Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"
Автор книги: Ян Потоцкий
Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 47 страниц)
День двадцять сьомий
Наступного дня ми ще залишалися на місці. Циган мав вільний час; Ребека скористалася першою ж можливістю й попросила продовження пригод; ватажок охоче погодився з її проханням і почав такими словами:
Продовження історії ватажка циган
Коли мене несли на ношах, я розпоров шов у сукні, яким був накритий, і побачив, що дама сіла в лектику, обтягнену чорною матерією, конюший їхав верхи поряд із нею, а слуги, які мене несли, мінялися, щоб швидше бігти.
З Бурґоса ми вийшли, не пам’ятаю вже, через яку браму, і йшли близько години, а тоді затрималися біля входу в сад. Мене занесли в павільйон і поклали посеред кімнати, оббитої чорною тканиною і слабо освітленої кількома лампами.
– Дон Дієґо, – звернулася дама до свого конюшого, – залиш мене саму, я хочу плакати над цими коханими останками, з якими мене невдовзі поєднає мій біль.
Коли конюший пішов, дама сіла переді мною і сказала:
– Мучителю, ось куди тебе нарешті привела твоя шалена лють! Ти засудив нас, не вислухавши, – як же ти тепер відповідатимеш перед страшним судом вічності?
У цю мить до кімнати увірвалася друга жінка, схожа на фурію, з розпущеним волоссям і зі стилетом в руці.
– Де, – закричала вона, – нікчемний труп цього чудиська в людській постаті? Я зараз дізнаюся, чи були в нього нутрощі, розірву їх, добуду те безжалісне серце, роздеру його власними руками й заспокою свій шал!
Вирішивши, що настав час дати знати цим сеньйорам, з ким вони мають справу, я виліз з-під сукна і, впавши до ніг дами зі стилетом, вигукнув:
– Сеньйоро, змилуйся над бідним студентом, який сховався під це сукно, рятуючись від хльостів!
– Нещасний хлопче, – скрикнула дама, – а що сталося з тілом герцоґа Сидонії?
– Цієї ночі, – відповів я, – його викрали учні доктора Санґре Морено.
– Боже милосердний! – перервала мене дама. – Він один знав, що герцоґ був отруєний. Я пропала…
– Не лякайся, сеньйоро, – сказав я, – доктор ніколи не насмілиться визнати, що він краде трупи з цвинтаря капуцинів, а ці останні, приписуючи все це дияволу, не захочуть признатися, що сатана набрав такої сили в їх святому притулку.
Тоді дама зі стилетом, суворо глянувши на мене, промовила:
– Але ти, хлопче, хто нам поручиться, що ти можеш мовчати?
– Мене, – відповів я, – мала сьогодні судити хунта театинців під головуванням представника інквізиції. Мені, без сумніву, присудили б тисячу ударів. І якщо ти, сеньйоро, сховаєш мене від світу, то можеш бути впевнена, що я збережу таємницю.
Замість відповіді дама зі стилетом підняла кришку люка в кутку кімнати й дала мені знак, щоб я спустився під землю. Я послухався наказу, і підлога замкнулася за мною.
Я спускався зовсім темними сходами, які вели в таке ж темне підземелля. Зачепився за стовп, відчув ланцюги під рукою, ногами намацав надгробний камінь із залізним хрестом. Правду сказати, ці сумні предмети аж ніяк не запрошували до сну, але я був у тому щасливому віці, коли втома перемагає все інше. Я простягся на мармурі надгробка і незабаром міцно заснув.
Прокинувшись наступного дня, я помітив, що мою в’язницю освітлює лампа, підвішена в бічному підземеллі, відокремленому від мого залізною решіткою. Незабаром дама зі стилетом з’явилася біля решітки й поставила кошик, накритий серветкою. Вона хотіла щось сказати, але сльози тамували її голос. Тому вона пішла, знаками давши мені зрозуміти, що це місце пробуджує в ній страшні спогади. В кошику я знайшов найрізноманітніші харчі й кілька книжок. Хльости перестали мене непокоїти, і я був певен, що не зустрінуся з жодним театинцем; ці думки привели до того, що день у мене пройшов приємно.
Наступного дня їсти мені принесла молода вдова. І вона також хотіла говорити, але в неї забракло сил, тому вона пішла, так і не промовивши ні слова. Назавтра вона повернулася знову; в руці тримала кошик, який подала мені крізь ґрати. В тій частині підземелля, де вона знаходилась, стояло величезне розп’яття. Вона кинулася на коліна перед цим образом нашого Спасителя і такими словами почала молитися:
– Великий Боже! Під цим мармуром спочивають останки чулої і ніжної істоти, над якими жорстоко поглумилися. Сьогодні вона, без сумніву, перебуває поміж ангелами, прообразом яких вона була на землі, і благає твого милосердя для жорстокого убивці, для тієї, яка помстилася за її смерть, і для тієї нещасної, яка стала мимовільною співучасницею і жертвою стількох жахів.
Після цих слів дама стишеним голосом, але з великою ревністю молилася далі. Нарешті підвелася, наблизилася до решітки й, дещо заспокоєна, сказала мені:
– Молодий мій приятелю, скажи, чи тобі чогось не бракує і в чому ми можемо тобі прислужитися.
– Сеньйоро, – відповів я, – я маю тітку, яку звуть Даланоса і яка живе біля театинців. Я був би радий, якби її сповістили, що я живий і знаходжуся в безпечному місці.
– Подібне доручення, – сказала дама, – могло б наразити нас на небезпеку. Але я обіцяю тобі, що подумаю над тим, як заспокоїти твою тітку.
– Ти, сеньйоро, є ангелом доброти, – промовив я, – а чоловік, який зробив тебе нещасною, мав бути чудиськом.
– Ти помиляєшся, мій друже, – відповіла дама. – Він був найкращим і найніжнішим з людей.
Наступного дня їсти мені принесла друга дама. Цього разу вона видалася мені менш обуреною, а принаймні більше панувала над собою.
– Дитино моя, – сказала вона, – я особисто була у твоєї тітки; схоже, що та жінка любить тебе, як власного сина. Ти що, вже не маєш батьків?
Я відповів, що мати вже нежива і що нещасливо впавши в каламар мого батька, я був навічно вигнаний з його дому. Дама зажадала, щоб я їй пояснив ці слова. Я розповів їй свої пригоди, які викликали усмішку на її устах.
– Здається мені, що я розсміялася, а цього зі мною вже давно не було. Я теж мала сина, який спочиває під цим мармуровим надгробком, на якому ти сидиш. І рада була б віднайти його в тобі. Я була годувальницею герцоґині Сидонії, бо походжу з села, але маю серце, яке вміє любити й ненавидіти, і вір мені, що люди з таким характером завжди чогось варті.
Я подякував дамі, запевнивши її, що до могили збережу до неї синівські почуття.
Таким чином минуло кілька тижнів, і обидві дами щораз більше до мене звикали. Годувальниця поводилася зі мною так, як з сином, а герцоґиня ставилася до мене дуже прихильно й часто проводила довгі години в підземеллі.
Одного дня, коли вона здалася мені не такою сумною, як зазвичай, я насмілився попросити її розповісти мені про свої нещастя. Вона довго опиралася, але врешті піддалася моїм наполяганням і почала так:
Історія герцоґині Медіни Сидонії
Я єдина донька дона Емануеля де Вальфлорида, першого державного секретаря, який недавно помер. Його смерть оплакувалась не тільки його повелителем, але також, як мені казали, при дворах, що є союзниками нашого могутнього монарха. Лише в останні роки його життя я як слід пізнала цього чудового чоловіка.
Молодість я провела в Астурії біля матері, яка, розлучившись із чоловіком після кількох років подружнього життя, жила у свого батька маркіза Асторґаса, єдиною спадкоємицею якого вона була.
Я не знаю, якою мірою мати заслужила на втрату кохання свого чоловіка, пам’ятаю лиш, що її довгих життєвих страждань було цілком достатньо, щоб спокутувати найстрашніші провини. Вона завжди була охоплена сумом, сльози блищали в кожному її погляді, біль був у кожній усмішці, навіть сну спокійного вона не мала, бо він весь час переривався риданнями й зітханнями.
Однак розлучення не було повним. Мати регулярно діставала листи від свого чоловіка і так же регулярно йому відповідала. Два рази вона відвідувала його в Мадриді, але серце його було для неї закрите раз і назавжди. Маркіза мала ніжну душу, яка потребувала любові, тому всю свою прив’язаність вона віддала батькові, і це почуття, яке сягало мало не екзальтації, дещо пом’якшувало гіркоту її довгих страждань.
Щодо мене, то мені важко окреслити почуття, які виявляла до мене мати. Вона, без сумніву, любила мене, але можна було сказати, що вона боїться скеровувати моє життя. Вона не тільки нічому мене не навчала, але навіть порадити нічого мені не наважувалась; одне слово, якщо мені дозволено буде так сказати, зійшовши з дороги цноти, вона не почувалася гідною виховувати доньку. Занедбаність, яку я відчувала з перших років життя, мабуть, позбавило б мене блага доброго виховання, якби зі мною не було Хіральди, спершу годувальниці, а потім моєї дуеньї. Ти бачив її, знаєш, що душа в неї сильна, а розум дуже розвинений. Вона зробила все, щоб запевнити мені щастя в майбутньому, але невблаганна доля обманула її надії.
Педро Ґірона, чоловіка моєї годувальниці, знали як людину енергійну, але з поганим характером. Змушений покинути Іспанію, він поплив до Америки й не давав про себе ніяких звісток. Хіральда мала з ним тільки одного сина, який був моїм молочним братом. Це дитя було надзвичайно вродливим, тому його і назвали Ермосіто[38]38
Hermosito (ісп.) – красивий, гарненький
[Закрыть]. Нещасний недовго втішався життям і цим іменем. Нас годували одні груди, і часто ми лежали в тій самій колисці. Наша дружба зростала аж до сьомого року життя. А тоді Хіральда вирішила, що прийшов час пояснити синові різницю в нашому становищі й розповісти про прірву, яку витворила доля між ним і його юною подругою.
Одного дня, коли ми розпочали якусь дитячу суперечку, Хіральда покликала сина й строго сказала йому:
– Прошу тебе ніколи не забувати, що сеньйорита де Вальфлорида – це твоя і моя сеньйора, а ми обоє є лиш першими слугами в її домі.
Ермосіто послухався тих слів. Відтоді він сліпо виконував усі мої забаганки, старався навіть відгадувати й випереджати їх. Здавалося навіть, що в такій безмежній слухняності він знаходить якесь несказанне задоволення, а я тішилася, бачачи його таким собі покірним. Тоді Хіральда помітила, що цей новий спосіб взаємного поводження загрожує нам іншими небезпеками, тому вирішила розлучити нас, як тільки нам виповниться по тринадцять років. А тим часом вона перестала цим перейматися й звернула увагу на щось інше.
Хіральда, як ти знаєш, жінка з розвиненим розумом, завчасу ознайомила нас із творами знаменитих іспанських письменників і дала нам перші поняття про історію. Прагнучи також розвинути наш розум, вона вимагала, щоб ми переказували те, що читали, і показувала, як саме треба тлумачити описувані події. Діти, коли навчаються історії, як правило, емоційно прив’язуються до осіб, що відіграють найвидатнішу роль. У таких випадках мій герой одразу ставав героєм мого товариша, а коли я змінювала предмет своїх захватів, Ермосіто з таким же запалом приєднувався до мене.
Я настільки звикла до покірності Ермосіто, що найменший спротив з його боку дуже здивував би мене; але не було чого лякатися, я сама повинна була обмежувати свою владу або обережніше нею користуватися. Одного дня мені захотілося гарну мушлю, яку я помітила у прозорій воді, де було дуже глибоко. Ермосіто кинувся у воду й мало не потонув. Іншого разу під ним зламалася гілка, коли він хотів розорити гніздо, яке мені сподобалося. Він упав на землю й сильно побився. Відтоді я з великою обережністю говорила про свої бажання, але водночас думала, що добре мати таку владу, хоч і не користуватися нею. Це був, якщо я добре собі пригадую, перший вияв мого марнославства; відтоді, як здається, я не раз могла робити подібні спостереження.
Так минув тринадцятий рік нашого життя. В той день, коли Ермосіто виповнилось тринадцять, мати сказала йому:
– Сину мій, сьогодні ми святкуємо тринадцяту річницю твого народження. Ти вже не дитина і не можеш більше так фамільярно поводитися зі своєю сеньйорою. Попрощайся з нею, завтра ти виїдеш до Наварри до свого діда.
Хіральда ще не встигла вимовити цих слів, як Ермосіто впав у шалений розпач. Він розплакався, зомлів, прийшов до тями й знову залився сльозами. Щодо мене, то я більше заспокоювала його жаль, аніж поділяла його розпач. Я вважала його істотою, яка повністю залежить від мене, тому не дивувалася його відчаю. Однак я ніяким чином не виявляла йому взаємності. Зрештою, я була ще надто молодою і надто звикла до нього, щоб його надзвичайна врода могла справити на мене якесь враження.
Хіральда не належала до осіб, яких можна розчулити сльозами, тому вона не зважала на побивання Ермосіто й готувала все до його подорожі. Але через два дні після від’їзду погонич мулів, якому вона доручила сина, прийшов збентежений і повідомив, що коли вони їхали лісом, він на мить відійшов від мулів, а повернувшись, уже не знайшов Ермосіто, що він марно гукав і шукав його і що, без сумніву, його зжерли вовки. Хіральда була більше здивована, ніж занепокоєна.
– От побачите, – сказала вона, – що маленький негідник незабаром до нас повернеться.
І вона справді не помилилася. Невдовзі ми побачили нашого втікача. Ермосіто кинувся матері до ніг зі словами:
– Я народився, щоб служити сеньйориті де Вальфлорида, і помру, якщо мене з нею розлучать.
Через кілька днів Хіральда отримала лист від чоловіка, про якого досі не мала жодної звістки. Він писав їй, що зібрав у Веракрусі значний маєток, додаючи, що був би радий мати біля себе сина, якщо той ще живий. Хіральда, прагнучи передовсім відправити сина, поквапилася скористатися цією можливістю. Ермосіто від часу свого повернення жив не в замку, а в невеличкому селі, яке ми мали на березі моря. Якось вранці мати прийшла до нього й примусила сісти в човен рибалки, який зобов’язався відвезти його на американський корабель, що стояв поблизу. Ермосіто сів на корабель, але вночі кинувся в море й уплав дістався до берега. Хіральда силою змусила його повернутися на корабель. Це були жертви, які вона приносила з почуття обов’язку, і легко було бачити, чого вони їй коштували.
Усі ці випадки, про які я тобі розповідаю, відбувалися швидко, один за другим, а за ними прийшли інші, значно сумніші. Мій дід захворів; матері, яка давно вже страждала від тривалої хвороби, ледь вистачало сил, щоб ходити за ним у його останні дні; вона віддала Богу душу одночасно з маркізом Асторґасом.
З дня на день очікували приїзду мого батька до Астурії, але король ніяк не хотів відпускати його від себе, бо державні справи вимагали його присутності при дворі. Маркіз де Вальфлорида написав до Хіральди дуже ввічливого листа, доручаючи їй чимшвидше привезти мене в Мадрид. Мій батько узяв до себе на службу всю челядь маркіза Асторґаса, єдиною спадкоємицею якого була я. Тому, утворивши для мене чудовий кортеж, вони вирушили зі мною в дорогу. Зрештою, донька державного секретаря може в усій Іспанії бути впевнена, що її прийматимуть якнайкраще, а почесті, які мені виявляли протягом усієї дороги, пробудили в моєму серці жагу слави, яка згодом визначила всю мою долю.
Коли ми наближалися до Мадрида, інший вид марнославства дещо приглушив це перше почуття. Я пам’ятала, що маркіза де Вальфлорида любила свого батька, боготворила його, жила й дихала, здавалося, тільки для нього, тоді як до мене ставилася досить холодно. Тепер у мене теж був батько; я пообіцяла собі любити його всією душею, я хотіла дати йому щастя. Ця надія примусила мене загордитися, я забула про свій вік, вважала, що я вже доросла, хоча мені йшов усього лиш чотирнадцятий рік.
Я була ще зайнята цими солодкими думками, коли карета в’їхала у ворота нашого палацу. Батько зустрів мене біля входу й усю засипав ласками. Невдовзі королівський наказ прикликав його до двору, я пішла до своїх покоїв, але була дуже схвильована й цілу ніч не зімкнула очей.
На другий день зранку батько попросив мене прийти до нього, він якраз пив шоколад і хотів, щоб я з ним поснідала. Через якийсь час він сказав:
– Люба Елеоноро, життя в мене не дуже веселе, а характер від якогось часу помітно посмутнішав; однак оскільки небо повернуло тебе мені, то я сподіваюся що відтепер настануть кращі дні. Двері мого кабінету завжди будуть для тебе відчинені, приходь сюди, коли хочеш, з будь-якою жіночою роботою. У мене є другий окремий кабінет для нарад і тієї роботи, що становить державну таємницю; в перервах між своїми завданнями я зможу розмовляти з тобою і маю надію, що радість цього нового життя пригадає мені певні картини так давно втраченого домашнього щастя.
Сказавши це, маркіз подзвонив. Увійшов секретар з двома кошиками, в одному з яких була пошта того дня, а в другому – давніші листи, які ще чекали відповіді.
Якийсь час я пробула в кабінеті, після чого пішла до своїх покоїв. Повернувшись у час обіду, я застала кількох близьких друзів мого батька, зайнятих, як і він, справами найвищої ваги. Вони не боялися відверто про все говорити в моїй присутності, а ті простодушні зауваження, які я вставляла в їх розмови, часто їх забавляли. Я помітила, що вони зацікавили мого батька, і була страшенно цьому рада.
Наступного дня, як тільки я довідалася, що він у себе в кабінеті, я одразу туди пішла. Він пив шоколад і сказав мені з радісним обличчям:
– Сьогодні п’ятниця, прийдуть листи з Лісабона.
Після чого видзвонив секретаря, який приніс обидва кошики. Батько нетерпляче перебрав вміст першого з них і вийняв лист, у якому було два аркуші: один написаний шифром, який він віддав секретарю, а другий звичайний, який він сам почав читати з поспіхом і задоволенням.
Поки він читав, я взяла конверт і стала розглядати печатки. Я розпізнала Золоте Руно, а над ним герцозьку корону. На жаль, цей бучний герб мав з часом стати моїм. Наступного дня прийшла пошта з Франції, і так воно йшло протягом подальших днів, але ніяка не цікавила мого батька так живо, як португальська.
Коли минув тиждень і прийшла п’ятниця, я весело сказала батькові, який саме снідав:
– Сьогодні п’ятниця, знову прийдуть листи з Лісабона.
Потім я попросила, щоб він дозволив мені подзвонити, і коли секретар увійшов, я підбігла до кошика, видобула очікуваний лист і подала його батькові, який в нагороду ніжно обняв мене.
Так я робила кілька п’ятниць. Нарешті одного дня я насмілилася запитати батька, що то за листи, які він завжди так нетерпляче чекає.
– Це листи, – відповів він, – від нашого посла в Лісабоні герцоґа Медіни Сидонії, мого приятеля і благодійника, а навіть і більше, бо я переконаний, що його доля тісно поєднана з моєю.
– У такому разі, – сказала я, – цей славний герцоґ має таке саме право і на мою повагу. Я була б рада познайомитися з ним. Я не запитую, що він пише до тебе шифром, але благаю тебе, любий батьку, прочитай мені цей другий лист.
На ці слова батько раптом розгнівався. Він назвав мене зіпсованою, самовільною і розбалуваною дитиною. Додав і ще багато прикрих слів. Потім він подобрішав і не тільки прочитав, але й подарував мені лист герцоґа Медіни Сидонії. Я досі його зберігаю у себе нагорі й принесу наступного разу, коли прийду тебе провідати.
Коли циган дійшов до цього місця, йому дали знати, що справи табору вимагають його присутності, тож він пішов, і того дня ми вже його не бачили.
День двадцять восьмий
На сніданок ми зібралися досить рано. Ребека, бачачи, що ватажок не так сильно зайнятий, попросила, щоб він продовжив свою розповідь, що він і зробив.
Продовження історії ватажка циган
І справді, наступного дня герцоґиня принесла мені лист, про який згадувала до того і який звучав так:
Продовження історії герцоґині Медіни Сидонії
Герцоґ Медіна Сидонія маркізу де Вальфлорида.
В шифрованих депешах, любий друже, ти знайдеш продовження наших переговорів. В цьому листі я хочу розповісти тобі, що діється при цьому дворі святенників і розпусників, де я вимушений перебувати. Один з моїх людей відвезе листа на кордон, тому я можу бути більш відвертим.
Король дон Педро де Браґанца постійно обирає монастирі ареною своїх любовних пригод. Зараз він покинув ігуменю урсулинок заради абатиси салезіанок. Його королівська величність бажає, щоб я супроводжував його в цих любовних паломництвах, а я вимушений це робити заради добра наших справ. Король розмовляє з абатисою, відділений від неї непохитною решіткою, яка, як розповідають, провалюється під рукою могутнього монарха.
Ми всі, хто його супроводжує, розходимося по кімнатах для візитів, де нас приймають молоді монахині. Португальці дуже люблять розмови з монахинями, висловлювання яких, з точки зору смислу, нагадують спів пташат у клітках, які живуть, як і вони, в неволі. І все ж незвичайна блідість посвячених дівиць, їх побожні зітхання, ніжні звороти релігійної мови, їх простодушна наївність і мрійливі прагнення – все це діє на молодих сеньйорів нашого двору наче чари, які їм важко знайти в жінках з лісабонського товариства.
А втім, усе в цих потаємних місцях п’янить душу й почуття. Повітря пахне бальзамічним запахом квітів, складених біля образів святих, око помічає за решітками самотні спальні, які дихають пахощами, звуки світської гітари змішуються з акордами освячених органів і заглушають ніжне воркування молоді, яка з обох сторін напирає на решітки. Такі звичаї панують у португальських чернечих орденах.
Щодо мене, то я лише дуже недовго можу віддаватися цим ніжним безумствам, бо вже невдовзі пристрасні любовні визнання приводять мені на думку картини злочинів і убивства. А я ж скоїв тільки одне убивство: я убив приятеля, людину, яка тобі й мені врятувала життя.
Розпусні звичаї великого світу стали причиною тих нещасних випадків, які скалічили мені серце в роки розквіту, коли моя душа мала розкритися для щастя, цноти та й, мабуть, для чистого кохання. Але це почуття не могло з’явитися в оточенні таких жахливих вражень. Щоразу, коли я чув розмови про кохання, мені завжди здавалося, що на руках у мене виступає кров. І все ж я відчував потребу кохання, і те, що могло би зродити кохання в моєму серці, перетворилося в почуття доброзичливості, яку я намагався поширювати довкруж.
Я любив свою країну, а передовсім мужній іспанський народ, відданий трону й олтарю, вірний законам честі. Іспанці відплатили мені взаємністю, і двір вирішив, що мене надто сильно любили. Відтоді я у почесному вигнанні служив, як міг, своїй країні й здалеку сприяв щастю моїх підданих. Любов до батьківщини і до людства наповнила моє серце солодкими почуттями.
Щодо того іншого кохання, яке мало прикрасити весну мого життя, то чого ж я від нього можу сьогодні сподіватися? Я вирішив на собі закінчити рід Медіна Сидонія. Знаю, що дочки багатьох ґрандів прагнуть поєднатися зі мною, але не знають, що пропозиція моєї руки була б небезпечним подарунком. Склад моїх думок не узгоджується із сьогоднішніми звичаями. Наші батьки вважали своїх дружин скарбницями свого щастя і честі. В старій Кастилії кинджал і отрута карали невірність. Я зовсім не осуджую моїх предків, але й не хотів би їх наслідувати, тому, в кінцевому підсумку, буде краще, що мій рід скінчиться на мені.
Коли мій батько дійшов до цього місця в листі, він, схоже, завагався й не хотів далі читати, але я так почала його просити, що він не зміг противитись моїм наполяганням і продовжив:
Я тішуся разом з тобою тому щастю, яке тобі справляє товариство прекрасної Елеонори. Розум у такому віці повинен набирати чаруючих форм. Те, що ти про неї пишеш, доводить, що ти з нею щасливий; а це також і мене робить щасливим.
Почувши це, я не могла стримати свого захвату, кинулася до ніг мого батька, почала обіймати його, була впевнена, що становлю його щастя. Ця думка всю мене наповнила несказанною радістю.
Коли минули перші хвилини мовчання, я запитала батька, якого віку герцоґ Медіна Сидонія.
– Він, – сказав батько, – на п’ять років молодший за мене, тобто йому зараз тридцять п’ять років, але він належить до людей, які ніколи не старіють.
Я була в тому віці, коли молоді дівчата зовсім не замислюються над роками чоловіків. Чотирнадцятирічний хлопець одного зі мною віку видався б мені дитиною, яка не варта моєї уваги. Батька я аж ніяк не вважала старим, герцоґ же, маючи на п’ять років менше, був у моїх очах юнаком. Це було найперше уявлення, яке в мене про нього склалося і яке пізніше відіграло велику роль у вирішенні моєї долі.
Потім я запитала, що то за вбивства, про які згадував герцоґ. При цих словах мій батько наморщив чоло і, ненадовго замислившись, сказав:
– Дорога Елеоноро, ці події дуже тісно пов’язані з моїм розлученням з твоєю матір’ю. Щоправда, я не повинен тобі про це говорити, але рано чи пізно твоя власна цікавість звернеться до цих подій, тому замість здогадок стосовно предмета настільки ж дражливого, як і сумного, я сам волію про все тобі розповісти.
Після цих слів батько розповів мені історію свого життя.
Історія маркіза де Вальфлорида
Ти добре знаєш, що рід Асторґас скінчився на твоїй матері. Ця родина разом із домом Вальфлорида належала до найстарших в Астурії. Спільне бажання всієї провінції призначало мені руку сеньйорити Асторґас. Завчасу призвичаєні до цієї думки, ми відчули одне до одного взаємний потяг, який мав забезпечити наше сімейне щастя. Проте різні обставини затримали наш шлюб, так що я одружився лише на двадцять п’ятому році життя.
Через шість тижнів після нашого шлюбу я заявив своїй дружині, що оскільки всі мої предки служили у війську, тому честь наказує мені йти за їх прикладом, і що, зрештою, в багатьох іспанських гарнізонах можна вести значно приємніше життя, ніж в Астурії. Сеньйора де Вальфлорида відповіла, що завжди погодиться з моєю думкою, коли йтиметься про честь нашого дому. Тож ми вирішили, що я вступлю до війська. Я написав міністру і отримав роту кавалерії в полку герцоґа Медіни Сидонії, який стояв у Барселоні. Там ти, дитино моя, і народилася.
Вибухнула війна; нас послали до Португалії на з’єднання з армією дона Санчо де Сааведри. Цей полководець розпочав війну славною битвою під Вільямарко. Наш полк, найсильніший тоді в цілій армії, дістав наказ розбити англійську колону, яка становила лівий фланг противника. Два рази ми атакували безрезультатно і вже готувалися до третьої атаки, як раптом з’явився між нами рицар у блискучому панцирі.
– За мною! – крикнув він. – Я ваш полковник, герцоґ Медіна Сидонія.
Правду кажучи, він добре зробив, що назвав себе, інакше ми б узяли його за ангела війни чи якогось принца небесного війська, бо було в ньому щось надлюдське.
Цього разу ми розбили англійську колону, і вся слава того дня дісталася нашому полку. Можу сміливо визнати, що після герцоґа я бився найкраще. Принаймні таке приємне для мене запевнення я дістав від нашого командира, який тут же виявив мені честь, попросивши моєї дружби. Це не була пуста люб’язність з його боку. Ми стали справжніми друзями: герцоґ ніколи не трактував мене зверхньо, я ж ніколи не принижував себе лестощами. Іспанцям закидають деяку зарозумілість у ставленні одне до одного, проте, тільки уникаючи її, ми вміємо бути гордими без пихатості й ґречними без нахабства.
Перемога під Вільямарко дала підстави для отримання нових посад. Герцоґ став генералом, мене ж підвищили перед строєм до підполковника й першого ад’ютанта.
Нам дали небезпечне завдання не дозволити противнику переправитися через Дуеро. Герцоґ зайняв зручну позицію і досить довго утримував її, нарешті все англійське військо ударило на нас. Кількісна перевага не могла примусити нас відступити, відбулася жахлива битва, і наша загибель була б неминучою, якби певний ван Берґ, командир валлонських підрозділів, не прийшов нам на виручку з трьома тисячами людей. Він продемонстрував чудеса хоробрості й не тільки вирвав нас із небезпеки, але й домігся того, що поле бою лишилося за нами. Проте на другий день ми поєдналися з головними силами армії.
Коли ми відходили разом з валлонами, герцоґ під’їхав до мене й сказав:
– Любий Вальфлорида, я знаю, що цифра два найбільш відповідна для дружби, і її не можна порушувати, не наразивши святих законів цього почуття. Гадаю, однак, що важлива послуга, яку зробив нам ван Берґ, заслуговує на те, щоб стати винятком. Мені здається, що вдячність наказує нам запропонувати йому нашу дружбу і допустити його третім до того союзу, який нас поєднує.
Я поділяв думку герцоґа, який зустрівся з ван Берґом і запропонував йому нашу дружбу з повагою, яка відповідала значенню, котре він надавав званню друга. Ван Берґ надзвичайно здивувався й сказав:
– Ясновельможний герцоґ виявляє мені дуже велику честь. Мушу попередити тебе, що я маю звичку щодня напиватися; якщо ж я випадково не п’яний, то граю в карти на грубі гроші. Тому якщо ти, ясновельможний пане, маєш відразу до таких звичок, я не думаю, що наш союз буде тривалим.
Ця відповідь збентежила герцоґа, але він тут же розсміявся, запевнив ван Берґа в своїй повазі до нього й пообіцяв, що використає весь свій вплив при дворі, аби Берґа якнайкраще винагородили. Ван Берґ, однак, завжди віддавав перевагу грошовим винагородам. Король подарував йому баронат Делен, що знаходиться в окрузі Малін; ван Берґ того ж дня продав його Вальтеру ван Дику, жителю Антверпена й постачальнику армії.
Ми розташувалися на зимові квартири в Коїмбре, одному з найзначніших португальських міст. Сеньйора де Вальфлорида приїхала до мене; вона любила світське життя, тож я відкрив свій дім для вищих офіцерів армії. Проте герцоґ і я майже не брали участі в шумних розвагах товариства; весь наш час займали важливі завдання.
Цнота була божеством молодого Сидонії, загальне благо – його мрією. Ми разом замислювались над становищем Іспанії і укладали плани її майбутнього процвітання. Для ощасливлення іспанців ми прагнули перш за все вкоренити в них любов до цноти й відтягнути їх від непомірного користолюбства, і це зовсім не видавалося нам складним завданням. Ми також хотіли воскресити традиції давнього рицарства. Кожен іспанець мав бути таким же вірним своїй дружині, як і королю, і кожен повинен був мати товариша по зброї. Я вже поєднався з герцоґом; ми були переконані, що світ колись говоритиме про наш союз і що шляхетні уми, пішовши за нашим прикладом, зроблять шлях до цноти більш приступним.
Мені соромно, люба Елеоноро, розповідати тобі про подібні безумства, але вже віддавна помічено, що молоді, які віддаються мріям, стають з часом корисними, а й навіть великими людьми. І навпаки, молоді Катони, передчасно розхолоджені, ніколи не можуть здійнятися понад розрахунок власної вигоди. Малість серця звужує їхній розум і зумовлює, що вони нездатні бути ні державними мужами, ні корисними громадянами. І з цього правила є дуже мало винятків.
Ось так, пускаючи уяву манівцями цноти, ми обманювали себе надією встановити колись в Іспанії вік Сатурна і Реї[39]39
З римськими богами Сатурном і його дружиною Реєю пов’язувалися леґенди про золотий вік – час повного достатку і вічного миру.
[Закрыть]. І весь цей час ван Берґ, в міру можливості, запроваджував золотий вік. Він продав баронат Делен за вісімсот тисяч ліврів і поклявся словом честі, що не тільки спустить ці гроші за два місяці зимових квартир, але ще й матиме сто тисяч франків боргу. Наш марнотратний фламандець підрахував, що для дотримання слова йому слід щоденно витрачати тисячу чотириста пістолів, що було досить важко в такому місті, як Коїмбре. Він злякався, думаючи, що досить легковажно дав слово, коли ж йому підказували, що він може використати частину грошей на допомогу бідним і ощасливлення багатьох людей, він відповідав, що присягнувся витрачати, а не роздавати, і що почуття власної гідності не дозволяє йому навіть найменшу частину цих грошей пустити на добрі справи; він навіть грати не міг, бо, по-перше, міг виграти, а по-друге, програні гроші не були витраченими.
