Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Автор книги: Ян Потоцкий

Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 47 страниц)

Таке важке становище дуже сильно гнітило ван Берґа; кілька днів він був добряче збентежений, а згодом придумав спосіб, який мав порятувати його честь. Він набрав стільки кухарів, музикантів, танцюристів, комедіантів та інших представників веселих ремесел, скільки міг знайти. Вранці він влаштовував пишний бенкет, увечері – бал і видовища, піднімався до вершин марнотратства, а якщо, незважаючи на всі зусилля, не вдавалося витратити тисячу чотириста пістолів, він наказував залишки викинути у вікно, говорячи, що такий вчинок теж може вважатися марнотратством.

Заспокоюючи таким чином своє сумління, ван Берґ знову повеселішав. По суті, то був дуже дотепний чоловік, який вправно відстоював свої дивні вади, за які його всюди переслідували. Ті висловлювання, яким він дуже добре навчився, надавали блиску його розмовам і відрізняли його від нас, іспанців, найчастіше серйозних і мовчазних.

Ван Берґ часто бував у мене разом зі старшими офіцерами армії, однак приходив також і тоді, коли мене не було вдома. Я знав про це, але не сердився, бо уявляв, що необмежена довіра переконає його, що завжди і всюди йому раді.

Проте оточення вважало інакше, і незабаром почали кружляти чутки, образливі для моєї репутації. До мене жодна з них не дійшла, але герцоґ почув їх, а знаючи, як я кохаю свою дружину, заради дружби страждав і за мене. Одного дня він подався до сеньйори де Вальфлорида і впав їй до ніг, заклинаючи, щоб вона не забувала своїх обов’язків і не бачилася з Берґом сам на сам. Не знаю, що вона йому на це відповіла.

Потім герцоґ пішов до ван Берґа з наміром у такий же спосіб з’ясувати йому стан речей і повернути його на дорогу цноти, але не застав його вдома. Він повернувся пополудні, в кімнаті було повно людей, а сам ван Берґ сидів збоку; понурий і, мабуть, п’яний, він струшував кухлем з гральними кістьми.

Герцоґ приязно підійшов до нього й, сміючись, запитав, як справи з видатками.

Ван Берґ кинув на нього сердитий погляд і відповів:

– Мої видатки призначені для задоволення моїх приятелів, а не негідників, які пхаються в справи, що їх не обходять.

Кілька осіб почули ці слова.

– Це що, мене стосується? – запитав герцоґ. – Ван Берґ, негайно візьми назад ці легковажні слова.

– Я ніколи нічого не беру назад, – відповів ван Берґ.

Герцоґ приклякнув на одне коліно зі словами:

– Ван Берґ, ти зробив мені чудову послугу, навіщо ж ти хочеш збезчестити мене? Благаю тебе, визнай мене людиною честі.

Ван Берґ кинув якісь зневажливі слова.

Герцоґ спокійно підвівся, вийняв з-за пояса стилет і, поклавши його на столі, сказав:

– Звичайний поєдинок не може вирішити цієї справи. Один з нас повинен померти, і чим швидше це настане, тим краще. Кидаймо по черзі кості; хто викине більше, той візьме стилет і затопить його в серце суперника.

– Чудово, – крикнув ван Берґ, – оце гра так гра! Але присягаюся: якщо я виграю, то не пощаджу вашу герцозьку світлість.

Вражені глядачі стояли, не рухаючись, наче закам’янілі.

Ван Берґ узяв кухоль і викинув подвійну двійку.

– Сто чортів, – вигукнув він, – щось мені не щастить!

У свою чергу, герцоґ струснув кості й викинув п’ять і шість. Тоді узяв стилет і затопив його ван Берґу в груди, після чого, обернувшись до глядачів, так же спокійно сказав:

– Сеньйори, зробіть останню послугу цьому юнакові, геройська мужність якого заслуговувала кращої долі. Щодо мене, то я одразу вирушаю до головного аудитора армії і віддаюся в руки королівської справедливості.

Можете уявити собі, якого розголосу набула ця подія. Герцоґа любили не тільки іспанці, але й навіть наші вороги, португальці. Коли звістка про це дійшла до Лісабона, архиєпископ того міста, який водночас є патріархом Індії, доводив, що дім, де затримали герцоґа в Коїмбре, належить капітулі і від найдавніших часів вважається недоторканим сховищем, а тому герцоґ може спокійно перебувати в ньому, не боячись вторгнення світської влади. Герцоґ був дуже зворушений виявленою йому прихильністю, однак заявив, що не стане користуватися цим привілеєм.

Генеральний аудитор розпочав справу проти герцоґа, але Рада Кастилії вирішила неодмінно втрутитися; потім великий маршал Араґона – посада, яку недавно скасували – наполягав, що право судити герцоґа як такого, що народився в його провінції і належить до давніх ricos hombres[40]40
  багаті люди (ісп.)


[Закрыть], належить йому. Одне слово, багато хто домагався в цій справі першості, бо кожен хотів його врятувати.

Серед усього цього галасу я ламав собі голову над здогадками щодо причин нещасного поєдинку. Нарешті якийсь знайомий зжалився й розповів мені про поведінку сеньйори де Вальфлорида. Не розумію, як я міг уявляти собі, що моя дружина може кохати тільки мене. Багато часу минуло, поки я спромігся повірити, що помиляюся. Врешті-решт певні обставини дещо відкрили мені очі, тож я пішов до сеньйори де Вальфлорида й сказав:

– Я довідався, що твій батько небезпечно захворів; гадаю, що тобі годиться до нього поїхати. Зрештою, наша дочка вимагає твоєї уваги, і, як я гадаю, ти відтепер назавжди залишишся в Астурії.

Сеньйора де Вальфлорида опустила очі й покірно прийняла вирок.

Ти знаєш, як ми від того часу жили з твоєю матір’ю; вона мала безліч неоціненних якостей і навіть чеснот, яким я завжди віддавав належне.

Тим часом справа герцоґа набула дивних рис. Валлонські офіцери підняли її до масштабів загальнонародної справи. Вони твердили, що оскільки іспанські ґранди дозволяють собі убивати фламандців, то їм випадає тільки покинути іспанську службу, іспанці ж доводили, що це був поєдинок, а не убивство. Справи зайшли так далеко, що король наказав скликати хунту, складену з дванадцяти іспанців і дванадцяти фламандців – не для засудження герцоґа, а радше для вирішення, чи смерть ван Берґа слід вважати наслідком поєдинку чи убивства.

Іспанські офіцери голосували перші і – як легко здогадатися – погодилися на поєдинок. Одинадцять валлонців були протилежної думки; вони не переконували в справедливості своєї оцінки, а головним чином дуже голосно кричали.

Дванадцятий, який голосував останнім, бо був наймолодшим – вже проявив себе з найкращого боку в кількох справах честі. Його звали Хуан ван Ворден.

Тут я перервав цигана й сказав:

– Я маю честь бути сином того самого ван Вордена і сподіваюся, що в твоїй розповіді не почую нічого такого, що могло б завдати шкоди його честі.

– Можу ручатися, – відповів циган, – що я вірно передам слова маркіза де Вальфлорида, сказані його дочці.

Коли черга голосувати перейшла до дона Хуана ван Вордена, він узяв слово й сказав так:

– Сеньйори, я гадаю, що дві речі визначають сутність поєдинку: по-перше, виклик або – якщо його немає – зустріч, і по-друге, однаковість зброї або – якщо такої немає – рівність шансів спричинення смерті. Так, наприклад, людина, озброєна рушницею, могла би виступити проти іншої людини, озброєної короткоствольним пістолетом, за умови, щоб одна стріляла з відстані ста кроків, інша – з відстані чотири кроки, і з застереженням, щоб наперед було домовлено, хто стріляє першим. У нашому випадку одна й та сама зброя служила обом, тому не можна вимагати більшої рівності. Кості не були фальшивими, тож рівноваги шансів завдання смерті також не можна брати під сумнів. І нарешті, виклик був виразно сформульований і з обох боків прийнятий.

Визнаю, що я з прикрістю бачу, що поєдинок, цей найшляхетніший вид боротьби, був знижений до рівня азартної гри, свого роду забави, яку людина честі повинна використовувати з надзвичайною поміркованістю. Однак, з урахуванням принципів, наведених мною на початку, мені здається незаперечним, що справа, яка нас зараз цікавить, була поєдинком, а не вбивством. Так мені наказує твердити моя впевненість, хоча мені й прикро, що я суперечу точці зору моїх одинадцяти колег. І оскільки я майже впевнений, що мене чекає гіркота неласки з їхнього боку, а водночас я прагну в якнайлагідніший спосіб попередити вирази їхнього незадоволення, то я прошу, щоб усі одинадцять виявили мені честь стати зі мною на поєдинок, а саме шість зранку, а п’ять після обіду.

Такий висновок з наведених доказів викликав загальний шум, але запрошення слід було прийняти. Ван Ворден поранив перших шістьох, з якими бився зранку, потім з іншими п’ятьма сів обідати.

Після обіду знову взялися за зброю. Ван Ворден поранив трьох, десятий поранив його в плече, а одинадцятий прошив його шпагою наскрізь і залишив на полі бою.

Майстерний хірург врятував життя хороброму фламандцю, але вже не було мови ні про хунту, ні про суд, і король помилував герцоґа Сидонію.

Ми провели ще одну кампанію, нічим себе не зганьбивши, але вже без попереднього запалу. Герцоґ завжди ставився з великою пошаною до відваги й військових здібностей ван Берґа, докоряв собі надмірними турботами за мій спокій, які стали причиною таких сумних подій. Він добре засвоїв, що недостатньо хотіти добра, треба ще вміти його домагатися. Щодо мене, то я, як і більшість чоловіків, тамував у собі біль, тому страждав ще більше. Відтоді ми перестали розробляти наші плани ощасливлення Іспанії.

Тим часом був укладений мир, герцоґ вирішив подорожувати, ми разом об’їхали Італію, Францію і Англію. Після повернення мій шляхетний приятель увійшов до Ради Кастилії, мені ж у тій самій Раді довірили посаду референдарія.

Час, проведений у мандрах, а так само кілька наступних років зумовили значні зміни в поглядах герцоґа. Він не тільки відійшов від захоплень своєї молодості, але й улюбленою його чеснотою стала обачливість. Громадське добро, об’єкт юнацьких мрій, продовжувало залишатися його глибокою пристрастю, але зараз він вже знав, що не можна домогтися всього одразу, що спершу треба підготувати уми, а власні засоби й цілі, по можливості, приховувати. Він став обережний такою мірою, що в Раді, як здавалося, ніколи не мав власної думки і йшов за чужою, а тим часом колеги говорили його словами. Старанність, з якою герцоґ приховував свої здібності від очей загалу, лише ще більше їх викривала. Іспанці розгадали це й полюбили його. Двір почав йому заздрити. Герцоґу запропонували посольство в Лісабоні. Він знав, що відмовлятися йому не можна, тому прийняв пропозицію, але з умовою, що я залишуся державним секретарем.

Відтоді я більше його не бачив, але серця наші завжди разом.

Коли циган дійшов до цього місця у своїй розповіді, йому дали знати, що справи табору вимагають його присутності. Як тільки він пішов, Веласкес узяв слово й сказав:

– Хоч я з повною увагою ставлюся до слів нашого ватажка, але не можу вхопити в них ніяких зв’язків. Я, власне кажучи, не знаю, хто говорить, а хто слухає. Тут маркіз де Вальфлорида розповідає доньці про свої пригоди, яка розповідає їх ватажку циган, який, у свою чергу, розповідає їх нам. Це справжній лабіринт. Я завжди вважав, що романи й інші твори такого роду мають писатися кількома колонками, як хронологічні таблиці.

– Маєш рацію, сеньйоре, – відповіла Ребека. – Так, наприклад, в одній колонці читали б, що сеньйора де Вальфлорида обманює свого чоловіка, а в другій бачили б, як це йому далося взнаки, що, без сумніву, кинуло б нове світло на всю розповідь.

– Я зовсім не це хотів сказати, – промовив Веласкес. – Але ось вам, наприклад, герцоґ Сидонія, характер якого я щойно повинен пізнати, а тим часом вже бачив його на погребальних ношах. Хіба не краще було почати від португальської війни? Тоді в другій колонці я побачив би доктора Санґре Морено, який роздумує над лікарським мистецтвом, і не дивувався би, бачачи, як один розтинає труп другого.

– Безумовно, – перервала Ребека, – постійні несподіванки роблять розповідь малоцікавою, бо ніяк не можна здогадатися, що буде далі.

Тоді я взяв слово й сказав, що під час португальської війни мій батько був ще дуже молодим, і тому не можна не дивуватися розсудливості, яку він виявив у справі герцоґа Медіни Сидонії.

– Нема про що говорити, – сказала Ребека, – якби твій батько не викликав на поєдинок одинадцять офіцерів, могло б дійти до суперечки, тому він слушно зробив, що випередив їх.

Мені здалося, що Ребека глузує з нас усіх. Я помітив у її характері якийсь сарказм і недовіру. Подумав, що хто знає, чи не могла б вона розповісти нам пригод, зовсім не схожих на історію небесних близнят, і вирішив запитати її про це. Тим часом настав час прощання, і кожен пішов у свій бік.

День двадцять дев'ятий

Ми зібралися досить рано, і циган, маючи вільний час, продовжив розповідь про свої пригоди:

Продовження історії ватажка циган

Герцоґиня Сидонія, розповівши мені історію свого батька, кілька днів зовсім не показувалась, а кошик приносила мені Хіральда. Від неї я також дізнався, що справа моя вже залагоджена завдяки заступництву дядька моєї матері. В кінцевому підсумку, священики були навіть раді, що я від них утік. Вирок святої інквізиції згадував лише про нерозважність і дворічну покуту, і навіть моє ім’я було позначене лише початковими буквами. Хіральда повідомила мене також, що моя тітка хоче, аби я ховався протягом двох років, а вона в цей час виїде до Мадрида й там займатиметься управлінням тим селом, яке батько виділив для мого утримання. Я запитав Хіральду, чи не думає вона, що я витримаю ці два роки в підземеллі. Вона відповіла мені, що в мене немає іншого виходу і що, зрештою, її власна безпека вимагає такої обережності.

Наступного дня, на мою велику радість, прийшла сама герцоґиня; вона мені подобалася значно більше від своєї колишньої годувальниці. А ще я хотів почути продовження її пригод. Я попросив, щоб вона розповідала далі, що вона й зробила так:

Продовження історії герцоґині Медіни Сидонії

Я подякувала батькові за довіру, з якою він познайомив мене з найважливішими подіями свого життя. Наступної п’ятниці я знову вручила йому листа від герцоґа Сидонії.

Він не читав мені ані його, ані подальших листів, які діставав щотижня, але часто розповідав мені про свого приятеля, бо розмова про герцоґа завжди займала його найбільше.

Невдовзі після цього мене відвідала літня жінка, вдова одного офіцера. Її батько був васалом герцоґа, вона ж домагалася лену, залежного від герцоґства Сидонія. Ніхто досі не просив у мене допомоги, і цей випадок потішив моє самолюбство. Я написала прохання, в якому ясно й детально виклала всі права бідолашної вдови. Занесла той папір батькові, який сильно був ним задоволений і послав його герцоґу. Признаюся тобі, що я цього сподівалася. Герцоґ визнав вимоги вдови й написав мені листа, повного люб’язностей, захоплюючись моїм раннім розумом. Пізніше я знову вишукала можливість написати йому і знову дістала лист, у якому він захоплювався моєю кмітливістю. Бо я й справді багато часу присвячувала удосконаленню мого розуму, в чому Хіральда мені допомагала. Коли я писала той другий лист, мені невдовзі мало виповнитися п’ятнадцять років.

Одного дня я була в батьковому кабінеті й раптом почула галас на вулиці й вигуки зростаючого натовпу. Я підбігла до вікна й побачила багато людей, які товпилися галасливою юрмою і проводжали, наче в тріумфі, визолочену карету, на якій я пізнала герб герцоґів Медіна Сидонія. Тлум ідальґо й пажів підбіг до дверцят, і я побачила чоловіка дуже приємної постави, в кастильському костюмі, який при дворі якраз виходив з моди. На ньому був короткий плащ, жабо, султан з пір’я на капелюсі, але особливого блиску його костюмові надавав обсаджений діамантами орден Золотого Руна, який висів на грудях. Мій батько також підійшов до вікна.

– Ах, це він, – вигукнув, – я сподівався, що він приїде.

Я пішла на свою половину і познайомилася з герцоґом лише наступного дня; проте пізніше я бачила його щоденно, бо він майже не виходив з батькового дому.

Двір викликав герцоґа для вельми важливих справ. Ішлося про заспокоєння заворушень, які сталися в Араґоні внаслідок нового збору податків. У цьому королівстві найславніші роди носять назву ricos hombres і вважаються рівними кастильським ґрандам; рід Сидоніїв був серед них найстарішим. Цього було достатньо, щоб до слів герцоґа прислухалися; зрештою, його просто любили за його особисті якості. Герцоґ поїхав до Сараґоси й зумів узгодити бажання двору з вигодою жителів. Його запитали, якої він бажає нагороди. Він відповів, що прагне якийсь час подихати повітрям вітчизни.

Герцоґ, людина щира й відверта, зовсім не приховував задоволення, яке він відчував у моєму товаристві, тому ми майже весь час були разом, тоді як інші друзі мого батька займалися разом з ним державними справами.

Сидонія признався мені, що схильний певного мірою до ревнощів, а часом навіть до несподіваних вибухів. Взагалі він говорив зі мною тільки про себе чи про мене, а коли розмови такого роду розпочнуться між чоловіком і жінкою, стосунки між ними стають чимраз ближчими. Тому я зовсім не здивувалася, коли одного дня батько, запросивши мене до свого кабінету, сказав, що герцоґ просить моєї руки.

Я відповіла, що мені не потрібен час для роздумів, бо передбачаючи, що герцоґу може сподобатися донька його приятеля, я завчасно продумала і його напрям думок, і вікову різницю, яка нас розділяє.

– Однак, – додала я, – іспанські ґранди звикли шукати шлюбів у рівних їм родинах. Як же вони сприйматимуть наш союз? Може навіть статися, що вони перестануть говорити «ти» герцоґу, що є першим доказом їхньої зневаги.

– Те саме я сказав герцоґу, – сказав батько, – але він на це відповів, що прагне тільки твоєї згоди, а все інше владнає сам.

Сидонія був поблизу; він увійшов з боязкою міною, яка дивно контрастувала з його вродженою погордливістю.

Мене це зворушило, і герцоґ недовго чекав на мою згоду. Таким чином, я ощасливила обох, бо мій батько теж не міг приховати свою радість. Хіральда також поділяла наше щастя.

Наступного дня герцоґ запросив на обід ґрандів, які в цей час перебували в Мадриді. Коли всі зібралися й сіли до столу, він промовив до них такими словами:

– Альбо, до тебе я звертаюся, бо вважаю тебе першим з-поміж нас, не тому, що твій рід кращий за мій, а з поваги до пам’яті героя, ім’я якого ти носиш. Упередження, яке приносить нам честь, вимагає, щоб ми вибирали дружин поміж дочками ґрандів, і я, без сумніву, зневажав би того, хто вступив би в недостойний союз заради багатства чи для задоволення гріховної пристрасті. Випадок, про який я хочу з вами говорити, є зовсім іншого роду. Ви добре знаєте, що астурійці вважають себе благороднішими за народженням, ніж сам король; і хоча це, можливо, дещо перебільшене твердження, однак, оскільки вони носили свої титули ще до приходу в Іспанію маврів, то мають право вважати себе найдавнішим дворянством в усій Європі. Найчистіша астурійська кров плине в жилах Елеонори де Вальфлорида, не кажучи вже про її загальновідомі чудові якості. Тому я тверджу, що подібний шлюб може тільки виявити честь родині кожного іспанського ґранда, а хто вважає, що це не так, нехай підніме цю рукавицю, яку я кидаю посеред нашого зібрання.

– Я підніму, – сказав герцоґ Альба, – щоб повернути її тобі разом із побажаннями щастя в такому прекрасному шлюбі.

З цими словами він обійняв герцоґа, так само вчинили й інші ґранди. Мій батько, розповідаючи мені про цей випадок, додав дещо сумним голосом:

– І завжди в ньому те саме лицарство; аби він тільки міг позбутися своєї давньої запальності. Люба Елеоноро, заклинаю тебе, намагайся ніколи ні в чому його не образити.

Признаюся тобі, що в моєму характері була певна схильність до марнолюбства, але жага почестей покинула мене, як тільки я заспокоїлася. Я стала герцоґинею Сидонія, і моє серце наповнилося найсолодшими почуттями. Герцоґ у сімейному житті був найприємнішим з людей, кохав мене безмежно, завжди виказував мені постійну доброту, невичерпну лагідність, неустанну чулість, і тоді його ангельська душа відбивалася в рисах його обличчя. Тільки іноді, коли якась чорна думка примушувала його хмуритися, лице його ставало страшним. Тоді, тремтячи, я мимоволі пригадувала вбивцю ван Берґа.

Проте мало речей могли його розгнівати, а все в мені робило його щасливим. Він любив дивитися на мої заняття, слухати, як я говорю, й відгадувати найпотаємніші мої думки. Я вважала за неможливе, щоб він кохав мене ще більше, але поява на світ маленької донечки подвоїла його кохання, і щастя наше стало повним.

У той день, коли я піднялася після пологів, Хіральда прийшла до мене й сказала:

– Дорога моя Елеоноро, ти вже дружина й матір, одне слово, ти щаслива; я тобі більше не потрібна, а мої обов’язки кличуть мене в інше місце. Я вирішила виїхати до Америки.

Я хотіла її затримати.

– Ні, – сказала вона, – моя присутність там необхідна.

Через кілька днів вона поїхала. З її від’їздом скінчилися щасливі роки мого життя. Я розповіла тобі про період неземного щастя; він тривав недовго, бо щастя таке велике, як наше, мабуть, не може випадати людям за життя. У мене вже немає сил, щоб розповідати тобі сьогодні про свою недолю. Прощавай, молодий мій приятелю, завтра ти знову побачиш мене.

Розповідь молодої герцоґині дуже мене зацікавила. Я прагнув почути продовження й довідатися, як таке велике щастя могло перетворитися в недолю. Але невдовзі мої думки пішли в іншому напрямку. Я пригадав слова Хіральди, яка вважала, що я зможу витримати два роки в ув’язненні. У мене аж ніяк не було таких намірів, і я почав обдумувати втечу.

Наступного дня їжу мені знову принесла герцоґиня. Очі мала червоні, наче довго плакала. Однак сказала, що їй вистачить сил розповісти мені про свої нещастя, і почала так:

Я казала тобі, що Хіральда виконувала при мені обов’язки старшої дуеньї. На її місце мені дали донью Менсію, жінку тридцяти років, ще досить гарну, яка мала достатньо розвинутий розум, і тому ми часом допускали її до нашого товариства. Тоді вона зазвичай поводила себе так, наче була закохана в мого чоловіка. Я сміялася з того й не звертала на це жодної уваги. Зрештою, донья Менсія намагалася сподобатися мені, а передовсім докладно мене пізнати. Часто вона звертала розмову на якісь смішні предмети або переказувала мені міські плітки, так що я не раз мусила наказувати їй замовчати.

Я сама годувала свою дочку й, на щастя, перестала годувати її перед страшними подіями, про які ти ще довідаєшся. Першим ударом, який поцілив у мене, була смерть батька, який, виснажений раптовою і тяжкою хворобою, віддав Богу душу в моїх обіймах, благословивши нас обох і не здогадуючись про гіркі хвилини, які нас чекали.

Незабаром виникли заворушення в Біскайї. Герцоґа послали туди, а я супроводжувала його аж до Бурґоса. Ми маємо помістя в усіх провінціях Іспанії і доми майже в усіх містах; однак тут у нас був лише заміський дім, розташований у милі від міста, той самий, у якому ти зараз знаходишся. Герцоґ залишив мене з усім моїм почтом і поїхав до місця свого призначення.

Одного дня, вертаючись додому, я почула галас на подвір’ї. Мені повідомили, що схопили злодія, поранивши його каменем у голову, і що це юнак неймовірної краси. Кілька слуг принесли його до моїх ніг, і я пізнала Ермосіто.

– Господи! – закричала я. – Це ніякий не злодій, це чесний хлопець, вихований в Асторґасі у мого діда.

Потім, звернувшись до мажордома, я наказала йому забрати бідолаху до себе і якнайкраще доглядати за ним. Здається, навіть сказала, що це син Хіральди, але точно я не пригадую.

Наступного дня донья Менсія доповіла мені, що молодого хлопця мучить лихоманка і він у маячні говорить речі надто вже чулі й пристрасні. Я відповіла їй, що якщо вона наважиться коли-небудь згадати про щось подібне, я накажу негайно її вигнати.

– Побачимо, – сказала вона.

Я заборонила їй потрапляти мені на очі. Наступного дня вона прийшла просити змилуватись над нею, впала мені до ніг і отримала пробачення.

Тижнем пізніше, коли я була сама, увійшла Менсія, підтримуючи надзвичайно ослабленого Ермосіто.

– Сеньйора наказала мені прийти? – запитав він тремтячим голосом.

Я здивовано глянула на Менсію, але не хотіла образити сина Хіральди, і наказала поставити йому стілець у кількох кроках від мене.

– Дорогий Ермосіто, – сказала я, – твоя мати ніколи не згадувала твого імені в моїй присутності, тому я хотіла б зараз довідатись, що з тобою діялося від часу нашої розлуки.

Ермосіто, зупиняючись час від часу від слабості, почав розповідати.

Історія Ермосіто

Побачивши, що корабель наш пливе, розпустивши всі вітрила, я втратив будь яку надію дістатися на берег і розплакався через якусь особливу суворість, з якою мати вигнала мене від себе. Я ніяк не міг відгадати причин такої її поведінки. Мені сказали, що я у тебе, сеньйоро, на службі, тож служив би тобі з усією старанністю, на яку мене було стати. Покірність моя була безмежною, чому ж тоді мене вигнали, наче я вчинив якусь страшенну провину? Чим більше я про це думав, тим менше міг зрозуміти.

На п’ятий день нашої подорожі ми опинилися серед ескадри дона Фернандо Арудеса. Нам наказали пройти за кормою адміральського судна. На визолоченому й прикрашеному різнобарвними прапорами мостику я побачив дона Фернандо, щедро прикрашеного ланцюгами різних орденів. Його шанобливо оточувала група офіцерів. Адмірал приклав до вуст рупор і запитав, чи ми не зустрічали кого дорогою, а потім наказав плисти далі. Минувши його, капітан нашого корабля сказав:

– Ось ви бачили адмірала, сьогодні він маркіз, а починав же таким самим корабельним юнґою, який ондечки замітає палубу.

Коли Ермосіто дійшов до цього місця своєї розповіді, він кинув кілька заклопотаних поглядів на Менсію. Я здогадалася, що він не хоче пояснювати всього в її присутності, тому відправила її з кімнати. Керувалася я при цьому тільки своєю приязню до Хіральди, й думка, що це може викликати якісь підозри, не прийшла мені навіть у голову. Коли Менсія вийшла, Ермосіто продовжив так:

– Мені здається, що скуштувавши першої в житті їжі з одного з тобою, сеньйоро, джерела, я розділив з тобою одну душу, так що думати міг тільки про тебе чи про те, що з тобою пов’язане. Капітан сказав мені, що дон Фернандо став маркізом, почавши від корабельного юнґи; я знав, що твій батько також маркіз, тож мені здавалося, що немає нічого прекраснішого від цього титулу, і запитав, яким чином дон Фернандо його отримав. Капітан пояснив мені, що він ішов від ступеня до ступеня і всюди відзначався чудовими подвигами. Відтоді я вирішив поступити на морську службу й почав вправлятися у видиранні на щогли. Капітан, якому мене довірили, противився цьому, як міг, але я не хотів його слухати, і поки ми пливли у Веракрус, я вже став досить добрим матросом.

Дім мого батька стояв на березі моря. Ми підпливли до нього шлюпкою. Батько привітав мене, оточений чередою молодих мулаток, і наказав мені по черзі їх обійняти. Невдовзі дівчата почали танцювати, спокушали мене тисячами способів, і вечір минув у безлічі шаленств.

Наступного дня корехідор Веракруса сповістив моєму батькові, що не годиться приймати сина в домі з такими порядками і що він повинен віддати мене в колеґію театинців. Батько хоч і з жалем, але повинен був послухатись.

В колеґії моїм ректором був монах, який для заохочення до науки часто повторював нам, що маркіз Кампо Салес, тодішній другий державний секретар, також був колись бідним школярем, а своїм піднесенням завдячує старанності в науках. Бачачи, що й на цій дорозі можна стати маркізом, я два роки працював з небувалою старанністю.

Тим часом корехідора Веракруса перевели в інше місце, а його наступник був людиною менш суворих принципів. Мій батько відважився забрати мене додому. Знову я був наражений на легковажність молодих мулаток, які, заохочувані батьком, спокушали мене всілякими способами. Не можу сказати, що мені подобалися ці шаленства, але я навчився багатьом новим для мене речам і тільки тепер зрозумів, чому мене випровадили з Асторґаса.

Отоді весь мій напрям думок зазнав жахливих змін. В моїй душі народилися незнані почуття й пробудили спогади про невинні забави моїх дитячих років. Думка про втрачене щастя, про сади в Асторґасі, де ми з тобою, сеньйоро, бігали, непевні спогади про численні докази твоєї доброти – все це в одну мить звалилося на мій розум. Я не міг опиратися стільком ворогам і запав у стан моральної і фізичної пригніченості. Лікарі вважали, що в мене виснажлива лихоманка; щодо мене, то я не вважав себе хворим, але часто бував настільки отуманеним, що бачив предмети, яких зовсім не було перед моїми очима.

Це ти, сеньйоро, найчастіше являлася в мареннях моїй розбуялій уяві – не така, якою я тебе зараз бачу, а така, якою тебе покинув. Уночі я раптом зривався з ліжка й бачив, як біла й промениста ти являєшся мені в туманній далині. Коли я виходив з міста, гамір далеких сіл і шелест полів повторювали мені твоє ім’я. Часом мені здавалося, що ти рухаєшся по рівнині перед моїми очима, а коли я підносив погляд до неба, благаючи його покласти край моїм мукам, то бачив, як твій образ пропливає у хмарах.

Я помітив, що найменше зазвичай страждаю в костелі, особливо молитва приносила мені полегшення. Скінчилося тим, що я цілими днями пропадав у святих місцях. Один монах, який посивів у молитвах і покаяннях, підійшов одного дня до мене й промовив:

– Сину мій, твоє серце переповнює любов, якої цей світ не гідний; ходи зі мною до моєї келії, там я покажу тобі стежки до раю.

Я пішов за ним і побачив волосяницю, батоги й тому подібні знаряддя мучеництва, вигляду яких я зовсім не злякався, бо ніякі страждання не могли зрівнятися з моїми. Монах прочитав мені кілька сторінок у «Житіях святих». Я попросив його позичити мені цю книжку додому й цілу ніч віддавався читанню. Нові думки оволоділи моїм розумом, я бачив уві сні розверсті небеса й ангелів, які нагадували мені тебе.

Тоді я довідався у Веракрусі про твій шлюб з герцоґом Сидонією. Я віддавна мав намір присвятити себе духовному стану, усе своє щастя пов’язував з молитвами за твоє щастя у цьому й спасіння в майбутньому житті. Мій побожний наставник сказав мені, що розпуста проникла до багатьох американських монастирів, і порадив, щоб я подався на послушенство в Мадриді.

Я повідомив про цей намір мого батька. Йому вже віддавна не подобалася моя побожність, однак він не насмілювався відверто звести мене з цього шляху, попросив лиш, щоб я почекав принаймні приїзду матері, якого вже недовго було чекати. Я відповів йому, що вже не маю батьків на землі й що небо – єдина моя родина. Він нічого мені на це не відповів. Потім я пішов до корехідора, який похвалив мій намір і відправив мене першим же кораблем до Іспанії.

Прибувши до Більбао, я довідався, що моя мати щойно відпливла до Америки. Я мав, як вже казав, рекомендаційні листи до Мадрида. Коли я проїздив через Бурґос, мені сказали, що ти, сеньйоро, живеш в околицях цього міста, тож я прагнув ще раз тебе побачити, перш ніж назавжди зречуся світу. Мені здавалося, що якщо я ще раз тебе побачу, то з тим більшим запалом зможу молитися за тебе.