Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 47 страниц)
День сімнадцятий
Помітивши що всі збираються в печері, я пішов приєднатися до товариства. Всі швиденько поснідали, і Ребека перша запитала ватажка, що було далі з Марією де Торрес. Пандесовна не примусив себе умовляти й почав так:
Продовження історії Марії де Торрес
Довго проплакавши на ліжку Ельвіри, я пішла до себе в кімнату. Моє горе було б, без сумніву, менш болючим, якби я могла з кимось порадитися, але я нікому не хотіла відкривати сорому моїх дітей, сама ж я умирала від болю, вважаючи себе єдиною причиною всього лиха. Цілих два дні я не могла стримати сліз; на третій день я побачила багато коней і мулів, які наближалися до нас; мені представили коррехідора Сеґовії. Цей достойник одразу після привітання сповістив мені, що граф де Пенья Велес, іспанський ґранд і віце-король Мексики, який прибув до Європи кілька днів тому, прислав мені листа з наказом спішно його вручити; пошана ж, яку він відчуває до цього вельможі, була причиною того, чому він особисто вирішив привезти мені його послання. Подякувавши, як годиться, я відкрила й прочитала лист такого змісту:
Сеньйоро!
Сьогодні минає тринадцять років без двох місяців, як я мав честь повідомити вас, що ніколи не матиму іншої дружини, окрім Ельвіри Ровельяс, яка прийшла на світ за вісім місяців до написання в Америці того листа. Пошана, яку я відчував тоді до цієї особи, збільшувалася разом із її красою. Я мав намір поспішити до Вільяки й кинутися їй до ніг, але щонайвищий наказ його королівської величності Дон Карлоса II звелів мені затриматись, не доїжджаючи п’ятдесяти миль до Мадрида. Тож зараз мені лишається тільки нетерпляче чекати на ваш приїзд по дорозі з Сеґовії в Біскайю.
Ваш вірний слуга
дон Санчо граф де Пенья Велес
Незважаючи на своє горе, я не могла утриматись від усмішки, читаючи цей сповнений шаноби лист від віце-короля. Разом із листом коррехідор вручив мені гаманець, у якій знаходилася сума, що назбиралася за ці роки в банку Асьєнто. Потім він попрощався зі мною, пішов на обід до алькальда і виїхав до Сеґовії. Щодо мене, то я весь це час простояла нерухомо, наче статуя, з листом в одній і гаманцем у другій руці. Я ще не отямилася від здивування, як увійшов алькальд сповістити мені, що він провів коррехідора до межі поселення Вільяка і тепер готовий до виконання моїх наказів, щоб замовити мені мулів, погоничів, провідників, сідла, харчі, одне слово, усе, що потрібно для подорожі.
Я покинула всі турботи на алькальда, і завдяки його старанням ми наступного дня вирушили в дорогу. Ніч ми провели у Вільяверде, а сьогодні зупинилися тут. Вранці ми прибудемо у Вільяреаль, де застанемо віце-короля, як завжди сповненого пошани і благоговіння. Але що ж я, нещасна, скажу йому? Що він сам скаже, бачачи сльози бідної дівчини? Я не хотіла залишати свого сина вдома, боячись пробудити підозри алькальда й парафіяльного священика, а крім того, не могла опиратися його палким проханням супроводжувати нас. Я переодягла його погоничем, і один тільки Бог знає, що тепер буде. Я вся тремчу, а водночас прагну, щоб усе відкрилося. Разом з тим, мені треба бачити віце-короля, я мушу довідатися, що він вирішив стосовно повернення спадщини Ельвіри. Якщо моя племінниця не заслуговує на те, щоб бути його дружиною, то я хочу, щоб вона пробудила в ньому турботу й здобула його заступництво. Але з яким лицем я в моєму віці посмію виправдовуватися перед ним за своє потурання? І якщо сказати правду, то якби я не була християнкою, я б воліла смерть замість тих хвилин, які на мене чекають.
На цьому поштива Марія де Торрес закінчила свою розповідь і, охоплена стражданням, залилася сльозами. Моя тітка дістала хустку й почала плакати, я теж плакав. Ельвіра розридалася так, що треба було роздягти її і віднести до ліжка. З цієї причини ми всі розійшлися спати.
Я ліг і одразу заснув. Ледь почало світати, як я відчув, що хтось тягне мене за руку. Я прокинувся й уже збирався кричати.
– Тихо, не піднімай шуму, – швидко промовив хтось, – я Лонсето. Ми з Ельвірою вигадали щось, що принаймні на кілька днів відтягне наші клопоти. Ось одежа моєї кузини, одягни її, а свій одяг віддай Ельвірі. Моя мати така добра, що пробачить нам. Щодо погоничів і слуг, які супроводжують нас від Вільяки, то вони не зможуть нас зрадити. Вони вже всі розійшлися по домах, бо на їх місце віце-король прислав нових. Служниця Ельвіри підтримує наш задум, тому одягайся чимшвидше, а потім ляжеш у ліжко Ельвіри, а вона в твоє.
Я не мав заперечень проти плану Лонсето, тому дуже швидко почав одягатися. Мені тоді було дванадцять років, я був досить високий для свого віку, і сукні чотирнадцятирічної кастильянки чудово лежали на мені, бо, як ви знаєте, жінки в Кастилії не такі високі, як андалузки.
Одягшись, я пішов, щоб лягти в ліжко Ельвіри, і незабаром почув, як її тітці казали, що гофмейстер віце-короля чекає на неї в кухні, яка служила для всіх спільним приміщенням. Невдовзі покликали Ельвіру; я встав і пішов замість неї. Її тітка здійняла руки до неба й упала на стілець, але гофмейстер, не побачивши цього, приклякнув на одне коліно, запевнив мене в глибокій пошані свого пана і вручив шкатулку з коштовностями. Я прийняв її з великою вдячністю й попросив його підвестися. Тоді увійшли дворяни й слуги з кортежу віце-короля, почали вітати мене й тричі вигукнули:
– Viva la nuestra vireyna![33]33
Хай живе наша віце-королева! (Ісп.)
[Закрыть]
На ці вигуки прибігла моя тітка разом з Ельвірою, переодягненою хлопцем; одразу з порога подала Марії де Торрес знаки з проханням розуміння й милосердя, які вказували, що немає іншого виходу, як тільки змиритися з природним ходом подій.
Гофмейстер запитав мене, хто ця дама. Я відповів, що це моя знайома з Мадрида, яка їде до Бурґоса з метою віддати свого хлопця в колеґію театинців. На ці слова гофмейстер попросив її, щоб вона прийняла лектику віце-короля. Моя тітка зажадала окремої для свого племінника, який, як вона твердила, дуже слабенький і стомлений подорожжю. Гофмейстер віддав відповідні накази, після чого подав мені руку в білій рукавичці й посадив до лектики. Я очолив процесію, і весь караван тут же рушив за мною.
Так я несподівано став майбутньою віце-королевою, яка тримала в руках шкатулку, повну діамантів, везли мене в позолоченій лектиці два білі мули, а поряд із дверцятами гарцювали двоє конюших. У цій такій дивній для хлопця мого віку ситуації я вперше почав замислюватися над шлюбом, отим видом зв’язку, природи якого я ще як слід не розумів. Проте був певен, що віце-король не одружиться зі мною, і мені не залишалося нічого кращого, як продовжувати обманювати його й дати час моєму приятелю Лонсето на вигадування якогось засобу, який би раз і назавжди позбавив його клопотів. Я вважав, що прислужитися приятелю – це завжди шляхетний вчинок.
Одне слово, я вирішив, поки це можливо, вдавати молоду дівчину, і щоби повправлятися в цьому, сів чимглибше у лектиці, усміхаючись, опускаючи погляд і роблячи всілякі жіночі гримаси. Я також нагадав собі, що повинен ходити, утримуючись від великих кроків і взагалі від усіляких надто вільних рухів.
Поки я роздумував над цим, раптом густа хмара пилу сповістила про наближення віце-короля. Гофмейстер попросив, щоб я висів з лектики й оперся на його руку. Віце-король приклякнув на одне коліно й сказав:
– Прийми, сеньйоро, освідчення в коханні, яке почалося з твоїм народженням, а закінчиться з моєю смертю.
Потім поцілував мені руку й, не чекаючи відповіді, посадив до лектики, сам же сів на коня, і ми рушили в дальшу дорогу.
Коли він, не звертаючи на мене особливої уваги, гарцював біля моїх дверцят, я мав час без поспіху роздивитися його. Це вже не був той юнак, якого Марія де Торрес вважала таким вродливим, коли він убивав бика чи повертався з плугом у Вільяці. Віце-король ще міг вважатися гарним чоловіком, але колір його обличчя, спаленого тропічним сонцем, більше наближався до чорного, ніж до білого.
Густі, обвислі брови надавали його обличчю такого страшного виразу, що навіть коли він хотів його пом’якшити, риси мимоволі набирали якихось жахливих форм. З чоловіками він говорив громовим голосом, з жінками ж пищав так тоненько, що не можна було утриматися від сміху. Коли він звертався до своїх людей, здавалося, що він віддає команди цілому війську, зі мною ж говорив так, наче за мить до битви питав, які будуть накази.
Чим більше я приглядався до віце-короля, тим неспокійнішим ставав. Я передчував, що коли він викриє мою стать, то накаже, мабуть, немилосердно відшмагати мене, і боявся тієї хвилини, як вогню. Тому мені не треба було вдавати боязкого, бо я й справді весь тремтів і не смів ні на мить підвести очей.
Ми прибули до Вальядоліда. Гофмейстер подав мені руку й відвів у призначене для мене приміщення. Обидві тітки пішли разом зі мною; Ельвіра також хотіла увійти, але її прогнали, як вуличного хлопчиська. Що стосується Лонсето, то він разом із слугами залишився в стайні.
Опинившись сам на сам із тітками, я впав їм до ніг, благаючи, щоб вони мене не зрадили, і описуючи їм страшні покарання, на які могла мене приректи їх балакучість. Думка, що мене можуть відшмагати, ввергла мою тітку у відчай, тому вона поєднала свої прохання з моїми, але всі ці умовляння були непотрібні. Марія де Торрес, налякана так само, як і ми, думала тільки про те, як відтягти остаточне вирішення всього цього. Нам сповістили, що обід вже готовий. Віце-король чекав мене біля дверей їдальні, відвів на місце й, сівши по праву руку від мене, сказав:
– Сеньйоро, моє теперішнє інкоґніто лише прикриває мій віце-королівський сан, але не скасовує його. Тому пробач мені, якщо я дозволяю собі сісти по праву руку від тебе, але так само чинить наш милостивий монарх, якого я маю честь представляти, по відношенню до найяснішої королеви.
Потім гофмейстер розсадив усіх інших згідно з їхніми титулами, залишивши перше місце для сеньйори де Торрес.
Усі довго їли в мовчанні, яке нарешті перервав віце-король, сказавши, звертаючись до сеньйори де Торрес:
– З прикрістю бачу, що в листі, який ви, сеньйоро, написали до мене в Америку, ви начебто висловили сумнів щодо виконання обіцянки, яку я дав вам майже тринадцять років тому.
– Справді, ясновельможний сеньйоре, – відповіла тітка Ельвіри, – і якби я сподівалася такого безсумнівного виконання обіцянки, то постаралася б, щоб моя племінниця була більш гідною вашої високості.
– Видно, – перебив її віце-король, – що ви, сеньйоро, з Європи, бо в Новому Світі всі добре знають, що я не люблю жартувати.
Після цих слів розмова вщухла, і ніхто більше не відізвався. Коли обід закінчився, віце-король відвів мене аж до моїх покоїв. Обидві тітки пішли довідатися, що сталося з Ельвірою, яка обідала за гофмейстерським столом, я ж залишився з її служницею, яка відтоді перебувала при мені. Вона знала, що я хлопець, однак старанно прислужувала мені, хоча теж страшенно боялася віце-короля. Ми обоє підбадьорювали одне одного, і час нам минав якось весело.
Тітки незабаром повернулися, а оскільки король повідомив, що цілий день не бачитиметься зі мною, то вони потайки привели Ельвіру й Лонсето. Тоді вже радість стала спільною, ми від усього серця сміялися, так що навіть тітки, задоволені цією хвилиною відпочинку, вимушені були розділити нашу радість.
Пізнім уже вечором ми почули звуки гітари й побачили віце-короля, який, огорнувшись плащем, стояв, напівсхований, за сусіднім домом. Голос його, хоча й не юнацький, був, однак, дуже привабливим, а в плані мистецтва співу став ще досконалішим, а це свідчило, що віце-король і в Америці не забував про музику.
Мала Ельвіра, добре знаючи звичаї жіночої ґречності, зняла одну з моїх рукавичок і кинула на вулицю. Віце-король підняв її, поцілував і сховав на грудях. Але щойно я виявив йому цю ласку, як мені здалося, що до мого рахунку додасться ще сотня хльостів, як тільки віце-король дізнається, яка з мене Ельвіра. Ця думка так сильно мене засмутила, що я думав тільки про те, коли ми вже полягаємо спати. Ельвіра й Лонсето зі сльозами попрощалися зі мною.
– До завтра, – сказав я.
– Можливо, – відповів Лонсето.
Після цього я ліг у тій самій кімнаті, де стояло ліжко моєї нової тітки. Обоє ми, роздягаючись перед сном, намагалися робити це якнайскромніше.
На другий день моя тітка Даланоса розбудила нас і сказала, що Лонсето з Ельвірою вночі втекли, і не відомо, що з ними сталося. Ця звістка як громом вдарила бідолашну Марію де Торрес. Щодо мене то я подумав, що не можу зробити нічого кращого, як замість Ельвіри стати віце-королевою Мексики.
Ватажок ще вів свою розповідь, коли один з його людей прийшов доповісти йому, що було зроблено протягом дня; тож він підвівся й попросив дозволу відкласти продовження історії на наступний день.
Ребека нетерпляче зауважила, що нас завжди хтось перериває у найцікавішому місці, після чого розмова пішла вже про якісь дрібнички. Кабаліст сказав, що дістав звістку про Вічного Жида, який вже пройшов Балкани й скоро прибуде до Іспанії. Далі я не знаю, хто що робив того дня, тому переходжу до наступного, який був значно багатшим на події.
День вісімнадцятий
На світанку, коли я прокинувся, у мене з’явилося бажання відвідати нещасну шибеницю Лос-Ерманос; я сподівався, що знову знайду там якусь жертву. Прогулянка не була даремною, бо я й справді знайшов чоловіка, який лежав між двома повішениками. Бідолаха здавався вже зовсім мертвим і закоцюблим, однак коли я торкнувся його рук, то переконався, що життя ще не покинуло його. Я приніс води, щоб скропити йому обличчя, однак, бачачи, що він не приходить до тями, узяв його собі на плечі й виніс поза шибеничну огорожу. Мало-помалу він прийшов до себе, втупився в мене безумним поглядом, а потім раптом вирвався й почав тікати в поле. Якийсь час я стежив за ним, але помітивши, що він біжить у чагарники й легко зможе заблукати там, я вирішив, що мій обов’язок – наздогнати й затримати його. Незнайомець озирнувся, а побачивши, що я його переслідую, став тікати ще швидше; нарешті він перечепився, упав і поранив голову. Я обтер йому рану хусткою, потім, відірвавши шматок власної сорочки, перев’язав йому голову. Незнайомець нічого мені не сказав; тоді, заохочуваний цією покірністю, я подав йому руку й відвів у циганський табір. Протягом усього цього часу я не зумів видобути з нього жодного слова.
Прийшовши до печери, я побачив, що всі вже зібралися на сніданок; для мене залишили одне місце, посунулися також, щоб посадити незнайомця, зовсім не питаючи, хто він і звідки узявся. Такі вже звичаї іспанської гостинності, яких ніхто й ніколи не наважується порушувати.
Незнайомець накинувся на шоколад як людина, яка надзвичайно зголодніла. Ватажок циган запитав, чи то розбійники так сильно його поранили.
– Зовсім ні, – відповів я, – я знайшов цього сеньйора непритомним під шибеницею Лос-Ерманос. Ледь прийшовши до тями, він одразу щодуху почав тікати в поле; тоді, боячись, щоб він не заблудив у чагарниках, я погнався за ним і вже мав його схопити, як він упав. Причиною того, що він покалічився, є швидкість, з якою він тікав.
Почувши це, незнайомець поклав ложечку й, обернувшись до мене, дуже серйозно сказав:
– Ти неправильно висловлюєшся, сеньйоре, що, мабуть, є наслідком хибних принципів, прищеплених тобі в молодості.
Ви легко можете здогадатися, яке враження справили на мене ці слова. Проте я заспокоївся й відповів:
– Сеньйоре незнайомцю, можу тебе запевнити, що від юних літ мені прищеплювали якнайкращі принципи, які мені тим більш необхідні, що я маю честь бути капітаном валлонської гвардії.
– Я говорив, – перервав мене незнайомець, – про принципи, які склалися в тебе стосовно прискореного бігу по похилих площинах. Бо якщо хочеш говорити про моє падіння і подати його причини, то повинен узяти до уваги, що оскільки шибениця розміщена на підвищенні, то я мав бігти по похилій площині. Тому слід було прийняти лінію мого бігу за гіпотенузу прямокутного трикутника, один катет якого є паралельним горизонту, а прямий кут міститься між ним і вертикальною лінією, що веде до вершини трикутника, тобто до низу шибениці. Тоді б ти міг сказати, що мій прискорений біг по похилій площині так відноситься до падіння вздовж вертикального катета, як сам цей катет відноситься до гіпотенузи. І саме цей прискорений біг, оцінений таким чином, став причиною мого падіння, а не подвоєння моєї швидкості. Це, однак, аж ніяк не заважає мені вважати тебе капітаном валлонської гвардії.
Сказавши це, незнайомець знову зайнявся своєю чашкою, залишивши мене в непевності щодо того, як я маю поставитись до його доводів, бо я дійсно не знав чи він серйозно все це говорить, чи просто хоче з мене посміятися.
Ватажок циган, бачачи, що доводи незнайомця так мене обурили, вирішив змінити тему розмови й сказав:
– Цей шляхетний подорожній, який, схоже, чудово знає геометрію, повинен, мабуть, відпочити, тому сьогодні не слід настоювати, щоб він щось розповідав, і якщо товариство дозволить, то я займу його місце й продовжу те, що розпочав учора.
Ребека відповіла, що для неї не може бути нічого приємнішого, і ватажок почав так:
Продовження історії ватажка циган
Якраз тоді, коли нас учора перервали, я розповідав, як тітка Даланоса прибігла з повідомленням, що Лонсето втік з Ельвірою, переодягненою хлопцем, і який страх охопив нас, коли ми про це почули. Тітка Торрес, яка втратила одразу і сина, і племінницю, поринула у щонайсильніший відчай; я ж, покинутий Ельвірою, вирішив, що мені лишається тільки стати віце-королевою або піддатися покаранню, якого боявся більше від смерті.
Я саме роздумував над цією жахливою ситуацією, коли гофмейстер сповістив, що все готово до подорожі, й запропонував мені руку, бажаючи звести мене по сходах. Моя голова так була заповнена необхідністю стати віце-королевою, що я мимовільним рухом підвівся з повагою, оперся на руку гофмейстера скромно, але не без гідності, а нещасні тітки, дивлячись на це, усміхнулися, незважаючи на весь свій неспокій.
Того дня віце-король не гарцював біля моїх дверцят. Ми застали його в Торквемаді біля дверей корчми. Милість, яку я виявив йому попереднього дня, зробила його сміливішим; він показав мені рукавичку, сховану на грудях, і, подавши руку, висадив з лектики. У ту ж мить він узяв мене за руку, легко стиснув її і поцілував. Мені було приємно, що сам віце-король так зі мною поводиться, і раптом я подумав про хльости, які обов’язково мали настати після всіх цих виявів глибокої шаноби.
Нас залишили на чверть години в приміщеннях, призначених для жінок, після чого відвели на обід. Ми сіли так, як учора. Першу страву з’їли у повному мовчанні, однак за другою віце-король, звертаючись до тітки Даланоси, сказав:
– Я довідався про той жарт, який зіграв з вами ваш племінник із тим малим шалапутом погоничем. Якби ми були в Мексиці, то вони б незабаром вже були в моїх руках. Я наказав, щоб за ними відправили погоню. Якщо мої люди їх затримають, то вашого племінника урочисто відшмагають на подвір’ї отців театинців, а малий погонич провітриться на ґалерах.
Від слова «ґалери», поєднаного з думкою про її сина, сеньйора де Торрес одразу втратила притомність, я ж, почувши про хльости на подвір’ї отців театинців, упав зі стільця.
Віце-король із вишуканою ґречністю допоміг мені підвестися; я дещо заспокоївся і якомога веселіше чекав кінця обіду. Коли прибрали зі столу, віце-король, замість відвести мене до моїх покоїв, відвів нас трьох під дерева напроти корчми й, посадивши на лавці, сказав:
– Мені здалося, що ви, сеньйори, перелякалися моєї дещо удаваної суворості, яка відчутна в моєму способі мислення і яку я набув, виконуючи різні обов’язки. Насправді ж вона чужа моєму серцю; я гадаю, що досі ви знаєте мене лише з кількох моїх вчинків, не здогадуючись ані про їх причини, ані про наслідки, тому, мабуть будете раді почути історію мого життя; зрештою, випадає, щоб я її вам розповів. Познайомившись зі мною ближче, ви, без сумніву, позбудетеся тих тривог, які так раптово охопили вас сьогодні.
Сказавши це, віце-король мовчки чекав на нашу відповідь. Ми сказали йому, що дуже хочемо пізнати його краще; він подякував нам і, задоволений цими виявами цікавості, почав так:
Історія графа де Пенья Велес
Я народився в гарній місцевості поблизу Ґранади, в сільському будиночку, який мав мій батько на березі чарівного Хеніля. Ви знаєте, що для іспанських поетів наша провінція становить місце дії всіх пасторальних сцен. Вони так переконливо пояснили нам, що наш клімат впливає на пробудження любовних почуттів, що небагато знайдеться ґранадців, які б не проводили свою молодість, а часом і все життя у залицяннях і коханні.
Коли у нас молодий чоловік перший раз з’являється в товаристві, то починає він від вибору дами серця, якщо ж та приймає його поклоніння, тоді він проголошує себе її ембебесідо, тобто одержимим її привабами. Жінка, яка приймає таку жертву, укладає з ним мовчазну умову, в силу якої тільки йому довіряє своє віяло і рукавички. Віддає йому також першість, коли йдеться про те, щоб принести їй склянку води, яку ембебесідо подає на колінах. Крім того, щасливий молодик має право гарцювати біля дверцят її карети, подавати свячену воду в церкві і кілька інших таких же важливих привілеїв. Чоловіки зовсім не відчувають ревнощів від подібних відносин, бо насправді нема чого ревнувати, передовсім тому, що жінки жодного з цих залицяльників не приймають у себе, де вони, зрештою, весь день оточені дуеньями чи слугами. Якщо ж сказати вам правду, то жінки, невірні своїм чоловікам, віддають перевагу комусь іншому, а не ембебесідо. Вони тоді зазвичай звертаються до молодих кузенів, які мають доступ у дім, а найбільш зіпсовані знаходять собі коханців у найнижчих верствах суспільства.
Так виглядали упадання в Ґранаді, коли я вийшов у світ; проте цей звичай зовсім не притягав мене, і не тому що в мені не було чулості, навпаки, моє серце, можливо, більше, ніж будь-чиє, зазнало впливу нашого клімату, і потреба кохання була першим почуттям, яке оживляло мою молодість. Проте невдовзі я переконався, що кохання – це щось інше, ніж простий обмін пустими люб’язностями, прийнятий у нашому товаристві. Цей обмін був, на перший погляд, зовсім невинний, однак, збуджуючи в жіночому серці зацікавленість людиною, якій вона ніколи не буде належати, водночас послаблював інтерес до того, кому вона належала насправді. Ця суперечність обурювала мене тим більше, що кохання і шлюб я завжди вважав чимось неподільним. Цей останній, прикрашений усіма привабами кохання, став потаємною і водночас найдорожчою з моїх думок, божеством моєї уяви.
Признаюся вам, що ця думка настільки підкорила собі мою душу, що я часом починав говорити невідомо що, і здалеку мене цілком можна було взяти за справжнього ембебесідо[34]34
Див. «Мемуари» мадам д’Онуа (прим. автора)
[Закрыть].
Якщо я заходив до якогось дому, то замість того, щоб почати звичайну розмову, я одразу уявляв собі, що цей дім належить мені, а я помістив у ньому свою дружину. Я прикрашав її кімнату найпрекраснішими індійськими тканинами, китайськими циновками і перськими килимами, на яких, здавалося мені, я бачу сліди її ніг. А ще я вдивлявся в софу, на якій, на мою думку, вона найчастіше любила сидіти. Якщо вона виходила подихати свіжим повітрям, то виявляла, що ґанок увитий найпахучішими квітами, а пташник заповнений найбільш рідкісними птахами. Спальня її була для мене святинею, до якої навіть моя уява боялася увійти.
Коли я так потопав у своїх мріях, розмова продовжувалась, як і завжди, я ж відповідав без будь-якого зв’язку із запитаннями, які мені задавали. Більш того, я завжди відповідав роздратовано, не радий, що перервали мої марення.
Отак дивно я поводив себе, приходячи до когось з візитом. На прогулянках мене охоплювало таке ж шаленство; якщо треба було перейти потічок, то я брів по коліна у воді, залишаючи камені для своєї дружини, яка спиралася на моє плече, винагороджуючи ці старання божественною усмішкою. Дітей я любив до нестями. Коли я зустрічав їх, то засипав пестощами, а жінка, яка годувала немовля груддю, здавалася мені вінцем творіння.
Сказавши це, віце-король звернувся до мене й промовив шанобливо й разом з тим чуло:
– У цьому відношенні я й досі не змінив своїх почуттів і сподіваюся, що незрівнянна Ельвіра не дозволить, аби кров її дітей була зіпсована нечистим молоком годувальниці.
Ці слова збентежили мене більше, ніж ви можете собі уявити. Молитовно склавши руки, я сказав:
– Ясновельможний сеньйоре, ніколи не говори мені, будь-ласка, про такі речі, бо я нічого тут не розумію.
– Мені дуже шкода, ангельська Ельвіро, – відповів віце-король, – що я дозволив собі уразити твою скромність. Зараз я приступаю до продовження моєї історії і обіцяю не робити більше подібних помилок.
Після цих слів він продовжив так:
– Ця розсіяність справила, що в Ґранаді мене вважали несповна розуму, та, по суті, не дуже й помилялися. Говорячи точніше, мене вважали несповна розуму тому, що моя ненормальність відрізнялася від безумства всіх інших ґранадців; я б міг вважатися нормальним, якби відкрито проголосив себе несповна розуму від краси якоїсь із моїх знайомих дам. Однак оскільки в такій славі немає нічого приємного, я вирішив на якийсь час покинути рідні краї. Були ще й інші причини, які мене до цього схиляли. Я хотів бути щасливим зі своєю дружиною, і щасливим тільки завдяки їй. Якби я одружився з кимось зі своїх землячок, вона, згідно зі звичаєм, мусила би прийняти залицяння якого-небудь ембебесідо, а ці відносини, як ви вже помітили, не узгоджувалися з моїм способом мислення.
Вирішивши виїхати, я подався до мадридського двору, але й там знайшов ті самі нудотні люб’язності, тільки під іншою назвою. Назва «ембебесідо», яка зараз з Ґранади перейшла до Мадрида, тоді ще не була там відомою. Дами двору називали своїх обраних, хоча й нещасливих коханців «кортехо», а інших, з якими поводилися суворіше і лише раз чи два на місяць нагороджували усмішкою – «ґалан». Незалежно від цього, усі без винятку носили кольори обраної красуні й гарцювали поряд з її каретою; це піднімало таку куряву на Прадо, що неможливо було жити на вулицях, які прилягали до цього чарівного місця прогулянок.
Я не мав ані відповідного маєтку, ані достатньо відомого імені, щоб звернути на себе увагу при дворі; усе ж на мене звернули увагу завдяки вмінням, які я виявляв у бої биків. Король кілька разів говорив зі мною, ґранди ж виявили мені честь, шукаючи моєї дружби. Я був знайомий навіть з графом Ровельясом, але він, будучи непритомним, не міг мене бачити, коли я врятував його від смерті. Двоє його пікадорів добре знали, хто я такий, але були, видно, зайняті тоді чимось іншим, інакше не впустили б нагоди отримати вісімсот пістолів нагороди, яку граф пообіцяв тому, хто назве йому ім’я його спасителя.
Одного дня, обідаючи у міністра фінансів, я опинився поряд із доном Енріке де Торрес, вашим чоловіком, який приїхав до Мадрида в своїх справах. Я мав честь уперше розмовляти з ним, але його особа викликала довіру, тому я невдовзі скерував розмову на свій улюблений предмет, тобто на кохання і шлюб. Я запитав у дона Енріке, чи дами в Сеґовії також мають своїх ембебесідо, кортехо і ґаланів.
– Зовсім ні, – відповів він, – наші звичаї ще й досі не знають осіб такого роду. Коли наші жінки йдуть на прогулянку алеєю, що зветься Сокодовер, то найчастіше обличчя в них напівзакрите, і ніхто не відважується наблизитися до них, незалежно, йдуть вони пішки чи їдуть каретою. Крім того, у себе в домах ми приймаємо тільки з першим візитом, як чоловіків, так і жінок. Ці останні проводять вечори на балконах, що злегка піднімаються над вулицею. Чоловіки тоді затримуються й розмовляють зі знайомими, а молодь, обійшовши всі балкони один за одним, закінчує вечір перед будинком, де є панна на виданні.
– При цьому, – додав дон Енріке, – з усіх балконів Сеґовії мій відвідують хіба найчастіше. Сестра моєї дружини, Ельвіра де Норунья, не тільки має всі надзвичайні достоїнства моєї дружини, але ще й відзначається красою що перевищує принади всіх відомих мені жінок.
Ці слова справили на мене велике враження. Особа така гарна, обдарована такими рідкісними якостями, та ще з місцевості, де не було ембебесідо, була, як мені здалося, самим небом призначена для мого щастя. Кілька жителів Сеґовії, з якими я розмовляв, одностайно підтвердили слова дона Енріке про красу Ельвіри, тому я вирішив, що оціню її сам.
Я ще не покинув Мадрид, а мої почуття до Ельвіри вже досягли значної сили, але водночас і збільшилася моя нерішучість. Приїхавши до Сеґовії, я не наважився прийти з візитом до сеньйора де Торрес чи інших осіб, з якими познайомився в Мадриді. Я хотів, щоб хтось підготував Ельвіру до зустрічі зі мною так, як я був підготований до зустрічі з нею. Я заздрив тим, чиє гучне ім’я чи гарні якості завжди йдуть попереду, бо думав, що якщо я з першого погляду не завоюю прихильності Ельвіри, то будь-які мої подальші старання будуть марними.
Кілька днів я провів у заїжджому дворі, ні з ким не бачачись. Нарешті я звелів відвести мене на вулицю, де стояв дім сеньйора де Торрес. Напроти я помітив напис, де було сказано, що здається квартира. Мені показали кімнатку на піддашші, я погодився найняти її за дванадцять реалів на місяць, назвався іменем Алонсо й сказав, що приїхав у торгових справах.
Тим часом усі мої справи зводилися до споглядання крізь жалюзі моїх вікон. Увечері я побачив вас, сеньйоро, на балконі в товаристві незрівнянної Ельвіри. Чи слід мені сказати всю правду? Спершу мені здалося, що я бачу звичайну гарненьку дівчину, але, придивившись краще, я побачив, що надзвичайна гармонія рис, яка робила її красу не такою ефектною, засліплювала своїм блиском при порівнянні з будь-якою іншою жінкою. Ти сама, сеньйоро, була тоді надзвичайно гарною, але мушу визнати, що навіть ти програвала в порівнянні зі своєю сестрою.
Зі свого піддашшя я з надзвичайним задоволенням переконався, що Ельвіра була абсолютно байдужою до всіх виявів поклоніння і що вони їй навіть навівали нудьгу. Проте, з іншого боку, цей факт відбив у мене охоту примножити тлум її поклонників, тобто людей, які навівали їй нудьгу. Я вирішив спостерігати через вікно, поки не випаде краща можливість зав’язати знайомство, і якщо сказати вам правду, я покладав певні надії на бій биків.
Ти пригадуєш, сеньйоро, що я тоді непогано співав, тож не міг утриматись, щоб не дати почути мій голос. Коли всі залицяльники вже розходились, я сходив з піддашшя й під акомпанемент гітари найкраще, як умів, співав тірану. Я повторював це кілька вечорів поспіль і нарешті помітив, що ви розходитесь, лише вислухавши мою пісню. Це відкриття наповнило мою душу незрозуміло солодким почуттям, яке, однак, було ще далеким від надії.
