Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 41 (всего у книги 47 страниц)
День п'ятдесят сьомий
Ми чекали якихось важливих подій. Циган розіслав посланців на всі боки, нетерпляче очікував їхнього повернення, а на питання, коли ми нарешті вирушимо, качав головою й відповідав, що не може призначити точного терміну. Життя в горах почало вже мені набридати, я був би радий якомога швидше прибути в полк, але попри найпалкіші бажання повинен був ще на якийсь час затриматися. Дні наші проходили достатньо одноманітно, натомість вечори скрашувало товариство ватажка, в якому я відкривав усе нові й нові достоїнства. Зацікавившись його подальшими пригодами, я цього разу вже сам попросив його заспокоїти нашу цікавість, що він і зробив наступним чином:
Продовження історії ватажка циган
Ви пригадуєте мій обід з герцоґинями де Авіла й де Сидонія і моїм приятелем Толедо й те, як я лише тоді довідався, що горда Мануела – це моя дружина. Карети вже чекали на нас, ми подалися до замку Соррієнте. Там я застав нову несподіванку. Та сама дуенья, яка служила фальшивій Леонорі на вулиці Ретрада, представила мені маленьку Мануелу. Дуенью звали донья Росальба, і дитина вважала її матір’ю.
Соррієнте стоїть на березі Тахо в одній з найчарівніших околиць на світі. Однак красоти природи лише на мить привернули мою увагу. Батьківські почуття, кохання, дружба, солодка довіра, загальна душевна згода – все це по черзі скрашувало наші дні. Те, що ми називаємо щастям у цьому короткому житті, заповнювало весь мій час. Цей стан тривав, наскільки я пам’ятаю, шість тижнів. Треба було вертатися до Мадрида. До столиці ми приїхали пізно увечері. Я супроводжував герцоґиню до її палацу й провів її на сходи. Вона була дуже схвильована.
– Дон Хуане, – сказала вона імені, – в Соррієнте ти був чоловіком Мануели, в Мадриді ти – удівець Леонори.
Коли вона промовляла ці слова, я помітив якусь тінь, що пересувалася за поручнями сходів. Схопив цю тінь за комір і вивів до ліхтаря. Я пізнав дона Бускероса. Уже от-от мав належно винагородити його за шпигунство, але один єдиний погляд герцоґині стримав мою руку. Цей погляд помітив Бускерос. Набравши звичного нахабного вигляду, він сказав:
– Сеньйоро, я не зміг протистояти спокусі хоч хвилину милуватися твоєю красою, і мабуть, ніхто б мене не помітив у моїй схованці, якби блиск твоєї краси не освітив цих сходів, наче сонце.
Промовивши ці люб’язні слова, Бускерос низько вклонився й пішов геть.
– Боюся, – сказала герцоґиня, – чи мої слова не дійшли до довгих вух цього негідника. Іди, дон Хуане, поговори з ним і спробуй вибити йому з голови непотрібні здогадки.
Схоже було, що цей випадок дуже занепокоїв герцоґиню. Я розстався з нею і відшукав на вулиці Бускероса.
– Шановний пасинку, – сказав він мені, – ти мало не відлупцював мене дрючком, і тоді б ти, без сумніву, не минув лиха. По-перше, ти погрішив би проти пошани, яку зобов’язаний мені виявляти як чоловікові тієї, що була твоєю мачухою; по-друге, тобі слід знати, що я вже не якийсь там прислужник, яким був раніше. Від того часу я пішов угору, тепер і міністерські кола, й навіть двір оцінили мене. Герцоґ Аркос повернувся з Лондона, й тепер він у фаворі. Сеньйора Ускаріс, колишня його коханка, овдовіла і тепер тісно приятелює з моєю дружиною. Тому ми задираємо носа й нікого не боїмося.
А ти, любий пасинку, скажи-но, що це тобі говорила герцоґиня? Ви виглядали так, наче страшенно боялися, щоб я вас, не дай Бог, не підслухав. Застерігаю тебе, що ми не дуже любимо ані де Авіла, ані де Сидонія, ані навіть цього розманіженого Толедо. Сеньйора Ускаріс не може йому пробачити, що він кинув її. Я не розумію, навіщо ви всі їздили до Соррієнте; але під час вашої відсутності ретельно займався вами. Ви про це нічого не знаєте, ви всі невинні, як новонароджені діти. Маркіз Медіна, який насправді походить із Сидоніїв, прагне титулу герцоґа й руки юної герцоґині для свого сина. Малій ще не виповнилося одинадцяти років, але нічого страшного. Маркіз віддавна дружить із герцоґом Аркосом, улюбленцем кардинала Понтокарреро, а той – всесильний при дворі, тому це якось залагодиться; можеш запевнити в цьому герцоґиню.
Але зачекай ще хвильку, шановний пасинку, не думай, що я не пізнав у тобі малого жебрака з паперті святого Роха. Однак ти тоді був не в ладах зі святою інквізицією, а мене не цікавлять справи, пов’язані з цим трибуналом. А тепер бувай здоров, до зустрічі!
Бускерос пішов, а я переконався, що він залишається все таким же пройдою і нахабою, з тією лиш різницею, що свої можливості він тепер переніс у вищі сфери.
Наступного дня я обідав з обома герцоґинями й Толедо. Я переповів їм свою вчорашню розмову, яка справила значно більше враження на слухачів, ніж я сподівався. Толедо, який вже не був таким вродливим і не мав уже такого потягу до фліртів, охоче спробував би задовольнити свою жагу почестей, але, на лихо, міністр, на якого він розраховував, граф Оропеса, покинув службу. Тому Толедо роздумував над вибором іншого шляху. Повернення герцоґа Аркоса й те, що той був у милості в кардинала, зовсім його не тішило.
Герцоґиня Сидонія, схоже, з жахом очікувала для себе довічного ув’язнення. А герцоґиня Авіла щоразу, коли згадували про двір чи милості, набирала ще більш гордого виразу, ніж завжди. У такі моменти я виразно бачив, що станова нерівність відчувається навіть за умов найщирішої дружби.
Через кілька днів, коли ми обідали у герцоґині Сідонії, конюший герцоґа Веласкеса сповістив, що його сеньйор збирається нас відвідати. Герцоґ був тоді в розквіті віку. Він мав вродливе обличчя, а французьке вбрання, від якого він не хотів відмовлятися, вигідно відрізняло його від інших. Красномовство також відрізняло його від іспанців, які часто майже зовсім не розмовляють і тому шукають спасіння в гітарах і сиґарах. Веласкес же, навпаки, вільно переходив від одної теми до іншої і завжди знаходив можливість сказати нашим дамам щось приємне.
Безперечно, Толедо був розумніший, але розум лиш час від часу проявляє себе, красномовство ж є невичерпним. Розмова з Веласкесом дуже нам подобалася, він навіть сам помітив, що слухачам з ним цікаво. І тоді, звертаючись до герцоґині Сидонії, він, вибухнувши сміхом, сказав:
– А взагалі, мушу визнати, що це було б чудово!
– Що саме? – запитала герцоґиня.
– Так, сеньйоро, – відповів Веласкес, – краса, молодість – це в тебе спільне з багатьма іншими жінками; але ти, безперечно, була б наймолодшою і найпрекраснішою на світі тещею.
Герцоґиня ніколи досі над цим не замислювалась. Їй було двадцять вісім років. Дуже молоді жінки були значно молодшими від неї, а отже це був би новий спосіб помолодшати.
– Вір мені, сеньйоро, – додав Веласкес, – я кажу найщирішу правду. Король доручив мені просити руки твоєї доньки для молодого маркіза Медіни. Його величність дуже хоче, щоб знаменитий ваш рід не вигас. Усі ґранди вміють цінувати цю дбайливість. Що ж стосується тебе, сеньйоро, то чи можна собі уявити більш чарівне видовище, ніж бачити, як ти ведеш доньку до олтаря. Загальна зацікавленість буде вимушена розділитися надвоє. На твоєму місці я був би одягнений так само, як і донька: в білій атласній сукні, розшитій сріблом. Раджу виписати тканину з Парижа, я підкажу тобі найвишуканіші крамниці. Я вже обіцяв нарядити нареченого, причому на французький штиб, зі світлою перукою. А тепер дозвольте відкланятися; Понтокарреро хоче дати мені якісь доручення; аби тільки вони були такими ж приємними.
Сказавши це, Веласкес по черзі подивився на обох дам, даючи кожній зрозуміти, що вона справила на нього більше враження, ніж сусідка, вклонився кілька разів, обкрутився на п’яті й пішов. У Франції це тоді називалося світськими манерами.
Після того, як Веласкес пішов, настало довге мовчання. Жінки замислились над сукнями, розшитими сріблом, Толедо ж звернув увагу на стан справ у країні й вигукнув:
– Як це, невже він думає звертатися лишень до таких Аркосів і Веласкесів, тобто найлегковажніших людей в усій Іспанії? Якщо французька партія так ставить справи, то треба буде звернутися до Австрії.
Толедо й справді одразу пішов до графа Гарраха, який тоді був послом імператора в Мадриді. Дами подалися на Прадо, я ж верхи поїхав за ними.
Незабаром ми зустріли розкішну карету, в якій розсілися дві сеньйори – Ускаріс і Бускерос. Герцоґ Аркос верхи їхав поряд із ними. Бускерос, який також поспішав за герцоґом, того самого дня отримав орден Калатрави, і той висів у нього на грудях. Я остовпів, побачивши це. У мене був орден Калатрави, і я гадав, що мені було дано його в нагороду за мої заслуги, а передовсім за чесну й достойну поведінку, яка здобула мені прихильність знатних і могутніх друзів. Зараз, бачачи цей самий орден на грудях людини, яку я щонайбільше зневажав, я був, відверто вам признаюся, надзвичайно збентежений. Я зупинився, наче прикутий, на місці, де побачив карету сеньйори Ускаріс. Об’їхавши Прадо й заставши мене на тому самому місці, де нещодавно залишив, Бускерос розв’язно під’їхав до мене й сказав:
– Тепер ти бачиш, друже мій, що різні дороги ведуть до тієї самої мети. Я теж, так само, як і ти, є кавалером ордена Калатрави.
Я був обурений до крайніх меж.
– Бачу, – відповів я, – але кавалер ти чи не кавалер, сеньйоре Бускерос, застерігаю тебе, що якщо я коли-небудь побачу, як ти шпигуєш у домах, де я буваю, то поведуся з тобою як з останнім негідником.
Бускерос зробив якнайсолодшу міну й сказав:
– Любий пасинку, я мав би вимагати від тебе пояснень, але не можу на тебе гніватись і завжди був і буду твоїм приятелем. На доказ цього я хотів би поговорити з тобою про деякі дуже важливі речі, які тебе стосуються, особливо ті, що пов’язані з герцоґинею де Авіла. Якщо тобі цікаво і якщо ти хочеш послухати, віддай свого коня конюхові й ходи зі мною до найближчої цукерні.
Пробуджена цікавість і турбота про спокій дорогої моєму серцю особи примусили мне погодитися. Бускерос наказав принести прохолодні напої і почав говорити про речі, ніяк між собою не пов’язані. Ми були самі, однак невдовзі прийшло кілька офіцерів валлонської гвардії. Вони сіли за стіл і наказали принести собі шоколаду.
Бускерос нахилився до мене й сказав нівголосом:
– Любий друже, ти трохи розгнівався, бо думав, що я прокрався до герцоґині Авіли; однак я почув там кілька слів, які відтоді весь час крутяться в мене в голові.
Тут Бускерос почав реготати, поглядаючи на валлонських офіцерів, після чого продовжив:
– Любий пасинку, герцоґиня казала тобі: «там чоловік Мануели, тут удівець по Леонорі».
Сказавши це, Бускерос знову розреготався, весь час поглядаючи на валлонських офіцерів. Він кілька разів повторив цей виверт. Валлонці підвелися, вийшли з кутка, і тепер вже вони почали нами цікавитися. Тут Бускерос раптом підхопився й, не сказавши ні слова, вийшов. Валлонці підійшли до мого столика, і один з них, ввічливо звернувшись до мене, сказав:
– Мої товариші і я були б раді довідатися, що такого смішного побачив у нас твій товариш.
– Сеньйоре кавалере, – відповів я, – це абсолютно справедливе запитання. Мій товариш справді лускав від сміху, про причину якого я навіть не здогадуюся. Можу, однак, запевнити, що тема нашої розмови ніяк не була пов’язана з вами, ішлося виключно про родинні справи, в яких неможливо було знайти нічого смішного.
– Сеньйоре кавалере, – відповів валлонський офіцер, – визнаю, що твоя відповідь не зовсім мене задовольняє, хоча й робить мені честь. Я передам її своїм товаришам.
Валлонці, схоже, порадилися між собою і посперечалися з тим, який розмовляв зі мною. Потім той самий офіцер знову підійшов до мене й сказав:
– Мої товариші не погодилися зі мною стосовно наслідків, які повинні виникати з ласкаво наданого тобою, сеньйоре, пояснення. Мої товариші вважають, що ми повинні ним задовольнитися. На жаль, я маю іншу думку, і це так сильно мене засмучує, що я, прагнучи запобігти наслідкам моєї точки зору запропонував кожному з них сатисфакцію. Що стосується тебе, сеньйоре кавалере, то я визнаю, що повинен би звернутися до сеньйора Бускероса, але смію твердити, що слава, яка про нього йде, не обіцяє мені ніякої честі від поєдинку з ним. З іншого боку, сеньйоре, ти був разом з доном Бускеросом і навіть поглядав на нас, коли той сміявся. Тому я гадаю, що, не надаючи особливого значення цій справі, було б слушно, якби ми закінчили наші пояснення тією шпагою, яку кожен з нас має при боці.
Товариші капітана спершу намагалися переконати його, що тут немає причин для поєдинку ні з ними, ні зі мною, але знаючи, з ким вони мають справу, перестали нарешті сперечатися, і один з них запропонував бути моїм секундантом.
Усі пішли на місце дуелі. Я легко поранив капітана, але в ту ж мить отримав удар у праву сторону грудей, який я відчув як укол шпилькою. Незабаром, однак, мене пронизав смертельний дрож, і я впав непритомний.
Коли циган дійшов до цього місця в своїй розповіді, його перервали, і він був вимушений зайнятися справами табору.
Кабаліст звернувся до мене й сказав:
– Якщо я не помиляюся, офіцером, який поранив сеньйора Авадоро, був твій батько.
– Ти й справді не помиляєшся, – відповів я, – хроніка поєдинків, укладена моїм батьком, згадує про це, і мій батько додає, що боячись непотрібної сварки з офіцерами, які не поділяли його точки зору, він того самого дня бився з трьома з них і поранив їх.
– Сеньйоре капітане, – сказала Ребека, – твій батько виявився надзвичайно передбачливим. Побоювання непотрібної сварки схилило його до чотирьох поєдинків одного й того ж самого дня.
Жарт, який дозволила собі Ребека на адресу мого батька, дуже мені не сподобався, і я вже хотів щось їй відповісти, але тут товариство розійшлося й зібралося знову лише наступного дня.
День п'ятдесят восьмий
Увечері циган розповідав далі так:
Продовження історії ватажка циган
Прийшовши до тями, я побачив, що мені з обох рук пускали кров. Я мов у тумані бачив герцоґиню Авілу, герцоґиню Сидонію і Толедо; усі в очах мали сльози. Я знову втратив притомність. Шість тижнів я перебував у стані, схожому на безперервний сон чи й навіть на смерть. Боячись за мій зір, віконниці весь час тримали закритими, а під час перев’язок мені зав’язували очі.
Нарешті мені дозволили дивитися й говорити. Мій лікар приніс мені два листи; перший був від Толедо, який сповіщав, що виїхав до Відня, але з якими дорученнями, про це я не здогадувався. Другий лист був від герцоґині Авіли, але написаний не її рукою. Вона повідомляла мене, що ведуться якісь пошуки на вулиці Ретрада і що навіть у її власному домі почали шпигувати за нею. Роздратована, вона виїхала до своїх маєтків або, як кажуть в Іспанії, до своїх володінь. Коли я прочитав обидва листи, лікар наказав знову зачинити віконниці й залишив мене з моїми власними думками. Бо я дійсно цього разу почав замислюватись. Досі життя здавалося мені стежкою, усипаною квітами; лишень зараз я відчув шпичаки.
Коли минуло п’ятнадцять днів, мені дозволили проїхатись по Прадо. Я хотів вийти з карети й пройтися, але мені забракло сил, тому я сів на лавці. Незабаром до мене підійшов той самий валлонський офіцер, який був моїм секундантом. Він розповів мені, що протягом усього часу, поки я перебував у небезпеці, мій противник був у відчаї і що він благає дозволу обійняти мене. Я погодився, мій противник упав мені до ніг, притиснув мене до серця й, відходячи, сказав голосом, у якому бриніли сльози:
– Сеньйоре Авадоро, дай мені можливість битися за тебе, це буде найчудовіший день у моєму житті.
Невдовзі я побачив Бускероса, який нахабно, як завжди, підійшов до мене й сказав:
– Любий пасинку, ти отримав надто вже суворий урок. Щоправда, це я повинен був тобі його дати, але в мене, мабуть, не вийшло б так добре.
– Дорогий вітчиме, – відповів я, – я зовсім не скаржуся на рану, яку отримав від того хороброго офіцера. Я ношу шпагу, бо передбачаю, що щось подібне може зі мною статися. А щодо твоєї в цьому участі, то гадаю, що слід би винагородити її, як слід обробивши твою шкіру дрючком.
– Не підскакуй, любий пасинку, – перервав мене Буске-рос, – у цьому зовсім немає потреби; зараз це навіть не дуже ввічливо. Від часу, коли ми бачилися востаннє, я став важливою особою – щось на кшталт помічника міністра. Мушу тобі про це розповісти детальніше.
Його преосвященство кардинал Портокарреро, побачивши мене кілька разів у почті герцоґа Аркоса, зволив усміхнутися мені з особливою милістю. Це мене заохотило, і я почав свідчити йому свою пошану в дні аудієнцій. Одного дня його преосвященство наблизився до мене й сказав півголосом:
– Я знаю, сеньйоре Бускерос, що ти один з тих людей, які найкраще знають про все, що діється в місті.
На це я з властивою мені кмітливістю відповів:
– Ваше преосвященство, венеціанці, які вважаються непоганими господарями своєї країни, зараховують цю якість до таких, які необхідні кожній людині, котра хоче брати участь у державних справах.
– І мають слушність, – додав кардинал, після чого поговорив іще з кількома особами й пішов. Через п’ятнадцять хвилин до мене підійшов гофмаршал зі словами:
– Сеньйоре Бускерос, його преосвященство доручив мені запросити тебе на обід і, як мені здається, після обіду навіть хоче з тобою поговорити. Однак застерігаю тебе, щоб ти в такому разі не надто затягав розмову, бо його преосвященство багато їсть, а потім не може втриматися від сну.
Я подякував гофмаршалу за дружню пораду й залишився на обід разом із кільканадцятьма іншими співтрапезниками. Кардинал мало не сам один з’їв цілого щупака. Після обіду звелів покликати мене до свого кабінету.
– Ну, що, сеньйоре дон Бускерос, – сказав він, – чи не дізнався ти цими днями чогось цікавого?
Кардиналове запитання дуже збентежило мене, бо так насправді ані того дня, ані раніше я не відкрив нічого цікавого. Однак, трошки подумавши, відповів:
– Ваше преосвященство, цими днями я довідався про існування дитини австрійської крові.
Кардинал страшенно здивувався.
– Саме так, – додав я, – ваше преосвященство пригадує, що герцоґ Авіла мав потаємний шлюб з інфантою Беатріче. Від цього шлюбу в нього залишилася донька по імені Леонора, яка вийшла заміж і мала дитину. Леонора померла, її поховали на цвинтарі монастиря кармеліток. Я бачив її нагробок, який пізніше безслідно зник.
– Це зможе дуже зашкодити Авілам і Соррієнте, – сказав кардинал.
Його преосвященство, може, говорив би довше, але щупак прискорив час сну, тож я визнав доречним забратися геть. Усе це діялося три тижні тому. Справді, любий пасинку, немає вже нагробка там, де я його бачив раніше. А я ж виразно читав на ньому: «Леонора Авадоро». Я стримався й не згадав тебе його преосвященству не тому, що хотів зберегти твою таємницю, а просто відклав цю звістку на пізніше.
Лікар, який супроводжував мене на прогулянці, вже відійшов на кілька кроків. Раптом він помітив, що я зблід і от-от втрачу притомність. Він сказав Бускеросу, що обов’язок вимагає від нього перервати розмову й відвести мене додому. Я повернувся; лікар прописав мені прохолодний напій і наказав прикрити віконниці. Тоді я віддався роздумам; деякі зауваження здалися мені дуже принизливими.
«Отак то, – думав я, – так завжди буває, коли хтось лигається з вищими від себе. Герцоґиня бере зі мною шлюб, у якому немає нічого справжнього, і я через якусь вигадану Леонору стаю підозрілим для уряду й мушу вислуховувати плітки від людини, яку зневажаю. З іншого боку, я не можу виправдатись, не зраджуючи герцоґині, яка є надто гордою, аби визнати наш із нею шлюб».
Потім я подумав про маленьку дворічну Мануелу, яку я тулив до грудей у Соррієнте і якої не смів назвати своєю донькою. «Дитино моя кохана, – вигукнув я подумки, – яке ж майбутнє готує тобі доля? Може, монастир? Але ні, я ж твій батько, і якщо йтиметься про твою долю, я зумію захистити тебе від усіх лихих намірів, нехай навіть заплачу за це життям».
Думка про моє дитя схвилювала мене, я залився сльозами, а потім і кров’ю, бо відкрилася рана. Я гукнув лікаря, мене знову перев’язали, після чого я написав до герцоґині й послав листа з одним із її слуг, якого вона залишила зі мною.
Через два дні я знову відправився на Прадо. Навколо все вирувало. Мені сказали, що помирає король. Я подумав, що, може, забудуть про мою справу, і не помилився. Король помер наступного дня. Я одразу ж вислав ще одного гінця, щоб повідомити про це герцоґиню.
Через два дні розпечатали королівський заповіт і дізналися, що трон переходить до дона Філіпа Анжуйського. Воля короля зберігалася до цього в суворій таємниці, тому ця звістка, моментально розійшовшись, надзвичайно всіх здивувала. Я вислав до герцоґині третього гінця. Вона відповіла мені на всі три листи одразу й призначила зустріч у Соррієнте. Як тільки я відчув себе дещо краще, то одразу виїхав до Соррієнте, куди герцоґиня прибула через два дні.
– Нам таки добре пощастило, – сказала вона мені, – цей негідник Бускерос узяв добрий слід, і все скінчилося б викриттям нашого шлюбу. Я б тоді померла від горя. Я, безперечно, відчуваю, що не маю слушності, але мені здається, що, нехтуючи шлюбом, стаю вищою від усіх жінок, та й навіть і від чоловіків. Злощасна гордість панує в моїй душі, і якби я навіть усі свої сили поклала на її подолання, присягаюся тобі, що все було б марно.
– А твоя донька? – перебив я її. – Якою ж буде її доля? Невже я ніколи її більше не побачу?
– Побачиш, – сказала герцоґиня, – але зараз не нагадуй мені про неї. Вір мені, що я більше, ніж ти можеш собі уявити, страждаю від цієї необхідності ховати її від світу.
Герцоґиня й справді страждала, але до моїх страждань вона додавала ще й приниження. Моя гордість поєднувалась також з любов’ю, яку я відчував до герцоґині. Це була заслужена кара за гріх.
Австрійська партія визначила Соррієнте місцем загального з’їзду. Я побачив, як один за другим прибували граф Оропесе, герцоґ Інфантадо, граф Мельсар і багато інших знатних осіб, не кажучи вже про таких, які здавалися сумнівними. Між цими останніми я побачив якогось Уседу, який мав себе за астролога й дуже напрошувався мені в друзі.
Нарешті прибув певен австрієць по імені Берлепш, фаворит королеви-вдови й заступник посла після від’їзду графа Гарраха. Кілька днів минули в нарадах, нарешті відкрили урочисте засідання навкруг великого столу, покритого зеленим сукном. Герцоґиня була допущена до участі, і я переконався, що марнославство, а радше прагнення втрутитися в державні справи повністю опанувало її.
Граф Оропеса, звертаючись до Берлепша, сказав:
– Ти бачиш, що тут зібралися ті, з ким останній австрійський посол радився стосовно іспанських справ. Ми тут – не французи, не австрійці, ми – іспанці. Якщо французький король погодиться із заповітом, то його онук, безперечно, стане нашим королем. Ми не знаємо, що внаслідок цього станеться, але можу запевнити, що жоден з нас не розпочне громадянської війни.
Берлепш запевнив, що вся Європа озброїться і в жодному випадку не стерпить, аби родина Бурбонів отримала владу над такими могутніми державами. Потім він зажадав, щоб австрійська партія вислала до Відня свого повноважного представника. Граф Оропеса перевів погляд на мене, і я вже гадав, що він мене представить, але подумавши, він відповів, що ще не прийшов час для такого рішучого кроку.
Потім Берлепш повідомив, що залишить когось у країні; зрештою, він легко міг бачити, що сеньйори, присутні на цьому зібранні, тільки й чекають на сприятливий час для відкритого виступу.
Після закінчення наради я пішов у сад, щоб зустрітися з герцоґинею, і сказав їй, що граф Оропеса подивився на мене, коли йшлося про те, щоб вислати до Австрії повноважного представника.
– Сеньйоре дон Хуан, – сказала вона, – я визнаю, що ми вже говорили про тебе в цьому плані й що я навіть сама запропонувала тебе. Я знаю, що ти готовий засудити мене. Нічого не поробиш, я винна, але спершу я хочу пояснити тобі своє становище. Я не була створена для кохання, але твоя любов змогла схвилювати моє серце. Перш ніж назавжди відмовитися від насолод кохання, я спершу хотіла пізнати їх. Що ж тут сказати? Вони ніяк не змінили моїх поглядів. Права, які я тобі дала над моїм серцем і наді мною, якими б слабенькими вони не були, не можуть більше існувати. Я затерла найменші їх сліди. Зараз я маю намір прожити кілька років активним життям, впливаючи, по можливості, на долю Іспанії. Потім стану засновницею ордену шляхетних дівиць і сама стану його першою ігуменею.
Що стосується тебе, сеньйоре дон Хуане, то ти поїдеш до пріора Толедо, який вже покинув Відень і подався на Мальту. Однак, оскільки партія, в яку ти увійшов, могла б наразити тебе на ризик, тому я купую всі твої володіння і компенсую їх вартість своїми землями в Португалії, в королівстві Альґарве. Це не єдина осторога, до якої ти мусиш вдатися. В Іспанії є місця, невідомі уряду, де можна прожити все життя в безпеці. Я доручу одному чоловікові познайомити тебе з ними. Мої слова, схоже, дивують тебе, сеньйоре дон Хуан. Раніше я була з тобою більш ніжною, але мене стривожило шпигунство Бускероса, і моє рішення є незмінним.
Сказавши це, герцоґиня покинула мене з моїми власними думками, які були б не дуже приємними для великого панства.
– Бодай би ви всі пропали, – вигукнув я, – напівбожки цієї землі, для яких усі інші смертні – ніщо. Я став іграшкою жінки, яка випробовувала на мені, чи створене її серце для кохання, і яка прирікає мене на вигнання, вважаючи мене щасливим, що я можу прислужитися її власній та її приятелів справі! Але нічого з цього не буде. Завдяки моїй малозначності я ще зможу пожити спокійно.
Останні слова я вимовив досить голосно, бо тут же якийсь голос відповів мені:
– Ні, сеньйоре Авадоро, ти не можеш жити спокійно.
Я озирнувся й побачив між деревами того самого астролога Уседу, про якого вже згадував вам.
– Сеньйоре дон Хуане, – сказав він мені, – я чув якусь частину твого монологу й можу тебе запевнити, що в буремні часи ніхто не в стані знайти спокій. Ти маєш могутній захист і не повинен ним нехтувати. Їдь до Мадрида, залагодь справи з продажем, запропоновані тобі герцоґинею, а звідти вирушиш до мого замку.
– Не нагадуй мені про герцоґиню, – обурено перервав його я.
– Ну, добре, – сказав астролог, – у такому разі поговоримо про твою доньку, яка зараз перебуває в моєму замку.
Бажання обійняти мою дитину вгамувало мій гнів, а з іншого боку, мені дійсно не слід було кидати моїх покровителів. Я вирушив до Мадрида й там оголосив, що виїжджаю до Америки. Свій дім і все, чим я володів, я віддав у руки адвоката герцоґині й вирушив у дорогу зі слугою, якого мені рекомендував Уседа. Різними манівцями ми доїхали до замку, в якому ви вже були й де познайомилися з його сином, присутнім тут шановним кабалістом. Астролог зустрів мене біля воріт і сказав:
– Сеньйоре дон Хуане, тут я вже не Уседа, а Мамун Бен Ґерсом, єврей за релігією і походженням.
Потім він показав мені свої обсерваторії, лабораторію і всі закамарки свого таємничого житла.
– Поясни мені, будь ласка, – сказав я йому, – чи твоє мистецтво ґрунтується на чомусь реальному. Бо мені казали, що ти астролог і навіть чорнокнижник.
– Хочеш спробувати? – перервав Мамун. – Подивися в це венеційське дзеркало, а я тим часом позачиняю віконниці.
Спочатку я нічого не побачив, але потім тло дзеркала неначе потихеньку прояснилося. Я побачив герцоґиню Мануелу з дитиною на руках.
Коли циган дійшов до цих слів, а ми всі уважно слухали, цікаві того, що станеться далі, один із його підвладних прийшов доповісти йому про справи цього дня. Ватажок покинув нас, і більше ми його в цей день не бачили.
