Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 47 страниц)
День двадцять перший
Ми вирушили в дорогу, кабаліст же, який на цей день пообіцяв нам Вічного Жида, не міг стримати своєї нетерплячості. Нарешті на віддаленій вершині ми побачили чоловіка, який ішов з величезним поспіхом, зовсім не зважаючи на стежки.
– Ось і він! – вигукнув Уседа. – Ах, ледацюга, негідник! Цілих вісім днів волочився сюди з Африки!
За кілька хвилин Жид був уже на відстані кільканадцяти кроків. З цієї відстані кабаліст вже щосили гукав до нього:
– Ну, як?.. Чи маю я ще право на дочок Соломона?
– Ніякого, – відповів Вічний Жид, – ти втратив не тільки будь-яке право на них, але й усю владу, яку мав над духами вище двадцять другого ступеня. Сподіваюся також, що невдовзі ти втратиш і ту владу, яку так підступно здобув наді мною.
Кабаліст на хвилинку замислився, а потім сказав:
– Тим краще, я піду за прикладом моєї сестри. Якось іншим разом ми поговоримо про це детальніше; тим часом же, пане мандрівнику, наказую тобі, щоб ти ішов між мулами цього молодого чоловіка і його товариша, про якого історія геометрії ще колись згадуватиме з гордістю. Розкажеш їм історію свого життя, але застерігаю тебе – точно і ясно.
Вічний Жид спершу пробував опиратися, але кабаліст промовив кілька незрозумілих слів, і нещасний бурлака почав так:
Історія Вічного Жида
Рід мій належить до тих, які служили первосвященику Онії і, з дозволу Птоломея Філометора, збудували храм у Нижньому Єгипті. Діда мого звали Єзекія. Коли знаменита Клеопатра вийшла заміж за свого брата Птоломея Діоніса, Єзекія пішов до неї на службу як придворний ювелір; окрім того, йому була доручена закупівля дорогих тканин і одеж, а потім головний нагляд за проведенням святкувань. Одне слово, можу вас запевнити, що дід мій був достатньо впливовий при александрійському дворі. Я кажу це не для того, щоб похвалитися, навіщо б це мені здалося? Вже сімнадцять віків – ба навіть більше – минає, як я втратив його, бо він помер на сорок першому році правління Авґуста. Я був тоді дуже молодий і ледве пам’ятаю його, але такий собі Деллій часто розповідав мені про ті події.
Тут Веласкес перервав Вічного Жида, запитавши, чи це не той самий Деллій, музикант Клеопатри, про якого часто згадують Флавій і Плутарх.
Вічний Жид дав ствердну відповідь, після чого продовжив так:
– Птоломей, який не міг мати дітей зі своєю сестрою, звинуватив її в неплідності й після трьох років шлюбу розлучився з нею. Клеопатра виїхала до одного з портових міст на Червоному морі. Мій дід супроводжував її в цьому вигнанні й саме тоді купив для своєї повелительки дві знамениті перлини, одну з яких вона розчинила і випила на бенкеті, влаштованому Антонієм.
Тим часом в усіх частинах римської держави вибухнула громадянська війна. Помпей втік до Птоломея Діоніса, який наказав відрубати йому голову. Ця зрада, яка повинна була запевнити йому милість Цезаря, привела до зовсім протилежних наслідків. Цезар прагнув повернути корону Клеопатрі. Жителі Александрїї стали на захист свого царя з такою самовідданістю, прикладів якої ми мало знайдемо в історії; однак коли цей монарх через нещасний випадок потонув, ніщо вже не заважало Клеопатрі задовольнити свою жагу влади. Цариця відчувала безмежну вдячність до Цезаря.
Цезар перед виїздом з Єгипту наказав Клеопатрі вийти заміж за молодого Птоломея, який був її братом і водночас шваґром, як молодший брат Птоломея Діоніса, першого її чоловіка. Цьому монарху було тоді всього одинадцять років. Клеопатра була вагітною, а її дитя назвали Цезаріоном, аби не було ніяких сумнівів щодо його походження.
Мій дід, якому було тоді двадцять п’ять років, вирішив одружитися. Можливо, це було дещо запізно як для єврея, але він відчував нездоланну огиду до шлюбу з жінкою родом з Александрії, навіть не тому, що єрусалимські євреї вважали нас відступниками, а тому що, на нашу думку, на землі повинна була існувати тільки одна святиня. Наші прихильники вважали, що наш єгипетський храм, заснований Онією, як колись самаритянський, стане причиною відступництва, якого євреї боялися як неминучого лиха загального знищення. Такі набожні спонуки, а також нехіть, яку відчували до всіх придворних посад, зумовили, що мій дід вирішив поїхати до святого міста і там знайти собі дружину. Саме в цей час єрусалимський єврей по імені Гіллель приїхав з усією родиною до Александрії. Його донька Мелея впала в око моєму дідові, і весілля було надзвичайно пишним: Клеопатра і її юний чоловік ушанували його своєю присутністю.
Через кілька днів цариця наказала покликати мого діда й сказала йому:
– Я щойно дізналася, мій друже, що Цезар проголошений довічним диктатором. Доля підняла цього повелителя підкорювачів світу до ступеня, до якого не піднімала ще нікого. З ним не зрівняються ані Бел, ані Сезострис, ані Кір, ані навіть Александр. Я пишаюся тим, що він є батьком мого маленького Цезаріона. Цій дитині скоро виповниться чотири роки, тож я бажаю, щоб Цезар побачив її й обійняв. Я вирішила через два місяці вирушити до Рима. Ти розумієш, що я хочу, аби мій в’їзд був гідний цариці Єгипту. Останній з моїх рабів має бути одягнений у золоті шати, усі мої речі повинні бути відлиті з дорогоцінних металів і оздоблені коштовними каменями. Для мене накажеш пошити сукню з найлегших індійських тканин, ніяких прикрас не хочу, тільки перли. Візьми всі мої коштовності, все золото, яке є в моїх палацах; крім того мій скарбник видасть тобі сто тисяч талантів золота. Це ціна двох провінцій, які я продала царю арабів; повернувшись з Рима, я їх у нього відберу. Тепер іди й пам’ятай, що через два місяці все повинно бути готове.
Клеопатрі було тоді двадцять п’ять років. П’ятнадцятирічний її брат, з яким вона одружилася чотири роки тому, надзвичайно палко кохав її. Довідавшись, що вона має виїхати, він запав у страшний розпач, а коли попрощався з царицею і побачив, як віддаляється корабель, то журився так, що боялися за його життя.
Через три тижні Клеопатра прибула в порт Остію. Там її вже чекали розкішні човни, які повезли її Тібром, і можна сказати, що вона тріумфально в’їхала в те місто, куди інші царі входили, запряжені в колісниці римських полководців. Цезар, який перевищував усіх інших людей як чарівністю манер, так і величчю духу, прийняв Клеопатру з несказанною люб’язністю, проте не так чуло, як сподівалася цариця. Клеопатра, зі свого боку, спонукувана більше гонором, ніж прив’язаністю, мало зважала на цю байдужість і вирішила як слід познайомитися з Римом.
Обдарована рідкісною проникливістю, вона невдовзі побачила небезпеки, які загрожували диктатору. Вона говорила йому про свої передчуття, але герой не міг допустити до серця почуття страху. Клеопатра, бачачи, що Цезар не зважає на її застереження, вирішила, наскільки це вдасться, отримати від них найбільше користі для себе. Вона була переконана, що Цезар стане жертвою якоїсь змови і що римський світ розпадеться тоді на дві партії.
Перша з них, друзі свободи, мала своїм явним керівником старого Цицерона, бундючного мудреця, який гадав, що вершить великі діла тільки тому, що голосно промовляє до людей, і який сумував за спокійним життям у своїй тускульській віллі, хоча й не збирався відмовлятися від впливу, пов’язаного зі становищем вождя партії. Ці люди прагнули домогтися якоїсь великої мети, але не знали, з чого почати, бо абсолютно не знали життя.
Друга партія, друзі Цезаря, складалася з талановитих вояків, які відверто віддавалися життєвим насолодам і задоволенню своїх пристрастей, спираючись на пристрасті своїх співгромадян.
Клеопатра недовго вагалася з вибором; вона розставила тенета жіночих чарів на Антонія, нехтуючи Цицероном, який їй цього ніколи не пробачив, як можна легко переконатися, читаючи листи, які він писав у цей час до свого приятеля Аттика.
Цариця, яку зовсім не цікавило розв’язання загадки, приховані пружини якої вона пізнала, чимшвидше повернулася до Александрії, де юний чоловік зустрів її з усім завзяттям палкого серця. Жителі Александрії поділяли його радість. Здавалося, що Клеопатра й сама переживає щастя, зумовлене її поверненням; до неї були скеровані всі помисли, але люди, які більше з нею спілкувалися, добре знали, що лиш політичні цілі були головними стимулами тих визнань, у яких було більше прикидання, ніж правди. І дійсно, як тільки вона переконалася у відданості жителів Александрії, то одразу поспішила до Мемфіса, де з’явилася в костюмі Ізиди з коров’ячими рогами на голові. Єгиптяни шаліли за нею. Далі вона в подібний же спосіб зуміла завоювати прихильність нубійців, ефіопів, лівійців та інших народів, що жили поряд з Єгиптом.
Нарешті цариця повернулася до Александрії, а тим часом убили Цезаря, і громадянська війна вибухнула в усіх провінціях імперії. Відтоді Клеопатра робилася все більш похмурою, часто замислювалась, а ті, що оточували її, дізналися, що вона має намір вийти заміж за Антонія і запанувати над Римом.
Одного ранку мій дід пішов до цариці й показав їй нещодавно привезені з Індії коштовності. Вона дуже їм зраділа, розхвалювала смак мого діда, його старанність у виконанні обов’язків і додала:
– Дорогий Єзекіє, ось банани, привезені з Індії тими самими купцями з Серендіба, від яких ти отримав свої коштовності. Віднеси ці фрукти моєму юному чоловікові й попроси, щоб він їх одразу з’їв – з любові, яку відчуває до мене.
Мій дід виконав це доручення, а молодий цар сказав йому:
– Оскільки цариця заклинає мене любов’ю, яку відчуваю до неї, щоб я негайно з’їв ці фрукти, то хочу, аби ти був свідком, що жодного не залишилось.
Але як тільки він з’їв три банани, обличчя в нього скривилося від болю, очі вилізли мало не на лоба, він страшно закричав і впав бездиханний на подушки. Мій дід зрозумів, що став знаряддям жахливого злочину. Він повернувся додому, роздер на собі одежі, одягнув веретище й посипав голову попелом.
Через шість тижнів цариця послала по нього й сказала:
– Тобі, мабуть, відомо, що Октавіан, Антоній і Лепід розділили між собою римську імперію. Мій дорогий Антоній отримав під час поділу схід, тож я хотіла б виїхати назустріч новому правителю на Сицилію. З цією метою доручаю тобі, щоб ти наказав збудувати корабель у формі мушлі й обкласти його всередині й зовні перламутром. Палуба має бути охоплена майстерною золотою сіткою, через яку можна буде бачити мене, як я з’явлюся у вигляді Венери, оточеної ґраціями й амурами. А тепер іди й постарайся виконати мої накази з властивою тобі тямущістю.
Мій дід упав цариці до ніг зі словами:
– Повелителько, прошу тебе зважити на те, що я єврей, і все, що стосується грецьких божеств, для мене є святотатством, якого я ні за що не можу припуститися.
– Розумію, – відповіла цариця, – тобі шкода мого юного чоловіка. Твій біль слушний, і я поділяю його більшою мірою, ніж сама сподівалася. Єзекіє, я бачу, що ти не створений для придворного життя, тому звільняю тебе від виконання обов’язків, які ти виконував до цього часу.
Дід не примушував повторювати йому двічі, він повернувся до себе, спакував свої речі й переїхав у маленький будиночок, який був у нього на березі Мареотійського озера. Там він пильно зайнявся остаточним влаштуванням своїх справ, бо постійно думав про переїзд до Єрусалима. Жив він у повній самотині й не приймав нікого зі своїх колишніх придворних знайомих, за винятком одного тільки музиканта Деллія, з яким його завжди поєднувала справжня дружба.
Тим часом Клеопатра, наказавши збудувати майже такий самий корабель, про який казала, висадилася на Сицилії, жителі якої справді узяли її за Венеру, а Марк Антоній, вважаючи, що вони не так вже й сильно помиляються, відплив з нею в Єгипет, де й відбувся їх шлюб, пишноту якого неможливо описати.
Коли Вічний Жид дійшов до цього місця у своїй розповіді, кабаліст сказав йому:
– Цього на сьогодні досить, мій друже, ми якраз зупиняємося на ночівлю. Ти проведеш цю ніч, кружляючи біля цієї гори, а завтра знову приєднаєшся до нас. Щодо того, що я мав тобі сказати, то відкладемо це на пізніше.
Вічний Жид страшним поглядом глянув на кабаліста і зник у сусідній ущелині.
День двадцять другий
В дорогу ми вирушили досить рано й, проїхавши близько двох миль, побачили Вічного Жида, який, не чекаючи повторного наказу, всунувся поміж моїм конем і мулом Веласкеса і почав так:
Продовження історії Вічного Жида
Клеопатра, ставши дружиною Антонія, зрозуміла: щоб зберегти його серце, їй треба грати радше роль Фрини, ніж Артемізії; простіше кажучи, ця жінка вміла дивовижно легко перетворюватися з куртизанки в чулу й навіть вірну дружину. Вона знала, що Антоній пристрасно віддається насолодам, тому намагалася прив’язати його до себе невичерпними витівками грайливого кокетства.
Двір почав також наслідувати царську пару, місто наслідувало двір, потім уся країна пішла за прикладом міста, так що невдовзі Єгипет став величезною ареною розпусти. Ця безсоромність проникла навіть у деякі єврейські общини.
Мій дід давно б уже переїхав до Єрусалиму, але парфяни якраз захопили місто й вигнали Ірода, онука Антипи, якого Марк Антоній зробив пізніше царем над Юдеєю. Дід мій, вимушений залишатися в Єгипті, сам не знав, куди йому сховатися, бо Мареотійське озеро, вкрите ґондолами, вдень і вночі являло вкрай непристойні картини. Нарешті, втративши терпіння, він наказав замурувати вікна, які виходили на озеро, і закрився у себе зі своєю дружиною Мелеєю і сином, якого він назвав Мардохеєм. Його двері відчинялися тільки для вірного приятеля Деллія. Так минуло декілька років, протягом яких Ірод був проголошений царем Юдеї, а мій дід знову повернувся до свого наміру оселитися в Єрусалимі.
Одного дня Деллій прийшов до нього і сказав:
– Любий друже, Антоній і Клеопатра висилають мене до Єрусалиму, тож я прийшов запитати, чи не схочеш дати мені якихось доручень. А ще я прошу в тебе листа до твого тестя Гіллеля; я прагну бути його гостем, хоча переконаний, що мене захочуть затримати при дворі й не дозволять, щоб я жив у приватної людини.
Мій дід, бачачи чоловіка, який їде в Єрусалим, залився гіркими сльозами. Він дав Деллію лист до свого тестя й довірив йому двадцять тисяч дариків, які призначив на купівлю найкращого будинку в усьому місті.
Через три тижні Деллій повернувся й одразу дав знати про себе моєму дідові, попередивши його, що через важливі придворні справи зможе відвідати його лише через п’ять днів. Коли ті дні минули, він прийшов і сказав:
– Передовсім віддаю тобі угоду про купівлю чудового будинку, який я купив у твого власного тестя. Судді поставили на цей документ свої печатки, і в цьому відношенні можеш бути цілком спокійний. Ось лист від самого Гіллеля, який житиме в домі до часу твого приїзду і за цей час заплатить тобі за житло. Щодо подробиць моєї подорожі, то признаюся тобі, що я страшенно нею задоволений. Ірода не було в Єрусалимі, я застав лиш його тещу Олександру, яка дозволила мені вечеряти зі своїми дітьми, Маріамною, дружиною Ірода, і юним Аристовулом, якого готували на первосвященика, але він був вимушений поступитися місцем якомусь чоловікові з найнижчих верств. Не можу навіть передати тобі, як я був захоплений красою цих двох молодих людей. Особливо Аристовул виглядає як напівбог, який зійшов на землю. Уяви собі голову найпрекраснішої жінки на плечах справжнього чоловіка. Оскільки від часу мого повернення я тільки про них і говорю, то Антоній виявив бажання забрати обох для свого двору.
– Аякже, – сказала Клеопатра, – раджу тобі зробити це, привези сюди дружину юдейського царя, а наступного дня парфяни хазяйнуватимуть у самому центрі римської провінції.
– У такому разі, – відповів Антоній, – пошлімо принаймні по її брата. І якщо правда, що цей юнак такий вродливий, то ми зробимо його нашим підчашим. Ти знаєш, як я не люблю біля себе рабів, і був би радий, аби мої пажі належали до кращих римських родин, якщо вже забракло синів варварських царів.
– Проти цього я нічого не маю, – відповіла Клеопатра, – давай пошлемо по Аристовула.
– Боже Ізраїля та Іакова, – закричав мій дід, – чи я можу вірити своїм вухам? Асмоней, чистокровний нащадок Маккавеїв, наступник Аарона – паж у Антонія, необрізаного, який віддається будь-якій розпусті? О Деллій, я надто довго живу на світі; піду роздеру свої одежі, одягну веретище й посиплю голову попелом.
Мій дід зробив так, як сказав. Він закрився у себе, оплакуючи нещастя Сіону і годуючись тільки власними слізьми. І, мабуть, він би зломився під тягарем цих ударів, якби через кілька тижнів не постукав у двері Деллій, сказавши:
– Аристовул не буде вже пажем Антонія, Ірод висвятив його й зробив первосвящеником.
Тоді мій дід відчинив двері, втішився тій новині й знову вернувся до нормального ходу сімейного життя.
Невдовзі після цього Антоній виїхав до Вірменії разом із Клеопатрою, яка вирушила в ту подорож, щоб захопити Гірську Аравію та Юдею. Деллія також забрали з собою, і після повернення він розповів моєму дідові всі подробиці. Ірод наказав ув’язнити Олександру в її палаці за те, що вона хотіла втекти разом зі своїм сином до Клеопатри, якій було надзвичайно цікаво познайомитися з прекрасним первосвящеником. Якийсь там Кубіон викрив ці наміри, і Ірод наказав утопити Аристовула в купальні. Клеопатра домагалася помсти, але Антоній відповів, що кожен цар є у себе господарем. Однак, щоб заспокоїти Клеопатру, він дарував їй кілька міст, які належали Іроду.
– Потім, – додав Деллій, – відбулися ще й інші події. Ірод дістав в оренду від Клеопатри відібрані у нього провінції. Для залагодження цих справ ми їдемо в Єрусалим. Наша цариця хотіла дещо пришвидшити угоду, але що тут поробиш, коли, на нещастя, Клеопатра має вже тридцять п’ять років, а Ірод шалено закоханий у свою двадцятирічну Маріамну. Замість того, щоб вдячно відповісти на ті загравання, він зібрав раду й запропонував задушити Клеопатру, переконуючи, що Антонію вона вже набридла і він за це гніватися не буде. Рада, однак, з’ясувала йому, що хоч Антоній в душі буде цим задоволений, але не впустить можливості помститися; і, правду кажучи, рада мала слушність. Повернувшись додому, ми знову застали несподівані новини. Клеопатру звинуватили в Римі, що вона приворожила Антонія. Суд ще не розпочався, але незабаром почнеться. Що ж ти на це все скажеш, дорогий друже? Чи все ще збираєшся переїжджати в Єрусалим?
– Аби тільки не в цей момент, – відповів мій дід. – Я не спромігся би приховати своєї прив’язаності до роду Маккавеїв; а з іншого боку, я переконаний, що Ірод нічого не занедбає, аби винищити одного за другим усіх Асмонеїв.
– Оскільки ти хочеш тут залишитися, – сказав Деллій, – то сховай мене в своєму домі. Я вчора покинув двір. Ми закриємося разом і лише тоді вийдемо на світ Божий, коли вся країна стане римською провінцією, що незабаром, безумовно, настане. Мій маєток, який становить тридцять тисяч дариків, я віддав у руки твого тестя, коли він попросив мене вручити тобі гроші за проживання в твоєму домі.
Мій дід з радістю прийняв пропозицію свого приятеля й відсунувся від світу більше, ніж будь-коли. Деллій часом виходив, приносив новини з міста, а протягом всього іншого часу викладав грецьку літературу юному Мардохею, який пізніше став моїм батьком. Часто також читали Біблію, бо мій батько хотів обов’язково навернути Деллія. Ви добре знаєте, як скінчили Клеопатра і Антоній. Згідно з передбаченням Деллія, Єгипет перетворили в римську провінцію, однак у нашому домі відособленість стала такою звичною, що політичні події не принесли ніяких змін у наш спосіб життя.
До всього цього додавалися й постійні новини з Палестини: Ірод, який, як здавалося, мав упасти разом зі своїм опікуном Антонієм, увійшов у фавор в Авґуста. Він повернув собі втрачені провінції, завоював багато нових, мав військо, скарбницю, величезні запаси збіжжя, так що його вже починали називати Великим. Його й справді можна було назвати якщо не великим, то принаймні щасливим, якби сімейні сварки не затьмарювали блиску такого виняткового талану.
Як тільки в Палестині утвердився спокій, мій дід повернувся до свого наміру переселитися туди разом зі своїм дорогим Мардохеєм, якому тоді йшов тринадцятий рік. Деллій також щиро прив’язався до свого учня й не хотів з ним розлучатися, аж раптом прибув з Єрусалима єврей з листом, у якому говорилося:
Раббі Седекія, син Гіллеля, негідний грішник і останній зі святого синедріону фарисеїв – Єзекії, чоловікові його сестри Мелеї, шле привіт.
Зараза, яка напала на Єрусалим за гріхи Ізраїлю, забрала мого батька й старших братів. Вони зараз на лоні Авраама, причетні до його безсмертної хвали. Нехай небо винищить садукеїв і всіх тих, хто не вірує у воскресіння з мертвих. Я був би негідним називатися фарисеєм, якби посмів заплямити руки привласненням чужого добра. Тому я дуже старанно шукав, чи мій батько не залишився комусь винним, а почувши, що дім, який ми займали в Єрусалимі, протягом якогось часу належав тобі, то я пішов до суддів, але не знайшов у них нічого такого, щоб цю здогадку могло підтвердити. Дім, без сумніву, належить мені. Нехай небо скарає лихих. Я не садукей.
Відкрив я також, що якийсь необрізаний по імені Деллій помістив свого часу у мого батька тридцять тисяч дариків, однак я, на щастя, знайшов папір, щоправда, дещо замазаний, який, на мою думку, має бути розпискою згаданого Деллія.
Зрештою, той чоловік був прихильником Маріамни і її брата Аристовула, а отже ворогом нашого великого царя. Нехай небо скарає його разом з усіма лихими й садукеями.
Бувай здоров, коханий брате, обніми за мене мою дорогу сестру Мелею. Хоч я був дуже юним, коли ти з нею одружився, але вона завжди в моєму серці. Мені здається, що посаг, який вона принесла в твій дім, дещо перевищує частку, яка їй належиться, але про це ми поговоримо іншим разом. Бувай здоров, коханий брате! Нехай небо наставить тебе на шлях істинного фарисея.
Мій дід і Деллій довго дивилися, здивовані, один на одного, нарешті цей останній першим перервав мовчання й сказав:
– Ось наслідки відсторонення від світу. Ми втішаємося надією спокою, а тим часом доля вирішує інакше. Люди вважають тебе всохлим деревом, яке вони, за власним бажанням, можуть оголити чи викорчувати, хробаком, якого вони можуть розтоптати, одне слово, непотрібним тягарем на землі. На цьому світі треба були молотом або ковадлом, бити або коритися. Я жив у дружніх стосунках із кількома римськими префектами, які перейшли на бік Октавіана, і якби я ними не знехтував, мене б не посміли сьогодні скривдити. Але я був стомлений світом, покинув його, щоб жити з достойним приятелем, і ось з’являється якийсь фарисей з Єрусалиму, відбирає в мене моє добро й говорить, що має замазаний папір, який він вважає моєю розпискою. Для тебе втрата не є такою страшною, дім у Єрусалимі становив ледь що четверту частину твого маєтку, але я одразу втратив усе, і хай буде, що буде, але я сам подамся до Палестини.
Ледь він висловив це, як увійшла Мелея. Її повідомили про смерть батька й двох старших братів і водночас розповіли про підлий вчинок її брата Седекії. Самотня людина зазвичай переживає все дуже сильно. До нещасть бідолашної додалася ще якась незнана хвороба, яка протягом шести місяців звела її в могилу.
Деллій якраз збирався до Юдеї, як одного вечора, коли він пішки вертався передмістям Ракотіс, його вдарили ножем у груди. Обернувшись, він пізнав того самого єврея, який приніс листа від Седекії. Деллій довго лікувався від тієї рани, а коли одужав, то в нього пропала охота їхати до Палестини. Спершу він прагнув запевнити собі захист можновладців і роздумував щодо способів нагадати про себе своїм давнім опікунам. Однак Авґуст також керувався принципом, що царі мають бути самодержцями в своїх державах, тому треба було довідатися, як Ірод ставиться до Седекії. З цією метою було вирішено відправити до Єрусалима вірну й розумну людину.
Через два місяці посланець вернувся й сповістив, що щастя Ірода з кожним днем зростає і що цей спритний монарх шукає прихильності як римлян, так і євреїв, бо зводячи статуї Авґуста, він водночас привселюдно говорить про наміри відбудувати єрусалимський храм у значно величнішому вигляді, і це викликає в народа таке захоплення, що деякі догідники вже проголосили його Месією, передвіщеним пророками.
Ці чутки, – казав посланець, – надзвичайно сподобалися при дворі, і вже утворилася секта. Нових сектантів називають іродіанами, а на чолі її стоїть Седекія.
Ви розумієте, що ці новини примусили добре замислитися мого діда і Деллія; але перш ніж я розповідатиму далі, мушу вам з’ясувати, що наші пророки говорили про Месію.
Промовивши ці слова, Вічний Жид раптом замовк і, подивившись на кабаліста зневажливим поглядом, сказав:
– Нечистий син Мамуна, адепт, могутніший від тебе, викликає мене на вершину Атласа. Прощавай!
– Брешеш, – перервав його кабаліст, – я маю в сто разів більшу владу, ніж шейх Таруданта.
– Ти втратив свою владу у Вента-Кемаді, – сказав Вічний Жид, поспішно віддаляючись, і незабаром зник з наших очей.
Кабаліст дещо зніяковів, але хвилинку подумавши, сказав:
– Запевняю вас, що нахаба не має поняття й про половину заклинань, які забезпечують мою владу, і дізнається про них дорогою ціною. Але поговоримо про щось інше. Сеньйоре Веласкес, ти уважно слухав його розповідь?
– Без сумніву, – відповів геометр, – я пильно прислухався до його слів і вважаю, що все, про що він говорив, цілком узгоджується з історією. Тертуліан згадує про секту іродіанів.
– Ти так само добре знаєш історію, як і математику? – здивувався кабаліст.
– Не зовсім, – відповів Веласкес, – але, як я вам вже казав, мій батько, який до всього прикладав математичні обрахунки, гадав, що їх можна також застосувати до науки історії, зокрема до визначення, в якому ступені ймовірності перебувають події, які відбулися, до тих, які могли відбутися. Він посував свою теорію навіть ще далі, бо вважав, що можна представити людські вчинки й пристрасті за допомогою геометричних фігур.
Щоб ясніше все це зрозуміти, я наведу приклад. Так говорив мій батько: Антоній прибуває до Єгипту, ним володіють дві пристрасті: амбітність, яка веде його до панування, і кохання, яке його від нього відтягає. Представимо ці два напрямки за допомогою двох ліній АВ і АС під будь-яким кутом. Лінія АВ, яка представляє кохання Антонія до Клеопатри, є коротшою від лінії АС, бо Антоній, по суті, мав менше кохання, ніж амбітності. Припустимо, що вони відносяться одне до одного, як один до трьох. Тож я беру відрізок АВ і тричі переношу його на лінію АС, потім доповнюю до паралелограма і провожу діагональ, яка щонайточніше представить мені новий напрямок, зумовлений силами, які прямують до В і С. Ця діагональ наблизиться до лінії АВ, якщо ми припустимо більше кохання і продовжимо відрізок AB. І навпаки, якщо припустити, що переважає амбітність, то діагональ наблизиться до лінії АС. (Якби мала місце тільки амбітність, то напрямок дії співпадав би з лінією АС, як, наприклад, у Авґуста, який взагалі не знав кохання й завдяки цьому, хоча був обдарований меншою енергією, значно швидше досягав своєї мети.) Оскільки ж пристрасті посилюються чи послаблюються поступово, то й форма паралелограма теж буде мінятися, і тоді кінець отримуваної діагоналі помалу переходитиме в криву лінію, до якої можна застосувати теорію теперішнього диференціального числення, яке раніше називалося флективним численням.
Щоправда, мудрець, який дарував мені життя, вважав усі ці історичні загадки приємними іграшками, які оживляли одноманітність справжніх його студій; однак оскільки точність рішень залежала від достовірності даних, то мій батько, як я вже згадував, дуже старанно збирав різні історичні джерела. Цей скарб довго був замкнений від мене, як і книжки з геометрії, бо мій батько прагнув, щоб я вмів тільки танцювати сарабанду, менует і тому подібні дурниці. На щастя, я дістався до шафи й лише тоді віддався науці історії.
– Дозволь, сеньйоре Веласкес, – сказав кабаліст, – ще раз виразити мій щирий подив, що ти настільки ж обізнаний в історії, як і в математиці, бо одна з цих наук більше залежить від розсудливості, а друга від пам’яті, тим часом ці дві складові розуму повністю протилежні одна одній.
– Насмілюся не погодитися з твоєю думкою, – відповів геометр. – Розсудливість допомагає пам’яті, впорядковуючи зібраний нею матеріал, так що в систематизованій пам’яті кожне поняття звичайно попереджає висновки, які з нього можуть слідувати. Однак я не заперечую, що і пам’ять, і розсудливість можуть бути ефективно застосовані тільки до певної кількості понять. Я, наприклад, прекрасно пам’ятаю все, що вивчав з точних наук, історії природи й суспільства, хоча, з іншого боку, часто забуваю про побіжні відносини з предметами, що мене оточують, або, простіше кажучи, не бачу речей, які потрапляють мені на очі, й не чую слів, які часто кричать у мене над вухом. В цьому причина, що дехто вважає мене розсіяним.
– Справді, – сказав кабаліст, – тепер я розумію, в який спосіб ти, сеньйоре, упав тоді у воду.
– Немає сумнівів, – продовжував Веласкес, – що я й сам не знаю, чому опинився у воді в той момент, коли найменше цього сподівався. Проте цей випадок дуже тішить мене, тим більше, що дав мені можливість врятувати життя цьому шляхетному юнакові, який є капітаном валлонської гвардії. При всьому цьому я був би радий якомога рідше виявляти подібні послуги, бо не знаю менш приємного відчуття, ніж коли людина обіп’ється натще водою.
Після кількох подібних реплік ми прибули на місце ночівлі, де застали приготовану вечерю. Їли ми з апетитом, але розмова ледь точилася, бо кабаліст здавався якимось заклопотаним. Після вечері брат із сестрою довго одне з одним розмовляли. Я не хотів їх переривати й пішов у маленьку печеру, де мені приготували постіль.
