Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 47 страниц)
Ця сцена почала робитися прикрою; врешті-решт принцеса зробилася дивно суворою і, грізно на мене глянувши, звеліла мені слідувати за нею.
Вона відчинила двері, і ми опинилися у великому підземеллі, в глибині якого поблискувало немовби срібне озеро, яке насправді було зі ртуті. Принцеса сплеснула долонями, і я побачив човен, керований жовтим карликом. Ми сіли в човен, і лише тоді я побачив, що карлик має обличчя із золота, діамантові очі й коралові уста. Одне слово, це був автомат, який за допомогою маленьких весел надзвичайно вправно різав ртутні хвилі, женучи човен вперед. Цей нового роду перевізник вийшов з нами біля підніжжя скелі, яка розкрилася, і ми знову увійшли до підземелля, де тисячі інших автоматів представили нам найдивовижніше видовище. Павичі розпускали хвости, усіяні коштовними каменями, папуги зі смарагдовими перами літали над нашими головами, негри з чорного дерева приносили в золотих полумисках вишні з рубінів і виноград з сапфірів – незліченні кількості найдивовижніших предметів наповнювали ці чудесні склепіння, яких не можна було охопити поглядом.
І тоді, сам не знаю чому, в мене знову прокинулося бажання повторити те нещасне порівняння про рай, аби переконатися, яке враження це слово тепер справить на принцесу. Тож, піддавшись недоречній цікавості, я сказав:
– І справді, можна сказати, що ти, синьйоро, володієш раєм на землі.
Проте принцеса щонайпривітніше мені посміхнулася й сказала:
– Щоб ти краще міг судити про всі задоволення, які пропонує ця садиба, я познайомлю тебе з частиною моїх слуг.
З цими словами вона вийняла золотий ключик з-за пояса й відімкнула величезну скриню, покриту чорним оксамитом зі срібними оздобами. Коли віко відскочило, я побачив, як звідти виходить кістяк і наближається до мене в грізній позі. Я вихопив шпагу, але кістяк, відірвавши собі ліву руку, використав її замість зброї і розлючено напав на мене. Я досить добре захищався, але тут зі скрині виліз другий кістяк, виламав ребро у першого й з усіх сил ударив мене ним по голові. Я схопив його за шию, але він обхопив мене кістлявими руками й хотів повалити на землю. Нарешті я зумів позбутися його, але тут третій кістяк виповз зі скрині й приєднався до перших двох. За ним з’явилися три інші. Тоді, не маючи надій перемогти в такій нерівній боротьбі, я впав на коліна перед принцесою і почав благати про милосердя.
Принцеса наказала кістякам повернутися в скриню, після чого сказала:
– Пам’ятай, Роматі, щоб ніколи в житті не забував того, що тут бачив.
І в ту ж мить вона стиснула мені руку, я відчув, як мене щось обпекло аж до кісток, і зомлів.
Не знаю, як довго я залишався в такому стані; врешті-решт пробудився й почув десь неподалік побожні співи. Я виявив, що лежу серед великих руїн; хотів із них вибратися й опинився на внутрішньому подвір’ї, де побачив каплицю й монахів, які співали утреню. Скінчивши молитви, пріор запросив мене до своєї келії. Я пішов за ним і, намагаючись якось оговтатись, розповів йому все, що я бачив цієї ночі. Коли я закінчив свою розповідь, пріор сказав:
– Сину мій, а ти не дивився, принцеса не залишила в тебе на руці якихось слідів?
Я підкотив рукав – і справді побачив, що рука обпечена, а на ній відбиток п’яти пальців принцеси.
Тоді пріор відкрив скриньку, що стояла біля його ліжка, і вийняв з неї старий пергамент.
– Ось, – сказав він, – булла про наше заснування; можливо, вона пояснить тобі твої сьогоднішні пригоди.
Я розгорнув пергамент і прочитав:
Року Божого 1503, в дев’ятий рік панування Фрідріха, короля Неаполя і Сицилії, Ельфріда Монте-Салерно, посунувши безбожність свою до крайніх меж, голосно хвалилася, що володіє справжнім раєм, і виразно зреклася того, який чекає нас у житті вічному. Тим часом однієї ночі з четверга на Велику П’ятницю землетрус поглинув її палац, руїни якого стали пекельною садибою, яку сатана, ворог роду людського, населив сонмом злих духів, які непокоїли й досі ще непокоять тисячами оман тих, хто насмілюється наближатися до Монте-Салерно, і навіть побожних християн, які живуть у тих околицях. З цієї причини ми, Пій III, слуга слуг Божих і т. д., даємо дозвіл закласти каплицю в самій середині згаданих руїн…
Я вже не пам’ятаю кінця булли, пам’ятаю тільки, як пріор запевнив мене, що наслання стали тепер значно рідшими, але часом все одно трапляються, особливо вночі з четверга на Велику П’ятницю. Водночас він порадив мені, аби я замовив відслужити кільканадцять мес за душу принцеси й сам їх вислухав. Я пішов за його порадою, а потім вирушив у дальшу подорож, але пам’ять про ту нещасну ніч, залишила у мене неясне враження, якого я не можу позбутися. Ще й рука постійно мені докучає.
Тут я перервав ватажка, сказавши, що переглядав у кабаліста оповідання Хаппеліуса і знайшов там пригоду, яка дуже нагадує цю.
– Цілком може бути, – сказав ватажок, – що Роматі узяв свою історію з тієї книжки або й узагалі вигадав її. Однак його розповідь ще більше посилила у мене жагу подорожей, а особливо надію самому пережити такі ж незвичайні пригоди, що, зрештою, так і залишилось надією. Але така вже сила вражень, отриманих у молодому віці, що ті марення надовго закручують голову, і я так ніколи й не зміг повністю їх позбутися.
– Сеньйор Пандесовна, – сказав я на це, – чи ж не ти сам дав мені зрозуміти, що відколи живеш у цих горах, ти бачив речі, які також можна би назвати чудесними?
– Я й справді бачив певні речі, які мені нагадали історію Джуліо Роматі…
Тут один із циган перервав нашу розмову, а оскільки виявилося, що Пандесовна має багато справ, я узяв рушницю й пішов на полювання. Коли я перебрався через кілька пагорків і кинув погляд на долину, що розкинулась під моїми ногами, мені здалося, що я пізнаю здалеку нещасну шибеницю двох братів Зото. Цей вид пробудив мою цікавість, я спішно рушив уперед і дійсно опинився біля входу до шибениці, на якій, як і раніше, висіли обидва трупи. Я з жахом відвів очі й пішов, пригнічений, назад до нашого табору. Ватажок запитав мене, куди я ходив; я відповів, що добрався аж до шибениці двох братів Зото.
– І застав їх обох підвішених? – запитав циган.
– Як це? – перервав я його. – Хіба вони мають звичку часом відчіплятися?
– Дуже часто, – сказав ватажок, – особливо вночі.
Ці кілька слів знову викликали у мене душевний розлад. Отже, я знов опинився по сусідству з двома клятими страховидлами; я не знав, чи то упирі, чи вигадані для мене страхи; однак у будь-якому випадку їх слід було боятися. Я був засмучений до самого вечора, спати пішов без вечері, і всю ніч мені снилися самі тільки привиди, упирі, духи, нечиста сила й повішеники.
День чотирнадцятий
Циганки принесли мені шоколад і сіли зі мною поснідати. Потім я знову взяв рушницю, і не знаю, яка нещаслива неуважність привела мене до шибениці двох братів Зото. Знайшов я їх відчепленими. Я увійшов під шибеницю й побачив обидва трупи, які лежали вздовж на землі, а між ними молода дівчина, в якій я пізнав Ребеку.
Я розбудив її якомога лагідніше, проте все одно видовище, якого я не міг заслонити, ввергло її в стан несказанної скорботи. У неї почалися конвульсії, вона розплакалася й зомліла. Я узяв її на руки й заніс до поблизького джерела; там покропив їй обличчя водою і помаленьку повернув до тями.
Я б ніколи не відважився запитати її, яким чином вона потрапила під шибеницю, але вона перша про це заговорила.
– Я правильно передчувала, – сказала вона, – що твоє мовчання матиме для мене згубні наслідки. Ти не схотів розповісти нам про свою пригоду, тож я, так само, як і ти, стала жертвою цих клятих упирів, гидкі забави яких в одну мить звели нанівець довготривалі зусилля мого батька по запевненню мені безсмертя. Я ще й досі не можу пояснити собі всіх жахів цієї ночі. Постараюся, однак, пригадати їх і розкажу про них тобі, але ти не зрозумів би мене, якби я не почала від самого початку мого життя.
Ребека на хвильку замислилась і почала такими словами:
Історія Ребеки
Мій брат, розповідаючи тобі свої пригоди, познайомив тебе з певною частиною моїх. Наш батько призначив його в чоловіки двом донькам цариці Савської, що ж до мене, то він хотів, аби я пошлюбила двох ґеніїв, що є головними в сузір’ї Близнят.
Брат, якого приваблював такий чудовий союз, подвоїв своє захоплення кабалістичними науками. У мене ж склалося зовсім відмінне враження; мене лякала думка взяти шлюб одразу з двома ґеніями, і я була настільки перелякана, що не могла скласти навіть двох віршів кабали. Я весь час відкладала роботу на завтра, і скінчилося тим, що майже цілком забула це вміння, настільки ж важке, як і небезпечне.
Мій брат невдовзі зауважив мою недбалість і засипав мене прикрими докорами. Я пообіцяла йому виправитися, не думаючи, однак, виконувати обіцянку. Нарешті він пригрозив мені, що оскаржить мене перед батьком; я молила його пощадити мене. Тоді він пообіцяв почекати до наступної суботи, але оскільки я до того часу нічого не зробила, він прийшов до мене опівночі, розбудив і сказав, що негайно викличе тінь нашого батька – страшного Мамуна.
Я впала йому до ніг, благаючи милосердя, але марно. Почула тільки, як він вимовив грізне закляття, відкрите колись Ендорською чарівницею. Тут же на троні з слонової кості з’явився мій батько. Його розгніваний погляд наповнив мене жахом; я гадала, що не переживу навіть першого слова, яке вийде з його вуст. Однак я почула його голос. Боже Авраама! Він вимовив страшне прокляття; я не можу повторити тобі його слів…
Тут молода ізраїльтянка сховала лице в долонях і почала тремтіти на сам тільки спогад про цю жахливу сцену; нарешті вона позбиралася докупи й продовжувала:
– Я не чула інших батькових слів, бо втратила притомність, коли він ще не закінчив. Прийшовши до тями, я побачила брата, який подав мені книгу «Сефірот». Я воліла б знову зомліти, але треба було піддатися вироку. Мій брат, який добре знав, що треба повернутися зі мною до самих початків, мав достатньо терплячості, щоб усі їх, один за другим, мені пригадати. Я почала від складання складів, потім перейшла до слів і до заклять. Мало-помалу ця велична наука повністю мене очарувала. Я проводила цілі ночі в кабінеті, який служив моєму батькові обсерваторією, і лягала спати, лише коли світло дня переривало мої заняття; тоді я падала з ніг від виснаження. Я навіть не знаю, коли моя мулатка Зулейка роздягала мене. Після кількох годин відпочинку я верталася до моїх занять, для яких я аж ніяк не була створена, як ти сам незабаром побачиш.
Ти знаєш Зулейку й, мабуть, помітив її надзвичайну красу. Очі її світяться насолодою, уста прикрашає п’янка усмішка, а тіло вражає досконалістю обрисів. Одного ранку, повернувшись з обсерваторії, після того, як я довго й марно кликала її, щоб вона прийшла й роздягла мене, я увійшла в її кімнату, яка прилягає до моєї спальні. І побачила, як вона, вихилившись із вікна, напівроздягнена, подавала знаки комусь на другому боці долини й посилала пристрасні поцілунки, в які вкладала, схоже, всю свою душу.
До того часу я не мала жодного уявлення про кохання; вираження цього почуття вперше потрапило мені на очі. Я була така схвильована й вражена, що застигла, мов статуя. Зулейка обернулася: живий рум’янець проступив крізь горіховий колір її обличчя й розлився по всьому тілу. Я також почервоніла і раптом зблідла. Я відчувала, що втрачаю свідомість. Зулейка підбігла, схопила мене в обійми, а її серце, яке билося тут же біля мого, збудило в мені такий же неспокій, який охопив її душу.
Мулатка чимшвидше роздягла мене й, поклавши до ліжка, пішла, як мені здалося, із задоволенням, а з іще більшим задоволенням зачинила за собою двері. Незабаром я почула кроки мужчини, який входив у її кімнату. Я швидко, хоча й мимоволі, вискочила з ліжка, підбігла до дверей і припала оком до дірки від ключа. Я побачила молодого мулата Танзаї, який вніс кошик, наповнений польовими квітами. Зулейка побігла йому назустріч, схопила повний оберемок квітів і притиснула до лона. Танзаї підійшов ближче, щоб вдихати їхній запах, який змішувався із зітханнями його коханки. Я ясно бачила, як затремтіла Зулейка, дрож пробіг і моїм тілом, як вона повела по ньому затуманеним поглядом і кинулася в його обійми. Я впала на ліжко, облила постіль сльозами, ридання не давали мені дихати, і я з величезним болем закричала:
– Ах, моя сто дванадцята прабабо, ім’я якої ношу, лагідна й чула дружино Ісаака! Якщо ти з лона Авраама бачиш той стан, у якому я перебуваю, ублагай тінь Мамуна й скажи йому, що його донька негідна тієї честі, яку він для неї призначив!
Ці крики розбудили мого брата; він увійшов до мене й, гадаючи, що я хвора, дав мені заспокійливі ліки. Потім він знову повернувся опівдні й, виявивши, що пульс у мене приспішений, запропонував і далі вести зі мною мої кабалістичні вправи. Я з вдячністю прийняла цю пропозицію, бо сама ні до чого не була здатна. Під вечір я заснула й мала зовсім інші сни, аніж ті, що досі приходили до мене. Наступного дня я марила наяву, а радше була настільки розсіяна, що сама не знала, що я кажу. Погляди брата чомусь примушували мене червоніти. Таким чином пройшло вісім днів.
Однієї ночі брат увійшов до моєї кімнати. Під пахвою він тримав книгу «Сефірот», а в руці перев’яз із сузір’ями, на якому були виписані сімдесят дві назви, що їх Зороастр дав сузір’ю Близнят.
– Ребеко, – сказав він, – Ребеко, вийди з цього стану, який принижує тебе. Вже найвищий час, аби ти випробувала свою владу над духами стихій. Цей перев’яз із сузір’ями захистить тебе від їх настирливості. Вибери в околичних горах місце, яке визнаєш найкращим для твоїх занять, і подумай, що вся твоя доля залежить від них.
Сказавши це, брат вивів мене за замкові ворота й замкнув за мною решітку.
Залишившись сама, я зібрала всю свою мужність. Ніч була темна, я стояла в сорочці, з босими ногами, розпущеним волоссям, тримаючи книгу в одній, а магічний перев’яз у другій руці. Я рушила в бік гори, яка здалася мені найближчою. Якийсь пастух захотів мене схопити; я штовхнула його рукою, в якій тримала книгу, і він упав трупом до моїх ніг. Тебе це не дивуватиме, якщо дізнаєшся, що оправа моєї книги була зроблена з дерева ковчега, яке має властивість знищувати все, чого лишень торкнеться.
Сонце вже сходило, коли я вийшла на вершину, яку обрала для проведення своїх занять; але розпочати їх я могла лиш на другий день опівночі. Я сховалася в печері, де застала ведмедицю з кількома ведмежатами; вона кинулася на мене, але оправа книги й цього разу зробила свою справу; розлючений звір упав біля моїх ніг. Її роздуті соски нагадали мені, що я помираю від голоду, а я ж іще не мала жодного ґенія і навіть жодного блудного духа для виконання моїх наказів. Я вирішила скористатися нагодою і, влігшись на землю, втамувала спрагу молоком ведмедиці. Залишки тепла, які ще збереглися в тварині, зробили цю поживу менш гидкою, але тут же й ведмежата прийшли вимагати свою частку. Уяви собі, Альфонсе, шістнадцятирічну дівчину, яка досі ніколи не покидала свого родинного дому, раптом у такій жахливій ситуації. Щоправда, в руці я мала страшну зброю, але не звикла нею користуватися, і найменша неуважність могла її повернути проти мене.
Тим часом я помітила, що трава висихає під моїми ногами, повітря різко розжарюється, а птахи падають мертвими в леті. Я зрозуміла, що духи, знаючи, що має настати, починають вже збиратися. Само собою загорілося дерево поблизу, бухнуло клубами диму, які, замість піднятися вгору, оточили мою печеру й занурили мене в пітьму. Ведмедиця, що лежала біля моїх ніг, почала, схоже, оживати, а її очі спалахнули вогнем, який на мить розігнав пітьму. Тоді з її пащі вискочив злий дух у вигляді крилатого змія. Це був Немраель, дух останнього ступеня, якого призначили мені для послуг. А невдовзі я почула розмову мовою еґреґорів, найзнаменитіших падших ангелів, і зрозуміла, що вони виявлять мені честь супроводжувати мене під час мого першого входження в світ проміжних істот. Це та сама мова, якою Енох написав свою книгу, працю, над якою я глибоко замислювалась.
Нарешті Семіас, князь еґреґорів, прийшов сповістити мені, що вже час починати. Я вийшла з печери, розгорнула навкруг свій перев’яз із сузір’ями, відкрила книгу й голосно вимовила страшні закляття, яке до цього часу насмілювалась тільки тихенько читати.
Ти добре розумієш, сеньйоре Альфонсе, що я не можу розповісти тобі все, що зі мною діялося, та ти б цього просто не зрозумів. Додам тільки, що я здобула досить значну владу над духами і що мене навчили, якими способами я можу познайомитися з небесними близнятами. Приблизно в цей же час мій брат побачив кінчики ніг Соломонових дочок. Я чекала, поки сонце увійде в знак Близнят; тоді того ж дня, а радше тієї ночі, я взялася за цю справу. Я напружила всі сили, щоб домогтися своєї мети; не бажаючи переривати своєї праці, я продовжувала її майже всю ніч, аж нарешті зморив мене сон, якому я не могла опиратися.
Наступного дня, глянувши в дзеркало, я побачила за своєю спиною дві людські постаті. Озирнулася – але нічого не побачила; знову кинула погляд у дзеркало – і знову переді мною з’явилася та сама картина. Це видовище було зовсім не страшним. Я бачила двох молодих чоловіків, чиї постаті дещо перевищували звичайний людський зріст. Плечі в них були широкими й дещо заокругленими, як у жінок; груди також мали жіночі форми; поза тим, однак, вони нічим не відрізнялися від чоловіків. Простягнуті руки вони сперли на стегна, в позі, яку ми бачимо в єгипетських статуй; блакитно-золоте волосся локонами спадало їм на плечі. Я вже не кажу про риси обличчя: можеш собі уявити красу цих напівбогів, бо це й справді були небесні близнята, я їх пізнала по маленьких вогниках, які виблискували над їхніми головами.
– І як же були одягнені ці напівбоги? – запитав я у Ребеки.
– Вони зовсім не були одягнені, – відповіла вона, – кожен з них мав чотири крила, з яких два виростали з плечей, а два огорталися навкруг пояса. І хоча ці крила були прозорими, як крила мух, однак іскорки срібла й золота, якими вони були прошиті, достатнім чином заслоняли те все, що могло б образити мою соромливість.
«Отже, це вони, – сказала я собі, – два небесні юнаки, яким я призначена в дружини». В душі я не могла утриматись від порівняння їх з молодим мулатом, який так щиро кохав Зулейку, але почервоніла від цієї думки. Я глянула в дзеркало, й мені здалося, що напівбоги посилають мені сердиті погляди, наче вони відгадали мої думки й образилися, що я мимоволі посміла їх принизити таким порівнянням.
Кілька наступних днів я боялася глянути в дзеркало. Нарешті відважилася. Божественні близнята, з руками, складеними на грудях, лагідними й чулими поглядами розвіяли мій страх. Я натомість не знала, що їм сказати. Аби позбутися того клопоту, я пішла по збірку праць Едріса, яку ви називаєте «Атлас». Це найпрекрасніша поезія, яку ми маємо. Звучання віршів Едріса наслідує гармонію небесних тіл. Я недостатньо обізнана з мовою цього автора, тож боячись, чи не помилилася при читанні, я крадькома глянула в дзеркало, щоб переконатися, яке враження я справила на слухачів. Я могла бути цілком задоволеною. Тоаміми дивилися один на одного поглядами, повними схвалення, а часом кидали в дзеркало погляди, що сильно хвилювали мене.
У цю мить до кімнати увійшов мій брат, і видіння зникло. Він розповів мені про дочок Соломона, від яких він бачив лише кінчики ніг. Бачачи його веселим, я розділила з ним його радість, тим більше, що була охоплена якимось невідомим мені досі почуттям. Внутрішня схвильованість, яка завжди товаришила кабалістичним заняттям, поступилася місцем солодкій замріяності, насолод якої я досі не знала.
Брат наказав відімкнути замкову решітку, яка була зачинена від часу мого сходження на гору, і ми віддалися задоволенням прогулянки. Околиця видалася мені чарівною, поля світилися найпрекраснішими кольорами. В очах мого брата я помітила також певний запал, відмінний від того, яким він раніше палав до наук. Ми з ним заглибились у помаранчевий гай. Він пішов марити в свій бік, я в свій, і повернулися ми, переповнені чарівними думками.
Роздягаючи мене, Зулейка принесла дзеркало. Побачивши, що я не сама, я наказала забрати його, повівши себе, як страус: якщо я сама не бачу, то й мене не побачать. Я лягла й заснула, і невдовзі якісь дивовижні сни оволоділи моєю уявою. Мені здавалося, що в безодні небес я бачу дві палаючі зірки, які велично рухаються зодіакальним колом. Раптом вони зійшли з дороги, але за мить з’явилися знову, ведучи за собою невеличку туманність із сузір’я Візничого.
Три цих небесних тіла разом бігли повітряною дорогою, а потім зупинилися й набрали вигляду полум’яного метеора. Потім вони виблиснули трьома сяючими перснями й, покружлявши зосібна, злилися в один пломінь. Потім перетворилися в великий ореол, або сяйво, яке оточувало трон з сапфірів. На троні сиділи близнята, простягали до мене руки й показували місце, яке я мала зайняти між ними. Я хотіла до них підбігти, але в цю мить мені здалося, що мулат Танзаї хапає мене за талію і затримує. Я й справді відчула сильний стиск і одразу прокинулась.
В моїй кімнаті було темно, але крізь щілину дверей я побачила світло в кімнаті Зулейки. Я почула її зітхання й подумала, що вона захворіла. Мені треба було покликати її, але я цього не зробила. Не знаю, яка нещаслива легковажність примусила мене знову підбігти до дірки від ключа. Я побачили мулата Танзаї і Зулейку, які віддавалися розвагам, що наповнили мене жахом; у мене потемніло очах, і я втратила свідомість.
Коли я розплющила очі, Зулейка й мій брат стояли біля мого ліжка. Я кинула на мулатку спопеляючий погляд і заборонила їй потрапляти мені на очі. Брат запитав мене про причини такої суворості; почервонівши, я розповіла йому все, що зі мною сталося вночі. Він на це відповів, що вчора сам їх одружив, але йому все одно неприємно, що він не передбачив того, що сталося. Щоправда, тільки мій погляд був уражений, але його непокоїла сильна дражливість Тоамінів. Щодо мене, то я не відчувала нічого, крім сорому, і воліла краще померти, ніж подивитися в дзеркало.
Брат не знав подробиць моїх відносин з Тоамінами, але знав, що я для них не чужа, і бачачи, що мене охоплює чимраз глибший смуток, боявся, що я знову закину розпочаті заняття. Сонце вже мало виходити зі знаку Близнят, тому він визнав за потрібне попередити мене про це. Я немовби пробудилася зі сну, затремтіла на думку про те, що не побачу більше моїх напівбогів і розстануся з ними на одинадцять місяців, не знаючи навіть, яке місце займаю в їхніх серцях і чи не стаю зовсім негідною їхньої уваги.
Я вирішила піти до високої замкової кімнати, де висіло венеційське дзеркало висотою в шість ліктів; для більшої впевненості в собі я взяла книгу Едріса з поемою про створення світу. Сіла здаля від дзеркала й почала голосно читати. Потім, перервавши читання й підвищивши голос, я насмілилася запитати Тоамінів, чи були вони свідками усіх тих чудес. Тоді венеційське дзеркало відчепилося від стіни й стало переді мною. Я побачила в ньому Тоамінів; вони задоволено посміхалися до мене й схилили голови на знак, що дійсно були присутніми при створенні світу і що все насправді відбувалося так, як пише Едріс.
Тут я осміліла, закрила книгу й занурила погляд в очах моїх божественних коханців. Хвилина цього забуття могла дорого мені обійтися. Надто багато було ще в мені людського, щоб я могла витримати таке близьке спілкування з ними. Пломінь, що блищав у їхніх очах, мало не спалив мене. Я опустила погляд і, дещо прийшовши до себе, стала читати далі. І якраз натрапила на другу пісню, в якій пророк описує любовні забави синів Елоїма з дочками людей. Сьогодні неможливо уявити собі спосіб, яким кохалися в перші віки після створення світу. Читаючи ті яскраві описи, я часто затиналася, не в стані зрозуміти слів поета. Тоді мої очі мимоволі зверталися до дзеркала, і мені здавалося, що я бачу, як Тоаміни зі щораз більшою насолодою слухають мій голос. Вони простягали до мене руки й наближалися до мого стільця. Розпростували чудові крила біля плечей; я також помітила легке тремтіння тих, які були у них на стегнах. Боячись, що вони розпростають і їх, я закрила долонею очі і в ту ж мить відчула на ній поцілунок, так само, як і на другій, яку я тримала на книзі. І тоді раптом почула, як дзеркало тріскається на тисячі дрібних шматочків. Я зрозуміла, що сонце вийшло зі знаку Близнят, які в цей спосіб посилали мені прощання.
Наступного дня в іншому дзеркалі я побачила неначе дві тіні або радше два ледь помітних обриси постатей моїх божественних коханців. Ще через день усе зникло. Тоді я, щоб розвіяти тугу, проводила цілі ночі в обсерваторії і, припавши очима до телескопа, спостерігала за своїми коханцями, аж поки вони не зникли. Вони вже давно були під обрієм, а я все ще марила, що бачу їх. Нарешті, коли хвіст Рака зникав мені з очей, я ішла спати, а постіль моя часто бувала облита мимовільними слізьми, причини яких я й сама не могла пояснити.
Тим часом мій брат, сповнений любові й надії, більш ніж коли-небудь віддавався заняттям таємними науками. Одного дня він прийшов до мене й сказав, що безсумнівні знаки, які він побачив на небі, сказали йому, що знаменитий адепт, який вже двісті років живе в піраміді Суфіса, збирається до Америки і що двадцять третього числа нашого місяця тибі о сьомій годині сорок дві хвилини проїжджатиме через Кордову. Того ж вечора я пішла в обсерваторію і переконалася, що він мав слушність, але мій підрахунок дав дещо інший результат. Брат настоював на своїх даних, а оскільки не звик змінювати думку, то вирішив сам їхати до Кордови, аби переконати мене, що то не він, а я помилялася.
Брат міг здійснити подорож з такою швидкістю, з якою я вимовляю ці слова, але він хотів мати втіху від прогулянки й вирушив через гори, вибираючи дорогу, де гарні пейзажі обіцяли йому найбільше задоволення. У цей спосіб він прибув до Вента-Кемади. Наказав, щоб його супроводжував той самий дух, який явився мені в печері, і звелів йому принести собі вечерю. Немраель вкрав усе у пріора бенедиктинців і відніс до Венти. Потім мій брат, якому вже непотрібний був Немраель, відіслав його до мене.
Я якраз тоді була в обсерваторії і побачила на небі знаки, від яких мене охопив страх за брата. Я наказала Немраелю повернутися до Венти й ні на крок не відходити від мого брата. Він полетів і невдовзі повернувся, сказавши, що влада, яка перевищує його сили, не дозволяє йому проникнути всередину корчми. Мій неспокій досяг найвищої міри. Нарешті я побачила тебе, як ти приїхав разом з моїм братом. В твоїх рисах я побачила спокій і впевненість у собі, які переконали мене, що ти не кабаліст. Мій батько передрікав мені, що якийсь смертний виявить на мене згубний вплив, тож я боялася, що ним виявишся ти.
Невдовзі мене повністю поглинули зовсім інші клопоти. Мій брат розповів мені пригоду Пачеко і те, що з ним самим сталося, але додав, на превелике моє здивування, що сам не знає, з якого роду духами він мав справу. Ми з величезною нетерплячістю чекали ночі, нарешті вона настала, і ми виконали найстрашніші закляття. Усе марно: ми нічого не змогли дізнатися ані про природу тих двох істот, ані про те, чи мій брат, спілкуючись з ними, дійсно втратив право на безсмертя. Я гадала, що ти зможеш нам щось пояснити, але ти – вірний не знаю якому там слову честі – нічого не хотів сказати.
Тоді для заспокоєння мого брата я вирішила сама провести ніч у Вента-Кемаді й учора вирушила в дорогу. Вже була пізня ніч, коли я дісталася до входу в долину. Зібрала певні випари, з яких склала блукаючий вогник, і наказала, щоб він мене супроводив. Це таємниця, яка зберігається в нашій родині; подібним чином Мойсей, рідний брат мого шістдесят третього предка, утворив вогняний стовп, який вів ізраїльтян через пущу.
Мій блукаючий вогник чудово загорівся й полетів переді мною, але обрав не найкоротшу дорогу. Я помітила його неслухняність, але не дуже звертала на неї увагу. Прийшовши на подвір’я Венти, я помітила світло в середній кімнаті й почула гармонійну музику. Я сіла на кам’яній лавці й розпочала деякі кабалістичні вправи, які не дали, однак, ніякого результату. Щоправда, музика чарувала мене й відволікала такою мірою, що я зараз не можу тобі сказати, чи мої вправи були вірно проведені, і гадаю, що я мала помилитися в якомусь важливому моменті. Проте тоді я була переконана в їх точності і, вирішивши, що в корчмі немає ані духів, ані дияволів, зробила висновок, що там мусять бути люди, і віддалася насолоді слухання їхнього співу. Голоси супроводжувались звуком струнного інструмента; вони були такими мелодійними й повними гармонії, що ніяку земну музику не можна порівняти з тим, що я чула.
Той спів пробуджував у мені прекрасні почуття, яких я не змогла б тобі описати. Я довго прислухалася до них з лавки, але врешті треба було увійти, бо ж я, по суті, тільки для цього й прийшла. Я відчинила двері до середньої кімнати й побачила двох високих і гарно збудованих юнаків, які сиділи за столом, їли, пили й від усього серця виспівували. Одяг вони мали східний: на головах тюрбани, груди й руки оголені, за поясами виблискувала коштовна зброя.
Два незнайомці, яких я узяла за турків, підвелися, підсунули мені стілець, наповнили тарілку й склянку і знову почали співати під акомпанемент лютні, на якій вони вигравали по черзі.
Мені передалася їх невимушеність; оскільки голод дещо докучав мені, я без церемоній почала їсти, а оскільки води не було, то я випила вина. Тоді до мене прийшло бажання співати з молодими турками, яких, здавалося, ощасливив мій голос. Я стала наспівувати іспанську сеґідилью; вони відповіли мені тією ж мовою. Я запитала їх, де вони навчилися говорити по-іспанськи.
– Ми родом з Мореї, – відповів один з них. – Будучи матросами, ми легко вчимо мову портів, до яких заходимо; але покиньмо цю сеґідилью, послухай тепер наших народних пісень.
Скажу тобі, Альфонсе, їх голоси бриніли мелодією, яка проймала душу всіма відтінками почуттів, а коли схвильованість доходила до крайніх меж, несподівані звуки раптом вертали шалену веселість. Однак я не дозволила цій омані спантеличити мене; я пильно стежила за удаваними матросами, і мені здавалося, що я помічаю надзвичайну їх схожість з моїми небесними близнятами.
– Ви турки, – запитала я, – народжені в Мореї?
– Нічого подібного, – відповів той, який досі ще не озивався, – ми зовсім не турки, ми греки, родом зі Спарти, і вилупилися з одного яйця.
