Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 32 (всего у книги 47 страниц)
– Лауро! Лауро! Що значать ці слова? – заволав Рікарді.
– Це голос природи, – відповіла Лаура, – яка створила жінок бути дружинами й матерями, а не племінницями розпусних прелатів.
З цими словами вона вийшла в другу кімнату й двері за собою замкнула на ключ.
Рікарді був збентежений; він видавав сеньйору Падулі за свою племінницю й тепер тремтів від думки, що ця нерозважна відкриє правду й знищить його перспективи на майбутнє. При цьому він кохав цю негідницю, ревнував, одне слово, не знав, як вирватися з нещастя, яке з усіх боків підступило до нього.
Наступного дня Рікарді, весь тремтячи, увійшов до кімнати Лаури і – на превелике своє здивування – був прийнятий щонайніжніше.
– Пробач мені, дорогий дядечку, – сказала вона, – любий мій благодійнику, я справді невдячна й не заслуговую, аби жити на світі. Я ж є витвором твоїх рук, ти розвинув мій розум, я завдячую тобі всім; пробач мені мої витребеньки, які не серцем були породжені.
Так настала згода. А через кілька днів Лаура сказала Рікарді:
– Я не можу бути з тобою щаслива. Ти в цьому домі повновладний господар, усе тут належить тобі, я почуваюся як твоя раба. Отой лорд, який приходить до нас з візитами, подарував Бьянці Капуччі найкращий маєток у герцоґстві Урбіно. Оце справжній закоханий! Я ж певна, що якби навіть просила у тебе те малесеньке баронство, де я провела три місяці, ти б мені напевно відмовив. А воно ж дісталося тобі від дядька Гамбіазі, і ти можеш робити з ним, що захочеш.
– Значить, ти хочеш покинути мене, – запитав Рікарді, – якщо так прагнеш незалежності?
– Я хочу сильніше тебе кохати, – відповіла Лаура.
Рікарді не знав, чи дати, чи відмовити; він кохав, ревнував, боявся, щоб не постраждав його авторитет і щоб він не потрапив у залежність від своєї коханки. Лаура читала в його душі й могла б довести його до повного розпачу, але Рікарді був надзвичайно впливовий у Римі, одне його слово – і четверо сбірів могли б схопити племінницю й відвезти її на тривалу покуту в якийсь монастир.
Лаура цього боялася, і це стримувало її, але щоб усе ж поставити на своєму, вона прикинулася небезпечно хворою. Вона саме обдумувала цей план, коли ти увійшов у ґрот.
– Як це, – вигукнув я здивовано, – то вона не про мене думала?
– Ні, дитя моє, – сказала Сильвія, – вона думала про вигідне баронство з двома тисячами скудо річного доходу. Їй раптом спало на думку чимшвидше прикинутися хворою, навіть умираючою. Вона навчилася цьому раніше, наслідуючи акторок, яких бачила в Лондоні, і хотіла переконатися, чи зуміє тебе обдурити. Тож бачиш, молодий мій іспанцю, як ти потрапив у розставлену пастку, хоча й не можеш скаржитися – як і моя синьйора – на закінчення цієї комедії. Я ніколи не забуду, який ти був гарний, коли, вийшовши від Лаури, шукав моєї руки, щоб спертися на неї. Я тоді присяглася собі, що прийде й на мене черга.
Що ж я вам ще можу сказати? Я вислухав Сильвію в повному збентеженні, одразу втративши всі ілюзії. Я не знав, що зі мною діється. Сильвія скористалася цим моїм станом, щоб витворити сум’яття в мене в голові. Їй це легко вдалося, вона повною мірою скористалася своєю перевагою. Врешті-решт, коли вона проводжала мене до карети, я вже не знав, чи слід мені терзатися новими докорами, чи взагалі не звертати на них уваги.
Коли маркіз дійшов до цього місця в своїй розповіді, циган, якого чекали важливі справи, попросив його відкласти продовження на наступний день.
День сорок третій
Ми зібралися, як завжди, і маркіз, бачачи, що всі чекають в мовчанні, продовжив так:
Продовження історії маркіза Торреса Ровельяса
Я вам розповідав, як, двічі зрадивши Ельвіру, я за першим разом пережив болісні докори сумління, а за другим разом не знав, чи знову їх чинити собі, а чи зовсім про них не думати. Зрештою, можу вас запевнити, що я завжди однаково кохав мою кузину й завжди писав їй такі самі полум’яні листи. Мій наставник, прагнучи будь-якою ціною вилікувати мене від схильності до романсування, дозволяв собі часом робити щось, що виходило за межі його покликання. Вдаючи, що ні про що не знає, він наражав мене на спокуси, яким я ніколи не вмів опиратися; проте моя любов до Ельвіри завжди залишалася незмінною, і я з нетерпінням чекав того часу, коли апостольська канцелярія дасть мені дозвіл на одруження.
Нарешті одного дня Рікарді наказав покликати мене й Сантеса. Вигляд він мав урочистий, тож ми зрозуміли, що в нього є для нас якісь важливі новини. Пом’якшивши суворість обличчя лагідною усмішкою, він сказав:
– Справа ваша вирішена, хоча й не без значних труднощів. Ми, щоправда, легко даємо дозволи для деяких католицьких країн, але в Іспанії, де віра чистіша, а засад її дотримуються суворіше, справи стоять інакше. Попри це, Його Святість, зважаючи на численні побожні пожертвування, зроблені родиною Ровельяс в Америці, зважаючи також на те, що провина обох дітей була наслідком нещасть названої родини, а не плодом розпусного виховання, Його Святість, повторюю, скасував родинні узи, які вас одне з одним поєднували. Будуть вони також скасовані й у небі; однак – щоб не заохочувати цим прикладом молодих людей до подібних провинностей – вам наказано носити на шиї чотки зі ста зерен і щодня протягом трьох років прочитувати по ним усі молитви. Окрім того ви повинні збудувати церкву для театинців у Веракрусі. А тепер маю честь побажати тобі, мій молодий друже, а також майбутній маркізі усіляких гараздів і щастя.
Можете уявити собі мою радість. Я чимшвидше побіг по грамоту Його Святості, і через два дні ми вже виїхали з Рима.
Їхали ми вдень і вночі й нарешті опинилися в Бурґосі. Я побачився з Ельвірою, яка за цей час стала ще гарнішою. Нам залишалося тільки просити двір про затвердження нашого шлюбу, а Ельвіра була вже власницею свого маєтку, тому приятелів у нас було достатньо. Ми отримали бажане затвердження, до якого двір додав мені титул маркіза Торреса Ровельяса. Відтоді йшлося тільки про сукні, наряди, коштовності й тому подібні клопоти, які приносять таку насолоду молодій дівчині, котра готується стати дружиною. Проте ніжна Ельвіра мало звертала уваги на ці приготування й займалася лише щастям свого нареченого. Настав нарешті час нашого шлюбу. День здавався мені нестерпно довгим, бо церемонія мала відбутися лише увечері в каплиці літнього будинку, який був у нас недалеко від Бурґоса.
Я прогулювався в саду, щоб якось погамувати нетерплячість, що мучила мене, потім сів на лавці й замислився над своєю поведінкою, так мало гідною того ангела, з яким я мав незабаром поєднатися. Пригадуючи всі вчинені зради, я налічив їх аж дванадцять. Тоді докори сумління знову оволоділи моєю душею, і гірко сам собі дорікаючи, я промовив:
– Невдячний сіромахо, а ти подумав про той скарб, який тобі даровано, про ту ангельську істоту, яка дихає й зітхає тільки для тебе, яка кохає тебе сильніше від життя і яка з кимось іншим навіть словом не перемовилась?
Під час цього акту розкаяння я почув, як дві камеристки Ельвіри всілися на лавці, що стояла по той бік живоплоту й почали свої балачки. Вже найперші слова привернули до себе всю мою увагу.
– Ну, то що, Мануело, – промовила одна з дівчат, – наша сеньйора має сильно тішитися, що зможе кохати насправді й дати справжні докази кохання замість тих дріб’язкових ознак прихильності, які так щедро роздавала залицяльникам біля решітки?
– Ти, мабуть, говориш, – відповіла друга, – про того вчителя гри на гітарі, який крадькома цілував їй ручку, вдаючи, що навчає її перебирати пальцями струни.
– Зовсім ні, – відповіла перша, – я говорю про той десяток фліртів, щоправда, безневинних, але якими наша сеньйора розважалася й на свій спосіб заохочувала до них. Спершу той малий бакалавр, який навчав її географії – О! Цей був шалено закоханий, вона йому ще подарувала жмутик волосся, так що наступного дня я не знала, як її зачесати. Потім отой балакучий управитель, який звітував про стан її маєтків і повідомляв про доходи. Цей мав свої способи; засипав нашу сеньйору похвалами й одурманював лестощами. Вона йому за це подарувала свій портретик-силует, ще й разів зі сто простягала крізь решітку руку для поцілунку, а скільки вже квітів і букетиків посилали одне одному!
Я зараз вже не пригадую дальшого ходу розмови, але можу вас запевнити, що залицяльників набрався повний десяток. Я був приголомшений. Мабуть, Ельвіра виявляла своїм залицяльникам зовсім, по суті, невинну прихильність, але та Ельвіра, яку я собі уявляв, не повинна була допустити до себе навіть підозри на можливість невірності. Зараз я визнаю, що мої розумування були недоречними. Ельвіра від перших років життя говорила тільки про кохання, тож слід було чітко уявляти собі: захоплена цим предметом, вона не тільки зі мною розмовлятиме про нього. Я ніколи б у це не повірив, але переконавшись на власні вуха, відчув себе обманутим і поринув у смуток.
Та ось мені дали знати, що все вже готове. Я увійшов до каплиці зі зміненим виразом обличчя, який здивував мою матір і занепокоїв наречену. Сам священик збентежився й не знав, чи має він нас поблагословити. Врешті-решт він обвінчав нас, але щиро можу признатися, що ніколи ще так палко очікуваний день не розчаровував покладені на нього надії.
Уночі було інакше. Бог шлюбу, розпаливши свої смолоскипи, огорнув нас вуаллю своїх перших насолод. Усі флірти вилетіли Ельвірі з пам’яті, а незнані досі захвати переповнили її серце любов’ю і вдячністю. Вона повністю належала своєму чоловікові.
Наступного дня ми обоє мали вигляд щасливих людей, та й як міг би я залишатися засмученим! Люди, які прожили життя, знають, що серед усіх його дарунків немає нічого, що б можна було порівняти зі щастям, яким обдаровує нас молода дружина, приносячи на подружнє ложе стільки нерозгаданих таємниць, стільки нездійснених мрій, стільки чарівних думок. І чим є решта життя порівняно з тими днями, проведеними між свіжими спогадами солодких переживань і спокусливими ілюзіями щодо майбутнього, які надія прикрашає найгарнішими барвами.
Друзі нашого дому на якийсь час покинули нас, охоплених захватом, на самих себе, але коли дізналися, що ми вже можемо розмовляти з ними, почали розпалювати в нас жагу почестей.
Граф Ровельяс сподівався колись отримати титул ґранда, тому ми, на думку наших друзів, повинні були здійснити цей його намір; ми повинні були зробити це не тільки заради нас самих, але також задля дітей, якими небо мало нас у майбутньому обдарувати. Яким би не був наслідок наших намагань, ми б могли пізніше шкодувати, що не зробили взагалі нічого, а завжди краще завчасно заощадити собі докорів. Ми були в такому віці, коли люди звикли прислухатися до порад оточуючих, тому й дозволили заманити себе до Мадрида.
Віце-король, довідавшись про наші наміри, написав нам навздогін листа, повного настійливих рекомендацій. Спершу здавалося, що все нам сприяє, але тільки здавалося, бо пізніше все обернулося оманними придворними люб’язностями, які ні до чого не привели.
Обмануті надії дуже смутили друзів нашого дому й – на нещастя – мою матір, яка віддала б усе на світі, аби тільки побачити свого малого Лонсето іспанським ґрандом. Невдовзі бідна жінка важко захворіла й зрозуміла, що жити їй уже недовго. Тоді, подумавши спершу про спасіння душі, вона вирішила передовсім залишити докази вдячності достойним жителям містечка Вільяка, які так нас любили, коли ми були в біді. Особливо була б вона рада зробити щось для алькальда й для міського священика. Мати моя нічого свого не мала, але Ельвіра охоче взялася допомогти в такій шляхетній справі й послала їм дарунки, значно щедріші, ніж планувала моя мати.
Наші давні приятелі, дізнавшись про щастя, яке їх спіткало, приїхали до Мадрида й оточили ложе своєї добродійки. Мати залишала нас щасливими, багатими і закоханими одне в одного. Останні її хвилини були сповнені умиротворення. Вона спокійно заснула вічним сном і ще в цьому житті отримала певну частину винагород, на які заслуговувала завдяки своїм чеснотам, а передовсім – своїй несказанній доброті.
Невдовзі після цього на нас звалилися нещастя. Двоє синів, якими обдарувала мене Ельвіра, недовго прохворівши, покинули цей світ. Отоді титул ґранда перестав нас приваблювати, ми відмовилися від дальших клопотань і вирішили податися до Мексики, де стан справ вимагав нашої присутності. Здоров’я маркізи було відчутно підірване, і лікарі вважали, що морська подорож зможе повернути їй сили. Отож ми вирушили в дорогу й після десятитижневого плавання, яке справді дуже благотворно вплинуло на здоров’я маркізи, висадилися у Веракрусі. Ельвіра прибула в Америку не тільки зовсім здоровою, але й ще прекраснішою, ніж будь-коли.
У Веракрусі ми застали одного з вищих офіцерів віце-короля, який був висланий зустріти нас і супроводжувати до Мехіко. Цей чоловік багато розповідав нам про достоїнства графа де Пенья Велес і про звичаї, які панують при його дворі. Ми вже знали деякі подробиці завдяки нашим зв’язкам з Америкою. Повністю заспокоївши своє марнославство, віце-король розпалив у собі надзвичайну пристрасть до жінок і, не зумівши бути щасливим у шлюбі, шукав задоволень серед вишуканих красунь, якими колись славилося іспанське товариство.
Ми недовго залишались у Веракрусі й відбули надзвичайно приємну подорож до Мехіко. Як ви знаєте, ця столиця знаходиться посеред озера; настала вже ніч, коли ми під’їхали до берега. Незабаром ми побачили не менше ста ґондол, освітлених лампіонами. Найрозкішніша вийшла вперед, підійшла до берега, і ми побачили віце-короля, який вийшов з неї і звернувся до моєї дружини з такими словами:
– Незрівнянна дочко жінки, яку я й досі не перестав кохати! Я гадав, що то небо не дозволило тобі вступити зі мною в шлюб, але бачу, що воно не збиралося позбавити світ його найпрекраснішої оздоби, за що я складаю йому подяку. Прийди ж, прекрасна Ельвіро, оздобити нашу півкулю, яка, маючи тебе, не матиме причин заздрити Старому Світові!
Віце-король зазначив, що Ельвіра так сильно змінилася, що він ніколи б її не пізнав.
– Однак, – додав він, – я пам’ятаю тебе значно молодшою, і ти не повинна дивуватися, що короткозорий смертний не пізнає в троянді бутона.
Потім він вшанував мене обіймами і провів нас обох на свою ґондолу.
Після півгодинного плавання ми прибули на плавучий острів, який завдяки хитромудрому обладнанню виглядав зовсім як справжній; його покривали помаранчеві дерева й безліч інших кущів, а він усе ж тримався на поверхні води. Цей острів можна було перетягати в різні куточки озера й щоразу тішитися новими видами. В Мексиці часто можна побачити подібні споруди, які називаються chinampas[44]44
сади (ісп.)
[Закрыть]. На острові стояв круглий будинок, яскраво освітлений, з якого вже здалеку лунала гучна музика. Незабаром ми помітили, що лампіони укладені монограмою Ельвіри. Наближаючись до берега, ми побачили дві групи чоловіків і жінок у розкішних, але дивних одежах, на яких живі барви розмаїтого пір’я змагалися з блиском найдорожчих клейнодів.
– Сеньйоро, – сказав віце-король, – одна з тих груп складається тільки з мексиканців. Ота гарна жінка на чолі групи – це маркіза Монтесума, остання представниця великого імені, яке колись носили володарі цього краю. Політика мадридського кабінету не дозволяє їй користуватися привілеями, які багато мексиканців і досі вважають законними. Зате вона – королева наших розваг; це єдині почесті, які можна їй виявляти. Чоловіки другої групи називають себе перуанськими інками. Дізнавшись про те, що донька сонця висадилася на мексиканський берег, вони прийшли принести їй жертви.
Поки віце-король обсипав мою дружину подібними вихваляннями, я уважно придивлявся до неї, і мені здалося, що я помітив, у її очах якийсь вогонь, що розгорівся з іскри самолюбства, котра протягом семи років нашого спільного життя не мала можливості спалахнути. Ми-бо й справді, незважаючи на всі наші багатства, ніколи не могли стати на чолі мадридського товариства. Ельвіра, зайнята моєю матір’ю, дітьми, здоров’ям – не мала можливості розквітнути, однак подорож разом зі здоров’ям повернула їй і давню красу. Поміщена на найвищий щабель нашого товариства, вона готова була, як мені здалося, подумати про себе невідомо що й продемонструвати бажання привертати до себе загальну увагу.
Віце-король проголосив Ельвіру царицею перуанців, після чого звернувся до мене:
– Ти, без сумніву, є першим підданим доньки сонця, але оскільки ми всі тут сьогодні переодягнені, тому погодься аж до кінця цього свята підкоритися іншій правительці.
З цими словами він представив мене маркізі Монтесумі і вклав мою руку в її. Ми увійшли у вир балу, обидві групи почали танцювати, то разом, то окремо, і це їхнє змагання дуже пожвавило свято.
Було вирішено продовжити маскарад аж до кінця сезону, тому я залишався підданим спадкоємиці Мексики, а моя дружина володарювала своїми підданими з непідробним очаруванням, яке звернуло на себе мою увагу. Мушу, однак, описати вам доньку касиків, а радше дати приблизне уявлення про її зовнішність, бо я не зумію передати словами цієї дикої краси й постійно змінюваного виразу, якого пристрасна душа надавала її обличчю.
Тласкала Монтесума народилася в гірській частині Мексики й зовсім не мала такого засмаглого обличчя, яким відзначаються жителі низин. Шкіра її обличчя була ніжною, як у блондинок, хоча й темнішою, а її блиск підкреслювали чорні очі схожі на коштовні камені. Її риси, менш виразні, ніж у європейців, не були пласкими, як ми це бачимо у людей з американських племен. Тласкала нагадувала їх тільки вустами, досить повними, але чудовими щоразу, коли побіжна усмішка надавала їм очарування. Щодо її постаті, то нічого вам не можу сказати й повністю покладаюся на вашу уяву чи радше на уяву художника, який захотів би намалювати Діану або Аталанту. Всі її рухи мали в собі щось особливе, в них вгадувався буйний порив пристрасті, з трудом тамований. Спокій не виглядав у неї відпочинком і зраджував постійний внутрішній неспокій.
Кров Монтесумів надто часто нагадувала Тласкалі, що вона народжена володарювати великою частиною світу. Кожен, хто наближався до неї, бачив найперше горду поставу ображеної цариці, але достатньо було їй відкрити вуста, як тут же солодкий вигляд спонукав до захвату, і кожен корився чарам її слів. Коли вона входила до віце-короля, то здавалося, що з обуренням дивиться на рівних собі, але невдовзі всі вже бачили, що рівних їй немає. Чулі серця розпізнавали в ній володарку й стелилися до її ніг. Тласкала переставала бути царицею, ставала жінкою і приймала належні їй почесті.
Першого ж вечора мене вразив її гордовитий спосіб мислення. Мені здавалося, що я повинен сказати їй щось люб’язне, що б стосувалося її костюму й звання першого підданого, яким обдарував мене віце-король, але Тласкала дуже неприхильно прийняла мої слова й сказала:
– Бальна корона може тішити лиш тих, котрі не були народжені для трону.
Говорячи це, вона кинула погляд на мою дружину. Ельвіру в цю мить оточували перуанці й прислужували їй на колінах. Радість і гордість переростали у неї в захват; мені було соромно за неї, і того ж вечора я з нею говорив про це. Вона розсіяно слухала мої зауваження й холодно відповідала на мої любовні визнання. Марнославство проникло в її душу й зайняло місце справжнього кохання.
Одурманення, зумовлене кадилом лестощів, нелегко розвіяти; Ельвіра потопала в ньому щораз більше. Уся Мексика поділилася на поклонників її досконалої краси й шанувальників незрівнянного очарування Тласкали. Дні Ельвіри були наповнені радістю від учорашніх успіхів і приготуваннями до завтрашніх. Заплющивши очі, вона летіла в прірву розваг всілякого роду. Я хотів затримати її, але марно: я й сам відчував, що мене підштовхують, але в протилежному напрямку й чимдалі від уквітчаних стежок, якими ступала моя дружина.
Я тоді якраз наближався до свого тридцятиліття. Я був у тому віці, коли почуття зберігають усю свіжість молодості, а пристрасті перебувають у повному розквіті чоловічої сили. Моє кохання, яке зародилося біля колиски Ельвіри, ні на мить не покинуло світу дитячих уявлень, розум же моєї дружини, випестуваний шаленствами любовних романів, не мав можливості дозріти. Мій розум хоч і не набагато випереджав її, однак розвинувся вже настільки, аби ясно бачити, як уявлення Ельвіри кружляють довкола дрібниць, суєтних дурничок, часом навіть якихось пліток, одне слово, у тому тісному колі, в якому жінку частіше утримує слабкість характеру, ніж розуму. Винятки тут трапляються рідко; я навіть думав, що їх зовсім немає, але переконався, що це не так, коли краще пізнав Тласкалу.
Ані ревнощі, ані суперництво не мали доступу до її серця. Усі абсолютно жінки могли однаково розраховувати на її прихильність, і та, котра приносила своїй статі найбільшу славу – чи то красою, привабливістю, чи почуттями, – та пробуджувала в ній найбільший інтерес. Вона була б рада бачити всіх жінок навколо себе, заслужити їхню довіру й завоювати їхню дружбу. Про чоловіків вона говорила нечасто і з великою стриманістю, хіба що йшлося про те, аби похвалити якийсь шляхетний вчинок. Тоді вона висловлювала своє захоплення щиро й навіть палко. Зрештою, найохочіше вона розмовляла на загальні темі, а пожвавлювалася тільки тоді, коли говорила про благополуччя Мексики й запевнення щастя її жителям. Це була її улюблена тема, до якої вона зверталася, коли тільки мала можливість.
Багатьох людей їхня доля, а також характер примушують жити, корячись тій статі, яка повинна повелівати, коли не може коритися. Я, без сумніву, належу саме до таких людей. Я був покірним поклонником Ельвіри, потім її поступливим чоловіком, але вона сама послабила мою прив’язаність, не надаючи їй, схоже, надто великого значення.
Бали й маскаради йшли одні за другими, і світські, так би мовити, обов’язки прив’язували мене до особи Тласкали. Правду кажучи, серце ще більше мене до неї прив’язувало, і першою зміною, яку я в собі помітив, був політ моєї думки й підйом духу. Напрям моїх думок набрав більшої визначеності, воля – стійкості. Я відчував потребу втілити свої почуття в конкретну дію і хотів мати вплив на долі моїх ближніх.
Я попросив посаду й отримав її. Посада, довірена мені, віддавала під мою владу кілька провінцій; я побачив, що тубільці були гноблені іспанцями, й виступив на їх захист. Проти мене піднялися потужні супротивники, я потрапив у неласку міністерства, двір почав мені погрожувати; я відважно їм протистояв. Мексиканці любили мене, іспанці поважали, але найбільше тішила мене прихильність, яку я збудив у серці коханої жінки. Щоправда, Тласкала ставилася до мене з такою самою, а може, й ще більшою стриманістю, але її погляд шукав моїх очей, зупинявся на них із симпатією, а відвертався з неспокоєм. Вона мало говорила зі мною, не згадувала про те, що я робив для мексиканців, але щоразу, коли вона до мене зверталася, голос її тремтів, слова тіснилися в грудях, так що найзвичайнісінька розмова проходила в тоні зростаючої приязні. Тласкала думала, що знайшла в мені душу, схожу на свою. Вона помилялася, це її власна душа перелилася в мою, надихала мене й вела дорогою дії. Я й сам був охоплений ілюзіями щодо сили свого характеру. Мої думки набрали вигляду роздумів, уявлення про щастя Америки перетворилися в зухвалі плани, навіть розваги набирали геройського забарвлення. Я полював у лісах на яґуарів і пум і вступав у поєдинки з цими хижаками. Найчастіше, однак, я мандрував далекими каньйонами, і луна була єдиним повірником кохання, про яке я не смів розказати жінці, котру кохав потайки.
Тласкала розгадала мене, я також думав, що для мене спалахнув пломінчик надії, і ми легко могли зрадити себе в очах проникливого загалу. На щастя, ми уникли загальної уваги. У віце-короля з’явилися певні важливі справи, що поклали край низці розваг, яким він, а за ним і вся Мексика палко віддавалися. Ми тоді почали жити спокійнішим життям. Тласкала повернулася в свій дім, який вона мала на північ від озера. Я спершу почав досить часто навідувати її, потім вже приходив щодня. Я не можу пояснити вам характеру наших відносин. З мого боку це межувало з якимось фанатизмом, з її боку неначе палав святий вогонь, який вона підтримувала охоче і зосереджено.
Взаємне визнання почуттів от-от мало зірватися з наших губ, але ми не сміли його вимовити. Цей стан зачаровував, п’янив нас, і ми боялися якимось чином його змінити.
Коли маркіз дійшов до цього місця своєї розповіді, циган повинен був зайнятися справами табору, і нам довелося відкласти до наступного дня заспокоєння нашої цікавості.
