станом на графиню де Лірія, я все одно не розумію, як ми їй надамо цих прекрасних рис?

– Щодо цього я спокійний, – відповів мій товариш. – Ти ж знаєш, що наші жінки під час посту носять, як правило, заслони, що звуться катафалками. Це оборки з крепу, які, спадаючи одна на другу, заслоняють обличчя, як на маскараді. Хуаніта завжди придасться, якщо не для спектаклю, то принаймні для переодягання фальшивої графині і її дуеньї.

Вейрас того дня не сказав більше нічого, але однієї неділі отець Санудо, сидячи в сповідальні, побачив двох жінок, огорнутих плащами й прикритих креповими заслонами, одна з яких сіла на землі на циновку, згідно іспанських звичаїв, а друга, як грішниця, яка хоче покаятися, вклякла перед ним. Та, котра здавалася молодшою, хоча й прийшла для сповіді, не могла, однак, утриматися від гірких ридань і схлипів. Санудо, як умів, намагався її заспокоїти, але вона лиш весь час повторювала:

– Мій отче, я вчинила смертний гріх.

Санудо сказав їй, що сьогодні вона не в стані відкрити перед ним душу, і попросив її прийти наступного дня. Молода грішниця вийшла зі сповідальні й, упавши хрестом ниць, молилася довго і палко; нарешті вона вийшла з костелу разом із товаришкою.

– І все ж, – сказав циган, перебиваючи сам себе, – я відчуваю докори сумління, розказуючи вам про ті негідні забави, яких навіть наша молодість не може виправдати, і якби я не розраховував на вашу поблажливість, то ніколи б не насмілився розповідати далі.

Кожен сказав те, що вважав найбільш відповідним, щоб заспокоїти ватажка, який так продовжив свою розповідь:

Наступного дня у той самий час повернулися обидві грішниці. Санудо вже віддавна чекав на них. Молодша знову приклякла у сповідальні, вона була вже спокійніша, однак і цього разу не обійшлося без схлипів. Нарешті вона сріблястим голоском проказала:

– Ще зовсім недавно, отче, моє серце, згідно з обов’язком, начебто твердо стояло на дорозі цноти. Мені підібрали молодого й шляхетного чоловіка. Я гадала, що кохаю його…

Тут знову почалися схлипи, але Саанудо благочестивими словами ласкаво заспокоїв молоду дівчину, яка продовжила так:

– Нерозважлива дуенья звернула мою увагу на красу людини, якій я ніколи не зможу належати, про яку навіть думати не повинна; але при цьому я все ж не в стані подолати святотатської пристрасті.