Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Автор книги: Ян Потоцкий

Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 47 страниц)

Тож я подався дорогою до вашого дому. Увійшов у перший двір, гадаючи, що знайду когось із колишніх твоїх слуг, бо я чув, що ти залишила у себе всю челядь з Асторґаса. Я хотів, щоб він мне упізнав, тоді попросив би його помістити мене в таке місце, де я зміг би тебе побачити, коли ти сідатимеш у карету. Я прагнув побачити тебе, сеньйоро, але сам не хотів показуватись.

Тим часом проходили самі тільки незнайомі, і я не знав, що мені робити. Я увійшов до якоїсь цілком порожньої кімнати; врешті мені здалося, що я помітив когось знайомого. Я вийшов, і раптом мене зненацька вдарили каменем по голові… Але я бачу, що моя розповідь схвилювала тебе, сеньйоро.

– Можу тебе запевнити, – продовжувала герцоґиня, – що набожне безумство Ермосіто збудило в мені тільки жаль, але коли він почав говорити про сади в Асторґасі, про ігри наших дитячих років – спогади про щастя, яке я тоді переживала, думка про теперішнє моє щастя і якийсь острах перед майбутнім, якесь почуття, водночас миле й сумне – стиснули мені серце, і я відчула, як сльози покотилися по обличчю.

Ермосіто підвівся; мені здається, він хотів поцілувати край моєї сукні, але коліна в нього затремтіли, голова впала на мої коліна, а руки сильно обхопили мою талію.

У цю мить я кинула погляд на дзеркало, що стояло навпроти; я побачила Менсію і герцоґа, але риси цього останнього набрали такого страшного виразу, що я ледь могла його пізнати.

Кров застигла у мене в жилах, я знову подивилася в дзеркало, але цього разу вже нікого не побачила.

Я вивільнилася з обіймів Ермосіто, покликала Менсію, наказала їй, щоб подбала про цього хлопця, який раптом втратив притомність і пішла до другої кімнати. Цей випадок сильно занепокоїв мене, хоча слуги запевнили, що герцоґ ще не повернувся з Біскайї.

Наступного дня я пішла довідатися про здоров’я Ермосіто. Мені сказали, що його вже немає в домі.

Через три дні, коли я мала лягати до ліжка, Менсія принесла мені лист від герцоґа, який містив лиш наступні слова:

Роби, що тобі скаже донья Менсія. Це тобі наказує твій чоловік і суддя.

Менсія зав’язала мені очі хусткою; я відчула, що мене тягнуть за руку й ведуть ось до цього підземелля. Почувся брязкіт ланцюгів. Хустку зняли, і я побачила Ермосіто, прикутого за шию до стовпа, на який ти зараз спираєшся. Очі його втратили блиск, а лице було надзвичайно блідим.

– Це ти, сеньйоро, – сказав він голосом помираючого, – я не можу говорити, мені не дають води, і язик присихає мені до піднебіння. Муки мої триватимуть недовго; якщо я потраплю на небо, то молитимуся за тебе.

У ту ж мить пролунав постріл з цього ось отвору, і куля розтрощила плече Ермосіто.

– Великий Боже, – крикнув він, – пробач моїм катам.

Другий постріл пролунав з того самого місця, але наслідків я не бачила, бо втратила притомність.

Прийшовши до тями, я побачила, що знаходжуся серед своїх служниць, які, схоже, нічого не знали; сказали мені тільки, що Менсія покинула дім. Наступного дня зранку прийшов конюший герцоґа й сповістив мені, що його пан виїхав цієї ночі з таємним дорученням до Франції і повернеться лише через кілька місяців.

Полишена на саму себе, я прикликала на поміч мужність, довірила свою справу Найвищому Судді й віддалася вихованню доньки.

Через три місяці з’явилася Хіральда. З Америки вона приїхала до Мадрида, де шукала сина в монастирі, в якому він мав відбувати послушенство. Не знайшовши його там, вона поїхала до Більбао і слідами Ермосіто дісталася до Бурґоса. Боячись вибухів розпачу, я розповіла їй тільки частину правди; пройнята горем, вона зуміла вирвати в мене всю таємницю. Ти знаєш твердий і рішучий характер цієї жінки. Гнів, відчай, найстрашніші почуття, які тільки можуть опанувати душу, всі по черзі терзали її свідомість. Сама я була надто нещасною, щоб втішати її.

Одного дня Хіральда, переставляючи в своїй кімнаті меблі, виявила дверці сховані в стіні під шпалерами й проникла аж у підземелля, де побачила стовп, про який я їй згадувала. На ньому ще помітні були сліди крові. Вона увірвалася до мене в несамовитому стані. Відтоді вона часто закривалася в своїй кімнаті, але я гадаю, що вона просиджувала в страшному підземеллі, виношуючи план помсти.

Через місяць мені сказали, що приїхав герцоґ. Він увійшов спокійний і опанований, погрався з дитиною, після чого сказав мені сісти і сам сів поряд.

– Сеньйоро, – сказав він, – я довго думав, як мені з тобою бути, і вирішив не впроваджувати ніяких змін. Тобі служитимуть у моєму домі з такою ж шанобою, як і до цього, ти, на перший погляд, отримуватимеш від мене докази такої ж прив’язаності. Усе це триватиме, поки твоїй дочці не виповниться шістнадцять років.

– А коли моїй дочці виповниться шістнадцять років, що зі мною буде? – запитала я герцоґа.

У цей час Хіральда принесла шоколад; у мене в думках майнуло, що він отруєний. Герцоґ продовжував:

– У день, коли твоїй доньці виповниться шістнадцять, я покличу її до себе і скажу їй так: «Твої риси, дитя моє, нагадують мені обличчя жінки, історію якої я тобі розповім. Вона була прекрасною, і здавалося, що душу має ще прекраснішу, але що ж з того, коли вона тільки вдавала цнотливу. Так довершено вміла прикидатися, що завдяки цьому вмінню уклала один із найкращих в Іспанії шлюбів. Одного дня, коли її чоловік повинен був виїхати на кілька тижнів, вона наказала привезти зі своїх околиць малого негідника. Вони пригадали собі давні флірти й кинулися одне одному в обійми. Цією гидкою облудницею є твоя мати». Потім я вижену тебе зі свого дому, й ти підеш плакати на могилі своєї матері, яка була не кращою за тебе.

Несправедливість уже так загартувала моє серце, що ці слова не справили на мене ніякого враження. Я взяла дитину й пішла до своєї кімнати.

На нещастя, я забула про шоколад, герцоґ же, як я пізніше довідалася, два дні нічого не їв. Чашка стояла перед ним, він випив її душком, після чого пішов до себе. Через півгодини він послав по доктора Санґре Морено і наказав, щоб крім нього нікого не впускали.

Побігли по доктора, але той виїхав до заміського будинку, де проводив свої розтини. Поїхали за ним, але його вже там не було, шукали його у всіх пацієнтів, нарешті він через три години приїхав і застав вже лиш труп герцоґа.

Санґре Морено з великою уважністю вивчав тіло герцоґа, розглядав нігті, очі, язик, наказав принести від себе велику кількість пляшечок і почав робити якісь дослідження. Потім прийшов до мене й сказав:

– Сеньйоро, можу запевнити тебе, що герцоґ помер внаслідок отруєння сумішшю наркотичної камеді і їдкого металу. Проте я не маю нічого спільного з кривавим трибуналом, тому залишаю цю справу Найвищому Судді в небі. Світові я оголошу, що герцоґ помер від апоплексії.

Приходили ще й інші лікарі й підтвердили діагноз Санґре Морено.

Я наказала покликати Хіральду й повторила їй слова доктора. Її збентеженість зрадила її.

– Ти отруїла мого чоловіка, – сказала я. – По якому праву християнка могла скоїти такий злочин?

– Я християнка, – відповіла вона, – це правда, але я також мати, і якби вбили твою власну дитину, хто знає, чи не стала б ти жорстокішою від розлюченої тигриці.

На це я не зуміла відповісти їй, однак вказала, що вона могла отруїти мене замість герцоґа.

– Ні в якому разі, – відповіла вона, – я підглядала крізь дірку від ключа і негайно б зайшла до кімнати, якби ти тільки торкнулася чашки.

Потім прийшли капуцини, вимагаючи тіло герцоґа, а оскільки вони принесли папір від архиєпископа, то неможливо було їм заперечувати.

Хіральда, яка досі була такою хороброю, раптом зробилася неспокійна. Її кидало в дрож від думки, що під час бальзамування тіла виявлять сліди отрути, і її настійливі прохання схилили мене до тієї нічної вилазки, якій я завдячую приємністю мати тебе в своєму домі.

Мій пишномовний монолог на цвинтарі мав на меті обдурити слуг. Побачивши, що замість тіла принесли сюди тебе, ми, щоб не пробудити в них підозри, повинні були біля садової каплиці поховати якесь опудало.

Незважаючи на всі ці остороги, Хіральда все ще неспокійна, весь час говорить про повернення до Америки й прагне тримати тебе тут, поки вона чогось остаточно не вирішить. Щодо мене, то я нічого не боюся, і якщо мене поставлять перед судом, я щиро визнаю всю правду. Зрештою, я попередила про це Хіральду.

Несправедливість і жорстокості герцоґа позбавили його мого кохання, я ніколи б не могла жити з ним разом. Єдине моє щастя – це моя маленька донечка; за її долю я не боюся. Вона успадкує титули й великі багатства, тож я не мушу непокоїтися про її майбутнє.

Оце і все, про що ти хотів довідатись, мій молодий друже. Хіральда знає, що я розповідаю тобі нашу історію, і вважає, що не слід залишати тебе з непотрібними здогадками. Але мені душно в цьому підземеллі, мені треба вийти нагору, дихнути свіжим повітрям.

Як тільки герцоґиня пішла, я озирнуся навкруг і справді побачив, що вигляд мого підземелля якийсь дуже сумний; могила молодого мученика й стовп, до якого він був прикутий, ще й посилювали його похмурість. Мені було добре в цій в’язниці, поки я боявся театинців, але зараз, коли справа була залагоджена, перебування в ньому стало для мене нестерпним. Мене смішила впевненість Хіральди, яка збиралася тримати мене тут два роки. Взагалі обидві жінки так мало зналися на ремеслі охоронців, що залишали відкритими двері від підземелля, гадаючи, мабуть, що решітка, за якою знаходився, становить нездоланну перешкоду. Тим часом я вже склав план не тільки втечі, а й усього свого життя протягом двох років, які мені призначили для покути. Коротко розповім вам про свої наміри.

Під час перебування в колеґії театинців я часто замислювався над щастям, яке, як здавалося, випало малим жебракам, що сиділи біля дверей нашого костелу. Їх доля здавалася мені значно приємнішою за мою. Бо й справді, поки я сох над книжками, ніколи не вміючи задовольнити своїх учителів, ці щасливі діти злигоднів бігали вулицями, грали в карти на сходах паперті й платили один одному каштанами. Часом вони билися до знемоги – і ніхто не переривав їм тої розваги, качалися в піску – і ніхто не примушував їх митися; роздягалися на вулиці й прали сорочки біля криниць. Хіба може бути на світі приємніше життя?

Думки про подібне щастя займали мене під час мого життя в підземеллі, і я вирішив, що буде найкраще, якщо я, вийшовши з ув’язнення, оберу на час покути становище жебрака. Щоправда, я вже отримав певну освіту, і можна було по розмові відрізнити мене від моїх товаришів, але я сподівався, що легко зумію перейняти їхню мову й звичаї, а потім, через два роки, повернуся до своїх. І хоча ця думка була дещо дивною, але в тій ситуації, в якій я знаходився, я не міг вигадати нічого кращого.

Прийнявши таке рішення, я зламав вістря ножа й почав працювати над одним з прутів решітки. П’ять днів я мучився, поки мені вдалося його розхитати. Я старанно збирав камінні уламки й засипав ними отвір, так щоб ні про що не можна було здогадатися.

В день, коли я скінчив свою роботу, кошик мені принесла Хіральда. Я запитав, чи вона не боїться, якби випадково відкрилося, що вона годує якогось незнайомого хлопця в підземеллі.

– Зовсім ні, – відповіла вона, – люк, через який ти сюди дістався, веде до окремого павільйону, двері якого я наказала замурувати під тим приводом, що він схиляв герцоґиню до болісних спогадів, а коридор, яким ми приходимо до тебе, іде з моєї спальні і вхід до нього знаходиться в стіні під шпалерами.

– Але він, мабуть, закритий залізними дверцятами?

– Нічого подібного, – відповіла вона, – двері досить благенькі, але старанно сховані, зрештою, виходячи, я завжди замикаю свою кімнату на ключ. Тут є ще й інші підземелля, схожі на це, і я гадаю, що до нас тут повинен був жити не один ревнивець, який скоїв не один злочин.

Сказавши це, Хіральда хотіла вже йти.

– Чому ти вже йдеш, сеньйоро? – запитав я.

– Бо маю обмаль часу, – відповіла вона, – у герцоґині закінчився сьогодні шостий тиждень жалоби, й вона хоче вийти на прогулянку.

Я довідався, чого хотів, і не затримував більше Хіральду, яка вийшла й не закрила за собою і цього разу двері. Я чимшвидше написав герцоґині листа з вибаченнями, поклав його на решітку, тоді витягнув прут і через недоступну мені раніше частину підземелля, а потім темним коридором дістався до якихось замкнених дверей. Тут до мене долинув туркіт коліс карети й цокіт копит кількох коней; з цього я зробив висновок, що герцоґиня разом із годувальницею мала виїхати з вілли.

Я почав виламувати двері. Спорохнявілі дошки недовго опиралися моїм зусиллям. Я дістався до кімнати годувальниці й, знаючи, що вона замикає двері на ключ, вирішив, що можу без страху кілька хвилин перепочити.

Я оглянув себе в дзеркалі й ствердив, що моя зовнішність зовсім не відповідає становищу, яке я хотів обрати. Набрав з комина трохи сажі й дещо затемнив своє надто бліде обличчя, потім подер сорочку й штани. Підійшов до вікна й побачив, що воно виходить у сад, колись любимий господарями дому, але зараз зовсім занедбаний.

Відкривши вікно, я побачив, що жодне інше не виходить на цей бік дому; тут було невисоко, можна було скочити, але я волів скористатися простирадлами Хіральди. Видряпавшись потім на перголу, я перескочив з неї на садовий мур і опинився в чистому полі, щасливий, що дихаю повітрям свободи й позбуваюся театинців, інквізиції, герцоґині і її годувальниці.

Удалині я бачив Бурґос, але вирушив у протилежний бік і невдовзі дійшов до вбогої корчми; я показав господині двадцять реалів, які були в мене старанно загорнуті в папір, і сказав, що усі ці гроші я хочу тут у неї витратити. Почувши це, вона розсміялася й принесла мені по подвійній ціні хліба й цибулі. У мене з собою було трохи більше грошей, але я побоювався їй у цьому признатися. Поївши, я пішов до стайні й заснув, як зазвичай засинає людина на шістнадцятому році життя.

До Мадрида я прибув без жодних пригод, які б заслуговували згадки. Коли я входив до міста, надворі смеркалося.

Я знайшов будинок моєї тітки; можете собі уявити, як вона мене привітала. Однак затримався я в неї не дуже довго, бо боявся, що мою присутність можуть відкрити. Пройшовши весь Мадрид, я опинився на Прадо, де ліг на землі й заснув.

Наступного дня я прокинувся на світанку й пробігся площами й вулицями, шукаючи найкращого місця для мого нового заняття. Проходячи вулицею Толедо, я зустрів дівчину, яка несла пляшку з чорнилом. Я запитав, чи випадково не від сеньйора Авадоро вона вертається.

– Ні, – відповіла вона, – я йду від дона Феліпе дель Тінтеро Ларґо.

Я переконався, що мого батька й далі знають під тим самим ім’ям і що він досі займається тими самими речами.

Однак же слід було подумати про вибір місця. Під папертю костелу святого Роха я побачив кілька жебраків мого віку, зовнішність яких припала мені до смаку. Я підійшов до них і сказав, що приїхав з провінції, аби прислужитися милосердним душам, але залишилась у мене жменька реалів, яку охоче внесу в спільну касу, якщо вони таку мають. Ці слова справили на слухачів приємне враження. Вони відповіли мені, що й справді мають спільну касу, яку тримає перекупка каштанів на розі вулиці. Відвели мене туди, після чого ми повернулися на паперть і почали грати в тарок. Поки ми з усією старанністю віддавалися тій грі, якийсь добре одягнений сеньйор став начебто уважно приглядатися до нас. Ми вже збиралися крикнути йому яку-небудь дурницю, як він випередив нас і показав жестом, щоб я йшов за ним.

Завівши мене в бічну вуличку, він сказав:

– Дитя моє, я вибрав тебе з-поміж твоїх товаришів тому, що лице твоє світиться більшим, ніж в інших, розумом, а він буде тобі потрібний для доручення, яке ти маєш виконати. Тому слухай уважно. Ти побачиш, як тут буде проходити багато жінок, однаково одягнених у чорні оксамитні сукні й мантильї з чорним мереживом, які так щільно заслоняють їхні обличчя, що ні одну неможливо розпізнати. На щастя, візерунки оксамиту й мережив різні, і в цей спосіб легко стежити за прекрасними незнайомками. Я є коханцем однієї молодої особи, яка, як мені здається, має певну схильність до невірності, і я вирішив до кінця в цьому переконатися. Ось тобі два взірці оксамиту й два – мережив. Якщо ти побачиш двох жінок, сукні яких відповідають цим зразкам, то простеж, чи увійдуть вони до костелу, а чи до того он будинку напроти, який належить кавалеру Толедо. Тоді прийдеш дати мені звіт до торгівця винами на розі вулиці. Маєш тим часом золоту монету; дістанеш другу, якщо зробиш усе, як належить.

Поки незнайомець це говорив, я уважно розглядав його, і мені здалося, що він більше схожий на чоловіка, ніж на коханця. Мені спали на думку жорстокості герцоґа Сидонії, і я боявся згрішити, жертвуючи любовні почуття чорним підозрам шлюбу. Тому я вирішив виповнити тільки половину доручення, тобто донести ревнивцю, якби оті дві жінки увійшли до костелу; в протилежному ж випадку я вирішив попередити їх про небезпеку, яка їм загрожує.

Я повернувся до товаришів, сказав їм, щоб грали, не звертаючи на мене уваги, і ліг на землю за ними, розстеливши перед собою взірці оксамиту й мережива.

Незабаром багато жінок почали приходити парами; нарешті підійшли дві, на яких я побачив сукні з такого самого матеріалу, як мої взірці. Обидві жінки вдали, що заходять до костелу, але затрималися під портиком, озирнулися довкруж, чи ніхто за ними не йде, після чого швидко перебігли вулицю й увійшли в будинок напроти.

Коли циган дійшов до цього місця в розповіді, по нього прислали, і він мусив піти. Тоді заговорив Веласкес:

– Я, правду кажучи, боюся цієї історії. Усі пригоди цигана починаються дуже просто, й слухач гадає, що незабаром почує кінець; тим часом нічого подібного: одна історія породжує другу, з якої висновується третя, щось на зразок залишків частки, які в окремих випадках можна ділити до нескінченості. На затримання всілякого роду прогресій є свої способи, тут же в якості загальної суми всього того, що нам розповідає циган, можна отримати тільки незрозумілу плутанину.

– І все ж, – сказала Ребека, – ти слухаєш його, сеньйоре, з великим задоволенням, бо мені здається, що ти мав намір вирушити просто до Мадрида, а тим часом ніяк не можеш нас покинути.

– До цього мене схиляють дві причини, – відповів Веласкес, – по-перше, я почав важливе обчислення, яке прагну тут і закінчити; по-друге, визнаю тобі, сеньйоро, що в товаристві жодної жінки я не відчував такого задоволення, як у твоєму, тобто, простіше кажучи, ти, сеньйоро, єдина жінка, розмова з якою справляє мені задоволення.

– Ваша світлість, – відповіла ізраїльтянка, – я була б рада, якби ця друга причина стала колись першою.

– Для тебе, сеньйоро, мабуть, не так важливо, – сказав Веласкес, – чи я думаю про тебе до, чи після геометрії; мені ж щось інше справляє клопіт. Я досі не знаю твого імені і мушу позначати його знаком X чи Z, які ми в алгебрі зазвичай надаємо невідомим величинам.

– Моє ім’я, – сказала ізраїльтянка, – є таємницею, яку б я охоче довірила твоїй порядності, якби не боялася наслідків твоєї розсіяності.

– Не бійся, сеньйоро, – перервав її Веласкес. – Часто вживаючи в розрахунках підстановки, я звик завжди одним способом позначати ті самі цінності. Тому як тільки я надам тобі якесь ім’я, то потім, як би ти не хотіла, ти вже не зможеш його змінити.

– Ну, добре, – сказала Ребека, – тоді називай мене Лаура Уседа.

– З великим задоволенням, – відповів Веласкес, – або ж прекрасна Лаура, вчена Лаура, чарівна Лаура, бо все це – покажчики твого загального значення.

Поки вони так одне з одним розмовляли, мені пригадалася обіцянка, яку я дав розбійникові, що зустрінуся з ним у чотирьохстах кроках на захід від табору. Я взяв шпагу й, відійшовши на таку відстань від табору, почув постріл з пістолета. Я вирушив у той бік лісу, звідки почувся постріл і знайшов людей, з якими вже мав справу раніше. Їх ватажок звернувся до мене:

– Привіт тобі, сеньйоре кавалере, я бачу, що ти вмієш дотримувати слово, і не сумніваюся, що ти настільки ж хоробрий. Бачиш отой отвір у скелі? Він веде в підземелля, де тебе дуже нетерпляче очікують. Сподіваюся, що ти виправдаєш виявлену тобі довіру.

Я увійшов у підземелля, залишивши незнайомого, який зовсім не поспішив за мною. Пройшовши кілька кроків уперед, я почув за собою гуркіт і побачив, як величезні камені завалили вхід за допомогою невідомого механізму. Слабенький промінь світла, який проникав крізь розколину в скелі, гинув у темному коридорі. Однак, незважаючи на темінь, я легко ішов уперед, бо дорога була рівненька, а похилість незначна. Тому я не відчував ніякої втоми, але гадаю, що не один на моєму місці відчув би страх, вирушивши отак без цілі в нутрощі землі. Я йшов добрих дві години; в одній руці я тримав шпагу, другу простяг уперед, щоб не зіштовхнутися з чимось. Раптом повітря поряд зі мною затремтіло, і я почув тихий, гармонійний голос, який шепнув мені на вухо:

– По якому праву смертний насмілюється входити до країни гномів?

Другий голос, такий же лагідний, відповів:

– Може, він прийшов відібрати в нас наші скарби?

Перший голос продовжив:

– Якби він кинув шпагу, ми б до нього наблизились.

Я, в свою чергу, відповів так:

– Чарівні гномики, якщо не помиляюся, я пізнаю ваші голоси. Мені не можна кидати шпагу, але я встромив вістря в землю, тож ви сміливо можете наблизитись.

Підземні божества взяли мене в обійми, проте якимось підсвідомим відчуттям я відгадав, що це мої кузини. Живе світло, яке раптом спалахнуло з усіх боків, переконало мене, що я не помилився. Вони відвели мене до печери, викладеної подушками й оздобленої чудовими каменями, що виблискували всіма відтінками опалу.

– Ну, то що, – сказала Еміна, – чи ти радий зустрічі з нами? Ти зараз живеш у товаристві молодої ізраїльтянки, розум якої дорівнює її красі.

– Можу тебе запевнити, – відповів я, – що Ребека не справила на мене жодного враження, зате щоразу, коли я бачу вас, то завжди з неспокоєм думаю, що вже не побачу вас більше. Мене хотіли переконати, що ви нечисті духи, але я ніколи цьому не йняв віри. Якийсь внутрішній голос запевнював мене, що ви – істоти, схожі на мене, створені для кохання. Усі вважають, що можна по-справжньому кохати тільки одну жінку – це, без сумніву, не так, бо я кохаю вас обох однаково. Серце моє ніяк вас не розділяє, ви зразу обидві пануєте в ньому.

– Ах, – вигукнула Еміна, – це кров Абенсерраґів у тобі говорить, бо ти можеш кохати одразу двох жінок. Прийми ж святу віру, яка дозволяє багатоженство.

– І може бути, – втрутилася Зібельда, – що ти тоді сидів би на троні в Тунісі. Якби ти бачив цей чарівний край, сералі Бардо і Мануби, сади, фонтани, розкішні лазні й тисячі молодих невільниць, значно від нас гарніших…

– Не будемо говорити, – сказав я, – про ті царства, які освітлює сонце, ми зараз знаходимося сам не знаю, в якому проваллі, але хоча ми й межуємо з пеклом, ніщо нам не заважає пережити тут насолоди, які, як кажуть, Пророк обіцяє своїм вибраним.

Еміна журно усміхнулася, проте за мить вже глянула на мене ніжними очима. Зібельда ж кинулася мені на шию…