Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 57 страниц)

–  Menos guaguas y peores, – запропонувала Цнотлива Ліл.

– Добре. Хай буде менше автобусів і хай вони будуть ще гірші.

– А чом би не покінчити заразом з усім транспортом? – мовив кандидат. – Es más sencillo [155]155
  Це ще простіше (ісп.).


[Закрыть].

– Годиться, – сказав Томас Хадсон. – Cero transporte [156]156
  Ніякого транспорту (ісп.).


[Закрыть].

– Коротко й благородно, – схвалив кандидат. – І одразу видно, що ми безсторонні. Але можна б і розвинути. Скажімо, так: cero transporte aéreo, terrestre, y marítimo [157]157
  Ніякого повітряного, наземного й морського транспорту (ісп.).


[Закрыть].

– Чудово. Скоро ми матимем справжню платформу. Як ми дивимося на проказу?

–  Por una lepra más grande para Cuba [158]158
  За дальше поширення прокази на Кубі (ісп.).


[Закрыть], – сказав кандидат.

–  Por el cáncer cubano [159]159
  За кубинський рак (ісп.).


[Закрыть], – докинув Томас Хадсон.

–  Por una tuberculosis ampliada, adecuada, y permanente para Cuba y los cubanos [160]160
  За повноцінний, загальнодоступний і постійний туберкульоз для Куби й кубинців (ісп.).


[Закрыть], – виголосив кандидат. – Трохи задовге, але по радіо звучатиме добре. А які наші погляди на сифіліс, одновірці?

–  Por una sífilis criolla cien por cien [161]161
  За стопроцентний креольський сифіліс (ісп.).


[Закрыть].

– Добре, – сказав кандидат. – Геть пеніцилін та інші підступи американського імперіалізму.

– Геть, – підтримав Томас Хадсон.

– Здається мені, не завадило б нам уже й винити, – мовила Цнотлива Ліл. – Як ви на це дивитесь, correligionarios? [162]162
  Одновірці (ісп.).


[Закрыть]

– Велична ідея, – сказав кандидат. – Кому б іще таке спало на думку?

– Тобі, – відказала Цнотлива Ліл.

– Налітайте на мій кредит, – мовив кандидат. – Побачимо, чи встоїть він перед справжньою навалою. Бар-мен, бар-бой, подай-но нам, друже, ще раз те саме. А оцьому політичному спільникові – без цукру.

– Добра ідея для гасла, – сказала Цнотлива Ліл. – Кубинський цукор – кубинцям.

– Геть Північного Колоса, – виголосив Томас Хадсон.

– Геть, – підтримали інші.

– Взагалі-то нам потрібні гасла, більш пов'язані з внутрішніми, міськими справами. Поки ми ведемо війну і поки ми ще союзники, не варто залазити в міжнародні проблеми.

– І все-таки я стою на тому, щоб повалити Північного Колоса, – сказав Томас Хадсон. – Тепер саме час це зробити, поки Колос веде глобальну війну. Я вважаю, що нам слід повалити його.

– Ми повалимо його, коли мене оберуть.

– За Un Alcalde Peor, —промовив Томас Хадсон.

– За нас усіх. За нашу партію, – сказав Alcalde Peor,підносячи склянку.

– Ми повинні запам'ятати, за яких обставин виникла наша партія, і написати маніфест. Яке там сьогодні число?

– Двадцяте. Десь так.

– Двадцяте чого?

– Двадцяте десь так лютого. El grito de la Floridita [163]163
  Глас «Флорідіти» (ісп.).


[Закрыть].

– Урочиста мить, – промовив Томас Хадсон. – Ти вмієш писати, Ліл? Зможеш усе це увічнити?

– Писати я вмію. Але зараз у мене нічого не вийде.

– Нам треба визначити свої погляди ще на деякі речі, – сказав Гірший Мер. – Слухайте, Північний Колосе, чом би тепер не заплатити за випивку вам? Ви побачили, як доблесно тримається мій кредит і як він протистоїть нашому нападові. Та не варто добивати бідолаху, що зазнав таких втрат. Ну ж бо, Колосе, трусніть гаманцем.

– Не кажіть на мене Колос. Ми ж вороги того бісового Колоса.

– Гаразд, шановний. А хто ви, до речі, такий?

– Я науковець.

–  Sobre todo en la cama [164]164
  Особливо в ліжку (ісп).


[Закрыть], – докинула Цнотлива Ліл. – Він опанував чимало наук у Китаї.

– Ну гаразд, нехай там хоч хто, а цього разу платіть ви, – сказав Гірший Мер. – А тепер повернімося до нашої платформи.

– Як щодо родинного вогнища?

– Священна матерія. Родинне вогнище шанують не менш, ніж релігію. Тут треба бути обережними й делікатними. Може, сказати так: Abafo los padres de familias [165]165
  Геть батьків родин (ісп.).


[Закрыть].

– Звучить шанобливо. Та чом би не просто: геть родинне вогнище.

–  Abajo el Home [166]166
  Геть родинне вогнище (ісп. – англ.).


[Закрыть]. Почуття в цьому прекрасне, але для багатьох родинне вогнище замінив бейсбол, і вони можуть сплутати ці речі.

– Ну, а з дітьми як?

– Дайте спокій дітям, і нехай вільно приходять до мене, коли досягнуть виборчого віку, – відказав Гірший Мер.

– А щодо розлучень? – спитав Томас Хадсон.

– Ще одна дражлива проблема, – сказав Гірший Мер. – Bastante espinoso [167]167
  Доволі дражлива (ісп.).


[Закрыть]. Як ви дивитесь на розлучення?

– Мабуть, розлучень нам торкатися не слід. Це суперечитиме нашій кампанії на користь родинного вогнища.

– Гаразд, облишмо розлучення. Ну, а тепер побачимо…

– Нічого ти не побачиш, – перебила його Цнотлива Ліл. – Ти ж геть залив очі.

– Не критикуй мене, жінко, – відказав їй Гірший Мер. – Ми повинні зробити одну річ.

– Яку?

–  Orinar [168]168
  Помочитися (ісп.).


[Закрыть].

– Згоден, – почув свій голос Томас Хадсон. – Це одна з основ.

– Так само, як і водогін. Тут також основа вода.

– Тут основа алкоголь.

– Дуже малий процент порівняно з водою. Основа – вода. Ви ж науковець. Який процент води в нашому тілі?

– Вісімдесят сім і три десятих, – навмання відповів Томас Хадсон, знаючи, що це не так.

– Точно, – сказав Гірший Мер. – То ходім, поки нас ще ноги носять.

У чоловічій вбиральні поважний, благородний з вигляду негр читав розенкрейцерівську брошуру. То був тижневий урок за курсом обраної ним науки. Томас Хадсон з гідністю привітався до негра, і той так само відповів на його привітання.

– Холодний випав день, сер, – зауважив служник, схильний до релігійного чтива.

– А таки холодний, – погодився Томас Хадсон. – Як посувається твоє навчання?

– Дуже добре, сер. Кращого й бажати годі.

– Я радий за тебе, – сказав Томас Хадсон. – Тоді обернувся до Гіршого Мера, у якого виникли якісь труднощі. – Колись у Лондоні я належав до клубу, в якому одна половина членів не могла помочитися, а друга – не могла спинитися.

– Чудовий клуб, – озвався Гірший Мер, зробивши нарешті своє діло. – Як він називався – El Club Mundial? [169]169
  Всесвітній клуб (ісп.).


[Закрыть]

– Ні. Як по правді, то я забув його назву.

– Забули назву свого клубу?

– Забув. А чом би й ні?

– Гадаю, нам не завадить ще раз помочитися. Скільки це коштує?

– Скільки дасте, сер.

– Полиште плату на мене, – сказав Томас Хадсон. – Я дуже люблю за це платити. Однаково що квіти купувати.

– А то не міг бути Королівський автоклуб? – спитав негр, подаючи йому рушник.

– Ні, не міг.

– Пробачте, сер, – сказав той шанувальник розенкрейцерівських брошур. – Я знаю, що це один з найбільших клубів у Лондоні.

– Так і є, – підтвердив Томас Хадсон. – Один з найбільших. Ось на, купи собі щось дуже гарне. – Він дав негрові долар.

– Навіщо ви дали йому песо? – спитав його Гірший Мер, коли вони вийшли за двері і знов опинилися в гаморі бару та ресторану й гуркоті вуличного руху, що долинав знадвору.

– Він мені ні до чого.

–  Hombre, – мовив Гірший Мер. – Як ви себе почуваєте? Гаразд?

– Цілком, – відповів Томас Хадсон. – Цілком гаразд, дуже вам дякую.

– Як минула мандрівка? – запитала Цнотлива Ліл із свого табурета біля стойки.

Томас Хадсон подивився на неї і знов наче вперше її побачив. Вона видалась йому помітно темнішою з обличчя і ще огряднішою.

– Мандрівка була дуже мила, – сказав він. – У дорозі завжди знайомишся з цікавими людьми.

Цнотлива Ліл поклала руку йому на стегно й легенько стиснула, та він уже одвів очі й дивився через весь бар, повз кубинців у панамах, повз п'яниць та гравців у кості, за відчинені двері на залиту яскравим світлом площу, і раптом побачив, як біля дверей спинилася машина, і швейцар, тримаючи в руці кашкета, відчинив задні дверцята, й з машини вийшла вона.

То була вона. Жодна інша жінка не виходила так з машини – невимушено, легко, граційно і водночас так, наче робила велику ласку землі під ногами, ступаючи на неї. Протягом багатьох років усі жінки намагалися наслідувати її, і деяким це непогано вдавалося. Та досить було побачити її, як ставало очевидно, що то все лише підробки. Тепер вона була у військовій формі й, усміхнувшись до швейцара, про щось його запитала, а він радісно кивнув головою і відповів їй, і вона пішла через тротуар просто до бару. Слідом за нею ішла ще якась жінка у військовому.

Томас Хадсон підвівся, відчуваючи, як щось здушило йому груди й не дає дихати. Вона вже помітила його і рушила до нього проходом між столиками й людьми біля стойки. Друга жінка йшла за нею.

– Пробачте, – мовив він до Цнотливої Ліл та Гіршого Мера. – Мені треба підійти до знайомої.

Вони зустрілися на середині проходу між стойкою і столиками, і в ту ж мить він схопив її в обійми. Вони щосили, до болю стискали одне одного, і він міцно цілував її, а вона цілувала його і обмацувала руками його плечі.

– Це ти, – мовила вона. – Ти. Ти.

– Ти, відьмо, – сказав він. – Звідки ти тут узялася?

– З Камагуея, звідки ж іще.

Люди дивилися на них, а він підняв її від підлоги й, міцно притискаючи до себе, поцілував ще раз, а тоді поставив і потяг за руку до столика в кутку.

– Тут так не можна, – сказав він. – Нас заарештують.

– Нехай заарештовують, – сказала вона. – Це Джінні, моя секретарка.

– Привіт, Джінні, – мовив Томас Хадсон. – Треба всадовити цю божевільну за столик.

Джінні була дуже негарна, але мила дівчина. Обидві вони носили однакову форму: офіцерські куртки без будь-яких відзнак, сорочки з галстуками, спідниці, панчохи та грубі черевики. На голові мали пілотки, а на лівому плечі – нашивки, яких Хадсон ніколи ще не бачив.

– Зніми пілотку, відьмо.

– Не дозволено.

– Зніми, кажу.

– Ну гаразд.

Вона зняла пілотку й труснула головою, скидаючи вниз незашпилені коси, а тоді підвела обличчя й подивилася на нього, і він побачив її велике чоло, чарівні хвилі волосся такого ж, як завжди, сріблястого кольору стиглої пшениці, вилиці й западинки під ними, ті самі западинки, що завжди краяли йому серце, і ледь плескуватий ніс, і уста, які він щойно цілував і на яких ще була розмазана помада, і гарне підборіддя, і гарний обрис шиї.

– Який я маю вигляд?

– Сама знаєш.

– Ти вже цілував колись жінку в такому вбранні? Чи, може, терся об формені гудзики?

– Ні.

– Ти мене любиш?

– Я завжди люблю тебе.

– Я не про те. Чи любиш мене саме тепер? Оцю мить.

– Так, – відказав, він, і йому защеміло в горлі.

– Ну добре, – мовила вона. – Спробував би ти сказати, що ні.

– Ти довго тут пробудеш?

– Тільки день.

– Дай я тебе поцілую.

– Ти ж казав, що нас заарештують.

– Ну що ж, почекаємо. Що ти питимеш?

– Тут є пристойне шампанське?

– Є. Але є й добряче місцеве питво.

– Та певно ж. Скільки склянок ти сьогодні прийняв?

– Не знаю. Щось понад десяток.

– Тільки по очах і видно. Ти в кого-небудь закоханий?

– Ні. А ти?

– Про це потім. Де твоя суча жінка?

– На Тихому океані.

– Добре, якби в самому океані. Сажнів на тисячу завглибшки. Ой Томмі, Томмі, Томмі, Томмі…

– Ти в когось закохана?

– Боюся, що так.

– Бісова душа.

– Жахливо, правда ж? Це вперше таке сталося, відколи я тебе покинула, що ми зустрілись і ти ні в кого не закоханий, а я закохана.

– Ти мене покинула?

– Це моя версія.

– Він хороший?

– Хороший, як ото бувають хороші діти. Я йому дуже потрібна.

– А де він?

– Військова таємниця.

– Це ти туди їдеш?

– Що в тебе за служба?

– Ми належимо до СДВ [170]170
  Служба організації дозвілля військ.


[Закрыть].

– Це те саме, що УСС [171]171
  Управління стратегічних служб.


[Закрыть]?

– Та ні, дурниці. Не вдавай нетямкого й не надимайся через те, що я закохана в іншого. Ти ж сам ніколи не радишся зі мною, коли в когось закохуєшся.

– Ти дуже любиш його?

– Я не сказала, що люблю. Сказала, що закохана. А коли хочеш, то сьогодні й закохана не буду. Я ж приїхала тільки на один день і не хочу бути нечемною.

– Іди ти к бісу, – сказав він.

– Може, мені взяти нашу машину й поїхати до готелю? – спитала Джінні.

– Ні, Джінні. Спершу ми вип'ємо шампанського. Ти маєш машину? – запитала вона Томаса Хадсона.

– Еге ж. Чекає на площі.

– Ми зможемо поїхати до тебе додому?

– Ну звісно. Можна пообідати і їхати. Або прихопити чогось із собою й попоїсти там.

– Добре все-таки, що ми сюди приїхали, правда?

– Так, – сказав Томас Хадсон. – А як ти дізналася, що саме тут треба декого шукати?

– Один чоловік на аеродромі в Камагуеї сказав мені, що ти, можливо, будеш тут. А якби не знайшли тебе, поїхали б оглядати Гавану.

– Ми можемо оглянути Гавану.

– Ні, – сказала вона. – Джінні огляне її без нас. Ти маєш когось знайомого, хто міг би повозити її?

– Авжеж.

– Але на вечір нам треба повернутися до Камагуея.

– Коли в тебе літак?

– Здається, о шостій.

– Ми все влаштуємо, – сказав Томас Хадсон.

До їхнього столика підійшов молодик. То був диктор місцевого радіо.

– Пробачте, – мовив він. – Чи не дасте ви мені автограф?

– Охоче.

Він подав їй листівку, на якій був зображений бар і Константе за стойкою з міксером у руках, і вона розписалася розгонистим акторським почерком, що був так добре знайомий Томасові Хадсону.

– Це не для моєї доньки й не для сина-школяра, – признався молодик. – Це для мене самого.

– От і добре, – мовила вона й усміхнулася до нього. – Мені приємно, що ви мене попросили.

– Я бачив усі фільми з вашою участю, – сказав молодик, – і вважаю, що ви найвродливіша жінка в світі.

– Чудово, – мовила вона. – Будь ласка, вважайте так і далі.

– Чи можу я попросити вас випити зі мною?

– Я тут випиваю із своїм приятелем.

– Я його знаю, – сказав диктор. – Знаю вже багато років. Можна мені сісти з вами, Томе? Адже у вас дві дами.

– Це містер Родрігес, – відрекомендував його Томас Хадсон. – Як ваше прізвище, Джінні?

– Уотсон.

– Міс Уотсон.

– Радий познайомитися з вами, міс Уотсон, – мовив диктор.

То був гожий із себе молодик, чорнявий, засмаглий, з приємними очима, приязною усмішкою і великими гарними руками бейсболіста. Свого часу він був і бейсболістом, і картярем, і в ньому й досі збереглося дещо від принадності азартного гравця.

– А чи не могли б ви всі пообідати зі мною? – спитав він. – Час уже майже обідній.

– Містерові Хадсону й мені треба поїхати за місто, – відказала вона.

– А я охоче пообідала б з вами, – озвалася Джінні. – Ви мені дуже сподобались.

– На нього можна звіритися? – спитала Томаса Хадсона вона.

– Він цілком пристойний чоловік. Кращого й шукати годі.

– Дуже вдячний вам, Томе, – сказав диктор. – Невже ви так-таки не можете пообідати зі мною всі разом?

– Нам справді треба їхати, – відказала вона. – Ми й так затримались. Зустрінемося в готелі, Джінні. Дякую вам, містере Родрігес.

– Ви таки справді найвродливіша жінка в світі, – мовив містер Родрігес. – Я завжди так вважав, а тепер знаю напевне.

– Будь ласка, вважайте так і далі, – сказала вона, і за хвилину вони були вже надворі. – От і гаразд, – мовила вона. – Все дуже непогано влаштувалось. Та й Джінні він сподобався, і загалом він начебто милий.

– Дуже милий, – сказав Томас Хадсон, і шофер відчинив їм дверцята машини.

– І ти милий, – мовила вона. – От тільки випив забагато. Тим-то я й облишила розмову про шампанське. А що то була з тобою за чорнява приятелька скраю стойки?

– Просто моя чорнява приятелька скраю стойки.

– Тобі не треба випити? А то можемо десь спинитися.

– Ні. А тобі?

– Ти ж знаєш, що мені ніколи не треба. Але трохи вина я б випила.

– У мене вдома є вино.

– От і чудово. А тепер можеш поцілувати мене. Тут нас не заарештують.

–  Adondé vamos? [172]172
  Куди поїдемо? (Ісп.)


[Закрыть]– запитав шофер, не повертаючи голови.

–  A la finca [173]173
  До садиби (ісп.).


[Закрыть], – відказав Томас Хадсон.

– Ой Томмі, Томмі, Томмі, – промовила вона. – Ну ж бо, цілуй мене. То нічого, що він побачить, правда ж?

– Авжеж. То пусте. Можеш вирізати йому язика, якщо захочеш.

– Ні, не хочу. І взагалі не хочу нічого жорстокого. Але за пропозицію тобі вдячна.

– Це була непогана ідея. Ну, як ти живеш? Така ж волелюбна, як колись?

– Така сама.

– Справді така сама?

– Як і кожна людина. В цьому місті я твоя.

– Доки настане година відлітати.

– Авжеж, – сказала вона й зручніше вмостилася на сидінні. – Поглянь, – обізвалася знову. – Блиск і пишнота лишилася позаду, а тепер навколо бруд і кіптява. Чи було в нас колись інакше?

– Часом було.

– Так, – погодилась вона. – Часом було.

Вони дивилися на той бруд і кіптяву, і її зіркі очі й допитливий розум миттю схоплювали все, що він сам спромігся добачити лише за багато років.

– Тут уже трохи краще, – сказала вона.

Він ніколи в житті не почув од неї і слова неправди й намагався і собі завжди бути з нею правдивим. Але нічого з того не виходило.

– Ти й досі любиш мене? – спитала вона. – Кажи по щирості, без красивих слів.

– Так. Ти мала б сама знати.

– Я знаю, – сказала вона і на підтвердження обняла його, якщо це могло правити за підтвердження.

– Хто там у тебе тепер?

– Не будемо говорити про нього. Тобі він не сподобався б.

– Гадаю, що ні, – мовив він і так притиснув її до себе, що, здавалось, от-от затріщать кістки, якщо обоє й далі не поступатимуться одне одному. То була їхня давня гра, і зрештою вона поступилась, і кістки лишилися цілі.

– Ти не маєш моїх грудей, – сказала вона. – Через те завжди береш гору.

– Я не маю і твого обличчя, від якого заходиться серце. Ані того, що ти маєш іще, ані твоїх гарних довгих ніг.

– Ти маєш дещо інше.

– Еге ж, – мовив він. – Як от минулої ночі: подушку і котові любощі.

– Сьогодні я заміню тобі твого кота. Довго ще їхати?

– Одинадцять хвилин.

– За наших обставин це надто довго.

– Сісти за кермо й доїхати за вісім?

– Ні, не треба. Пригадай, як я навчала тебе бути терплячим.

– То була наймудріша і найбезглуздіша наука. Можеш трохи повчити мене й тепер.

– Це потрібно?

– Та ні. Лишилося тільки вісім хвилин.

– Дім у тебе гарний, і ліжко велике?

– Там побачиш, – відказав Томас Хадсон. – А що – ти вже, як завжди, починаєш вагатися?

– Ні, – мовила вона. – Просто мені хочеться у велике-превелике ліжко. Щоб забути про військо.

– Ліжко буде велике, – запевнив він. – Хоч ціле військо в ньому, мабуть, і не вміститься.

– Не будь цинічним, – сказала вона. – Там є прекрасні люди, але всі кінчають тим, що показують фотографії своїх дружин. Ти мав би знати це повітряне воїнство.

– Не знаю і анітрохи про це не шкодую. Ми хоча й ковтнули солоної води, але ніколи не були морським воїнством, і ніхто нас так не називав.

– Може, розкажеш мені що-небудь про це? – спитала вона. Рука її вже була глибоко в його кишені.

– Ні.

– Отакий ти завжди, і за це я тебе люблю. Але ж мені цікаво, і люди мене питають, і я тривожуся.

– Цікаво нехай буде, – мовив він. – А от тривожитись не треба. Хоч, як то кажуть, і цікавість кішку зі світу звела, пригадуєш? Мій кіт теж доволі цікавий. – Він подумав про Бойза. Тоді додав: – А тривоги зводять зі світу великих ділків, яким ще жити б та жити. Чи слід мені тривожитися за тебе?

– Тільки як за актрису. Та й то не дуже. Ну, тепер уже всього дві хвилини. А тут гарні місця, мені подобається. Ми зможемо й попоїсти в ліжку?

– А тоді й поспати, еге ж?

– І то не гріх. Аби тільки не спізнитися на літак.

Тим часом машина вже бралася нагору старою бруківкою між двома рядами великих дерев.

– А ти нікуди не можеш спізнитися?

– До тебе, – відказав він.

– Я кажу про обов'язки.

– Хіба по мені видно, що я маю якісь обов'язки?

– Все може бути. Ти ж неабиякий актор. Найгірший, якого я бачила. Я люблю тебе, навіжений ти мій, – сказала вона. – Я бачила тебе в усіх твоїх великих ролях. Та найбільше ти мені подобався в ролі вірного чоловіка. Ти грав її чудово, навдивовижу природно. Здається, це було в «Ріці».

– Саме там роль вірного чоловіка виходила в мене найкраще, – мовив він. – Як у Гарріка в Олд-Бейлі.

– Ні, трохи переплутав, – заперечила вона. – Як на мене, то найкраще ти грав її на «Нормандії».

– Коли її спалили, я цілий тиждень місця собі не знаходив.

– Ну, тиждень – це для тебе не рекорд.

– Звісно, що ні, – погодився він.

Шофер спинив машину перед ворітьми й пішов відчинити їх.

– То оце тут ми живемо?

– Еге ж. На самій горі. Ти вже пробач, дорога тут препогана. Машина рушила далі нагору між манговими деревами та фламбойянами, що вже скинули цвіт, обминула хлів і виїхала на довкружну алею, що вела до самого будинку. Томас Хадсон відчинив дверцята, і вона ступила на землю, немов обдаровуючи її приязною й щедрою ласкою.

Вона подивилася на будинок і побачила відчинені вікна спальні. Вікна були великі й чимось нагадали їй «Нормандію».

– Я таки спізнюся на літак, – сказала вона. – Хіба я не можу захворіти? Всі жінки хворіють.

– Я маю двох знайомих лікарів, які це засвідчать.

– От і чудово, – мовила вона, піднімаючись східцями. – А для цього не треба запрошувати їх до обіду?

– Ні, – відказав він, одчиняючи двері. – Я подзвоню їм і пошлю шофера по довідки.

– Отже, я хвора, – сказала вона. – Вирішено. Нехай воїнство хоч раз саме себе порозважає.

– Ти все одно поїдеш.

– Ні. Я розважатиму тебе. Тебе ж ніхто останнім часом як слід не розважав?

– Так.

– Мене теж так. Чи тут треба сказати «ні»?

– Не знаю, – відповів він, і міцно обійняв її, і зазирнув їй у вічі. Тоді одвів погляд і відчинив двері до великої спальні. – Мабуть, таки «ні», – промовив він замислено.

Вікна були розчинені, і кімнату продувало вітром. Але тепер, коли світило сонце, той вітер був приємний.

– Та це ж таки справді як «Нормандія». Ти для мене так зробив?

– Ну звісно, люба, – збрехав він. – А ти як думала?

– Ти ще гірший брехун, ніж я.

– Зате я не такий непутящий.

– Не будемо брехати одне одному. Просто уявімо собі, що ти зробив так для мене.

– Я зробив так для тебе, – повторив він. – Тільки ти була тоді в іншій подобі.

– А міцніше обіймати ти не можеш?

– Можу, але тоді поламаю кістки. – Потім додав: – І ще для цього треба б лягти.

– Хіба хтось проти?

– Я – ні, – сказав він і, підхопивши її на руки, поніс до ліжка. – Стривай, ще тільки спущу штори. Ти собі можеш розважати воїнство. Але кухонну прислугу нехай розважає радіо. Обійдеться без нас.

– Швидше, – мовила вона.

– Уже.

– Тепер пригадай усе, чого я тебе навчала.

– Чи я не пам'ятаю?

– Не завжди.

– Завжди, – сказав він. – Де ми з ним познайомилися?

– То була випадкова зустріч. Хіба не пам'ятаєш?

– Слухай, не згадуймо ні про що і помовчмо, помовчмо, помовчмо…

Уже потім вона сказала:

– Навіть на «Нормандії» людям час від часу треба було попоїсти.

– Зараз викличу стюарда.

– Але цей стюард нас не знає.

– То знатиме.

– Ні. Ходім оглянемо будинок. Що ти намалював останнім часом?

– Вважай, що нічого.

– Не маєш коли?

– А ти як думаєш?

– Але ж ти буваєш на березі.

– Як це розуміти – «на березі»?

– Томе… – мовила вона. Вони вже перейшли до вітальні й сиділи у великих старовинних кріслах, і вона скинула черевики й водила ногою по маті, що вкривала підлогу. Ще перед тим вона розчесала йому на втіху своє пишне волосся, бо знала, як це на нього впливає, і тепер сиділа, скулившись у кріслі, і за кожним рухом її голови ті важкі шовковисті пасма злегка погойдувались.

– Хай тобі чорт, – мовив він і тут-таки додав: – Люба.

– Скільки вже ти мене кляв, – сказала вона.

– Не будемо про це говорити.

– Чому ти одружився з нею, Томе?

– Бо ти була тоді закохана.

– Не дуже поважна причина.

– А ніхто цього й не казав. І вже аж ніяк не я. Та невже я повинен ще й тепер обговорювати оті свої помилки, в яких давно розкаявся?

– Якщо я цього захочу.

До кімнати зайшов великий чорно-білий кіт і почав тертись об її ноги.

– Він переплутав, хто з нас хто, – сказав Томас Хадсон. – Чи може, він таки має рацію.

– То оце і є…

– Еге ж. Оце і є. Бою, – покликав він.

Кіт перейшов до нього й скочив на коліна. Йому було, як видно, однаково, до кого з них іти.

– Ми можемо обидва любити її, Бою. Придивись до неї як слід. Іншої такої жінки ти ніколи вже не побачиш.

– Це той самий, з яким ти спиш?

– Так. А є якісь причини не спати?

– Ніяких. Він подобається мені більше, ніж чоловік, з яким тепер сплю я, хоча той теж такий сумний.

– Чи нам обов'язково про нього говорити?

– Ні. А тобі не обов'язково вдавати, ніби ти не буваєш у морі, коли очі в тебе запалені від сонця, по кутиках видно білі зморшки, а волосся так вигоріло, наче ти його перефарбував…

– До того ж я ходжу перевальцем, а на плечі в мене сидить папуга, і я штурхаю всіх довкола своєю дерев'яною ногою. То от, моя люба, слухай. Я справді час від часу виходжу в море, бо малюю з натури для Музею природничої історії. Навіть війна не повинна перепиняти наукових досліджень.

– То святе діло, – сказала вона. – Гаразд, я запам'ятаю цю побрехеньку і скрізь повторюватиму її. Томе, ти справді нічого до неї не почуваєш?

– Анічогісінько.

– І досі кохаєш мене?

– Хіба я не виявив ніяких ознак цього?

– А може, ти знову граєш роль. Такого собі непохитно вірного закоханого, хоч би з якими повіями я тебе заставала. «Не. був ти, Сінаро, й по-своєму вірний мені».

– Я завжди казав, що надмірна освіта тобі не на користь. Ці вірші я переріс ще в дев'ятнадцять років.

– Атож, а я завжди казала, що якби ти більше малював І ставився до свого діла як належить, а не вигадував собі химер і не закохувався в кого попало…

– Ти хотіла сказати: не одружувався з ким попало.

– Ні. Що одружувався – це теж погано. Але ти закохувався направо й наліво, і я вже не могла тебе поважати.

– Впізнаю милу давню пісеньку: «І я вже не можу тебе поважати». Признач ціну, я заплачу скільки хочеш, аби тільки вилучити її з обігу.

– Я поважаю тебе. А її ти не любиш, правда ж?

– Я люблю тебе і поважаю тебе, а її я не люблю.

– От і чудово. Я страшенно рада, що захворіла й спізнилася на літак.

– А знаєш, я таки справді поважаю тебе, і всі твої бісові дурниці, колишні й теперішні, теж поважаю.

– І прекрасно зі мною поводишся, і виконуєш усі свої обіцянки.

– Яка була остання?

– Не пригадую. Та коли й була якась, ти її однаково не виконав.

– Чи не обминути нам цю тему, голубонько?

– Та я б залюбки обминула.

– То, може, і обминемо. Ми ж багато чого обминали.

– Ні, неправда. І на те є наочні докази. Ти вважаєш, що жінці досить любощів у ліжку. А не думаєш про те, що їй хочеться пишатися тобою. Що їй потрібно й трохи звичайної собі ніжності.

– І не вдаю з себе дитини, як оті чоловіки, що з ними ти так любиш няньчитись.

– Якби ж то я була тобі справді потрібна і знала, що ти без мене не можеш, а не тільки чула оті твої «дай», та «візьми», та «забери, я не хочу їсти».

– Навіщо ми сюди приїхали? Вичитувати мораль?

– Ми приїхали, бо я люблю тебе і хочу, щоб ти був гідний самого себе.

– І тебе, і господа бога, і всіх інших абстракцій. А я навіть як художник не абстракціоніст. Ти б, напевне, умовляла Тулуз-Лотрека не ходити по борделях, Гогена – не хворіти сифілісом, а Бодлера – рано повертатись додому. І хоч мені до них далеко, але ну тебе к бісу.

– Я ніколи така не була.

– Була, була. А ще ота твоя клята робота. Скільки годин на добу вона забирала?

– Я б перестала зніматися в кіно.

– Еге ж, я знаю. І співала б по нічних клубах, а мене взяла б за викидайла. Пригадуєш, як ми укладали такі плани?

– Що чути від Тома?

– У нього все добре, – сказав він і відчув, як по черепу в нього перебіг той дивний колючий біль.

– Я вже три тижні не маю від нього листів. Здавалося б, матері можна вже написати. Він завжди був дуже акуратний щодо цього.

– Ти знаєш, як воно буває з хлопцями на війні. А може, десь затримали всю пошту. Часом таке роблять.

– Пригадуєш ті часи, коли він ще не вмів говорити по-англійському?

– А яку збив ватагу в Гштаді? І в Енгадіні, і в Цузі.

– Ти маєш його нові фотографії?

– Тільки ту, що є і в тебе.

– Чи не могли б ми чогось випити? Що ти тут п'єш?

– Все. що завгодно. Зараз піду знайду свого хлопця. Вино в льоху.

– Тільки, будь ласка, не йди надовго.

– Трохи смішно нам казати таке одне одному.

– Будь ласка, не йди надовго, – повторила вона. – Ти чуєш? І ніколи я не умовляла тебе рано повертатися додому. Не в тому була біда, сам знаєш.

– Знаю, – сказав він. – Я ненадовго.

– Може, той твій хлопець приготує нам і щось попоїсти.

– Може, й приготує, – відказав Томас Хадсон. Тоді мовив до кота: – Побудь з нею, Бойзе.

Ну от, подумав він. Навіщо я таке сказав? Навіщо збрехав їй? До чого всі ці перестороги? Чи я справді хочу зберегти своє горе для себе самого, як каже Віллі? Невже я справді такий?

Збрехав то й збрехав, подумав він. А як сказати матері, що її син загинув, одразу ж після того як ти знову ліг з нею до ліжка? Як сказати собі самому, що твого сина вже немає? Ти завжди мав на все відповідь. То дай мені відповідь і на це.

Немає на це відповіді. Тобі слід би вже знати, що немає. Ніякої відповіді.

– Томе, – почув він її голос. – Мені нудно самій, а кіт – це все-таки не ти, хоч він і уявив себе тобою.

– Прожени його на підлогу. Хлопець пішов до селища, то я дістаю лід.

– Я обійдуся й без вина.

– Я теж, – сказав він і повернувся до кімнати, ступивши з кахляної підлоги на мату. Подивився на неї і побачив, що вона сидить де й сиділа.

– Ти не хочеш говорити про нього, – мовила вона.

– Не хочу.

– Чому? По-моєму, так буде краще.

– Він надто схожий на тебе.

– Не в тому річ, – мовила вона. – Скажи мені. Він загинув?

– Так.

– Будь ласка, обніми мене міцніш. Тепер я справді захворіла.

Він відчув, що вона вся тремтить, і став на коліна перед кріслом, і обняв її, відчуваючи, як її тіпає дрож. Потім вона сказала:

– Ох ти ж бідолаха. Бідолаха ти мій… – А трохи згодом додала: – Пробач мені за все, що я будь-коли робила чи казала.

– І ти мені пробач.

– Бідолаха ти, і бідолаха я.

– Бідолахи ми всі, – сказав він, але не додав: «Бідолаха Том».

– Що ти можеш мені розказати?

– Нічого. Оце все.

– Сподіваюся, ми навчимося жити з цим.

– Можливо.

– Мені б тепер заридати, але всередині тільки якась млосна порожнеча.

– Я знаю.

– Таке може спіткати кожного?

– Мабуть, що так. Але нас воно більше не спіткає.

– Тепер ми тут наче в домі, де лежить небіжчик.

– Пробач, що я не сказав тобі одразу, як ми зустрілися.

– Нема за що, – мовила вона. – Ти завжди все відкладав. Я тобі не дорікаю.

– Мене так нестримно потягло до тебе, і я повівся як себелюбний дурень.

– То не було себелюбство. Ми завжди любили одне одного. Тільки багато помилялися.

– А найгірше я.

– Ні. Ми обоє помилялися. То хоч тепер не сварімося вже ніколи. – І в ту ж мить з нею щось сталося, і вона врешті заридала й промовила крізь сльози: – Ой Томмі, я оце раптом відчула, що не витримаю цього.

– Я знаю, – сказав він. – Мила моя, люба, рідна, хороша, мені теж несила це витримувати.

– Ми були такі молоді й дурні, і обоє такі гарні, і Томмі був такий гарнющий…

– Викапана мати.

– А тепер від усього того й сліду видимого не залишиться.

– Бідолашна моя, рідна, найдорожча.

– Що ж нам далі робити?

– Те, що й досі робили: ти своє, я своє.

– Чи не могли б ми хоч якийсь час пожити разом?

– Тільки поки дме цей вітер.

– То нехай дме і дме. Як по-твоєму, любитися нам не соромно?

– Думаю, що Том не осудив би нас.

– Ні. Я певна, що не осудив би. А пам'ятаєш, як ти садовив його на плечі і ми йшли кататися на лижах, і як ми співали, спускаючись присмерком униз через садок за готелем?

– Я все пам'ятаю.

– І я, – сказала вона. – Ну чого ми були такі дурні?

– Бо, навіть кохаючи одне одного, залишалися суперниками.

– Знаю, от у тому-то й наша біда. Але ж ти нікого більше не любиш, правда? Бо тепер це єдине, що в нас лишилося.

– Ні. Правда.

– І я нікого. А чи не повернутись нам одне до одного, як ти гадаєш?

– Не знаю, чи вийде з того щось путнє. Можна спробувати.

– Довго ще триватиме війна?

– Спитай того, хто має над нею владу.