Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 39 (всего у книги 47 страниц)
– А чи правда, сеньйоре Авадоро, – запитав він у мого батька, – що ти мав сина, який потонув у цьому котлі? Щоправда, якби бідолаха вмів плавати, то він би, безумовно, врятувався. А де ж це ти, сеньйоре, купив цей котел? Я певен, що в Толедо. Чудова глина, таку саму використовують для виготовлення селітри. Тверда, як камінь, дозволь, я спробую.
Мій батько хотів перешкодити пробі, але Бускерос ударив веслом у котел і розбив його на шматки. Чорнило потекло струменем, залило мого батька й усе, що було в кімнаті, не виключаючи навіть Бускероса, якого також добре забризкало.
Батько, який рідко коли відкривав рота, цього разу став щосили кричати. На балконі з’явилися сусідки.
– Ах, шановні пані, – вигукнув Бускерос, – у нас тут стався жахливий випадок, великий котел розбився й залив усю кімнату чорнилом. Сеньйор Тінтеро не знає, куди йому подітися. Виявіть нам християнське милосердя й прийміть нас до себе в квартиру.
Сусідки, схоже, готові були радо погодитись, і батько, попри всю свою ніяковість, відчув задоволення, подумавши, що наблизиться до прекрасної незнайомки, яка здалеку простягала до нього білосніжні руки й усміхалася з особливим очаруванням.
Бускерос накинув моєму батькові плаща на плечі й відвів його в дім сеньйори Сімієнто. Не встиг батько туди увійти, як дістав неприємну звістку. Торговець шовком, який мав крамницю під його мешканням, прийшов з повідомленням, що чорнило протекло на його товари й що він послав по суддівських чиновників, щоб підрахувати збитки. Водночас власник дому попередив мого батька, що не терпітиме його більше у себе.
Батько, вигнаний зі своєї квартири й скупаний у чорнилі, мав найсумніший у світі вираз обличчя.
– Немає причин для розпачу, сеньйоре Авадоро, – сказав йому Бускерос. – Ці дами мають у дворі просторе приміщення, яке їм зовсім не потрібне; я накажу негайно перенести туди твої речі. Тобі тут буде дуже зручно, ти тут знайдеш достатньо червоного, синього, зеленого чорнила, значно кращого, ніж було твоє чорне. Однак раджу тобі, щоб ти якийсь час не виходив з цього дому, бо якби ти пішов до Морено, усі просили б тебе розповісти про пригоду з розбитим котлом, а я знаю, що ти не любиш багато говорити. Подивися, онде всі околичні гультяї вже розглядають у твоїй квартирі чорнильну повінь; завтра усе місто ні про що інше не говоритиме.
Батько жахнувся, але один лиш привітний погляд сеньйорити Сімієнто повернув йому відвагу, тож він пішов обживатися в своїй новій квартирі. Він недовго залишався там сам; пані Сімієнто прийшла до нього й сказала, що вони з племінницею порадилися й вирішили віддати йому cuarto principal, тобто квартиру, яка виходила на вулицю. Батько, який із задоволенням рахував перехожих чи черепиці на даху палацу герцоґа Альби, охоче погодився на заміну. У нього тільки попросили дозволу залишити кольорове чорнило на своєму місці. Батько кивнув головою на знак згоди.
Казанки стояли в середній кімнаті; сеньйорита Сімієнто приходила, виходила, брала фарби, не кажучи ні слова, так що в усьому домі панувала глибока тиша. Батько ніколи не був таким щасливим. Так минуло вісім днів. На дев’ятий день Бускерос відвідав мого батька і сказав йому:
– Сеньйоре Авадоро, я прийшов сповістити тебе про успішне виконання бажань, про які ти марив, але яких досі не наважувався висловити. Ти схвилював серце сеньйорити Сімієнто і отримаєш її руку, але спершу мусиш підписати цей папір, який я приніс із собою, якщо хочеш, щоб у неділю оголосили заручини.
Батько, нечувано здивований, хотів щось відповісти, але Бускерос не дав йому на це часу й продовжував:
– Сеньйоре Авадоро, твій шлюб, який має відбутися, ні для кого не є таємницею. Весь Мадрид тільки про нього й говорить. Якщо ти маєш намір відкласти його, то родичі сеньйорити Сімієнто зберуться у мене, а ти тоді прийдеш і сам з’ясуєш їм причини затримки. І від цього ти ніяким чином не можеш ухилитися.
Батько остовпів, почувши, що муситиме давати пояснення перед усією родиною, хотів щось сказати, але дон Роке знову перебив його й сказав:
– Я чудово розумію тебе, ти хочеш дістати підтвердження свого щастя з вуст самої сеньйорити Сімієнто. Ось і вона; я залишаю вас самих.
Сеньйорита Сімієнто увійшла зніяковіла, розгублена, не сміючи піднести очі на мого батька; узяла кілька фарб і мовчки почала їх змішувати. Її несміливість вселила відвагу в дона Феліпе, він втупив у неї очі й не міг їх вже відірвати. Цього разу він дивився на неї зовсім іншим поглядом.
Бускерос залишив на столі папери, потрібні для оголошення заручин. Сеньйорита Сімієнто, тремтячи, підійшла до них, узяла в руки, прочитала, після чого заслонила руками очі й пролила кілька сліз. Батько від часу смерті своєї дружини ані сам ніколи не плакав, ані не дав нікому приводу для плачу. Сльози, причиною яких він став, тим більше його зворушили, що він ніяк не міг відгадати їхньої причини. Тому він роздумував, чи сеньйорита Сімієнто плаче з приводу змісту документа, а чи з браку на ньому підпису? Чи хоче вийти за нього заміж, чи ні? А вона й далі плакала. Надто жорстоко було б дозволити їй продовжувати плакати, але якщо захотіти, щоб вона дала якісь пояснення, слід було зав’язати з нею розмову, тому батько взяв перо й підписав. Сеньйорита Сімієнто поцілувала йому руку, забрала папір і вийшла; повернулася вона в звичний час, знову поцілувала батькові руку і, не сказавши ні слова, зайнялася приготуванням синього сургучу. Батько тим часом курив сиґару й лічив черепиці на даху палацу герцоґа Альби. Ополудні прийшов брат Херонімо Сантос і приніс шлюбний контракт, у якому і я не був забутий. Батько підписав його, сеньйорита Сімієнто також його підписала, поцілувала моєму батькові руку й мовчки повернулася до свого сургучу.
Від часу, як була розбита велика чорнильниця, батько не смів з’являтися в театрі, а тим більше в книгарні Морено. Така усамітненість почала йому вже злегка набридати. Минули три дні від підписання контракту. Бускерос прийшов умовити мого батька вибратися з ним проїхатися. Батько дозволив умовити себе, і вони поїхали на другий бік Мансаранеса. Незабаром зупинилися перед невеличким костелом францисканців. Дон Роке висадив мого батька, вони разом увійшли в костел, де застали сеньйориту Сімієнто, яка вже на них чекала. Батько відкрив рота, аби сказати, що він думав, ніби вони поїхали всього лиш подихати свіжим повітрям, але нічого не сказав, узяв сеньйориту Сімієнто під руку й підвів до олтаря.
Вийшовши з костелу, молоді сіли в гарну карету й повернулися до Мадрида, до гарного будинку, де їх чекав чудовий бал. Сеньйора Авадоро розпочала його з якимось молодим чоловіком дуже приємної зовнішності. Вони танцювали фанданґо й були нагороджені бурхливими оплесками.
Марно мій батько шукав у своїй дружині ту тиху й несміливу дівчину, яка цілувала йому руку з почуттям глибокої покори. Замість цього він із несказанним здивуванням бачив жінку жваву, галасливу й суєтну. Він ні до кого не озивався, а оскільки ніхто нічого у нього не запитував, то мовчання було єдиною його втіхою.
Подали холодні закуски й прохолодні напої; батько, якому хотілося спати, відважився запитати, чи не час вже повертатися додому. Йому відповіли, що він знаходиться у себе вдома. Батько подумав, що цей будинок становить частину посагу його дружини; він попросив показати йому спальню й ліг відпочивати.
Наступного дня дон Роке розбудив молодят.
– Сеньйоре, коханий мій кузене, – сказав він моєму батькові, – я називаю тебе так, бо твоя дружина – це найближча родичка, яка в мене є на світі. Її мати походить з роду Бускеросів з Леону. Досі я не хотів говорити з тобою про твої справи, але відтепер збираюся займатися ними більше, ніж своїми власними, бо, правду кажучи, ніяких власних справ у мене немає. Щодо твого маєтку, сеньйоре Авадоро, то я докладно розпитав про твої доходи й про те, як ти витрачаєш їх уже шістнадцять років.
Ось папери, які стосуються твого майнового стану. Одружуючись перший раз, ти мав чотири тисячі піастрів річного доходу, яких ти, до речі, зовсім не вмів витрачати. Ти брав для себе шістсот піастрів, а двісті віддавав на виховання сина. У тебе, отже, залишалося три тисячі двісті пістолів, які ти клав у торговий банк, а проценти за них віддавав театинцю Херонімо на благодійні справи. Я тебе ніяк за це не осуджую, але, клянуся честю, мені тепер шкода вбогих, бо вони повинні будуть обійтися без твоєї підтримки.
По-перше, ми самі зуміємо витратити твої чотири тисячі піастрів річного доходу, а щодо п’ятдесяти одної тисячі двохсот, поміщених у торговий банк, то ось що ми з ними зробимо: за цей дім вісімнадцять тисяч пістолів – це багато, згоден, але продавець є моїм родичем, а мої родичі – це твої родичі, сеньйоре Авадоро. Намисто й персні, які вчора були на сеньйорі Авадоро, коштують вісім тисяч пістолів, або, скажімо, десять, причину я тобі потім поясню. У нас залишається ще двадцять три тисячі двісті пістолів. Клятий театинець відклав п’ятнадцять тисяч для твого гультяя сина на випадок, якби той колись віднайшовся. П’ять тисяч на облаштування твого дому не буде надто багато, бо, щиро кажучи, придане твоєї дружини складається з шести сорочок і стількох же пар панчіх. Ти скажеш, що в такому разі у тебе залишається ще три тисячі двісті пістолів, з якими ти сам не знаєш, що зробити. Щоб позбавити тебе цього клопоту, я позичаю їх у тебе під проценти, про які ми ще домовимося. Ось, сеньйоре Авадоро, довіреність, будь такий добрий підписати її.
Мій батько не міг отямитись від подиву, в який повергли його слова Бускероса, він відкрив рота, щоб щось відповісти, але не знаючи, як почати, відвернувся до стіни й натягнув нічний ковпак аж на очі.
– Пусте, – сказав Бускерос, – ти не перший, хто хоче втекти від мене в свій нічний ковпак і вдавати, що спить. Я знаюся на таких вивертах і завжди ношу в кишені нічний ковпак; я ляжу на канапі, ми обоє виспимося, а коли прокинемося, то знову повернемося до нашої довіреності, або ж, якщо це тебе більше влаштовує, зберемо моїх і твоїх родичів і побачимо, чи не можна цю справу якось інакше залагодити.
Мій батько, увіпхнувши голову поміж подушки, почав роздумувати над своїм становищем і засобами, за допомогою яких він міг би повернути собі спокій. Він уявив собі, що, залишивши дружині повну свободу, він зможе повернутися до давнього способу життя, зможе ходити до театру, до книгарні Морено й навіть віддаватися насолоді виготовлення чорнила. Дещо втішений цією думкою, він розплющив очі й дав знак, що підпише довіреність.
Він і справді підписав її і хотів встати з ліжка.
– Почекай, сеньйоре Авадоро, – сказав йому Бускерос, – перш, ніж встати, ти повинен продумати, що робитимеш цілий день. Я тобі в цьому допоможу й сподіваюся, що ти будеш задоволений з плану, який тобі запропоную, тим більш, що цей день покладе початок низці занять настільки ж приємних, як і різноманітних. Для початку я приніс тобі пару розшитих чобітків і повний костюм для верхової їзди; гарячий кінь чекає на тебе біля воріт, ми проїдемося по Прадо, куди й сеньйора Авадоро незабаром прибуде в кареті. Ти переконаєшся, сеньйоре дон Феліпе, що твоя дружина має в місті багато знатних друзів, які стануть також і твоїми. Щоправда, останнім часом вони дещо остигли до неї, але зараз, бачачи її поєднаною з такою шанованою людиною, як ти, вони, без сумніву, забудуть про своє колишнє упередження до неї. Повторюю, що найвідоміші придворні шукатимуть тебе, догоджатимуть, обніматимуть – та що я кажу! – душитимуть тебе в своїх дружніх обіймах!
Почувши це, мій батько зомлів, або краще сказати – запав у стан повного заціпеніння. Бускерос не помітив цього й продовжував говорити:
– Деякі з тих сеньйорів зроблять тобі честь, домагаючись запрошення на твої обіди. Саме так, сеньйоре Авадоро, зроблять тобі честь, і я гадаю, що ти мене не підведеш. Ти сам переконаєшся, як твоя дружина вміє приймати гостей.
Присягаюся честю, ти навіть не пізнаєш скромну виготовлювачку сургучу! Ти нічого мені не відповідаєш, і маєш слушність, що не перебиваєш мене. Ти, наприклад, любиш іспанську комедію, але можу закластися, що ти ніколи не слухав італійську оперу, якою захоплюється весь двір. Ну, добре, сьогодні увечері ти підеш в оперу і вгадай, у чию ложу? До дона Фернандо де Тас, великого конюшого, не більше, не менше. Звідти ми вирушимо на бал до того ж сеньйора, де ти зустрінеш усе придворне товариство. Усі з тобою розмовлятимуть, тож будь готовий відповідати.
Мій батько тим часом опритомнів, однак на чолі в нього виступив холодний піт, руки одерев’яніли, шия скривилася, голова упала на подушки, він жахливо витріщив очі, а з грудей у нього виривалися неконтрольовані зітхання, одне слово, у нього почалися конвульсії. Бускерос нарешті помітив, до чого привели його слова, покликав на допомогу, сам же подався на Прадо, куди невдовзі поспішила за ним і моя мачуха.
Батько запав у свого роду летаргію. Коли сили вернулися до нього, він нікого не пізнавав, крім дружини й Бускероса. Як тільки бачив їх, його обличчя спалахувало люттю, в усіх же інших випадках він залишався спокійним, мовчав і не хотів вставати з ліжка. Коли часом мав на хвильку встати, то виглядав так, наче змерз, і півгодини потім клацав зубами. Згодом прояви слабості ставали дедалі гострішими. Хворий міг споживати їжу тільки дуже маленькими порціями. Конвульсії стискали йому горло, язик опух і стерп, очі втратили блиск, погляд став затуманений, а темно-жовта шкіра вкрилася білими плямками.
Я дістав доступ до того дому, прикинувшись слугою, і сумно спостерігав за прогресуванням хвороби. Тітка Даланоса, якій я все розповів, сиділа з ним ночами, але хворий її не пізнавав; щодо моєї мачухи, то було видно, що її присутність дуже шкодить йому, так що брат Херонімо вмовив її виїхати в провінцію, куди й Бускерос за нею подався.
Я вигадав останній засіб, який міг витягнути батька з нещасної меланхолії і який справді на короткий час допоміг. Одного дня батько крізь прочинені двері побачив у другій кімнаті котел, зовсім схожий на той, який він використовував раніше для виробництва чорнила; поряд стояв столик з різними пляшками й терезами для відмірювання інгредієнтів. Тиха радість з’явилася на батьковому обличчі, він встав, підійшов до столика, попросив крісло, але оскільки був дуже ослаблений, то хтось інший повинен був займатися виготовленням, до якого батько уважно приглядався. Наступного дня він і сам зміг докласти рук до роботи, ще через день його стан відчутно покращився, але через кілька днів з’явилася лихоманка, якої раніше не було. Напади не були гострими, але хворий настільки ослаб, що зовсім втратив здатність опиратися хворобі. Він згас, навіть не пізнавши мене, хоча були використані всі способи, аби зміг мене пригадати.
Так померла людина, яка не принесла з собою у світ достатнього запасу моральних і фізичних сил, що могли б забезпечити йому хоч якусь стійкість. Інстинкт, так би мовити, примусив його обрати собі життя відповідно до можливостей. Він загинув, коли його спробували примусити жити активно.
Настав час, щоб я повернувся до своїх власних пригод. Скінчилися нарешті два роки моєї покути. Суд інквізиції за сприяння брата Херонімо дозволив мені повернутися до власного імені за умови, що я візьму участь у військовому поході на мальтійських ґалерах. Я з радістю сприйняв цей наказ, сподіваючись, що зустріну командора Толедо вже не як слуга, а майже як рівний йому.
Мені вже набридло жебрацьке лахміття. Я гарно вбрався, приміряючи одежі у тітки Даланоси, яка вмирала від захвату. Виїхав я на самому світанку, щоб приховати від усіх цікавих зміну, яка зі мною відбулася. В Барселоні сів на корабель і після короткої подорожі дістався на Мальту. Зустріч із кавалером справила мені навіть більше задоволення, ніж я чекав. Толедо запевнив мене, що ніколи не вірив моїм переодяганням і що мав намір запропонувати мені свою дружбу як тільки я повернуся до свого попереднього становища. Кавалер командував головною ґалерою, узяв мене на свій корабель, і ми чотири місяці скородили море, не дуже зашкодивши берберійцям, які на своїх легких кораблях без труду тікали від нас.
Тут закінчується історія моїх дитячих років. Я розповів її вам з усіма подробицями, бо вони й досі живі в моїй пам’яті. Мені здається, що я бачу перед собою келію мого ректора у театинців у Бурґосі, а в ній сувору постать отця Санудо; мені здається, що я ласую каштанами на паперті костелу святого Роха й простягаю руки до шляхетного Толедо.
Я не розказуватиму вам так же детально пригод моєї молодості. Щоразу, переносячись уявою в той найчудовіший час мого життя, я бачу тільки гамір найрізноманітніших пристрастей і шалене безумство поривань. Глибоке забуття ховає від мене почуття, які переповнювали мою душу й дарували їй недовге щастя. Я, щоправда, помічаю там проблиски взаємного кохання, що продираються до мене крізь імлу давніх днів, але плутаються предмети того кохання, і я бачу лиш неясні образи прекрасних, розчулених жінок, веселих дівчат, які обнімають мене за шию білосніжними руками, бачу навіть, як суворі дуеньї, не здатні опиратися таким зворушливим картинам, поєднують закоханих, яких повинні би назавжди розлучити. Бачу жадану лампу, яка дає мені знак з вікна, таємні сходи, що ведуть мене до схованих дверей. Ті хвилини – це насолода в її найвищих проявах. Ось пробило четверту годину, починається день, треба розлучатися – ах! І прощання теж має свій чар.
Гадаю, що від одного кінця світу до другого історія любовних пригод усюди однакова. Розповідь про мої могла б стати для вас не надто цікавою, але думаю, що ви радо послухаєте історію найперших моїх почуттів. Подробиці тут дивовижні, я міг би навіть вважати їх чудесними. Але сьогодні вже пізно, мені ще треба зайнятися справами табору, тому дозвольте відкласти продовження на завтра.
День п'ятдесят п'ятий
Ми зібралися, як завжди, і циган, маючи вільний час, продовжив так:
Продовження історії ватажка циган
Наступного року кавалер Толедо став командувачем ґалерного флоту, а його брат прислав йому на видатки шістсот тисяч піастрів. Орден мав тоді шість ґалер, до яких Толедо додав ще дві, озброївши їх власним коштом. Кавалерів зібралося шістсот. Це була найкраща молодь Європи. Тоді у Франції починали видавати війську мундири, чого раніше не бувало. Толедо видав нам мундир напівіспанський, а напівфранцузький. Ми носили пурпурний жупан, чорну кірасу з мальтійським хрестом на грудях і іспанський капелюх. Такий одяг був нам дуже до лиця. Де б ми не кидали якір, жінки не відходили від вікон, а дуеньї бігали з любовними записочками, які часто, помиляючись, віддавали комусь іншому. Такі заміни ставали причиною дуже смішних випадків. Ми заходили в усі порти Середземного моря, і всюди нас щоразу чекали нові святкування.
Якраз у часи цих розваг мені виповнилося двадцять років; Толедо був на десять років старший. Великий маґістр призначив його головним суддею і передав йому субпріорат Кастилії. Він покинув Мальту, осипаний цими новими почестями, й підмовив мене, щоб я супроводжував його в подорожі по Італії. Ми сіли на корабель і щасливо висадилися в Неаполі. Нескоро ми звідти виїхали б, якби привабного Толедо було б так само легко втримати, як і впіймати в сіті прекрасних жінок; однак мій приятель чудово володів умінням кидати коханок, не розриваючи з ними добрих стосунків. Тому він покинув неаполітанські флірти заради нових зв’язків по черзі у Флоренції, Мілані, Венеції, Ґенуї, так що лише наступного року ми прибули в Мадрид.
Як тільки ми опинилися в столиці, Толедо пішов представитись королю, після чого, взявши найкращого коня зі стайні свого брата, герцоґа Лерми, наказав осідлати для мене другого, не гіршого, і ми поїхали на Прадо приєднатися до вершників, які гарцювали біля дверцят дамських екіпажів.
Увагу нашу привернув розкішний екіпаж. Це була відкрита карета, в якій сиділи дві жінки в напівжалобних одежах. Толедо пізнав горду герцоґиню Авілу й під’їхав привітатися з нею. Друга жінка обернулася до нього; він зовсім не знав її і був, схоже, очарований її красою.
Тією незнайомкою була прекрасна герцоґиня Медіна Сидонія, яка покинула домашній затишок і вернулася в світ. Вона пізнала свого колишнього в’язня й поклала палець на губи, даючи знак, щоб я не виказував її таємниці. Потім вона скерувала погляд своїх прекрасних очей на Толедо, обличчя якого було поважним і виражало несміливість, якої я досі не бачив у нього в присутності жінок. Герцоґиня Сидонія заявляла, що не укладатиме повторного шлюбу, а герцоґиня Авіла – що взагалі ніколи не вийде заміж. З огляду на такі незламні рішення, можна сказати, що мальтійський кавалер прибув саме в пору. Обидві дами дуже мило прийняли Толедо, який щиро подякував їм за ласку, а герцоґиня Сидонія, вдаючи, що вперше мене бачить, зуміла звернути на мене увагу своєї приятельки. У такий спосіб ми утворили дві пари, які постійно зустрічалися під час усіх столичних розваг. Толедо, ставши вже всоте коханим, сам закохався вперше. Я складав шанобливу данину захоплення до ніг герцоґині Авіли. Але перш ніж приступити до історії моїх відносин з цією дамою, я мушу вам у кількох словах змалювати становище, в якому вона тоді перебувала.
Її батько, герцоґ Авіла, помер, коли ми були на Мальті. Смерть амбітної людини завжди справляє на людей сильне враження, її падіння хвилює їх і вражає. В Мадриді пам’ятали інфанту Беатріче і її таємний зв’язок з герцоґом. Почали говорити про сина, з яким мала бути пов’язана дальша доля цієї родини. Сподівалися, що заповіт небіжчика прояснить цю таємницю, але загальні очікування ні до чого не привели, заповіт-бо нічого не пояснював. Двір мовчав, а горда герцоґиня Авіла тим часом з’явилася в світі ще більш зарозумілою, нехтуючи поклонниками й заміжжям ще більше, аніж будь-коли.
Я хоча й походив з доброї дворянської родини, але за іспанськими поняттями не могло бути ніякої рівності між мною і герцоґинею, до якої я міг хіба що наблизитись як молодий чоловік, який шукає підтримки, щоб улаштувати свою долю. Толедо був немовби лицарем прекрасної Сидонїї, я ж – конюшим її приятельки.
Така служба не була для мене неприємною; я міг, не зраджуючи своєї пристрасті, запобігливо відгадувати всі бажання чарівної Мануели, виконувати її накази, одне слово, присвятити всього себе служінню їй. Пильно вловлюючи найдрібніші натяки моєї повелительки, я слідкував за тим, аби жодне слово, жоден погляд чи зітхання не зрадили моїх сердечних почуттів. Побоювання чимось образити її і наразитися на заборону бачитися з нею, яка легко могла слідом за цим настати, додавало мені сил тамувати свої почуття. Герцоґиня Сидонія старалася в міру можливості піднести мене в очах своєї приятельки, але милості, яких вона для мене домоглася, обмежилися всього лиш кількома приязними усмішками, що виражали холодну люб’язність.
Таке становище тривало майже рік. Я бачив герцоґиню в костелі, на Прадо, отримував її накази на весь день, але ніколи ноги моєї не було в її домі. Одного дня вона наказала покликати мене до себе. Я застав її над п’яльцями, оточену служницями. Вказавши мені на стілець, вона згорда подивилася на мене й сказала:
– Сеньйоре Авадоро, я б зневажила пам’ять моїх предків, кров яких плине в моїх жилах, якби не скористалася всіма можливостями моєї родини, щоб винагородити тебе за послуги, які ти мені щоденно робиш. Мій дядько, герцоґ Соррієнте, теж звернув мені на це увагу й пропонує тобі місце полковника в полку його імені. Сподіваюся, ти виявиш йому честь, прийнявши цю пропозицію. Подумай над цим.
– Сеньйоро, – відповів я, – я зв’язав своє майбутнє з долею кавалера Толедо і не прагну інших посад крім тих, які він сам для мене отримає. Щодо щастя, яке я маю, щоденно прислужуючи вашій ясновельможності, то найсолодшою нагородою для мене буде дозвіл не припиняти їх.
Герцоґиня нічого мені на це не відповіла, лиш легеньким кивком дала знак, що я можу йти.
Через тиждень мене знову покликали до гордої герцоґині. Вона прийняла мене, як і минулого разу, й сказала:
– Сеньйоре Авадоро, я не можу допустити, щоб ти перевищив у великодушності герцоґів де Авіла, Соррієнте та інших ґрандів, які належать до мого роду. Я хочу зробити тобі нові пропозиції, які сприятимуть твоєму щастю. Один дворянин, сім’я якого пов’язана з нашим родом, отримав значний маєток у Мексиці. Він має єдину доньку й дає за нею мільйон…
Я не дозволив герцоґині договорити, встав і з певним обуренням відповів:
– Хоча кров де Авіла і де Соррієнте не плине в моїх жилах, однак серце, яке в мені б’ється, не продається навіть за мільйон.
Я вже хотів піти, але герцоґиня звеліла мені залишитися; вона вислала жінок до сусідньої кімнати, залишивши відкритими двері, й сказала:
– Сеньйоре Авадоро, я можу запропонувати тобі єдину нагороду; ретельність, яку ти виявляєш, виконуючи мої бажання, дозволяє мені сподіватися, що цього разу ти мені не відмовиш. Ідеться про дуже важливу для мене послугу.
– І справді, – відповів я, – це єдина нагорода, яка може мене ощасливити. Ніякої іншої я не прагну й прийняти не можу.
– Підійди ближче, – продовжувала герцоґиня, – я не хочу, щоб нас почули з тієї кімнати. Авадоро, ти, мабуть, знаєш, що мій батько був таємно чоловіком інфанти Беатріче, і можливо, тобі навіть казали, що він мав з нею сина. Мій батько сам розпустив ці чутки, щоби збити з пантелику придворних, насправді ж він залишив після себе дочку, яка живе й виховується в одному з монастирів неподалік Мадрида. Помираючи, мій батько відкрив мені таємницю її народження, про яку вона й сама не знає. Він також сповістив мені про наміри, які мав щодо неї, але смерть поклала всьому край. Неможливо було б відновити всю мережу амбітних інтриґ, яку вив’язав герцоґ, щоб домогтися своєї мети. Повного узаконення моєї сестри домогтися неможливо, і перший же крок, який би ми зробили, міг би привести до загибелі цієї нещасної. Недавно я була в неї. Леонора – проста, добра й весела дівчина. Я полюбила її всім серцем, але ігуменя стільки наговорила мені про нашу надзвичайну схожість, що я не сміла більше повертатися туди. І все ж я сказала, що щиро прагну опікуватися нею, що вона – плід одного з незчисленних романів ранньої молодості мого батька. Кілька днів тому мені сповістили, що двір почав допитуватись про неї в монастирі; ця звістка наповнила мене неспокоєм, я вирішила забрати її в Мадрид.
На одній безлюдній вулиці, яка навіть називається Ретрада[53]53
Retrada (ісп.) – задвірки
[Закрыть], у мене є нічим непримітний будиночок. Я наказала найняти дім напроти, і прошу тебе, щоб ти оселився в ньому й охороняв скарб, який я тобі ввіряю. Ось адреса твого нового житла, ось лист, який ти віддаси ігумені урсуланок у Пеньйоні. Візьмеш із собою чотирьох вершників і карету з двома мулами. Дуенья приїде з моєю сестрою і буде з нею жити. З усіма питаннями звертатимешся до неї, в будинок же тобі заходити не можна. Донька мого батька й інфанти не повинна давати ні найменшого приводу для будь-яких підозр.
Сказавши це, герцоґиня злегка кивнула головою. Для мене це був знак, що я можу йти. Я покинув її й подався спершу до мого нового житла, яке здалося мені зручним і навіть обставленим з певною розкішшю. Тут я залишив двох вірних слуг і повернувся на квартиру, яку займав з Толедо. Щодо будинку, який залишився мені від батька, то я здав його внайми за чотириста піастрів.
Я оглянув також і дім, призначений для Леонори. Там я застав двох служниць і старого слугу родини Авіла, який не носив лівреї. Дім був розкішно обставлений і повний усього, що потрібно для нормального життя в місті.
Наступного дня я взяв із собою чотирьох вершників, карету й поспішив до монастиря в Пеньйоні. Мене відвели в кімнату для розмов, де на мене вже чекала ігуменя. Вона прочитала лист, посміхнулася і зітхнула.
– Найсолодший Ісусе, – сказала вона. – Скільки ж то гріхів коїться в миру! Яка я щаслива, що залишила його! Ось, наприклад, мій кавалере, сеньйорита, по яку ти приїхав, ну так сильно схожа на герцоґиню Авілу, що два образи найсолодшого Ісуса не можуть бути більш схожими. А ким є батьки цієї молодої дівчини, ніхто не знає. Небіжчик герцоґ Авіла, упокій Господи його душу…
Ігуменя ніколи б не скінчила своєї балаканини, якби я не дав їй зрозуміти, що мушу якнайшвидше виконати доручення, тож вона кивнула головою, додала кілька «на жаль» і «найсолодший Ісусе», після чого наказала мені поговорити з воротаркою.
Я подався до воріт. Незабаром вийшли дві жінки, повністю закутані, й сіли в карету, не сказавши ні слова. Я скочив на коня й поїхав за ними, також ні до кого не озвавшись. Коли ми приїхали в Мадрид, я дещо випередив карету й привітав обох жінок біля дверей дому. Сам я не увійшов за ними, а подався до свого будиночка, звідки бачив, як мої підопічні обживались у себе.
Я й справді виявив велику схожість між герцоґинею і Леонорою, з тою лиш різницею, що у Леонори обличчя було білішим, волосся зовсім світле й дещо повніша фігура. Так принаймні здавалося мені з мого вікна, але оскільки Леонора ні хвилини не сиділа на місці, я не міг докладно її роздивитися. Щаслива, що вирвалася з монастиря, вона вся віддавалася безмежній радості. Оббігла весь дім від горища аж до пивниць, прийшла в захват від кухонного начиння, захоплювалася красою каструльки чи казанка. Задавала безліч запитань дуеньї, яка не встигала за нею і нарешті замкнула жалюзі на ключ, так що я вже нічого не бачив.
Пополудні я пішов до герцоґині й детально відзвітувався за свої дії. Вона прийняла мене зі звичною холодною поважністю.
– Сеньйоре Авадоро, – сказала вона, – Леонора призначена ощасливити того, кому вона віддасть свою руку. Згідно з нашими звичаями ти не можеш у неї бувати, навіть якби ти сам мав стати її чоловіком, однак я скажу дуеньї, щоб вона залишала одну віконницю відкритою в бік твоїх вікон, але вимагаю, щоб твої віконниці завжди були закриті. Ти розповідатимеш мені про все, що робить Леонора, хоча знайомство з тобою може бути для неї дуже небезпечним, особливо якщо ти маєш до шлюбу таку нехіть, яку я помітила у тебе кілька днів тому.
– Сеньйоро, – відповів я, – я лиш казав, що в своєму виборі не стану керуватися вигодою, хоча, правду кажучи, признаюся, що я вирішив ніколи не одружуватись.
Я вийшов від герцоґині й подався до Толедо, якому, однак, нічого не розповів про свої таємниці, після чого повернувся в своє житло на вулиці Ретрада. Віконниці напроти й навіть вікна були повідкривані. Старий слуга, Андрадо, грав на гітарі, а Леонора танцювала болеро, захоплено і з ґрацією, якої я ніяк не сподівався у вихованки кармеліток, бо саме там вона провела перші роки життя, і лише після смерті герцоґа її віддали до урсуланок. Леонора вдавалася до самих різних вигадок, прагнучи примусити свою дуенью до танцю з Андрадо. Я не міг надивуватися, що серйозна й холодна герцоґиня має таку веселу сестру. Бо поза цим схожість була разючою. Я був шалено закоханий в герцоґиню, тому живий образ її приваб дуже мене притягав. Поки я віддавався насолоді розглядання Леонори, дуенья позамикала віконниці, і я нічого більше не побачив.
