Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Автор книги: Ян Потоцкий

Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 47 страниц)

День тридцятий

Прокинувшись, я вже не знайшов своїх кузин. Стурбований, я озирнувся довкруж і побачив перед собою довгу, освітлену ґалерею; я здогадався, що це дорога, якою повинен іти. Я швиденько одягнувся й пішов; через півгодини я дійшов до стрімких сходів, якими за власним бажанням міг або піднятися на поверхню землі, або заглибитись у її нутрощі. Я обрав другий шлях і спустився в підземелля, де побачив надгробок з білого мармуру, освітлений чотирма лампами, і старого дервіша, який читав біля нього молитви.

Старець повернувся до мене й промовив лагідним голосом:

– Привіт тобі, сеньйоре Альфонсе, ми вже давно чекаємо тут на тебе.

Я запитав його, чи це часом не підземелля Касеар-Ґомелесу.

– Ти не помилився, шляхетний назарею, – відповів дервіш. – Ця труна містить у собі знамениту таємницю Ґомелесів; але перш ніж я розповім про цей важливий предмет, дозволь запропонувати тобі легку закуску. Тобі потрібні будуть усі сили твого розуму й тіла, а може ж так бути, – додав він злостиво, – що це останнє домагається відпочинку.

Після цих слів старець відвів мене в сусідню печеру, де я знайшов чисто накритий стіл зі сніданком; коли я поїв, він попросив мене, щоб я уважно послухав, і сказав:

– Сеньйоре Альфонсе, мені відомо, що твої прекрасні кузини розказали тобі про історію твоїх предків і про значення, якого вони надавали таємниці Кассар-Ґомелесу. Бо й справді немає в світі нічого важливішого. Людина, яка володіє нашою таємницею, легко могла би примусити скоритися цілі народи й, можливо, заснувати навіть всесвітню імперію. Проте, з іншого боку, ці могутні й небезпечні засоби, опинившись у нерозважливих руках, могли б надовго знищити порядок, що оснований на підкоренні. Закони, які одвічно керують нами, передбачають, що таємниця може бути відкрита людям тільки з роду Ґомелесів, та й то лиш тоді, коли численні випробування підтвердять незламність і чесність напрямку їх думок. Слід би також вимагати принесення урочистої присяги, підкріпленої безліччю релігійних обрядів. Однак, знаючи твій характер, ми можемо задовольнитися твоїм чесним словом, що ти нікому не зрадиш того, що тут побачиш чи почуєш.

Мені в першу мить здалося, що, будучи на службі іспанського короля, я не повинен давати слова, не довідавшись спершу, чи не побачу я в печері речей, які б заперечували його гідність. Я сказав про це дервішу.

– Твоя обачливість, сеньйоре, цілком доречна, – відповів старець. – Твоя рука належить королю, але тут ти знаходишся в підземних краях, куди його влада ніколи не проникала. Рід, з якого ти походиш, також накладає на тебе певні обов’язки, нарешті чесне слово, якого я від тебе вимагаю, є тільки продовженням того, яке ти вже дав своїм кузинам.

Я погодився з цим поясненням, хоча й дещо особливим, і дав слово, якого від мене вимагали.

Тоді дервіш штовхнув одну стіну надгробка й показав мені сходи, які вели до ще глибшого підземелля

– Зійди туди, – сказав він, – мені немає потреби супроводжувати тебе, однак увечері я прийду по тебе.

Тож я зійшов і побачив речі, про які розповів би вам зі щирим задоволенням, якби дане мною слово честі не було для цього нездоланною перешкодою.

Згідно з обіцянкою, дервіш прийшов по мене увечері. Ми вийшли разом і прийшли до цілком іншої печери, де нам накрили вечерю. Стіл стояв під золотим деревом, яке зображувало родовід Ґомелесів. Дерево розросталося двома головними гілками, з яких одна, призначена для Ґомелесів-магометан, немовби цвіла пишним цвітом, друга ж, Ґомелесів-християн, явно всихала і їжилася довгими й грізними тернами. Після вечері дервіш сказав:

– Не дивуйся різниці, яку ти бачиш між цими двома головними гілками. Ґомелеси, вірні законам Пророка, отримали в нагороду корони, тоді як ті другі жили незнаними й займали різні маловажні посади. Жоден з них ніколи не був допущений до нашої таємниці, і якщо для тебе було зроблено виняток, то завдячуєш цим особливій прихильності, яку отримав завдяки симпатії двох принцес із Тунісу. Та незважаючи на це, ти ще й досі маєш дуже слабеньке уявлення про нашу політику; якби ж ти схотів перейти до другої гілки, до тієї, яка розквітає і з кожним днем розквітатиме чимраз пишніше, тоді б ти мав чим задовольнити своє самолюбство і міг би здійснити грандіозні плани.

Я хотів відповісти, але дервіш не дав мені вимовити ні слова й продовжив так:

– Однак тобі належиться певна частина багатств твоєї родини й певна нагорода за зусилля, яких ти доклав, щоб прибути до нашого підземелля. Ось вексель на ім’я Естебана Моро, найбагатшого банкіра в Мадриді. Сума начебто становить тільки тисячу реалів, але один-єдиний таємний розчерк пером робить її необмеженою, і ти на своє ім’я отримаєш, скільки зажадаєш сам. А зараз ти підеш цими стрімкими сходами і коли нарахуєш тисячу п’ятсот сходинок, опинишся перед дуже низьким склепінням, де муситимеш проповзти п’ятдесят кроків і тоді опинишся посеред замку Аль-Кассар, або Кассар-Ґомелес. Ти добре зробиш, якщо переночуєш там, а на другий день біля підніжжя гори легко знайдеш табір циган. А я прощаюся з тобою, дорогий Альфонсе, і нехай наш святий Пророк просвітить тебе й покаже шлях правди.

Дервіш обняв мене, попрощався й зачинив за мною двері. Я повинен був буквально виконати його розпорядження. Спинаючись угору, я часто зупинявся, щоб передихнути; нарешті побачив над собою усіяне зірками небо. Я ліг під розваленим склепінням і заснув.

День тридцять перший

Прокинувшись, я побачив у долині циганський табір, і з пожвавлення, яке там панувало, здогадався, що вони збираються в дорогу, аби знову розпочати свої мандри, тож поспішив приєднатися до них. Я сподівався численних запитань щодо моєї відсутності протягом двох ночей, але ніхто до мене навіть не озвався, так усі були зайняті підготовкою до від’їзду.

Як тільки ми сіли на коней, кабаліст сказав:

– Цього разу можу вас запевнити, що ми достатньо наслухаємось розповідей Вічного Жида. Я ще не втратив своєї влади, як цей нахаба собі уявляє. Він вже був недалеко від Таруданта, коли я примусив його повернутися. Він незадоволений і йде якомога повільніше, але я маю засоби поквапити його.

Сказавши це, він вийняв з кишені книжку, почав читати якісь варварські закляття, і незабаром на вершині гори ми побачили старого волоцюгу.

– Дивіться на нього, – крикнув Уседа. – Негідник! Ледащо! Зараз ви побачите, як я з ним привітаюся.

Ребека почала заступатися за винуватця, і її брат, схоже, охолов від гніву, однак, коли Вічний Жид наблизився до нас, Уседа не міг стриматись, щоб не наговорити йому докорів незрозумілою для мене мовою. Потім наказав йому йти поряд з моїм конем і продовжувати далі історію своїх пригод від місця, де він її перервав.

Нещасний мандрівник нічого на це не відповів і почав так:

Продовження історії Вічного Жида

Я сказав вам, що в Єрусалимі утворилася секта іродіанів, яка твердила, що Ірод є Месією; а ще я обіцяв вам з’ясувати значення, яке євреї надають цьому слову. Тому скажу вам, що Месія давньоєврейською означає «умащений, помазаний єлеєм», «Христос» же є грецьким перекладом цього імені. Яків, пробудившись після знаменитого свого видіння, пролив єлей на камінь, на якому спочивала його голова, і назвав це місце Вефіль, тобто Дім Бога. Можете переконатися у Санхуніатона, що Уран винайшов вефілі, тобто ожилі камені. Тоді вірили, що Дух Божий входить в усе, що було освячене помазанням.

Почали помазувати царів, і Месія став синонімом царя. Коли Давид говорить про Месію, то має на увазі самого себе, в чому можна переконатися з його другого псалма. Однак, оскільки єврейське царство – розділене, пізніше захоплене чужими – стало іграшкою сусідніх держав, особливо ж коли народ був загнаний у полон, пророки щосили почали його втішати, кажучи, що настане день, коли з’явиться цар з роду Давидового. Він усмирить гординю Вавилону і з тріумфом виведе євреїв з неволі. Найпрекрасніші палаци легко поставали в пророцтвах, тому-то вони й не забарилися так забудувати майбутній Єрусалим, щоб він був гідний прийняти в своїх мурах могутнього царя, з храмом, який посідав би все, що тільки може підняти в очах народу шану до віри. Євреї, хоча й не надавали словам пророків великого значення, однак слухали їх із задоволенням. Та й, правду кажучи, неможливо вимагати, аби вони ревно цікавилися подіями, які щойно мали настати в часи праправнуків їхніх онуків.

Здається, за панування македонців пророків зовсім забули, тому в жодному з Маккавеїв не бачили Месії, хоча вони й звільнили країну від іноземного панування. І про жодного з їхніх нащадків, які носили звання царів, не говорили, що його передбачили пророки.

І зовсім інакше діялося за панування старого Ірода. Придворні цього монарха, вичерпавши за сорок років усі лестощі, які усолоджували йому життя, вмовили в нього нарешті, що він є Месією, якого заповідали пророки. Ірод, знеохочений до всього, за винятком найвищої влади, якої він з кожним днем прагнув усе більше, визнав це твердження єдиним способом переконатися, хто з підданих справді йому вірний.

Його приятелі утворили секту іродіанів, на чолі якої стояв шахрай Седекія, молодший брат моєї бабки. Ви розумієте, що ні мій дід, ні Деллій не думали вже про переселення до Єрусалиму. Вони наказали викувати невеличку шкатулку з бронзи й закрили в ній контракт продажу дому Гіллеля, а також його розписку на тридцять тисяч дариків разом із передаточним надписом Деллія на користь мого батька, Мардохея. Потім вони запечатали шкатулку й вирішили більше не думати про це, поки обставини не стануть до них сприятливішими.

Ірод помер, і Юдея стала жертвою найгірших міжусобиць. Тридцять проводирів різних партій наказали помазати себе й проголосити Месіями. Через кілька років Мардохей одружився з донькою одного з сусідів, і я, єдиний плід їхнього шлюбу, з’явився на світ в останній рік царювання Авґуста. Мій дід особисто хотів мене обрізати і з цією метою приготував чудовий бенкет, але звикнувши до самітності й знесилений віком, він внаслідок тих заходів захворів, і та хвороба протягом кількох тижнів звела його в могилу. Він віддав Богу душу в обіймах Деллія, доручивши йому, щоб він зберіг для нас бронзову шкатулку й не дозволив, аби мерзотник спокійно насолоджувався плодами свого безчинства. Моя мати, пологи якої пройшли не дуже добре, лише на кілька місяців пережила свого свекра.

У ті часи євреї мали звичай привласнювати грецькі чи перські імена. Мене назвали Агасфером. Саме під цим іменем я в 1603 році в Любеку дозволив пізнати себе Антоніо Колтерусу, в чому можна пересвідчитися з писань Дудулія; це саме ім’я я носив у 1710 році в Кембриджі, що підтверджують твори вченого Тензелія.

– Сеньйоре Агасфере, – сказав Веласкес, – про тебе згадують також у «Theatrum Europaeum».

– Можливо, – відповів Вічний Жид, – бо мене знають майже повсюди, відколи кабалісти придумали викликати мене з глибин Африки.

Тоді я втрутився й запитав Вічного Жида, чому він особливо вподобав для себе ті пустельні околиці.

– Бо там я не зустрічаю людей, – відповів він, – а якщо часом і зустріну заблукалого мандрівника чи якусь кафрську родину, тоді, знаючи лігво левиці, яка годує своїх дітей, я наводжу її на здобич і з задоволенням дивлюся, як вона пожирає їх в мене на очах.

– Сеньйоре Агасфере, – перервав його Веласкес, – ти здаєшся мені людиною з недостойним складом думок.

– Я вас застерігав, – сказав кабаліст, – що це найбільший негідник на світі.

– Якби ти прожив вісімнадцять століть так, як я, – відповів волоцюга, – то, мабуть, був би не кращим за мене.

– Сподіваюся жити довше і значно достойніше, – перебив його кабаліст. – Але досить вже цієї зухвалості, розповідай далі про свої пригоди.

Вічний Жид не відповів ані слова і продовжив так:

– Старий Деллій залишився з моїм батьком, на якого одразу звалилося стільки клопотів. Вони продовжували жити в своєму сховищі, а тим часом Седекія, який зі смертю Ірода втратив заступника, неспокійно допитувався про нас. Страх, що ми приїдемо в Єрусалим, постійно мучив його. Тому він вирішив пожертвувати нами заради власного спокою, і здавалося, що все сприяє його намірам, бо Деллій осліп, а мій батько, який був до нього щиро прив’язаний, став ще більшим відлюдником, ніж завжди. Так минуло шість років.

Тут якийсь несподіваний шум перервав розповідь блукача, який одразу скористався цією можливістю й зник нам з очей. Незабаром ми прибули на місце ночівлі, де застали вже приготовану й накриту вечерю. Їли ми, як і годилося подорожуючим, а коли все вже прибрали, Ребека, звертаючись до цигана, сказала:

– Якщо я не помиляюся, в той момент, коли нас перервали, ти говорив, що дві жінки, упевнившись, що ніхто їх не вистежує, швидко перебігли вулицю й увійшли в будинок кавалера Толедо.

Ватажок циган, бачачи, що ми прагнемо почути продовження його пригод, почав так:

Продовження історії ватажка циган

Я наздогнав обох жінок якраз, коли вони входили на сходи, і, показавши їм взірці, розповів про доручення, дане мені ревнивцем, додавши:

– Зараз, сеньйори, ви й справді увійдіть до костелу, я ж тим часом побіжу по гаданого коханця, який, як мені здається, є чоловіком однієї з вас. Як тільки він вас побачить, то не бажаючи, мабуть, аби ви знали, що він вас вистежував, піде собі, а ви тоді зможете піти, куди вам подобається.

Незнайомки послухалися моєї поради, я ж побіг до торгівця винами й розповів ревнивцю, що обидві жінки справді прийшли до костелу. Ми пішли з ним разом, і я показав йому дві оксамитні спідниці, схожі на взірці, які я тримав у руках.

Він наче ще сумнівався, але тут одна з жінок озирнулася й ніби неумисно підняла дещо заслону. І тут подружня радість розлилася по обличчю ревнивця, він невдовзі змішався з натовпом і вийшов з костелу. Я вибіг за ним на вулицю, він подякував мені й дав ще одну золоту монету. Совість не дозволяла мені прийняти її, але я не хотів зрадити себе, тож мусив сховати її в кишеню. Я провів його поглядом, потім пішов по тих жінок і провів їх до будинку кавалера. Гарніша з них хотіла мені дати золоту монету.

– Вибач, сеньйоро, – сказав я, – совість наказувала мені зрадити твого гаданого коханця, бо я розпізнав у ньому чоловіка, але негарно було б брати гроші від обох сторін.

Я повернувся до паперті святого Роха й показав дві золоті монети. Мої товариші аж скрикнули від здивування, їм часто давали подібні доручення, але ніхто їх так щедро не винагороджував. Я заніс золото до спільної каси; хлопці пішли за мною, бо хотіли натішитись здивуванням перекупки, яка й справді була вражена, побачивши стільки грошей одразу. Сказала, що не тільки дасть нам стільки каштанів, скільки ми самі схочемо, але ще й запасеться маленькими ковбасками й усім тим, що потрібно, аби напекти їх. Сподівання такого бенкету наповнило радістю нашу ватагу, я один не поділяв її і вирішив відшукати собі кращого кухаря. А тим часом ми наповнили кишені каштанами й повернулися на паперть святого Роха. Поївши, я загорнувся в плащ і заснув.

Наступного дня одна з тих жінок, з якими я вчора познайомився, підійшла до мене й вручила листа, попросивши, щоб я відніс його до кавалера. Я пішов і віддав листа його камердинеру. Незабаром мене ввели до кімнати. Зовнішність кавалера Толедо справила на мене приємне враження. Я легко зрозумів, чому він подобається жінкам. Це був молодик дуже привабливого вигляду. Йому не треба було усміхатися, бо веселість світилася в кожній рисочці його обличчя, при цьому була якась принадність у кожному його русі; можна було здогадуватись про пустотливість і несталість його поведінки, що, без сумніву, могло б зашкодити йому у жінок, якби кожна з них не буда переконана, що зможе угамувати найлегковажнішого мужчину.

– Друже мій, – сказав кавалер, – я вже знаю твою кмітливість і чесність. Хочеш поступити до мене на службу?

– Це неможливо, – відповів я. – Я дворянського походження і не можу виконувати обов’язки слуги. А жебрацьке становище я обрав сам, бо від цього нікому немає ніякої шкоди.

– Чудово, – вигукнув кавалер, – оце відповідь, достойна справжнього кастильця. Скажи мені, що я можу для тебе зробити?

– Сеньйоре кавалере, – відповів я, – мене повністю влаштовує моє становище, воно цілком пристойне і дає мені засоби для життя, але признаюся щиро, що кухня там не найкраща. Якщо ти дозволиш мені, щоб я їв з твоїми людьми, то вважатиму це найбільшим щастям для себе.

– З найбільшою охотою, – сказав кавалер. – У ті дні, коли я приймаю у себе жінок, то, як правило, відсилаю слуг, і якби тоді твоє шляхетське походження дозволило тобі прислужувати нам за столом…

– Якщо ти, сеньйоре, будеш зі своєю коханкою, – відповів я, – тоді я з задоволенням можу вам прислужувати, бо стаючи корисним для тебе, я тим самим ушляхетнюю свій вчинок.

Сказавши це, я попрощався з кавалером і подався на вулицю Толедо. Запитав про будинок сеньйора Авадоро, але ніхто не міг мені відповісти. Тоді я запитав про будинок Феліпе дель Тінтеро Ларґо. Мені показали балкон, де я побачив солідного чоловіка, який курив сиґару і – як мені здалося – рахував черепиці на палаці герцоґа Альби. Голос природи живо відгукнувся в моєму серці, але водночас мене зацікавило, що природа обдарувала батька таким надлишком поважності, так мало приділивши її в той же час синові. Я гадав, що вона вчинила б краще, розділивши ту поважність порівну між обома; щоправда, я тут же подумав, що Господу слід дякувати за все, і задовольнившись цим висновком, повернувся до товаришів. Ми пішли спробувати ковбаски в перекупки, які так мені припали до смаку, що я зовсім забув про обід у кавалера.

Під вечір я помітив обох жінок, які заходили до його дому. Бачачи, що вони залишаються там досить довго, я пішов довідатись, чи не потрібні мої послуги, але саме в цей момент вони вийшли. Я звернувся з кількома двозначними словами до гарнішої, яка замість відповіді легенько вдарила мене віялом по щоці. Трошки пізніше до мене підійшов молодий чоловік досить пихатого вигляду з вишитим на плащі мальтійським хрестом. Решта його одягу зраджувала в ньому подорожнього. Він запитав мене, де живе кавалер Толедо. Я відповів, що можу його відвести. В передпокої ми не знайшли нікого, тому я відчинив двері й увійшов разом з ним усередину.

Кавалер Толедо страшенно здивувався.

– Що я бачу, – вигукнув він, – чи це ти, любий мій Аґіларе? Ти в Мадриді, яке ж це щастя! А що там діється на Мальті? Що поробляє великий маґістр? А великий командор? А пріор послушників? Дай же я обніму тебе, любий друже!

Кавалер Аґілар відповідав на це з такою ж чулістю, але з далеко більшою повагою. Я здогадався, що двоє приятелів захочуть повечеряти разом. У передпокої я знайшов потрібний посуд і побіг чимшвидше по вечерю. Коли стіл був уже накритий, кавалер Толедо попросив мене принести з винарні дві пляшки французького шипучого вина. Я виконав його прохання і відкрив пляшки.

Тим часом обидва приятелі розмовляли, пригадуючи безліч спільних спогадів, після чого Толедо сказав:

– Не розумію, яким чином, обдаровані зовсім протилежними характерами, ми можемо жити в такій тісній дружбі. Тобі притаманні всі чесноти, я ж, незважаючи на це, люблю тебе так, наче ти найгірший чоловік на землі. І я справді поведінкою своєю підтверджую ці слова, бо я досі ні з ким не заприятелював у Мадриді, і ти все ще залишаєшся єдиним моїм другом. Але, правду кажучи, я не настільки ж вірний у коханні.

– Ти все ще дотримуєшся тих самих поглядів стосовно жінок? – запитав Аґілар.

– Не зовсім, – відповів Толедо, – раніше я чимшвидше кидав одну коханку заради другої, тепер же переконався, що в цей спосіб трачу надто багато часу й зазвичай розпочинаю новий роман, ще не закінчивши перший, а десь вдалині вже виглядаю третій.

– Отже, – сказав Аґілар, – ти все ще не зрікся своєї легковажності?

– Я ні, – відповів Толедо, – але боюся, щоб вона мене не покинула. Мадридські жінки мають у своєму характері щось таке улазливе, таке невідчепне, що людина часто мимоволі стає більш моральною, ніж би їй того хотілося.

– Я зовсім не розумію твоїх слів, – сказав Аґілар, – зрештою, в цьому немає нічого дивного, адже наш орден – військовий і водночас духовний; ми приносимо обітницю і як монахи, і як священики.

– Саме так, – додав Толедо, – або як жінки, коли вони присягають на вірність чоловікам.

– І хто ж із нас знає, – сказав Аґілар, – чи не чекає їх страшна кара на тому світі за порушення присяги?

– Друже мій, – сказав Толедо, – я вірю у все те, в що повинен вірити християнин, але мені здається, що тут є певне непорозуміння. Це що ж, чорт забирай, ти хочеш, щоб дружину оїдора Ускаріса цілу вічність смажили в огні тільки за те, що вона сьогодні одну годинку провела зі мною?

– Віра вчить нас, – відповів Аґілар, – що є ще й інші місця для покаяння.

– Ти маєш на думці чистилище, – сказав Толедо. – Я пройшов крізь нього, коли був закоханий у ту чортову Інесу з Наварри, найдивовижніше, найвимогливіше і найревнивіше створіння, яке я бачив колись у житті; але відтоді я зарікся мати будь-коли справу з театральними богинями. Але я тут патякаю, а ти ані п’єш, ані закусюєш; я вже спорожнив цілу пляшку, а твоя чарка все ще повна. Про що ти думаєш? Над чим так замислився?

– Я замислився, – сказав Аґілар, – над сонцем, яке сьогодні бачив.

– Не можу тобі заперечити, – перебив його Толедо, – бо я теж його бачив.

– Замислився також, – додав Аґілар, – над тим, чи побачу його завтра.

– Я не сумніваюся в цьому, особливо якщо не буде туману.

– Не ручайся, бо я, може, не доживу до завтра.

– Мушу сказати, – промовив Толедо, – що ти привіз нам з Мальти думки, які не надто надаються до столу.

– Людина завжди упевнена в своїй смерті, – перебив його Аґілар, – лиш ніколи не знає, коли прийде її остання хвилина.

– ГІослухай-но, – сказав Толедо, – признайся, від кого ти почув такі приємні новини? Це мав бути хтось дуже потішний. Ти часто з ним вечеряєш?

– Помиляєшся, – відповів Аґілар, – сьогодні вранці мені казав про це мій духівник.

– Як це, – вигукнув Толедо, – ти приїздиш у Мадрид і того самого дня ідеш сповідатися? Чи не дуель привела тебе сюди?

– Саме тому я й пішов до сповіді.

– Чудово, – сказав Толедо, – давно вже я не тримав у руках шпаги; якщо хочеш, я можу бути твоїм секундантом.

– Дуже жаль, – відповів Аґілар, – але ти якраз та єдина людина, яку я не можу просити про таку послугу.

– Господе милосердний! – вигукнув Толедо. – Ти знову розпочав ту чортову суперечку з моїм братом?

– Саме так, друже мій, – відповів Аґілар, – герцоґ Лерма не погодився дати мені сатисфакцію, якої я від нього вимагав, і сьогодні вночі ми маємо битися при світлі смолоскипів на березі Мансанаресу, під великим мостом.

– Великий Боже! – з гіркотою вигукнув Толедо. – Значить, сьогодні увечері я маю втратити брата або друга?

– Можливо, обох, – відповів Аґілар. – Ми битимемося не на життя, а на смерть; замість шпаг ми погодилися на довгий стилет у правій і кинджал у лівій руці. Ти сам знаєш, яка це страшна зброя.

Толедо, чула душа якого легко піддавалася різним настроям, після буйних веселощів одразу впав у найпохмуріший розпач.

– Я передчував твій біль, – сказав Аґілар, – і тому не хотів бачитися з тобою, але пролунав голос з неба, наказавши мені, щоб я застеріг тебе перед карами, які чекають нас у майбутньому житті.

– Ах, – закричав Толедо, – прошу тебе, не думай про моє навернення.

– Я всього лиш солдат, – сказав Аґілар, – я не вмію читати проповіді, але повинен слухатись гласу Божого.

Тут годинник пробив одинадцять, Аґілар обійняв приятеля й сказав:

– Послухай, Толедо: потаємні передчуття підказують мені, що я загину, але я хочу, щоб моя смерть послужила твоєму спасінню. Я відтягну поєдинок аж до півночі. Тоді будь уважним; якщо померлі можуть якимись знаками дати про себе знати живим, у такому разі будь певен, що твій приятель постарається переконати тебе в існуванні того світу. Тільки попереджаю тебе, будь дуже уважний рівно опівночі.

Сказавши це, Аґілар ще раз обняв приятеля і вийшов. Толедо кинувся на ліжко й залився слізьми, я ж вийшов у передпокій, не зачиняючи за собою дверей. Мені було цікаво, як це все закінчиться.

Толедо вставав, дивився на годинник, після чого знову падав на ліжко й плакав. Ніч була темною, тільки спалахи далеких блискавок продиралися часом крізь шпари віконниць. Гроза була чимраз ближчою, і її загроза тільки посилювала похмурість нашого становища. Пробило північ, і з останнім ударом ми почули, як хтось тричі стукнув у віконницю.

Толедо відкрив віконницю й запитав:

– Ти загинув?

– Загинув, – відповів замогильний голос.

– Чи є чистилище на тому світі? – запитав Толедо.

– Є, і я там перебуваю, – відповів той самий голос, після чого ми почули протяжний, болісний стогін.

Толедо впав на землю ниць, потім підхопився, узяв плащ і вийшов. Я подався за ним; ми повернули на дорогу до Мансаранесу, але ще не дійшли до великого мосту, як побачили групу людей, кілька з яких несли смолоскипи. Толедо пізнав свого брата.

– Тобі немає потреби йти далі, – сказав йому герцоґ Лер-ма, – якщо не хочеш спіткнутися об труп свого приятеля.

Толедо впав непритомний. Бачачи, що він у руках близьких людей, я повернувся на свою паперть і почав роздумувати над усім тим, свідком чого був. Отець Санудо не раз згадував нам про чистилище, і цей новий доказ не справив на мене надзвичайного враження. Заснув я міцно, як завжди.

Наступного дня першою людиною, яка зайшла до костелу святого Роха, був Толедо, але такий блідий і вимучений, що я ледь пізнав його. Він довго молився і нарешті зажадав сповідника.

Коли циган дійшов до цього місця, його дальшу розповідь перервали, він мусив нас покинути, і ми розійшлися кожен у свій бік.