Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Автор книги: Ян Потоцкий

Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 47 страниц)

Ян Потоцький
Рукопис, знайдений у Сараґосі

Передмова

Як офіцер французьких військ я брав участь в облозі Сараґоси. Через кілька днів після того, як місто було здобуте, заблукавши в досить віддаленій дільниці, я звернув увагу на невеличкий, гарного вигляду будиночок, якого, як мені спершу здалося, французи ще не встигли пограбувати.

Спонукуваний цікавістю, я підійшов і постукав у двері. Вони виявилися незамкненими, я легенько штовхнув їх і увійшов усередину. Гукав, шукав – і не знайшов нікого. У мене склалося враження, що з приміщення винесені всі цінні речі; на столах і в шафах залишилися тільки якісь дрібнички. Лишень на підлозі, в кутку, я помітив кілька списаних зошитів. Я переглянув їх. Це був іспанський рукопис, і хоч я дуже слабо знав ту мову, але зумів зрозуміти, що знайшов щось цікаве: рукопис містив історії про кабалістів, розбійників і упирів. Читання незвичайних оповідей видалося мені дуже доречним, щоб відволікти думки від труднощів військового походу. Вирішивши, що рукопис назавжди втратив законного господаря, я, не вагаючись, забрав його з собою.

По якімсь часі ми були вимушені покинути Сараґосу. На своє нещастя, я опинився здалеку від головних військ і разом зі своїм підрозділом потрапив до рук ворога. Я вже гадав, що прийшла моя остання година. Коли ми дісталися туди, куди нас вели, іспанці почали забирати в нас наші речі. Я попросив дозволу залишити у себе лиш один предмет, який, зрештою, не міг становити для них ніякої цінності, а саме – знайдений рукопис. Спочатку вони ніяк не хотіли погодитись, а тоді звернулися за порадою до капітана. Той, поглянувши на зошити, особисто подякував мені за врятування праці, яка була для нього дуже важливою, рукопис-бо містив історію одного з його предків. Я розповів йому, яким чином став власником цінних зошитів. Іспанець забрав мене до себе на квартиру, добре до мене ставився і затримав у себе на довший час. Я умовив його перекласти рукопис французькою мовою і добросовісно записував за ним його слова.

День перший

Граф Олівадес ще не почав заселяти Сьєрра-Морену. У цих високих горах, які відділяють Андалузію від Манчі, жили тоді контрабандисти, розбійники й трохи циган, про яких розповідали, що вони пожирають тіла вбитих мандрівників. Звідси навіть пішло іспанське прислів’я: «Las gitanas de Sierra Morena quieren carne de hombres»[1]1
  Двозначна фраза, яку можна перекласти: «Циганки Сьєрра-Морени люблять людське м’ясо», або ж: «Циганки Сьєрра-Морени люблять чоловічу плоть».


[Закрыть]. Мало того. Подорожніх, які відважувалися заглибитись у ці дикі околиці, переслідували, як казали, тисячі жахів, від вигляду яких тремтіла найстійкіша відвага. Вони чули жалісні голоси, що змішувались із гуркотом річок, серед завивань бурі підманювали їх мандрівні вогники, а невидимі руки штовхали в бездонні прірви.

Щоправда, часом можна було знайти на тій страшній дорозі якусь венту, тобто самотню корчму, але духи, ще більш диявольські, ніж самі корчмарі, примусили тих останніх поступитися їм місцем і перебратися в краї, де тільки голос совісті порушував їхній спокій, а вибираючи з двох зол менше, корчмарі воліли мати справу з цим другим. Корчмар з Андухара присягався святим Яковом Компостельським, що в цих розповідях немає нічого брехливого; додав навіть, що солдати святої Германдади завжди уникають поїздок у гори Сьєрра-Морени, а подорожні їдуть на Хаен чи Естремадуру.

Я йому на те відповів, що такий вибір може припасти до смаку звичайним подорожнім, але якщо король дон Філіп V волів дарувати мені звання капітана валлонської гвардії, то закони честі наказують мені вирушити в Мадрид найкоротшою дорогою, навіть якщо вона є водночас найнебезпечнішою.

– Молодий пане, – відповів корчмар. – Дозвольте мені звернути увагу вашої милості, що якщо король нагородив вас званням капітана ще до того, як найлегший пушок виявив таку саму честь підборіддю вашої милості, то передовсім було б слушно дати докази розважливості, тим більш, що коли вже злі духи вчепляться такого місця…

Він би ще багато чого мені наплів, але я стиснув коня острогами й зупинився лише тоді, коли вважав, що мене вже не доженуть його слова. Тоді я озирнувся й побачив, як він вимахує руками, показуючи мені дорогу на Естремадуру. Мій слуга Лопес і погонич мулів Москіто співчутливо поглядали на мене, немов підтверджуючи перестороги корчмаря. Я вдавав, ніби нічого не розумію, і заглибився в хащі – туди, де пізніше постало селище Ла-Карлота.

На місці, де сьогодні стоїть поштовий будинок, було тоді пристановище, яке добре знали погоничі мулів і називали його Лос-Алькорнокес, тобто Коркові Дуби, бо два гарних дерева цього виду ховали в своїй тіні щедре джерело, облицьоване білим мармуром. Це була єдина вода і єдина тінь, які можна було зустріти від Андухара аж до корчми Вента-Кемада, великої і зручної, хоча й поставленої серед пустелі. Власне кажучи, це був старий мавританський замок, який маркіз Пенья Кемада наказав довести до ладу, і відтоді називали його Вента-Кемада. Пізніше маркіз винайняв його одному городянину з Мурсії, який влаштував тут найбільш показну на всьому тракті корчму. Тож подорожні виїздили вранці з Андухара, з’їдали в Лос-Алькорнокес запаси, які забрали з собою, і вирушали на ночівлю до Вента-Кемади. Там вони часто проводили наступний день, щоб підготуватися до переїзду через гори й поповнити запаси харчів.

Таким був план і моєї подорожі.

Але якраз тоді, коли ми наближалися до Коркових Дубів, а я нагадував Лопесу, що добре би перекусити, я помітив, що Москіто кудись зник разом із мулом, на якому були всі наші запаси. Лопес відповів, що погонич дещо відстав від нас, аби поправити щось у в’юках. Ми чекали на нього, проїхали трошки вперед, тоді знову затрималися, кричали, гукали, повернулися назад тією ж дорогою, аби розшукати його – усе марно.

Москіто зник, забравши з собою найдорожчі наші надії – тобто наш обід. Я сам один їхав натщесерце, бо Лопес увесь час під’їдав сир з Тобосо, який узяв із собою в дорогу, а проте зовсім не був веселіший від мене й бурчав під носом, що корчмар з Андухара мав рацію і що то, мабуть, злі духи викрали бідного Москіто.

Під’їхавши до Лос-Алькорнокес, я побачив біля джерела кошик, накритий виноградним листям; там були, мабуть, фрукти, забуті якимось подорожнім. Я з цікавістю засунув туди руку і з задоволенням знайшов чотири чудових фіґи й помаранч. Дві фіґи я запропонував Лопесу, але він, подякувавши, відмовився й сказав, що може потерпіти до вечора. Тож я з’їв усе сам, а потім хотів напитися води з джерела. Проте Лопес утримав мене від цього, переконуючи, що вода після фруктів може зашкодити, і подав мені трохи аліканте, яке ще в нього лишалося. Я прийняв почастунок, але щойно вино опинилося в животі, як раптом щось стиснуло мені серце. Небо й земля закрутилися перед очима, і я б точно втратив свідомість, якби Лопес не поспішив мені на допомогу. Він привів мене до тями, пояснюючи, що я не повинен дивуватися і що стан цей зумовлений голодом і втомою. Власне кажучи, я не просто прийшов до тями, я перебував у стані надзвичайного піднесення. Околиця неначе виблискувала розмаїттям барв, предмети яскрилися в моїх очах, наче зірки літньої ночі, а кров у мене почала сильно пульсувати, особливо на шиї і в скронях.

Лопес, бачачи, що я прийшов до себе, знову почав нарікати:

– Лихо гірке, – бідкався він, – і чому ж я не спитав поради в брата Херонімо Тринідадського, ченця, проповідника, духівника й оракула нашої родини! Недарма ж він є шваґром пасинка братової вітчима моєї мачухи і, будучи нашим найближчим родичем, не дозволяє, аби щось діялося в домі без його поради. Не хотів я його слухатись, тож так мені тепер і треба. Як же часто він говорив мені, що офіцери валлонської гвардії – то самі єретики, яких легко пізнати, бо мають світле волосся, блакитні очі й рум’яні щоки, а чесні християни мають колір мадонни з Аточі, яку намалював святий Лука.

Я зупинив той потік зухвальств, наказавши Лопесу подати мені дубельтівку, а самому залишатися біля коней; я ж хотів видряпатись на одну з околичних скель, сподіваючись, що виявлю заблудлого Москіто. На ці мої слова Лопес залився сльозами й кинувся мені до ніг, заклинаючи мене всіма святими не залишати його самого в такому небезпечному місці. Тоді я вирішив сам доглянути за кіньми, а його послати на розшуки Москіто, але цей намір перелякав його ще більше. Врешті-решт я виклав йому стільки слушних причин, що він таки дозволив мені віддалитися, сам же дістав з кишені чотки й почав ревно молитися.

Вершини гір, на які я мав намір вибратися, знаходилися далі, ніж мені здалося на перший погляд, і лише через годину я зміг на них піднятися. Зупинившись на вершині, я побачив під собою дику й порожню поверхню без будь-яких слідів людей, тварин чи якихось будівель, жодної дороги крім тієї, якою я прийшов, а навкруги – глуха тиша. Я розірвав її криком; лиш луна відповіла мені здаля. Врешті-решт я повернувся до джерела, знайшов свого коня, прив’язаного до дерева, але Лопес – Лопес зник, не залишивши й найменшого сліду.

Переді мною були дві дороги: або повернутися до Андухара, або продовжити подорож. Мені навіть не прийшло в голову вдатися до першого наміру, тому я скочив на коня й, пустивши його швидким клусом, через дві години домчав до берега Ґвадалквівіру, який там зовсім не розливається тим спокійним і прегарним руслом, що омиває мури Севільї. Ґвадалквівір, покидаючи гори, мчить швидким потоком без дна й берегів, б’ючи хвилями в скелі, які заважають йому бігти.

Долина Лос-Ерманос починається там, де Ґвадалквівір розливається по рівнині. Назва долини походить від трьох братів, яких спільна схильність до грабунків поєднувала значно сильніше, ніж кровна спорідненість. Саме це місце довго було ареною їх мерзенних вчинків. Двох із цієї трійки братів упіймали, і на в’їзді в долину можна було бачити їхні тіла, що розгойдувались на шибеницях; третій же, на ім’я Зото, втік із в’язниці Кордови, і казали, що він ховається в горах Альпухари.

Дивні речі розповідали про двох повішених братів. Не казали, щоправда, що це упирі, але вірили, що часом уночі їхні тіла, оживлені диявольською силою, відв’язуються з шибениці й непокоять живих. Цю історію вважали настільки переконливою, що один теолог із Саламанки написав великий трактат, у якому доводив, що повішеники – це свого роду вампіри, приклади чого не раз бачили в світі, так що навіть ті, котрі сумнівалися найбільше, вимушені були повірити. Ходили також чутки, що цих двох засудили невинно і що мстяться вони за дозволом небес, терзаючи мандрівників і подорожніх. Я багато наслухався про це в Кордові, тож, спонукуваний цікавістю, наблизився до шибениці. Виглядала вона більш ніж гидко, бо коли вітер розгойдував огидні трупи, хижі шуліки роздирали їм нутрощі й обскубували залишки тіла. Я зі страхом відвів погляд і рушив у гори.

Треба визнати, що долина Лос-Ерманос виглядала дуже привабливою для всякого розбою, бо всюди на злочинців чекали місця, де можна знайти сховок. Подорожнього щомиті затримували скелі, що повідпадали від гір, або віковічні дерева, повалені бурею. У багатьох місцях дорога перетинала русло ріки й бігла повз глибокі печери, зловісний вигляд яких не викликав довіри.

Проїхавши тою долиною, я потрапив у другу й побачив корчму, де мав би шукати притулку, але вже здалеку вигляд її не віщував нічого доброго. Я роздивився, що не було там ні вікон, ні віконниць, з комина не виривався дим, навкруг не було помітно ніякого руху й жоден собака не повідомив про мій приїзд. Тому я зробив висновок, що ця корчма є однією з тих, які, за словами корчмаря з Андухара, покинули раз і назавжди.

Чим більше наближався я до корчми, тим глибшим здавалося мені мовчання. Нарешті я доїхав і побачив біля входу шабатурку, призначену для збирання милостині, на якій прочитав такий напис: «Панове подорожні, моліться з милосердя за душу Ґонзалеса з Мурсії, колишнього господаря Вента-Кемади. А найголовніше – оминайте це місце й у жодному випадку не залишайтеся тут ночувати».

Я вирішив сміливо чекати на небезпеки, якими погрожував напис, зовсім не тому, що не був переконаний в існуванні духів, а лиш тому – як покаже дальший хід цієї історії, – що в усьому моєму вихованні найбільшу увагу звертали на вироблення у мене почуття честі, а честь, як я вважав, полягає у тому, щоб ніколи не виявляти неспокою.

Сонце ще не зовсім зайшло, і я скористався останніми його променями, аби оглянути це житло, правду кажучи, не так для убезпечення проти пекельних сил, як радше задля пошуку якихось харчів, бо та дрібничка, яку я знайшов у Лос-Алькорнокес, ледь що на мить могла стримати, але аж ніяк не заспокоїти голод, який мене мучив. Я пройшов кілька менших приміщень і великих кімнат. Більшість із них оздоблювала мозаїка до висоти людського зросту, а стелі були вкриті чудовим різьбленням, яким багато років тому слушно пишалися маври. Я навідав кухню, піддашшя й пивниці – ці останні були викуті в скелі, деякі з них поєднувались із підземеллями, які тяглися, схоже, далеко вглиб гір – але чогось їстівного не знайшов ніде. Нарешті, коли почало смеркатися, я пішов по коня, який до цього часу стояв прив’язаний на подвір’ї, завів його в стайню, де помітив оберемок сіна, сам же пішов у кімнату, де стояло благеньке ліжко – єдине, яке залишилося в усьому будинку. Я прагнув заснути, але марно, а тут, як на злість, не тільки їдла, але й світла не було в мене ніякого.

Тим часом, що темнішою ставала ніч, тим чорніших барв набирали мої думки. То я думав про несподіване зникнення моїх слуг, то вигадував способи, щоб хоч що-небудь з’їсти. Я гадав, що злодії, вийшовши раптом із кущів чи якогось підземного сховку, схопили Лопеса і Москіто, мене ж не наважились зачепити, бачачи, що я людина військова і аж ніяк не стану для них легкою здобиччю.

Найбільше мене займали можливості втамувати голод; я бачив у горах кіз, без сумніву, мав там бути й пастух, і неможливо було, щоб він не мав із собою молока й хліба. А ще я розраховував на свою рушницю. Проте нізащо я б не повернувся в Андухар, бо сильно боявся наразитись на глумливі запитання корчмаря. І без будь-яких вагань вирішив продовжити свою подорож.

Коли всі ці думки були вже вичерпані, я не зміг стриматись, щоб не повторити подумки відомої історії про фальшивомонетників і багатьох інших такого ж роду, якими мене заколисували в дитинстві. А ще зринав мені в думках напис, поміщений на шабатурці для милостині. Я не припускав, що то диявол скрутив шию корчмареві, але не міг пояснити собі його сумної смерті.

Ось таким чином минали години серед глухої тиші, як раптом я затремтів від несподіваного відлуння дзвону. Я почув дванадцять ударів, а як відомо, злі духи мають владу лише від півночі до першого співу півнів. Насправді, я мав би бути здивований, бо годинник не бив попередніх годин, і його звук зловісно бринів у моїх вухах. За мить відчинилися двері кімнати, і я побачив, як увійшла чорна постать, але аж ніяк не страшна, бо це була гарна, напівоголена негритянка з двома смолоскипами в руках.

Негритянка підійшла ближче, низько вклонилася мені й промовила такі слова чистою іспанською мовою:

– Сеньйоре кавалере, дві чужоземки, які проводять ніч у цій корчмі, просять, аби ти розділив з ними вечерю. Прошу тебе піти зі мною.

Я поспішив за негритянкою і, пройшовши кількома коридорами, опинився в яскраво освітленій кімнаті, серед якої стояв стіл з трьома приборами, який аж гнувся під японською порцеляною і карафками з гірського кришталю. В глибині кімнати здіймалося пишне ложе. Кілька негритянок дбайливо поралися, доводячи все до ладу, аж раптом розступилися двома шеренгами, і я побачив, що в кімнату входять дві жінки; колір їх шкіри, неначе витканої з троянд і лілей, прегарно контрастував із шкірою їхніх служниць кольору чорного дерева. Обидві молоді жінки трималися за руки. Одягнені вони були досить дивно, так мені принаймні здалося, хоча пізніше, в подальших моїх подорожах, я переконався, що це був звичайний одяг, який носять на берберійських узбережжях. Наряд цей складався, властиво, тільки з сорочки й корсажа. Сорочка у верхній частині була полотняна, а від пояса вниз – з мекінеського газу, тканини, що була б зовсім прозорою, якби широкі шовкові стрічки, що спливали донизу одна біля одної, не заслоняли приваб, що були лиш спокусливішими під цим легким прикриттям. Корсаж без рукавів, щедро обшитий перлами, оздоблений діамантовими застібками, тісно охоплював сніжно-біле лоно, рукави ж від сорочки, теж із газу, були високо підв’язані. Коштовні браслети покривали руки. Ніжки тих незнайомок, ніжки – повторюю, – які мали би бути викривлені й кінчатися пазурами, якби належали злим духам, навпаки, ховали маленькі пальчики в елеґантних східних пантофельках. Діамантові браслети охоплювали їх щиколотки.

Незнайомки підійшли до мене з люб’язними посмішками. Кожна з них – на свій спосіб – була досконалою красунею. Одна була висока, струнка, чарівна, друга ж – ніжна й несмілива. Постава й риси обличчя старшої з першого погляду вражали своєю правильністю. Молодша, пухкенька, мала дещо одкопилені губки, а її примружені очі були прикриті дивовижно довгими віями. Старша промовила до мене бездоганним кастильським діалектом такими словами:

– Сеньйоре кавалере, дякуємо тобі, що ти так люб’язно погодився на цю скромну вечерю. Гадаю, вона тобі придасться.

Слова ці вона вимовила з такою каверзною усмішкою, що я тут же запідозрив, чи то не за її наказом вкрали мого мула з припасами. Але в кожному разі гніватися не було чого, пропажа моя була щедро винагороджена.

Ми сіли до столу, і та сама незнайомка сказала, підсуваючи мені блюдо з японської порцеляни:

– Сеньйоре кавалере, тут маєш олью подриду, приготовану з різних видів м’яса, опріч одного, бо ми є вірними, тобто, говорячи інакше, мусульманками.

– Прекрасна чужоземко, – відповів я, – ти, без сумніву, сказала правду; кому ж більше пристало говорити про вірність? Це релігія сердець щиро закоханих. Однак, перш ніж ви заспокоїте мій голод, може, зробите це з моєю цікавістю й скажете мені, хто ви?

– Пригощайся тим часом, сеньйоре кавалере, – відповіла прекрасна мавританка, – від тебе у нас немає жодних таємниць. Мене звуть Еміна, а мою сестру – Зібельда; живемо ми в Тунісі, але родина наша походить з Ґранади, і деякі наші родичі залишилися в Іспанії, де потайки визнають віру батьків. Тиждень тому ми покинули Туніс і висадились на пустинному березі поблизу Малаги. Потім між Лохою і Антекерою ми перевалили через гори, нарешті дісталися сюди, щоб переодягтися і убезпечитись від пошуків. Як бачиш, сеньйоре, наша подорож є великою таємницею, яку ми ввіряємо твоїй честі.

Я запевнив прекрасних мандрівниць, що з мого боку їм нема чого боятися, і приступив до почастунку, щоправда, з деякою жадібністю, але усе ж і з певною вимушеною елегантністю, про яку ніколи не забуває молодий чоловік, коли сам один перебуває в товаристві жінок.

Коли помітили, що я вже заспокоїв перший голод і приступаю до того, що в Іспанії називають «los dulces»[2]2
  солодощі (ісп.)


[Закрыть], прекрасна Еміна веліла мавританкам показати, як у них на батьківщині танцюють. Вони це зробили з такою жвавістю, яка навіть дещо переходила в розпусність. Я б, мабуть, ніколи не зміг покласти край тим танцям, якби не запитав прекрасних незнайомок, чи й вони теж часом віддаються цій забаві. Замість відповіді вони підвелися й звеліли подати їм кастаньєти. Їх танець нагадував болеро, що походить з Мурсії, і фофу, яку танцюють в Альґарві. Ті, котрі бували в тих землях, легко можуть його собі уявити, однак ніколи не зуміють зрозуміти тієї краси, якої додавали йому приваби двох африканок, прикритих прозорими шатами, що спливали по чудових тілах.

Якийсь час я спокійно розглядав урочих танцюристок, але врешті-решт їх щораз різкіші рухи, запаморочливі звуки мавританської музики, почуття, розпалені щедрою вечерею – усе це разом мимоволі охопило мене якимось не знаним досі безумством. Я, власне кажучи, вже не розбирав, чи то жінки, чи якісь підступні примари. Я не смів на них глянути, не хотів нічого бачити, закрив руками очі й у ту ж мить відчув, що трачу притомність.

Обидві сестри наблизились до мене й узяли мене за руки. Еміна турботливо розпитувала, як я почуваюся; я заспокоїв її. Зібельда тим часом виясняла, що це за медальйон у мене на грудях – мабуть, портрет коханої?

– Це скарб, – відповів я, – отриманий від матері; я пообіцяв їй ніколи не знімати його. Там міститься шматочок справжнього животворящого хреста.

Від цих слів Зібельда зблідла й відсахнулася.

– Ти стривожена, – продовжував я, – а то ж тільки злі духи бояться хреста.

Еміна відповіла замість сестри:

– Сеньйоре кавалере, ти знаєш, що ми мусульманки, і не повинен дивуватися прикрості, яку мимовільно справив моїй сестрі. Я визнаю, що відчула те саме; нам шкода, що найближчий наш родич визнає віру Христа. Ці слова дивують тебе – але ж твоя мати походить з роду Ґомелесів. Ми також належимо до цієї родини, яка родовід свій веде від Абенсерраґів… – але присядьмо на цю канапу, і я розповім тобі більше.

Негритянки вийшли з кімнати. Еміна підсіла до мене в куточку канапи й, підгорнувши під себе ноги, влаштувалася біля мене. Зібельда лягла з другого боку, оперлася на мою подушку, і ми були так близенько одне до одного, що наші подихи змішувались. Еміна, схоже, на хвильку замислилась, а потім, кинувши на мене переповнений почуттями погляд, узяла мене за руку й почала такими словами:

– Я зовсім не хочу приховувати від тебе, дорогий Альфонсе, що привів нас сюди зовсім не випадок. Ми тут чекали на тебе, і якби ти, злякавшись, обрав іншу дорогу, то назавжди втратив би нашу повагу.

– Не улещуй мене, прекрасна Еміно, – відповів я. – Я не розумію, чому тебе так цікавить моя відвага.

– Твоя особа дуже цікавить нас, – продовжувала мавританка, – але, можливо, це тебе менше тішитиме, якщо дізнаєшся, що ти перший чоловік, якого ми зустріли в житті. Тебе дивують мої слова, і ти, схоже, засумнівався навіть у їх правдивості. Я обіцяла розповісти тобі історію наших предків, але буде, мабуть, краще, якщо почну від нашої власної.

Історія Еміни і її сестри Зібельди

Нашим батьком є Газир Ґомелес, дядько по матері дея, який править сьогодні в Тунісі. Ми не мали брата, ми ніколи не знали батька, а оскільки від наймолодших років були замкнені в стінах сералю, то й не мали найменшого навіть уявлення про людей вашої статі. Проте природа обдарувала нас несказанною схильністю до кохання, і за браком будь-кого іншого ми покохали одна одну. Ця симпатія виникла у нас від найперших дитячих років. Ми гірко плакали, коли нас хотіли хоча б на хвилинку розлучити. Коли одну з нас сварили, друга обливалася слізьми. Вдень ми гралися за одним столиком, а вночі ділили одне ліжко.

Це щонайсильніше почуття немовби зростало разом з нами і ще більше посилилося внаслідок одного випадку, про який я тобі розповім. Мені тоді було шістнадцять років, а моїй сестрі чотирнадцять. Ми вже давно помітили, що наша мати ретельно ховає від нас деякі книжки. Спочатку ми мало на це звертали уваги, бо нам і без того набридли книжки, по яких нас учили читати, але з віком прийшла до нас цікавість. Дочекавшись хвилинки, коли заборонена шафа була відкрита, ми схопили невеличку книжечку, де розповідалося про любощі Меджнуна і Лейли, перекладену з перської Бен-Омаром. Цей захопливий твір, який так барвисто змальовував насолоди кохання, розпалив наші молоді голови. Ми не могли зрозуміти цих насолод, не бачивши ніколи людей вашої статі, але повторювали нові для нас вирази. Ми розмовляли мовою закоханих, аж нарешті почали прагнути кохатися у їх спосіб. Я взяла на себе роль Меджнуна, моя сестра – Лейли. Спершу я освідчилась їй у моїй пристрасті, укладаючи квіти в букеті (це один зі способів взаємного порозуміння, вживаний у цілій Азії), потім кидала їй повні жаги погляди, падала перед нею на коліна, цілувала сліди її ніг, заклинала вітерець, аби ніс до неї мої скарги, і хотіла його розпалити гарячими зітханнями.

Зібельда, згідно із настановами вчителя, призначила мені побачення. Я падала до її колін, цілувала їй руки, обливала слізьми її ноги. Моя коханка спершу злегка опиралася, проте за хвильку дозволяла мені вкрасти кілька поцілунків, а врешті-решт повністю розділяла мої бурхливі почуття. Душі наші немовби зливалися докупи, і більшого щастя ми не знали.

Я не пам’ятаю, як довго нас забавляли ці пристрасні сцени, однак незабаром нестримність наших почуттів великою мірою пригасла. Ми відчули охоту до деяких наук, особливо ж до наук про рослини, властивості яких ми пізнавали з праць знаменитого Аверроеса. Моя мати, переконана, що не можна достатнім чином озброїтися проти нудьги сералю, любо дивилася на наші заняття і, прагнучи полегшити нам навчання, звеліла привезти з Мекки святу жінку, яку звали Хазарета, тобто найсвятіша зі святих. Хазарета навчала нас законів Пророка і викладала нам науки тією чистою і мелодійною мовою, якою сьогодні говорять тільки нащадки корейшитів. Ми не могли досита наслухатись її і незабаром знали напам’ять мало не весь Коран. Потім мати розповіла нам історію нашого роду й допустила нас до найрізноманітніших рукописів, одні з яких були написані арабською, інші ж – іспанською мовами.

Дорогий Альфонсе, ти не повіриш, якою гидкою стала для нас ваша релігія, як ми зненавиділи її служителів. Зате, з іншого боку, доля й нещастя роду, кров якого плине в наших жилах, надзвичайно цікавили нас. То ми захоплювалися Саїдом Ґомелесом, який зазнавав мук у в’язницях інквізиції, а то його племінником Леїссом, який довго жив у горах диким життям, що мало відрізнялося від життя хижих звірів. Такі описи пробудили в нас захоплення чоловіками, ми хотіли їх бачити й часто виходили на садову терасу, щоби хоч здалеку подивитися на моряків на озері Ґоллета чи на правовірних, що поспішали до купальні Хамам-Неф. І хоча ми не забували уроків закоханого Меджнуна, але відтоді ніколи більше їх не повторювали. Я навіть гадала, що в моєму почутті до сестри зовсім вже згасла пристрасть, як раптом новий випадок переконав мене, що я помилялася.

Якось наша мати привела до нас принцесу з Тафілету, жінку похилого віку. Ми прийняли її якомога краще. Після відвідин мати сповістила мені, що принцеса просить моєї руки для свого сина, а сестра моя призначена в дружини одному з Ґомелесів. Ця звістка вразила нас наче громом. Спершу ми не могли вимовити жодного слова, пізніше лихо розлучення так виразно постало перед нами, що ми запали в найглибший відчай. Ми видирали собі волосся, і весь сераль був переповнений нашими криками. Нарешті, коли ознаки наших душевних страждань почали переходити в шаленство, наша мати, перелякавшись, обіцяла не примушувати нас і присяглася, що ми або залишимося в дівоцтві, або вийдемо заміж за одного й того ж чоловіка. Ці обіцянки трохи нас заспокоїли.

Невдовзі після того мати прийшла повідомити нас, що говорила з главою нашого роду, і той дозволив, щоб нас видали за одного чоловіка, якщо він походитиме з роду Ґомелесів.

Ми нічого не сказали на це, але думка, щоб мати одного чоловіка, з кожним днем усе більше приваблювала нас. До того часу ми не бачили ані старих, ані молодих чоловіків, хіба що дуже здалеку; але оскільки молоді жінки здавалися нам приємнішими від старих, то ми прагнули, щоб наш чоловік так само був молодим. Ми сподівалися, що він зуміє розтлумачити нам деякі фраґменти з книжки Бен-Омара, яких ми самі не могли зрозуміти.

Тут Зібельда перервала сестру й, стискаючи мене в обіймах, сказала:

– Любий Альфонсе, чому ж ти не мусульманин! Яка б я була щаслива бачити тебе на лоні Еміни, брати участь у ваших любощах і поєднуватися з вами в обіймах! У нашому домі, як і в родині Пророка, нащадки по жіночій лінії мають такі самі права, як і лінія чоловіча, тож від тебе тільки може залежати, щоб стати главою нашого роду, який вже почав занепадати. Для цього вистачило б лиш відкрити своє серце чистим променям нашої віри.

Ці слова здалися мені такими схожими на диявольські спокуси, що я лиш приглядався, чи не побачу слідів ріжків на прекрасному чолі Зібельди. Я пробурмотів кілька слів про святість нашої релігії. Обидві сестри відсахнулися від мене. Обличчя Еміни набрало поважного виразу, і прекрасна мавританка продовжила так:

– Сеньйоре Альфонсе, я надто довго розповідала про себе й про Зібельду. Це не входило в мої наміри; я присіла біля тебе, щоб розповісти тобі різні речі про рід Ґомелесів, з якого ти походиш по жіночій лінії. І ось про що я хотіла, аби ти знав:

Історія замку Кассар-Ґомелес

Першим главою нашого роду був Масуд Бен-Тахер, брат Юсуфа Бен-Тахера, який увійшов в Іспанію на чолі арабів і дав своє ім’я горі Джебаль-Тахер, або, як ви вимовляєте, Ґібралтар. Масуд, який значною мірою посприяв успіхам арабської зброї, дістав від каліфа Багдада верховенство над Ґранадою і правив нею аж до смерті свого брата. Він би й довше залишався на цій посаді, бо його дуже шанували як мусульмани, так і мозараби, тобто християни, які там залишалися під владою маврів, але мав він могутніх ворогів у Багдаді, які очорнили його в очах каліфа. Він довідався, що загибель його є неминучою, і вирішив піти сам. Тож зібрав жменьку вірних людей і вирушив в Альпухари, які, як ти знаєш, є продовженням Сьєрра-Морени й відділяють королівство Ґранаду від королівства Валенсії.

Візиґоти, у яких ми відібрали Іспанію, так ніколи й не проникли в Альпухари; більшість долин були зовсім безлюдними. Лише в трьох із них жили нащадки давнього іберійського народу, що звалися турдули. Не знали вони ані Магомета, ані твого Пророка Назарейського; основи їхньої релігії і законів містилися в піснях, які батьки переказували дітям. Колись вони мали книги, які всі з часом пропали.

Масуд підкорив турдулів, радше переконуючи їх, ніж вдаючись до сили, вивчив їхню мову й навчив їх основам ісламу. Обидва народи змішалися через взаємні шлюби, і саме цьому поєднанню племен, а також повітрю гір, завдячуємо ми з сестрою тим живим кольором шкіри, яким відзначаються доньки Ґомелесів. Щоправда, можна й серед маврів зустріти багато білих жінок, але вони, як правило, бліді.

Масуд прийняв титул шейха й наказав збудувати укріплений замок, який назвав Кассар-Ґомелес. Більше суддя, ніж володар своїх людей, Масуд був приступний для кожного, двері його були однаково відчинені для всіх, і тільки в останню п’ятницю кожного місяця він прощався з родиною, сходів у замкові підземелля й цілий тиждень там пропадав. Ці зникнення стали підставою найрізноманітніших припущень. Одні вважали, що шейх веде розмови з Дванадцятим імамом, який має з’явитися перед кінцем світу; інші – що в підземеллі сидить ув’язнений Антихрист; нарешті ще інші переконували, що сім сплячих братів спочивають там разом зі своїм вірним псом Калебом. Шейх ніяк не зважав на ці здогадки й правив своїм народом, поки йому вистачало сил. Під кінець він вибрав найрозумнішого з усіх, призначив його наступником, віддав йому ключ від підземелля, сам же зробився пустельником і прожив ще багато років.