Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 33 (всего у книги 47 страниц)
День сорок четвертий
Ми всі зібралися в мовчанні, і маркіз, зайнявши своє місце, продовжив так:
Продовження історії маркіза Торреса Ровельяса
Я розповідав вам про своє кохання до незрівнянної Тласкали, змалював вам її постать і душу; продовження моєї історії дозволить вам пізнати її ще краще.
Тласкала вірила в істинність нашої святої віри, але водночас глибоко шанувала пам’ять своїх предків і з таких поплутаних уявлень про ці справи вигадала для себе особливий рай, який був не на небі, а в якійсь серединній країні. Вона навіть якоюсь мірою поділяла забобони своїх земляків, вірила, що славні тіні царів з її роду темними ночами сходять на землю й відвідують стародавнє кладовище, яке знаходиться в горах. Тласкала нізащо в світі не пішла б туди вночі. Однак іноді ми ходили туди вдень і проводили там довгі години. Тласкала тлумачила мені ієрогліфи, вирізьблені на надгробках її предків, і пояснювала їх через старі перекази, які дуже добре знала.
Ми вже розібрали більшу частину написів і, продовжуючи наші пошуки, знаходили нові, які очищали від моху й терену, що їх покривали. Одного дня Тласкала показала мені колючий кущ і сказала, що він має своє значення, бо той, хто його посадив, мав намір прикликати помсту богів на тіні своїх ворогів, і я добре зроблю, якщо знищу цю зловісну рослину. Я взяв сокиру в мексиканця, який ішов за нами, й зрубав лиходійний кущ. Тоді ми побачили камінь, вкритий ієрогліфами значно густіше, ніж нагробки, які ми оглядали до цього часу.
– Цей напис, – сказала Тласкала, – був тут вибитий вже після завоювання нашої країни. Мексиканці тоді змішували ієрогліфи з деякими літерами алфавіту, який вони перейняли від іспанців. Тогочасні написи легше прочитуються.
І справді, вона почала читати, але з кожним словом у її рисах проступало все більше страждання, і врешті-решт вона впала непритомна на камінь, який протягом двох століть ховав причину її раптового жаху.
Тласкалу перенесли додому, вона трохи опритомніла, але не могла зв’язати разом двох речень і весь час немовби маячила. Я повернувся до себе в повному розпачі, а наступного дня отримав листа такого змісту:
Алонсо, щоб написати цих кілька слів, я повинна була зібрати всі свої сили й думки. Цього листа віддасть тобі старий Хоас, мій давній учитель мови моїх предків. Відведи його до каменя, який ми знайшли вчора, й попроси, щоб він витлумачив тобі напис. Мій погляд мутиться, густа імла застеляє очі. Алонсо, страшні видіння снують між нами… Алонсо… я не бачу тебе.
Хоас був одним з теоксихів, тобто походив з роду давніх жерців. Я відвів його на кладовище й показав нещасливий камінь. Він переписав ієрогліфи й відніс запис до себе. Я пішов до Тласкали, але гарячка не покинула її; вона подивилася на мене непритомним поглядом і не пізнала мене. Під вечір гарячка дещо зменшилася, однак лікар попросив мене, щоб я не ходив до хворої.
Наступного дня Хоас приніс мені переклад мексиканського напису, де було сказано:
Я, Коатрил, син Монтесуми, поховав тут тіло нікчемної Марини, яка принесла в жертву серце й вітчизну заради негідника Кортеса, ватажка морських розбійників. Ви, духи моїх предків, що приходите сюди темними ночами, поверніть на мить цей труп до життя й завдайте йому найстрашніших мук конання. Духи моїх предків, вислухайте мене, вислухайте мої прокляття. Подивіться на мої руки, які ще парують кров’ю людських жертв!
Я, Коатрил, син Монтесуми, є батьком; мої дочки блукають льодовиками далеких гір. Краса є спадковою ознакою нашого славного роду. Духи моїх предків, якщо коли-небудь донька Коатрила або донька його доньки чи його сина, якщо коли-небудь якась жінка з мого роду віддасть серце й красу свою кому-небудь з віроломного племені розбійників, що прибули з-за моря, якщо поміж жінками мого роду знайдеться друга Марина, о духи моїх предків, які приходять сюди темними ночами, покарайте її найстрашнішими муками. Прийдіть темної ночі у вигляді полум’яних змій, розшматуйте її тіло, рознесіть по цілій землі, і нехай тоді кожна часточка окремо зазнає болю смертельного конання. Духи моїх предків, якщо ви не виконаєте мого жадання – то з руками, заплямленими кров’ю людських жертв, я прикличу проти вас усі сили богів помсти. Щоб вам вони завдали подібних мук!
Вирізьбив це прокляття я, Коатрил, син Монтесуми, і посадив на могилі кущ мескусксальтри.
Мало бракувало, щоб цей напис виявив на мене такий самий вплив, як і на Тласкалу. Я хотів переконати Хоаса в недоречності мексиканських забобонів, але невдовзі побачив, що не слід зачіпати його з цього боку. Старий показав мені інший спосіб, яким я міг би заспокоїти душу Тласкали.
– Немає сумнівів, – сказав він мені, – що духи царів приходять на це кладовище й мають здатність завдавати мук як живим, так і мертвим, особливо якщо хтось прикличе їх за допомогою таких заклять, які ти бачив на камені. Бувають, однак, такі обставини, які можуть послабити ці страшні наслідки. Адже ти, сеньйоре, спершу зрубав зловісний кущ, посаджений на цій нещасній могилі; а крім того, що ж ти маєш спільного з дикими товаришами Кортеса? Продовжуй опікуватися мексиканцями й будь певен, що ми маємо засоби для заспокоєння духів і навіть страшних богів, яких колись шанували в Мексиці і яких ваші жерці називають дияволами.
Я порадив Хоасу, щоб він так відверто не виявляв своїх релігійних переконань, а в душі вирішив користуватися всіма можливостями робити добро тубільцям. Невдовзі вони й з’явилися. Вибухнуло повстання в провінціях, завойованих віце-королем; щоправда, то був лиш слушний опір проти утисків, які навіть суперечили намірам двору, але невблаганний віце-король ніяк на це не зважив. Він очолив військо, увійшов до Нової Мексики, розігнав збіговисько й захопив у полон двох касиків, яких вирішив стратити в столиці Нового Світу. І їм якраз вже мали читати вирок, коли я вийшов на середину судового залу, поклав руки на оскаржених і промовив такі слова: «Los toko por parte de el Rey», що значить: «Торкаюся їх від імені короля».
Ця стародавня формула іспанського правосуддя ще й до сьогоднішнього дня зберігає таку силу, що жоден суд не наважиться протистояти їй і відкладає виконання будь-якого вироку. Однак той, хто вдається до цієї формули, відповідає своїм життям. Віце-король мав право призначити мені таку саму кару, яка була присуджена обом звинуваченим. Він не забарився скористатися цим привілеєм, повівся зі мною вкрай суворо й наказав вкинути мне до в’язниці, де я пережив найсолодші хвилини свого життя.
Однієї ночі, а в моєму темному підземеллі ніч була вічною, я побачив у кінці довгого коридору слабеньке й бліде світло, яке, дедалі більше наближаючись до мене, освітило прекрасні риси Тласкали. Самого цього вигляду було достатньо, щоб моя в’язниця перетворилася в райське святилище. Але вона прикрасила її не тільки своєю присутністю, вона приготувала для мене солодку несподіванку, признавшись, що любить мене так само палко, як я її.
– Алонсо, – сказала вона, – цнотливий Алонсо, ти переміг. Тіні моїх предків спокійні. Це серце, якого не повинен був здобути жоден смертний, стало твоїм – і це нагорода за жертви, які ти невтомно приносиш заради добра моїх земляків.
Ще не встигла Тласкала вимовити цих слів, як упала в мої обійми, мало не непритомна й майже не дихаючи. Я вирішив, що це від сильних переживань, але, на жаль, причина була зовсім іншою і значно небезпечнішою. Страх, який вона пережила на кладовищі, і гарячка, яка прийшла після цього, підірвали її здоров’я.
Тласкала, однак, розплющила очі – і здавалося, що небесне світло перетворило моє підземелля в променистий храм щастя. Любове, божество древніх, які поклонялися тобі, бо жили за законами природи, ніколи ні в Пафосі, ні в Кніді сила твоя не виявлялася такою могутньою, як у цій похмурій в’язниці Нового Світу! Моє підземелля стало твоїм храмом, стовп, до якого я був прикутий, твоїм олтарем, а ланцюги – вінцями.
Це очарування ще й досі не розвіялося, ще й досі живе в моєму серці, що вже охололо за довгі роки, і коли моя думка, заколисувана спогадами, хоче перенестися в країну примар минулого, то не затримується ні на перших любовних захватах з Ельвірою, ні на шалених пестощах пристрасної Лаури, а горнеться до вологих мурів в’язниці.
Я сказав вам, що віце-король обрушився на мене з непогамовним гнівом. Буйство характеру здолало в ньому і почуття справедливості, і приязнь, яку він відчував до мене. Він відправив до Європи легкий корабель і послав рапорт, у якому звинувачував мене в підбурюванні до бунту. Проте щойно корабель вирушив, як доброта й справедливість узяли гору в серці віце-короля, і він вже з іншої точки зору почав розглядати мою справу. І якби не побоювання звинуватити самого себе в брехні, він вислав би другий рапорт, цілком протилежний першому; натомість він відправив корабель з депешами, які повинні були пом’якшити суворість висланих раніше.
Рада Індії, досить повільна в усіх своїх рішеннях, вчасно отримала другий рапорт і нарешті прислала таку відповідь, якої можна було сподіватися, надзвичайно вміло й доречно складену. Вирок Ради здавався наслідком невблаганної суворості й прирікав бунтівників на смерть. Але якщо буквально триматися його формулювань, то було б надзвичайно важко знайти винних, а віце-король отримав таємне розпорядження, яке забороняло їх шукати. Нам оголосили тільки офіційну частину вироку, яка завдала остаточного удару підірваному здоров’ю Тласкали. У нещасної стався крововилив; гарячка, спершу повільна, але яка ставала все сильнішою…
Сповнений гірких спогадів старець не міг більше говорити, його голос перервали ридання; він покинув нас, аби виплакатися, ми ж зберігали урочисте мовчання. Кожен з нас уболівав над долею прекрасної мексиканки.
День сорок п’ятий
Ми зібралися в звичний час і попросили маркіза розповідати далі, що він і зробив.
Продовження історії маркіза Торреса Ровельяса
Розповідаючи вам, що я потрапив неласку, я ні словом не згадав, що весь цей час робила моя дружина. Ельвіра спочатку пошила собі кілька суконь з темної матерії, потім переїхала в монастир, де кімната для бесід одразу перетворилася в салон для прийому гостей. Щоправда, моя дружина показувалася тільки з хусточкою в руці і з розпущеним волоссям. Докази такої стійкої прив’язаності сильно зворушили мене. Хоча я й був виправданий, але чи то внаслідок юридичних формальностей чи внаслідок повільності, притаманної іспанцям, я ще мав чотири місяці пробути у в’язниці. Отримавши свободу, я негайно подався в монастир до маркізи й привіз її додому, де на честь її повернення був влаштований чудовий бал – але який бал! Святі небеса!
Тласкали вже не було; навіть найбільш байдужі згадували її зі сльозами в очах. Можете уявити собі мій біль; я втрачав розум і не бачив нічого навкруг. І тільки нове почуття, пробудивши блаженні надії, вирвало мене з цього гідного жалю стану.
Молода людина, обдарована корисними здібностями, горить бажанням відзначитися. На тридцятому році життя вона прагне популярності, пізніше – пошани й почестей. Я вже здобув популярність, але, мабуть, не мав би її, якби було відомо, якою мірою кохання скеровувало мої вчинки. Тим часом мою поведінку пояснювали небуденними чеснотами, підкріпленими незвичайною силою характеру. До цього додавався свого роду ентузіазм, якого найчастіше не жаліють для тих, котрі протягом якогось часу за рахунок власної безпеки притягали до себе загальну увагу.
Популярність, що оточувала мене в Мексиці, дозволила мені пізнати, якої про мене були високої думки, а приємні знаки уваги вирвали мене з глибокого розпачу, в який я був поринув. Я відчував, що ще не заслуговую на таку популярність, але мав надію, що буду гідним її. І коли, вимучені болем, ми бачимо перед собою похмуре майбутнє, Провидіння, яке піклується про нас, запалює несподівані вогні, які знову освітлюють наш життєвий шлях.
Я вирішив заслужити у власних очах ту популярність, яку вже нібито мав; отримавши посаду в системі управління країною, я активно й з однаковим до всіх ставленням виконував свої обов’язки. Однак створений я був для кохання. Образ Тласкали продовжував жити в моєму серці, але я все ж відчував у ньому пустку. Я вирішив її заповнити.
Після тридцяти років можна ще пережити сильні почуття і навіть збудити їх, але біда людині, яка в цьому віці ще хоче звернутися до молодечих забав кохання. Усмішка вже не грає в неї на устах, чула радість не блищить в очах, в мові вже не чути чарівних безглуздостей; вона шукає способів подобатися, але їй вже важко їх знаходити. Легковажна й лукава череда бачить це й, не жаліючи крил, тікає чимдалі, шукаючи молодечого гурту.
Нарешті, якщо вже говорити з вами непоетично, не бракувало мені коханок, які платили мені взаємністю, але їхня ніжність мала на меті щось інше, і вони часто, як ви можете здогадатися, кидали мене заради молодших. Таке ставлення часом дратувало мене, але ніколи не засмучувало. Один несерйозний зв’язок я замінював іншим, не менш легковажним, і не побоюся признатися, що від таких стосунків я мав більше задоволень, ніж неприємностей.
Моя дружина починала сороковий рік свого життя; вона ще багато зберегла від колишньої своєї краси. Їй ще складали почесті, які вже більше були виявом пошани; загал прагнув розмов з нею, але вже не вона була предметом тих розмов. Світ ще не відвернувся від неї, хоча вже не настільки її очаровував.
Між тим помер віце-король. Ельвіра, яка звикла досі перебувати в його товаристві, тепер зажадала приймати гостей у себе. Я ще любив тоді товариство жінок, тому із задоволенням подумав, що завжди знайду його, спустившись поверхом нижче. Маркіза стала для мене немовби новою знайомою. Вона здалася мені привабливою, і я намагався здобути її прихильність. Донька, яка супроводжує мене в цій подорожі – це плід нашого відновленого зв’язку.
Проте пізні пологи згубно вплинули на здоров’я маркізи. Вона кілька разів занемогла, аж нарешті важка хвороба звела її в могилу. Я щиро оплакував її. Вона була першою моєю коханкою і останньою приятелькою. Нас поєднували кровні зв’язки, я завдячував їй своїм маєтком і становищем; дуже багато було причин, щоб оплакувати цю втрату. Втративши Тласкалу, я ще був оточений всіма оманами світу. Маркіза ж залишила мене самого, без потіхи, в журбі, з якої вже ніщо не могло мене вирвати.
Однак я зумів якось відновити рівновагу. Я виїхав у свої володіння, оселився в одного зі своїх васалів, донька якого, надто ще молода, аби зважати на мій вік, подарувала мені почуття, яке нагадувало кохання, і дозволила мені зірвати кілька квітів в останні дні осені мого життя.
Нарешті вік скував кригою потік моїх почуттів, але чулість не покинула мого серця. Прив’язаність до дочки тріпоче в мені сильніше від усіх колишніх пристрастей. Єдине моє бажання – це бачити її щасливою і померти на її руках. Я не можу жалітися, дорогі діти зі свого боку платять мені якнайщирішою взаємністю. Доля її вже вирішена, обставини сприяють, мені здається, що я забезпечив її майбутнє, наскільки можна забезпечити його комусь на землі. Спокійно, хоч і не без жалю, розстануся я з цим світом, на якому, як і кожна людина, знав я багато смутку, але й багато щастя.
Оце й уся історія мого життя. Я, однак, побоююся, що вона наскучила вам, бо ж бачу, що отой сеньйор вже певний час зайнятий якимись підрахунками.
І справді, Веласкес добув свої таблички й пильно щось рахував.
– Пробач мені, сеньйоре, – відповів наш математик, – твоя розповідь справді мене зацікавила, я уважно слухав тебе, не відволікаючись ні на мить. Коли я йшов за тобою дорогою твого життя й бачив, що одна й та сама пристрасть здіймала тебе вгору, коли ти починав свій шлях, утримувала тебе на осягненій висоті в середині твого життя й служить тобі опорою ще й на схилі твоїх днів – мені здалося, що я бачу замкнену криву, ординати якої в міру руху по осі абсцис спочатку зростають згідно з рівнянням кривої, потім, десь посередині, залишаються однаковими, а далі меншають прямо пропорційно до попереднього зростання.
– Ти ба, – відповів маркіз, – я гадав, що можна з моїх пригод вивести моральне повчання, але ніколи не думав, щоб їх можна було описати рівнянням.
– Тут не йдеться про твої, сеньйоре, пригоди, – сказав Веласкес, – а про людське життя взагалі, про фізичну й моральну активність, яка зростає з віком, затримується на мить, а потім спадає і тому – так само, як і інші сили – підлягає незмінному закону, тобто певному відношенню між кількістю років і мірою активності, яка зумовлена силою духу. Я хочу пояснити це детальніше. Припустимо, що твій життєвий шлях – це довга вісь еліпса, що ця довга вісь поділена на дев’яносто років, які тобі призначено прожити, а половина малої осі поділена на п’ятнадцять однакових відрізків. Зверніть увагу, що відрізки малої осі, які являють собою ступені активності, відрізняються за величиною від частин великої осі, що позначають роки. За самою природою еліпса ми отримуємо криву лінію, яка спочатку швидко піднімається, затримується на мить майже на тому самому місці, а потім опускається прямо пропорційно до попереднього підйому.
Припустимо, що час приходу на світ – це початок координат, де X та Y ще дорівнюють нулю. Ти народжуєшся, сеньйоре, і через рік ордината становитиме 31/10. Наступні ординати вже не зростатимуть на 31/10. Тому різниця від нуля до істоти, яка ледь белькоче про найелементарніші поняття, є значно більшою від будь якої наступної різниці.
У людини в два, три, чотири, п’ять, шість, сім років ординати активності становитимуть 44/10, потім 54/10, 62/10, 69/10, 75/10, 80/10, тобто різниці становлять 13/10, 10/10, 8/10, 7/10, 6/10, 5/10.
Ордината чотирнадцяти років становить 109/10, а сума різниць в усьому другому семиріччі не перевищує 29/10. У чотирнадцять років людина щойно стає юнаком і залишається ним у 21 рік, однак сума різниць протягом цих семи років становить лишень 18/10, а від 21 до 28 років – 12/10. Нагадую вам, що моя крива лінія представляє тільки життя тих людей, пристрасті яких є поміркованими і які є найактивнішими, коли минуть свій сороковий рік і наближаються до сорок п’ятого. Для тебе, сеньйоре, у житті якого кохання було головним чинником, найбільша ордината повинна була прийтися принаймні на десять років раніше, так десь між тридцятим і тридцять п’ятим роками. А отже ти повинен був зростати відносно швидше. Насправді найбільша твоя ордината припала на 35 рік, тому я будую твій еліпс на великій осі, поділеній на 70 років. Тому ордината чотирнадцяти років, яка у людини поміркованої становила 109/10, у тебе становить 120/10; ордината 21 року замість 127/10 у тебе становить 137/10. Зате на 42 році життя у людини поміркованої активність все ще зростає, а у тебе вона вже спадає.
Ще раз на хвильку сконцентруй всю свою увагу. В 14 років ти кохаєш молоду дівчину, в 21 рік – стаєш найкращим з чоловіків. У 28 років ти вперше відверто зраджуєш дружині, але жінка, яку ти кохаєш, обдарована душевною шляхетністю, яке передається і тобі, і в 35 років ти активно виступаєш на суспільній арені. Проте незабаром тебе охоплює жага до фліртів, яка вже проявлялася в 28 років, ордината яких дорівнює ординаті 42 років.
Потім ти знову стаєш чудовим чоловіком, яким був у 21 рік, ордината якого дорівнює ординаті 49 років. Нарешті ти виїхав до одного зі своїх васалів, де спалахуєш коханням до молодої дівчини, такої, яку ти кохав у 14 років, ордината яких дорівнює ординаті 56 років. Я лиш прошу тебе, шановний маркізе, аби ти не думав, що поділивши велику вісь твого еліпса на сімдесят частин, я обмежив твоє життя тільки цією кількістю років. Навпаки, ти можеш безпечно жити дев’яносто років і навіть більше, але в такому разі твій еліпс поступово перетвориться в криву іншого роду, наближену до синусоїди.
Говорячи все це, Веласкес підвівся, страшенно вимахував руками, схопив шпагу, почав креслити нею лінії на піску й, мабуть, виклав би нам усю теорію кривих ліній, що звуться синусоїдами, якби маркіз, як і решта товариства, якого мало цікавили докази нашого математика, не попросив дозволу відправитися на відпочинок. Залишилася тільки Ребека. Веласкес зовсім не звертав уваги на тих, що пішли, йому достатньо було прекрасної ізраїльтянки, тому він почав для неї викладати далі свою систему. Я довго прислухався до нього, але врешті-решт, втомившись від величезної кількості наукових термінів і чисел, які мені, зрештою, ніколи особливо не подобались, не зміг більше опиратися снові й відправився спати. Веласкес же продовжував правити своє.
