Текст книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Автор книги: Ян Потоцкий

Соавторы: Ян Потоцький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 47 страниц)

День сорок шостий

Мексиканці, які вже провели серед нас більше часу, ніж планували, вирішили нарешті з нами розлучитися. Маркіз прагнув умовити ватажка циган, аби той відправився з ними до Мадрида й почав вести життя, яке більше відповідало б його народженню, але циган ні за що в світі не хотів на це погодитись. Він навіть попросив маркіза, аби той ніде про нього не згадував і зберіг таємницю, якою циган маскує своє життя. Мандрівники виявили майбутньому герцоґу Веласкесу найглибшу повагу, яку відчували до нього, і зробили мені честь, попросивши моєї дружби.

Провівши від’їжджаючих до кінця долини, ми довго супроводжували їх поглядами. Під час повернення мені спало на думку, що когось у каравані бракувало; я пригадав дівчину, знайдену під нещасливою шибеницею Лос-Ерманос, тому запитав ватажка, що з нею сталося й чи може це дійсно якась незвичайна пригода, якісь витівки клятих шибеників, які вже так нам далися взнаки. Циган глузливо посміхнувся й сказав:

– Цього разу ти помиляєшся, сеньйоре Альфонсе, але така вже людська природа, що, засмакувавши в чудесах, вона рада пов’язувати з ними найпростіші випадки.

– Маєш слушність, – додав Веласкес, – до цих понять також можна застосувати теорію геометричних прогресій, першим членом яких буде тупий забобонник, останнім же – алхімік чи астролог. А між цими двома членами знайдеться ще багато місця на безліч забобонів, що тяжіють над людством.

– Я нічого не маю проти цього доказу, – сказав я, – але все це аж ніяк не пояснює мені, ким була ця незнайома дівчина.

– Я послав одного з моїх людей, – відповів циган, – аби щось про неї дізнатися. Мені сповістили, що це бідна сирота, розум якої помутився після смерті коханого, і, не маючи ніде притулку, вона живе лиш завдяки доброчинності подорожніх і милосердю пастухів. Найчастіше вона самотою блукає горами й спить там, де застане її ніч. Мабуть, цього разу вона забрела під шибеницю Лос-Ерманос і, не розуміючи всього жаху цього місця, спокійнісінько заснула. Маркіз, охоплений співчуттям, наказав доглядати її, але божевільна, виспавшись, зуміла втекти від сторожі й пропала десь у горах. Мене дивує, що ви досі ніде її не зустріли. Для бідолахи все скінчиться тим, що вона зірветься де-небудь зі скелі й марно загине, хоча визнаю, що нема чого жаліти такого вбогого життя. Часом пастухи, розпаливши вночі вогнище, бачать, як вона несподівано з’являється біля вогню. Тоді Долоріта, бо так звуть цю нещасну, спокійно сідає, уважно розглядає одного з них, а тоді раптом обіймає його за шию й називає іменем померлого коханого. Спочатку пастухи тікали від неї, але пізніше звикли й дозволяють їй безпечно блукати, навіть діляться з нею їжею.

Коли циган усе це розповів, Веласкес почав правити про сили, які протидіють одна одній, поглинають одна одну, про пристрасть, яка після довгої боротьби з розумом нарешті перемогла його й, озброївшись берлом безглуздості, сама запанувала в мозкові. Щодо мене, то мене здивували слова цигана, бо я був певен, що він скористається обставинами й знову пригостить нас довжелезною історією. Можливо, єдиною причиною скорочення пригод Долоріти була поява Вічного Жида, який швидкою ходою вибіг з-за гори. Кабаліст почав промовляти якісь страшні закляття, але Вічний Жид довго не звертав на них уваги, нарешті, неначе просто з ґречності до товариства, наблизився до нас і звернувся до Уседи:

– Скінчилося твоє панування, ти втратив владу, бо виявився негідним її. Страшне майбутнє чекає тебе.

Кабаліст розреготався, але, схоже, сміх його був нещирий, бо майже благальним голосом він заговорив із Вічним Жидом невідомою мовою.

– Добре, – відповів Агасфер, – ще сьогодні, вже востаннє. Більше ти ніколи мене не побачиш.

– Пусте, – сказав Уседа, – ми ще побачимо, що буде пізніше. А тим часом, старий нахабо, скористайся нашою прогулянкою і продовжуй свою розповідь. Ми ще побачимо, чи має шейх Таруданту більшу від мене владу. Зрештою, я знаю причини, чому ти уникаєш нас, і будь певен, що я їх усім розкрию.

Нещасний волоцюга подивився убивчим поглядом на кабаліста; бачачи, однак, що не зможе йому протистояти, зайняв за звичкою місце між мною і Веласкесом і, хвильку помовчавши, почав так:

Продовження історії Вічного Жида

Я вже згадував вам, що саме тоді, коли я вже майже досяг найзаповітнішої своєї мети, в храмі зчинився ґвалт, і до нас підскочив якийсь фарисей, називаючи мене шахраєм. Як і завжди в подібних випадках, я відповів йому, що він наклепник і якщо він негайно сам звідси не забереться, то я накажу своїм людям викинути його за двері.

– Досить вже цього, – загорлав фарисей, – цей негідний садукей ошукує нас. Він розпустив брехливі чутки, щоб збагатитися вашим коштом; він користується вашою легковірністю, але час вже зірвати з нього маску. Аби довести вам правдивість моїх слів, я пропоную кожному вдвічі більше золота за унцію срібла.

У цей спосіб фарисей все ще наживав двадцять п’ять на сто, але загал, під’южуваний прагненням зиску, почав горнутися до нього з усіх боків, проголошуючи його доброчинцем міста, а для мене не жаліли найприкріших слів. Пристрасті помалу розгорілися, від слів перейшли до активних сварок, і за мить у храмі зчинився такий ґвалт, що один другого не міг зрозуміти. Бачачи, що наближається страшна буря, я чимшвидше відіслав додому скільки зумів золота й срібла; але перш ніж слуги встигли забрати все, народ, збуджений люттю, кинувся до столів і почав розхапувати все, що лишилося. Марно я намагався, якось протидіяти цьому, супротивна сторона перемагала. Храм миттю перетворився на поле бою. Не знаю, чим би все скінчилося, може, я б навіть живим звідти не вийшов, бо кров вже текла в мене по голові, аж тут увійшов Пророк з Назарета зі своїми учнями.

Я ніколи не забуду того грізного й урочистого голосу, який в одну мить утихомирив увесь ґвалт. Ми чекали, на чию він стане сторону. Фарисей був переконаний, що виграє справу, але Пророк обрушився на обидві сторони, звинувачуючи їх у святотатстві, у збезчещенні Божого притулку й у тому, що вони понехаяли Творця заради диявола. Слова його справили сильне враження на всіх, хто там був, храм почав заповнюватись людьми, між якими було багато прихильників нового вчення. Обидві сторони зрозуміли, що вони програють від цього втручання третього. І ми дійсно не помилилися, бо вигук: «Геть з храму» пролунав немовби з єдиних грудей. Люди, не зважаючи цього разу на власну користь, підхоплені фанатичним запалом, почали викидати столики й випихати нас за двері.

На вулиці тиснява ставала чимраз сильнішою, але люди більше уваги звертали на Пророка, ніж на нас, і я, скориставшись загальним безладом, хильцем, бічними вуличками пробрався додому. Біля дверей застав наших слуг, які втекли з порятованими грішми. Один погляд на мішки запевнив мене, що хоча надії на зиск не виправдались, проте втрат не було жодних. Від цієї думки я зітхнув з полегшенням.

Седекія вже про все знав. Сара з тривогою чекала мого повернення; побачивши мене закривавленого, вона зблідла й кинулася мені на шию. Старий довго мовчав, струшував головою, наче шукав якусь думку, нарешті сказав:

– Я присягнувся, що Сара буде твоєю, якщо ти подвоїш довірені тобі гроші? Що ж ти з ними зробив?

– Не моя вина, – відповів я, – якщо непередбачений випадок знівечив мої наміри; я захищав твоє добро, ризикуючи власним життям. Можеш порахувати гроші, ти нічого не втратив, є навіть певний прибуток, про який, щоправда, не варто згадувати порівняно з тим, що нас чекало.

Тут у мене раптом майнула щаслива думка; я вирішив кинути одразу все на шальку терезів і додав:

– Однак якщо ти хочеш, щоб сьогоднішній день був прибутковим, я можу іншим способом компенсувати збитки.

– Як це? – заволав Седекія. – Розумію, це, певно, знову якісь вигадки, які закінчаться так само, як і попередні.

– Нічого подібного, – відповів я, – зараз ти сам переконаєшся, що ціна, яку я тобі пропоную, є справжньою.

З цими словами я поспішно вибіг і тут же повернувся, несучи під пахвою мою бронзову шкатулку. Седекія уважно дивився на мене, усмішка надії майнула на устах Сари, я ж тим часом відкрив шкатулку, вийняв папери, які в ній були, й, роздерши їх надвоє, подав старому. Седекія миттю зрозумів, про що йдеться, судомно стиснув папери в руці, вираз неймовірного гніву з’явився на його обличчі, він підвівся, хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі. Вирішувалась моя доля. Я впав старому до ніг і почав обливати їх слізьми.

Побачивши це, Сара стала на коліна біля мене й, сама не знаючи чому, уся заплакана, стала цілувати дідусеві руки. Старий звісив голову на груди, тисячі почуттів переплелися в його душі, він мовчки дер папери на дрібненькі клапті, врешті підхопився й поспішно вийшов з кімнати. Ми залишилися самі, охоплені вкрай болісною непевністю. Я визнаю, що втратив будь-які надії; після того, що сталося, я розумів, що не можу залишатися в домі Седекії. Востаннє глянув я на заплакану Сару й вийшов – і раптом побачив у сінях якийсь рух і товкотнечу. Я запитав, що сталося, і мені з усмішкою відповіли, що я менш від будь-кого мав би задавати такі запитання.

– Адже це за тебе, – додали, – Седекія видає свою онуку і звелів чимшвидше підготуватися до весілля.

Можете собі уявити, як я від розпачу одразу перейшов до стану невимовного щастя. Через кільканадцять днів після цього Сара стала моєю дружиною. Мені не вистачало тільки одного – щоб мій приятель теж брав участь у такій чудесній зміні моєї долі; однак Германус, захоплений наукою Назарейського Пророка, належав до тих, котрі вигнали нас із храму, тому, незважаючи на нашу дружбу, я повинен був розірвати з ним будь-які відносини й відтоді ніколи більше не бачив його.

Після стількох перипетій мені здавалося, що я почну жити спокійним життям, тим більше, що я відрікся від ремесла міняли, яке так небезпечно далося мені взнаки. Я хотів жити за рахунок своїх багатств, але щоб не тратити часу марно, вирішив зайнятися позичанням грошей. І треба сказати, що бажаючих узяти позику не бракувало, тому прибутки я мав значні; Сара з кожним днем усе більше усолоджувала мені життя, і тут раптом несподіваний випадок повністю змінив стан справ.

Але сонце вже заходить, для вас наближається час відпочинку, мене ж кличе могутнє закляття, якому я не можу опиратися; невже настане кінець моїм мукам? Прощавайте.

З цими словами волоцюга зник у найближчій ущелині. Мене здивували його останні слова, я запитав у кабаліста, що вони означають.

– Сумніваюся, – відповів Уседа, – аби ми почули продовження пригод Вічного Жида. Цей негідник щоразу, доходячи до часу, коли він за образу Пророка був покараний вічним бурлакуванням, як правило, зникає, і ніяка сила не може його знову викликати. Останні його слова зовсім не здивували мене. Я вже певний час сам помічаю, що волоцюга дуже постарів, але ж це не доведе його до смерті, бо в такому разі що було б з вашою леґендою?

Бачачи, що кабаліст хоче перейти до зауважень які не випадає слухати добрим католикам, я припинив дальшу розмову, відділився від решти товариства й самотою повернувся до свого намету.

Незабаром прийшли усі інші, але, мабуть, не полягали одразу спати, бо я ще довго чув голос Веласкеса, який викладав Ребеці якісь математичні докази.

День сорок сьомий

Наступного дня циган сповістив нам, що чекає нову партію товару й заради безпеки вирішив якийсь час провести в цьому місці. Ми з задоволенням сприйняли цю новину, бо неможливо було в усій Сьєрра-Морені відшукати більш чарівний закуток. Зранку я вирушив з кількома циганами в гори на полювання, а ввечері, після повернення, приєднавшись до решти товариства, слухав продовження розповіді ватажка, який почав такими словами:

Продовження розповіді ватажка циган

Я повернувся до Мадрида з Толедо, який щиро пообіцяв винагородити себе за час, проведений у монастирі камедулів. Пригоди Лопеса Суареса живо зацікавили його; дорогою я розповів йому всі подробиці, кавалер уважно до всього прислухався, врешті-решт сказав:

– Певною мірою входячи в новий період життя після покути, слід би почати від якого-небудь доброго вчинку. Мені шкода того бідолашного юнака, який без друзів, знайомих, хворий, покинутий усіма, а до того ж іще закоханий, сам не знає, як дати собі раду в чужому місті. Аваріто, відведеш мене до Суареса, можливо, я йому для чогось придамся.

Намір Толедо аж ніяк не здивував мене, бо я вже давно мав нагоду переконатися в його шляхетному характері й готовності допомагати іншим.

І справді, приїхавши до Мадрида, кавалер одразу подався до Суареса. Я пішов за ним. Щойно ми увійшли, як нас вразило дивне видовище. Лопес лежав у найстрашнішій гарячці. Очі мав розплющені, але нічого не бачив, тільки іноді безумна посмішка пробігала по пересохлих устах, мабуть, коли він марив про кохану Інесу. Тут же біля нього сидів у кріслі Бускерос, але навіть не обернувся, коли ми заходили. Я підійшов до нього й побачив, що він спить. Толедо підійшов до винуватця нещасть бідолашного Суареса й потягнув його за руку. Дон Роке прокинувся, протер очі, витріщив їх і вигукнув:

– Що я бачу, сеньйор дон Хосе тут? Вчора я мав честь зустріти на Прадо ясновельможного герцоґа Лерму, який уважно приглядався до мене, мабуть, хотів зі мною познайомитись. Якщо його герцозькій вельможності потрібні мої послуги, то передай, сеньйоре, своєму шановному братові, що я завжди готовий йому служити.

Толедо повстримав нескінченний потік слів Бускероса й запитав його:

– Не про це зараз мова. Я прийшов дізнатися, як почувається хворий і чи йому щось потрібно.

– Хворий почувається погано, – відповів дон Роке, – потрібне ж йому передовсім здоров’я, розрада й рука прекрасної Інеси.

– Щодо першого, – перервав його Толедо, – то я негайно піду по лікаря мого брата, який у Мадриді належить до найкращих.

– Щодо другого, – додав Бускерос, – то ніяк ти йому, сеньйоре, не допоможеш, бо не повернеш життя його батькові; а щодо третього, то можу запевнити, що я не ощаджую зусиль, аби владнати цю справу.

– Як це? – закричав я. – Батько дона Лопеса помер?

– Саме так, – відповів Бускерос, – онук того самого Іньїґо Суареса, який, обпливши багато морів, заснував торговий дім у Кадиксі. Хворому було вже значно краще, і сили, без сумніву, невдовзі повернулися б до нього, якби звістка про смерть винуватця його життя не запроторила його знову до ліжка. Оскільки ж ти, сеньйоре, – продовжував Бускерос, звертаючись до Толедо, – щиро цікавишся долею мого приятеля, то дозволь мені супроводжувати тебе в пошуках лікаря й узагалі запропонувати мої послуги.

Після цих слів вони обоє вийшли, я ж залишився з хворим сам. Довго вдивлявся я в його бліде обличчя, на якому страждання за такий короткий час позначилися зморшками, і подумки проклинав нахабу як причину всіх нещасть Суареса. Хворий заснув, я навіть подих стримував, щоб мимовільним рухом не перервати його відпочинок, аж тут постукали в двері. Я роздратовано підвівся й навшпиньках пішов відчинити. Побачив немолоду вже, але дуже приємну на вигляд жінку, яка, побачивши, як я притискаю до губ палець на знак мовчання, попросила мене вийти до неї в передпокій.

– Юний друже, – сказала вона мені, – не міг би ти сказати, як почувається сьогодні сеньйор Суарес?

– Здається мені, що недобре, – відповів я, – але якраз зараз він заснув, і маю надію, що сон дещо підтримає його.

– Мені казали, що він дуже страждає, – продовжувала незнайома, – і одна особа, яка щиро ним цікавиться, просила мене, щоб я сама переконалася, в якому він стані. Будь такий добрий і передай йому цю записочку, коли він прокинеться. А вранці я сама прийду довідатися, чи йому не краще.

Сказавши це, дама зникла, а я сховав записку в кишеню й повернувся до кімнати.

Через якийсь час прийшов Толедо з лікарем; шановний жрець Ескулапа нагадував мені виглядом доктора Санґре Морено. Він замислився над хворим, покивав головою, після чого додав, що зараз ні в чому не може бути впевнений, але він залишиться з Суаресом на цілу ніч, а вранці зможе дати остаточну відповідь. Толедо по-дружньому обняв його, попросив, щоб він не жалів зусиль, і ми разом вийшли, обіцяючи собі подумки, що завтра на світанку повернемось. Дорогою я розповів кавалерові про відвідини незнайомої жінки; він узяв у мене записку й сказав:

– Я певен, що це почерк прекрасної Інеси. Завтра, якщо Суаресу буде краще, ми зможемо йому це віддати. Правду кажучи, я був би радий віддати половину свого життя за щастя цього молодого чоловіка, якому завдав стільки страждань. Але вже пізно, а нам теж після нашої подорожі потрібен відпочинок. Пішли, переспиш у мене.

Я охоче прийняв запрошення людини, до якої чимраз сильніше почав прив’язуватись, тож повечерявши, я невдовзі міцно заснув.

Наступного дня ми пішли до Суареса. По обличчю лікаря я здогадався, що мистецтво здобуло перемогу над хворобою. Хворий був ще дуже слабкий, але пізнав мене й щиро привітав. Толедо розповів йому, яким робом він став причиною скалічень дона Лопеса, запевнив, що докладе всіх зусиль, аби винагородити йому в майбутньому пережиті страждання, і попросив, аби той від цього моменту вважав його своїм приятелем. Суарес вдячно прийняв цю пропозицію і подав ослаблену руку кавалерові. Толедо вийшов з лікарем до другої кімнати; тоді, скориставшись можливістю, я віддав Суаресу записочку. Слова, що в ній були, стали, мабуть, найкращими ліками, бо Лопес сів у ліжку, з очей у нього потекли сльози, він притиснув лист до серця й голосом, який переривали ридання, сказав:

– Великий Боже, тож ти не покинув мене, я не залишився сам один на світі! Інеса, дорога моя Інеса не забула про мене, вона кохає мене! Достойна сеньйора Авалос сама прийшла довідатися про моє здоров’я.

– Авжеж, сеньйоре Лопес, – відповів я, – але небом заклинаю тебе, заспокойся, така раптова схвильованість могла б тобі зашкодити.

Толедо почув останні мої слова, тому увійшов з лікарем, який порекомендував хворому передовсім спокій, прописав йому прохолодні напої й, пообіцявши повернутись увечері, пішов. Через якийсь час двері відчинилися, і ми побачили Бускероса, який увійшов до кімнати.

– Браво! – вигукнув він. – Чудово, наш хворий, як я бачу, сьогодні значно міцніший! Тим краще, бо нам незабаром доведеться вдатися до якнайактивнішої діяльності. В місті ходять чутки, що донька банкіра цими днями виходить заміж за герцоґа Санта Маура. Нехай балакають, що хочуть, ми ще побачимо, на чиє вийде. Я якраз зустрів у корчмі «Під Золотим Оленем» одного ідальґо з почту герцоґа й дав йому зрозуміти, що вони сюди марно приїхали.

– Без сумніву, – перебив його Толедо, – і гадаю, що сеньйор Лопес не повинен втрачати надії, але в такому разі я прагнув би, щоб ти, сеньйоре, ні в що не втручався.

Кавалер відчутно акцентував ці слова. Дон Роке, схоже, не посмів йому нічого відповісти; я лиш помітив, що він із задоволенням поглядає, як Толедо прощається з Суаресом.

– Гарними словами справі не допоможеш, – сказав дон Роке, коли ми лишилися самі, – тут треба діяти, причому якнайшвидше.

Коли нахаба говорив це, почувся стук у двері. Я здогадався, що це сеньйора Авалос, тому шепнув на вухо Суаресу, аби він відправив Бускероса задніми дверима, але той обурився на ці слова й сказав:

– Тут треба діяти, повторюю, а якщо цей візит пов’язаний з нашою головною справою, то я повинен бути присутній при ньому або принаймні чути всю розмову з другої кімнати.

Суарес кинув благальний погляд на Бускероса, який, бачачи, що хворий дуже не хоче, аби Бускерос був присутній, вийшов у сусідню кімнату й сховався за дверима. Сеньйора Авалос залишалася недовго; вона радісно привітала одужання Суареса, запевнила його, що Інеса не перестає думати про нього й кохати його, що це на її прохання вона прийшла його провідати й що врешті-решт Інеса, яка уболіває за нього, дізнавшись про нове нещастя, яке його спіткало, вирішила цього вечора відвідати його разом з тіткою і словами втіхи й надії додати йому стійкості, щоб протистояти випробуванням долі.

Коли сеньйора Авалос пішла, Бускерос знову увірвався в кімнату й сказав:

– Що я чую? Прекрасна Інеса хоче нас відвідати цього вечора? Оце справжній доказ кохання! Бідна дівчина навіть не думає, що цим нерозважним вчинком може погубити себе назавжди; але ми подумаємо за неї. Сеньйоре дон Лопес, я біжу до своїх друзів, розставлю їх на чатах і накажу, щоб нікого чужого не впускали в дім. Будь спокійний, я беру справу в свої руки.

Суарес хотів щось відповісти йому, але дон Роке вискочив, як ошпарений. Бачачи, що наближається нова буря і що Бускерос знову задумав якусь витівку, я, не сказавши ні слова хворому, побіг чимшвидше до Толедо й розповів йому про все, що сталося. Кавалер наморщив чоло, замислився й сказав, щоб я повернувся до Суареса й запевнив його, що він докладе всіх зусиль, аби не дати нахабі наробити дурниць. Увечері ми почули, як біля дому зупинилася карета. Через хвилину увійшла Інеса зі своєю тіткою. Щоб не стати ще одним нахабою, я тихцем вислизнув за двері, аж тут знизу добіг до мене якийсь галас. Спустившись вниз, я побачив Толедо, який бурхливо сперечався з якимось незнайомцем.

– Сеньйоре, – говорив чужоземець, – кажу тобі, що я увійду сюди. Моя наречена призначає собі в цьому будинку побачення з якимось міщанином з Кадикса, я це знаю напевне. Приятель цього негідника в присутності мого управителя вербував «Під Золотим Оленем» якихось галабурдників, які мали допомогти йому пильнувати, щоб ніхто не сполошив пару голубочків.

– Вибач, сеньйоре, – відповів Толедо, – але я ніяк не можу дозволити тобі увійти в цей дім. Я не заперечую, що нещодавно сюди увійшла молода жінка, але це одна моя родичка, яку я нікому не дозволю ображати.

– Брехня! – вигукнув незнайомець. – Цією жінкою є Інеса Моро, моя наречена.

– Сеньйоре, ти назвав мене брехуном, – сказав Толедо. – Байдуже, маєш ти слушність чи ні, але ти образив мене, тому тут, на цьому місці даси мені сатисфакцію. Я кавалер Толедо, брат герцоґа Лерми.

Незнайомець підняв капелюха й відповів:

– Герцоґ Санта Маура, до твоїх послуг, сеньйоре.

Сказавши це, він відкинув плащ і добув шпагу. Ліхтар, повішений над дверима, кидав бліде світло на дуелянтів. Я припав до стіни, чекаючи кінця цієї нещасної пригоди. Раптом герцоґ випустив шпагу з рук, схопився за груди й звалився на землю. Саме в ту мить, на щастя, лікар герцоґа Лерми прийшов провідати Суареса. Толедо підвів його до герцоґа й з тривогою запитав, чи рана смертельна.

– Нічого подібного, – відповів лікар. – Накажіть його лише якнайшвидше перенести в дім і перев’язати, через кільканадцять днів він буде здоровий, шпага навіть не торкнулася легенів.

З цими словами він дав пораненому нюхальну сіль. Санта Маура розплющив очі; кавалер тоді підійшов до нього й сказав:

– Вельможний герцоґ, ти не помилявся, прекрасна Інеса тут, у молодого чоловіка, який кохає її більше власного життя. Після того, що між нами сталося, я гадаю, що у вашої ясновельможності достатньо шляхетності, аби не примушувати молоду дівчину до укладення шлюбу, який їй зовсім не до серця.

– Сеньйоре кавалере, – слабким голосом відповів Санта Маура, – не випадає мені сумніватися в правдивості твоїх слів, однак мене дивує, що сама Інеса не попередила мене, що її серце вже їй не належить. Кілька слів з її вуст чи кілька літер, написаних її рукою…

Герцоґ хотів ще говорити, але знову знепритомнів; його понесли в його будинок, Толедо ж побіг нагору сповістити Інесі, чого вимагає її залицяльник, який погоджується залишити її в спокої й зректися її руки.

Що ж вам ще сказати? Ви самі можете вгадати кінець пригоди. Суарес, переконаний, що красуня кохає його, швидко одужував. Він втратив батька, але здобув приятеля і дружину, бо батько Інеси не поділяв ненависті, яку відчував до нього небіжчик Ґаспар Суарес, і охоче дав дозвіл на шлюб. Молоде подружжя одразу після шлюбу виїхало до Кадикса.

Бускерос проводжав їх кілька миль за межі Мадрида й зумів вициганити у молодого за уявні послуги гаман золота. Щодо мене, то я гадав, що доля ніколи більше не зіштовхне мене з незносним нахабою, до якого я відчував невимовну відразу, проте сталося інакше.

Я вже якийсь час помічав, що дон Роке називає прізвище мого батька. Я передбачав, що це знайомство не може бути для нас корисним, тому почав стежити за кожним його кроком і дізнався, що Бускерос має родичку по імені Ґіта Сімієнто, яку він хоче неодмінно видати за мого батька, знаючи, що дон Авадоро – людина заможна, може, навіть багатша, ніж усі думають.

У кожному разі, прекрасна Ґіта вже знімала квартиру в домі по вузькій вуличці, на яку виходив балкон мого батька.

Тітка моя жила тоді в Мадриді. Я не міг утриматись, щоб не обняти її. Достойна сеньйора Даланоса, побачивши мене, розчулилась до сліз, хоча й заклинала мене не показуватись на людях, доки не мине час моєї покути. Я розповів їй про наміри Бускероса. Вона вирішила, що необхідно покінчити з ними, й пішла порадитись до свого дядька, шановного театинця Херонімо Сантоса, але той рішуче відмовив їй у допомозі, твердячи, що він, будучи монахом, не повинен втручатися в мирські справи, а в родинні справи втручається тільки тоді, коли йдеться про примирення ворогуючих чи запобігання розпусті, а про будь-які інші випадки він навіть чути не хоче. Полишений на самого себе, я хотів був довіритись кавалерові; але тоді мені б довелося розповісти йому, хто я, чого я аж ніяк не міг зробити, не порушивши законів честі. Тим часом же я пильно стежив за Бускеросом, який після від’їзду Суареса причепився до Толедо, хоча зовсім не так настирливо, і щоранку приходив запитати, чи не потрібні кавалеру його послуги.

Коли циган дійшов до цього місця, один з його ватаги прийшов доповідати йому про все, що було зроблено, і того дня ми більше не бачилися.