Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 47 страниц)
Згадка про святотатство дала зрозуміти Санудо, що йдеться про священика, можливо, навіть про нього самого.
– Усе твоє кохання, – промовив він тремтячим голосом, – має належати чоловікові, вибраному для тебе батьками.
– Ах, отче, – продовжувала дівчина, – чому ж він не схожий на того, якого я покохала? Чому ж не має його чулого, хоч і суворого погляду, його рис – таких гарних і шляхетних, його величної постаті?
– Сеньйорито, – перервав її Санудо, – не годиться так говорити на сповіді.
– Бо це не сповідь, – відповіла молода дівчина, – це визнання.
Сказавши це, вона підвелася, зашарівшись, підійшла до товаришки, і вони разом вийшли з костелу. Санудо провів їх поглядом і цілий день був задумливий. На другий день він засів у сповідальні, але ніхто не прийшов, так само й наступного дня. Лише на третій день грішниця повернулася з дуеньєю, приклякнула у сповідальні й промовила до Санудо:
– Отче мій, мені здається, що цієї ночі я мала об’явлення. Розпач і сором терзали мою душу. Мій злий дух підсунув мені нещасливу думку, я схопила одну з моїх підв’язок і обкрутила її навколо шиї. Я перестала дихати, і раптом мені здалося, що хтось притримує мої руки, сильне світло осліпило мої очі, і я побачила святу Терезу, мою заступницю, яка стояла біля мого ліжка. «Доню моя, – сказала вона мені, – висповідайся вранці перед отцем Санудо й попроси його, щоб дав тобі пасмо свого волосся, яке ти будеш носити на серці і яке поверне тобі божу милість».
– Відійди від мене, – сказав Санудо, – преклони коліна біля підніжжя олтаря й зі сльозами благай небо, щоб вирвало тебе з пекельної мари. Я ж, зі свого боку, буду молитися, прикликаючи для тебе милосердя Боже.
Санудо підвівся, вийшов зі сповідальні й подався до каплиці, де аж до вечора палко молився.
Наступного дня молода грішниця не приходила, прийшла тільки дуенья, приклякнула перед сповідальнею і сказала:
– Ах, отче, я прийшла благати тебе бути поблажливим до молодої нещасної, душа якої близька до загибелі. Її довела до розпачу суворість, з якою ти з нею вчора повівся. Вона каже, що ти відмовив їй у якійсь реліквії, яку ти маєш. Розум її потьмарився, і тепер вона думає тільки про те, як покінчити з життям. Піди до себе, отче, принеси ту реліквію, яку вона в тебе просила. Благаю тебе, не відмов мені в цій милості.
Санудо закрив лице хусткою, встав, вийшов з костелу й незабаром повернувся. В руці він тримав маленьку ладанку й сказав, подаючи її дуеньї:
– Візьми цей шматочок черепа нашого святого патрона. Булла Святого Отця поєднує з цими реліквіями найрізноманітніші відпущення, вони є найціннішими з усіх реліквій, які ми маємо. Хай твоя вихованка носить її на серці, і нехай їй поможе Бог.
Діставши в руки ладанку, ми відкрили її в надії, що знайдемо там пасмо волосся, але очікування наші були марними. Санудо, хоча й чулий і легковірний, може, навіть дещо марнославний, був усе ж цнотливим і вірним своїм засадам.
Після вечірнього уроку Вейрас запитав його, чому священикам не можна одружуватись.
– Щоб не бути нещасними на цьому і, можливо, не потрапити до пекла на тому світі, – відповів Санудо, після чого з суворим виразом обличчя додав: – Я забороняю тобі раз і назавжди задавати такі запитання.
Наступного дня Санудо не пішов до сповідальні. Дуенья запитувала про нього, але він прислав замість себе іншого духівника. Ми вже стали сумніватися в результаті наших негідних намірів, як нам допоміг несподіваний випадок.
Молоденька графиня де Лірія незадовго перед заміжжям з маркізом де Фуен Кастилья небезпечно захворіла; вона маячила в гарячці й була на межі безумства. Весь Бурґос щиро цікавився тими двома славними домами, і звістка про хворобу сеньйорити де Лірія сколихнула всіх. Отці театинці також довідалися про це, а ввечері Санудо отримав такого листа:
Отче мій!
Свята Тереза сильно розгнівалася й каже, що ти мене ошукав; не жаліє вона гірких докорів і для доньї Мендоси за те, що щоденно проїжджала зі мною повз колеґію театинців. Свята Тереза кохає мене значно сильніше, ніж ти… Голова в мене крутиться… я відчуваю нечуваний біль… помираю.
Той лист був написаний тремтячою рукою і був майже непрочитуваним. Внизу іншим почерком було дописано:
Моя бідна хвора пише по двадцять подібних листів на день. Зараз вона вже не може втримати перо в руці. Молися за нас, отче мій. Оце і все, що я можу тобі сповістити.
Санудо не зміг винести такого удару. Збентежений, одурманений, він не міг знайти собі місця, підхоплювався, входив і виходив. Для нас найприємнішим було те, що він не приходив до класу або приходив на такий короткий час, що ми без нудьги витримували урок.
Криза пройшла щасливо, і старання вмілих лікарів врятували життя прекрасної графині де Лірія. Хвора помалу одужувала. Санудо ж отримав лист такого змісту:
Отче мій!
Небезпека минула, але хвороба ще не покинула свідомості. Молода особа може щомиті вислизнути від мене й зрадити свою таємницю. Подумай, чи не міг би ти нас прийняти в своїй келії. У вас лише близько одинадцятої замикають ворота, тож ми прийдемо, як тільки стемніє. Можливо, що твої поради подіють краще, ніж реліквії. Якщо таке становище триватиме далі, то я також, мабуть, збожеволію. Благаю тебе в ім’я Боже, рятуй славу двох знаменитих домів.
Ці слова так перелякали Санудо, що він ледь зумів потрапити у власну келію. Він закрився, ми ж причаїлися біля дверей, аби почути, що він зробить. Спершу він залився гіркими сльозами, потім почав ревно молитися. Далі він покликав брамника й сказав йому:
– Якби якісь дві жінки прийшли й допитувались про мене, ні в якому разі не впускай їх.
Санудо не прийшов на вечерю й провів вечір у молитвах. Близько одинадцятої почув стук у двері. Він відчинив, молода дівчина вбігла в його келію і перевернула лампу, яка одразу згасла. У ту ж мить почувся голос пріора, який кликав Санудо.
Поки ватажок циган розказував, прийшов один з його людей відзвітувати йому про діяльність табору, але Ребека заволала:
– Прошу тебе, не переривай у цьому місці свою розповідь. Я ще сьогодні мушу довідатись, як Санудо порадив собі з такою дражливою ситуацією.
– Дозволь, сеньйоро, – відповів циган, – присвятити кілька хвилин цьому чоловікові, а тоді я розповідатиму далі.
Ми всі похвалили нетерплячість Ребеки, циган же, відправивши чоловіка, який його затримував, продовжив так:
– Отже, почувся голос пріора, він кликав отця Санудо, який ледве встиг замкнути двері на ключ і відправитись до настоятеля.
Я б образив вашу здогадливість, думаючи, що ви ще не відгадали, що фальшивою Мендосою був Вейрас, а юною графинею – та сама дівчина, з якою хотів одружитися віце-король Мексики.
Отже, я неочікувано опинився замкнений у келії Санудо, без світла, не розуміючи, яким чином я завершу всю цю пригоду, яка потекла зовсім інакше, ніж ми того хотіли. Ми вже переконалися, що Санудо був легковірний, але ані слабкий, ані лицемірний. Найкраще було б понехаяти дальші витівки й обмежитись першими. Шлюб сеньйорити де Лірія, який відбувся через декілька днів, і щастя обох молодих були б для Санудо нез’ясовними загадками й муками на все життя; але ми прагнули бути свідками безумства нашого вчителя, тож і ламали собі голови, чи слід завершити усю сцену голосним вибухом сміху, а чи ущипливою іронією. Я саме замислився над цим злостивим наміром, як почув, що відчиняються двері. Увійшов Санудо, а його вигляд збентежив мене більше, ніж я того сподівався. На ньому був стихар і єпитрахиль, в одній руці він тримав свічник, у другій – розп’яття з чорного дерева. Поставив свічник на столі, узяв розп’яття обома руками й сказав:
– Сеньйоро, ти бачиш мене одягненим у святі шати, які повинні тобі нагадати, що я духовна особа. Як служитель Бога Спасителя, я не можу виконати святі обов’язки мого покликання краще, аніж затримавши тебе над самим краєм прірви. Сатана потьмарив твій розум, сатана тягне тебе на манівці зла. Затримай свої кроки, повернися на дорогу цноти, яку доля засипала тобі квітами. Твій молодий чоловік кличе тебе; тобі призначив його благочестивий старець, кров якого плине в твоїх жилах. Твій батько був його сином, він випередив вас обох у країні чистих духів і звідти вказує вам шлях. Підніми погляд свій до небесного світла, вирвися з рук брехливого духа, який отуманив твої очі, звернувши їх на слуг Бога, вічним ворогом якого є сатана.
Санудо проказав ще багато таких самих фраз, які б навернули мене, якби я й справді був сеньйоритою де Лірія, закоханою в свого сповідника, але що ж з того, якщо замість прекрасної графині перед ним стояв негідник, одягнений у спідницю й плащ, який не знав, як це все закінчиться. Санудо набрав у груди повітря і продовжив так:
– Ходи, сеньйоро, за мною, усе вже готове до твого виходу з монастиря. Я відведу тебе до дружини нашого садівника, і звідти ми пошлемо по Мендосу, щоб прийшла по тебе.
Сказавши це, він відчинив двері, я ж одразу вискочив, прагнучи чимшвидше втекти; і так би й повинен був зробити, як раптом – не знаю, який злий дух підказав мені, щоб я відслонив завісу й кинувся на шию нашому вчителю зі словами:
– Жорстокий! Ти хочеш бути причиною смерті закоханої графині?
Санудо пізнав мене; спершу він остовпів, потім залився ревними сльозами і з ознаками найбільшого розпачу повторював:
– Боже, великий Боже, змилуйся наді мною! Надихни мене й просвіти на дорозі сумніву! Триєдиний Господь наш, що ж мені тепер робити?
Мене охопив жаль від вигляду бідного вчителя в такому стані, я впав йому до ніг, благаючи пробачити мені й присягаючись, що ми з Вейрасом свято збережемо його таємницю. Санудо підняв мене й, ридма ридаючи, сказав:
– Нещасний хлопче, невже ти припускаєш, що страх виявитися смішним може привести мене до розпачу? Це ти погубив свою душу, і по тобі я плачу. Ти не побоявся збезчестити те, що в нашій вірі найважливіше: ти познущався зі святого суду покути. Мій обов’язок – оскаржити тебе перед інквізицією. Тебе чекає в’язниця і тортури.
Після чого, тулячи мене до грудей, з глибоким болем додав:
– Дитя моє, не спіши впадати у відчай; можливо, мені ще вдасться домовитися, щоб нам дозволили визначити тобі покарання. Воно, щоправда, буде жахливим, але не виявить згубного впливу на все твоє життя.
Сказавши це, Санудо вийшов, замкнув двері на ключ, залишивши мене в заціпенінні, яке ви можете собі уявити, а я навіть не намагатимусь його описати. Думка про злочин досі не зринала мені в голові, і я вважав наші блюзнірські витівки невинними пустощами. Кари, які загрожували мені, зумовили, що я закляк так, що не міг навіть плакати. Не знаю, як довго я залишався в такому стані; нарешті двері відчинилися. Я побачив пріора, пенітенціарія і двох монахів, які взяли мене під руки й повели не знаю скількома коридорами у віддалену кімнату. Там мене кинули на підлогу й захряснули за мною двері, замкнувши їх на подвійний засов.
Невдовзі я прийшов до тями й почав розглядати свою в’язницю. Місяць крізь залізні ґрати вікна освітлював кімнату; я побачив стіни, вкриті різними написами вуглем, а в кутку оберемок соломи.
Вікно виходило на цвинтар. Три трупи, огорнуті саванами й складені на ношах, лежали на паперті. Це видовище жахнуло мене; я не смів відкрити очей ні на кімнату, ні на цвинтар.
Невдовзі я почув якісь звуки на цвинтарі, туди увійшли капуцин і чотири гробарі. Вони наблизились до паперті, й капуцин сказав:
– Ось тіло маркіза Валорнеса: віднесіть його в приміщення для бальзамування. А щодо цих двох християн, то вкиньте їх у викопану вчора свіжу яму.
Не встиг він промовити ці слова, як я почув довгий стогін, і три огидні привиди з’явилися на цвинтарному мурі.
Коли циган дійшов до цього місця, чоловік, який і минулого разу нам перешкодив, прийшов звітувати йому про те, що було зроблено, однак Ребека, підбадьорена минулим успіхом, серйозно сказала:
– Сеньйоре ватажок, я неодмінно мушу сьогодні довідатись, що означали ті три привиди, інакше всю ніч не засну.
Циган пообіцяв задовольнити її бажання; і дійсно, його відсутність тривала недовго. Він повернувся й розповідав далі так:
– Я сказав вам, що три огидні привиди з’явилися на цвинтарному мурі. Ці з’яви і їх протяглі стогони нажахали чотирьох гробарів і їх начальника капуцина. Всі вони втекли зі страшними криками. Щодо мене, то я також перелякався, але із зовсім протилежним результатом, бо стояв, наче прикутий до вікна, одурілий і мало не непритомний.
Тоді я побачив, як два привиди зіскакують з муру на цвинтар і подають руки третьому, який зліз, схоже з великим трудом. Потім з’явилися інші привиди й поєдналися з першими, так що усіх разом було їх десять чи дванадцять. Тоді найогрядніший привид, який ледь зліз з муру, добув ліхтар з-під білого савана, наблизився до паперті й уважно оглянувши три трупи, сказав своїм супутникам:
– Друзі мої, ось труп маркіза Валорнеса. Ви бачили, як негідно вчинили зі мною мої колеги. Кожен з них говорив, як дурень, доводячи, що маркіз помер від грудної водянки.
Тільки я один, доктор Санґре Морено, мав слушність, доводячи, що це була ангіна поліпоза, відома всім ученим лікарям. Однак ледь я вимовив назву «ангіна поліпоза», то ви самі бачили, як скривилися мої шановні колеги, яких я не можу назвати інакше, ніж ослами. Ви бачили, як вони знизували плечима, оберталися до мне задом, як до недостойного члена їхньої громади. Ах, мабуть, доктор Санґре Морено не годиться для їхнього товариства. Погоничі ослів Ґалісії і погоничі мулів Естремадури – ось люди, які повинні їх пильнувати й навчати розуму.
Небо, однак, справедливе. Минулого року була надзвичайна смертність худоби; якщо така зараза прийде й цього року, можете бути певні, що ніхто з моїх колег не уникне її. Тоді доктор Санґре Морено залишиться переможцем на полі битви, а ви, дорогі мої учні, встановите над ним прапори хімічної медицини. Ви бачили, як я зцілив графиню де Лірія за допомогою простої суміші фосфору й сурми. Напівметали й розумні їх комбінації – ось могутні засоби, які можуть вступити в боротьбу й перемогти хвороби будь-якого роду. Не вірте в допомогу якихось там трав чи коріння, які добрі на пасовиську для в’ючних ослів, якими є мої шановні колеги.
Ви були, дорогі мої учні, свідками прохань, з якими я звертався до маркізи Валорнес, аби вона тільки кінчик ланцета дозволила запустити в трахею її достойного чоловіка, але маркіза, ідучи за намовами моїх ворогів, не дала мені такого дозволу, і я повинен був шукати інших засобів, аби отримати можливість представити інші очевидні докази на мою користь.
Ах, як я гірко шкодую, що достойний маркіз не може бути присутній при розтині власного тіла! З яким задоволенням я б показав йому гідатичні й поліпозні зародки, які вкоренилися в його бронхах і пустили відгалуження аж до горла!
Але що я кажу! Цей скупий кастілець, байдужий до прогресу науки, відмовляє нам в тому, що йому зовсім не потрібне. Якби маркіз мав найменшу схильність до мистецтва лікування, то заповів би нам свої легені, печінку й усі нутрощі, які йому вже ні для чого не придадуться. Але ні, він навіть не подумав про це, і зараз ми повинні, ризикуючи життям, вторгатися в притулок смерті й порушувати спокій покійників.
Але це не має ніякого значення, любі мої учні; чим більше ми зустрічаємо перешкод, тим більшу здобудемо славу, долаючи їх. Тож будьмо відважними; настав нарешті час здійснити цю велику справу. Коли ми три рази свиснемо, ваші товариші, що лишилися по той бік муру, подадуть драбину, й ми тут же викрадемо достойного маркіза. Він має поздоровити себе з тим, що помер від такої рідкісної хвороби, а ще більше з тим, що потрапив до рук людей, які її розпізнали й означили відповідною назвою.
Через три дні ми знову сюди повернемося за одним знаменитим небіжчиком, який помер від… – але тсс… тихо… не слід говорити всього.
Коли доктор закінчив свій монолог, один з його учнів свиснув три рази, і я побачив, як через мур подали драбину. Потім обв’язали мотузками труп маркіза й перетягли його на другу сторону. Драбини позабирали, і привиди зникли. Коли я лишився сам, то почав щиро сміятися зі свого першого страху.
Тут я повинен вам розказати про особливий спосіб поховання умерлих, яким користуються в деяких іспанських і сицилійських монастирях. Найчастіше готують з такою метою невеличкі темні печери, куди, однак, штучно зробленими отворами легко доходить повітря. В них складають тіла, які прагнуть вберегти від розкладу; темнота захищає їх від хробацтва, а повітря висушує. Через шість місяці печеру відкривають. Якщо процедура вдалася, то монахи урочистою процесією ідуть сповістити про це родину. Потім одягають тіло в чернечу рясу й поміщають у підземелля, призначені якщо не для зовсім святих покійників, то принаймні для таких, яких вважають святими.
В таких монастирях похоронна процесія іде за гробом тільки до брами цвинтаря, а далі братія бере тіло й чинить з ним так, як наказують старші. Зазвичай тіло приносять увечері, протягом ночі старші радяться і лише на світанку приступають до дальших чинностей, бо багато тіл не можна висушити таким способом.
Капуцини хотіли засушити тіло маркіза Валорнеса і якраз мали цим зайнятися, коли привиди розігнали гробарів, які з’явилися лише на світанку, тихенько крадучись і тримаючись один за другого. Великий страх охопив їх, коли вони побачили, що тіло маркіза зникло. Вони вирішили, що це, без сумніву, диявол викрав його.
Незабаром збіглися всі монахи, озброєні кропилами; кропили, виганяли диявола й горлали що було сил. Щодо мене, то я вже падав від утоми, тому кинувся на солому й одразу заснув.
Наступного дня перша моя думка була про кару, яку мені готували, а друга – про те, як її уникнути. Вейрас і я настільки звикли закрадатися в спіжарню, що видирання на мури давалося нам надзвичайно легко. А ще ми вміли витягати з вікон ґрати й вставляти їх назад, не пошкоджуючи стін. Я витягнув ножа з кишені й вирвав цвях з віконної лутки; тим цвяхом я збирався розхитати один з прутів решітки. Працював я без відпочинку аж до полудня. Тоді відкрилося віконечко в дверях моєї в’язниці, і я пізнав лице послушника, який нам прислужував у спальні. Він подав мені шматок хліба і глечик води й запитав, чи не треба ще чогось. Я попросив його, аби він пішов до отця Санудо й сказав, що я прошу прислати мені постіль; бо цілком справедливо, аби мене було покарано, але не треба примушувати мене бабратися в бруді.
Було визнано, що я маю рацію, прислали мені те, чого я просив, і навіть додали якогось холодного м’яса, щоб я не охляв з голоду. Я обережно спробував довідатися чогось про Вейраса; виявилося, що він не був ув’язнений. Я із задоволенням переконався, що винних не шукали. Запитав, коли мене буде покарано. Послушник відповів, що не знає, але що звичайно дають три дні на роздуми. Більшого мені й не треба було, і я повністю заспокоївся.
Воду, яку мені принесли, я використав, щоб зволожити стіну, і праця моя посувалася швидко. На третій день решітку легко можна було вийняти. Тоді я подер на смуги ковдру й простирадла, сплів мотуз, який можна було вжити замість драбини, і чекав ночі, щоб утекти. У мене й справді вже не залишалося часу, бо послушник сповістив мені, що наступного дня мене судитиме хунта, яка складатиметься з театинців під головуванням члена святої інквізиції.
Під вечір знову принесли тіло, накрите чорним сукном зі сріблястою бахромою. Я здогадався, що це має бути той знаменитий небіжчик, про якого згадував Санґре Морено.
Як тільки настала ніч і в монастирі зробилося тихо, я вийняв решітку, прив’язав драбинку й уже мав спускатися, як на цвинтарному мурі з’явилися привиди. Це були, як ви можете здогадатися, учні доктора. Вони пішли просто до знаменитого небіжчика й підняли його, не чіпаючи при цьому сукна зі сріблястою бахромою. Як тільки вони пішли, я відчинив вікно й щасливо спустився. Потім я хотів сперти об мур перші ж ноші й перелізти на другий бік.
Я саме узявся до цього, коли почув, як відмикається цвинтарна брама. Тоді я швиденько втік на паперть, ліг на ноші й накрився сукном з бахромою, проте підняв один ріг, аби бачити, що діятиметься далі.
Спершу увійшов якийсь конюший, весь у чорному, зі смолоскипом в одній і шпагою в другій руці. За ним ішли слуги, одягнені в жалобні шати, нарешті дама надзвичайної краси, від голови до ніг огорнута чорним крепом. Потопаючи в сльозах, вона наблизилася до нош, на яких я лежав, і, впавши на коліна, стала гірко нарікати такими словами:
– О дорогі останки найкоханішого з чоловіків! Чому ж я не можу, як друга Артемізія, змішати ваш попіл з моєю їжею, щоб він кружляв у моїй крові й оживив це серце, яке завжди билося тільки для тебе! Але оскільки віра забороняє мені послужити тобі живою гробницею, то я прагну принаймні вирвати тебе з цього юрмища небіжчиків, прагну кожного дня гіркими сльозами поливати квіти, що виростуть на твоїй могилі, де останній мій подих незабаром поєднає нас.
Сказавши це, дама обернулася до конюшого, говорячи:
– Дон Дієґо, накажи взяти тіло твого сеньйора; ми поховаємо його в каплиці в саду.
Одразу четверо кремезних слуг схопили ноші. Гадаючи, що несуть умерлого, вони не дуже й помилялися, бо я справді був напівмертвий від страху.
Коли циган дійшов до цього місця в своїй розповіді, йому дали знати, що справи табору вимагають його присутності. Він покинув нас, і вже до вечора ми не бачилися.
