Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Автор книги: Ян Потоцкий

Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 47 страниц)

Проте не встигли ми сісти до столу, як відчинилися двері й увійшов дон Кристобаль Спарадос. Прихід французького дворянина в гарем султана не справив би, мабуть, на господаря більш прикрого враження, ніж те, яке я пережив, побачивши дона Кристобаля. Сеньйора Сантарес і її доньки не були, щоправда, моїми дружинами й не утворювали мій гарем, але серце моє в певному смислі оволоділо ними, і порушення моїх прав завдавало мені смертельного болю.

Дон Кристобаль аж ніяк цим не перейнявся й не звернув на мене найменшої уваги – він вклонився жінкам, відвів сеньйору Сантарес в інший кінець тераси й довго з нею розмовляв, після чого сів до столу, хоч його ніхто не запрошував. Він їв, пив і мовчав, але коли розмова зійшла на бої биків, відсунув тарілку, вгатив кулаком по столі й заявив:

– На святого Кристобаля, мого патрона й захисника, чому ж я мушу скніти в цьому клятому міністерстві? Та я прагнув би бути останнім тореадором у Мадриді, ніж головувати в усіх кортесах Кастилії.

Говорячи це, він простяг руку, наче збирався убити бика, виставивши при цьому, на наше здивування, величезні м’язи передпліччя. Потім, для доказу своєї сили, він посадив усіх трьох жінок в одне крісло й почав їх носити по всій кімнаті.

І таке задоволення діставав дон Кристобаль від цієї забави, що намагався якомога більше продовжити її. Нарешті він узяв капелюх і шпагу і почав прощатися. Досі він не звертав на мене найменшої уваги, зараз, однак, звернувшись до мене, запитав:

– Послухай, мій шляхетнонароджений приятелю, скажи-но, хто після смерті шевця Мараньйона робить найкращі черевики?

Жінкам ці слова здалися ще одним жартом, яких уже багато вийшло з вуст дона Кристобаля, зате я страшенно розлютився. Я побіг по шпагу, а потім навздогін дону Кристобалю. Допав його на розі бічної вулички й, ставши перед ним, вигукнув:

– Зухвальцю, ти заплатиш мені за свої нікчемні образи!

Дон Кристобаль узявся за руків’я шпаги, але побачивши на землі дрючок, схопив його, вдарив по моєму клинку й вибив у мене шпагу з рук. Потім підійшов до мене, схопив за шию, відтягнув до стічної канави й шпурнув у неї, як і попереднього дня, але ще сильніше, так що я певний час лежав приголомшений, не знаючи, що зі мною діється.

Хтось узяв мене за руку, щоб допомогти підвестися; я пізнав того самого дворянина, який наказав був забрати тіло мого батька й дав мені тисячу пістолів. Я впав йому до ніг, він лагідно підняв мене й звелів, щоб я ішов за ним. Ми йшли мовчки й дійшли до мосту через Мансанарес, де побачили двох вороних коней. Півгодини ми мчали галопом вздовж ріки, нарешті зупинилися біля воріт покинутого дому, двері якого самі перед нами відчинилися. Ми увійшли до кімнати, оббитої темною саржею і освітленої срібними свічниками. Коли ми сіли в крісла, незнайомець сказав так:

– Бачиш, сеньйоре Ервас, які речі діються на цьому світі, устрій якого, що ним усі так захоплені, аж ніяк не відзначається справедливим поділом благ. Одним природа дала вісімсот фунтів сили, другим вісімдесят. На щастя, винайдені всілякі хитрі речі, які частково відновлюють рівновагу.

З цими словами незнайомець витягнув шухляду, вийняв з неї кинджал і додав:

– Подивися на це знаряддя: його кінець, який формою нагадує оливку, переходить у вістря, тонше від волосини. Засунь його за пояс. Я прощаюся з тобою, юначе, не забувай про свого справжнього приятеля дона Беліала де Ґеєнна. Якщо я буду тобі потрібний, прийди опівночі на міст через Мансанарес, удар тричі в долоні й одразу побачиш вороних огирів. Почекай, я забув про найголовніше. Ось тобі ще один гаманець, може, тобі потрібне буде золото.

Я подякував великодушному дону Беліалу, сів на вороного коня, якийсь негр сів на другого, і ми приїхали до мосту, де треба було розлучитися.

Я повернувся до свого житла. Ліг на ліжко, заснув, але мене мучили страшні сни. Кинджал я поклав під подушку; мені здавалося, що він виходить звідти й проникає в саму середину мого серця. А ще я бачив дона Кристобаля, який викрадав у мене з-під носа трьох моїх красунь.

Наступного дня мене охопив понурий смуток, і навіть присутність двох дівчат не могла його розвіяти. Усі їх старання розвеселити мене приводили до зовсім протилежних наслідків, і мої пестощі стали не такими невинними. Коли я залишався сам, то хапав кинджал і погрожував ним дону Кристобалю, якого, як мені здавалося, весь час бачив перед собою.

Ненависний нахаба знову з’явився увечері й знову не звертав на мене уваги, зате ще більше залицявся до жінок. Він пустував з ними, а коли вони дулися, забавляв їх і смішив. Його дурнуваті дотепи подобалися більше, ніж мої ґречності.

Я наказав принести вечерю, більш вишукану, ніж ситну; дон Кристобаль сам з’їв майже всю. Потім узяв капелюх і раптом, звернувшись до мене, сказав:

– Мій шляхетнонароджений приятелю, скажи, що означає цей кинджал у тебе за поясом? Було б краще, якби ти засунув туди шевське шило.

Сказавши це, він вибухнув сміхом і вийшов.

Я вислизнув за ним і, допавши його на розі вулиці, щосили вдарив у груди кинджалом. Але мерзотник відштовхнув мене з такою ж силою, з якою я на нього напав. Потім повернувся до мене й холоднокровно запитав:

– Як це, шмаркачу, ти не знаєш, що я ношу на грудях сталеву кольчугу?

Сказавши це, він схопив мене за шию і знову шпурнув у стічну канаву, але цього разу на моє превелике задоволення, бо я був радий, що не скоїв убивства. Я досить весело підвівся, повернувся додому, ліг до ліжка й спав куди спокійніше, ніж минулої ночі.

Наступного дня жінки побачили, що я значно спокійніший, ніж раніше, й сказали, як вони цьому раді. Я, однак, не посмів залишитись у них на вечір. Боявся, що не зможу подивитися в очі людині, яку хотів убити. Весь вечір розлючено блукав вулицями, думаючи про вовка, який проник у мою кошару.

Опівночі я пішов на міст і тричі плеснув у долоні; з’явилися вороні скакуни, я скочив на свого й помчав за провідником аж до дому дона Беліала. Двері відчинилися самі, мій опікун вийшов мені назустріч, провів у ту саму кімнату й дещо глузливо сказав:

– Що ж, мій юний друже, убивство у нас не вийшло? Не надавай цьому значення, бажання рівнозначне вчинкові. Зрештою, ми вже подумали, як звільнити тебе від нахабного суперника. Влада отримала донос, що він зраджував державні таємниці, тож його вже вкинули в ту саму в’язницю, де перебуває батько сеньйори Сантарес. Тепер лиш від тебе залежить скористатися щасливою можливістю краще, ніж ти робив це досі. Прийми від мене в подарунок цю шкатулочку, в ній ти знайдеш цукерки з надзвичайними якостями; почастуй ними свою господиню й сам скуштуй кілька.

Я взяв шкатулочку, з якої розносився дуже приємний запах, і сказав дону Беліалу:

– Не знаю, сеньйоре, що ти називаєш щасливою можливістю. Я був би потворою, якби схотів зловжити довірою матері й невинністю її дочок. Я зовсім не такий збоченець, як ти, сеньйоре, гадаєш.

– Я гадаю, – відповів дон Беліал, – що ти ані кращий, ані гірший, ніж усі інші діти Адама. Люди зазвичай відчувають моральні сумніви перед скоєнням злочину, а після його скоєння переживають докори сумління, гадаючи, що завдяки цьому зможуть утриматися на дорозі цноти. Вони б не знали цих неприємних відчуттів, якби завдали собі труду витлумачити, що таке цнота. Вони вважають цноту ідеальною якістю, існування якої приймають без роздумів, а тим самим поміщають її серед забобонів, які, як ти знаєш, є твердженнями, не підкріпленими попереднім проникненням в суть речей.

– Сеньйоре дон Беліал, – відповів я, – мій батько якось дав мені шістдесят сьомий том свого твору, який містив основи науки про мораль. Забобон, на його думку, не є твердженням, не підкріпленим попереднім проникненням в суть речей, а твердженням, вже встановленим до нашого приходу на світ і переданим нам, так би мовити, в спадщину. Звички дитячих років кидають у наші душі перші зародки тих тверджень, приклад розвиває їх, а знання справ зміцнює. Тримаючись їх, ми стаємо порядними людьми, роблячи більше, ніж вимагають закони, ми стаємо цнотливими.

– Це визначення, – сказав дон Беліал, – зовсім непогане й добре свідчить про твого батька. Він добре писав, а ще краще мислив. Хто знає, може, й ти підеш його слідами. Однак повернімося до твого визначення. Я погоджуюся з тобою, що забобони – це вже усталені твердження, але це ще не причина, щоб ми самі не могли їх оцінювати, якщо відчуваємо в собі сформовану здатність до суджень. Розум, який прагне проникати в суть речей, піддає забобони критиці й вивчає, чи закони також обов’язкові для всіх. Чинячи так, ти ясно побачиш, що узаконений порядок винайшли тільки для вигоди тих холодних і лінивих осіб, які очікують насолод лише від шлюбу, а добробуту – від ощадливості й праці. Однак інакше обстоїть справа з ґеніями, з пристрасними характерами, які прагнуть золота й насолод, які хотіли б прожити роки за одну мить. Що ж для них створив суспільний устрій? Життя вони проводять у в’язницях, а закінчують його в муках. На щастя, людські закони – це щось інше, ніж нам здається. Це загородки, натрапивши на які, перехожий звертає на іншу дорогу, а ті, котрі хочуть їх подолати, перескакують або підлазять під них. Однак ця тема може далеко мене завести, а вже пізно. Я прощаюся з тобою, юний мій друже, скуштуй мої цукерки й завжди розраховуй на мою допомогу.

Я попрощався з сеньйором доном Беліалом і повернувся додому. Мені відчинили двері, я кинувся на ліжко й намагався заснути. Шкатулочка стояла біля мене, наповнюючи кімнату чудовим запахом. Я не зміг опиратися спокусі, з’їв дві цукерки й, заснувши, мав дуже неспокійну ніч.

У звичний час прийшли мої молоді приятельки. Вони помітили, що мій погляд дивним чином змінився, і я дійсно дивився на них іншими очима. Мені здавалося, що всі їхні рухи зумовлені нездоланним бажанням справити враження на мої почуття; їхнім словам, навіть самим звичайним, я надавав такого ж значення. Все в них притягало мою увагу й занурювало у вир думок, про які я раніше не мав жодного поняття.

Сорилья помітила шкатулочку. Вона з’їла дві цукерки, а кілька простягнула сестрі. Незабаром мої марення перетворилися в дійсність. Таємне внутрішнє почуття оволоділо обома сестрами, якому вони несвідомо піддалися. Вони й самі перелякалися цього й втекли від мене, спонукувані залишками сорому, в якому проглядала якась дикість.

Увійшла їх мати. Відтоді, як я увільнив її від кредиторів, вона ставилася до мене з надзвичайною чулістю. Її ласкавість на якийсь час заспокоїла мене, але незабаром я став дивитися на неї тим же поглядом, що й на дочок. Вона здогадалася, що зі мною діється, зніяковіла, і її погляд, уникаючи мого, впав на нещасну шкатулочку. Вона взяла кілька цукерок і пішла, однак незабаром повернулася, почала мене пестити й стискати в обіймах, називаючи своїм сином.

Залишила вона мене з явним незадоволенням, явно всупереч власному бажанню. Збентеженість моїх почуттів доходила до шаленства. Я відчував, як вогонь кружляє по жилах, ледве бачив предмети, які мене оточували, якась імла затуманила мені очі.

Я вирішив вийти на терасу. Двері в кімнату дівчат були прочинені, я не зміг стриматись і увійшов всередину. Їхні почуття були в іще більшому безладі, ніж мої. Я злякався, хотів вирватися з їх обіймів, але мені не вистачило сил. Увійшла мати, докори завмерли на її вустах, а невдовзі вона вже не мала права чинити нам докори.

– Вибач, сеньйоре дон Корнадес, – додав пілігрим, – вибач, що говорю тобі про речі, одна лиш згадка про які вже є смертельним гріхом. Але ця історія потрібна для твого спасіння, я вирішив врятувати тебе від загибелі й сподіваюся, що зумію здійснити свій намір. Не забудь прийти сюди завтра о цій самій годині.

Корнадес повернувся додому, де вночі його знову переслідувала тінь убитого графа де Пенья Флор.

Вимовивши ці слова, циган був вимушений розлучитися з нами й відкласти дальшу розповідь на наступний день.

День п’ятдесят другий

Зібралися ми о звичній годині, і старий ватажок, корячись нетерплячим слухачам, поспішив із продовженням історії, яку Бускерос розповідав на бажання Толедо.

Продовження історії ватажка циган

Як тільки Корнадес прийшов у призначений йому час, пілігрим став розповідати далі.

Продовження історії Проклятого Пілігрима

Шкатулочка моя була порожня, ми з’їли всі цукерки, але наші погляди неначе хотіли оживити пригаслий запал. Наші думки живилися розпусними спогадами, а наша неміч мала своє грішне очарування.

Властивістю пороку є те, що він притупляє природні почуття. Сеньйора Сантарес, повністю віддавшись розгнузданій хтивості, забула, що її батько страждає у в’язниці й що йому може бути підписний смертний вирок. Я ж думав про нього ще менше, аж тут одна особлива обставина, про яку я розповім, звернула на нього мою увагу.

Одного вечора прийшов до мене якийсь незнайомець, старанно огорнутий широким плащем. Я навіть злякався, тим більш, що лице він ховав під маскою. Таємничий чоловік дав мені знак, щоб я сів, він також сів і сказав:

– Сеньйоре Ервас, ти начебто приятелюєш з сеньйорою Сантарес, тому я хочу щиро й відверто з тобою поговорити. Справа серйозна, і я б не хотів залагоджувати її з жінкою. Сеньйора Сантарес довірилася певному жевжику по імені дон Кристобаль Спарадос. Сьогодні він перебуває у в’язниці разом із сеньйором Ґораньєсом, батьком твоєї господині.

Той безумець думав, що він проник у державну таємницю, відому тільки кільком достойникам, але він помилявся; я зате знаю її в усіх подробицях. Я розповім її тобі в кількох словах. Рівно через тиждень, коли мине півгодини після заходу сонця, я пройдуся перед вашими дверима й три рази вимовлю ім’я ув’язненого: Ґораньєс, Ґораньєс, Ґораньєс. Після третього разу ти вручиш мені гаманець із трьома тисячами пістолів. Сеньйора Ґораньєса вже немає в Сеґовії, він був перевезений до в’язниці в Мадриді. Його доля має вирішитися в першій половині тієї самої ночі. Оце й усе, що я мав тобі сказати.

І сказавши це, замаскований чоловік підвівся й пішов.

Я знав, а радше здогадувався, що сеньйора Сантарес не має ніяких фінансових засобів, тому вирішив звернутися за допомогою до дона Беліала. Я повідомив свою господиню, що дон Кристобаль втратив довіру своїх начальників і не може більше у неї бувати, але що я маю знайомих у міністерстві й сподіваюся на щасливе завершення своїх старань. Надія врятувати життя батькові переповнила сеньйору Сантарес надзвичайною радістю. До всіх почуттів, які вона до мене мала, була додана ще й вдячність. Її відданість здавалася тепер менш порочною. Такі великі благодіяння повністю знімали з неї у власних очах усі гріхи. Нові насолоди відбирали у нас усі години.

Я вирвався на одну ніч, аби піти до дона Беліала.

– Я чекав тебе, – сказав він мені. – Я знав, що розкаяння твоє триватиме недовго, а докори сумління – ще коротше. Всі сини Адама виліплені з однієї глини. Але я не сподівався, що тобі так швидко набридне насолода, якої ніколи не знали навіть королі цієї малої кулі, котрі не куштували моїх цукерок.

– На жаль, сеньйоре дон Беліал, – відповів я, – ти наполовину маєш рацію, але щодо теперішнього мого життя, то воно мені аж ніяк не набридло. Навпаки, я побоююся, що якби воно якимось чином змінилося, то втратило б для мене свою привабливість.

– І все ж, – сказав дон Беліал, – ти прийшов до мене по три тисячі пістолів, якими хочеш купити свободу сеньйора Ґораньєса. Ти, мабуть, не знаєш, що як тільки він буде виправданий, то одразу перевезе в свій дім доньку й онучок, яких уже давно хоче зробити дружинами двох чиновників своєї канцелярії. В обіймах тих щасливих чоловіків ти побачиш два чудові створіння, які подарували тобі свою невинність, а в нагороду хотіли тільки певної участі в тих насолодах, джерелом яких ти був сам. Більше спонукувана почуттям суперництва, ніж ревнощами, кожна з них вважала вищою нагородою для себе те щастя, причиною якого сама ж і була, і без заздрості раділа щастю, яким обдаровувала тебе інша. Їхня мати, більш досвідчена, але не менш пристрасна, завдяки моїм цукеркам могла без образи дивитися на щастя дочок. Після таких хвилин – як же ти станеш жити далі? Чи підеш шукати узаконених насолод шлюбу, чи зітхатимеш за почуттями кокетки, яка не запропонує тобі нічого схожого на насолоди, яких жоден смертний до тебе не знав?

Тут дон Беліал раптом змінив тон і сказав:

– Хоча, ні, я не маю рації. Батько сеньйори Сантарес дійсно не винен, і свобода його залежить від тебе. Насолода, зумовлена добрим вчинком, повинна перевищити всі інші.

– Сеньйоре дон Беліал, – сказав я, – ти дуже холодно говориш про добрі вчинки, зате дуже палко про насолоди, які в кінцевому підсумку є гріхами. Можна подумати, що ти прагнеш моєї вічної загибелі, і що ти…

– Я, – сказав він, – є одним з головних членів могутнього товариства, яке поставило собі за мету ощасливлювати людей і виліковувати їх від нерозумних забобонів, які вони усотують з молоком матері і які потім стають на перешкоді усім їх прагненням. Ми видали вже багато мудрих книжок, де з усією очевидністю доводимо, що любов до самого себе – це основа всіх людських діянь, і що милосердя, прив’язаність дітей до батьків, палке й ніжне кохання, ласкавість королів – це тільки рафіновані форми самолюбства. Якщо любов до самого себе є головною пружиною наших вчинків, то задоволення наших бажань повинно бути їх природною метою. Про це добре знали законодавці й тому так написали закони, щоб їх можна було обходити, і люди не тратять нагоди скористатися цим.

– Як же це, сеньйоре дон Беліал, – перервав я його, – хіба ти не вважаєш, що справедливість і несправедливість – це реальні цінності?

– Це, – відповів він, – цінності відносні. А точніше ти це зрозумієш за допомогою притчі, тому слухай уважно.

Маленькі комахи повзали по верхівках високої трави. Одна з них сказала іншим: «Подивіться на цього тигра, який лежить біля нас. Це найлагідніша з усіх тварин, вона ніколи не робить нам нічого поганого; баран же ж, навпаки – дикий звір, який, якби опинився тут, одразу б зжер нас разом із травою, в якій ми ховаємось. Але тигр справедливий і помстився б за нашу смерть».

З цього можеш зробити висновок, молодий мій друже, що всі уявлення про справедливість і несправедливість, про зло й добро – відносні і ніколи не є абсолютними й всеохопними. Я згоден з тобою, що існує свого роду дурненьке задоволення, пов’язане з тим, що ми називаємо добрими вчинками. Ти, безумовно, відчуєш його, рятуючи невинно звинуваченого Ґораньєса. І ти ні хвилини не повинен вагатися, якщо тобі вже набридла його родина. Подумай добре, у тебе для цього ще багато часу. Ти повинен вручити незнайомцю гроші в суботу, через півгодини після заходу сонця. Приходь сюди вночі з п’ятниці на суботу, три тисячі пістолів чекатимуть на тебе рівно опівночі. А тим часом прощавай; прийми, прошу тебе, ще одну шкатулку з цукерками.

Я повернувся додому і дорогою з’їв кілька цукерок. Сеньйора Сантарес і її доньки ще не спали, чекали на мене. Я хотів поговорити про нещасного в’язня, але мені не дали на це часу… Однак, навіщо ж я мушу признаватися в таких ганебних учинках? Тобі лиш достатньо знати, що ми, відпустивши вудила розгнузданої хтивості, втратили відчуття часу й не лічили днів. Про в’язня я зовсім забув.

Суботній день підходив до кінця. Сонце, яке ховалося за хмарами, немовби кидало на небо криваві відблиски. Раптові блискавки сповнили мене тривогою, я намагався пригадати останню розмову з доном Беліалом. І тут я почув глухий, замогильний голос, який тричі повторив:

– Ґораньєс! Ґораньєс! Ґораньєс!

– Праведні небеса! – вигукнула сеньйора Сантарес. – Чи це дух неба, чи пекла, який промовляє до мене й сповіщає про смерть мого нещасного батька?

Я втратив притомність. Опритомнівши, побіг дорогою до Мансанареса, прагнучи востаннє вже благати про милосердя дона Беліала. Мене затримали альґвасили й відвели на якусь невідому вулицю в невідомий мені будинок, у якому я незабаром упізнав в’язницю. Мене закували в кайдани і вкинули в темний льох. Поряд із собою я відчув брязкіт ланцюгів.

– Чи це молодий Ервас? – запитав товариш моєї недолі.

– Так, – відповів я, – я Ервас і пізнаю по голосу, що говорю з доном Кристобалем Спарадосом. Чи ти знаєш щось про Ґораньєса? Чи був він невинуватим?

– Абсолютно, – відповів дон Кристобаль, – але його обвинувач поставив йому таку майстерну пастку, що міг його за власним бажанням або погубити, або врятувати. Він жадав від нього трьох тисяч пістолів. Ґораньєс ніде не міг їх дістати й нещодавно задушив себе у в’язниці. Мені також дозволили вибирати або подібну смерть, або довічне ув’язнення в замку Лараке на узбережжі Африки. Я вибрав оте останнє в надії, що при першій же можливості втечу й перейду в магометанську віру. Щодо тебе, мій друже, то тебе незабаром поведуть на тортури, щоб спитати про речі, про які ти не маєш ані найменшого уявлення. Ти жив разом із сеньйорою Сантарес, тому вважають, що ти спільник її батька.

Уяви собі людину, дух і тіло якої розніжилися в насолодах і якій раптом загрожують жахи тривалих мук. Мені здавалося, що я вже відчуваю болючі тортури. Волосся в мене на голові стало диба, тривога охопила всі члени, які перестали мене слухатися й почали конвульсійно тремтіти.

До льоху увійшов по Спарадоса наглядач; виходячи, він кинув мені стилет. У мене не було сил підняти його, а що вже казати, якби мені довелося заколотися ним. Розпач мій дійшов до того, що навіть сама смерть не могла б мене вже заспокоїти.

– Ах, Беліале! – вигукнув я. – Беліале, я добре знаю, хто ти, а однак кличу тебе.

– І я прийшов, як ти й хотів, – крикнув нечистий дух. – Візьми цей стилет, добудь крові з пальця й підпиши цей папір, який я даю тобі.

– О, мій ангеле-охоронцю, – вигукнув я, – невже ти вже зовсім мене покинув?

– Вже пізно кликати його, – гарикнув сатана, скрегочучи зубами й бухаючи полум’ям. І він тут же запустив мені в чоло пазурі.

Я відчув пекучий біль і зомлів, а радше запав у якийсь ступор. Раптом ясний блиск освітив льох. Золотокрилий херувим показав мені дзеркало й сказав:

– Ти бачиш на своєму чолі перевернутий «тав». Це знак вічного прокляття. Ти побачиш його на чолах інших грішників, виведеш дванадцять із них на шлях спасіння і тоді тільки сам на нього повернешся. Одягни ці шати пілігрима й ходи зі мною!

Я прокинувся, а радше мав таке враження, що прокидаюся; я й справді перебував уже не у в’язниці, а на дорозі до Ґалісії. На мені була одежа прочанина.

Невдовзі я побачив групу пілігримів, які йшли до святого Якова Компостельського. Я приєднався до них і обійшов усі святі місця в Іспанії. Хотів перейти до Італії і відвідати Лорето. Я якраз був в Англії, тому обрав дорогу через Мадрид. Прибувши до цього міста, пішов на Прадо, прагнучи знайти дім сеньйори Сантарес. Проте не знайшов його, хоча пізнав усі сусідні доми. Це показало, що я ще під владою сатани. Далі я не смів вести своїх пошуків.

Я відвідав кілька костелів, після чого подався до Буен-Ретіро. В саду нікого не було, крім чоловіка, який сидів на віддаленій лавці. Великий мальтійський хрест, вишитий на його плащі, підказав мені, що він належить до старійшин цього ордену. Було схоже, що він глибоко замислився; сидів нерухомо, занурений у роздуми.

Коли я підійшов до нього, мені здалося, що в нього під ногами я бачу прірву, в якій його обличчя відбилося навспак, як це буває із людиною, що сидить над водою. Проте прірва була повна вогню.

Коли я наблизився ще більше, мара зникла, але придивившись до незнайомця, я побачив, що на чолі він має перевернутий «тав», знак прокляття, який херувим показав мені в дзеркалі на моєму власному чолі.

Коли циган дійшов до цих слів, один із його підвладних прийшов доповідати йому про справи цього дня, тому він був вимушений покинути нас.