Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 51 (всего у книги 57 страниц)

Два листи до І. Кашкіна [187]187
  Всі листи друкуються за журнальною публікацією в «Soviet literature». M., 1962, № 11.


[Закрыть]

Кі-Уест, Флоріда,

19 серпня, 1935

Дорогий Кашкін.

Дякую Вам за книжку [188]188
  Книжка оповідань Хемінгуея російською мовою.


[Закрыть]і за статтю в «Інтернаціональній літературі». Їх сьогодні передав мені Сароян. А трохи раніше «Ескуайр» прислав мені статтю, і я прочитав її.

Добре, коли є людина, яка розуміє, про що ти пишеш. Це все, що мені потрібно. Немає значення, яким я при цьому здаюся збоку. Наша критика сміхотворна. Буржуазні критики цілковиті невігласи, а новонавернені комуністи такі ж, як і всі новонавернені: вони так намагаються бути правовірними, що цікавляться лише тим, чи немає часом єресі в їхніх власних критичних оцінках. Все це ніяк не пов'язано з літературою, яка завжди залишається сама собою, якщо вона справжня література, байдуже, який письменник пише і які його погляди. Тепер Едмунд Уїлсон – найкращий критик, але він більше не читає нових книжок. Каулі – чесний, але він і досі надто приголомшений своїм новонаверненням. І, здається, теж перестає читати книжки. Всі інші – кар'єристи. Я не знаю жодного критика, якого хотів би мати поряд і на якого міг би покластися, якби довелося разом за щось воювати. Я не згадав Майка Голда. Він також чесний.

Отакі справи з більшістю критиків. Наприклад, Айсідор Шнейдер напише про мене статтю. Я прочитаю її, бо як професійного письменника мене цікавлять не компліменти, а лише те, що я можу взяти для себе. Стаття виявиться пустопорожньою і нічого мені не дасть. Я не обурююсь, мені просто нудно. Тоді хтось з моїх друзів (скажімо, Джозефіна Хербст) напише до Шнейдера і вичитає йому: «Як же це ви пишете так, а «Прощавай, зброє», а те, що Хем каже в «Смерті пополудні» тощо». Шнейдер їй напише у відповідь, що після роману «І сонце сходить», який здався йому антисемітським, не читав жодного мого твору. І ось він пише солідну статтю про твою творчість. І це не читавши твоїх останніх книжок. Та все це дурниці.

Ваша стаття дуже цікава. Єдина біда – вона закінчується тим, що я, так само як Фрезер, лежу в Біллінгсі, штат Монтана, з переламаною рукою, до того ж переламаною так сильно, що вона висить викручена за спину. Перелом не зростався п'ять місяців, а потім руку паралізувало. Я пробую писати лівою рукою, але нічого не виходить. Нарешті променевий нерв відновлюється, і через п'ять місяців я знову володію зап'ястям. Але тим часом занепадаєш духом. Я згадую свій біль і смуток, людей з лікарні і пишу оповідання «Картяр, черниця і радіо». Потім я пишу оповідання «Смерть пополудні». Потім ще кілька оповідань до своєї останньої книжки [189]189
  Збірка «Переможець нічого не здобуває».


[Закрыть]. Я їду на Кубу, там невеликі заворушення. Я їду до Іспанії і пишу до біса гарне оповідання про те, яку силу має необхідність, ви, мабуть, його не читали, і називаю його «Один з рейсів». Одночасно пишу всяку всячину для «Ескуайра», для того, щоб прогодувати себе і родину. В «Ескуайрі» не знають, про що я збираюсь писати, і одержують матеріал за день до здачі номера в друк. Він не завжди однаковий. Щоразу я пишу його протягом одного дня і намагаюсь, щоб було цікаво й правдиво. І ні на що не претендую. Потім ми їдемо в Африку, де я чудово, як ніколи, проводжу час. Тепер я закінчив книжку [190]190
  «Зелені узгір'я Африки».


[Закрыть]і збираюся прислати її Вам. Вона, можливо, здасться Вам нікудишньою, а можливо, сподобається. В усякому разі, це найкраще, на що я здатен. Якщо вона сподобається і Ви захочете надрукувати в журналі що-небудь з неї, – будь ласка. Можливо, книжка видасться Вам нецікавою. Але я думаю, якщо не журнал, то хоча б Ви нею зацікавитеся.

Останнім часом кожен намагається переконати тебе на словах або письмово, що, не ставши комуністом і не прийнявши марксистських поглядів, ти втратиш друзів і зостанешся самотнім. Заведено Думати, що самотність – щось жахливе, а життя без друзів – страшне. Я краще погоджусь мати одного чесного ворога, ніж більшість із тих друзів, яких я мав. Зараз я не можу стати комуністом, бо я вірю лише в одну річ – у свободу. Передовсім я повинен дбати за себе і робити свою справу. Потім я повинен допомогти сусідові. А держава мене зовсім не обходить. Держава означає для мене не більше, як несправедливі податки. Я ніколи й нічого у неї не просив. Можливо, Ви маєте кращу державу, але, щоб повірити в це, мені треба її побачити. І навіть тоді я нічого не зрозумію, тому що не знаю російської мови. Я вірю в абсолютний мінімум державного правління.

В який би час я не народився, я завжди міг би за себе потурбуватись; звичайно, якщо б мене не вбили. Письменник – як циган. Він нічим не зобов'язаний урядові. І добрий письменник ніколи не буде задоволений існуючим урядом. Він завжди підніматиме голос проти властей, а їхня рука завжди душитиме його. Досить придивитися до будь-якої бюрократії, щоб зненавидіти її в ту ж хвилину. Бо, як тільки вона переростає певні межі, вона стає несправедливою.

Як і циган, письменник на все дивиться збоку. Лише при обмеженості таланту він відчуває приналежність до певного класу. А якщо він досить талановитий, всі класи – сфера його діяльності. Він бере від них усе, а те, що віддає, стає надбанням кожного.

Навіщо письменникові сподіватися на винагороду або визнання якоїсь групи людей або якоїсь держави? Єдина винагорода для письменника – добре робити своє діло, і цього достатньо для кожної людини. Не уявляю собі нічого огиднішого за людину, яка намагається пропхатися до Французької або якоїсь іншої академії.

Якщо Вам здається, що така позиція веде до літературної безплідності, а людина, що так думає, стає суспільним покидьком, то, на мою думку, Ви помиляєтесь. Кількість не може бути мірилом людської праці. Якщо ти здатен вкласти в оповідання стільки сили і значення, скільки хтось інший вкладає в роман, – воно житиме стільки ж, якщо, звичайно, воно добре і з інших поглядів. Справжній твір мистецтва не помирає ніколи, хоч би яка політика лежала в його основі.

Якщо ти не марнославний, і віриш у щось так, як я вірю у важливість праці письменника, і завжди працюєш заради цього, то не зазнаєш розчарування. Єдине, з чим важко змиритись, це з браком часу на життя і на те, щоб завершити свою справу.

Діяти набагато легше для мене, ніж писати. Я маю до цього більше здібностей, ніж до літератури. Коли дієш, ніщо не турбує. В тяжкі хвилини тебе підтримує думка, що ти нічого не можеш зробити крім того, що робиш, і не несеш за це ніякої відповідальності. А коли пишеш, ніколи не вдається написати так добре, як хочеш. Писати – постійний виклик і найважче з усього, що можна робити. Тому саме це я роблю. І я щасливий, коли це мені вдається.

Сподіваюся, я ще не набрид Вам. Я пишу до Вас, бо Ви уважно й глибоко вивчали мої твори, отож повинні знати дещо з того, над чим я замислююсь. Навіть якщо, прочитавши це, Ви думатимете про мене гірше, ніж досі. Мені наплювати, чи хоча б один американський критик знає, про що я думаю, – я їх усіх зневажаю. Але Вас я шаную й люблю, бо Ви бажали мені добра. Щиро ваш

Ернест Хемінгуей

P. S. Чи зустрічаєтеся Ви з Мальро? Думаю, «La Condition Humaine» [191]191
  «Людське існування» (франц.).


[Закрыть]– найкраща книжка, яку я читав за останній десяток років. Якщо коли-небудь побачите його, передайте мої слова. Я збирався написати йому, але я роблю так багато помилок у правописі французьких слів, що не відважився, – соромно.

Я одержав телеграму, яку підписав він, Жід і Роллан, з запрошенням на якийсь письменницький з'їзд. Вислана з Лондона, вона знайшла мене на Багамських островах через два тижні після закінчення того з'їзду. Вони, мабуть, вважають неввічливістю з мого боку те, що я не дав ніякої відповіді.

Моя нова книжка вийде в жовтні. Я тоді й пошлю її Вам. Зв'язуватися зі мною завжди можна через Кі-Уест, штат Флоріда, США. Звідти мені пересилають пошту, коли ми у від'їзді.

P. S. S. Ви не п'єте? Як я помітив, Ви зневажливо відгукуєтесь про пляшку. Я п'ю з п'ятнадцяти років, і мало що дає мені більшу насолоду. Коли голова тяжко працює протягом цілого дня і ти знаєш, що завтра так само працюватимеш знову, що краще за віскі може відвернути думки і спрямувати їх в інший бік? Що краще може зігріти, коли ти змок і тобі холодно? Хто назве засіб кращий від рому, що може дати перед боєм хвилину втіхи? Я швидше відмовлюся від вечері, ніж від келиха червоного вина з водою. Тільки в двох випадках пити не треба – коли пишеш і коли в бою. Такі речі вимагають тверезої голови. Але вино допомагає стріляти на полюванні. Сучасне життя – часто механічний гніт, і алкоголь – єдиний засіб механічного самозахисту. Повідомте, чи мені щось належить за переклади моїх книжок, і я приїду в Москву, і ми знайдемо людей, котрі вміють випити, і проп'ємо мій гонорар, щоб подолати отой механічний гніт.

Кі-Уест,

23 березня, 1939

Дорогий Кашкін.

Я страшенно радий, що Ви озвалися. А ще більше радий, що в СРСР мене перекладає той, хто написав найкращі і найкорисніші для мене критичні статті на мої книжки і, очевидно, знає про них більше, ніж я сам. Я щасливий, що ви й тепер пишете про мене, і я доручу видавництву «Скрібнерс» посилати Вам, як Ви пропонуєте, коректуру моїх книжок. Також цим листом я даю Вам дозвіл на сценічну переробку моєї п'єси [192]192
  П'єса «П'ята колона».


[Закрыть].

З приводу розміщення оповідань у книжці [193]193
  Друга книжка оповідань, надрукована в СРСР в 1939 році.


[Закрыть]. У «Скрібнерсі» наполягли, щоб першими йшли три останніх оповідання, а всі інші – в такому ж порядку, як у попередніх збірках, і я погодився. Можливо, було б краще, якби ці три оповідання йшли в кінці і зберігався б хронологічний порядок. Думаю, що в наступних виданнях їх треба буде розмістити саме так, і уповноважую Вас на це.

Я закінчив кілька нових оповідань. Тепер пишу роман і вже маю п'ятнадцять тисяч слів [194]194
  Хемінгуей має на увазі роман «По кому подзвін».


[Закрыть]. Побажайте мені успіхів, друже. Також «Космополітен» надрукував оповідання «Ніхто не вмирає». Його трохи скоротили, і, якщо Ви коли-небудь захочете надрукувати його, почекайте, поки я пришлю його Вам у такому вигляді, в якому воно піде до книжки. Тепер не маю жодного примірника, а то вислав би.

До вашого відома: в оповіданнях про війну я намагаюся показати її з різних сторін, підходячи до неї неквапливо і чесно і вивчаючи її з різних поглядів. Тому ніколи не думайте, що якесь оповідання цілком відбиває мої особисті погляди; все це набагато складніше.

Ми знаємо, що війна – зло. Однак часом воювати необхідно. Але все одно війна – зло, і кожен, хто заперечує це, – брехун. Але дуже складно і важко писати про неї правдиво. Наприклад, якщо говорити лише про себе, під час війни в Італії я був ще хлопчиськом і дуже боявся. Після кількох тижнів в Іспанії я вже не боявся й дуже радів з цього. Однак не розуміти, що інші бояться, або заперечувати, що вони бояться, – означає погано писати. Тільки тепер я розумію це. Єдине, що можна зробити з війною, якщо вона все ж таки почалася, – перемогти в ній, а це нам не вдалося. Але поки що до біса війну. Я хочу писати.

Перекладений Вами шматочок про полеглих американців [195]195
  Оповідання «Американцям, що загинули в Іспанії».


[Закрыть]писався дуже важко, бо я мусив знайти слова, які можна було б чесно сказати про мертвих. Небагато скажеш про мертвих, крім того, що вони мертві. Я дуже хотів написати зрозуміло про всіх – про дезертирів і героїв, про боягузів і сміливців, про зрадників і про тих, котрі не здатні зрадити. Ми багато дізналися про всіх цих людей.

А тепер все закінчено, але тим, хто й пальцем не ворухнув, щоб захистити Іспанську республіку, тепер страшенно кортить нападати на нас, які намагалися хоч що-небудь зробити, і виставляти нас дурнями, щоб виправдати свій егоїзм та боягузтво. І про нас, які боролися як могли і зазнали поразки, кажуть, що взагалі безглуздо було боротися.

В Іспанії було дуже смішно, коли іспанці, котрі не знали, хто ми, вважали нас росіянами. Під час штурму Теруеля я цілий день був на передовій і з ротою підривників у першу ж ніч пробрався в місто. Коли з будинків повиходили жителі міста і запитали мене, що робити, я порадив їм сидіти вдома, ні в якому разі не виходити тієї ночі на вулиці і пояснив, які ми, червоні, прекрасні люди. Це виглядало дуже смішно. Всі вони думали, що я росіянин, і не вірили жодному слову про те, що я з Північної Америки. Так само було й під час відступу. Каталонці неухильно просувалися в протилежний від фронту бік, але завжди радісно зустрічали нас, «росіян», що йшли проти руху, тобто до лінії фронту. Коли каталонці бездіяльно місяцями займали ділянку фронту в Арагоні, між їхніми та фашистськими окопами залишався кілометр землі, і на дорозі, що вела до передової, вони поставили знак: «Fente. Peligro» (Небезпечно. Фронт). Я зробив гарний знімок тієї дошки.

Та досить цих нісенітниць. Я хотів би зустрітися з Вами і приїхати в СРСР. Але поки що я мушу писати. Доки йде війна, весь час усвідомлюєш, що тебе можуть убити, і ні про що не думаєш. Але мене не вбили, тому я мушу працювати. А Ви, безперечно, знаєте, що жити далеко важче і складніше, ніж померти, і так само важко, як писати.

Я з радістю писав би задарма, але, якщо ніхто не заплатить, – голодуватимеш. Я міг би заробляти купу грошей, якби пішов у Голлівуд або почав писати усякий мотлох. Але я писатиму якомога краще й правдивіше, поки не вмру. А я сподіваюся, що ніколи не вмру. Тепер я працюю на Кубі, де можу сховатися від листів, телеграм, прохань і т. ін. і по-справжньому працювати. Працюється чудово.

До побачення, Кашкін, і всього Вам найкращого. Я ціную турботу і чесність, з якою Ви поставилися до перекладів моїх творів. Передавайте найщиріші побажання всім товаришам, які теж працювали над перекладами. Я тепер знаю про слово «товариш» набагато більше, ніж тоді, коли писав до Вас вперше. Але Ви знаєте, що смішно? Єдине, в чому доводиться покладатися лише на самого себе і в чому не допоможе ніхто на світі, як би він не старався (хіба що дасть тобі спокій), – це писати. Це дуже складна штука, друже. Спробуйте коли-небудь. (Жарт!)

Хемінгуей

Лист до К. Симонова

Фінка Віджія,

Сан-Франсіско-де-Паула, Куба,

20 червня, 1946

Дорогий Симонов.

…Вчора ввечері одержав Вашу книжку. Сьогодні читаю її, а коли закінчу, напишу Вам у Москву…

Мені треба було її прочитати одразу, коли її переклали, але тоді я тільки повернувся з фронту і не міг нїчого читати про війну. Хоч би як добре це було написана. Впевнений, Ви розумієте, що я маю на увазі. Після першої війни, на якій я був, я не міг писати про неї майже дев'ять років. Після війни в Іспанії я мусив писати негайно, бо знав – наступна війна наближається надто швидко, і відчував, що не можна гаяти час. На цій війні я був дуже поранений в голову (тричі) і відчував страшні головні болі. Та нарешті я знову як слід узявся до роботи, але, списавши 800 сторінок, я все ще далеко не підійшов до війни. Та якщо зі мною все буде гаразд, я доберуся до неї. Сподіваюся, роман вийде дуже добрий.

Усю війну я мріяв бути з армією СРСР і побачити, як вона прекрасно воює, але відчував, що не маю права бути там військовим кореспондентом, оскільки:

а) я не знаю російської мови;

б) я вирішив, що зможу принести більше користі, намагаючись знищувати краутів (так ми називаємо німців) в іншому місці.

Понад два роки я тяжко працював на морі. Потім поїхав до Англії і в ролі кореспондента літав з R. A. F [196]196
  Royal Air Force – британські військово-повітряні сили.


[Закрыть]перед десантом в Нормандії, брав участь у самому десанті, а решту часу був з 4-ю піхотною дивізією. Я провів прекрасні дні з R. A. F., але це був марно втрачений час. В 4-й піхотній дивізії та в 22-му піхотному полку я намагався бути корисним тим, що знав французьку мову та місцевість і міг працювати з макі [197]197
  Французькі партизани часів другої світової війни.


[Закрыть]попереду наших військ. Це було гарне життя, і Вам би воно сподобалося. Пам'ятаю, коли ми ввійшли в Париж раніше за армію, а вона наздогнала нас, мене зустрів Андре Мальро і запитав, скільки людей було під моїм командуванням. Я сказав, що більше двохсот не було ніколи, а переважно – від чотирнадцяти до шістдесяти чоловік. Він дуже зрадів і заспокоївся, бо командував двома тисячами солдатів. Так що не було й мови про авторитети в літературі.

Незважаючи на війну, те літо, від Нормандії до Німеччини, виявилося найщасливішим у моєму житті. Пізніше в Німеччині, в горах Ейфель, у Хуртгенському лісі і під час наступу Рундштадта почалися запеклі бої, а також досить сильні морози. Раніше так само були тяжкі бої, але після визволення Франції, а особливо Парижа, я почував себе краще, ніж будь-коли. З юнацьких літ я відступав, або стримував ворожі атаки, чи відступи своїх військ, і діставав перемоги, які через брак резервів не доводилися до кінця, та я ніколи не знав, що відчуває переможець.

З осені 1945 року я весь час тяжко, безперервно працюю, а тижні й місяці збігають так швидко, що ми всі так і повмираємо, якщо не помітимо цього.

Сподіваюся, Ваша поїздка по Америці й Канаді вдалася. Шкода, я не знаю російської мови, а то поїхав би з Вами. Можна було б побачити багато справді чудових людей і зробити багато добрих справ. Але мало хто з них знає російську мову. Хотілося б, щоб Ви познайомилися з нашим полковником 22-го, піхотного (тепер він генерал Лаухам) і моїм найкращим другом, з командирами 1-го, 2-го і 3-го батальйонів, які ще живі, з командирами багатьох рот і взводів і з багатьма чудовими американськими солдатами. Четверта піхотна дивізія від D-дня [198]198
  День початку операції.


[Закрыть]на узбережжі Юти до VE-дня [199]199
  День перемоги в Європі над гітлерівською Німеччиною.


[Закрыть]втратила 21 205 чоловік, маючи за Штатним розкладом 14 037 [200]200
  Постійна кількість солдатів у дивізії.


[Закрыть]. Мій найстарший син був прикомандирований до 3-ї піхотної дивізії, яка втратила 33 547 чоловік з 14 037. Але перед висадкою в Південній Франції вони були в Сіцілії та в Італії. Його закинули в тил німців на парашуті, а потім його сильно поранило, і восени він потрапив у полон біля Вогезів. Він хороший хлопець, капітан, і Вам сподобався б. Він сказав краутам (у нього дуже ясне волосся), що він – син лижного інструктора з Австрії і, мовляв, виїхав до Америки після того, як у сніговій лавині загинув його батько. Коли краути нарешті виявили, хто він насправді, то відправили його до табору заложників. Але кінець кінцем його все-таки визволили.

Страшенно прикро, що Ви не змогли приїхати сюди до мене. Чи Ваші вірші або щоденник перекладені англійською мовою? Я дуже хотів би їх прочитати. Я знаю, про що Ви пишете. Так само, як Ви говорите, що знаєте, про що я пишу. Врешті, світ зайшов так далеко, що письменники повинні розуміти один одного. Але в ньому так багато govno (можливо, я неправильно написав це слово), і все ж люди такі добрі, і розумні, і щирі за своїми намірами, і могли б добре порозумітися, якби Черчіль не вів знов свою гру, роблячи те саме, що в 1918–1919 роках. Даруйте, якщо я зійшов на політику. Я знаю, що в мене це завжди виходить по-дурному. Але я знаю, ніщо не перешкоджає дружбі наших країн.

В СРСР є хлопець (тепер, мабуть, літня людина), якого звуть Кашкін. Кажуть, рудий (а може, тепер і сивий?). Він – найкращий з усіх моїх критиків і перекладачів. Якщо ви зустрінетесь, будь ласка, передайте йому великий привіт. Чи перекладали у вас коли-небудь «По кому подзвін»? Я читав рецензію Еренбурга, але не чув, щоб роман перекладався. Його було б неважко надрукувати з невеликими змінами і вилучивши деякі імена. Шкода, що не можете його прочитати. Він не про ту війну, яку ми знали останні декілька років, а про невелику гірську війну. Непоганий роман, і в ньому є одне місце, де ми знищуємо фашистів; воно б Вам сподобалося.

Бажаю успіхів і приємної подорожі.

Ваш друг

Ернест Хемінгуей

Фашизм – це облуда

Завдання письменника не змінюється. Змінюється письменник, а його завдання залишається завжди однаковим. Воно полягає в тому, щоб писати правдиво і, збагнувши, що таке правда, так передавати її, щоб вона стала частиною життєвого досвіду читача.

Немає нічого важчого за це завдання, і саме через ті труднощі нагорода – приходить вона рано чи пізно – звичайно дуже велика. Якщо визнання приходить рано, воно часто губить письменника. Якщо занадто пізно, то, мабуть, тільки роз'ятрює йому душу. Інколи визнання приходить лише після смерті, але тоді воно вже письменника не хвилює. Важко писати правдиві твори, які залишили б тривкий слід у літературі. І саме тому справжній письменник завжди впевнений, що його врешті-решт визнають. Тільки романтики вірять в існування невизнаних майстрів.

Практично при кожній державній системі, яку можуть стерпіти письменники, завжди з'являються видатні митці. Є лише одна форма влади, яка не здатна народити добрих письменників, – фашизм. Бо фашизм – це облуда, яку проповідують убивці. Письменник, що не в силі брехати, не може жити і працювати під фашизмом.

Фашизм приречений на літературну безплідність, бо він – облуда. І коли він відійде в минуле, то не залишить після себе в історії ніякого сліду, крім кривавого сліду вбивств, добре відомих всім людям і побачених на власні очі деякими з нас за останні місяці.

Якщо письменник знає, за що і як воюють, він звикає до війни. Це перша страхітлива правда, яка тобі відкривається. Тебе вражає, як сильно ти призвичаївся до війни. Коли ти кожен день на передовій і бачиш траншейну війну, відкриту війну, атаки та контратаки, коли ти знаєш, за що люди б'ються, і що вони б'ються свідомо, то, незважаючи на поранених і вбитих, усе навколо, здається, має сенс. Коли люди б'ються за свободу батьківщини проти іноземних загарбників, коли ці люди твої друзі, деякі з них нові, інші – давні, коли ти знаєш, як на них напали і як вони захищалися, спочатку майже голіруч, то, спостерігаючи, як вони живуть, борються і вмирають, починаєш розуміти, що є гірші речі, ніж війна. Це – боягузтво, це – зрада, і навіть звичайнісінький егоїзм.

У Мадріді, де за тиждень на страхування життя кореспондента кожна англійська газета витрачає 57 фунтів, або 280 доларів, і де американські журналісти працюють в середньому за 65 доларів на тиждень без усякого страхування, ми, представники робітничої преси, минулого місяця були свідками вбивств, які не припинялися протягом дев'ятнадцяти днів. Це була робота німецької артилерії, і до того ж надзвичайно вміла робота.

Я вже казав, що до війни звикаєш. Якщо ж тебе цікавить наука війни – а це велика наука – і поведінка людини під час небезпеки, то можна так заглибитися у те й друге, що хвилювання за власну долю тобі здаватиметься гидкою самозакоханістю. Але ніхто не здатен звикнути до вбивства людей. А під час останніх артобстрілів Мадріда на наших очах протягом дев'ятнадцяти днів чинилося масове вбивство.

Тоталітарні фашистські держави покладаються на тотальну війну. Простіше кажучи, це означає, що, коли їх перемагають воєнною силою, вони мстяться беззбройному цивільному населенню. В цій війні, починаючи з середини листопада, фашистів били під Парке дель Есте, били під Пардо, били під Карабанчелом, били під Харамою, під Бріего, Під Кордовою і зупинили під Більбао. Щоразу, зазнаючи поразки на полі бою, вони рятують те, що називають своєю честю, знищенням мирних людей.

Ви бачили такі вбивства у фільмі Джоріса Івенса, тому я не буду про це розповідати. Якщо я почну розказувати про них, вам стане погано. Моя розповідь викличе ненависть у ваших серцях. А ми не хочемо ненависті. Ми прагнемо свідомого розуміння, злочинності фашизму і розуміння того, як з ним боротися. Ми повинні знати, що ці вбивства – вчинки ката, страшного ката – фашизму. Лише одним способом можна знищити вбивцю – треба його перемогти; і фашистського звіра б'ють тепер в Іспанії так, як сто тридцять років тому били на цьому ж півострові Наполеона. Фашистські країни знають про це і не мають надії на порятунок. Італія знає, що її війська не здатні воювати за межами Італії, і так само, що, незважаючи на прекрасне озброєння, вони слабші за новосформовані іспанські полки. Безсумнівно, італійські солдати ніколи не зрівняються з бійцями інтернаціональних бригад.

Німеччина зрозуміла, що вона не може покладатися на Італію в жодній наступальній операції. Я читав, що фон Бломберг та маршал Бадоліо вчора були присутні на вражаючих маневрах, але одна справа проводити маневри на Венеціанській рівнині, коли ворог далеко, а інша – пошитися в дурні, втративши в бою три дивізії на плато між Бріего та Трехо під ударами одинадцятої та дванадцятої Інтернаціональних бригад і прекрасних іспанських військ Лістера, Кампесіно та Мера. Одна справа кидати бомби на Альмерію і захопити, скориставшися зрадою, беззахисну Малагу, інша справа втратити сім тисяч солдатів під Кордовою і тридцять тисяч під час невдалих атак на Мадрід. Одна справа зруйнувати Герніку, інша – програти наступ на Більбао.

Сказано більше ніж досить. Я почав з того, що важко писати добре й правдиво і що ті письменники, кому це вдається, неодмінно будуть визнані. Але в час війни, – а ми живемо в час війни, подобається нам це чи ні, – про винагороди не говорять. Дуже небезпечно писати правду під час війни, дуже небезпечно шукати цю правду. Я не знаю, хто саме з американських письменників приїхав її шукати. Я знайомий з багатьма в батальйоні Лінкольна. Але вони не пишуть книжок. Вони пишуть листи. Приїхало також багато англійських, німецьких, французьких і голландських письменників. А коли шукаєш правду на війні, замість неї можна знайти смерть. Зате якщо дванадцятеро йде на фронт, а повертається лише двоє, то правда, яку вони приносять, – справжня і не схожа на перекручені чутки, які ми видаємо за історію. Письменники повинні самі вирішувати, чи варто ризикувати заради правди. Звичайно, набагато зручніше проводити час у вчених дебатах з теоретичних питань. І для тих, хто для утвердження своїх поглядів не хоче працювати, а хоче лише сперечатися і відстоювати свої позиції – уміло вибрані позиції, для захисту яких не потрібно ризикувати і які можна утримувати за допомогою друкарської машинки і зміцнювати за допомогою авторучки, – такі люди завжди знайдуть для своїх дискусій нові єресі та нові занепади, блискучі, оригінальні теорії та романтичних ватажків, що втратили орієнтацію. Але для кожного письменника, який хоче пізнати, що таке війна, така можливість існує й ще довго існуватиме. Схоже на те, що нас чекають довгі роки неоголошених війн. У письменника багато способів брати в них участь. Нагорода, можливо, знайде його потім. Але вона не повинна турбувати письменника. Тому що цієї нагороди ще довго чекати. І йому не слід надто перейматися цим. Бо, якщо він належить до таких, як Ралф Фокс та деякі інші, його не буде там, де роздають нагороди.