Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 57 страниц)

В Аранхуесі 30 травня стояла гарна для кориди погода. Дощ припинився, і сонце зігрівало свіжовимите місто. Дерева зеленіли, бруковані вулиці ще не встигли покритися курявою. Понаїжджало багато селян з навколишніх сіл – вони розгулювали по місту в чорних куртках та сірих штанях з цупкої смугастої тканини – і досить багато мадрідців. Ми всілися на терасі старомодного кафе в затінку дерев, дивилися на річку, на катери й човни. Річка потемніла й розлилася від дощу.

Потім наші гості вирушили оглядати королівський парк на березі річки, а ми з Біллом пішли через міст до старого готелю «Делісіас» побачитися з Антоніо і взяти квитки у його служника Мігелільо. Я заплатив Мігелільо за чотири квитки в першому ряду, сказав молодому іспанцеві, який підрядився написати низку нарисів про Антоніо для мадрідської газети, щоб він не чіплявся зараз до Антоніо, а дав йому відпочити, причому пояснив, нащо це потрібно, потім підійшов до ліжка побалакати з Антоніо, наміряючись піти якнайшвидше і тим подати добрий приклад іншим.

– Ви поїдете прямо в Гренаду чи десь переночуєте? – запитав Антоніо.

– Я думаю заночувати в Мансанаресі.

– У Байлені краще, – сказав він. – Хочеш я поведу вашу машину до Байлена, там ми пообідаємо, а по дорозі побалакаємо. Потім я пересяду в «мерседес» і спатиму аж до Гренади.

– Де ми зустрінемося?

– Тут, після бою.

– Гаразд, – сказав я. – До скорого.

Він усміхнувся, і я зрозумів, що почуває він себе добре і дуже впевнено.

Я переконав Маріно Гомеса Сантоса, юного кореспондента «Пуебло», піти разом з нами. Мігелільо встановлював портативне церковне обладнання. Він поставив лампаду і образ богоматері на туалетному столику біля притуленого до стіни масивного шкіряного футляра зі шпагами.

Коли ми йшли посиланою рінню доріжкою до брукованого подвір'я готелю, забитого машинами, я раптом почув гуркіт і, обернувшись, побачив перекинутий моторолер. Люди збігалися до водія, який, очевидно, дуже вдарився. Але дівчину, що сиділа позаду водія, викинуло на середину бруківки. Я підбіг до дівчини, підняв її і тримав на руках увесь час, поки ми ловили машину, щоб відвезти її до лікарні. Проте всі машини, видно, були зайняті. Я боявся, що в неї пошкоджена основа черепа. Крові було небагато, і я ніс дівчину дуже обережно, намагаючись не травмувати її і водночас не замазати кров'ю свій костюм. Мені не шкода було костюма, але нещастя, що сталося з дівчиною, само по собі було досить лихою прикметою, не вистачало ще, щоб я в такому вигляді сидів у першому ряду перед ареною бою биків. Нарешті ми дістали машину, передали дівчину в надійні руки, і її повезли до лікарні. Потім ми зійшлися з нашими гостями в ресторані на набережній. Мене дуже смутило, що нещастя з дівчиною сталося в день відкриття фієсти, і болісно було згадувати її посіріле, запорошене напівдитяче личко. Я турбувався, чи не пошкоджена в неї черепна коробка, і мені було соромно, що весь час, поки я ніс дівчину на руках, я думав не лише про неї, але й про те, як би не забруднитися кров'ю.

Довкола невеличкого, старовинного, чудесного, незручного ветхого цирку підсихало болото. Ми ввійшли, розшукали свої місця і повсідалися, дивлячись на пісок, що жовтів так близько.

Антоніо дістався перший із биків з ферми Санчеса Коваледи. Бик був великий, чорний, красивий, з довгими, дуже гострими рогами. Антоніо проробив кілька веронік з притаманною йому грацією, неквапливо, плавно, впевнено змахуючи плащем, підходячи до бика майже впритул, змушуючи його рухатися все повільніше й повільніше і пропускаючи бика повз себе так близько, що роги ледве не впиралися йому в груди. Одначе публіка залишалася байдужою – чого не сталося б у Мадріді, – тому Антоніо в подальшій роботі з плащем діяв інакше, дещо відхиляючись від класичного стилю в бік ефектнішої, але не такої небезпечної севільської манери. Він простягав бику плащ, тримаючи його обіруч на рівні грудей. Потім він повільно робив повний поворот разом з плащем, що роздимався навколо нього, то наближаючись до бика, то віддаляючись. На таке кіте приємно дивитися, але, власне, це не прийом, а трюк. Як тільки рога спиняються надто близько, матадор злегка ухиляється вбік і бик проходить повз нього. Публіці це подобалося. Нам також. Така робота дуже красива, але вона не хвилює. В цій частині Іспанії люди, обізнані зі справжніми биками і справжнім боєм биків, були знищені в громадянську війну – і на тому, і на другому боці.

Коли Антоніо взяв до рук мулету, до бика було ще небезпечно підходити, і Антоніо почав готувати його, терпляче навіюючи бикові впевненість і мужність. Щось сталося з биком, можливо, йому набридли помахи плаща. Мені траплялося бачити таке. Щоб розворушити його, Антоніо мусив підходити до нього зовсім близько. Іноді під кінець бою бик погано бачить. Але тут було інше, і це інше Антоніо мав подолати за ті десять хвилин, в які матадор учить бика помирати.

Антоніо навіяв бикові впевненість, підставляючи йому праву ногу і праве стегно, а потім показав йому, що він може безкарно йти за червоною мулетою і що це своєрідна гра.

Потім вони гралися в цю гру. Мулета дражнила то справа, то зліва. То вище, то нижче. Бик обходив Антоніо кругом. Раз, ще раз. На, тримай. Обійди мене, бицю. Так. Нумо, ще разок. Ще.

А потім у бика в голові раптом все пішло шкереберть. Він раптом урвав гру і замість того, щоб кінчити поворот круг Антоніо, кинувся на нього. Ріг пройшов на відстані однієї сотої долі дюйма і бик штовхнув Антоніо головою. Антоніо обернувся, простягнув бикові мулету і пропустив його біля самих своїх грудей.

Потім він почав гру спочатку і змусив бика двічі зробити поворот, під час якого бик ледь був не всадив у нього роги. Тепер публіка оцінила його, і на її вимогу заграла музика. Нарешті Антоніо убив бика, убив з першого удару, вгородивши шпагу трохи лівіше найвищої точки карка. Вся публіка махала хустками, вимагаючи для Антоніо бичаче вухо. Але коли бик падав, у нього з рота потекла кров, що часто буває, навіть якщо бик убитий за всіма правилами, і президент не дозволив відрізати вухо, хоча глядачі махали хустками доти, доки бика не повезли з арени.

Антоніо, під вітання юрби, обійшов арену кругом і ще двічі виходив вклонятися. До бар'єра він вернувся злий, намагаючись здаватися байдужим, і коли Мігелільо подав йому склянку води, він щось промовив крізь зуби. Він відсьорбнув із склянки, ні на кого не дивлячись, потім прополоскав рот і виплюнув воду на пісок. Згодом я запитав Мігелільо, що Антоніо сказав:

– Він сказав: «Дуже мені потрібне це вухо», – відповів Мігелільо. – Все одно, він показав їм, що до чого.

Другим виступав Чікуело-другий. Він маленького зросту, не вище п'яти футів і двох дюймів, з сумним благовидним обличчям. Вірніше, він був такий. Ні одна тварина, навіть борсук, не може дорівнятися йому хоробрістю, і мало хто з людей, на мій погляд. Він з'явився на арені спершу як новільєро, потім у 1953 і 1954 роках, – як матадор, відбувши страшну школу сільських капеа. Так називають аматорський бій биків, який влаштовують на сільських майданах – найчастіше в Кастільї та Ламанчі – де місцеві хлопці й мандрівні новачки-тореро виходять проти биків, що вже не раз брали участь у боях. Буває, що в такого бика на рахунку понад десяток людських життів. Села і висілки, де влаштовуються капеа, не мають засобів на спорудження арени, тому там просто довкола майдану ставлять вози, щоб відрізати шляхи відступу, а глядачам продають грубі загострені кілки, якими користуються пастухи і скотарі, так що вони можуть загнати наляканого аматора назад на майдан або побити, якщо він спробує тікати.

До двадцяти п'яти років Чікуело-другий був зіркою капеа. Поки всі відомі матадори часів Манолето і після нього виходили проти півбиків і триліток з підпиляними рогами, він учився вбивати семиліток, чії роги були цілі. Багато з цих биків билися не вперше і тому були небезпечніші за будь-якого дикого звіра. Чікуело виходив на бій у селах, де не було ні лазаретів, ні лікарень, ані хірургів. Щоб вижити, він мусив добре знати биків і, працюючи майже впритул до них, вміти ухилятися від рогів. Він знав, як можна уціліти в бою з биком, якому нічого не варто заколоти його рогами, і він навчився всіх ефектних прийомів, усіх показних трюків. Він також навчився майстерно убивати бика і віртуозно орудувати мулетою, змушуючи бика дуже низько опускати голову в останній момент, що при маленькому зростові Чікуело було конче потрібно. Він був безмежно хоробрий, а крім того, йому страшенно щастило. Йому щастило постійно – до минулої зими, коли він згорів у літаку, що зазнав аварії.

Того року він вернувся на арену, бо все, крім бою биків, здавалося йому прісним. З арени він пішов тому, що знав, – хоч би як щастило, не можна до безконечності випробовувати долю. А вернувся через те, що ніщо інше не радувало по-справжньому. І ще, як водиться, спокушали гроші.

Йому дістався добрий бик, досить крупний, щоб проти його власної мініатюрної постаті здаватися величезним. Роги були солідні, і Чікуело-другий продемонстрував своє справедливо прославлене вміння уціліти на арені, працюючи так близько до бика, як не зумів би ніхто інший без ризику бути покаліченим. Він працював уміло, покладаючись на свою блискавичну реакцію і феноменальне везіння, проробив один по одному належні пасе і всі відомі показні трюки, і проробив їх добре. Куди небезпечніше було б працювати далі від бика, але за всіма правилами класичної школи, одначе цього ніхто не помічав, і Чікуело-другий повертався до бика спиною і, позираючи на публіку, пропускав його під витягнутою правою рукою, щоб публіка згадала Манолето, який разом зі своїм антрепренером відкрив нову еру в мистецтві бою биків – еру пишного розквіту і глибокого занепаду, а потім був убитий на арені і після смерті став напівбогом, навік убезпечивши себе від критики.

Чікуело-другий заслужено тішився любов'ю глядачів. Він був свій для них, і він показав їм те, що вони звикли вважати справжнім боєм биків, і показував у роботі з повноцінним биком. Для цього потрібне було везіння, а також майстерність та абсолютна хоробрість. Коли він вгородив шпагу перший раз, вона наткнулася на кістку, але з другого удару ввійшла до кінця і, опираючись на ефес, він стояв між рогами, поки мертвий бик не звалився, як підкошений, на пісок.

Президент присудив йому обидва вуха, і він, стримано всміхаючись, обійшов арену. Мені приємно в уяві бачити його таким, яким він був того літа, і не варто думати про те, що сталося, коли щастя зрадило його.

Хаїме Остос того дня виступав погано. Праве око у нього було підбите, запливло і сльозилося. Остос ледве бачив ним і раз у раз протирав його. Він, як завжди, дуже старався і працював добре, але через пошкоджене око убити бика йому вдалося на превелику силу.

Другий бик Антоніо був красивий, з чорною, лискучою шкірою, з чудовими рогами і хоробрий. Він стрімко вибіг на арену, і я збагнув, що Антоніо хоче зразу перейняти його. Як тільки Антоніо ступив на пісок, тримаючи плащ напоготові, з рядів на сонячному боці, ліворуч від нас, вискочив матадор-аматор – меткий, гарний хлопець у кепці, ясній сорочці і синіх штанях, перемахнув через бар'єр і розтягнув перед биком мулету. Феррер, Хоні і Хуан – бандерильєро Антоніо – кинулися до нього, щоб повести й передати поліції, перш ніж бик сколе його рогами і тим самим стане непридатним до бою, але хлопець, користуючись природною жвавістю бика, устиг усе ж таки проробити кілька ефектних пасе, водночас ухиляючись від трьох прудконогих переслідувачів, що поспішали прибрати його з арени. Ніщо не може так швидко й непоправно зіпсувати бика для роботи матадора, як раптове втручання збоку.

Кожне пасе матадора – урок для бика, і меткий матадор не робить жодного змаху плащем, який не мав би певної мети. Якщо бик когось заколе рогами на самому початку бою, тим самим рушиться основна передумова професійної кориди: матадор – перша піша людина, з якою бик стикається на арені. Але я дивився на Антоніо, і бачив, як він стежить за спритною роботою хлопця, і зрозумів, що Антоніо нітрохи не стурбований, хоча це втручання й загрожувало йому провалом. Він вивчав бика і з кожним його рухом краще пізнавав його.

Нарешті Хоні та Феррер схопили хлопця, і він покірно вернувся до бар'єра. Антоніо, з плащем у руках, підбіг до нього, щось швидко промовив і міцно обняв. Потім він вийшов на середину арени і взявся за бика. Тепер він знав його, устиг вивчити досконально.

Перші пасе Антоніо – плавні, неквапливі – були зразком грації. Глядачі відчували, що зараз вони бачать роботу, якої зроду не бачили, і що в ній нема фальшу. Ніколи не бувало, щоб матадор не тільки пробачив, але й обласкавив людину, яка легко могла зіпсувати йому бика, і тепер вони оцінили належно все те, що бачили, коли Антоніо працював з першим биком, але чого тоді не оцінили. Ніхто ще з такою довершеністю не орудував плащем, як Антоніо того дня. Він підвів бика до пікадора – одного з братів Салас – і сказав:

– Бережи його і роби те, що я велю.

Бик, сильний і хоробрий, відчувши укол влучно поціленого списа, стрімко кинувся на коня; Антоніо повів його плащем і знов проробив кілька плавних, розмірених веронік. При другому уколі списом бик перекинув коня і притиснув пікадора до дощок бар'єра.

Хуан, брат Антоніо і його головний бандерильєро, наполягав, що треба ще хоча б двічі змусити бика кинутися на коня, щоб утомити м'язи шиї, тоді голова опуститься нижче і легше буде убити його.

– Не вчи мене, – сказав Антоніо. – Він потрібний мені такий, який є.

Антоніо знаками попросив у президента дозволу перейти до бандерилей. Після того як у бика ввігнали одну-єдину пару бандерилей, він попросив дозволу знов повернутися до мулети.

Мулетою він орудував так м'яко, просто й пластично, що кожен порух його здавався немов вирізьбленим. Він проробив один по одному всі класичні прийоми, а потім постарався ще відточити їх, надати їм ще більшої чистоти ліній і водночас Збільшити ризик, ледь присуваючи лікоть до тулуба, щоб якнайближче пропустити бика повз себе. Бик був здоровий, незасмиканий, дужий і хоробрий, з добрими рогами, і Антоніо показав публіці досконалий взірець класичної фаени.

Коли робота з мулетою була закінчена і залишалося тільки убити добре підготовленого бика, Антоніо нараз ніби збожеволів. Він почав проробляти показні трюки в дусі Манолето, які тільки що проробляв Чікуело, другий матадор, ніби хотів сказати публіці, що коли вже така робота їй до вподоби, то хай подивиться, як це треба робити. Він стояв напроти бика в тому місці арени, де останній бик, кидаючись на коня пікадора, зрив пісок. Коли Антоніо, повернувшись спиною до бика, робив так звану гірадилью, бик оступився, його права задня нога ковзнулася і правий ріг увійшов у сідницю Антоніо. Нема прозаїчнішого і водночас небезпечнішого місця для рани, і Антоніо знав, що сам накликав на себе лихо, знав, що рана важка, що може йому забракне сил убити бика і загладити свій промах. Бик сильно ударив його – я бачив, як увійшов ріг, як підкинуло Антоніо. Але він утримався на ногах і не впав. Він притиснувся крижами до червоних дощок бар'єра, ніби намагаючись утамувати кров, що струмком цебеніла з рани. Я дивився лише на Антоніо і не бачив, хто повів бика. Маленький Мігелільо перший перескочив через бар'єр і вже підтримував Антоніо під руку, коли Домінго Домінгін і брат Антоніо, Пепе, вискочили на арену. Всі бачили, що рана серйозна, всі троє – антрепренер, брат і помічник – вчепилися в нього, намагаючись повести його До лазарету. Антоніо люто струсив їх з себе і сказав Пепе:

– І ти смієш носити ім'я Ордоньєс?

Він пішов до бика, стікаючи кров'ю і киплячи з люті. Я вже й раніше бачив, як він злиться на арені, – дуже часто під час роботи, несвідомо упиваючись боєм, він водночас ледь не задихався від злості. Зараз він вирішив убити бика, убити так, що краще не можна, і він знав, що повинен зробити це якнайшвидше, поки він не зійшов кров'ю і не зомлів.

Він поставив бика перед собою, низько, дуже низько опустив мулету, націлився, всадив шпагу в найвищу точку між лопатками бика і випростався над правим рогом. Потім він підняв руку і наказав бику прийняти смерть, яку він, Антоніо, вклав у нього.

Він стояв проти бика, стікаючи кров'ю, нікому не дозволяючи підійти, поки бик не поточився і не зваливсь на пісок. Він стояв один, стікаючи кров'ю, бо ніхто з близьких не наважувався підійти до нього після його гнівних слів, поки президент у відповідь на крики глядачів, що розмахували хустками, не подав знак, дозволяючи відрізати бику обидва вуха, хвіст і копито. Пробираючись крізь юрбу до виходу, що вів до лазарету, я бачив, як він стоїть, стікаючи кров'ю, і чекає, щоб йому вручили трофеї. Потім він повернувся, збираючись обійти арену, ступив двічі і впав на руки Ферреру й Домінго. Він був при цілковитій свідомості, але знав, що сходить кров'ю і більше вже нічого зробити не може. Сьогоднішній бій закінчений, і треба готуватися до наступного.

У лазареті доктор Тамамес оглянув рану, переконався, наскільки вона серйозна, зробив усе необхідне, закрив рану і терміново відправив Антоніо на операцію до Мадріда, в лікарню Рубера. За дверима лазарету стояв той хлопець, що скочив на арену на початку бою і плакав.

Коли ми приїхали в лікарню, Антоніо тільки встиг прокинутися після операції. Рана виявилася глибокою. Ріг увійшов на шість дюймів у м'ясо лівої сідниці, ледве не зачепивши пряму кишку, і прорвав м'язи до сідничного нерва. Доктор Тамамес сказав мені, що на одну восьму дюйма правіше – і ріг проник би до кишечника. На одну восьму глибше – і він зачепив би сідничний нерв. Тамамес відкрив рану, вичистив її, довів усе до ладу і зашив, залишивши отвір для дренажної рурки, що мала годинниковий механізм, який так голосно цокав, що здавалося – це стукає метроном.

Антоніо уже не раз чув цей цокіт. Сьогоднішня рана була дванадцята. Обличчя його було серйозне, але очі усміхались.

– Ернесто, – сказав він, вимовляючи моє ім'я по-андалузькому – «Айрнехто».

– Дуже боляче?

– Поки що не дуже, – відповів він. – Зате потім…

– Не розмовляй, – сказав я. – Лежи спокійно. Маноло каже, все було добре. Коли вже суджено, кращого місця для рани не придумаєш. Я все тобі передам, що він мені скаже. А тепер Я піду. Ти тільки не хвилюйся.

– Коли ти прийдеш?

– Завтра, як ти прокинешся.

Кармен увесь час сиділа біля постелі Антоніо і тримала його за руку. Вона поцілувала його, і він заплющив очі. Він ще не отямився по-справжньому і, як він казав, справжній біль ще не почався.

Кармен вийшла разом зі мною з палати, і я розповів їй, що мені говорив Тамамес. Батько її був матадором. Троє її братів були матадорами, і вона була дружиною матадора. Гарна, мила, любляча, вона не впадала в розпач у хвилини найбільших тривог і небезпек. Найгірше було позаду, тепер її чекає важка праця доглядальниці. Ця праця щороку випадала на її долю, відтоді, як вона вийшла за Антоніо.

– Як же це сталося? – запитала вона.

– По-дурному. Цього не повинно було статися. Навіщо він ставав спиною?

– Скажіть йому.

– Він і сам знає. Нема чого йому говорити.

– Усе-таки скажіть йому, Ернесто.

– Навіщо він змагається з Чікуело-другим? – сказав я. – Безглуздо змагатися з тим, що вже стало історією.

– Знаю, – сказала вона, і я розумів, що вона думає про те, що дуже скоро її чоловік змагатиметься з її улюбленим братом і це змагання увійде в історію.

Я згадав, як три роки тому, коли ми обідали в них, про це зайшла мова за столом і хтось сказав, як це було б чудово і скільки б принесло грошей, якби Луїс Мігель вернувся на арену і виступив mano a mano [2]2
  Сам на сам (ісп.).


[Закрыть]з Антоніо. «Мовчіть, – сказала вона тоді. – Вони убили б один одного».

Білл Девіс і я залишалися в Мадріді доти, доки лікар не заявив, що Антоніо не загрожує небезпека. Рана справді почала боліти на ранок після операції, біль усе дужчав, і виносити його було понад людську силу. Дренажна рурка відсмоктувала виділення, але крізь пов'язку промацувалася тверда пухлина. Я терзався, дивлячись на муки Антоніо, і не хотів бачити, як він страждає і як намагається побороти біль, не віддається йому на волю, а він бушував, ніби штормовий вітер. Якщо міряти біль за шкалою Бофорта, як люблять робити в нашій родині, то він досяг десяти балів, а то й усіх дванадцяти того дня, коли ми чекали Тамамеса, який повинен був зняти пов'язку, накладену сімдесят дві години тому. Тільки тоді можна дізнатись, чи все йде гаразд, чи ні, – не рахуючи всіляких ускладнень. Якщо не почалася гангрена і рана чиста – все йде гаразд, і після такого поранення матадор може виступити через три тижні і навіть раніше, залежно від сили духу і ступеню тренування.

– Де ж він? – запитав Антоніо. – Він обіцяв прийти об одинадцятій.

– Він на другому поверсі, – відповів я.

– Якби тільки цей прилад не цокав, – сказав Антоніо. – Я все можу стерпіти, тільки не це кляте цокання.

Пораненим матадорам, які повинні якнайшвидше вийти на арену, дають мінімальні дози болезаспокійливих засобів. Вважається, що їм шкідливо все, що впливає на їхню реакцію та нервову систему. В американській лікарні Антоніо, очевидно, був би врятований від болю: його глушили б наркотиками. В Іспанії ж просто вважають, що чоловікові належить терпіти біль. Над тим, чи не шкідливіший для нервової системи біль, ніж ліки, які втамували б його, тут не задумуються.

– Чи не можна дати йому бодай снотворне? – запитав я Маноло Тамамеса.

– Я вчора дав йому на ніч порошок, – сказав Тамамес. – Він матадор, Ернесто.

Справді – Антоніо матадор, а Маноло Тамамес чудовий лікар і вірний друг, але коли своїми очима бачиш застосування цієї теорії на практиці, вона здається досить жорстокою.

Антоніо просив мене не йти.

– Тобі хоч трошки легше?

– Болить, Ернесто, дуже болить. Може, він хоч рурку вийме, коли зніме пов'язку. Як ти гадаєш, де він?

– Я зараз пошлю по нього.

День був ясний, нежаркий, з Гвадаррами віяв приємний прохолодний вітер, і в затемненій палаті теж було прохолодно, але Антоніо весь спітнів від болю, і його посірілі губи були міцно стулені. Він не хотів розтуляти їх, і тільки очі його наполегливо кликали Тамамеса. Мігелільо відповідав на телефонні дзвінки. Мати Антоніо, вродлива, смаглява, дуже повна, з гладенько причесаним волоссям, то входила, то виходила, то сідала в куток і обмахувалася віялом, то присідала біля постелі сина. Кармен або сиділа біля Антоніо, або виходила до сусідньої кімнати, до телефону. В коридорі стояли чи сиділи пікадори та бандерильєро. Приходили відвідувачі, залишали записки, візитні картки. Мігелільо нікого, крім рідних, не пускав до палати.

Нарешті Тамамес з'явився в супроводі двох медичних сестер і випровадив усіх, кому не слід було бачити перев'язку. Як завжди, він був бадьорий, веселий і грубуватий.

– Ну, що з тобою? – сказав він Антоніо. – По-твоєму, у мене нема інших пацієнтів?

– Ідіть сюди, шановний колего, – сказав він мені. – Станьте тут. А ти повертайся на живіт. Ні мене, ні Ернесто тобі боятися нема чого.

Він розрізав пов'язку, зняв марлеву накладку і, швидко понюхавши її, передав мені. Я теж понюхав і кинув пов'язку в таз, дідставлений сестрою. Гнильного запаху не було. Тамамес подивився на мене і широко усміхнувся. Рана виявилася чистою. Краї чотирьох довгих швів ледь запалилися, але взагалі все було гаразд. Тамамес відрізав гумову рурку, залишився в рані лише невеличкий шматок.

– Більше не буде цокання, – сказав він. – Можеш заспокоїти свої нерви.

Він швидко оглянув рану, промив її і, наклавши пов'язку, з моєю допомогою приліпив її пластирем.

–. Тепер слухай: ти пхикав, що тобі боляче. Всім протуркав вуха, – сказав він. – Так ось – пов'язка потрібна була туга. Зрозуміло тобі? Рана опухає. Інакше бути не може. Не можна всадити в себе отакенну штуку, завтовшки як лопатище, щоб вона там усе розколупала, і обійтися без рани, яка болить і опухає. Від тугої пов'язки біль посилюється. Тепер пов'язка не тисне, правда?

– Так, – сказав Антоніо.

– Отож щоб я більше не чув, що тобі боляче.

– Вам-то не було боляче, – сказав я.

– Так само, як і вам, – сказав Тамамес. – На щастя.

Ми з ним відійшли в куток, поступившись місцем біля постелі рідним Антоніо.

– Це надовго, Маноло? – запитав я.

– Якщо не буде ускладнень, через три тижні він зможе виступати. Рана глибока, пошкодження серйозні. Шкода, що він так мучився.

– Дуже мучився.

– Він поїде на поправку до вас у Малагу?

– Так.

– Чудово. Я відправлю його, як тільки він зможе ходити.

– Якщо він почуватиме себе добре і температура не підніметься, я поїду завтра ввечері. У мене купа роботи.

– Чудово. Я скажу вам, чи може він їхати з вами.

Я пішов, пообіцявши, що зайду ввечері. Мені хотілося вийти з Біллом на свіже повітря, на галасливі вулиці. Ми знали, що тепер усе буде гаразд. Довкола постелі Антоніо зібралися рідні й друзі, і мені не хотілося їм заважати. Була саме пора йти до музею Прадо. Там різне освітлення в різні години дня.

Я думав про те, що вже давав собі слово не заводити дружби з жодним матадором, поки він не піде з арени, але й цей мій добрий намір спіткала та сама доля, що й решту. В вестибюлі готелю я зіткнувся з матадором, через якого колись прийняв таке рішення. Того ранку він здався мені дуже старим і зморшкуватим. Це був батько Антоніо, і він сказав мені:

– Усе гаразд, правда?

– Так. Рана чудова, чиста.

– Я стояв біля тебе, коли її відкрили.

– А я тебе не помітив.

– Так, – сказав він. – Ми обидва дивилися на рану.

Коли Антоніо і Кармен вийшли з літака на привітному маленькому аеродромі в Малазі, він важко опирався на палицю, і мені довелося допомогти йому пройти через зал чекання і сісти в машину. Минув тиждень відтоді, як я попрощався з ним у лікарні. І він, і Кармен смертельно втомилися від поїздки, і після вечері в тісному колі я допоміг відвести його до спальні.

– Адже ти рано встаєш, Ернесто? – спитав він. Я знав, що він спить до полудня, а то й довше під час гастрольних поїздок.

– Так, але ти встаєш пізно. Спи, скільки спиться, і добре відпочинь.

– Я хочу вийти разом з тобою. На фермі я завжди встаю рано.

Вранці – трава в саду ще була мокра від роси – він один, опираючись на кийок, піднявся сходами і пройшов по коридору до моєї кімнати.

– Хочеш пройтися? – запитав він.

– Хочу.

– То ходімо, – сказав він. Кийок він поклав на моє ліжко. – Кийку кінець, – сказав він. – Залиш його собі.

Ми гуляли з півгодини, і я дбайливо підтримував його під лікоть, щоб він не впав.

– Оце так сад, – сказав він. – Більший від мадрідського Ботаніко.

– А будинок трохи менший, ніж Ескуріал. Зате тут немає похованих королів, можна пити вино, і навіть співати дозволено.

Майже у всіх іспанських кафе і тавернах висить оголошення: «Співати не дозволяється».

– Будемо співати, – заявив він. Ми ще погуляли, поки я не вирішив, що з нього досить. І тут він сказав:

– Я привіз тобі листа від Тамамеса, там написано, яке мені потрібне лікування.

Я подумав, що, може, прописані ліки та вітаміни знайдуться у нас, а ні, то я дістану їх у Малазі або з'їжджу по них до Гібралтара.

– Повернемося в будинок, я прочитаю листа, і ми зразу візьмемося за лікування. Нема чого гаяти час.

Я залишився у передпокої, а він пішов до своєї кімнати, намагаючись не кульгати, але тримаючись однією рукою за стіну. Через кілька хвилин він приніс мені маленький конвертик, на якому стояло моє ім'я. Я розрізав конвертик, дістав візитну картку і прочитав: «Шановний колего. Здаю на вашу опіку мого пацієнта Антоніо Ордоньєса. Якщо вам доведеться його оперувати, то con mano duro (хай не здригнеться у вас рука). Ваш Маноло Тамамес».

– Ну як, Ернесто? Візьмемося за лікування?

– Я гадаю, що не завадило б випити по склянці кампаньяс, – промовив я.

– Ти гадаєш, це корисно? – спитав Антоніо.

– Ранувато, звісно, в такий час. Але як послабляюче можна.

– А купатися будемо?

– Тільки після полудня, коли вода потепліє.

– Можливо, холодна вода піде на користь.

– А може, ти застудиш горло.

– Дарма, я не застуджу. Ходімо купатися.

– Ми підемо, коли сонце прогріє воду.

– Ну, гаразд. Давай погуляємо. Розкажи мені, що нового. Добре тобі писалося цей час?

– Іноді дуже добре. Іноді гірше. День на день не приходиться.

– І в мене так. Бувають дні, коли зовсім не можеш писати. Але люди заплатили, щоб подивитися на тебе, от і стараєшся з усієї сили.

– Останнім часом ти непогано писав.

– Так. Але ти розумієш, про що я кажу, І в тебе бувають дні, коли нема цього самого.

– Так. Але я все-таки витискаю з себе. Змушую працювати мозок.

– І я так. Але як чудово, коли пишеш по-справжньому. Найкраще на світі.

Він дуже любив називати свою роботу письменництвом.

Ми звичайно говорили про всяку всячину: про місце митця в світі, про техніку майстерності та професійні секрети, про фінанси, іноді про політику та економіку. Траплялося нам говорити і про жінок, навіть часто траплялося, про те, що ми повинні бути зразковими чоловіками, і ще ми іноді говорили про чужих жінок, не наших, і про свої повсякденні житейські справи й турботи. Ми розмовляли все літо і всю осінь, по дорозі з кориди на кориду, і за обіднім столом, і в будь-який час, коли Антоніо відпочивав або поправлявся від рани. Ми придумали з ним веселу гру: оцінювати людей з першого погляду, як биків, привезених для бою. Але це все було пізніше.

Того першого дня в «Консулі» ми просто базікали й жартували, радіючи тому, що рана Антоніо гоїться і він знову набирається сили. Він трохи поплавав, але рана його ще не зовсім закрилася, і я зробив йому перев'язку. Другого дня він уже не кульгав, і ступав на хвору ногу обережно, але твердо. З кожним днем він почував себе краще й міцніше. Ми ходили, купалися, вправлялися в стрільбі в оливковому саду за стайнею, тренувалися, добре їли, й пили, і чудово проводили час. Потім він перебрав міру – надумав у негоду поїхати скупатися в морі, від сильної хвилі шов трохи розійшовся, і в рану попав пісок, але я бачив, що вона в чудовому стані, і тільки промив її, наклав пов'язку і наклеїв пластир.

Антоніо і Кармен прочитали мої романи й оповідання, які були перекладені іспанською мовою, і він хотів порозмовляти про них зі мною. Коли він виявив, що почерк у мене такий самий кепський, як у нього самого, він став посилено вправлятися в каліграфії і заявив, що Білл Девіс, який мав чудовий почерк і величезну бібліотеку, – мій «негр» і що всі мої книги насправді написав він.

– Ернесто зовсім не вміє писати, – казав він. – Мері доводиться все переписувати на машинці і переробляти. Мері – жінка освічена, культурна, от вона й допомагає йому. А Білл – його негр. Ернесто розповідає йому всякі історії, коли вони їдуть до міста або ще куди-небудь, а потім негр записує їх. Тепер я розкусив усю вашу механіку.