Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Автор книги: Ян Потоцкий

Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 47 страниц)

Спочатку я винагороджував себе за це насильство, нишпорячи поглядом по всіх кутках кімнати, дивуючись її чистоті й упорядкованості. Куток, призначений для виготовлення чорнила, був таким самим чистим і симетричним, як і решта кімнати. Великий котел з Тобосо виглядав так, наче служив оздобою, біля нього стояла засклена шафа, в якій були зібрані потрібні інструменти й інгредієнти.

Вигляд цієї шафи, вузької і довгої, що стояла біля самої пічечки з котлом, підсунув мені раптову й несподівану думку вилізти на неї, бо я гадав, що не буде нічого смішнішого, як коли мій батько почне мене марно шукати по всій кімнаті, а я найспокійніше в світі сидітиму в нього над головою. Я миттю вирвав черезплічник з тітчиних рук, скочив на край пічечки, а звідти на шафу.

Спершу тітка була в захваті від моєї спритності, потім, однак, почала умовляти мене, щоб я спустився з шафи. Тим часом нам сказали, що батько вже увійшов на сходи. Тітка впала переді мною на коліна, благаючи, щоб я зіскочив на землю. Я не міг опиратися таким зворушливим проханням, але, спускаючись, відчув, що потрапив ногою на край котла. Я хотів затриматись, але помітив, що тягну за собою шафу. Відпустив руки й потрапив у саму середину котла з чорнилом. Я, без сумніву, потонув би, якби тітка не схопила весло, яким розмішували чорнило, й не розбила котел на тисячу дрібненьких шматочків. Саме в цю мить увійшов батько й побачив, як ріка чорнила заливає його кімнату, а посеред неї зміїться якась чорна постать, наповнюючи дім несамовитим репетуванням. У розпачі він втік на сходи; збігаючи, звихнув собі ногу й упав непритомний.

Щодо мене, то я незабаром перестав верещати, бо чорнило, якого я перепив, мене теж позбавило притомності. До тями я прийшов лише після довгої хвороби, і минуло багато часу, поки я цілком одужав. Покращенню мого стану найбільше посприяла звістка, яку мені переказала тітка і яка справила мені таку радість, що знову боялися, аби я не зійшов з розуму. Ми мали невдовзі покинути Мадрид і виїхати на постійне проживання до Бурґоса. Щоправда, невимовна радість, яку я відчував, думаючи про цю подорож, дещо зменшилася, коли тітка запитала мене, чи хочу я сидіти з нею разом у її кареті, чи подорожувати окремо у власній лектиці.

– Ні одне, ні друге, – відповів я з надзвичайним запалом, – я не баба і не хочу подорожувати інакше, ніж на баскому коні або принаймні на мулі, з добрим сеґовійським карабіном біля сідла, парою пістолетів за поясом і довгою шпагою. Я поїду тільки за цієї єдиної умови, і ти, тітонько, повинна для власної користі забезпечити мене цими речами, бо твій захист – це відтепер мій найсвятіший обов’язок.

Я наговорив ще багато подібних дурниць, які здавалися мені найрозумнішими в світі і які насправді лиш смішили, коли їх чули з вуст одинадцятирічного хлопця.

Підготовка до від’їзду дала мені можливість продемонструвати надзвичайну рухливість. Я входив, виходив, бігав, наказував, в усе встрявав, бо й справді мусив багато чого зробити, оскільки моя тітка, виїжджаючи назавжди до Бурґоса, забирала все своє рухоме майно. Нарешті настав щасливий день виїзду. Наш багаж ми вислали через Аранду, а самі вирушили через Вальядолід.

Тітка, яка спочатку хотіла подорожувати в кареті, бачачи, що я вирішив неодмінно їхати на мулі, пішла за моїм прикладом. Замість сідла їй влаштували маленьке крісло зі зручним сидінням і прикрили його парасолем. Перед нею ішов озброєний погонич мулів з метою усунення будь-яких небезпек. Решта нашого каравану, що складалася з дванадцяти мулів, виглядала чудово; я ж, вважаючи себе його начальником, часом їхав попереду, часом позаду, завжди зі зброєю в руці, особливо ж на поворотах і в інших підозрілих місцях.

Легко здогадатися, що мені так і не трапилася нагода продемонструвати мою хоробрість і що ми щасливо приїхали до Алабахос, де зустріли ще два каравани, такі ж численні, як і наш. Тварини стояли біля ясел, подорожні ж містилися з протилежного боку стайні, в кухні, яку відділяли від мулів дві камінні східці. Майже всі корчми в Іспанії були тоді так влаштовані. Весь дім складався з одного довгого приміщення, кращу половину якого займали мули, скромнішу ж – подорожуючі. Незважаючи на це, всі були веселими. Погонич мулів, чистячи їх скреблом, пускав бісиків господині, яка відповідала йому зі жвавістю, властивою її статі й професії, поки господар принаймні на хвильку своєю повагою не переривав тих залицянь. Слуги наповнювали дім стукотом кастаньєт і танцювали під хрипку пісню козячого пастуха. Подорожні знайомилися й запрошували одні одних на вечерю, потім усі підсувалися до вогню, кожен розповідав, хто він, звідки приїхав, а часом додавав усю історію свого життя. Добрі то були часи. Сьогодні заїжджі доми значно зручніші, але шумне й товариське життя, яке тоді вели в подорожі, мало свої приваби, яких я не вмію описати. Скажу лиш, що того дня я був такий щасливий, що вирішив усе життя подорожувати і, як бачиш, досі щиро виконую своє рішення.

Тим часом певна обставина ще більше утвердила мене в цих намірах. Після вечері, коли всі подорожуючі зібралися біля вогню і кожен з них щось розповів про землі, в яких він побував, один з них, який до цього весь час мовчав, промовив:

– Усі пригоди, які ви пережили в своїх подорожах, заслуговують на увагу й пам’ять; щодо мене, то я був би радий, щоб зі мною не сталося нічого гіршого, але, потрапивши в Калабрію, я пережив пригоду таку дивну, незвичайну й водночас страшну, що досі не можу про неї забути. Цей спогад так пригнічує мене, так отруює всі мої задоволення, що я й справді часто дивуюся, як цей смуток ще й досі не позбавив мене розуму.

Такий початок розпалив цікавість усіх слухачів. Ми почали просити його, щоб він полегшив свій тягар розповіддю про такі незвичайні події. Подорожній довго вагався, не знаючи, що має робити, і нарешті почав так:

Історія Джуліо Роматі

Мене звуть Джуліо Роматі. Мій батько, П’єтро Роматі, є одним з найвідоміших юристів Палермо й навіть усієї Сицилії. Як можна здогадатися, він дуже сильно відданий своїй професії, яка забезпечує йому пристойне життя, але ще сильніше відданий філософії, якій він присвячує весь свій час, вільний від основних занять.

Не хвалячись, можу визнати, що я сміливо йшов його слідами в обох цих напрямках, бо вже на двадцять другому році життя я був доктором права. Віддавшись згодом математиці й астрономії, я незабаром знав уже достатньо, щоби братися за коментування Коперника й Галілея. Я вам кажу про це не з наміром похвалитися своєю вченістю, але якщо вже маю розповісти вам про дивовижну пригоду, то хочу, щоб мене не вважали людиною легковірною чи забобонною. Я настільки далекий від подібних помилок, що єдина наука, до якої я не брався, це теологія. Що стосується інших, то я заглиблювався в них усією душею, а відпочинку шукав тільки в зміні предметів. Постійна праця згубно вплинула на моє здоров’я, і мій батько, обдумуючи різні способи відволікти мене, порадив мені подорож і наказав, щоб я об’їздив усю Європу й лише через чотири роки повернувся на Сицилію.

Спершу мені важко було відірватися від моїх книжок, кабінету й обсерваторії, але батько хотів цього, тож я мав слухатися. Бо й справді, ледь я розпочав подорож, як одразу відчув на диво приємні зміни. До мене повернувся апетит, сили, одне слово, я став абсолютно здоровим. Спочатку я подорожував у лектиці, але на третій день найняв мула й весело пустився в дальшу дорогу.

Багато людей знають цілий світ за винятком власної країни; я не хотів наразитися після повернення на подібний докір і з цією метою розпочав подорож із знайомства з чудесами, які природа так щедро розсипала на нашому острові. Замість того, щоб узбережжям вирушити просто з Палермо до Месіни, я обрав дорогу через Кастронуово, Кальтанісетту й приїхав у село, назви якого не пам’ятаю, а лежить воно біля підніжжя Етни. Там я збирався піднятися на гору й вирішив присвятити цілий місяць цій експедиції. По суті, весь той час я провів переважно у перевірці деяких недавно проведених дослідів із барометром. Уночі я вдивлявся в небо і з несказанним щастям відкрив дві зірки, яких не видно з обсерваторії в Палермо, бо вони там значно нижче горизонту.

Зі справжнім жалем я покидав те місце, де мені здавалося, що вся моя сутність неначе розпливалася в ефірному світлі й що я був учасником величної гармонії небесних тіл, над кружлянням яких так часто в житті задумувався. Ну й, зрештою, неможливо заперечити, що розріджене гірське повітря особливим чином діє на наш організм, бо пульс стає частішим і значно швидше працюють легені. Нарешті я спустився з гори зі сторони Катанії.

Містечко це населене таким же старовинним, але значно більш просвіченим дворянством, ніж у Палермо. Щоправда, точні науки мають мало прихильників у Катанії, як і взагалі на всьому нашому острові, але зате мешканці ревно займаються мистецтвами, пам’ятками старовини, а також давньою і новітньою історією всіх народів, які колись населяли Сицилію. Особливо розкопки й безліч цінних пам’яток, які при цьому знаходили, були предметом загальних розмов.

Саме в той час викопали з землі надзвичайно гарну мармурову плиту, покриту зовсім невідомими літерами. Уважно її оглянувши, я розпізнав, що напис зроблено пунійською мовою, і за допомогою давньоєврейської, яку я знаю достатньо добре, зумів розгадати загадку в спосіб, який усіх задовольнив. Завдяки цьому вчинку мене чудово приймали, і перші особи міста прагнули затримати мене, обіцяючи значні грошові вигоди. Проте, покинувши родину із зовсім іншою метою, я відмовився від усіх пропозицій і вирушив дорогою на Месіну. Тиждень я прожив у тому місті, знаменитому своєю торгівлею, після чого переплив протоку й зійшов на берег у Реджо.

Досі моя подорож була тільки розвагою; однак у Реджо все стало значно серйозніше. Розбійник по імені Зото спустошував Калабрію, а тріполітанські корсари шастали морем і тут, і там. Я не знав, яким чином дістатися до Неаполя, і якби мене не зупинив фальшивий сором, я б негайно повернувся до Палермо.

Минув уже тиждень від часу, як ця нерішучість затримала мене в Реджо, коли одного вечора, гуляючи в порту, я присів на прибережних каменях у місці, де було найменше людей. Там до мене наблизився якийсь чоловік примітної зовнішності, закутаний у яскраво-червоний плащ. Ніяк не привітавшись, він сів і озвався такими словами:

– Чи сеньйор Роматі знову займається рішенням якоїсь проблеми з алгебри чи астрономії?

– Аж ніяк, – відповів я, – сеньйор Роматі хотів би дістатися з Реджо до Неаполя й зараз обдумує вирішення проблеми, яким чином він зможе уникнути зустрічі з бандою синьйора Зото.

Тоді незнайомець, ставши серйозним, сказав:

– Синьйоре Роматі, твої здібності вже сьогодні роблять честь твоїй країні; ця честь, без сумніву, ще й примножиться, коли ти завдяки новим подорожам ще більше розшириш об’єм своїх знань. Зото – надто світська людина, щоб перешкоджати тобі в такій шляхетній справі. Візьми оці червоні пера, одне заткни за капелюх, решту роздай своїм людям і сміливо пускайся в дорогу. Щодо мене, то я якраз той самий Зото, якого так боїшся, і щоб ти не сумнівався в моїх словах, то ось знаряддя мого ремесла.

Кажучи це, він відгорнув плащ і показав мені пояс з пістолетами й стилетами, після чого по-дружньому потиснув мені руку й зник.

Тут я перервав ватажка циган і сказав, що багато чув про цього розбійника і що навіть знаю його синів.

– Я також їх знаю, – відповів Пандесовна, – тим більше, що вони разом зі мною перебувають на службі великого шейха Ґомелесів.

– Як це? Ти також йому служиш? – вигукнув я, надзвичайно здивований.

У цю мить один із циганів прошептав кілька слів на вухо ватажкові, який негайно підвівся й дав мені час подумати над тим, про що я довідався з останніх його слів. «Яка ж це могутня організація, – казав я сам собі, – яка, схоже, не має іншої мети, окрім як зберігати якусь таємницю чи затуманювати мій зір дивними видіннями, частину яких я часом розгадую, але в той же час нові, непередбачені обставини знову скидають мене в безодні сумніву. І цілком ясно, що я й сам – одна з ланок цього невидимого ланцюга, який щораз тісніше мене зв’язує».

Доньки ватажка, які якраз підійшли з проханням, щоб я вибрався з ними на прогулянку, перервали мої роздуми. Я підвівся й пішов за ними. Розмова велася чистою іспанською мовою, без жодних домішок циганської говірки. Я дивувався їхньому розумовому розвитку й веселій відкритості характеру. Після прогулянки була накрита вечеря, а потім усі полягали спати; цього разу, однак, жодна з моїх родичок не з’явилася.

День тринадцятий

Ватажок циган наказав принести мені добрячий сніданок і сказав:

– Сеньйоре кавалере, наближаються наші вороги, а простіше кажучи, митна сторожа. Розумно було б відступити, залишивши за ними поле битви. Вони тут знайдуть призначені для них пакунки, бо усі інші вже в надійному місці. Сідай поснідай, а тоді ми вирушимо в дальшу дорогу.

Оскільки по той бік долини вже було видно митників, я поїв якомога швидше, а весь табір тим часом рушив уперед. Ми переходили з гори на гору, усе більше заглиблюючись у нетрі Сьєрра-Морени. Нарешті ми затримались у глибокій долині, де нас уже чекали й приготували обід. Заспокоївши голод, я попросив ватажка продовжити історію його життя, на що він охоче погодився й розказував так:

Продовження історії ватажка циган

Я зупинився на тому, що уважно слухав незвичайну розповідь Джуліо Роматі. Наш товариш розповідав далі так:

Продовження історії Джуліо Роматі

Завдяки тому, що характер Зото був відомий усім, я повністю повірив його обіцянкам. Надзвичайно задоволений я повернувся до свого заїжджого двору й одразу послав по погоничів мулів. Кілька з них прийшли одразу й сміливо запропонували мені свої послуги, бо розбійники ані їм, ані їхнім тваринам не робили ніяких кривд. Я вибрав серед них одного, про якого йшла добра слава. Найняв одного мула для себе, другого для мого слуги і ще двох для в’юків. Сам погонич також мав свого мула й двох піших помічників.

Наступного дня на світанку ми вирушили в дорогу й ледь від’їхали на милю від міста, як я побачив невеличкі пости Зото, які, схоже, пильнували мене здалеку й змінювалися в міру нашого просування вперед. Таким чином, як ви розумієте, мені не було чого боятися.

Подорож відбувалася чудово, а здоров’я з кожним днем покращувалося. Я був уже лиш у двох днях від Неаполя, коли мені раптом спало на думку звернути з дороги й відвідати Салерно. Цю цікавість легко було виправдати, бо я багато займався історією відродження мистецтв, колискою якого в Італії була салернська школа. А зрештою, я й сам не знаю, який фатум штовхнув мене до цієї нещасної поїздки.

Я з’їхав з головного тракту в Монте-Бруджо й, узявши провідника в найближчому селі, заглибився в найбільш дикі місця, які тільки можна собі уявити. Опівдні ми під’їхали до розваленої халабуди, яку мій провідник назвав корчмою, але я аж ніяк не помітив цього по прийому, який отримав від корчмаря. Власне кажучи, той бідолаха замість запропонувати мені якийсь обід, сам благав мене, щоб уділити йому щось із моїх запасів. На щастя, в мене було з собою холодне м’ясо, тож я поділився з ним, зі своїм слугою й провідником, бо погоничі мулів залишилися в Монте-Бруджо.

Через дві години ми покинули той вбогий притулок, і незабаром я помітив великий замок, що стояв на вершині гори. Я запитав у провідника, як називається це місце й чи там хтось живе. Він відповів, що в околиці його звичайно називають lo monte[26]26
  гора (італ. діал.)


[Закрыть] або ще lo castello[27]27
  замок (італ. діал.)


[Закрыть], що замок зовсім зруйнований і ніхто там не живе, але всередині побудували каплицю з п’ятьма келіями, де францисканці з Салерно утримують п’ятьох чи шістьох монахів; тут він з великою простотою додав:

– Дивні історії розповідають про цей замок, але я жодної не пам’ятаю, бо як тільки хто почне про це говорити, то завжди тікаю з кухні і йду до своєї братової, Пепи, де найчастіше застаю одного з отців францисканців, який дає мені поцілувати свій образок.

Я продовжував розпитувати його, чи ми не проїжджатимемо повз замок. Він відповів, що дорога йде узбіччям гори, де стоїть замок, на половині її висоти.

За цей час небо вкрилося хмарами, й під вечір розгулялася страшна гроза. Як на горе, ми знаходилися на схилі гори, де зовсім не було куди сховатися. Провідник сказав нам, що поблизу є велика печера, але дорога до неї дуже погана. Я вирішив скористатися його порадою, але щойно ми в’їхали поміж скелі, як тут же поруч із нами вдарила блискавка. Мій мул упав, а я покотився з висоти кількох сажнів; якимось чудом зачепився за дерево і, відчуваючи, що я ще живий, почав гукати моїх супутників, але ніхто не відізвався.

Блискавки так швидко слідували одна за одною, що в їхньому світлі я роздивився усі оточуючі предмети й вибрався на безпечне місце. Я ішов уперед, хапаючись за дерева, і в цей спосіб дістався до невеликої печери, яка, однак, не виходила на жодну стежку, тож не могла бути тією, про яку згадував провідник. Злива, вітер, грім і блискавки подвоїли сили. Я весь трусився в промоклій одежі і ще кілька годин залишався в такому жахливому стані. Раптом мені здалося, що я бачу смолоскипи на дні ущелини й чую якісь голоси. Мені здалося, що це мої люди, я почав їх гукати й незабаром почув крики у відповідь.

Невдовзі я побачив молодого чоловіка пристойного вигляду з кількома слугами, одні з яких несли смолоскипи, а інші – клунки з одежею. Молодик уклонився мені з глибокою повагою і сказав:

– Синьйоре Роматі, ми служимо принцесі Монте-Салерно. Провідник, якого ти узяв у Монте-Бруджо, сповістив нам, що ти заблудив у цих горах, тож ми прийшли по тебе за наказом принцеси. Одягни на себе ці одежі й ходи з нами до замку.

– Як це, – відповів я, – ви хочете відвести мене в той покинутий замок, що стоїть на вершині гори?

– Зовсім ні, – відповів молодик, – ти побачиш розкішний палац, від якого нас відділяє всього двісті кроків.

Я гадав, що й справді якась неаполітанська принцеса має свій палац у цих місцях, тож одягнувся й поспішив за моїм молодим провідником. Незабаром я опинився перед портиком з чорного мармуру, але оскільки смолоскипи не освітлювали решти будинку, я не міг як слід судити про нього. Молодик покинув мене біля підніжжя сходів, тож я сам увійшов нагору й на першому повороті побачив жінку надзвичайної краси, яка сказала:

– Синьйоре Роматі, принцеса Монте-Салерно веліла мені показати тобі всі красоти своєї садиби.

Я відповів, що якщо судити про принцесу по її жіночому почту, то вона перевищує будь-яке уявлення, яке можна про неї виробити.

Бо й справді, моя провідниця відзначалася такою досконалою красою і такою чудовою статурою, що я одразу ж подумав: хто знає, чи це не сама принцеса. Також я помітив, що одежі на ній такі, які ми бачимо на портретах минулого сторіччя; проте я гадав, що це наряд неаполітанських дам, які відновили стару моду.

Спершу ми увійшли до кімнати, де все було з литого срібла. Паркет складали срібні квадратики, одні поліровані, інші матові. Оббиття стін, також із литого срібла, імітувало дамаст: основу мало поліровану, а візерунок матовий. Плафон нагадував різьблені стелі старих замків. Панелі, бордюри шпалер на стінах, свічники, одвірки й стулки дверей дивували довершеністю різьбярської майстерності.

– Синьйоре Роматі, – сказала позірна придворна дама, – ти надто довго затримуєшся біля цих дрібниць. Це тільки передпокій, призначений для нижчих слуг принцеси.

Я нічого на це не відповів, і ми увійшли до другої кімнати, схожої за формою на першу, лишень усе, що там було срібним, тут було золотим, з оздобами з того почорненого золота, яке було в моді п’ятдесят років тому.

– Ця кімната, – продовжувала незнайомка, – призначена для придворної шляхти, гофмаршала й інших розпорядників нашого двору; в кімнатах принцеси ти не побачиш ні золота, ні срібла, там панує абсолютна простота – можеш переконатися в цьому вже хоча б у цій їдальні.

Говорячи це, вона відкрила бічні двері. Ми увійшли до зали, стіни якої покривав кольоровий мармур, а навкруг стелі були барельєфи, майстерно різьблені з білого мармуру. В глибині, в чудових креденцях, стояв посуд з гірського кришталю й найпрекраснішої індійської порцеляни.

Звідти ми знову повернулися в кімнату шляхти й перейшли до вітальні.

– Ось зала, – промовила дама, – яка без сумніву, викличе в тебе захоплення.

І справді, я зовсім остовпів і спершу почав розглядати паркет, викладений з ляпіс-лазурі, інкрустованої камінчиками на флорентійський штиб. Одна плитка такої мозаїки забирає кільканадцять років праці. Візерунки плит утворювали гармонійну цілість і мали спільний головний мотив, але уважно придивившись до кожної, можна було помітити величезну розмаїтість деталей, які ніяк не псували враження загальної симетрії. І хоча візерунок усюди був однаковий, але в одному місці він зображував прекрасні різнобарвні квіти, в іншому – мушлі, які виблискували всіма кольорами веселки, а далі метелики, а далі колібрі. Отак найкоштовніші камені пішли на імітування того, що є найпрекраснішим в природі. В середині цього чудового паркету була композиція з різнобарвних коштовних каменів, оточена шнурами великих перлин. Уся мозаїка виглядала, як барельєф, зовсім так, як у флорентійських мозаїках.

– Синьйоре Роматі, – сказала незнайомка, – якщо ти всюди так довго стоятимеш, то ми ніколи не закінчимо.

У цю мить я підвів погляд і побачив картину Рафаеля, яка, очевидно, була першим ескізом його «Афінської школи», але ще прекраснішою за своїм колоритом, бо писана була олійними фарбами.

Потім я побачив Геракла у ніг Омфали, постать Геракла належала пензлю Мікеланджело, а в жіночому обличчі я пізнав руку Івідо. Одне слово, кожна картина перевищувала своєю досконалістю все, що я бачив до цього часу. Шпалери в залі були зроблені з гладенького зеленого оксамиту, який чудово підкреслював красу картин.

По обидва боки кожних дверей стояли статуї, трошки менші, як у натуральну величину. Всіх їх було чотири: «Амур» Фідія, якого Фрина зажадала в дарунок, «Фавн» того ж майстра, справжня «Венера» Праксителя[28]28
  Насправді всі три згадані статуї, які традиційно називаються «Ерот», «Сатир» і «Афродіта», належать Праксителю


[Закрыть], лиш копією якої є «Венера Медіцейська», і ще «Антиной» надзвичайної краси. Крім того, у вікнах стояли мармурові групи.

Вздовж стін були розставлені комоди з шухлядами, оздоблені не бронзою, а майстерними ювелірними виробами зі вставленими камеями, які можна було знайти хіба що в королівських кабінетах. У шухлядах були колекції золотих монет, розкладених за всіма вимогами науки.

– Ось тут, – сказала моя провідниця, – господиня цього замку проводить пообідні години, бо перегляд цих колекцій дає привід для розмов настільки ж цікавих, як і повчальних; але нам ще треба багато чого оглянути, тож ходи зі мною.

Тоді ми увійшли в спальню. Це була восьмикутна кімната з чотирма альковами, у кожному з яких стояло чудове ложе. Тут не було видно ні панелей, ні шпалер, ні стелі. Розвішаний з надзвичайним смаком, усе покривав індійський муслін, вишитий майстерними візерунками й такий тоненький, що його можна було взяти за димку, яку сама Арахна спряла в легеньку тканину.

– Навіщо чотири ложа? – запитав я.

– Щоб можна було переходити з одного на інше, коли спека не дозволяє заснути, – відповіла незнайомка.

– Але навіщо ці ложа такі великі? – додав я через якийсь час.

– Часом принцеса, коли її мучить безсонниця, має звичку запрошувати своїх дам. Але перейдемо до купальні.

Це була кругла кімната, викладена перламутром, облямованим коралами. Довкола стелі шнур з великих перлин підтримував торочки з коштовних каменів однакової величини й чистоти. Стелю утворювала монолітна велика скляна шиба, крізь яку можна було бачити, як плавають золоті китайські рибки. Замість ванни посеред кімнати знаходився круглий басейн, обкладений навкруг штучною пінкою, з якої стирчали найрідкісніші індійські мушлі.

Бачачи це, я не зміг стримати виявів захвату й вигукнув:

– Ах, синьйоро, земний рай – ніщо порівняно з цією чудесною садибою.

– Земний рай! – нажахано й мало не в розпачі вигукнула молода жінка. – Рай! Це ти щось сказав про рай? Прошу тебе, синьйоре Роматі, не висловлюйся таким чином, дуже тебе прошу; а зараз ходи за мною.

Ми перейшли до пташника, наповненого всіма видами тропічних птахів і всіма милими співаками наших країв. Там стояв стіл, накритий тільки для мене.

– Як ти можеш припускати, синьйоро, – звернувся я до своєї прекрасної провіднички, – що хтось зможе подумати про їжу в цьому божественному палаці. Я бачу, що ти, синьйоро, не маєш наміру скласти мені компанію. Я ж, зі свого боку, не відважуся сісти до столу сам, хіба що за умови, що ти розкажеш мені детальніше про принцесу, яка володіє всіма цими чудесами.

Молода жінка вдячно усміхнулася, подала мені їжу, сіла і почала так:

Історія принцеси Монте-Салерно

– Я є донькою останнього принца Монте-Салерно…

– Як це? Ти, синьйоро?

– Я хотіла сказати, принцеса Монте-Салерно – але не перебивай мене.

– Принц Монте-Салерно, який походив від давніх незалежних принців Салерно, був іспанським ґрандом, головнокомандуючим, головним адміралом, старшим конюшим, старшим гофмаршалом, старшим ловчим, одне слово, поєднував у собі всі верховні посади Неаполітанського королівства. І хоча сам він перебував на королівській службі, серед його придворних було багато дворян, серед яких були й титуловані. Серед цих останніх був маркіз Спінаверде, перший придворний принца, якому той беззастережно довіряв, як і його дружині маркізі Спінаверде, першій дамі у почті дружини принца. Мені тоді було десять років – я хотіла сказати, що єдиній доньці принца Монте-Салерно було десять років, коли померла її мати. Тоді обоє Спінаверде покинули дім принца: чоловік – щоб зайнятися управлінням усіма маєтками, дружина ж – моїм вихованням. В Неаполі вони залишили найстаршу доньку, Лауру, яка мала при принці досить двозначне становище. Її ж мати й молода принцеса переїхали на проживання до Монте-Салерно. Вихованню Ельфріди приділяли не надто багато уваги, зате старанно привчали її слуг виконувати будь-які мої примхи.

– Твої примхи, синьйоро?

– Не перебивай мене, синьйоре, я вже один раз тебе попросила, – сердито відповіла вона, після чого продовжила:

– Мені часто приходила охота всіляко випробовувати терпіння моїх прислужниць. Я постійно давала їм суперечливі накази, і вони тільки половину з них могли виконати; тоді я карала їх щипанням чи вштрикуванням шпильок в руки й ноги. Невдовзі усі покинули мене. Маркіза прислала мені інших, але й ці не змогли довго зі мною витримати. Тим часом мій батько важко захворів, і ми переїхали до Неаполя. Я нечасто бачилася з батьком, але обоє Спінаверде не покидали його ні на хвилину. Нарешті він помер і в заповіті призначив маркіза єдиним опікуном доньки й управляючим усіма її маєтками.

Похорон затримав нас на кілька тижнів, після чого ми знову повернулися до Монте-Салерно, де я знову почала щипати моїх прислужниць. У цих невинних заняттях минули чотири роки, які були для мене тим приємнішими, що маркіза завжди визнавала мою рацію, твердячи, що весь світ до моїх послуг і що нема достатньо суворої кари для тих, котрі не бажають мене слухатися.

Проте одного дня всі мої прислужниці одна за одною покинули мене, так що увечері я повинна була сама роздягатися. Від злості я розплакалася й побігла до маркзи, яка сказала:

– Дорога моя мила принцесо, витри свої гарні оченята; сьогодні я сама тебе роздягну, а завтра приведу тобі шість жінок, якими ти, без сумніву, будеш задоволена.

Наступного ранку, коли я прокинулася, маркграфиня представила мені шістьох молодих і напрочуд гарних дівчат, вигляд яких навіть певним чином схвилював мене. Самі вони, здавалося, також були схвильовані. Я перша заспокоїлася, вискочила в самій сорочці з ліжка, обняла їх усіх по черзі й запевнила, що їх ніколи не буду ані щипати, ані лаяти. І справді, хоч, одягаючи мене, вони поводилися часом незграбно або насмілювалися не слухатися, я ніколи на них не сердилася.

– Але ж, синьйоро, – промовив я до принцеси, – хто знає, чи ті молоді дівчата не були переодягненими хлопцями.

Принцеса гордовито випросталась і відповіла:

– Синьйоре Роматі, я просила тебе, щоб ти мене не перебивав, – і після цих слів продовжила далі так:

– У день, коли мені виповнилося шістнадцять років, до мене прийшли з візитом знатні особи. Це були: державний секретар, іспанський посол і герцоґ Ґвадаррама. Цей останній приїхав просити моєї руки, двоє інших товаришили йому, виключно щоб підтримати його прохання. Молодий герцоґ був дуже гарної зовнішності, і я не стану заперечувати, що він справив на мене велике враження. Увечері ми вийшли на прогулянку в сад. Ледь ми пройшли пару кроків, як з-поміж дерев вискочив розлючений бик і кинувся просто на нас. Герцоґ заступив йому дорогу з плащем в одній і шпагою в другій руці. Бик на мить затримався, але тут же рвонув на герцоґа й упав пробитий його клинком. Мені здавалося, що я завдячую життям відвазі й спритності молодого герцоґа, але наступного дня довідалася, що його конюший навмисне привів до нас бика і що його пан хотів у цей спосіб зробити мені послугу, згідно зі звичаями своєї країни. Тоді я замість вдячності розлютилася за той страх, який пережила, і відхилила пропозицію його руки.

Мій вчинок надзвичайно сподобався маркізі. Вона скористалася цією нагодою, щоб познайомити мене з усіма перевагами свободи, і з’ясувала, яких би я зазнала втрат, змінивши свій статус і обравши собі пана. Невдовзі після цього той самий державний секретар приїхав до нас у товаристві іншого посла й можновладного герцоґа Нудель-Гансберзького. Цей жених був високий, незграбний, товстий, світловолосий, білий аж до синяви й намагався розважати мене розмовами про майорати, якими він володів у габсбурзьких країнах імперії, але по-італійськи говорив зі смішним тірольським акцентом. Я почала передражнювати його вимову і з тим же самим акцентом запевняла його, що його присутність необхідна в майоратах, якими він володіє в габсбурзьких країнах імперії. Німецький герцоґ виїхав, зачеплений за живе. Маркіза обсипала мене пестощами й, щоб ще певніше затримати мене в Монте-Салерно, наказала зробити всі ті чудові речі, якими ти так захоплювався.

– І їй це справді винятково добре вдалося! – вигукнув я. – Цей чудовий палац слушно може бути названий земним раєм.

Від цих слів принцеса обурено підвелася й сказала:

– Синьйоре Роматі, я вже просила тебе, щоб ти не вживав цього слова, – після чого почала сміятися, але якимось страшним і судомним сміхом, весь час повторюючи: – так… раєм… земним раєм… знайшов про що говорити… про рай.