Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Автор книги: Ян Потоцкий

Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 47 страниц)

Мати виховувала мене в строгості, і я знала, що не слід приймати від незнайомих подарунки, але певні міркування, які в мене тоді з’явилися і яких я зараз уже не пам’ятаю, зумовили, що я взяла перстень. Тим часом мати повернулася з серветками, а сестра – з ложками. Незнайома сеньйора була дуже люб’язною того вечора, і ми всі розійшлися задоволені зустріччю. На другий день, як і в усі наступні, привабний юнак не з’являвся більше під моїми вікнами. Мабуть, поїхав одружуватися з герцоґинею Аркос.

Першої ж неділі після цього випадку я подумала, що рано чи пізно в мене побачать перстень, тож, будучи в костелі, я вдала, що знайшла його під ногами, і показала матері, яка заявила, що це, без сумніву, кусок скла в латунній оправі, однак звеліла мені сховати його до кишені. Ювелір мешкав по сусідству, ми показали йому перстень, він оцінив його у вісім тисяч пістолів. Мати була щаслива, почувши таку велику ціну; вона тут же заявила, що найкраще було б пожертвувати його святому Антонію Падуанському як особливому опікуну нашої родини, але, з іншого боку, сума від продажу дозволила б забезпечити посагом мене і мою сестру.

– Вибач мені, дорога матусю, – відповіла я, – але спершу добре було б оголосити, що ми знайшли перстень, не називаючи його вартості. Якщо власник з’явиться, ми віддамо йому пропажу, якщо ж ні – то моя сестра, як і святий Антоній Падуанський, не мають на нього ніяких прав, бо це я знайшла перстень, і тільки мені він належить.

Мати на це нічого не відповіла.

В Саламанці було оголошено, що знайшовся перстень, однак вартість його не сповіщалася; і, як ти можеш легко здогадатися, ніхто не зголосився.

Юнак, від якого я дістала такий коштовний подарунок, справив на мене велике враження, і я цілий тиждень не показувалася у вікні. Однак природні схильності взяли гору, я повернулася до давніх звичок і, як і раніше, проводила цілі дні, виглядаючи на вулицю.

Кам’яну лавку, на якій часто сидів молодий герцоґ, уже займав якийсь товстий пан, спокійний і врівноважений на вигляд. Він побачив мене у вікні, і мені здалося, що його мій вигляд зовсім не тішить. Він відвернувся, але його, видно, продовжувала дратувати моя присутність, бо хоча він і не бачив мене, але часто неспокійно озирався. Незабаром він пішов, поглядом показуючи мені все те обурення, яке викликала в нього моя цікавість, але наступного дня повернувся й повторив усі свої дивацтва. Так він щодня приходив і відходив, аж нарешті після двох місяців такої біганини зажадав моєї руки.

Мати сказала, що непросто дочекатися більш вигідного шлюбу, і наказала мені дати свою згоду. Я послухалася. Змінила ім’я Фраскіти Салеро на ім’я донни Франсиски Корнадес і переїхала в дім, у якому ти, сеньйоре, бачив мене вчора.

Ставши дружиною дона Корнадеса, я зайнялася виключно його щастям. На жаль, мої зусилля виявилися надто успішними. Через три місяці спільного життя я виявила, що він навіть щасливіший, ніж мені хотілося, ба гірше, я переконала його, що він і мене ощасливив. Вираз задоволення був йому зовсім не до лиця, він цим відштовхував мене від себе й щораз більше дратував. На щастя, цей блаженний стан тривав недовго.

Одного разу Корнадес, виходячи з дому, помітив малого хлопця, який тримав у руці папір і начебто шукав когось.

Прагнучи позбавити його клопотів, він узяв у нього лист і кинув погляд на адресу: «Чарівній Фраскіті». Корнадес скривився так, що малий посланець перелякано втік, після чого відніс до себе той цінний документ і прочитав таке:

Чи ж може таке бути, щоб ані мої багатства, ані мої чесноти, ані моє ім’я не звернули на мене твоєї уваги? Я готовий витратити скільки завгодно, зробити що завгодно, вдатися до чого завгодно, аби тільки завоювати хоч один твій погляд. Ті, котрі обіцяли мені прислужитися, обманули мене, бо я не дістав від тебе жодного знаку порозуміння. Але цього разу я вирішив покластися на притаманну мені сміливість; тепер ніщо не стримуватиме мене, бо йдеться про пристрасть, яка від самого початку не знає ані міри, ані вузди. Я боюся тільки одного – твоєї байдужості.

Граф де Пенья Флор

Слова цього листа миттю розвіяли все щастя, яким насолоджувався мій чоловік. Він зробився неспокійний, підозріливий, не дозволяв мені виходити з дому, хіба що з однією з наших сусідок, якої він, щоправда, добре не знав, але яка подобалася йому своєю зразковою побожністю.

Однак Корнадес не смів сказати мені про свої муки, бо не знав, як далеко зайшли в мене справи з графом де Пенья Флор, а також чи я взагалі щось знаю про його пристрасть до мене. Невдовзі безліч різних обставин ще більше посилила його неспокій. Одного разу він знайшов драбинку, сперту об садовий мур, іншим разом якийсь незнайомий тишком-нишком прокрався в дім. Що більше, під моїми вікнами постійно лунали серенади й музика, яку так ненавидять ревнивці. Врешті-решт нахабство графа перейшло будь-які межі. Одного дня я пішла з моєю набожною сусідкою на Прадо, де ми пробули досить довго; час уже був пізній, і ми мало не самі ходили головною алеєю. Граф підійшов до нас, виразно освідчив мені свою пристрасть, сказав, що повинен здобути моє серце, нарешті зухвало схопив мене за руку, і я сама не знаю, до чого б ще дійшов той безумець, якби ми з сусідкою не почали щосили кричати.

Додому ми повернулися надзвичайно збуджені. Набожна сусідка заявила моєму чоловікові, що вона за жодні скарби не хоче зі мною виходити, і шкода, що я не маю брата, який би захистив мене від напосідань графа, якщо вже власний чоловік так мало дбає про мене.

– Щоправда, релігія забороняє мститися, – додала вона, – однак честь ніжної і вірної дружини заслуговує більшої дбайливості. Граф де Пенья Флор, поза сумнівом, тому так сміливо поводиться, що знає, сеньйоре Корнадес, про твою поблажливість.

Наступного вечора мій чоловік вертався звичною дорогою додому і, проходячи тісною вуличкою, побачив, що її загородили двоє людей. Один з них бив у мур шпагою надзвичайної довжини, а другий говорив йому:

– Чудово, сеньйоре дон Раміро! Якщо ти так діятимеш з достойним графом де Пенья Флор, то недовго він залишатиметься грозою братів і чоловіків.

Ненависне ім’я графа привернуло увагу Корнадеса, тож він затримався й причаївся під деревом.

– Любий друже, – відповів чоловік з довгою шпагою, – мені б неважко було покласти край любовним успіхам графа де Пенья Флор. Я зовсім не прагну вбивати його, я лиш хочу його провчити, щоб він тут більше не з’являвся. Дона Раміро Карамансу не просто так називають першим рубакою в Іспанії, я лиш боюся наслідків такого поєдинку. Якби я міг десь дістати сто дублонів, то зміг би поїхати провітритись якийсь час на островах.

Двоє друзів ще якийсь час розмовляли подібним тоном, нарешті вже зібралися йти, як тут мій чоловік вийшов зі сховку, підійшов до них і сказав:

– Сеньйори, я – один з тих чоловіків, кому граф де Пенья Флор не дає спокійно жити. Якби ви мали намір усунути його з цього світу, я б не втручався до вашої розмови, але оскільки ви хочете тільки злегка провчити його, я із задоволенням вручу вам сто дублонів, які вам потрібні, щоб з’їздити на острови. Якщо ви тут почекаєте, я вам принесу гроші.

І справді, промовивши ці слова, він пішов додому й повернувся з сотнею дублонів, які вручив страшному Карамансі.

Через два дні ми увечері почули настійливий стук у наші двері. Відчинивши, побачили судового чиновника з двома альґвасилами. Чиновник звернувся до чоловіка з такими словами:

– З поваги до тебе, сеньйоре, ми прийшли вночі, прагнучи, щоб наш вигляд не зашкодив твоїй репутації й не налякав сусідів. Нам ідеться про графа де Пенья Флор, якого убили вчора. З листа, який, як кажуть, випав з кишені одного з убивців, ми довідалися, що ти пожертвував сто дублонів, аби підштовхнути їх до злочину й дати можливість потім утекти.

Мій чоловік відповів з такою притомністю, якої я ніколи в ньому не підозрювала.

– Я ніколи в житті не бачив графа де Пенья Флор. Двоє невідомих людей прийшли до мене вчора з векселем на сто дублонів, який я близько року тому виписав у Мадриді, тож мусив оплатити його. Якщо хочеш, сеньйоре, я тут же піду по вексель.

Чиновник добув з кишені листа і сказав:

– Читай, сеньйоре: «Завтра ми відпливаємо на Сан-Домінґо з дублонами поштивого Корнадеса».

– Саме так, – відповів мій чоловік, – це, видно, ті дублони за вексель. Я виписав його на пред’явника, тому не мав права нікому відмовити у виплаті або ж випитувати ім’я.

– Я належу до кримінального суду, – сказав чиновник, – і не повинен мішатися до торговельних справ. Прощавай, сеньйоре Корнадес; вибач, що ми тебе потурбували.

Як я тобі вже казала, мене здивувало це цілковите самовладання мого чоловіка, хоча я вже не раз помічала: щоразу, коли йшлося про його власну вигоду чи особисту безпеку, він ставав мало не ґенієм. Після першого страху я запитала любого Корнадеса, чи він і справді наказав убити графа де Пенья Флор. Спершу він заперечував, нарешті визнав, що дав сто дублонів фехтувальнику Карамансі, однак не за вбивство, а щоб той усього лиш випустив трохи надто буйної крові з графа.

– І хоча я лиш мимовільно посприяв цьому вбивству, – додав він, – але воно лежить тягарем на моїй совісті, тому я вирішив відправитися в паломництво до святого Якова Компостельського, а може, й далі, аби тільки дістати якомога більше відпущень гріхів.

Від того дня, коли мій чоловік зробив мені це визнання, в нашому домі почали діятися різні дивовижні випадки. Корнадесу щоночі являлася якась страшна мара, непокоячи й без того розтривожену совість. Нещасні дублони завжди з’являлися без запрошення. Часом у темряві чувся понурий голос: «Повертаю тобі твоїх сто дублонів», – після чого чувся дзенькіт, наче хтось рахував гроші.

Одного вечора служниця побачили в кутку миску, наповнену дублонами, засунула туди руку, але знайшла тільки купу сухого листя, яке й принесла нам разом із мискою.

Наступного вечора мій чоловік, проходячи кімнатою, скупо освітленою місячними променями, побачив у кутку людську голову в мідниці; перелякавшись, він утік з кімнати, прибіг до мене й усе розказав. Я пішла туди сама й знайшла дерев’яну голову від його перуки, яку випадково поставили в мідницю для гоління. Не маючи бажання сперечатися з ним, а водночас прагнучи зберегти в ньому той постійний неспокій, я почала жахливо кричати й запевнила його, що також бачила криваву й страшну голову.

Відтоді та голові являлася майже всім мешканцям нашого дому й настільки жахала мого чоловіка, що я боялася за його розум. Мабуть, зайвим буде говорити тобі, що всі ті випадки були справою моїх рук. Граф де Пенья Флор був усього лиш вигадкою, створеною для того, щоб непокоїти Корнадеса й позбавити його давнішого блаженства. Судові чиновники, як і фехтувальники, були слугами герцоґа Аркоса, який одразу після шлюбу повернувся до Саламанки.

Минулої ночі я вирішила в новий спосіб налякати свого чоловіка, бо не сумнівалася, що він одразу втече зі спальні до своєї кімнати, де молиться перед аналоєм; тоді я мала намір замкнути двері на ключ і впустити до себе герцоґа через вікно. Я не боялася, що чоловік його помітить або що побачить драбину, бо кожного вечора ми добре замикали дім, а ключ я ховала під подушку. Коли ти раптом з’явився у вікні, чоловік знову був переконаний, що голова графа де Пенья Флор являється дорікати йому за пожертвувані сто дублонів.

Ну, й під кінець мені залишається додати ще декілька слів про ту набожну й взірцеву сусідку, яка викликала у мого чоловіка таку необмежену довіру. Та ба! Цією сусідкою, яку ти бачиш поруч мене, був сам герцоґ, переодягнений жінкою. Саме так, герцоґ, який безтямно кохає мене, можливо, тому, що й досі не впевнений у моїй взаємності.

Цими словами Фраскіта завершила свою розповідь, а герцоґ, звернувшись до мене, сказав:

– Довірившись тобі, ми розраховували на твою спритність, яка може нам придатися. Йдеться про те, щоб прискорити виїзд Корнадеса; крім того, ми хочемо, щоб він не обмежився паломництвом, а й покутував певний час у якомусь святому місці. Для цього нам потрібний ти й четверо твоїх товаришів, які мають тебе слухатися. Зараз я з’ясую тобі наш задум.

Коли Бускерос говорив це, я зі страхом побачив, що сонце вже зайшло і що я можу спізнитися на побачення, призначене мені прекрасною Інесою. Тому я перервав його розповідь і заклинав, аби він відклав на наступний день історію задумів герцоґа Аркоса. Бускерос відповів мені зі своїм звичним нахабством. Тоді, не в стані вже стримати гнів, я вигукнув:

– Негідний нахабо, так забери ж це життя, яке ти отруюєш, або захищай своє!

Говорячи це, я оголив шпагу й примусив свого противника зробити те саме.

Оскільки мій батько ніколи не дозволяв мені оголяти шпагу, то я зовсім не знав, як з нею поводитись. Спершу я почав швидко крутити нею, чим дуже здивував свого противника, однак невдовзі Бускерос зробив випад і проштрикнув мені руку, а крім того, кінчик його шпаги поранив мені плече. Зброя випала мені з рук, я впав, залитий кров’ю, найбільше, однак, мучила мене думка, що я не зможу прийти о призначеній годині й дізнатися про те, про що прекрасна Інеса хотіла мене повідомити.

Коли циган дійшов до цього місця, його забрали зайнятися справами табору. Після його відходу Веласкес сказав:

– Я передбачав, що історії цигана постійно з’являтимуться одна з другої. Фраскіта Салеро розповідає свою історію Бускеросу, той – Лопесу Суаресу, а цей вже переказує її цигану. Сподіваюся, він врешті-решт розкаже нам, що сталося з прекрасною Інесою; але якщо він почне ще якусь нову історію, я посварюся з ним, як Суарес посварився з Бускеросом. Проте гадаю, що наш оповідач вже сьогодні до нас не вернеться.

Циган і справді більше не прийшов, і ми небавом розійшлися й полягали спати.

День тридцять шостий

Ми вирушили в дорогу. Незабаром до нас приєднався Вічний Жид і продовжив розповідь про свої пригоди.

Продовження історії Вічного Жида

Уроки мудрого Херемона були значно довшими, ніж той короткий переказ, який я для вас зробив. Загальним їх підсумком було те, що певний пророк на ім’я Бітіс довів у своїх працях існування Бога й ангелів, і що другий пророк, який звався Тот, оповив ці поняття темною метафізикою, яка від цього здавалася ще величнішою.

У теології цей Бог, якого називали Батьком, вшановувався тільки мовчанням; коли ж хотіли виразити, що він є самодостатнім, казали, що він є своїм власним батьком і власним сином. Його вшановували також у вигляді сина і тоді називали «розумом божим» або Тотом, що по-єгипетськи означає – переконання.

Врешті-решт, оскільки в природі бачили і дух, і матерію, то дух стали вважати еманацією Бога і представляли його таким, що пливе по мулу, як я вам про це вже казав іншим разом. Творця цієї метафізики називали «тричі великим». Платон, який вісімнадцять років прожив у Єгипті, запровадив у Греції вчення про Слово, за що дістав від греків прозвання «божественний».

Херемон вважав, що всього цього зовсім не існувало в духові давньої єгипетської релігії, що та змінилася, бо зміна взагалі лежить у природі кожної релігії. Його думку стосовно цього незабаром підтвердили випадки, які сталися в александрійській синагозі.

Я не був єдиним євреєм, який вивчав єгипетську теологію; інші також захоплювались нею, особливо зачаровував їх еніґматичний дух, який панував в усій єгипетській літературі і який походив, мабуть, з ієрогліфічного письма і з принципу, згідно з яким важливим є не символ, а думка, що в ньому криється.

Наші александрійські рабини також хотіли мати загадки для розгадування і уявили собі, що Мойсеєві книги, хоча і являють собою переказ фактів і справжньої історії, однак написані з такою божественною майстерністю, що окрім історичної думки криють у собі ще й іншу, таємничу й алегоричну. Деякі з наших учених прояснили ту приховану думку з такою проникливістю, яка їм у ті часи принесла велику славу, однак з усіх рабинів найбільше відзначився Філон. Тривале вивчення Платона начебто дало йому змогу кинути світло на темряву метафізики, тому й називали його Платоном синагоги.

Перший твір Філона трактував створення світу, передовсім же розглядав властивості числа сім. У цьому творі автор називає Бога Батьком, що повністю відповідає засадам єгипетської теології, а не стилеві Біблії. Там ми також знаходимо, що змій є алегорією насолоди і що історія жінки, створеної з чоловічого ребра, також є алегоричною.

Той же Філон написав ще твір про сни, де говорить, що Бог має два храми: один з них – це весь світ, а жерцем у ньому є слово Боже; другий же – чиста й розумна душа, жерцем якого є людина.

У своїй книзі про Авраама Філон ще ясніше висловлюється в єгипетському дусі, бо говорить:

Той, якого Святе письмо називає «сущим» (тобто тим «який є»), по суті є батьком усього. З обох боків оточують його сили буття, найдавніші й найтісніше з ним поєднані: творча сила й правляча сила. Одна зветься Богом, друга – Господом. Поєднаний з тими силами, він являється нам раз в одиничному, раз у потрійному вигляді: в одиничному, коли душа, зовсім очищена, підноситься над усіма числами, навіть над числом два, таким близьким одиничності, і досягає поняття простоти й самодостатності; у потрійному ж – являється душі, ще не зовсім допущеній до великих таїн.

Той же Філон, який розплатонився аж до втрати розуму, – це той самий, що пізніше був послом до імператора Клавдія. Його дуже поважали в Александрії, і майже всі еллінізовані євреї, захоплені красою його стилю й потягом, який усі люди мають до нового, прийняли його науку настільки, що незабаром вже, так би мовити, тільки називалися євреями. Книги Мойсеєві стали для них свого роду тлом, на якому вони ткали, як їм заманеться, свої власні алегорії і таємниці, зокрема ж міф троїстості.

У ті часи єсеї вже утворили своє дивне товариство. Вони не одружувались, не мали ніяких багатств, усе належало загалу. Врешті-решт дочекалися появи нових релігій, мішанини юдаїзму і магії, сабеїзму й платонізму, і повсюди – безліч астрологічних забобонів. Давні релігії повсюди валилися зі своїх підпор.

Коли Вічний Жид дійшов до цих слів, ми опинилися біля місця для відпочинку, тому він покинув нас і пропав десь у горах. Під вечір циган, маючи вільний час, так продовжив своє оповідання:

Продовження історії ватажка циган

Молодий Суарес, розповівши мені історію свого поєдинку з Бускеросом, страшенно захотів спати, тому я дав йому спокій, а наступного дня, запитавши, що сталося далі, отримав таку відповідь:

Продовження історії Лопеса Суареса

Бускерос, поранивши мене в плече, сказав, що для нього справжнім щастям є ця нова можливість виявити мені свою відданість. Він розірвав мені сорочку, перев’язав плече й відвів до хірурга. Той оглянув мене, перев’язав мої рани, послав за каретою і відвіз додому. Бускерос наказав поставити собі ліжко в передпокої. Невдалий наслідок моїх спроб позбутися нахаби примусив мене відмовитися від таких намірів, і я скорився долі.

Наступного дня в мене почалася лихоманка, яка зазвичай властива скаліченим. Бускерос продовжував нав’язувати мені свої послуги, ні на мить не покидаючи мене. Четвертого дня я нарешті зміг вийти з перев’язаною рукою на вулицю, п’ятого дня до мене прийшов слуга сеньйори Авалос і приніс листа, якого Бускерос одразу схопив і прочитав:

Інеса Моро до Лопеса Суареса

Я довідалася про твою дуель і що в тебе поранене плече. Вір мені, я дуже страждала. Тепер треба буде вдатися до останнього засобу. Я хочу, щоб мій батько застав тебе у мене. Це сміливий намір, але мене підтримує тітка Авалос, яка нам допоможе. Вір людині, яка вручить тобі цего листа – завтра вже буде пізно.

– Сеньйоре дон Лопес, – сказав ненависний мені Бускерос, – бачиш, що цього разу тобі без мене не обійтися. Ти ж погодишся, що кожна така справа за самою своєю природою неначе для мене й придумана. Я завжди вважав, що тобі страшенно пощастило, коли ти зумів завоювати мою дружбу, але сьогодні ти більше, ніж коли-будь, пізнаєш її ціну. Присягаюся моїм заступником святим Рохом, що якби ти дозволив мені закінчити мою історію, то побачив би, що я зробив для герцоґа Аркоса, але ти перервав мене, та ще й так раптово. А зрештою, я не скаржуся, бо рана, яку я тобі завдав, дозволила мені дати нові докази моєї тобі відданості. А зараз, сеньйоре дон Лопес, благаю тебе лиш про одну милість: ні в що не втручайся, поки не надійде вирішальна мить. А тим часом – жодних балачок, жодних запитань! Вір мені, сеньйоре дон Лопес, вір мені!

Сказавши це, Бускерос вийшов до другої кімнати з довіреним слугою сеньйорити Моро. Бони там довго один з одним шепталися, нарешті Бускерос повернувся сам, маючи в руці свого роду схему із зображеною на ній вуличкою Авґустинців.

– Оце, – сказав він, – кінець вулиці, яка веде до домініканців. Там стоятиме слуга сеньйорити Моро з двома людьми, за яких він поручився. Я сховаюся на протилежному кінці вулиці з кількома вірними товаришами, які є й твоїми друзями, сеньйоре Лопес. Ні, ні – я помилився, їх буде тільки двоє, решта залишиться біля задніх дверей, у засідці на людей Санта-Маури.

Я вважав, що ці плани дають і мені право висловити свою думку. Я хотів довідатися, що весь цей час робитиму, але Бускерос різко перебив мене, сказавши:

– Жодних балачок, дон Лопес, жодних запитань! Так ми домовлялися; якщо ти про це забув, то я добре пам’ятаю.

До кінця дня Бускерос весь час приходив і відходив. Увечері діялося те саме; то сусідній будинок був надто освітлений, то на вулиці з’явилися якісь підозрілі люди або не були ще подані умовні знаки. Часом Бускерос приходив сам, іншим разом присилав зі звісткою одного зі своїх довірених людей. Нарешті він прийшов по мене й примусив іти за ним. Можеш уявити собі, як у мене калатало серце. Думка, що я порушую батькові накази, зумовила мою розгубленість, але кохання брало гору над усіма іншими почуттями.

Бускерос, входячи у вуличку Авґустинців, показав мені своїх вартових і дав їм гасло.

– Якщо тут проходитиме хтось чужий, – сказав він мені, – мої друзі зроблять вигляд, що сваряться, тому він, хочеш не хочеш, вимушений буде повернути назад. А зараз, – додав він, – ми вже на місці. Ось драбина, щоб ти видерся нагору. Бачиш, як вона міцно спирається на стіну. Я слідкуватиму за знаками, а як тільки плесну в долоні, починай підніматися.

І хто ж міг би подумати, що після всіх цих планів і приготувань Бускерос переплутає вікна. Він, однак, зробив це, і ти побачиш, чим це скінчилося.

Як тільки я почув умовний сигнал, то почав, хоч і з перев’язаним плечем, підніматися по драбині, тримаючись однією рукою. Видершись нагору, я не знайшов, усупереч обіцянці, відкритої віконниці, тож був вимушений стукати, зовсім не тримаючись руками. У цю мить хтось раптово відчинив вікно, вдаривши мене віконницею. Я втратив рівновагу й з верхівки драбини злетів вниз на цегли, що лежали на землі. Зламав у двох місцях вже поранену руку, розтрощив ногу, яка застрягла між щаблями, другу вивихнув і покалічився від карку аж до крижів. Чоловік, який відчинив віконницю, прагнув, мабуть, моєї смерті, бо вигукнув:

– Ти загинув?

Я злякався, що він схоче добити мене, тому відповів, що загинув.

За мить озвався той же голос:

– Чи є чистилище на тому світі?

Оскільки я страждав від нестерпного болю, то відповів, що є і що я вже в ньому перебуваю. Потім, як мені здається, я втратив притомність.

Тут я перебив Суареса і запитав, чи була того вечора гроза.

– Ще й яка, – відповів він, – гриміло, блискало, і можливо, тому Бускерос і переплутав вікна.

– Що я чую, – здивовано вигукнув я, – отже це і є наша душа з чистилища! Наш бідний Аґілар!

З цими словами я стрілою вибіг на вулицю. Починало світати, я найняв двох мулів і чимшвидше подався до монастиря камедулів. Знайшов кавалера Толедо, який лежав хрестом перед святим образом. Я ліг поруч, а оскільки у камедулів не можна голосно розмовляти, я йому на вухо коротко переказав усю історію Суареса. Спершу мої слова начебто не справили на нього жодного враження, але потім я помітив, що він усміхається. А тоді нахилився до мого вуха й запитав:

– Любий Аваріто, як ти думаєш, чи дружина оїдора Ускаріса кохає мене і чи ще вірна мені?

– Без сумніву, – відповів я, – але тихо, не будемо смутити цих шановних анахоретів. Молися, сеньйоре, як завжди, я ж піду сказати, що наша покута скінчилася.

Пріор, почувши, що кавалер прагне повернутися в світ, попрощався з ним, похваливши однак його побожність.

Як тільки ми розпрощалися з монастирем, до кавалера одразу повернувся його колишній гумор. Я розповів йому про Бускероса; він сказав мені, що знає його і що це ідальґо з почту герцоґа Аркоса, якого вважають найнестерпнішою людиною в усьому Мадриді.

Коли циган дійшов до цього місця, один із його підданих прийшов доповісти йому, що сталося протягом дня, і ми його вже цього дня не бачили.