Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 36 (всего у книги 47 страниц)
День п’ятдесятий
Наступного дня ватажок, побачивши, що всі зібралися, почав так:
Подовження історії Дієґо Ерваса, розказаної його сином, Проклятим Пілігримом
Позбавлений щурами слави, покинутий лікарями, Ервас усе ж знайшов співчуття у жінки, яка доглядала за ним під час хвороби. Вона не жаліла зусиль, і невдовзі щаслива криза зберегла йому життя. Це була тридцятирічна дівчина по імені Маріка, яка з жалості прийшла опікуватись ним, щоб віддячити цим за привітність, з якою він розмовляв іноді вечорами з її батьком, сусідом-шевцем. Ервас, одужавши, відчув до неї величезну вдячність.
– Маріко, – сказав він їй, – ти врятувала мені життя й зараз скрашуєш моє одужання. Скажи, що я можу для тебе зробити?
– Ти міг би, сеньйоре, зробити мене щасливою, – відповіла вона, – але я не смію сказати, яким чином.
– Говори, – перервав її Ервас, – і будь певна: я зроблю все, що в моїх силах.
– А якби, – сказала Маріка, – я попросила, щоб ти зі мною одружився?
– З величезною охотою й від усього серця, – відповів Ервас. – Ти годуватимеш мене, коли я буду здоровий, доглядатимеш за мною під час хвороби й захистиш мене від щурів у разі, якби я на якийсь час виїхав з дому. Саме так, Маріко, я одружуся з тобою, коли тільки ти захочеш, а чим швидше це станеться, тим краще.
Ервас, який ще не набрався сил, відчинив скриню, де зберігалися залишки енциклопедії. Він хотів позбирати ці записки, але стався рецидив, який дуже його ослабив. Коли він нарешті одужав, то одразу пішов до міністра фінансів і розказав йому, що пропрацював п’ятнадцять років і підготував учнів, які можуть його замінити, що він підірвав собі здоров’я, і попросив увільнити його від служби й призначити йому довічну ренту в розмірі половини його платні. В Іспанії неважко отримати такого роду милість, тож Ервас дістав, чого просив, і одружився з Марікою.
Тоді наш учений повністю змінив свій спосіб життя. Він найняв квартиру у віддаленій частині міста й вирішив не виходити з дому, поки не відновить усі сто своїх томів. Щурі погризли весь папір, приклеєний до корінців книжок і залишили сильно пошкоджені половинки сторінок; цього, однак, вистачило Ервасу, щоб пригадати решту. І ось так він зайнявся відновленням свого твору. У цей же час він створив ще й другий, зовсім іншого роду. Маріка народила на світ мене, Проклятого Пілігрима. Ох, на жаль, день мого народження, напевно, святкувався в пекельних провінціях; вічні пломені цього страшного місця розгорілися новим блиском, а дияволи подвоїли муки осуджених, щоб ще більше тішитися їхнім виттям.
Говорячи це, пілігрим здавався охопленим глибоким розпачем, заливався слізьми й, звертаючись до Корнадеса, сказав:
– Сьогодні я вже більше не можу розповідати. Приходь сюди завтра в цей самий час, але не наважуйся не прийти, бо тут ідеться про твоє спасіння чи загибель.
Корнадес повернувся додому з душею, охопленою жахом; уночі небіжчик Пенья Флор знову розбудив його й лічив у нього над вухом дублони, від першого аж до сотого. Наступного дня він пішов у сад монастиря целестинців і вже застав там пілігрима, який розповідав далі так:
Через кілька годин після моєї появи на світ моя мати померла. Ервас знав дружбу й кохання тільки з визначень цих двох почуттів, які він помістив у шістдесят сьомому томі свого твору. Проте втрата дружини переконала його, що він теж був створений для дружби й кохання. Бо й дійсно, його смуток цього разу був ще більшим, ніж коли щурі зжерли його стотомний твір. Маленький будиночок Ерваса аж трусився від криків, якими я його наповнював. Неможливо було тримати мене в ньому ще якийсь час. Мій дід, швець Мараньйон, узяв мене до себе, щасливий, що матиме в своєму домі онука – сина контадора й ідальґо. Мій дід, чесний ремісник, був порядною людиною. Він посилав мене до школи, а коли мені виповнилося шістнадцять років, справив мені гарний костюм і дозволяв щасливо байдикувати, гуляючи вулицями Мадрида. Він вважав, що був достатньо винагороджений за свої труди, бо міг сказати: Міо nieto, еі hijo dei contador, мій онук, син контадора. Але дозволь повернутися до мого батька і його добре відомої сумної долі. Якби ж вона могла послужити прикладом і уроком для безбожників!
Вісім років Дієґо Ервас поправляв те, що спаплюжили щурі. Твір був уже майже закінчений, коли із закордонних видань, які потрапили йому в руки, він дізнався, що останнім часом науки зробили значний крок уперед. Ервас позітхав над тим збільшенням об’єму робіт, однак не хотів, щоб його твір був неповним, тому додав до кожної науки зроблені нещодавно відкриття. Ця праця зайняла в нього чотири роки; таким чином він провів дванадцять років, майже не виходячи з дому й скніючи над своїм твором.
Сидячий спосіб життя підірвав його здоров’я. Його почали мучити болі в суглобах і крижах, з’явився пісок у сечовому міхурі й усі ознаки подагри. Зате стотомна енциклопедія була завершена. Ервас запросив до себе книгаря Морено, сина того самого, який колись виставив на продаж його нещасний «Аналіз», і сказав йому:
– Сеньйоре Морено, оце ти бачиш перед собою сто томів, які містять у собі весь об’єм людських знань. Ця енциклопедія уславить твою книгарню, а я б навіть сказав – усю Іспанію. Я не жадаю ніякого гонорару за рукопис, але зроби ласку, надрукуй це, щоб моя вікопомна праця не пішла намарно.
Морено перегорнув усі томи, уважно до них по черзі приглядаючись, і сказав:
– Я охоче візьмуся за друкування цього твору, але ти, дон Дієґо, муситимеш скоротити його до двадцяти п’яти томів.
– Дай мені спокій, – відповів Ервас з найбільшим обуренням, – лиши мене, вертайся в свою крамницю й друкуй паскудненькі романи й псевдонаукові дурниці, які приносять сором Іспанії. Лиши мене з моїм піском у міхурі й моїм ґенієм; якби людство про нього дізналося, то я мав би і пошану, і почесті. Але зараз я вже нічого не вимагаю від людей, а тим менше від книгарів. Дай мені спокій!
Морено пішов, Ервас же запав у найчорнішу меланхолію. Постійно в нього перед очима стояли його сто томів, плоди його ґенія, які були зачаті з насолодою, народжені на світ з болем, а тепер потопали в хвилях забуття. Він знав, що змарнував усе своє життя, знищив своє теперішнє й майбутнє існування. Отоді-то розум його, вигострений у розгадуванні таємниць природи, на нещастя, звернувся до осягнення глибин людських нещасть, і Ервас, досліджуючи ці глибини, відкривав усюди зло, окрім зла нічого більше не бачив, тому й вигукнув у душі:
– Творець зла, хто ти?
Ервас сам злякався цієї думки й вирішив обдумати, чи зло, аби існувати, мало бути створене. Потім він вже став замислюватись над цією загадкою в ширшому плані. Він звернувся до сил природи й приписав матерії енергію, яка, як йому здавалося, з’ясовувала все без потреби визнання Творця.
Що стосується людини й тварин, то початком їхнього життя він визнавав життєдайну кислоту, яка спричинює ферментацію матерії і надає їй сталих форм майже так само, як кислоти кристалізують лужні й землисті основи в подібні один на одного многогранники. Він вважав губчасті матерії, утворювані вологим деревом, ланкою, що поєднує кристалізацію окаменілостей з розмноженням рослин і тварин і підтверджує якщо не тотожність цих процесів, то принаймні їх дуже близьку схожість.
Ервас, переповнений науковими знаннями, з легкістю підтвердив свою фальшиву систему софістичними доказами, що провадять до затуманення розуму. Так, наприклад, він вважав, що мулів, які походять від двох видів тварин, можна порівняти з солями, утвореними зі змішаних основ, кристалізація яких не дуже зрозуміла. Йому здавалося, що реакція деяких мінералів, які піняться при зіткненні з кислотами, нагадує ферментацію слизистих рослин; ці останні він вважав початком життя, яке внаслідок відсутності сприятливих обставин не могло далі розвиватися.
Ервас помітив, що кристали під час утворення осідають у найбільш освітлених частинах посудини і з трудом згущуються в темноті. Оскільки ж світло сприяє також і рослинам, то він вважав світловий флюїд одним з елементів, з яких складається універсальна кислота, що оживляє природу. Він помітив також, що лакмусовий папір, який перебуває певний час на світлі, стає червоним, і це була ще одна причина, чому він вважав світло кислотою[50]50
Ервас помер близько 1660 року, тому його знання в галузі фізики були обмеженими. Універсальна кислота Ерваса нагадує ту первинну кислоту, яку згадує Парацельс. (Прим. Я. Потоцького)
[Закрыть].
Ервас знав, що в високих географічних широтах, біля полюсів, кров через брак достатнього тепла зазнає вилуговування, і щоб запобігти цьому, треба вживати кислоти. З цього він робив висновок, що оскільки кислота може за певних умов замінити тепло, то воно має бути певного роду кислотою чи принаймні одним з елементів універсальної кислоти.
Ервас знав, що від грому вино скисає і зазнає ферментації. Він читав у Санхуніатона, що на початку світу сильний грім оживив призначених для життя істот, і наш нещасний вчений не завагався послатися на цю поганську космогонію, аби довести, що матерія блискавки могла дати поштовх діянню життєдайної кислоти, нескінченно різноманітної, але незмінної у відтворенні тих самих форм.
Ервас, намагаючись збагнути таємницю творення, повинен був віддати всю славу Творцю – і якби ж то він так зробив; проте його ангел-охоронець покинув його, і його розум, отуманений пихою знань, віддав його, беззахисного, у владу гордовитих духів, падіння яких зумовило загибель світу.
Отак то! Поки Ервас ширяв грішними думками поза сферами людських уявлень, близька загибель загрожувала його смертній оболонці. На довершення всього до його звичних хвороб додалися нові страждання. Болі в стегнах посилилися й привели до паралічу правої ноги, гострий пісок почав калічити йому міхур, хірагра повикручувала пальці лівої руки й почала загрожувати пальцям правої, врешті-решт найчорніша меланхолія одночасно знищила сили його душі й тіла. Він лякався свідків свого приниження, відмовився від моєї допомоги й узагалі не хотів мене бачити. Якийсь старий інвалід витрачав залишки своїх сил на порання біля нього. Нарешті й той занедужав, і мій батько був вимушений погодитися на мою присутність.
Невдовзі мій дід Мараньйон також захворів на гнилісну лихоманку. Хворів він усього лиш п’ять днів і, відчуваючи близьку смерть, покликав мене до себе й сказав:
– Бласе, дорогий мій Бласе, я хочу ще раз востаннє поблагословити тебе. Ти народився від ученого батька, лиш хай би небо дарувало йому менше тих знань. На твоє щастя, твій дід є людиною простою у вірі й учинках своїх і тебе виховав у такій же простоті. Не дай своєму батькові звести тебе з правильного шляху, він вже кілька років зовсім не дбає про релігію, а думок його соромився б не один єретик. Бласе, не вір людській мудрості, я за кілька хвилин буду мудрішим від усіх філософів. Бласе, благословляю тебе – і помираю.
І справді, з цими словами він віддав Богу душу.
Я віддав йому останню послугу й повернувся до свого батька, якого не бачив чотири дні. Тим часом старий інвалід також помер, і брати милосердя зайнялися його похованням. Я знав, що мій батько зовсім один, і хотів заопікуватися ним, але коли увійшов до нього, мої очі були вражені незвичайним видовищем, і я затримався в передпокої, охоплений невимовним страхом.
Мій батько поскидав усі одежі й огорнувся простирадлом, неначе саваном. Він сидів, втупивши погляд у призахідне сонце. Довший час він мовчав, потім гучним голосом сказав:
– О зірко, згасаючі промені якої останній раз відбилися в мої очах, навіщо ти освітила день мого народження? Хіба ж я хотів з’явитися на світ? І навіщо я з’явився на ньому? Люди сказали мені, що я маю душу, і я став удосконалювати її коштом мого тіла. Я розвинув свій розум, але щурі пожерли мій труд, а книгарні ним знехтували. Нічого від мене не залишиться, я вмираю весь, безслідно, неначе й не народжувався. О небуття – поглинь же свою здобич!
На якийсь час Ервас застиг у похмурих роздумах, а потім узяв келих, який здався мені повним старого вина, звів очі до неба й промовив:
– Боже, якщо ти десь є, змилуйся над моєю душею, якщо вона в мене є!
Промовивши це, він вихилив келих і поставив його на столі; потім поклав руку на серце, ніби відчуваючи в ньому біль. Обіч був приготований другий стіл, обкладений подушками; Ервас ліг на ньому, склав руки на грудях і не промовив більше ні слова.
Ти дивуєшся, що бачачи ці приготування до самогубства, я не кинувся на той келих і не покликав на допомогу. Сьогодні я сам цьому дивуюся, але в той же час пам’ятаю, що якась надприродна сила прикувала мене до місця, так що я не міг ворухнутися. Лиш волосся на голові стало від страху дибом.
Брати милосердя, які хоронили нашого інваліда, знайшли мене в такому стані. Побачили батька, який лежав на столі, загорнутого в саван, тож запитали мене, чи він помер. Я відповів, що нічого про це не знаю. Тоді вони запитали, хто його загорнув у саван. Я відповів, що він сам це зробив. Вони придивилися до тіла й справді побачили, що він мертвий. Тоді побачили келих, який стояв обіч із залишками вина, і забрали його з собою, аби переконатися, що в ньому немає отрути, після чого вийшли, демонструючи обурення, і залишили мене в несказанній скорботі. Потім зійшлися люди з парафії, задавали мені ті самі запитання й пішли, говорячи:
– Помер, як жив, а хоронити його – не наша справа.
Я залишився сам із небіжчиком. Хоробрість зовсім покинула мене, а разом з нею здатність мислити й відчувати. Я кинувся в крісло, у якому ще зовсім недавно сидів мій батько, і знову запав у заціпеніння.
Уночі небо затяглося хмарами, а раптова завірюха відкрила вікно кімнати. Спалахнула блакитна блискавка, після чого в кімнаті стало ще темніше. У тій темряві я помітив немовби якісь фантастичні обриси, з тіла мого батька видобувся довгий, протяглий стогін, який далека луна рознесла у просторі. Я хотів встати, але не міг ворухнутися, мене немовби прикували до місця. Крижаний дрож пробіг моїм тілом, кров почала гарячково пульсувати в жилах, дивні марення заполонили мою душу, сон зморив усі відчуття.
Раптом я підхопився: я побачив шість високих воскових свічок, що горіли навкруг тіла мого батька, і якогось чоловіка, який сидів напроти мене й, схоже, очікував моменту мого пробудження. Вигляд у нього був пишний, величний. Зріст мав високий, чорне, дещо кучеряве волосся спадало йому на чоло, погляд був уважний і проникливий, але водночас лагідний і привітний. На ньому було жабо й старий плащ, схожі на ті, які носять сільські ідальґо.
Незнайомий, побачивши, що я прокинувся, ласкаво посміхнувся мені й сказав:
– Сину мій – так я тебе назву, бо трактую тебе, наче ти мені вже належиш, – Бог і люди покинули тебе, а земля не хоче прийняти в своє лоно мудреця, який дав тобі життя; однак ми тебе ніколи не покинемо.
– Ти кажеш, сеньйоре, – відповів я, – що Бог і люди мене покинули. Щодо цих останніх, то маєш слушність, однак, гадаю, що Бог ніколи не може покинути жодне своє творіння.
– Зауваження твоє у певному смислі не є безпідставним, – промовив незнайомець, – іншим разом я це тобі витлумачу ясніше. Тим часом, щоб переконатися, як сильно ми в тобі зацікавлені, прийми цей гаманець із тисячею пістолів. Молодий чоловік повинен мати свої пристрасті й засоби для їх заспокоєння. Не жалій золота й завжди розраховуй на нас.
Сказавши це, незнайомий плеснув у долоні, і шестеро людей у масках підняли тіло Ерваса. Свічки погасли, й мене знову оповила темрява. Я не став у ній залишатися; напомацки дійшов до дверей, вийшов на вулицю й, лише побачивши усіяне зірками небо, вільно зітхнув. Тисяча пістолів, які я відчував у кишені, немало посприяли, аби додати мені відваги. Я пробігся Мадридом і дістався на кінець Прадо, в закуток, де пізніше поставили велику статую Кібели. Там я ліг на лавці й незабаром вже спав твердим сном.
Циган, дійшовши до цих слів, попросив у нас дозволу відкласти дальшу розповідь до наступного дня, і більше ми його вже того дня не бачили.
День п’ятдесят перший
Ми зібралися у звичний час. Ребека звернулася до старого ватажка й сказала, що історія Дієґо Ерваса, хоча й частково відома їй, виявилася дуже цікавою.
– А проте, – додала вона, – я гадаю, що надто багато було докладено зусиль, аби обдурити нещасного чоловіка, якого можна було значно легше ввести в оману. Хоча, можливо, історію безбожника розповідали для того, щоб ще більший страх охопив душу Корнадеса.
– Дозволь, – відповів ватажок, – звернути твою увагу, що ти надто поспішно судиш про пригоди, про які я маю честь вам розповідати. Герцоґ Аркос – то був великий і достойний сеньйор, на догоду йому можна було вигадувати й зображувати різних людей: з іншого ж боку, немає ніяких підстав припускати, наче саме з цією метою Корнадесу розповідали історію сина, про яку ти досі нічого не чула.
Ребека запевнила ватажка, що розповідь дуже зацікавила її, після чого старий продовжив так:
Історія Бласа Ерваса, або Проклятого Пілігрима
Я вже сказав тобі, що ліг і заснув на лавці в кінці головної алеї Прадо. Коли я прокинувся, сонце стояло вже досить високо. Мій сон був перерваний, як гадаю, доторком хустки, яку я відчув на обличчі, бо прокинувшись, побачив молоду дівчину, яка хусткою відганяла від мого обличчя мух, щоб ті не заважали мені спати. Але значно сильніше я здивувався, побачивши, що моя голова м’яко спочиває на колінах іншої молодої дівчини, лагідний подих якої я відчував у своєму волоссі. Прокидаючись, я навіть не ворухнувся, тому сміливо міг, вдаючи, що сплю, залишатися в такому положенні. Я заплющив очі й невдовзі почув голос, у якому відчувався докір, але аж ніяк не прикрий, скерований до моїх пестунок:
– Селіє, Сорільє, що ви тут виробляєте? Я впевнена, що ви в костелі, а тим часом застаю вас тут за такою приємною молитвою.
– Але ж, мамо, – відповіла дівчина, яка служила мені подушкою, – хіба ти не казала нам, що добрі вчинки – це не менша заслуга, ніж молитва? А хіба це не милосердний вчинок – продовжити сон бідному юнакові, який мав, мабуть, дуже неприємну ніч?
– Безумовно, – відізвався голос, в якому цього разу більше відчувався сміх, ніж докір, – безумовно, в цьому теж є заслуга. Це думка, яка більше підтверджує вашу простоту, ніж побожність, але зараз, моя ти милосердна Сорільє, обережно поклади голову цього юнака на лавку й ходімо додому.
– Ах, люба мамо, – відповіла молода дівчина, – подивися, як він спокійно спить. Замість того, щоб будити його, ти б краще відв’язала це жабо, яке його душить.
– Аякже, – сказала мати, – гарні ж ви мені даєте доручення! Щоправда, цей юнак дійсно має дуже привабливий вигляд.
Одночасно її рука делікатно торкнулася мене під підборіддям, розстібаючи жабо.
– Так йому навіть більше до лиця, – зауважила Селія, яка досі ще нічого не сказала, – зараз йому вільніше дихається; дивіться, як добрі вчинки одразу приносять винагороду.
– Ці слова, – сказала мати, – добре свідчать про твій розум, але не треба далеко заходити з милосердям. Давай, Сорільє, поклади обережно цю гарну голову на лавку, і ходімо додому.
Сорілья обережно підклала дві руки під мою голову й забрала коліна. Я тоді подумав, що не варто більше вдавати сплячого, підвівся на лавці й розплющив очі. Мати охнула, дочки ж одразу зібралися тікати. Я затримав їх.
– Селіє, Сорільє, – сказав я, – ви такі ж гарні, як і цнотливі; а ти, сеньйоро, яка виглядаєш їхньою матір’ю тільки тому, що краса твоя більш зріла, дозволь, перш ніж ви мене покинете, хоч на кілька хвилин віддатися захвату, який ви всі три у мене викликали.
І я говорив їм щиру правду. Селія і Сорілья були б надзвичайними красунями, якби вік дозволив вже визріти їхній красі, а їхня мати, якій ще не було й тридцяти, виглядала щонайбільше на двадцятип’ятилітню.
– Сеньйоре кавалере, – сказала ця остання, – якщо ти тільки вдавав, що спиш, то міг сам переконатися в невинності моїх дочок і скласти приємне враження про їхню матір. І я не побоюся, що ти зміниш про нас свою думку, якщо попрошу тебе провести нас додому. Знайомство, яке почалося таким дивним чином, заслуговує на те, щоб його продовжити.
Я пішов з ними, й ми прийшли до їхнього дому, вікна якого виходили на Прадо. Дочки зайнялися приготуванням шоколаду, мати ж, посадивши мене біля себе, сказала:
– Ти перебуваєш у домі, можливо, надто розкішному як на наше теперішнє становище, але я зняла його в кращі часи. Сьогодні я б охоче відступила перший поверх, але не смію цього зробити. Обставини, в яких я зараз опинилася, не дозволяють мені ні з ким бачитися.
– Сеньйоро, – відповів я, – у мене теж є причини шукати усамітнення, і якби ти нічого не мала проти, то я був би щасливий зайняти cuarto principal, тобто перший поверх.
З цими словами я витягнув гаманець, і вигляд золота усунув перешкоди, які незнайомка могла б мені ставити. Я заплатив за стіл і житло на три місяці наперед. Ми домовилися, що обід приноситимуть мені в кімнату й що довірений слуга прислужуватиме мені й ходитиме з моїми дорученнями до міста.
Коли Селія і Сорілья повернулися з шоколадом, їх повідомили про умови нашої угоди. Здавалося, що вони своїми поглядами беруть мене у власність, але материн погляд, схоже, не визнавав їхніх прав на мене. Я помітив ці змагання в кокетстві й дозволив провидінню вирішувати, чим це скінчиться, сам же зайнявся облаштуванням нового житла. Мені не довелося довго чекати, щоб там опинилося все, що було потрібно для зручного й приємного життя. То Сорілья принесе мені чорнило, то Селія прийде поставити в мене на столі лампу й розкласти книжки. Ніщо не було забуте. Кожна з них приходила окремо, а коли вони часом зустрічалися, то скільки ж було сміху, жартів, щирих веселощів. Мати теж брала в цьому участь; зокрема, вона зайнялася моїм ліжком, наказала покласти на ньому простирадла з голландського полотна, гарну шовкову ковдру й стос подушок.
Усі ці справи зайняли в мене весь ранок. Надійшов полудень. Мені в мою кімнату подали обід. Я був захоплений. З насолодою дивився на три чарівних створіння, які намагалися випередити одна одну в своїх стараннях догодити мені й вдячно приймали навіть найдрібнішу мою подяку. Але на все свій час; я із задоволенням віддався заспокоєнню голоду, не переймаючись наразі нічим іншим.
Після обіду, взявши капелюха й шпагу, я вийшов до міста. Ще ніколи я не гуляв з такою, як тоді, насолодою. Я був незалежний, кишені мав набиті грішми, відчував себе здоровим, повним життя й, завдяки трьом люб’язним жінкам, був про себе дуже високої думки. Так зазвичай молоді люди цінують себе настільки, наскільки отримують щодо цього підтвердження прекрасної статі.
Я зайшов до ювеліра, де накупив коштовностей, а звідти подався до театру. Увечері, коли я повернувся додому, троє жінок сиділи перед дверима. Сорілья співала, акомпануючи собі на гітарі, а дві інші плели сіточки для волосся.
– Сеньйоре кавалере, – сказала мені мати, – ти оселився в нашому домі, безмежно нам довіряєш, однак не питаєш, хто ми. Проте випадає повідомити тебе про це. Тож знай, сеньйоре, що мене звуть Інес Сантарес і я є вдовою коррехідора Гавани Хуана Сантареса. Він одружився зі мною, не маючи ніякого маєтку, і в такому ж стані залишив мене з двома доньками, яких ти тут бачиш, без жодних засобів для життя. Коли я овдовіла, бідність завдала мені надзвичайних клопотів, і я сама не знала, що мені робити, однак отримала листа від свого батька. Дозволь, я не називатиму його імені. Ох! Він також усе життя боровся з долею, нарешті, як я дізналася з його листа, доля посміхнулася йому, і він був призначений підскарбієм військового відомства. Водночас він прислав мені вексель на дві тисячі пістолів і звелів негайно повертатися до Мадрида. Я й приїхала – аби дізнатися, що мій батько звинувачений у розтраті казенних грошей і навіть у державній зраді й ув’язнений у Сеґовійській в’язниці. А цей дім вже був найнятий для нас, тож я сюди вселилася й живу тут у повній самітності, ні з ким не зустрічаючись, за винятком одного молодого чиновника з воєнного міністерства. Він приходить повідомляти мене про хід процесу мого батька. Крім нього ніхто не знає про наш зв’язок з нещасним в’язнем.
З цими словами сеньйора Сантарес залилася слізьми.
– Не плач, дорога мамусю, – сказала їй Селія, – як усе на світі, так і неприємності колись кінчаються. Бачиш, ми вже зустріли цього молодого сеньйора, такого милого. Цей щасливий випадок, гадаю, має обіцяти нам щось добре.
– І справді, – додала Сорілья, – від часу, як він оселився у нас, наша самотність вже не має в собі нічого сумного.
Пані Сантарес кинула на мене трохи сумний, а трохи чулий погляд. Дочки також подивилися на мене, після чого опустили очі, почервоніли, зніяковіли й запали в задуму. Не було сумнівів, що всі три закохані в мене; усвідомлення цього наповнило мої груди щастям.
Між тим до нас наблизився якийсь пристойний, високий юнак. Він узяв сеньйору Сантарес за руку, відвів набік і довго розмовляв з нею. Повернувшись разом з ним, вона сказала мені:
– Сеньйоре кавалере, це дон Кристобаль Спарадос, про якого я тобі згадувала, єдина людина, з якою ми бачимося в Мадриді. Я хотіла також і йому справити приємність, познайомивши його з тобою, але хоча ми й живемо в одному домі, я досі не знаю, з ким маю задоволення говорити.
– Сеньйоро, – відповів я, – я ідальґо з Астурії, мене звуть Леґанес.
Я вирішив, що краще буде не називати імені Ервас, яке могли знати.
Молодий Спарадос зміряв мене з ніг до голови зухвалим поглядом і, схоже, не мав бажання навіть вклонитися. Ми увійшли в дім, де сеньйора Сантарес звеліла подати легку вечерю з тістечок і фруктів. Я залишався головним об’єктом зацікавлення трьох красунь, але помітив, що й новоприбулому не жаліли поглядів і усмішок. Мене це зачепило, тому, прагнучи заволодіти всією їхньою увагою, я подвоїв люб’язності й намагався, в міру можливості, бути ще дотепнішим. Коли мій тріумф став очевидним, дон Кристобаль поклав праву ногу на ліве коліно й, розглядаючи підошву свого черевика, сказав:
– Що не кажи, але відколи швець Мараньйон розстався з цим світом, у Мадриді неможливо дістати пристойні черевики.
Говорячи це, він глузливо й зневажливо дивився на мене.
Швець Мараньйон був моїм дідом по матері, який виховав мене й до якого я зберіг у своєму серці найглибшу вдячність. Попри це мені здавалося, що його ім’я псує мій родовід. Я думав, що розголошення таємниці мого народження погубило б мене в очах моїх прекрасних господинь. Уся моя радість одразу пропала. Я кидав на дона Кристобаля часом зневажливі, часом погордливі й гнівні погляди. Я вирішив, що забороню йому приходити в наш дім. Коли він пішов, я побіг за ним, прагнучи сповістити це йому. Я наздогнав його біля кінця вулиці й висловив усе, що попередньо продумав. Я гадав, що він розгнівається, але він навпаки прикинувся приязним і взяв мене під підборіддя, наче хотів попестити. І раптом шарпнув догори так сильно, що я втратив рівновагу, а потім відпустив, підбивши мені ноги. Я впав носом у стічну канаву. Спочатку я навіть не стямився, що зі мною сталося, незабаром, однак, підвівся, весь вимазаний брудом і неймовірно розлючений.
Я повернувся додому. Жінки вже полягали спати, а я марно намагався заснути. Дві пристрасті роздирали мене – любов і ненависть. Остання стосувалася тільки дона Кристобаля, перша ж застрягла десь між трьома красунями. Селія, Сорілья і їхня мати усі по черзі приваблювали мене, їх чудесні образи плуталися в моїх мареннях і непокоїли цілу ніч. Заснув я аж під ранок і прокинувся досить пізно. Розплющивши очі, я побачив сеньйору Сантарес, яка сиділа у мене в ногах. Вона здавалася заплаканою.
– Молодий мій гостю, – сказала вона, – я прийшла просити в тебе допомоги. Недобрі люди вимагають від мене грошей, яких я не в стані заплатити. Біда та й годі! У мене є борги, але хіба ж я могла залишити цих бідних дітей без одягу й харчів? Бідолахи й так в усьому повинні собі відмовляти.
Тут сеньйора Сантарес почала плакати, а її повні сліз очі мимоволі скерувалися на мій гаманець, який лежав біля мене на столику. Я зрозумів це німе прохання. Висипав золото на столик, розділив на дві купки й запропонував одну сеньйорі Сантарес. Вона не чекала такої незвичайної великодушності. Спочатку оніміла від подиву, потім узяла мою руку, почала захоплено цілувати її, притискати до серця, після чого зібрала пістолі, повторюючи:
– Ах, мої діти, мої дорогі діти!
Невдовзі прийшли дочки й так само покрили мої руки поцілунками. Усі ці докази вдячності розпалили в мені кров, яка й без того вже буяла від нічних марень.
Я швиденько одягнувся й хотів вийти на терасу нашого дому. Проходячи повз кімнату дівчат, почув, як вони плакали й, схлипуючи, обіймали одна одну. Якийсь час я прислухався, а потім увійшов у середину. Побачивши мене, Селія сказала:
– Послухай мене, наш коханий, дорогий, наймиліший гостю! Ти застав нас у мить надзвичайної схвильованості. Він самого нашого народження жодна хмарка не затьмарила наших взаємних почуттів. Нас поєднувала любов, сильніша від кровних зв’язків. Усе змінилося після того, як з’явився ти. В наші душі закралися ревнощі, і ми, може, зненавиділи б одна одну, але лагідний характер Сорільї вберіг нас від страшного нещастя. Вона кинулася в мої обійми, наші сльози змішалися, серця поєдналися. Ти, коханий наш гостю, повинен зробити все інше. Пообіцяй однаково кохати нас обох і порівну ділити між нами свої пестощі.
Що ж я мав відповісти на таке палке й настійливе прохання? По черзі я заспокоїв в обіймах обох дівчат. Осушив їхні сльози, і смуток поступився місцем найніжнішому шаленству.
Ми разом вийшли на терасу, де незабаром до нас приєдналася сеньйора Сантарес. Радість увільнення від боргів прояснила її обличчя. Вона запросила мене на обід і додала, що була б рада провести зі мною цілий день. Наша трапеза пройшла в атмосфері довіри й дружби. Слуг відпустили, й дівчата по черзі нам прислужували. Сеньйора Сантарес, виснажена пережитими тривогами, випила дві чарки старого вина, після чого її затуманені очі заблищали яскравіше, і вона так пожвавилася, що тепер дочки могли б мати причини для ревнощів; щоправда пошана, яку вони відчували до матері, не дозволила тому почуттю проникнути в їхні душі. Вино розігріло кров сеньйори Сантарес, однак, незважаючи на це, її поведінці нічого не можна було закинути.
Щодо мене, то мені навіть не спало на думку якось спокушати її. Нашими спокусниками були стать і вік. Солодкі приваби природи надавали нашому спілкуванню невимовного очарування, так що ми з прикрістю думали про розставання. Сонце, яке вже заходило, мабуть, розлучило б нас, але я замовив прохолодні напої у сусідського цукерника. Усі ми з задоволенням привітали їх появу, бо таким чином могли ще побути разом.
