Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 31 (всего у книги 47 страниц)
День сорок перший
Такий спосіб затримати подорожніх здався мені трошки дивним, я хотів навіть запропонувати ватажкові певні зауваження щодо цього, але циган зі сходом сонця наказав згорнути табір, і по голосу його я здогадався, що мої поради ні до чого б не привели.
На цей раз ми від’їхали тільки на кілька верст, до місця, де колись давно мав відбутися землетрус, бо ми побачили величезну скелю, майже розколоту надвоє. Ми пообідали, після чого кожен пішов до свого намету.
Під вечір я подався до ватажка, бо почув у його наметі надзвичайний ґвалт. Там я застав двох американців і нащадка Пісарро, який з нахабною пихатістю домагався, щоб йому віддали лам. Ватажок терпляче слухав його, і ця покірність так роззухвалила сеньйора де Ієрро Санґре, що він став кричати ще голосніше, щедро обзиваючи цигана негідником, злодієм, розбійником і тому подібним. Тоді ватажок голосно свиснув, і намет потихеньку став заповнюватись озброєними циганами. У міру того, як їх ставало чимраз більше, сеньйор де Ієрро Санґре дедалі більше вгамовувався і нарешті почав так труситися, що ледь можна було почути, що він говорить. Ватажок, побачивши, що той заспокоївся, приязно простягнув йому руку й сказав:
– Пробач, хоробрий перуанцю, обставини свідчать проти мене, і я розумію твій слушний гнів, але піди, будь добрий, до маркіза Торреса Ровельяса й запитай його, чи не пам’ятає він такої собі сеньйори Даланоси, племінник якої, спонукуваний самою лише ґречністю, погодився стати віце-королевою Мексики замість сеньйорити Ровельяс. Якщо він не забув про це, попроси його, щоб він зробив нам честь і прийшов до нас у гості.
Дон Ґонсальво де Ієрро Санґре, щасливий тим, що ситуація, яка починала сильно його непокоїти, так вдало завершилася, пообіцяв якнайретельніше виконати дане йому доручення. Коли він пішов, циган звернувся до мене:
– Колись давно маркіз Торрес Ровельяс захоплювався читанням романів, тому треба прийняти його в такому місці, яке б йому сподобалося.
Ми увійшли в ущелину, затінену з обох боків густими заростями, і мене вразив несподіваний ландшафт, зовсім несхожий на те, що я досі бачив. Гострі скелі – порозривані й водночас прикрашені галявинами, на яких вишукано, але без збереження симетрії були розсаджені купами квітучі кущі – оточували озеро з темно-зеленою водою, прозорою аж до самого дна. Там, де скелі доходили до води, вузькі стежки, викуті в камені, вели з однієї галявини на іншу. Де-не-де вода впливала в ґроти, схожі на ті, які прикрашали острів Каліпсо. Це були чарівні куточки, спека ніколи туди не доходила, а освіжаюча вода немовби кликала до себе перехожого. Глибоке мовчання означало, що вже віддавна жодна людина не проникала в ці місця.
– Оце, – сказав ватажок, – провінція мого маленького царства, в якій я провів кілька років життя – якщо не найщасливіших, то принаймні найменш бурхливих. Але вже незабаром прийдуть, мабуть, обидва американці, тож подивимося, чи нема тут якогось куточка, де б ми могли на них почекати.
Після цих слів ми увійшли в одну з найпривабливіших печер, де до нас приєдналися Ребека, її брат і Веласкес. Невдовзі ми побачили обох стариганів, які наближалися до нас.
– Невже й справді, – сказав один з них, – я через стільки років знову зустрічаю людину, яка в моїй молодості зробила мені таку значну послугу? Я часто розпитував про тебе, навіть сповіщав тобі про себе, ще коли ти був з кавалером Толедо, але потім…
– Саме так, – перервав його ватажок, – потім мене було важче знайти; але сьогодні, коли ми знову разом, я сподіваюся, сеньйоре, що ти зробиш мені честь і проведеш у цих місцях кілька днів. Гадаю, що після такої втомливої подорожі відпочинок не буде зайвим.
– Це справді чарівне місце, – сказав маркіз.
– Таким воно принаймні вважається, – відповів циган. – За панування арабів це місце називали Іфрит-хамам, тобто Диявольська лазня, а тепер воно носить назву Ла-Фріта. Жителі Сьєрра-Морени бояться сюди приходити й вечорами розповідають одне одному про незвичайні речі, які тут діються. Я не маю наміру з’ясовувати їм, що вони помиляються, тому просив би, щоби більша частина ваших людей залишалися в долині, там де я розбив свій табір.
– Дорогий друже, – відповів маркіз, – дозволь тільки, щоб був зроблений виняток для моєї доньки й мого майбутнього зятя.
Замість відповіді ватажок низько вклонився й послав своїх людей, щоб привели родину й кількох слуг маркіза.
Поки циган показував своїм гостям долину, Веласкес підняв якийсь камінчик, уважно оглянув його й сказав:
– Немає сумніву, що в будь-якій нашій скловарній печі можна б розтопити цей камінчик на звичайному вогні, не додаючи ніяких інших речовин. Ми з вами знаходимося в кратері погаслого вулкану. Він має форму перевернутого конуса; якби ми знали довжину стіни, то можна було б вирахувати його глибину й визначити силу, потрібну, щоб його видовбати. Над цим варто добре подумати.
Веласкес роздумував якийсь час, дістав свої таблички, почав щось писати на них, після чого додав:
– Мій батько мав дуже вірне уявлення про вулкани. На його думку, вибухова сила, яка виникає в кратері вулкану, перевищує сили, які ми приписуємо чи то водяній парі, чи то пороху, і з цього робив висновок, що люди пізнають колись такі рідини, дія яких з’ясує їм більшу частину явищ природи.
– Отже, ти думаєш, сеньйоре герцоґ, – сказала Ребека, – що це озеро є наслідком виверження вулкану?
– І не інакше, – відповів Веласкес, – характер каменів і форма озера достатнім чином підтверджують це. Виходячи з гаданої величини предметів, які я бачу на протилежному березі, діаметр озера становить близько трьохсот сажнів; оскільки ж кут нахилу стіни конуса становить більш-менш сімдесят футів, то можемо припустити, що епіцентр знаходився на глибині 413 сажнів. Це означає, що вулкан викинув дев’ять мільйонів сімсот тридцять чотири тисячі чотириста п’ятдесят п’ять квадратних сажнів породи. А я вже сказав, що відомі нам сили природи, поєднані в якій завгодно кількості, не були б спроможні домогтися подібних наслідків.
Ребека хотіла щось на це відповісти, але тут увійшов маркіз зі своєю родиною; оскільки ж ця розмова не була б однаковим чином цікавою для всіх, тому ватажок, прагнучи покласти край цим математичним слебезуванням Веласкеса, сказав своєму гостю:
– Коли я тебе знав, сеньйоре, душа твоя була переповнена ніжними почуттями, і був ти гарний, як бог кохання. Твій шлюб з Ельвірою був, мабуть, низкою несказанних насолод. Ти зривав троянди на життєвому шляху, зовсім не торкаючись тернів.
– Не зовсім, – відповів маркіз. – Щоправда, ніжні почуття поглинули, може, надто велику частину мого життя, але оскільки я не занедбав жодного обов’язку порядної людини, то можу сміливо признатися в цій моїй слабості, а якщо хочете, то я познайомлю вас з історією мого життя.
Усе товариство із задоволенням прийняло цю пропозицію маркіза, який почав так:
Історія маркіза Торреса Ровельяса
Коли тебе віддали до колеґії театинців, ми жили, як ти знаєш, недалеко від твоєї тітки Даланоси. Моя мати часто ходила провідати Ельвіру, але мене з собою ніколи не брала. Ельвіра поступила в монастир, вдаючи, що хоче стати черницею, і не годилося, аби вона приймала відвідини молодого хлопця. Таким чином ми стали жертвами всіх мук, зумовлених розлукою, яку ми собі, в міру можливості, усолоджували частими листами. Їх зазвичай носила моя мати, хоча й не хотіла цього робити, твердячи, що не так легко дістати дозвіл з Рима і що, властиво, тільки після його отримання ми мали б право переписуватися. Попри ті застереження вона, однак, не перестала носити листи й приносити мені відповіді. Що стосується маєтку Ельвіри, то ніхто не смів його торкатися, бо після її постригу він мав перейти побічній лінії роду Ровельясів.
Твоя тітка розповідала моїй матері про свого дядька-театинця як про досвідчену й розсудливу людину, з якою можна порадитися щодо отримання церковного дозволу. Мати сердечно подякувала твоїй тітці й написала отцю Сантосу, який вирішив, що справа ця дуже важлива й замість відповіді сам прибув до Бурґоса з певним радником нунціатури.
Той останній приїхав під вигаданим ім’ям, бо всю цю справу хотіли утримати в таємниці. Було вирішено, що Ельвіра шість місяців залишатиметься послушницею, після чого, коли виявиться, що в неї зникло бажання до монастирського служіння, вона тільки житиме в монастирі як особа високого звання, з достатнім почтом, тобто з жінками, які теж погодяться на затворництво: але крім того вона матиме окремий дім поза монастирем, обставлений так, наче вона в ньому живе. Тим часом його зайняла моя мати й декілька юристів, які займалися справами опіки. Я повинен був вирушити зі своїм учителем до Рима, а радник невдовзі мав виїхати за нами. Однак цей останній намір не був виконаний, бо мене визнали надто молодим, аби я смів просити дозволу на шлюб, і пройшло два роки, поки я знову покинув Бурґос.
Протягом цих двох років я щодня бачився з Ельвірою в монастирській кімнаті для розмов, а решту часу присвячував писанню їй листів і читанню романів, з яких значною мірою запозичував думки для своїх любовних признань.
Ельвіра читала ті самі книжки й відповідала мені в такому ж дусі. Взагалі для всієї тієї кореспонденції ми використали небагато власних думок, але почуття наші були справжніми, а в кожному разі ми відчували взаємний потяг одне до одного. Решітка, яка нас розділяла, розпалювала наше кохання, кров грала в нас усім вогнем молодості, а сум’яття наших почуттів тільки посилювало безлад, який панував у наших головах.
Нарешті настав час від’їзду. Хвилина прощання була жахливою. Ми не вигадували і не вдавали нашого відчаю, який справді межував з безумством. Особливо Ельвіра була в жахливому стані, боялися навіть за її здоров’я. Мої страждання були не меншими, але я переносив їх з більшою мужністю, тим більше, що дорожні розваги значно їх полегшували. Також я сильно завдячував своєму наставнику, який зовсім не нагадував педанта, присипаного шкільним пилом, а навпаки, був колишнім військовим і якийсь час навіть провів при королівському дворі. Звали його дон Дієґо Сантос, і він був близьким родичем театинця Сантоса. Цей чоловік, настільки ж розумний, як і обізнаний зі світськими звичаями, намагався найрізноманітнішими способами скерувати мій розум до щирої відвертості, але схильність до замріяності вже надто сильно була в мені закорінена.
Ми прибули до Рима й одразу подалися до монсеньйора Рікарді, аудитора роти[41]41
Римська рота, найвища судова інстанція в римо-католицькій церкві.
[Закрыть], людини дуже впливової, особливо серед отців єзуїтів, які тоді верховодили в Римі. Монсеньйор Рікарді, людина гордовитого й фудульного вигляду, з великим діамантовим хрестом на грудях, прийняв нас люб’язно й сповістив, що знає причину нашого приїзду до Рима, що справа наша повинна триматися в таємниці й що ми не повинні надто часто бувати в товаристві.
– Однак, – додав він, – добре буде, якщо ви часто приходитимете до мене. Прихильність, яку я вам виявлятиму, зверне на вас загальну увагу, а уникання світських розваг продемонструє скромність, яка виставить вас у вигідному світлі. Я тим часом виясню, як налаштована Свята Колеґія стосовно вашої справи.
Ми послухалися поради Рікарді. Зранку я оглядав пам’ятки римської старовини, вечори ж проводив у віллі, яку мав Рікарді недалеко від палацу Барберіні. Гостей приймала маркіза Падулі. Це була молода вдова, яка жила у Рікарді, бо не мала ближчих родичів. Так принаймні казали люди, бо правди не знав ніхто, оскільки Рікарді був родом з Ґенуї, а припустимий маркіз Падулі помер, перебуваючи на закордонній службі.
Молода вдова мала всі необхідні якості, щоб зробити перебування в домі приємним. З привабливим виглядом поєднувалася люб’язність з усіма, стримана і сповнена гідності. Мені, однак, здалося, що на мене вона поглядає приязнішим поглядом, ніж на інших, і ставиться до мене з більшою прихильністю, яка проявлялася весь час, але в таких деталях, що були непомітними для решти товариства. Я пізнав ті таємні почуття, якими переповнені всі романи, і жалів синьйору Падулі, що вона витрачає свої зусилля на людину, яка аж ніяк не може відповісти їй взаємністю. Але попри це я охоче розмовляв із маркізою, обговорюючи улюблений свій предмет, тобто любов, різні вияви кохання, різницю між почуттям і пристрастю, між прив’язаністю і вірністю. Коли я розглядав усі ці проблеми з прекрасною італійкою, мені навіть на думку ніколи не спало, щоб я якимось чином міг зрадити Ельвіру. Мої листи до Бурґоса завжди були позначені тим самим жаром.
Одного дня я пішов на віллу без свого ментора. Не заставши Рікарді, я відправився в сад і зайшов у ґрот, схований у густих заростях жасмину й акації. Там я застав маркізу, заглиблену в роздуми, з яких її вирвав спричинений мною, коли я заходив, шелест. Живе здивування, що з’явилося на її обличчі, відверто натякнуло мені, що саме я був єдиним предметом її марень. Очі в неї були перелякані, так наче шукали порятунку від небезпеки. Вона, однак, стямилася, посадила мене обіч себе й почала звичним в Італії запитанням:
– Lei a girato questa mattina? Чи ходив ти сьогодні вранці на прогулянку?
Я відповів, що був на корсо, де бачив багато гарних жінок, а найпрекраснішою серед них була маркіза Лепарі.
– І ти, синьйоре, не знаєш гарнішої? – запитала моя сусідка.
– Вибач, синьйоро, – відповів я, – я знаю в Іспанії певну молоду особу, значно гарнішу.
Ця відповідь мала справити прикрість маркізі, бо вона знову запала в роздуми, опустила гарні очі й повним смутку поглядом втупилася в землю. Щоб відволікти її, я розпочав звичну розмову про любовні почуття; вона тоді підняла на мене млосний погляд і запитала:
– А ти переживав коли-небудь ті почуття, які так чудово вмієш описувати?
– Звичайно, – вигукнув я, – навіть у сто разів сильніші й ніжніші, і якраз до тієї особи, про надзвичайну красу якої я тобі згадував.
Не встиг я вимовити ці слова, як обличчя маркізи смертельно зблідло; вона впала на землю, мов нежива. Мені ніколи ще не траплялося бачити жінок у подібному стані, і я не знав, що робити; на щастя я помітив двох служниць в іншому кінці саду, побіг до них і послав на порятунок їхній сеньйорі.
Потім я вийшов із саду, роздумуючи про те, що зі мною трапилося, а передовсім дивуючись силі кохання й тому, що одна іскорка, запавши в серце, може заподіяти в ньому несказанне спустошення. Мені шкода було маркізу, я докоряв собі, що став причиною її страждань, однак не уявляв навіть, що міг би – чи то заради італійки, чи заради будь-якої іншої жінки на світі – забути про Ельвіру.
Наступного дня я пішов на віллу, але мене не прийняли. Синьйора Падулі погано себе почувала; наступного дня в Римі багато говорили про її хворобу, боялися навіть за її життя, я ж знову терзався думкою, що став мимовільною причиною її нещастя.
На п’ятий день після цього випадку до мене прийшла молода дівчина, закутана в мантилью, яка закривала все її обличчя. Незнайомка сказала мені таємничим голосом:
– Синьйоре чужоземцю, одна вмираюча жінка неодмінно хоче з тобою побачитись, ходи зі мною.
Я здогадався, що йдеться про синьйору Падулі, і не смів опиратися бажанню помираючої. Карета чекала на мене в кінці вулиці, я сів у неї, і ми прибули на віллу.
Через задній вхід ми увійшли в сад, потрапили в якусь темну алею, звідти, пройшовши довгим коридором і кількома такими ж темними кімнатами, прийшли в кімнату маркізи. Синьйора Падулі лежала в ліжку, вона подала мені білосніжну руку, оглянула мене повними сліз очима й тремтячим голосом промовила кілька слів, яких я спершу навіть не розчув. Я подивився на неї. Як же їй до лиця була ця блідість. Внутрішні страждання раз по раз викривляли риси її обличчя, але на устах грала ангельська усмішка. Та сама жінка, яка ще кілька днів тому була такою здоровою і веселою, сьогодні вже схилялася до могили. І я був отим негідником, якій підрізав цю квітку в самому буянні розквіту, я мав зіпхнути в прірву таку красу. Від самої цієї думки моє серце скувало кригою, мене охопив несказанний жаль, я подумав, що, може, всього лиш кількома словами можу врятувати їй життя, тож упав перед нею на коліна й притиснув її руку до своїх губ.
Пальці її палали; я гадав, що від гарячки. Я підняв очі на хвору й побачив, що вона лежить напівгола. До цього часу я ніколи не бачив, щоб жінка мала відкрите щось більше, ніж обличчя і руки. Погляд у мене затуманився, коліна затремтіли. Я зрадив Ельвіру, сам не знаючи, як до цього дійшло.
– О бог кохання, – вигукнула італійка, – ти сотворив чудо! Той, кого я кохаю, повертає мені життя.
Зі стану абсолютної невинності я поринув у вир найвитонченіших насолод. Ощасливлений надією, що до маркізи повернеться здоров’я, я вже й сам не знаю, що говорив; гордість від усвідомлення всемогутності моїх почуттів охопила все моє єство, за одними визнаннями тут же йшли інші, я відповідав непитаний і запитував, не чекаючи відповіді. До маркізи явно поверталися сили. Так минуло чотири години, врешті-решт служниця прийшла сказати нам, що вже час розлучитися.
До карети я йшов з певним трудом, спираючись на плече дівчини, яка кидала на мене такі ж палкі погляди, як і її синьйора. Я був переконаний, що славна дівчина в цей спосіб виражає мені свою вдячність за повернення здоров’я її синьйорі, і ощасливлений тим, що мені це так добре вдалося, я від усього серця обійняв її. Вдячність молодої дівчини дійсно мала бути безмежною, бо вона так само сердечно обняла мене, сказавши:
– Нічого, прийде й моя черга.
Проте ледь-но я сів у карету, як думка, що я зраджую Ельвіру, стала несказанно мучити мене.
– Ельвіро, – вигукнув я, – люба моя Ельвіро, я зрадив тебе!.. Я не вартий тебе!.. Хай буде проклята та хвилина, коли я піддався вмовлянням повернути здоров’я маркізі!
У такий спосіб я висловив усе, що звичайно говорять у таких випадках, і приїхав додому, твердо вирішивши ніколи більше не повертатися до маркізи.
Коли наш гість завершував ці слова, цигани прийшли до ватажка за наказами, і той попросив свого давнього приятеля відкласти на завтра продовження розповіді, сам же пішов до своїх людей.
День сорок другий
Наступного дня ми всі зібралися в тому самому ґроті, й маркіз, бачачи, що ми нетерпляче чекаємо на продовження історії його пригод, почав так:
Продовження історії маркіза Торреса Ровельяса
Я вже вам казав про докори совісті, які терзали мене від думки про зраду Ельвірі. Я не сумнівався, що служниця маркізи з’явиться наступного дня, щоб знову відвести мене до ліжка своєї синьйори, але присягнувся собі, що прийму її якнайгірше. Однак, на моє велике здивування, Сильвія ані наступного дня, ані пізніше не приходила. Нарешті через тиждень вона прийшла, одягнена значно краще, ніж того вимагала її приваблива зовнішність. Я вже давно помітив, що служниця гарніша від своєї синьйори.
– Сильвіє, – сказав я, – залиш мене. Через тебе я зрадив прекрасну жінку, яку кохаю. Ти обдурила мене. Я ж думав, що йду до помираючої, а ти привела мене до жінки, одержимої жагою насолод. І хоча серце моє невинне, однак про себе самого я не можу цього сказати.
– Молодий мій чужоземцю, – відповіла Сильвія, – заспокойся, ти невинний і щодо цього можеш бути цілком спокійний, але не думай, що я хочу відвести тебе до своєї синьйори, яка перебуває зараз в обіймах Рікарді.
– В обіймах свого дядька? – вигукнув я.
– Нічого подібного. Рікарді – не її дядько; ходи зі мною, я все тобі поясню.
Охоплений цікавістю, я пішов за Сильвією. Ми сіли в карету, приїхали на віллу, увійшли в сад, після чого прекрасна посланниця відвела мене до своєї кімнатки, а точніше до ґардеробної комірчини, заставленою столиками з помадою, гребенями й тому подібними предметами туалету. Вглибині стояло сніжно-біле ліжечко, з-під якого виглядала пара надзвичайно вишуканих капців. Сильвія зняла рукавички, мантилью і хустку, яку мала на грудях.
– Зупинись, – вигукнув я, – таким самим способом мене звабила твоя синьйора.
– Моя синьйора, – відповіла Сильвія, – вдалася до крайніх засобів, без яких я наразі зможу обійтися.
Кажучи це, вона відкрила шафку, дістала фрукти, печиво, пляшку вина, поставила все це на стіл, який підсунула до ліжка, і сказала:
– Вибач, прекрасний іспанцю, що не можу запропонувати тобі стілець, але останнього сьогодні вранці у мене забрали, а слуги звичайно не мають зайвих меблів. Тому сідай поруч і прийми цей скромний почастунок, запрошую тебе від усього серця.
Я не міг відмовитись від такої милої пропозиції, всівся поряд із Сильвією, почав їсти фрукти й пити вино, після чого попросив, щоб вона розповіла мені історію своєї синьйори, а вона зробила це так:
Історія монсеньйора Рікарді й Лаури Череллі, яку називали маркізою Падулі
Рікарді, наймолодший син знатної ґенуезької родини, підтримуваний своїм дядьком, який був генералом ордену єзуїтів, рано прийняв постриг і незабаром став прелатом. Привабливий вигляд і фіолетові панчохи в ті дні виявляли особливий вплив на всіх римських жінок. Рікарді охоче користувався своїми привабами і, йдучи за прикладом своїх колег, так зловживав світськими задоволеннями, що на тридцятому році життя вони всі йому набридли, і він вирішив зайнятися серйознішими справами.
Він, звичайно, не збирався зовсім зрікатися жінок, однак прагнув зав’язати триваліші й спокійніші стосунки. Проте не знав, як це зробити. Якийсь час він був cavaliere servente[42]42
Палкий залицяльник заміжньої дами (італ.).
[Закрыть] найпрекрасніших римських синьйор, але прекрасні синьйори почали кидати його заради молодших прелатів, зрештою, йому й самому вже набридли постійні залицяння, що вимагали неустанної суєти й біганини. Утриманки теж не могли його задовольнити; вони не беруть участі в товариському житті, тому невідомо, про що з ними говорити.
Стомившись від тих сумнівів, Рікарді прийшов до рішення, яке вже не одному спадало на думку і до нього, і після нього. Він вирішив знайти маленьку дівчинку і виховати її по-своєму, щоб вона його потім зробила щасливим. Справді-бо, що ж може зрівнятися з насолодою щоденно спостерігати за молодою істотою, чиї розумові приваби розвиваються разом із привабами тілесними. Яке ж то щастя самому показувати їй світ, товариство, захоплюватись її спостереженнями, слідкувати за першими спалахами почуття, прищеплювати їй свої погляди, одне слово, зробити з неї повністю віддану собі істоту. Але що ж зробити пізніше з таким чарівним створінням? Багато хто одружується, щоб позбутися клопотів. Рікарді не міг цього зробити.
Серед тих розпусних намірів наш прелат не забував про свою кар’єру. Один з його родичів, аудитор роти, очікував червоної шапочки[43]43
Червона шапочка є ознакою кардинальського сану.
[Закрыть] й отримав обіцянку, що зможе тоді передати свою теперішню посаду племіннику. Проте треба було чотири, а може, й п’ять років почекати, тому Рікарді вирішив, що тим часом може виїхати до своєї вітчизни чи навіть подорожувати.
Одного дня, коли Рікарді прогулювався вулицями Ґенуї, його зачепила молоденька тринадцятирічна дівчина з кошиком помаранч і якось особливо люб’язно просила, щоб він купив у неї кілька штук. Рікарді рукою розпусника відгорнув погано причесане волосся, яке спадало на обличчя дівчинки й побачив риси, що обіцяли неабияку красу. Він запитав у маленької перекупки, хто її батьки. Та відповіла, що має тільки матір, дуже бідну, на ймення Бастіана Череллі. Рікарді звелів відвести його до неї, назвав себе й сказав удові, що має далеку й дуже милосердну родичку, яка охоче бере на виховання молодих дівчат і потім видає їх заміж, після чого додав, що постарається влаштувати у неї маленьку Лауру.
Мати посміхнулася й відповіла:
– Я не знаю твоєї родички, монсеньйоре, яка, безумовно, є достойною дамою, але чула вже про твою доброту до молодих дівчат і охоче довірю тобі свою дочку. Не знаю, чи виховаєш ти її цнотливою, але принаймні порятуєш від бідності, яка є нестерпнішою від будь-яких гріхів.
Рікарді попросив її назвати свої умови.
– Я не продаю свою доньку, – відповіла вона, – але прийму будь-який подарунок, який ти мені, монсеньйоре, запропонуєш. Адже треба якось жити, а мені часто від голоду бракує сил для роботи.
Того самого дня Рікарді віддав Лауру на виховання одному зі своїх клієнтів. Їй одразу ж змастили руки мигдальним кремом, волосся заплели кільцями, на шию повісили перли, а руки прикрили мереживом. Дівчинка, подивившись у дзеркало, не змогла пізнати себе, однак з першого ж дня здогадалася, яке майбутнє її чекає, і намагалася пристосуватися до свого становища.
Між тим Лаура мала друзів-однолітків, які, не знаючи, що з нею сталося, дуже за неї непокоїлися. Найзавзятішим у її пошуках був Чекко Босконе, чотирнадцятирічний хлопчик, син носія, дуже, як на свій вік, сильний і смертельно закоханий у малу перекупку помаранч, яку він часто бачив чи то на вулиці, чи у нас вдома, бо був нашим далеким родичем. Я кажу «нашим», бо я теж звуся Череллі і маю честь бути двоюрідною сестрою моєї пані.
Ми тим більше непокоїлися за свою кузину, що нам не тільки нічого про неї не говорили, але навіть заборонили називати її ім’я. Я найчастіше займалася шиттям грубої білизни. Чекко ж бігав з різними дорученнями в порту, де в майбутньому мав стати носієм товарів. Закінчивши денну працю, я ходила до нього на паперть одного з костелів, і там, гірко плачучи, він сказав мені:
– Я маю чудову думку. Усі останні дні йшов сильний дощ, і синьйора Череллі нікуди не виходила з дому; я, однак, переконаний, що як тільки погода покращиться, вона не витримає, і якщо Лаура в Ґенуї, то вона піде її провідати. Тоді я здалеку побіжу за нею, і так ми дізнаємося, де сховали Лауру.
Я похвалила цей намір. Зранку випогодилося, тож я пішла до синьйори Череллі. Побачила, як вона витягала зі старої шафи ще старішу мантилью, хвилинку поговорила з нею і чимшвидше побігла попередити Чекко. Ми зачаїлися і невдовзі побачили, як синьйора Череллі виходить. Тихцем ми супроводжували її на другий кінець міста, а побачивши, що вона входить до якогось дому, знову сховалися. Через якийсь час синьйора Череллі вийшла й подалася додому. Ми входимо в дім, вбігаємо на сходи, скачемо одне поперед другого, відчиняємо двері розкішної квартири й посеред кімнати бачимо Лауру. Я кидаюся їй на шию, але Чекко вириває мене з її обіймів і прикипає до її вуст. У ту ж мить відчиняються двері прилеглої кімнати і входить Рікарді. Я дістала з десяток ляпасів, а Чекко стільки ж копняків. Прибігли слуги, й ми не встигли оком зморгнути, як опинилися на вулиці, покарані й навчені, що повинні перестати цікавитися долею нашої кузини. Чекко найнявся юнґою на корабель мальтійських піратів, і більше я про нього нічого не чула, у мене, натомість, зовсім не пропала охота поєднатися з Лаурою, навпаки, це бажання ставало щораз сильнішим.
Я служила в кількох домах і нарешті дісталася до маркіза Рікарді, старшого брата прелата. Там багато говорили про синьйору Падулі, не розуміючи, де прелат знайшов цю родичку. Довго ціла родина не могла ні про що дізнатися, нарешті те, чого не змогли пани, домоглася цікавість слуг. Ми почали зі свого боку вести розшуки й незабаром виявили, що гадана маркіза – це просто Лаура Череллі. Маркіз наказав нам зберігати таємницю й послав мене до свого брата попередити його, щоб подвоїв обережність, якщо хоче уникнути неприємних клопотів.
Я, однак, не обіцяла розповідати тобі про свої пригоди й не повинна ще говорити про маркізу Падулі, якщо досі ти знаєш тільки Лауру Череллі, віддану на виховання клієнту Рікарді. Вона недовго там залишалася; незабаром її перевезли в поблизьке маленьке містечко, де Рікарді часто її відвідував і після кожного візиту повертався щораз більше задоволений своєю вигадкою.
Через два роки Рікарді виїхав до Лондона. Подорожував він під вигаданим ім’ям і видавав себе за італійського купця. Лаура супроводжувала його під виглядом дружини. Він повіз її до Парижа й до інших великих міст, де легше було зберегти інкоґніто. Лаура з кожним днем ставала все милішою, боготворила свого добродійника й робила його найщасливішим з людей. Три роки пронеслися, як одна мить. Дядько Рікарді мав стати кардиналом і квапив його до якнайшвидшого повернення до Рима. Рікарді відвіз свою любасю в село, яким він володів недалеко від Ґориції. Наступного дня після приїзду він сказав їй:
– Мушу сповістити тобі новину, як гадаю, досить приємну. Ти тепер вдова маркіза Падулі, який не так давно помер, перебуваючи на імператорській службі. Ось папери, які підтверджують мої слова. Падулі був нашим родичем. Я сподіваюся, що ти не відкинеш, сеньйоро, моїх прохань, а приїдеш до Рима й знайдеш притулок у моєму домі.
Через кілька днів Рікарді виїхав.
Нова маркіза, полишена власним роздумам, почала замислюватись над характером Рікарді, над своїми з ним стосунками й над дальшою своєю долею. Через три місяці гаданий дядько викликав її до себе. Він весь світився блиском свого нового звання; якась частина цього блиску припала також і Лаурі, з усіх боків до неї тяглися із запевненнями у відданості. Рікарді сповістив у сім’ї, що прийняв до себе вдову маркіза Падулі, родича Рікарді по жіночій лінії.
Маркіз Рікарді ніколи не чув, щоб Падулі був одружений. Він вирішив належним чином усе з’ясувати, як я тобі вже згадувала, й відправив мене до нової маркізи, щоб переказати їй, аби вона поводилася надзвичайно обачливо. Подорожувала я морем, висадилася в Чівітавеккія й вирушила до Рима. Дісталася до маркізи, яка відіслала всіх слуг і кинулася в мої обійми. Ми стали пригадувати наші дитячі роки, мою матір, її матір, каштани, які ми їли разом, не забули й про малого Чекко; я розповіла, як бідний хлопчина найнявся на піратський корабель і безвісно пропав. Розчулена Лаура залилася слізьми, так що я ледь спромоглася заспокоїти її. Вона попросила мене не відкриватися прелату й удавати її камеристку. Якби мене зрадила вимова, то я мала твердити, що походжу з околиць Ґенуї, а не з самого міста.
Лаура вже мала готовий план дій. Протягом двох тижнів вона була веселою і балакучою, а потім зробилася похмурою, задумливою, капризною, і нічого їй не хотілося. Рікарді всілякими способами намагався приподобитися їй, але не міг повернути їй колишньої жвавості.
– Люба Лауро, – сказав він їй одного дня, – скажи, чого тобі тут бракує? Порівняй своє теперішнє становище з тим, з якого я тебе витягнув.
– А хто тебе просив, щоб ти мене з нього витягав? – відповіла Лаура, несподівано обурившись. – Саме так, я зараз шкодую за своєю колишньою бідністю. Що ж я тут відчуватиму поміж усіма цими дамами з вищого світу? Я воліла б відверту зневагу замість їх двозначної люб’язності. Ах, моє дрантя! Як же я зараз сумую за тобою! Я не можу без сліз подумати про свій чорний хліб, про каштани й про тебе, дорогий мій Чекко, який мав зі мною одружитися, як тільки став би вантажником. З тобою я б, може, й зазнала злиднів, але аж ніяк не турбот, прикростей і нудьги; принцеси були б заздрили моїй долі.
