Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 43 (всего у книги 47 страниц)
День шістдесят перший
Ми відчували, що пригоди цигана вже наближаються до кінця, тому з величезним нетерпінням чекали вечора й віддали цигану всю свою увагу, коли він почав розповідати.
Продовження історії ватажка циган
Знатна ігуменя Валь-Санто, може, й не зломилася б під тягарем нещасть, але вона призначила собі сувору покуту, якої не витримав її виснажений організм. Я бачив, як вона помалу згасає, і не міг відважитись покинути її. Моє чернече вбрання дозволяло мені в будь-який час входити до монастиря, і одного дня нещасна Мануела на моєму лоні спустила дух. Герцоґ Соррієнте, спадкоємець герцоґині, перебував тоді у Валь-Санто. Цей сеньйор повівся зі мною дуже відверто.
– Я знаю, – сказав він мені, – про стосунки, які ти мав із австрійською партією, до якої я також належав. Якщо тобі коли-небудь знадобляться якісь послуги, прошу, не оминай мене. Я все зроблю із задоволенням. Щодо відкритих зв’язків з тобою, то ти сам розумієш, що я ніяк не можу входити в них, не наражаючи нас обох на небезпеку.
Герцоґ Соррієнте мав рацію. Я був однією зі втрачених позицій партії. Мене висунули вперед, щоб потім, коли заманеться, покинути. У мене ще залишався великий маєток, який легко було переміщати, бо він весь був у руках братів Моро. Я хотів виїхати до Рима чи до Англії, але коли доходило до ухвалення остаточного рішення, я ні на що не міг наважитись. Я тремтів від самої думки про повернення в світ. Нехіть до товариських стосунків стала в мене свого роду душевною хворобою.
Уседа, бачачи, що я вагаюся і не знаю, що мені робити, умовив мене перейти на службу до шейха Ґомелесів.
– А що це за служба? – запитав я. – Чи вона нічим не загрожує спокою моєї країни?
– Нічим, – відповів він. – Маври, які ховаються в цих горах, готують революцію в ісламі; їх спонукають до цього політика й фанатизм. Для досягнення своєї мети вони мають необмежені можливості. Деякі найбільш знатні іспанські родини задля власної вигоди зав’язали з ними стосунки. Інквізиція бере з них великі гроші й дозволяє в глибинах землі те, чого б не стерпіла на поверхні. Зрештою, дон Хуане, довірся мені, спробуй пожити життям, яке ми ведемо в наших долинах.
Стомившись від світу, я вирішив послухатися поради Уседи. Мусульманські й поганські цигани прийняли мене як людину, призначену бути їхнім ватажком, і присяглися бути мені в усьому слухняними. Однак остаточно вплинули на моє рішення циганки. Особливо дві запали мені в око, одна звалася Кітта, друга – Зітта. Обидві були чудові, і я не знав, яку мені вибрати. Вони побачили мою нерішучість і позбавили мене цього клопоту, пояснивши, що в них дозволене багатоженство і що не потрібно ніякого релігійного обряду для освячення шлюбу.
Мушу із соромом визнати, що мене спокусила ця злочинна розпуста. На жаль, існує тільки один спосіб утриматися на дорозі цноти – слід уникати будь-яких стежок, яких вона не освітлює. Якщо людина приховує своє ім’я, вчинки чи наміри, то невдовзі муситиме приховувати все своє життя. Мій зв’язок з герцоґинею був негожий лиш тим, що я повинен був ховати його від людей, і всі таємниці мого життя стали його кінцевим наслідком. Більш невинне очарування утримувало мене в цих долинах, а саме очарування того життя, яким тут жили. Небесний виднокруг завжди розкинутий над нашими головами, свіжість печер і лісів, пахощі повітря, кришталь вод, квіти, що виростають на кожному кроці, нарешті вся природа, вбрана в усі свої приваби – все це заспокійливо діяло на мою душу, вимучену світом і його галасливою суєтою.
Мої дружини обдарували мене двома доньками. Тоді я почав звертати більшу увагу на голос свого сумління. Я бачив нещастя Мануели, які довели її до могили. Я вирішив, що мої дочки не будуть ні магометанками, ні поганками. Їх треба було виховувати, тож не було над чим думати, я залишився на службі у Ґомелесів. Мені доручали дуже важливі справи й незмірні суми грошей. Я був багатий, для себе нічого не хотів, а з дозволу свого зверхника віддавав, скільки міг, на благодійництво. Часто мені вдавалося порятувати людей від великого лиха.
В цілому я вів у глибинах землі життя, яке розпочав на її поверхні. Я знову став дипломатичним посланником. Не раз їздив до Мадрида, відбув кілька подорожей за межі Іспанії. Цей активний спосіб життя повернув мені колишню енергійність. Я все більше звикав до нього.
Тим часом мої доні підростали. Під час своєї останньої поїздки я взяв їх із собою до Мадрида. Двоє юнаків дворянського походження зуміли завоювати їхні серця. Їх родини зберегли зв’язки з жителями наших підземель, і ми не боїмося, що вони рознесуть по людях те, що мої дочки могли б їм розповісти про наші долини. Як тільки я повидаю їх обох заміж, одразу вступлю до якогось святого притулку, де спокійно чекатиму кінця життя, яке хоч і не було зовсім вільне від помилок, однак і порочним я його не можу назвати. Ви хотіли, щоб я вам розповів про свої пригоди, зараз я лиш хочу, аби ви не пошкодували про свою цікавість.
– Я, однак, була б рада, – сказала Ребека, – дізнатися, що сталося з Бускеросом.
– Зараз розкажу, – відповів циган. – Шмагання в Барселоні відштовхнуло його від шпигунства, але оскільки його відшмагали під іменем Робусті, то він вирішив, що це ніяк не зашкодить славі Бускероса. Тому він сміливо запропонував свої послуги кардиналу Альбероні й став у його міністерстві дрібним інтриганом, схожим цим на свого покровителя, який був далеко не дрібним інтриганом.
Потім Іспанією правив інший авантюрист по імені Ріпперда. За його правління Бускерос пережив ще кілька вдалих днів, але час, який кладе край найблискучішим долям, позбавив Бускероса можливості користуватися ногами. Вже будучи паралізованим, він наказував відносити його на Пласа-дель-Соль і там ще продовжував свою звичну діяльність, затримуючи перехожих і в міру можливості втручаючись у їхні справи. Останній раз я бачив його в Мадриді поряд із найзабавнішою в світі постаттю, в якій я пізнав поета Аґудеса. Вік позбавив його зору, й бідолаха втішався думкою, що Гомер теж був сліпий. Бускерос розповідав йому міські плітки, Аґудес переказував їх віршами, і його часом із задоволенням слухали, хоча в нього залишилась тільки тінь колишніх здібностей.
– Сеньйоре Авадоро, – у свою чергу запитав я, – а що сталося з донькою Ундини?
– Про це ти дізнаєшся пізніше, а тим часом займися приготуваннями до свого від’їзду.
Ми вирушили в похід і після тривалої подорожі прийшли в глибоку долину, з усіх боків оточену скелями. Коли розбили намети, ватажок циган прийшов до мене й сказав:
– Сеньйоре Альфонсе, візьми капелюх і шпагу й ходи зі мною.
Пройшовши сто кроків, ми опинилися перед отвором у скелі, крізь який я побачив довгу, темну ґалерею.
– Сеньйоре Альфонсе, – сказав мені ватажок, – ми знаємо твою відвагу, а зрештою, ти не вперше йдеш цією дорогою. Увійди в цю ґалерею і, як і минулого разу, заглиблюйся в надра землі. Я прощаюся з тобою, ми тут повинні розстатися.
Пам’ятаючи першу свою мандрівку, я спокійно йшов кілька годин у темряві. Нарешті помітив світло й добрався до надгробка, де побачив того самого старого дервіша, який молився. На шурхіт, який я справив, коли входив, дервіш озирнувся й сказав:
– Вітаю тебе, юначе! Зі щирою приємністю я знову бачу тебе. Ти спромігся дотримати свого слова стосовно певної частини нашої таємниці, тепер ми відкриємо тобі її всю і вже не просимо мовчати. А тим часом відпочинь і підкріпися.
Я сів на камені, й дервіш приніс мені кошик, у якому були м’ясо, хліб і вино. Коли я під’їв, дервіш штовхнув одну зі стінок надгробка, повернув її на завісах і показав мені кручені сходи.
– Зійди туди, – сказав він мені, – і побачиш, що маєш робити.
Я налічив близько тисячі східців у темряві й дістався до печери, освітленої кількома лампами. Побачив кам’яну лавку, на якій упорядковано лежали сталеві долота й молотки з того ж металу. Перед лавкою виблискувала золота жила товщиною в чоловіка. Метал був темно-жовтий і здавався абсолютно чистим. Я зрозумів, чого від мене хотіли. Хотіли, аби я видовбав стільки золота, скільки зможу.
Я взяв долото лівою, молоток правою рукою і невдовзі став досить вмілим рудокопом; однак долота затуплялися, і я часто був вимушений міняти їх. Протягом трьох годин я видовбав більше золота, ніж могла б винести одна людина.
Тоді я помітив, що печера наповнюється водою; я увійшов на сходи, але вода весь час прибувала, тож я мусив узагалі покинути печеру. Біля надгробка знайшов старого дервіша; він поблагословив мене й показав кручені сходи, що вели догори, якими я мав піднятися. Я почав сходження й, пройшовши знову близько тисячі кроків, опинився в круглому залі, освітленому багатьма лампами, блиск яких відбивався в плитах слюди й опалу, які прикрашали стіни. В глибині залу стояв золотий трон, на якому сидів старець у білосніжному тюрбані на голові. Я пізнав у ньому пустельника з долини. Мої кузини, розкішно одягнені, стояли біля нього. Кілька дервішів у білих одежах оточували його з обох сторін.
– Молодий назарею, – сказав мені шейх, – ти пізнав у мені пустельника, який приймав тебе в долині Ґвадалквівіру, але водночас ти здогадуєшся, що я – великий шейх Ґомелесів. Мабуть, ти пригадуєш двох своїх дружин. Пророк поблагословив їх побожну чутливість, невдовзі вони обидві стануть матерями й зможуть продовжити плем’я, якому призначено повернути каліфат роду Алі. Ти виправдав наші надії, повернувся до табору й жодним словом не виявив того, що з тобою сталося в наших підземеллях. Нехай Аллах скропить росою щастя твою голову!
З цими словами шейх зійшов з трону й обійняв мене, кузини зробили те саме. Дервішів відіслали, ми перейшли до другого приміщення, в глибині якого накрили вечерю. Не було більше ніяких урочистих промов, ніяких навернень у магометанство. Ми весело провели разом більшу частину ночі.
День шістдесят другий
Наступного дня мене зранку знову послали до копальні, де я видовбав таку саму кількість золота, як і вчора. Увечері я пішов до шейха й застав у нього обох моїх дружин. Я попросив його, щоб він погодився задовольнити мою цікавість щодо багатьох речей, про які я хотів дізнатися, особливо ж про його власні пригоди. Шейх відповів, що й справді прийшов час, коли слід відкрити мені всю таємницю, й почав так:
Історія великого шейха Ґомелесів
У моїй особі ти бачиш п’ятдесят другого нащадка Масуда Бен-Тахера, першого шейха Ґомелесів, який побудував Кассар, зникав в останню п’ятницю кожного місяця й повертався лише в наступну.
Твої кузини вже дещо тобі розповідали, я закінчу їхню розповідь і відкрию тобі всі наші таємниці. Маври вже кілька років перебували в Іспанії, коли їм спало на думку проникнути в долини Альпухари. У цих долинах жив тоді народ, що звався турдулами чи турдетанами. Ці туземці самі себе називали «таршиш» і твердили, що раніше вони жили в околицях Кадикса. Вони зберегли багато слів зі своєї стародавньої мови, якою вміли навіть писати. Літери тієї мови називали в Іспанії desconocido[56]56
невідомий (ісп.)
[Закрыть]. За панування римлян, а потім візиґотів турдетани платили багату данину, а за це зберігали повну незалежність і давню віру. Вони поклонялися богові по імені Яхх і приносили йому жертви на горі, яка звалася Ґомелес Яхх, що їхньою мовою означало Гора Яхха. Арабські завойовники, вороги християн, ще більше ненавиділи поган або тих, які такими вважалися.
Одного дня Масуд у підземеллях замку знайшов камінь, вкритий стародавніми літерами. Він підняв його й помітив кручені сходи, що вели вглиб гори, наказав принести смолоскипи й сам спустився всередину. Він знайшов кімнати, переходи, коридори, але, боячись заблудитися, повернувся. Наступного дня він знову спустився в підземелля й помітив під ногами відполіровані й блискучі часточки. Він зібрав їх, приніс до себе й переконався, що це чисте золото. Пішов туди втретє і, йдучи за слідом золотого пилу, дійшов до тієї жили золота, над якою ти працював. Він остовпів від вигляду тих багатств. Повернувся чимшвидше й удався до всіх можливих застережних заходів, які тільки міг вигадати, щоб приховати від світу свій скарб. Біля входу до підземелля він наказав збудувати каплицю й вдавав, що хоче вести в ній пустельницьке життя, присвячене молитвам і роздумам. Тим часом він весь час працював над жилою золота й довбав дорогоцінний метал, намагаючись добути його якнайбільше. Праця йшла дуже повільно, бо він не тільки не смів узяти собі помічника, але ще й повинен був потаємно купувати сталеві інструменти, потрібні йому для гірничих робіт.
Масуд тоді побачив, що багатство зовсім не дарує владу, бо він мав перед собою більше золота, ніж усі земні володарі. Однак добування його велося з великим трудом; а поза тим він не знав, що робити із золотом і де його сховати.
Масуд був ревним адептом Пророка й полум’яним прихильником Алі. Він вважав, що це сам Пророк відкрив йому й дав це золото для повернення каліфату своєму роду, тобто нащадкам Алі, а потім через них – для навернення світу в іслам. Ця думка заволоділа його розумом. Він віддався їй з тим більшим запалом, що рід Омейядів у Багдаді занепадав, і з’явилися надії на повернення трону нащадкам Алі. Аббасиди й справді винищили Омейядів, але нащадки Алі ніяк цим не скористалися, навпаки, один з Омейядів навіть прибув до Іспанії і став каліфом Кордови.
Масуд, бачачи, що він більш, ніж будь-коли, оточений ворогами, вмів добре ховатися. Він навіть відмовився від виконання своїх намірів, але надав їм такої форми, яка, так би мовити, зберігала їх для майбутнього. Він вибрав шість старійшин родин зі свого роду, зв’язав їх присягою і, відкривши їм таємницю золотої жили, сказав:
– Вже десять років я володію цим скарбом і ніяк не зміг його використати. Якби я був молодший, то міг би зібрати воїнів і панувати з допомогою золота й меча. Але я відкрив свої багатства надто пізно. Мене знали як шанувальника Алі, і доки я зібрав би свою партію, мене б убили. Я маю надію, що наш Пророк поверне колись халіфат своєму родові й що тоді весь світ перейде в його віру. Час іще не прийшов, але треба до нього бути готовим. Я маю зв’язки в Африці, де таємно підтримую прихильників Алі, треба також і в Іспанії утвердити могутність нашого роду. Передовсім ми повинні приховувати наші можливості. Нам не треба усім носити те саме прізвище. Тому ти, родиче мій Зеґрисе, з усім своїм родом оселишся в Ґранаді. Мої залишаться в горах і збережуть прізвище Ґомелесів. Інші переберуться в Африку й там одружаться з дочками Фатимідів. Особливо слід звертати увагу на молодь, пізнавати напрям її думок і піддавати різним випробуванням. Якщо коли-небудь знайдеться між ними юнак, обдарований небуденними якостями й завзяттям, тоді він постарається скинути з трону Аббасидів, до останку винищити Омейядів і повернути халіфат нащадкам Алі. Я вважаю, що майбутній переможець повинен прийняти титул махді, тобто Дванадцятого імама, і знаменувати своєю появою передбачення Пророка, який говорить, що «сонце встане на заході».
Такими були наміри Масуда. Він записав їх у книгу й нічого тоді не робив, не порадившись із шістьма старійшинами роду. Нарешті він склав із себе повноваження й довірив одному з них місце великого шейха та замок Кассар-Ґомелес. Від того часу вісім шейхів змінили один одного. Зеґриси й Ґомелеси придбали найбагатші володіння в Іспанії, деякі переселилися до Африки, зайняли важливі посади й породичалися з наймогутнішими родинами.
Вже закінчувалося друге століття хіджри, коли один із Зеґрисів насмілився проголосити себе махді, тобто законним вождем. Він заснував столицю в Кейруані, на відстані одного дня шляху від Туніса, підкорив усю Африку й став родоначальником каліфів Фатимідів. Шейх Кассар-Ґомелесу послав йому багато золота, зрештою, він повинен був ще більше, ніж будь-коли, ховатися в мороці таємниці, бо християни брали гору, й існувала небезпека, що Кассар потрапить у їхні руки. Невдовзі у шейха з’явився інший клопіт. Ним стало несподіване вивищення Абенсерраґів, роду, що був ворожим нашому й зовсім відрізнявся від нас способом мислення.
Зеґриси й Ґомелеси були вовкуватими, замкненими в собі й ревними у вірі; навпаки, Абенсерраґи діяли лагідно, з жінками були ґалантними, з християнами – приязними. Вони якоюсь мірою проникли в нашу таємницю й оточили нас пастками. Нащадки махді підкорили Єгипет і були визнані в Сирії, а також у Персії. Могутність Аббасидів повністю завалилася. Туркменські князі заволоділи Багдадом, однак, незважаючи на це все, визнання Алі майже не розширилося, а сунітське визнання все ще мало над ним перевагу.
В Іспанії Абенсерраґи чимраз більше розхитували звичаї. Жінки показувалися без накривал, чоловіки зітхали біля їх ніг. Шейхи Кассару не виходили більше із замку й не торкалися золота. Такий стан тривав довго, нарешті Зеґриси й Ґомелеси, прагнучи зберегти віру й королівство, змовилися проти Абенсерраґів і перебили їх у Левовому Дворі, у їхньому власному палаці, що звався Альґамбра.
Ця нещасна подія позбавила Ґранаду значної кількості захисників і посприяла її загибелі. Долини Альпухари, йдучи за прикладом решти країни, піддалися переможцям. Шейх Кассар-Ґомелесу зруйнував свій замок і перейшов у підземелля, в ті самі кімнати, де ти бачив братів Зото. Шість родин перейшли разом з ним у надра землі, інші поховалися в прилеглих печерах, які виходили в інші долини.
Деякі із Зеґрисів і Ґомелесів прийняли християнську віру або принаймні приєдналися до навернених. Серед них була й родина Моро, які спершу мали торговий дім у Ґранаді, а потім стали придворними банкірами. Вони не боялися браку фондів, бо мали в своєму розпорядженні всі скарби підземелля. Зв’язки з Африкою тривали весь час, особливо з королівством Тунісу. Все йшло досить добре аж до часів Карла, імператора й іспанського короля. Закон Пророка, який уже не вражав в Азії так, як за каліфів, ширився натомість у Європі, підтримуваний завоюваннями оттоманів.
У ті часи міжусобиці, які нищили все на землі, проникли також і під землю, тобто в наші печери. Тіснота ще більше роз’ятрювала взаємний розбрат. Сефі й Віллах засперечалися щодо звання шейха, якого й справді варто було домагатися як такого, що давав право розпоряджатися невичерпною копальнею. Сефі, відчуваючи свою слабкість, хотів перейти на бік християн. Віллах затопив йому стилет у груди, після чого став думати, як забезпечити загальну безпеку. Таємницю підземелля записали на пергаменті й розрізали на шість смужок перпендикулярно до рядків. Тільки об’єднавши всі разом, їх можна було прочитати. Кожну смужку довірили одному зі старійшин роду й під загрозою смерті заборонили передавати іншим. Утаємничений носив смужку на правому плечі. Віллах зберіг право на життя й смерть усіх жителів підземелля й околиць. Стилет, який він затопив у груди Сефі, став символом його влади й переходив у спадщину до наступників. Утвердивши в цей спосіб суворе правління в підземеллях, Віллах усю свою невтомну енергію віддав справам Африки. Ґомелеси посідали там кілька тронів. Вони запанували в Таруданті й Тлемсені, але африканці – це легковажні люди, які прислухаються передовсім до голосу пристрастей, тож діяльність Ґомелесів у тій частині світу ніколи не давала таких наслідків, яких слід би було сподіватися.
Близько того часу почалися переслідування маврів, які ще залишалися в Іспанії. Віллах уміло використав ці обставини. Він із нечуваною винахідливістю запровадив систему взаємної опіки між підземеллям і людьми, які займали високі державні посади. Останні вважали, що протегують всього лиш кільком мавританським родинам, які хотіли жити в спокої, насправді ж вони допомагали намірам шейха, який в нагороду відкривав для них свою калиту. Я бачу також у наших літописах, що Віллах встановив, а радше відновив випробування, які повинна була проходити молодь, щоб підтвердити доблесть свого характеру. До Біллаха ці випробування були забуті. Незабаром настало вигнання маврів. Шейх підземелля звався Кадер. Це була мудра людина, яка не занедбувала нічого, що могло забезпечити безпеку для всіх. Банкіри Моро створили угруповання впливових людей, які вдавали милосердя до маврів; під цим приводом вони робили їм тисячі послуг і брали за це великі гроші.
Маври, вигнані до Африки, понесли з собою дух помсти, який безустанно підтримував їх. Можна було думати, що вся та частина світу підніметься й заллє Іспанію; однак незабаром африканські держави виступили проти них. Марно лилася кров у громадянських війнах, марно підземні шейхи сипали золото, невблаганний Мулай Ізмаїл скористався столітніми чварами й заснував державу, яка існує і досі.
Тут я переходжу до часу мого народження і тепер розповідатиму тобі про самого себе.
Коли шейх дійшов до цих слів, йому повідомили, що вечеря вже на столі, і цей вечір пройшов у нас, як і попередній.
