Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 57 страниц)

Вдача тоді в мене була лиха, запальна, але на той час, як ми проминули Монтеро, я трохи заспокоївся, і гнів уже не заважав мені тішитися краєвидом, а опівдні я добре поїв у вагоні-ресторані, випив пляшку «сент-емільйону» й вирішив, що, хоч я і пошився в дурні, погодившись на поїздку, яку мав оплатити хтось інший і яку я тепер оплачую сам, та ще й з грошей, відкладених на подорож до Іспанії, – мені це буде добра наука. Доти я ніколи не погоджувався їхати кудись за чужий рахунок, а завжди платив за себе, й цього разу я теж наполіг, щоб готель і харчі ми оплачували порівну. Але тепер я навіть не знав, чи Фіцджеральд з'явиться взагалі. Спересердя я розжалував його із Скотта у Фіцджеральда. Згодом я дуже радів, що весь мій гнів вичерпався на самому початку тієї поїздки. Бо вона була не для людини, що легко закипає гнівом.

По приїзді я довідався, що Скотт виїхав з Парижа до Ліона, але не сказав, де зупиниться. Я знову назвав покоївці свою ліонську адресу, й вона пообіцяла переказати йому, якщо він подзвонить. Мадам нездужала і ще спала. Я обдзвонив усі великі готелі й скрізь повідомив, де мене шукати, але Скотта не знайшов і пішов до кафе випити аперитив і почитати газети. В кафе я познайомився з чоловіком, що заробляв на життя, пожираючи вогонь, а також згинаючи великим і вказівним пальцями монети, які він затискував у беззубих яснах. Він показав мені свої ясна – вони були запалені, але здавалися міцними, – і він сказав, що в нього непогане métier [44]44
  Ремесло (франц.).


[Закрыть]. Я запросив його випити зі мною, й він радо погодився. В нього було гарне смагляве обличчя, яке блищало й сяяло, коли він пожирав вогонь. Він розповів, що в Ліоні вмінням пожирати вогонь і могутністю пальців та щелеп багато не заробиш. Пройдисвіти, що видають себе за пожирачів вогню, занапастили його métierі занапащатимуть його й далі скрізь, де їм дозволено буде виступати. «Цілий вечір я ковтав вогонь, – сказав він, – але так і не назбирав грошей на ковток чого-небудь поживнішого». Я запропонував йому випити ще чарку, щоб змити присмак бензину, який залишився від пожирання вогню, й сказав, що ми могли б повечеряти разом, якщо він знає, де можна повечеряти добре й недорого. Він відповів, що знає одну чудову місцинку.

Ми дуже недорого поїли в алжірському ресторані, і мені сподобалися страви й алжірське вино. Пожирач вогню був приємною людиною, і цікаво було дивитись, як він їсть, бо він жував яснами не гірше, ніж більшість людей зубами. Він спитав, чим я заробляю на життя, і я відповів, що намагаюся стати письменником. Він поцікавився, що я пишу, і я відповів – оповідання. Він сказав, що знає силу всіляких історій, і деякі з них жахливіші й неймовірніші за все, написане досі. Він міг би розповідати їх мені, я б їх записував, а потім, якщо з цього будуть гроші, ділився б з ним по щирості. А ще краще – податися разом у Північну Африку, там він допоможе мені дістатися до країни Синього султана, де я назбираю історій, яких не чула ще жодна людина.

Я спитав його, що ж то за історії, і він відповів: про битви, страти, тортури, насильства, жахливі звичаї, неймовірні обряди, оргії, – про все, що може мені придатись. Мені вже час було вертатися до готелю й знову братися до пошуків Скотта, і я заплатив за вечерю і висловив надію, що ми ще неодмінно колись зустрінемось. Він сказав, що вирушає до Марселя, і я відповів, що рано чи пізно ми десь зустрінемось і що мені дуже приємно було повечеряти з ним. Він заходився розгинати зігнуті монети й складати їх стовпчиком на столі, а я пішов до готелю.

Ліон увечері не дуже веселе місто. Він великий, солідний, грошовитий, і в ньому, напевно, добре живеться тим, хто має гроші й полюбляє такі міста. Я давно вже чув про чудових курчат у ліонських ресторанах, але ми їли не курчат, а баранину. Баранина була також чудова.

Від Скотта ніяких звісток не надходило, і я вмостився в ліжку в незвично розкішному готельному номері й почав читати перший том «Записок мисливця» Тургенєва, який узяв у бібліотеці Сільвії Бійч. Уперше за три роки я опинився серед розкошів великого готелю і, широко розчинивши вікна й підклавши під плечі й голову подушки, тішився мандрами з Тургенєвим по Росії, аж доки заснув із книжкою в руках.

Вранці, коли я голився перед сніданком, подзвонив портьє: мовляв, унизу мене чекає якийсь добродій.

– Будь ласка, попросіть його піднятися сюди, – сказав я і знову став голитися, прислухаючись до гомону міста, що вже давно й неохоче прокидалось.

Скотт не піднявся до мене в номер, і я спустився до нього в вестибюль.

– Мені страшенно прикро, що сталося таке непорозуміння, – сказав він. – Якби я знав, у якому готелі ви спинитесь, усе було б просто.

– Пусте, – відповів я. Нас чекала тривала поїздка, і я був зацікавлений у мирних стосунках. – Яким поїздом ви приїхали?

– Тим, що відходив невдовзі після вашого. Надзвичайно зручний поїзд, шкода, що ми не їхали ним разом.

– Ви вже снідали?

– Ще ні. Гасав по. місту, розшукуючи вас.

– Ну, це ви даремно. А хіба ваші домашні не сказали вам, що я тут?

– Ні. Зельда нездужає, і мені, мабуть, взагалі не слід було їхати. В цій поїздці з самого початку все йде шкереберть.

– Давайте поснідаємо, розшукаємо вашу машину і – в дорогу, – сказав я.

– Гаразд. Поснідаємо тут?

– В кафе було б швидше.

– Зате тут, напевне, нас краще нагодують.

– Що ж, гаразд.

Це був ситний сніданок по-американському – з яєчнею і шинкою, дуже смачний. Та поки ми замовляли його, чекали, їли й знову чекали, щоб розрахуватись, минула майже година. А коли офіціант приніс, нарешті, рахунок, Скотт раптом надумав замовити кошик з харчами на дорогу. Я намагався відмовити його, бо певен був, що в Маконі ми самі зможемо купити пляшку «макону», а для бутербродів знайдемо все, що треба в charcuterie [45]45
  М'ясна крамниця (франц.).


[Закрыть]. Або ж, якщо крамниці будуть зачинені, ми зможемо перекусити в першому-ліпшому придорожньому ресторані. Але Скотт нагадав мені мої власні слова про те, що в Ліоні чудово готують курчат, і заявив, що нам неодмінно треба взяти з собою курча. Кінець-кінцем готель наготував нам харчів, за які ми заплатили вчетверо чи вп'ятеро більше, ніж з нас узяли б у крамниці.

Скотт явно випив перед тим, як зайти до мене, і з його вигляду я зрозумів, що йому не завадило б випити ще чарку, а тому спитав, чи не хоче він, перше ніж ми вирушимо в дорогу, зайти до бару. Він відповів, що вранці не п'є, і спитав, чи п'ю я. Я пояснив, що це залежить тільки від того, який у мене настрій і що я маю робити, й тоді він сказав, що, коли в мене настрій випити, він піде зі мною, щоб я не пив сам-один. Тож чекаючи, доки наготують кошик з харчами, ми випили по віскі з мінеральною водою «перр'є», і настрій у нас обох відчутно поліпшився.

Я розрахувався за номер і за віскі, хоч Скотт поривався заплатити за все. З самого початку подорожі це питання бентежило мене, і я пересвідчився, що почуваю себе набагато краще, коли за все розраховуюсь сам. Я розтринькував гроші, які ми заощадили на Іспанію, але я знав, що Сільвія Бійч завжди позичить мені скільки треба і я зможу покрити те, що витрачу сьогодні.

В гаражі, де Скотт залишив свою машину, я з подивом побачив, що його маленькому «рено» бракує верха. Верх зім'яли, вивантажуючи машину в Марсельському порту чи десь-інде, і Зельда звеліла зняти його зовсім, а нового поставити не дозволила. Скотт пояснив, що його дружина взагалі терпіти не може закритих машин, що вони доїхали без верха до Ліона, а тут їх зупинив дощ. Загалом же машина була в пристойному стані, й Скотт, посперечавшись з приводу вартості миття, мащення і двох літрів мастила, оплатив рахунок. Гаражний механік пояснив мені, що треба було б замінити поршневі кільця і що машину, видно, забували заправляти мастилом і водою. Він показав мені, що двигун перегрівався, на ньому навіть обгоріла фарба. Якщо, мовляв, я зможу переконати мосьє замінити в Парижі кільця, то цей автомобільчик – а це взагалі чудова машина – ще довго служитиме йому.

– Мосьє не дозволив мені поставити новий верх.

– Справді?

– Машини треба шанувати.

– Авжеж.

– У вас є з собою плащі?

– Ні, – відповів я. – Я не знав про верх.

– Постарайтесь умовити мосьє, щоб він був серйозним, – благально сказав механік. – Принаймні щодо машини.

– Так-так, – сказав я.

За годину по тому, як ми виїхали з Ліона, линув дощ.

Того дня дощі зупиняли нас разів десять. То були раптові зливи, часом досить тривалі. Якби ми мали плащі, поїздка під весняним дощем була б навіть приємною. А так нам доводилось ховатися під деревами або зупинятись коло придорожніх кафе. Ми підкріплялися вишуканими стравами ліонського готелю, чудовим смаженим курчам з трюфелями, смачнющим хлібом і білим маконським вином. Скотт з великою насолодою пив його на кожній зупинці. В Маконі я купив ще чотири пляшки першокласного вина й відкорковував їх у міру потреби.

Певно, Скотт уперше пив вино просто з пляшки, а тому переймався якимось особливим збудженням – як людина, що знайомиться з життям міського дна, чи як дівчина, що вперше наважилась скупатись без купального костюма. Але невдовзі після полудня він почав непокоїтися за своє здоров'я. Він розповів мені про двох знайомих, які нещодавно померли від пневмонії. Обидва померли в Італії, і це глибоко вразило його.

Я пояснив йому, що пневмонія – це просто нова назва запалення легень, а він відповів, що я в цих речах нічого не тямлю і верзу казна-що. Пневмонія – це суто європейська недуга, і я не можу нічого про неї знати, навіть якщо читав медичні книжки свого батька, бо в них ідеться лише про суто американські хвороби. Я сказав, що мій батько навчався і в Європі. Але Скотт заперечив, що пневмонія з'явилася в Європі зовсім недавно, отже, мій батько не міг нічого про неї знати. Він додав також, Що в різних частинах Америки і хвороби різні, і якби мій батько практикував у Нью-Йорку, а не на Середньому Заході, то він знав би зовсім іншу гаму хвороб. Він так і сказав: «гаму».

Я погодився з ним, що в одній частині Сполучених Штатів справді трапляються хвороби, яких не буває в інших, і навів, як приклад, велику кількість випадків прокази в Новому Орлеані й малу, скажімо, в Чікаго. Але я додав, що лікарі весь час обмінюються знаннями й інформацією і принагідно згадав, що читав у «Журналі американської медичної асоціації» авторитетну статтю про пневмонію в Європі, де сказано було, що про хворобу цю згадував ще Гіппократ. На якийсь час це змусило Скотта замовкнути, і я вмовив його випити ще трохи «макону», пояснивши, що добре біле вино, в міру міцне, але з низьким вмістом цукру, просто рекомендується проти цієї недуги.

Після цього Скотт трохи підбадьорився, але незабаром знову занепав духом і спитав, чи встигнемо ми дістатися до якогось великого міста, перше ніж у нього почнуться гарячка й марення, що, як я йому вже сказав, неодмінно супроводжують європейську пневмонію. Тоді я переповів йому зміст статті про ту саму недугу у французькому журналі, яку я прочитав, чекаючи в американській лікарні в Нейї черги на інгаляцію. Слово «інгаляція» трохи заспокоїло Скотта. Але він усе ж таки хотів знати, коли ми дістанемося до міста. Я відповів: якщо ми їхатимемо без зупинок, то будемо там за півгодини чи, щонайбільше, за годину.

Потім Скотт спитав, чи боюсь я смерті, і я відповів, що іноді боюсь, а іноді не дуже.

Тим часом знову вперіщив дощ, і ми сховались у найближчому селі в кафе. Я не пам'ятаю всіх подробиць того вечора, але коли ми нарешті потрапили до готелю, – здається, в Шалоні-на-Соні, – було так пізно, що всі аптеки вже позачинялись. Тільки-но ми ввійшли до номера, Скотт роздягся й ліг у ліжко. Він примирився з тим, що помре від пневмонії, сказав він. Одне тільки мучить його – хто подбає про Зельду й маленьку Скотті. Я не дуже чітко уявляв собі, як зможу дбати про них, оскільки я вже мав досить клопоту, дбаючи про свою дружину Хедлі й малого Бамбі, але запевнив Скотта, що зроблю все, що зможу, і він подякував мені, додавши, що я мушу подбати, щоб Зельда не пила і щоб у Скотті була англійська гувернантка.

Ми віддали просушити свій одяг і були тепер у піжамах. Надворі все ще дощило, але в освітленому електрикою номері було затишно. Скотт лежав у ліжку, збираючись на силі для рішучого бою з хворобою. Я перевірив його пульс – сімдесят два на хвилину, й помацав лоб – він був холодний. Я вислухав його, звелівши дихати глибоко, але ніяких хрипів не почув.

– Слухайте, Скотте, – сказав я. – 3 вами все гаразд. Та щоб застуда справді не причепилася до вас, полежте трохи, а я замовлю лимонного соку й віскі, і на додачу ви приймете аспірин, і піднесетеся духом, і обійдетесь навіть без нежитю.

– Все це бабусині засоби, – сказав Скотт.

– У вас немає температури. А де ви в біса чули про запалення легень без температури?

– Не лайтеся, – сказав Скотт. – Звідки ви знаєте, що в мене немає температури?

– Пульс у вас нормальний, і лоб на дотик холодний.

– На дотик, – гірко сказав Скотт. – Якщо ви справжній друг, дістаньте термометр.

– Я ж у піжамі.

– Тоді пошліть по нього.

Я подзвонив коридорному. Він не з'явився, і я подзвонив знову, а тоді пішов шукати його. Скотт лежав із заплющеними очима, дихав повільно й рівно, і, дивлячись на його обличчя з правильними рисами й восковою шкірою, я подумав, що він схожий на маленького мертвого хрестоносця. Мені вже починало набридати це літературне життя – якщо це було літературне життя, – і шкода було часу, витраченого не на роботу, і мене вже охоплювала смертельна тута, що завжди приходить наприкінці даремно прожитого дня. Мені дуже набрид Скотт і вся ця дурна комедія, але я знайшов коридорного, дав йому грошей на термометр і на аспірин і замовив два citron pressés [46]46
  Лимонний сік (франц.).


[Закрыть]і два подвійних віскі. Я хотів замовити пляшку віскі, але його подавали тільки на розлив.

Коли я повернувся до номера, Скотт усе ще лежав, мов з каменю витесаний на власному надгробку, очі його були заплющені, й дихав він з незворушною гідністю.

Почувши, що я ввійшов, він спитав:

– Ви дістали термометр?

– Ні, – відповів я.

– Я сподівався, що ви його принесете. – Я послав по нього.

– Це не одне й те саме.

– Атож. Зовсім не те, правда?

На Скотта не можна було сердитись, як не можна сердитись на божевільного, але я починав сердитись на самого себе за те, що вскочив у цю халепу. А втім, я розумів, чому він поводиться так. За тих часів більшість п'яниць помирало від запалення легень, хвороби, нині майже безпечної. Але вбачати в Скотті п'яницю було важко, бо на нього діяла зовсім мізерна кількість алкоголю.

В Європі за тих часів ми вважали, що вино таке саме корисне й необхідне, як їжа, а до того ж воно ще й дарувало відчуття щастя, вдоволення і радості. Споживання вина не було ні снобізмом, ні ознакою витонченого смаку, ані культом: пити було так само природно, як їсти, а для мене й так само необхідно, і я не сів би обідати без вина, сидру чи пива. Я любив усі вина, крім солодких і надто терпких, і мені просто не спадало на думку, що ті кілька пляшок досить легкого сухого білого «макону», які ми з ним випили, можуть обернути Скотта на дурня. Щоправда, вранці ми пили віскі з мінеральною водою, але я тоді ще нічого не знав про алкоголіків і не міг уявити собі, що одна порція віскі може зробити таке з людиною, яка їде у відкритій машині під дощем. Алкоголь мав би дуже швидко вивітритись.

Чекаючи коридорного, я сидів, читав газету й допивав відкорковану на останній зупинці пляшку «макону». Французькі газети постійно вміщують захоплюючі кримінальні репортажі з продовженням. Ці репортажі читаються, як романи, але, щоб картина була ясна, за ними треба стежити з самого початку, бо французькі газети, на відміну від американських, не друкують короткого викладу попередніх подій, – хоча й американські романи з продовженням читати нецікаво, якщо не знаєш, про що йшлося в найважливішому першому розділі. Коли подорожуєш по Франції, газети тільки дратують, бо виклад усіляких crimes, affairesчи scandales [47]47
  Злочини, афери, скандали (франц.).


[Закрыть]не має ні початку, ні кінця і ти не зазнаєш тієї втіхи, з якою читаєш їх у своєму кафе. Того вечора я багато віддав би, щоб опинитися в кафе, де міг би читати завтрашні ранкові випуски паризьких газет, і дивитися на перехожих, і попивати перед вечерею щось істотніше за «макон». Але на руках у мене був Скотт, тож доводилося задовольнятися тим, що маю.

Коридорний нарешті з'явився з двома склянками лимонного соку з льодом, віскі й пляшкою мінеральної води «перр'є» і сказав, що аптека вже зачинена і термометр купити він не зміг. Але він позичив у когось аспірину. Я спитав, чи не може він позичити й термометр. Скотт розплющив очі й кинув на коридорного лютий ірландський погляд.

– Ви пояснили йому, наскільки це серйозно? – спитав він.

– Гадаю, він і сам розуміє.

– Будь ласка, постарайтеся розтовкмачити йому. Я постарався, і коридорний сказав:

– Як знайду, то обов'язково принесу.

– А ви дали йому добрі чайові? Вони працюють лише за чайові.

– Справді? – сказав я. – А я гадав, що готель їм теж платить.

– Я хотів сказати, що без добрих чайових вони для вас і пальцем не кивнуть. Майже всі вони продажні тварюки.

Я подумав про Івена Шіпмена й офіціанта з «Клозері-де-Ліла», якого примусили зголити вуса, коли в «Клозері» відкрили американський бар, і про те, як Івен працював у нього в садку в Монружі задовго до того, як я познайомився із Скоттом, і про нашу давню дружбу в «Ліла», і про те, які зміни там стались і що вони означали для нас усіх. Я хотів би розповісти Скотту про те, що відбувається в «Ліла», хоча, напевно, він уже чув про це від мене, але я знав, що його не обходять ні офіціанти, ні їхні турботи, ані їхня доброта й приязність. У той час Скотт люто ненавидів французів, а що спілкуватись йому доводилося переважно з офіціантами, яких він не розумів, водіями таксі, гаражними механіками й власниками квартир, то він мав на кому зганяти лють.

Ще більше, ніж французів, він ненавидів італійців і не міг говорити про них спокійно, навіть коли був тверезий. Англійців він теж ненавидів, але іноді терпів їх, а зрідка й захоплювався ними. Я не знаю, як він ставився до німців та австрійців. Може, на той час йому ще не доводилося мати з ними справ, так само як і з швейцарцями.

Того вечора в готелі я тільки радів, що він такий спокійний. Я змішав для нього лимонад з віскі й дав йому дві таблетки аспірину, і він проковтнув їх на диво спокійно й сумирно, а потім почав попивати віскі. Очі в нього були тепер розплющені й утуплені кудись у далечінь. Я, розгорнувши газету, читав репортаж про злочин і почував себе добре – за тих обставин, видно, аж надто добре.

– А ви, я бачу, людина бездушна, – сказав Скотт і, глянувши на нього, я зрозумів, що хоч діагноз поставив правильний, але ліки приписав не ті: віскі працювало проти нас.

– Чому ж, Скотте?

– Ви сидите собі й читаєте оту паскудну французьку газетку, і вам начхати на те, що я помираю.

– Хочете, щоб я викликав лікаря?

– Ні. Мені не потрібен паскудний французький провінційний лікар.

– А чого ж ви хочете?

– Я хочу зміряти температуру. Потім я хочу, щоб мій одяг висушили, й щоб ми сіли на паризький експрес, і щоб у Парижі мене відразу припровадили до американської лікарні в Нейї.

– Наш одяг не висохне до ранку, а експреси тут не зупиняються, – сказав я. – Раджу вам трохи перепочити, а потім повечеряти в ліжку.

– Я хочу зміряти температуру.

Це тривало досить довго – доки коридорний не приніс термометр.

– Невже не було інших? – спитав я.

Коли коридорний увійшов, Скотт заплющив очі і став справді схожий на вмирущу Каміллу. Я ще зроду не бачив, щоб у людини так швидко відринала кров від обличчя, й зачудовано подумав, куди вона поділася.

– Інших у готелі нема, – відповів коридорний і подав мені термометр.

То був градусник для ванни в дерев'яній оправі з металевим грузилом. Я похапцем ковтнув віскі і, розчинивши вікно, якусь мить постояв, утупившись очима в дощ. А коли обернувся, то побачив, що Скотт пильно дивиться на мене.

Я професійно струсив термометр і сказав:

– Вам пощастило, що це не анальний термометр.

– А куди цей ставлять?

– Під пахву, – відповів я і встромив його собі під пахву.

– Що ви робите, він же неправильно показуватиме, – сказав Скотт.

Я знов одним рвучким рухом униз струсив термометр, розстебнув Скотту піжаму і засунув термометр йому під пахву, другою рукою мацаючи в цей час його холодний лоб. Потім я ще раз перевірив його пульс. Скотт дивився просто неба. Пульс був сімдесят два… Я змусив його тримати термометр протягом чотирьох хвилин.

– По-моєму, його тримають лише одну хвилину, – сказав Скотт.

– Це великий термометр, – пояснив я. – Час треба збільшувати відповідно до квадрата його довжини. Він показує за Цельсієм.

Кінець кінцем я витяг термометр і підніс його до настільної лампи.

– Скільки?

– Тридцять сім і шість.

– А нормальна яка?

– Це і є нормальна.

– Ви певні?

– Певен.

– Перевірте на собі. Я мушу знати точно.

Я струсив термометр, розстебнув свою піжаму, сунув його під пахву й посидів, дивлячись на годинник. Потім вийняв його.

– Скільки?

Я уважно подивився. – Так само, як у вас.

– А як ви себе почуваєте?

– Чудово, – відповів я.

Я намагався згадати, чи температура тридцять сім і шість нормальна. Але це не мало аніякісінького значення, бо стовпчик як був, так і залишився на позначці тридцять.

Скотт, видно, ще сумнівався, і я запропонував йому зміряти температуру ще раз.

– Не треба, – сказав він. – Нам пощастило, що все минуло так швидко. В мене організм такий – коли видужує, то враз.

– От і чудово, – сказав я. – Але я все ж таки порадив би вам полежати в ліжку і обмежитися легкою вечерею. А рано вранці ми вирушимо далі.

Я вирішив купити нам обом плащі, але для цього мав позичити в нього гроші, а мені не хотілося заходити з ним зараз у суперечку з цього приводу.

Скоттові набридло лежати в ліжку. Він бажав устати, одягтися, зійти вниз і подзвонити Зельді, щоб вона знала, що з ним нічого не сталось.

– А чого б це їй думати, що з вами щось сталося?

– Відколи ми одружилися, це перша ніч, коли я спатиму не під одним дахом з нею, і я просто мушу з нею поговорити. Невже ви не можете зрозуміти, що це означає для нас обох?

Я міг зрозуміти це, хоч мені було невтямки, як вони із Зельдою примудрилися спати разом минулої ночі. Та не заводити ж суперечку і з цього приводу. Скотт одним духом допив віскі з лимонним соком і попросив мене замовити ще порцію. Я розшукав коридорного, повернув йому термометр і спитав, чи висох наш одяг.

– За годину буде сухий, – відповів він.

– Звеліть, щоб його випрасували, навіть якщо він буде ще трохи вологий. Так він швидше висохне.

Коридорний приніс ще дві склянки суміші, що лікує від застуди, і я попросив Скотта пити повільно й маленькими ковтками. Тепер я справді боявся, що він може застудитися, бо вже розумів: якщо в нього почнеться бодай нежить, його напевне доведеться везти до лікарні. Але, випивши, він на якийсь час відчув себе чудово й заглибився в щасливе переживання трагедії, яка полягала в тому, що він і Зельда вперше після одруження почують не разом. Кінець кінцем він заявив, що далі відкладати розмову з нею не може, накинув халат і пішов униз замовляти Париж.

Телефоністка сказала, що доведеться трохи почекати, і незабаром по тому, як він повернувся, з'явився коридорний з двома подвійними порціями віскі з лимонним соком. Скотт уперше випив при мені так багато, але це не подіяло на нього, він тільки пожвавішав, став балакучішим і почав розповідати мені історію своїх стосунків із Зельдою. Він розповів, як познайомився з нею під час війни, як втратив її і знову домігся її кохання, і про їхнє одруження, і про трагедію, що спіткала їх у Сан-Ра-фаелі десь із рік тому. Цей перший варіант його розповіді про те, як Зельда і французький льотчик закохались одне в одного, був справді сумний і, гадаю, правдивий. Згодом він розповідав мені інші варіанти, немов зважуючи, який найбільше підійде для роману, але жоден не був таким сумним, як перший, і я до кінця вірив саме в перший варіант, хоч будь-який з них міг бути правдивим. Розповідав він їх дедалі майстерніше, але жоден варіант не зворушував так, як перший.

Скотт був дуже добрим оповідачем. Тут йому не доводилося зважати на правопис і стежити за розділовими знаками, й ці оповіді, на відміну від його невиправлених листів, не викликали відчуття, що маєш справу з безграмотною людиною. Правильно писати моє прізвище він навчився лише по двох роках нашого знайомства, але, звичайно, це дуже довге прізвище, і, можливо, писати його ставало чимраз важче, і те, що він кінець кінцем навчився-таки писати його правильно, я вважаю подвигом. Він навчився правильно писати й куди складніші речі, а ще більше речей прагнув правильно осмислити.

Але того вечора він хотів, щоб я дізнався про те, що сталося тоді в Сан-Рафаелі, зрозумів і оцінив, і я побачив той випадок напрочуд виразно: одномісний гідроплан, що низько пролітає над плотом для пірнання, і колір моря, і форму поплавків гідроплана, і тінь від них, і засмагу Зельди, і засмагу Скотта, і її темно-русяві кучері, і його світло-русявий чуб, і смагляве обличчя хлопця, що закохався в Зельду. Я не міг поставити Скоттові запитання, що не йшло мені з думки: якщо оповідь його правдива й усе це було, то як він міг щоночі спати в одному ліжку із Зельдою? Але, можливо, саме тому ця історія була найсумніша з усіх, які мені доти траплялося чути; а можливо, він просто забув про це, як забув минулу ніч.

Наш одяг принесли до того, як дали Париж, і ми вдяглись і зійшли вниз вечеряти. Скотт уже не зовсім твердо тримався на ногах і скоса войовничо позирав на публіку. Спочатку нам подали равликів і карафу «флері», та ми ще не з'їли й половини, коли Скотта покликали до телефону. Він зник майже на годину, і кінець кінцем я доїв і його равликів, вмочуючи хліб у соус із розтопленого масла, часнику й петрушки, й допив карафу «флері». Коли він повернувся, я запропонував замовити ще равликів… але він не схотів. Йому хотілося чогось простого. Він не хотїв ні біфштекса, ні печінки, ні бекону, ні омлету. Він зажадав курча. Вдень ми з'їли дуже смачне холодне курча, але ми все ще перебували в місцевості, уславленій курятиною, а тому ми замовили poularde de Bresse [48]48
  Пулярка по-бресському (франц.).


[Закрыть]і пляшку «монтаньї» – місцевого легкого і приємного білого вина. Скотт їв дуже мало і так і не допив один-єдиний келих вина. Він поклав голову на руки й знепритомнів. Вийшло це в нього дуже природно, без будь-якої театральності – мені здалося навіть, що він подбав про те, щоб нічого не розбити й не розлити. Ми з коридорним відтяглийого нагору, в номер, і поклали на ліжко, і я роздяг його до спіднього, повісив одяг, а тоді висмикнув з-під нього покривало й ковдру і вкрив його. Потім відчинив вікно, побачив, що надворі випогодилось, і залишив вікно відчиненим.

Доїдаючи в ресторані вечерю, я думав про Скотта. Йому, безперечно, не можна було пити, а я погано доглядав його. Все, що вія пив, спершу вкрай збуджувало його, а потім отруювало, і я поклав собі наступного дня стримуватися. Я скажу йому, що до Парижа вже недалеко й мені треба ввійти у форму, щоб писати. Це була неправда. Щоб не втрачати форми, мені досить було не пити після вечері, а також перед тим, як сісти писати, й під час роботи. Я піднявся в номер, широко розчинив усі вікна, роздягся й майже відразу заснув.

Наступний день випав чудовий, повітря було прозоре, неначе його вимив дощ, і ми їхали до Парижа через Кот-д'Ор, між оновленими пагорбами, полями й виноградниками, і Скотт був дуже веселий, чудово себе почував і розповідав мені сюжети всіх книжок Майкла Арлена – від першої до останньої. Майкл Арлен, зауважив він, це письменник, за творами якого треба стежити, й ми обидва можемо багато чого в нього навчитись. Я сказав, що не можу читати його книжок. Він відповів, що мені й не треба їх читати. Він переказуватиме мені сюжети й характеристики провідних персонажів. Це була така собі усна дисертація про творчість Майкла Арлена.

Я спитав у Скотта, чи добрий був зв'язок, коли він розмовляв по телефону із Зельдою, і він відповів, що чути було непогано й що вони ніяк не могли наговоритись. Коли ми зупинилися перекусити, я замовив пляшку найслабкішого вина з усіх, що там були, і сказав Скотту, що він зробить мені велику послугу, якщо не дозволить далі розганятися з випивкою: я, мовляв, маю бути у формі перед роботою, а тому не маю права випити більше як півпляшки. Він охоче пішов мені назустріч і коли побачив, що я з тугою поглядаю на спорожнілу пляшку, поділився зі мною із свого келиха.

Ми попрощалися коло його будинку, я на таксі повернувся до свого тартака, радіючи зустрічі з дружиною. Ми навіть пішли з нею до «Клозері-де-Ліла» трошки випити й були щасливі, мов діти, яких надовго розлучили й які зустрілися знову, і я розповів їй про поїздку.

– І тобі весь час було нецікаво, й ти не почув нічого нового для себе, Теті? – спитала вона.

– Я міг би багато чого почути про Майкла Арлена, якби слухав. А ще я наслухався чимало такого, що мушу обміркувати.

– Невже Скотт такий нещасний?

– Мабуть.

– Бідолаха.

– Одне я все ж таки засвоїв. – Що саме?

– Подорожуй тільки з тими, кого любиш.

– А це вже щось, правда?

– Правда. І ми поїдемо до Іспанії.

– Атож. І до від'їзду лишилося менше як півтора місяця. І цього року вже нікому не дозволимо зіпсувати нам подорож, правда?

– Правда. А після Памплони ми подамося до Мадріда, а потім до Валенсії.

– М-м-м-м, – муркнула вона, мов кішка.

– Бідний Скотт, – сказав я.

– Всі бідні, – промовила Хедлі. – Думкою багаті, а в кишені порожньо.

– Все ж таки нам страшенно щастить.

– Пильнуймо ж, щоб не втратити цього щастя.

Ми постукали пальцями по столику, щоб не наврочити, й офіціант підійшов спитати, чи нам щось потрібно. Але того, що було нам потрібно, ні офіціант, ні будь-хто інший, ані дотик до дерева чи мармуру (бо столик був мармуровий) дати нам не могли. Проте того вечора ми цього не знали й були щасливі.

За день чи два після поїздки Скотт приніс мені свою книжку. На ній була яскрава суперобкладинка, і, пригадую, мене неприємно вразило те, що вона така криклива, позбавлена смаку, слизька. Вона була схожа на суперобкладинку поганого науково-фантастичного роману. Скотт попросив мене не зважати на це: малюнок, мовляв, підказаний рекламним щитом на шосе на Лонг-Айленді, який відіграє неабияку роль у сюжеті, Він додав, що раніше ця суперобкладинка подобалась йому, а тепер ні. Перше ніж читати, я зняв її.

Коли я дочитав цю книжку, то зрозумів, що хоч би як Скотт поводив себе, хоч би що робив, я повинен пам'ятати, що це хвороба, й допомагати йому, й намагатися бути йому добрим другом. Він мав багато, аж надто багато добрих друзів, більше, ніж будь-хто з моїх знайомих. Але я рішуче приєднався до них, не думаючи про те, зможу я чи не зможу бути йому корисним. Якщо вія зумів написати таку чудову книжку, як «Великий Гетсбі», то, я певен був, зуміє написати й ще кращу. Тоді я не був ще знайомий із Зельдою і тому не знав, які страшні перепони поставали на його шляху. Але незабаром ми дізналися про них.