Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Автор книги: Ян Потоцкий

Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 47 страниц)

День шістдесят третій

Зранку мене знову вислали в підземелля. Я видовбав стільки золота, скільки міг; зрештою, я вже звик до цієї праці, бо цілими днями тільки нею і займався. Вечорами я ходив до шейха, де заставав моїх кузин. Я просив його, щоб він далі розповідав мені про свої пригоди, що він і робив.

Продовження історії шейха Ґомелесів

Я познайомив тебе з історією наших підземель, тепер розповім про свої власні пригоди. Народився я у великій печері, що прилягає до тієї, де ми зараз сидимо. Світло впадало до неї похило, неба взагалі не було видно, але ми виходили поміж розщелини скель дихати свіжим повітрям, там було видно клаптик небесного склепіння, а часом навіть і сонце. На поверхні ми мали маленьку ділянку, де вирощували квіти. Мій батько був одним із шести старійшин роду. Внаслідок цього він разом із усією сім’єю жив у підземеллі. Його родичі жили в долинах і вважалися християнами. Деякі оселилися в передмісті Ґранади, що звалося Альбайсин. Ти знаєш, що там взагалі немає домів, а жителі живуть у печерах на схилі гори. Кілька тих особливих помешкань були поєднані з певними печерами, які доходили аж до нашого підземелля. Найближчі жителі щоп’ятниці сходилися до нас на спільну молитву, дальші збиралися тільки на великі свята.

Мати розмовляла зі мною по-іспанськи, а батько по-арабськи, тому я дуже добре вивчив обидві мови, особливо другу. Я знав напам’ять Коран і часто заглиблювався в коментарі. Від наймолодших років я був ревним магометанином, вірним прихильником Алі; до християн же мені прищепили палку ненависть. Усі ці почуття, так би мовити, народилися разом зі мною й виростали в темряві наших печер.

Мені виповнилося вісімнадцять, і я мав відчуття, що вже кілька років печери пригнічують і душать мене. Я прагнув вільного повітря; це відчуття певним чином впливало на моє здоров’я, я слабшав, хирів на очах, і мати першою помітила цей мій стан. Вона почала розпитувати мене, я розповів їй усе, що відчував. Описав ядуху, яка мучила мене, й той особливий душевний неспокій, якого я не вмів виразити. Додав, що неодмінно хочу подихати іншим повітрям, бачити небо, ліси, гори, море, людей, і що я помру, якщо мені не дадуть цього. Мати розплакалася й сказала:

– Дорогий Масуде, твоя хвороба звична для нас. Я сама мала її, і мені тоді дозволили здійснити кілька мандрівок. Я була в Ґранаді й ще далі. Але з тобою все інакше. Щодо тебе існують серйозні наміри; тебе невдовзі виправлять у світ, причому значно далі, ніж я того хотіла б. Однак прийди до мене завтра на світанку, я постараюся, щоб ти подихав свіжим повітрям.

Наступного дня я з’явився на побачення, призначене мені матір’ю.

– Любий Масуде, – сказала вона мені, – ти хочеш вдихнути свіжішого повітря, ніж те, яким ти дихаєш у наших печерах, отже мусиш набратися терпіння. Проповзи, хоч це трохи й потриває, під цією скелею, і ти дістанешся до дуже глибокої і тісної долини, але повітря там більш вільне, ніж у нас. У деяких місцях ти зможеш навіть видертись на скелі й побачиш під ногами неозорий простір. Ця видовбана в камені дорога була спершу розколиною, яка потріскалася в різних напрямках. Це лабіринт перехрещених стежок, візьми з собою цих кілька вуглин, і коли дійдеш до роздоріжжя, познач ту дорогу, якою ти йшов; тільки в такий спосіб ти не заблудишся. Я сподіваюся, що ти нікого не зустрінеш, однак для певності засунь за пас ятаган. Я дуже ризикую, щоб догодити твоїм бажанням, тому довго не затримуйся.

Я подякував своїй дорогій матері, поповз і вибрався до вузького видовбаного проходу, який, однак, поріс травою. Потім побачив маленьку затоку з чистою водою, а далі – перехрещені ущелини. Я йшов більшу частину дня. Дзюрчання води привернуло мою увагу, я повернув у тому напрямку, й вийшов до затоки, в яку впадав струмок. Місце було чудовим. Якийсь час я стояв, завмерши від захвату, потім відчув голод, вийняв з мішка харчі, здійснив обмивання, наказане законом Пророка, й приступив до трапези. Закінчивши свою учту, я знову обмився, подумав про повернення до підземелля й вирушив тією самою дорогою. І тоді я почув дивний шемріт води, озирнувся й побачив жінку, яка виходила з водоспаду. Мокре волосся покривало її майже всю, однак, окрім того, на ній була зелена шовкова сукня, яка прилягала до тіла. Чарівниця, вийшовши з води, зникла в кущах, потім вийшла в сухій сукні й з волоссям, заколотим гребенем.

Вона вибралася на скелю, наче хотіла натішитися видом звідти, потім повернулася до джерела, з якого вийшла. Я мимоволі шарпнувся, щоб затримати її, заступив їй дорогу. Вона спочатку злякалася, але я впав на коліна, і ця повна покори поза дещо заспокоїла її. Вона наблизилась до мене, взяла за підборіддя, підняла мою голову й поцілувала в чоло. І раптом швидко, наче блискавка, кинулася в затоку й зникла. Я був певний, що це чарівниця або – як це називають у наших арабських казках – пері. Однак пішов до куща, за яким вона ховалася, і знайшов на ньому сукню, розвішену наче для просушування.

Я не мав чого більше чекати, тож вернувся до підземелля. Обійняв матір, але не розповів їй про пригоду, яка мене спіткала, бо вичитав у наших газелях, що чарівниці люблять, аби їхню таємницю зберігали. Між тим моя мати, бачачи, що я так сильно збуджений, тішилася, що дарована мені нею свобода зумовила такий щасливий результат.

Наступного дня я повернувся до джерела. Оскільки я напередодні позначив дорогу вуглем, то тепер легко її знайшов.

Опинившись на місці, я почав щосили кликати чарівницю й просити вибачення, що насмілився обмитися в її джерелі. Однак і цього разу я зробив те саме, потім розклав свої харчі, яких, спонукуваний дивним передчуттям, я приніс на двох. Я ще не почав своєї трапези, як почув у джерелі шум, і з нього вийшла чарівниця, сміючись і бризкаючи на мене водою.

Вона побігла до куща, переодяглася в суху сукню й сіла біля мене. Їла вона як звичайна смертна, але не промовила ні слова. Я подумав, що чарівниці мають такий звичай, і ніяк проти нього не заперечував.

Дон Хуан Авадоро познайомив тебе зі своїми пригодами, тому ти здогадуєшся, що моя чарівниця була його донькою Ундиною, яка пірнала під склепіння скель і зі свого озера випливала до затоки.

Ундина була невинною, а радше не знала ні гріха, ні невинності. Тіло вона мала таке чарівне, поводилася так просто й привабливо, що, бачачи себе в мріях чоловіком чарівниці, я пристрасно її покохав. Це тривало кілька місяців. Одного дня шейх наказав покликати мене. Біля нього зібралися шість старійшин роду. Між ними був і мій батько.

– Сину мій, сказав він мені, – ти покинеш наші печери й вирушиш до тих країн, де визнають віру Пророка.

Від цих слів у мене кров застигла в жилах. Мені було все одно – померти чи розлучитися з чарівницею.

– Дорогий батьку, – вигукнув я, – дозволь мені ніколи не покидати ці підземелля.

Ледь я вимовив ці слова, як побачив, що всі стилети піднялися наді мною.

Батько готовий був першим пробити мені серце.

– Я погоджуюся на смерть, – сказав я, – але дозволь мені спершу поговорити з матір’ю.

Мені зробили таку ласку; я кинувся в її обійми й розповів про свої пригоди з чарівницею. Мати сильно здивувалася й сказала:

– Любий Масуде, я не думала, що чарівниці існують на світі. Зрештою, я не знаюся на цьому, але недалеко звідси живе один дуже розумний єврей, у якого я про це запитаю. Якщо та, яку ти кохаєш, чарівниця, то вона зуміє всюди знайти тебе. Однак, з іншого боку, ти знаєш, що за найменший непослух у нас карають смертю. Наші старійшини мають великі плани щодо тебе, скорися їм чимшвидше й намагайся заслужити їхню прихильність.

Слова матері справили на мене сильне враження. Я уявив собі, що чарівниці справді є всемогутніми й що моя знайде мене навіть на кінці світу. Я пішов до батька й присягнувся, що буду сліпо слухатися всіх наказів.

Наступного дня я виїхав у товаристві певного жителя Туніса по імені Сід-Ахмет, який спершу відвіз мене до свого рідного міста, одного з найчарівніших у світі. З Туніса ми подалися до Заґуана, маленького містечка знаменитого виробництвом червоних шапочок, відомих під назвою фесок. Мені сказали, що неподалік від міста знаходиться особливий будинок, що складається з невеличкого храму й ґалереї, яка півколом оточує маленьку затоку. У давні часи вода з затоки потрапляла у водогін, який відводив її до Карфагена. Казали також, що храм присвячений якомусь божеству джерела. Я, безумець, уявив собі, що цим божеством є моя чарівниця. Подався до джерела й почав її щосили кликати. Лишень луна відповідала мені. В Заґуані мені також розповіли про палац духів, руїни якого лежали в кількох милях серед пустелі. Я відправився туди й побачив круглий будинок, збудований у надзвичайно гарному стилі. Помітив якогось чоловіка, який сидів серед руїн і малював. Я запитав його по-іспанськи, чи то правда, що цей палац збудували духи. Він усміхнувся й відповів мені, що це театр, у якому стародавні римляни влаштовували бої диких звірів, і що це місце, яке сьогодні називається ель-Джем, було колись знаменитою Замою. Пояснення подорожнього зовсім не зацікавили мене; я волів би зустріти духів, які б мені що-небудь сказали про мою чарівницю.

Із Заґуана ми подалися до Кайруана, колишньої столиці махді. Це було величезне місто, де жило сто тисяч людей, неспокійних і завжди готових до повстання. Ми провели там цілий рік. З Кайруана перейшли до Ґадамесу, маленької незалежної державки, яка становила частину Белед-ель-Джеріду, тобто країни фініків. Так називають місцевість, що простяглася між гірським пасмом Атласа й піщаною пустелею Сахарою. Фінікові дерева настільки врожайні в цих краях, що одне єдине може цілий рік годувати невибагливу людину, а саме з таких і складається тамтешнє населення. Не бракує, однак, ще й інших продуктів харчування, таких як зерновий злак, що зветься дурро, а також баранів на високих ногах і без вовни, м’ясо яких дуже смачне.

У Ґадамесі ми зустріли багатьох маврів родом з Іспанії. Між ними не було ані Зеґрисів, ані Ґомелесів, але було багато родин, щиро прихильних нам; у кожному разі, це був край біженців. Рік ще не добіг кінця, як я отримав листа від батька, який кінчався словами: «Матір каже повідомити тебе, що чарівниці – це звичайні жінки й навіть мають дітей». Я зрозумів, що моя чарівниця була така ж смертна людина, як і я, і ця думка дещо вгамувала мою уяву.

Коли шейх дійшов до цього місця, один із дервішів сповістив нам, що вже накрили вечерю, і ми радо пішли до столу.

День шістдесят четвертий

Наступного дня я знову спустився до копальні, де цілий день ретельно виконував роботу рудокопа. Увечері пішов до шейха й попросив його, щоб він продовжив свою розповідь, що він і зробив.

Продовження історії шейха Ґомелесів

Я сказав тобі, що отримав від батька листа, з якого довідався, що моя чарівниця є жінкою. Був я тоді в Ґадамесі. Сід-Ахмет вирушив зі мною до Фезану, країни більшої від Ґадамесу, але не такої родючої, і де всі жителі чорні. Звідти ми подалися до оазису Аммона, де повинні були чекати звістки з Єгипту. Послані нами люди повернулися через два тижні з вісьмома дромадерами. Хода тих тварин була неможливою, однак її треба було терпіти вісім годин без перерви. Коли ми зупинилися перепочити, кожному дромадеру дали кульку з рису, камеді й кави; відпочивали ми чотири години, потім знову рушили в дорогу.

На третій день ми прибули до Бахр-белама, тобто до безводного моря. Це широка піщана долина, вся вкрита мушлями; ми не помітили жодних слідів ані рослин, ані тварин. Увечері ми прибули на берег озера, багатого на натрій, який є різновидом солі. Там ми покинули наших провідників і дромадерів, і ніч я провів сам на сам із Сід-Ахметом. На світанку прийшли восьмеро сильних людей, які посадили нас на ноші, щоб перенести через озеро. Ішли вони один за одним, де брід здавався досить вузьким. Натрій кришився під їх ногами, які вони все ж таки, щоб захиститись від ран, пообв’язували шкурами. У цей спосіб нас несли довше двох годин. Озеро виходило в долину, захищену двома скелями з білого граніту, а потім пропадало під великим склепінням, утвореним природою, але викінченим людськими руками.

Тут провідники розвели вогонь і пронесли нас ще близько ста кроків до свого роду пристані, де нас чекав човен. Провідники запропонували нам легку закуску, самі ж їли, випиваючи й курячи гашиш, тобто витяжку з конопляного сімені. Потім запалили смоляні смолоскипи, які далеко освітлювали все навкруг, і прикріпили їх до стерна. Ми сіли в човен, наші провідники перетворилися на веслярів і весь день до вечора пливли з нами під землею. Під вечір ми дісталися до затоки, де канал розливався кількома річищами. Сід-Ахмет сказав мені, що тут починається знаменитий у стародавні часи лабіринт Озимандії. Сьогодні залишилася тільки підземна частина будівлі, поєднана з печерами Луксора і з усіма підземеллями Фів.

Човен зупинився біля входу в одну з жилих печер, стерник пішов за харчами для нас, після чого ми загорнулися в наші хаїки й заснули у човні.

Наступного дня знову взялися за весла. Наш човен плив під великими ґалереями, накритими пласкими брилами велетенських розмірів; деякі з них були повністю покриті ієрогліфами. Нарешті ми прибули до порту й подалися до місцевого гарнізону. Командир відвів нас до свого начальника, який узявся представити нас шейхові друзів.

Шейх привітно подав мені руку й сказав:

– Молодий андалузцю, наші брати з Кассар-Ґомелеса схвально пишуть мені про тебе. Хай пошле на тебе Пророк своє благословення.

Сід-Ахмета шейх, схоже, знав віддавна. Накрили вечерю, після чого увійшли якісь дивно одягнені люди й почали розмовляти з шейхом незрозумілою для мене мовою. Висловлювались вони роздратовано, показуючи на мене, наче звинувачуючи в якомусь злочині. Я кинув погляд на свого супутника, але той зник. Шейх несказанно розлютився. Мене схопили, закували в кайдани й кинули до в’язниці.

Це була печера, видовбана в скелі, де-не-де перерита з’єднаними між собою ямами. Лампа освітлювала вхід до мого підземелля, я помітив пару жахливих очей, а одразу за ними – страшну пащу, оснащену потворними зубами. Крокодил увіпхав половину свого тілиська до моєї печери й готувався пожерти мене. Я був скутий, не міг поворухнутися, тому прочитав молитву й почав чекати смерті.

Проте крокодил був прикутий до ланцюга, це було випробування, якому хотіли піддати мою хоробрість. Друзи в ті часи утворювали на Сході численну секту. Її початок пов’язаний із певним фанатиком по імені Даразі, який насправді був усього лиш знаряддям Хакіма Біамріллаха, третього каліфа Фатимідів у Єгипті. Цей володар, відомий своєю безбожністю, намагався неодмінно відродити давні пунічні забобони. Він наказав вважати себе втіленням божества й віддавався неймовірні розпусті, до якої допускав також своїх прибічників. У ті часи ще не заборонили остаточно стародавніх містерій, їх влаштовували в підземеллях лабіринту. Каліф наказав втаємничити його, але зазнав невдачі в своїх безумних починаннях. Його прибічники ховалися від переслідувань у лабіринті.

Сьогодні вони визнають найчистішу магометанську віру, той її варіант, який визнається сектою Алі і який колись прийняли Фатиміди. Вони узяли собі назву «друзи», щоб уникнути ненависного всім імені Хакімітів. Від давніх містерій друзи залишили тільки звичай піддавати випробуванням. Я був присутній при декількох обрядах і звернув увагу на декілька фізичних прийомів, над якими, без сумніву, замислились би найбільші європейські вчені; крім того, схоже, що друзи мають певні ступені втаємничення, де йдеться вже зовсім не про магометанство, а про речі, про які я не маю жодного поняття. Зрештою, для їх вивчення я був тоді ще надто молодий. Я провів цілий рік у підземеллях лабіринту, часто їздив до Каїра, де зупинявся у людей, поєднаних з нами таємними зв’язками.

Власне кажучи, ми подорожували лишень для того, щоб виявити наших таємних ворогів сунітського напрямку, який тоді був пануючим. Ми вибралися в дорогу до Маската, де імам виразно заявив, що він проти сунітів. Цей шляхетний святий чоловік прийняв нас дуже люб’язно, показав нам список арабських родів, які вірили в нього, і переконував, що може легко вигнати сунітів з Аравії. Однак його вчення відрізнялося від вчення Алі, тому ми з ним не могли мати нічого спільного.

Звідти ми попливли до Басри й через Шираз прибули в державу Сафавідів. Тут ми дійсно побачили, що повсюди панує вчення Алі, але перси поринули в насолоди й домашні чвари і мало дбали про поширення ісламу поза своєю країною. Нам рекомендували відвідати єзидів, які живуть на верховинах Лівану. Назву «єзиди» давали різного роду сектантам, а саме ці відомі під назвою «мутавалі». З Багдада ми поїхали дорогою через пустелю й прибули до Тадмори, яку ви називаєте Пальміра, звідки написали до шейха єзидів. Він прислав нам коней, верблюдів і збройний почет.

Весь народ ми знайшли згромадженим у долині біля Баальбека. Там ми мали справжнє задоволення. Сто тисяч фанатиків вили прокляття Омару й хвалу Алі. Відбувалися погребальні урочистості на честь Гуссейна, сина Алі. Єзиди ножами різали собі плечі, деякі навіть у фанатичному екстазі поперерізали собі жили й повмирали, плаваючи у власній крові.

У єзидів ми пробули довше, ніж сподівалися, і отримали нарешті звістки з Іспанії. Батьки мої вже були неживі, і шейх мав намір усиновити мене.

Після чотирирічних мандрів я нарешті щасливо повернувся до Іспанії. Шейх усиновив мене з усіма належними урочистостями. Невдовзі мені відкрили речі, яких не знали навіть шість старійшин родів. Хотіли, щоб я став махді. Спершу мене мали визнати в Лівані. Єгипетські друзи взяли мою сторону, Кайруан теж перейшов на мій бік; у кожному разі, саме це місто я повинен був обрати столицею. Перенісши туди багатства Кассар-Ґомелеса, я міг невдовзі стати наймогутнішим володарем світу.

Усе це було непогано задумано, але, по-перше, я був ще надто молодим, по-друге, не мав жодного поняття про війну. Тому було вирішено, що я одразу ж вступлю в оттоманське військо, яке вело тоді бої з німцями. Маючи мирний характер, я хотів був відмовитися від таких намірів, але треба було бути слухняним. Мене спорядили, як і личить знаменитому воїну; я вирушив до Стамбула й приєднався до почту візира. Німецький воєначальник по імені Євгеній розбив нас дощенту й примусив візира відступити за Туну, тобто Дунай. Пізніше ми хотіли знову розпочати наступальну війну й пройти до Семиграду. Ішли ми вздовж Пруту, аж тут угорці напали на нас з тилу, відрізали від кордонів і розбили вщент. Я був поранений двома кулями в груди, й мене залишили на полі бою як полеглого.

Кочові татари підібрали мене, перев’язали мої рани, а годували одним тільки дещо скислим кобилячим молоком. Напій цей, можу сміливо признатися, врятував мені життя. Цілий рік я був настільки слабким, що не міг сісти на коня, і коли орда переносила свій стан на нове місце, то мене клали на возі з кількома старими жінками, які ходили за мною.

Мій розум разом із тілом сильно підупав, і я не міг ані слова навчитися по-татарськи. Через два роки я зустрів муллу, який знав арабську мову. Я розповів йому, що я мавр з Андалузії і благаю, щоб мені дозволили повернутися на батьківщину. Мулла вступився за мене перед ханом, який дав мені грошей на подорож.

Врешті-решт я добрався до наших печер, де мене віддавна вважали загиблим. Мій приїзд викликав у всіх радість. Один тільки шейх не тішився, бачачи мене таким ослабленим і з підупалим здоров’ям. Тепер я менш ніж будь-коли здатен був стати махді. Однак до Кайруана відправили посла, щоб вияснити настрої, бо хотіли чимшвидше розпочати.

Посол повернувся через шість тижнів. Усі оточили його з величезною цікавістю, і тут він раптом, якраз посередині розповіді, впав, немов непритомний. Йому надали допомогу, він опритомнів, хотів заговорити, але не міг зібрати думки. Зрозуміли тільки, що в Кайруані епідемія. Його хотіли ізолювати, але було вже надто пізно: подорожнього торкалися, переносили його речі, й одразу всі жителі печер стали жертвами страшного лиха.

Тоді була субота. Наступної п’ятниці, коли маври з долин зійшлися на молитву й принесли нам харчі, вони знайшли самі лиш трупи, серед яких повзав я з великим наростом під лівим соском. Зате я не вмер.

Не боячись більше зарази, я узявся до поховання померлих. Роздягаючи шістьох старійшин родів, я знайшов шість пергаментних смужок, склав їх разом і відкрив таємницю невичерпної копальні. Шейх перед смертю відкрив водогін, тож я спустив воду й деякий час насолоджувався виглядом моїх багатств, не сміючи їх торкнутися. Життя моє було надзвичайно бурхливим, мені потрібен був відпочинок, і звання махді зовсім не було для мене привабливим.

Зрештою, я не володів таємницею переговорів з Африкою. Магометани, які жили в долині, вирішили відтоді молитися у себе, тож я залишився сам один у цілому підземеллі. Я знову залив копальню, позбирав коштовності, знайдені в печері, старанно вимив їх оцтом і подався до Мадрида як мавританський торговець коштовностями з Тунісу.

Уперше в житті я побачив християнське місто; мене здивувала свобода жінок і засмутила легковажність чоловіків. Я в тузі прагнув переселення до якогось магометанського міста. Хотів поїхати до Стамбула, жити там у заможному забутті, час від часу повертаючись до печер для поповнення моїх багатств.

Такими були мої наміри. Я гадав, що ніхто про мене не знає, але я помилявся. Щоб більше бути схожим на купця, я ходив у місця громадських прогулянок і розкладав там свої коштовності. Встановив за них усталену ціну й ніколи не торгувався. Такою поведінкою я здобув загальну повагу й запевнив собі дохід, якого зовсім не домагався. Разом з тим, куди б я не ходив, чи то на Прадо, чи то до Буен-Ретіро, чи в якесь інше громадське місце, повсюди мене переслідував якийсь чоловік, гострий і проникливий погляд якого неначе читав у моїй душі.

Неустанні погляди того чоловіка збудили в мені несказанний неспокій.

Шейх замислився, наче пригадуючи пережиті враження, але тут нам дали знати, що вечеря вже на столі, тому він відклав дальшу розповідь на наступний день.