Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 47 страниц)
Бен Мамун пішов, залишивши нас, можна би сказати, господарями всього замку. Пустельник узяв з бібліотеки леґенду про перших отців, які жили самотньо в пустелі, і звелів Пачеко, щоб той прочитав йому декілька розділів. Я вийшов на замкову терасу, що нависала над прірвою, в глибинах якої ревів невидимий потік. І хоча околиця здалася мені сумною, проте я з величезним задоволенням вдивлявся в неї, а радше віддавався враженням незвичайного видовища. І не так смуток мене охоплював, як радше усі мої душевні сили заціпеніли внаслідок жахливих тривог, які я пережив за останні дні. Чим більше я задумувався над пережитими пригодами, тим менше розумів їх; під кінець я вже не смів про них думати, боячись, щоб зовсім не збожеволіти. Надія провести в замку Уседи кілька спокійних днів дещо заспокоїла мою перемучену душу. Роздумуючи таким чином, я повернувся в бібліотеку. Під кінець дня мулат накрив нам вечерю, що складалася з холодного м’яса й сушених фруктів, причому м’яса нечистих тварин не було. Потім ми розійшлися: пустельника й Пачеко відвели в одну кімнату, мене ж в іншу.
Я ліг і заснув, проте невдовзі прекрасна Ребека розбудила мене й сказала:
– Сеньйоре Альфонсе, пробач, що насмілююся перервати твій сон. Я вертаюся від мого брата, з яким ми творили найстрашніші закляття, щоб пізнати сутність духів, які його переслідували у Вента-Кемаді, але всі наші зусилля не дали результату. Ми гадаємо, що він став іграшкою ваалімів, над якими ми не маємо жодної влади. Проте країна Еноха справді є такою, якою він її бачив. Усе це для нас нечувано важливо, і я заклинаю тебе, щоб ти нам розповів про свої пригоди.
Говорячи це, Ребека сіла на ліжку біля мене, але здавалася заклопотаною лише таємницею, вияснення якої вона жадала від мене. Я, однак, промовчав і обмежився визнанням, що присягнувся своєю честю нікому не розповідати про те, що бачив.
– Як же ти можеш думати, сеньйоре Альфонсе, – продовжувала Ребека, – що слово честі, дане двом дияволам, до чогось тебе зобов’язує? Ми вже дізналися, що це два злих жіночих духи, один з яких зветься Еміна, а другий Зібельда, але й досі не можемо збагнути суті цих дияволів, бо в нашій науці, як і в усіх інших, не можна знати всього.
Я знову дав заперечну відповідь і попросив гарну дівчину більше не згадувати про це. Тоді вона подивилася на мене з виразом несказанної доброти й промовила:
– Який же ти щасливий, що можеш триматися чеснот, котрі керують усіма твоїми вчинками! Яким спокійним сумлінням ти насолоджуєшся! Як же відрізняється від твоєї наша доля! Ми хотіли побачити речі, недоступні для погляду смертних, і зрозуміти те, чого людський розум не в стані зрозуміти. Я не створена для цих неземних здібностей; яка ж мені користь від марного панування над злими духами? Я б у сто разів більше прагнула панувати над серцем вірного чоловіка, але так хотів мій батько, і я повинна йти за своїм призначенням.
Із цими словами Ребека дістала хусточку й витерла сльози, які, наче перли, котилися по її прекрасному обличчю, після чого додала:
– Сеньйоре Альфонсе, дозволь мені повернутися завтра о цій самій годині і ще раз спробувати подолати твій опір чи, як ти це називаєш, незламну вірність своєму слову. Незабаром сонце перейде в знак Діви, тоді вже не буде часу, і виповниться призначення.
На прощання Ребека з дружнім виразом потиснула мені руку і, схоже, що з явною прикрістю повернулася до своїх кабалістичних занять.
День десятий
Прокинувся я раніше, ніж зазвичай, і вийшов на терасу, щоб подихати свіжим повітрям, поки сонце не розігріло його. Всюди панував спокій, навіть потік, здавалося, ревів з меншим шумом і дозволяв чути гармонійний спів пташок. Погідність стихій відбилася і в моїй душі, і я міг холоднокровно обдумати все те, що сталося від часу мого виїзду з Кадикса. Лише зараз я пригадав кілька слів, які випадково вирвалися у дона Енріке де Са, намісника провінції, і вирішив, що він також повинен був щось знати про таємниче існування Ґомелесів і навіть якоюсь мірою причетний до таємниці. Він сам нав’язав мені двох слуг, Лопеса і Москіто, тому я припустив, що ці двоє за його наказом покинули мене біля входу в нещасливу долину Лос-Ерманос. Мої кузини часто давали мені зрозуміти, що мене випробовують. Я гадав, що в Вента-Кемаді мені дали снодійний напій, а потім, під час сну, перенесли під шибеницю. Пачеко міг осліпнути на одне око з цілком іншої причини, а його любовні стосунки й страшна пригода з двома повішениками могли бути байкою. Пустельник, який за допомогою сповіді хотів вирвати у мене таємницю, був, схоже, знаряддям Ґомелесів для випробування моєї стійкості.
Нарешті я починав ясніше щось бачити в усьому цьому тумані моїх пригод і тлумачити їх, не припускаючи більше участі нелюдських істот, і тут почув звуки веселої музики, які долинали з-за гори. Музика звучала чимраз ближче, і я побачив юрбу циган, яка рухалась у такт музики, співаючи під супровід бубнів і тулумбасів. Вони стали табором під самою терасою, так що я з усіма подробицями міг розглядати своєрідну вишуканість їх костюмів і табору як такого. Я гадав, що це ті самі цигани-злодії, під чию опіку укрився корчмар з Вента-де-Карденас, як мені про це розповідав пустельник, але вони видалися мені надто доглянутими для шахраїв. Поки я до них приглядався, вони розбивали намети, ставили на вогонь казанки й розвішували колиски з дітьми на гілках оточуючих дерев. Упоравшись з цією підготовкою, вони віддалися задоволенням кочового життя, серед яких на першому місці було байдикування.
Намет ватажка відрізнявся від інших не тільки великою булавою зі срібним руків’ям, устромленою біля входу, але й більшою оздобленістю й багатими торочками, які рідко коли бувають у звичайних циган. Але яке ж було моє здивування, коли на виході з намету я раптом побачив обох своїх родичок у тих привабливих одежах, які в Іспанії називають a la gitana maja[23]23
як чепурна циганка (ісп.)
[Закрыть]. Вони наблизились аж до підніжжя тераси, але, схоже, зовсім не помічали мене. Потім покликали приятельок і почали танцювати поло на відому мелодію:
Якщо прекрасна Еміна і кохана Зібельда закрутили мені голову в мавританських одежах, то їхніми новими костюмами я був захоплений не менше. Я лиш помітив, що цього разу в них на обличчі якась злостива й саркастична посмішка, яка хоч і підходить циганським ворожкам, однак вказувала, що дівчата намагаються влаштувати мені нову капость, з’явившись у цьому новому й несподіваному вигляді.
Замок кабаліста був закритий з усіх боків, ключі були в господаря, тому я не міг зійти до циганок. Однак, пройшовши підземним переходом, який виходив до русла потоку й закінчувався залізними ґратами, я міг побачити їх зблизька й навіть розмовляти з ними. Тому я пішов цим таємним ходом, і незабаром тільки потік відділяв мене від танцюристок. Але це були зовсім не мої кузини. Вигляд їх навіть здався мені дуже звичайним і цілком підходящим для їхнього стану.
Присоромлений своєю помилкою, я без поспіху повернувся на терасу. Знову глянув – і знову цілком виразно пізнав своїх родичок. Мені здалося, що вони також мене пізнали, бо вибухнули голосним сміхом і втекли до наметів.
Я був обурений. «Боже мій! – подумав я. – Чи ж може бути, щоб два такі милі й прекрасні створіння були злостивими духами, які звикли глузувати зі смертних, прибираючи будь-який вигляд, або чарівницями чи, що було б найстрашніше, упирями, яким небо дозволило оживити огидні трупи повішеників з долини Лос-Ерманос?» Я, щоправда, гадав, що зумію собі ці речі витлумачити в якийсь звичайний спосіб, але тепер вже й сам не знав, у що маю вірити.
Поглинутий такими думками, я повернувся в бібліотеку, де знайшов на столі велику книгу, писану ґотичними літерами, під назвою «Цікаві оповідання Гаппеліуса». Книга була розкрита й сторінка наче навмисне загнута на початку розділу, в якому я прочитав таке:
Історія Тибальда де ла Жак’єра
Жив якось в одному французькому місті, що лежить над берегом Рони й зветься Ліон, багатий купець по імені Жак де ла Жак’єр. Той Жак прийняв це прізвище після того, як покинув торгувати й був обраний першим радником, а цю посаду ліонці надають тільки людям заможним і бездоганно чесним. Таким і справді був шанований радник де ла Жак’єр: милосердним для бідних і добродійним для ченців і священиків, які і є справжніми вбогими перед Господом.
Але цілком інакшим, ніж батько, був єдиний син радника пан Тибальд де ла Жак’єр, підпоручик королівської гвардії – гуляка, забіяка, переслідувач дівчат, картяр, ворог шиб і ліхтарів, п’яниця й богохульник гірший, ніж десяток матросів. Частенько вночі траплялося йому зупиняти на вулиці спокійних городян, аби обміняти в них свій старий плащ чи поношений капелюх на новий одяг. Невдовзі перекази про витівки пана Тибальда наповнили Париж, Блуа, Фонтенбло та інші королівські резиденції. Нарешті дійшли вони до вух нашого найсвітлішого повелителя, світлої пам’яті Франціска І. Роздратований вибриками зухвалого солдафона, він вислав його в Ліон на покуту до дому батька, шановного радника де ла Жак’єра, який тоді жив на площі Белькур, на розі вулиці Сен-Рамон.
У батьківському домі молодого Тибальда зустріли з такою радістю, наче він повернувся з Рима, обдарований відпущенням усіх гріхів від святого отця. І не тільки вбили відгодоване теля, щоб зустріти його, але радник де ла Жак’єр ще й справив бенкет, який коштував більше золотих монет, ніж було гостей. Зробили навіть ще більше. Піднімали тости за здоров’я одинака, і кожен бажав йому бути більш розсудливим і опам’ятатися. Але ці приємні побажання аж ніяк не припали йому до смаку. Розпусник узяв зі столу золотий келих і, наповнивши його вином, вигукнув:
– Мільйон і сто тисяч дияволів разом з їхнім владикою, якому я віддам з цим вином кров і душу свою, якщо коли-небудь змінюся!
Від цих страшних слів волосся на головах гостей стало дибом, деякі перехрестилися, інші встали від столу. Пан Тибальд також встав і пішов на прогулянку на площу Белькур, де зустрів двох своїх давніх приятелів, таких самих гультяїв. Він обняв їх, привів у дім і наказав принести для них кілька пляшок вина, зовсім не зважаючи ні на батька, ні на інших гостей.
Так повів себе Тибальд у перший же день після повернення. На другий день повторилося те саме, і так воно й продовжувалося з дня на день.
Бідний батько, гірко сумуючи, вирішив звернутися до свого небесного покровителя, святого Якова, і поставити на його олтарі воскову свічку за десять ліврів, оздоблену двома золотими перснями по п’ять марок кожен. Але якраз коли він ставив свічку на олтарі, то перевернув срібну лампаду, яка горіла перед святим образом. Радник свого часу наказав відлити ту свічку задля іншої мети, але думаючи передовсім про спасіння сина, він з радістю приніс цю жертву; проте, побачивши свічку на землі й перевернуту лампаду, він угледів у цьому нещасливе пророцтво й сумний повернувся додому.
Того самого дня Тибальд влаштував бенкет для своїх приятелів. Опорожнивши безліч пляшок, вони, коли вже давно настала ніч, вийшли разом на площу Белькур. Там усі троє взялися під руки й, позадиравши голови, прогулювалися площею, як це зазвичай роблять розпусники, коли хочуть привернути увагу дівчат. Проте цього разу нічого в них не вийшло; на площі не було жодної жінки, а ніч була така темна, що неможливо було побачити якусь у вікні. Коли їм вже набридла ця самотність, молодий Тибальд гучним голосом і з прокльонами, як він звик був робити, заволав:
– Мільйон і сто тисяч чортів разом з їхнім владикою, якому я готовий віддати зараз свою кров і душу, якщо він пришле сюди свою доньку! Бо так мене це вино розігріло, що я б з нею переспав.
Ці слова не сподобалися двом приятелям Тибальда, які ще не були такими запеклими грішниками, і один з них сказав:
– Друже мій, подумай, що сатана – це ж вічний ворог людський, і його не треба ні запрошувати, ні називати по імені, щоб він людині напакостив.
На що Тибальд відповів:
– Як я сказав, так і зроблю.
В цей час троє гультяїв побачили, як із сусідньої вулиці вийшла закутана жінка чудової статури і, як здавалося, дуже молода. За нею біг маленький хлопчик, негреня, але раптом спотикнувся, впав ниць і розбив ліхтар, який ніс у руках.
Молода незнайомка перелякалася й озирнулася навкруг, не знаючи, схоже, що ж їй тепер робити. Тоді пан Тибальд наблизився до неї і надзвичайно ввічливо запропонував їй руку, щоб провести її додому. Якусь мить бідна дівчина роздумувала, але потім прийняла цю пропозицію. Пан Тибальд, звертаючись до приятелів, упівголоса сказав:
– Ось бачите, той, кого я кликав, недовго примушував на себе чекати. Тож до побачення, і бажаю вам спокійної ночі.
Два приятелі зрозуміли ті слова й покинули його, сміючись і бажаючи йому весело провести час.
Тибальд подав незнайомці руку, а мале негреня, у якого погас ліхтар, крокувало перед ними. Молода жінка спочатку була така збентежена, що ледве трималася на ногах, але незабаром оговталася й сміливіше опиралася на руку супутника. Кілька разів вона спотикалася, тоді стискала його за руку, аби не впасти. Зі свого боку, Тибальд, прагнучи підтримати її, притискав її руку до серця, але щоразу дуже обережно, щоб не сполохати здобич.
Вони так довго йшли разом, що Тибальд нарешті вирішив, що вони заблукали у вуличках Ліона. Проте не жалівся, гадаючи, що в такому разі бідна заблудла приятелька менше комизитиметься. Але все ж прагнучи дізнатися, з ким він має справу, попросив, щоб вона трішки перепочила на кам’яній лавці, яку помітив перед дверима якогось дому. Незнайомка погодилася, і вони разом присіли. Тоді Тибальд ґречно взяв її за руку і з незвичною для нього ґалантністю сказав:
– Прекрасна мандрівна зірко, якщо вже моя зоря так підгадала, що я зустрів тебе цієї ночі, то зроби мені ласку й скажи, хто ти й де живеш.
Молода жінка спершу вагалася, але потім осміліла й сказала так:
Історія принадливої дівчини із замку Сомбр-Рош
Мене звуть Орландина, принаймні так називали мене кілька осіб, які жили разом зі мною в замку Сомбр-Рош у Піренеях. Я не бачила там жодної людської істоти крім моєї дуеньї, яка була глухою, прислужниці, яка так затиналася, що її можна було вважати німою, і старого сліпого сторожа.
У сторожа роботи було не так вже й багато, бо лише раз на рік він відчиняв ворота, та й то тільки одному-єдиному панові, який приходив до нас, аби полоскотати мене під підборіддям і поговорити з моєю дуеньєю біскайською говіркою, якої я зовсім не розуміла. На щастя, я вже вміла говорити, коли мене замкнули в замку Сомбр-Рош, інакше б так ніколи й не навчилася з двома товаришками мого ув’язнення. Щодо сліпого сторожа, то я бачила його тільки тоді, коли він подавав нам обід через єдине наше заґратоване віконечко. Щоправда, моя глуха дуенья часом кричала мені над вухом якісь моральні повчання, але я з того розуміла стільки, наче сама була глухою, бо вона говорила мені про шлюбні обов’язки, ніколи не пояснюючи, що то таке шлюб. Не раз правила мені й про інші речі, але ніколи не давала жодного пояснення. Часто й прислужниця-недоріка намагалася розповісти мені якусь історію, в забавності якої запевняла мене, але не будучи в стані дійти до другого речення, обривала й перше й ішла геть, белькочучи виправдання, які йшли їй так само важко, як і сама історія.
Я вже сказала, що ми мали тільки одне вікно, яке виходило на замкове подвір’я; всі інші відкривалися на друге подвір’я, засаджене кількома деревами, що мали являти собою сад, єдиний вихід з якого вів у мою кімнату. Я доглядала там якісь квіти, і це були всі мої розваги. Ні, я помилилася, я мала ще одну, таку ж невинну забаву. Це було велике дзеркало, в якому я розглядала себе кожного ранку, як тільки вставала з ліжка. Моя дуенья, роздягнена, також приходила розглядати себе, і я гралася порівнянням її постаті з моєю. Цій забаві я віддавалася також перед сном, коли дуенья вже міцно спала. Часом я уявляла собі, що бачу в дзеркалі товаришку свого віку, яка відповідає на мої рухи й поділяє мої почуття. Чим більше я піддавалася омані, тим більше ця гра мене розважала.
Я вже сказала тобі про певного пана, який раз на рік приїздив до замку, лоскотав мене під підборіддям і розмовляв біскайською говіркою з моєю дуеньєю. Одного дня цей пан, замість того, щоб полоскотати, узяв мене за руку й відвів у карету, в якій замкнув мене з моєю дуеньєю. Я сміливо кажу, що він замкнув нас, бо світло доходило тільки згори.
Вийшли ми з неї на третій день, а радше на третю ніч, бо було вже вельми темно, коли ми зупинилися, завершивши подорож. Якийсь незнайомець відімкнув дверцята карети й сказав:
– Ви зараз на площі Белькур, біля входу на вулицю Сен-Рамон, а той будинок на розі належить раднику де ла Жак’єру. Куди ви хочете, щоб вас тепер відвезли?
– Накажи в’їхати в перші ворота за будинком радника, – відповіла моя дуенья.
Тут Тибальд став дуже уважним, бо він і справді мав сусідом певного дворянина, який звався де Сомбр-Рош і вважався надзвичайно ревнивим. Він неодноразово хвалився Тибальду, що покаже йому, як можна мати вірну дружину; казав, що виховує в своєму замку привабливу дівчину, з якою він одружиться, щоб підтвердити істинність свого твердження. Але молодий Тибальд зовсім не знав, що дівчина в цей час знаходиться в Ліоні, і дуже тішився, що вона попалася йому в руки. Тим часом Орландина продовжувала:
– Отож, ми під’їхали до воріт, звідки нас відвели у великі й багаті кімнати, а звідти крученими сходами у вежу, з якої, як мені здавалося, можна би вдень бачити усе місто. Проте я помилялася, навіть вдень неможливо було нічого побачити, бо вікна були затягнуті товстим зеленим сукном. Сама ж вежа була освітлена позолоченою кришталевою люстрою. Дуенья посадила мене в крісло й дала для розваги свої чотки, сама ж вийшла й замкнула за собою двері.
Коли я лишилася сама, то покинула чотки, взяла ножички, які мала на поясі, і розрізала зелене сукно, яке заслоняло вікно. Тоді я побачила поряд ще одне вікно, а за тим вікном – ясно освітлену кімнату, в якій сиділи біля столу троє молодих дівчат і троє молодих людей, гарніших, ніж можна собі уявити. Вони співали, пили, сміялися й загравали з дівчатами, часом навіть лоскотали їх під підборіддям, але з зовсім іншим виразом обличчя, ніж отой пан у Сомбр-Рош, який, однак, тільки для цього і приїздив до нашого замку. А потім ті дівчата й ті молоді люди почали помаленьку скидати з себе одяг, так як я часто це робила вечорами перед дзеркалом. Вони й справді робили це так, як я, а не так, як моя стара дуенья.
З цих слів Тибальд здогадався, що йшлося про вечірку, яку він учора влаштував своїм друзям, тож обійняв рукою стрункий стан дівчини й притиснув її до серця.
– Так само робили й ті молоді люди, – продовжувала Орландина. – Правду кажучи, мені здається, що вони мали бути надзвичайно закоханими. Нарешті один з них сказав, що вміє кохати краще від інших. А ті двоє те саме твердили про себе. Дівчата були різної думки. Тоді юнак, який перший похвалився своїм умінням, аби підтвердити, що він має рацію, придумав особливу річ.
Від цих слів Тибальд, який добре пам’ятав перебіг бесіди, мало не захлинувся від сміху.
– Ах, не смійся, сеньйоре; запевняю тебе, що це була надзвичайно приємна вигадка, й цікавість моя зростала дедалі більше, коли раптом відчинилися двері; я підбігла до своїх чоток, бо входила дуенья.
Вона взяла мене за руку й відвела в карету, яка вже не була такою закритою, як учорашня, і якби ніч не була така темна, то я б докладно роздивилася увесь Ліон, а так помітила тільки, що ми їдемо кудись дуже далеко. Невдовзі ми виїхали за міські мури й затрималися біля останнього будинку передмістя. На перший погляд це була звичайна хата, навіть крита соломою, але середина була зовсім іншою, як ти й сам переконаєшся, якщо це мале негреня не забуло дороги, бо я бачу, що воно добуло десь вогонь і запалило ліхтар.
На цьому Орландина закінчила свою історію. Тибальд поцілував їй руку й сказав:
– Прекрасна блукачко, скажи мені, чи ти сама живеш у тій хатці?
– Зовсім сама, – відповіла незнайомка, – лишень з дуеньєю і цим малим негреням. Але не думаю, щоб дуенья встигла сьогодні повернутися додому. Пан, який приїздив лоскотати мене під підборіддям, велів мені прийти з нею до своєї сестри. Оскільки він не зміг прислати карети, яку відправив по священика, то ми пішли пішки. Хтось затримав нас на вулиці, щоб сказати мені, яка я гарна. Глуха дуенья вирішила, що він дозволив собі якусь брутальність і почала йому відповідати. Зібралося багато людей, які теж устряли до суперечки. Я перелякалася й чимшвидше втекла. Негреня побігло за мною, впало, ліхтар розбився; я сама не знала, що мені робити, і тут, на щастя, зустріла тебе.
Тибальд, захоплений простотою цієї розповіді, знову взявся до загравань, але тут негреня принесло запалений ліхтар, світло якого впало на обличчя Тибальда.
– Що я бачу! – вигукнула Орландина. – Це той самий, який учора похвалявся своїми вміннями!
– І твій покірний слуга, – відповів Тибальд. – Але запевняю тебе: те, що я робив учора – ніщо порівняно з тим, чого може від мене сподіватися порядна й шляхетна жінка. А жодна з учорашніх дівчат такої назви не заслуговує.
– Як це? А мені здавалося, що ти так кохаєш тих трьох дівчат! – перервала його Орландина.
– Це ще один доказ, що жодної з них я не кохаю насправді, – відповів Тибальд.
Орландина щебетала, Тибальд усіляко догоджав їй, і в такий спосіб, самі не знаючи як, дісталися вони на сам кінець передмістя до самотньої хатки, двері якої негреня відімкнуло ключем, що висів у нього на поясі. Середина нічим не нагадувала сільську вбогість. Стіни були увішані фламандськими килимами з витканими малюнками, на яких були зображені немовби живі постаті. Під стелею висіли гарні люстри з чистого срібла. Коштовні шафи зі слонової кості й чорного дерева, крісла з ґенуезького оксамиту, оздоблені золотими торочками, стояли біля пружистих канап, оббитих венеційським муаром. Однак Тибальд не звертав на все це уваги, він бачив тільки Орландину й чекав закінчення дивної пригоди.
Тим часом маленький чорний прислужник прийшов накрити на стіл, і тільки тоді Тибальд побачив, що це не дитина, як він спершу подумав, а старий чорний карлик огидного вигляду. А втім малий чоловічок приніс речі, які зовсім не були гидкими: великий позолочений полумисок, на якому парували чотири куріпки, смачно й вишукано приготовані, а під пахвою – пляшку пряного вина. Не встиг Тибальд поїсти й випити, як відчув, що неначе вогонь потік по його жилах. Щодо Орландини, то вона їла мало, зате весь час поглядала на свого гостя, то кидаючи йому чулі й невинні погляди, то вдивляючись у нього такими злими очима, що юнак не знав, що й думати.
Нарешті чорний слуга прийшов прибрати зі столу. Тоді Орландина взяла Тибальда за руку й сказала:
– Милий кавалере, як же ми проведемо цей вечір?
Тибальд не знав, що на це відповісти.
– Мені прийшла в голову одна думка, – продовжувала вона. – Бачиш оте велике дзеркало? Давай покривляємося перед ним, як я колись робила це в замку Сомбр-Рош. Тоді мене забавляло порівняння тіла моєї дуеньї з моїм; зараз я хотіла б побачити різницю між тобою і мною.
Орландина присунула крісла до дзеркала, після чого відстебнула Тибальдове жабо й сказала:
– Шия в тебе майже така, як і моя, плечі також – але які ж різні груди! Рік тому ще не було б такої різниці, але зараз я своїх просто пізнати не можу, так вони змінилися. Скинь, прошу тебе, свій пояс і розстебни каптан. А що це за бахрома?..
Тибальд вже не володів собою, він поніс Орландину на канапу і вважав себе найщасливішим з людей… І раптом відчув, як хтось немовби пазурі запускає йому в шию.
– Орландино! – закричав він. – Орландино, що це значить?
Але не було вже Орландини; Тибальд побачив на її місці жахливі, не знані йому досі обриси.
– Я не Орландина! – вигукнула потвора страшним голосом. – Я Люцифер!
Тибальд хотів прикликати на поміч Спасителя, але сатана, який розгадав його намір, схопив його зубами за горло й не дозволив вимовити цього святого імені.
Наступного ранку селяни, які несли овочі на базар до Ліона, почули стогони з покинутої придорожньої халабуди, куди викидали стерво. Вони увійшли й знайшли Тибальда, який лежав там на згнилих трупах тварин. Забрали його, віднесли до міста, і нещасний де ла Жак’єр пізнав свого сина.
Його поклали до ліжка; невдовзі Тибальд, схоже, прийшов до пам’яті й слабким, майже нечутним голосом сказав:
– Відчиніть двері цьому святому пустельнику, відчиніть чимшвидше.
Спершу його не зрозуміли, однак відчинили двері й побачили поважного священика, який звелів, щоб його залишили наодинці з Тибальдом. Так і зробили й, вийшовши, зачинили двері.
Довго чулися ще напучення пустельника, на які Тибальд голосно відповідав:
– Так, отче мій, розкаююся в гріхах і всю надію покладаю на милосердя Боже.
Незабаром, коли все стихло, відчинили двері. Пустельник зник, Тибальд же лежав мертвий із розп’яттям у руках.
Ледь я скінчив цю історію, як увійшов кабаліст і неначе хотів вичитати з моїх очей враження, яке в мене склалося. Щоправда, пригоди Тибальда сильно здивували мене, але я не хотів цього показувати й пішов до себе. Тут я знову почав роздумувати над власними перипетіями й майже повірив, що дияволи, аби ввести мене в оману, оживили трупи двох повішеників, і хто знає, чи я не є другим Тибальдом.
Продзвонили на обід. Кабаліст до столу не прийшов. Усі здавалися якимись неуважними, можливо, тому, що я сам не міг позбирати думки.
Після обіду я повернувся на терасу. Цигани усім табором вже сильно віддалилися від замку. Таємничі циганки зовсім не показувались; тим часом настала ніч, і я пішов до своєї кімнати. Довго чекав на Ребеку, але цього разу марно, і нарешті заснув.
