Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 57 страниц)

VII

Біля рифу, до якого вони вирушили того дня на підводне полювання, лежав на дні кістяк затонулого пароплава, і навіть за найвищого припливу його іржаві котли видніли над водою. Вітер віяв з півдня, і Томас Хадсон став на якір з підвітряного боку, але трохи оддалік від рифу, і Роджер та хлопці наготували маски й гарпуни. Ті гарпуни були дуже примітивні й усі різні, змайстровані як кому до вподоби.

Джозеф приплив слідом за ними на маленькому човні. З ним був і Ендрю: вони гребли до рифу, а хлопці з Роджером зіскочили з борту катера й теж попливли туди.

– А ти хіба не з нами, тату? – гукнув Девід до батька, що залишився на містку свого рибальського катера. Округле скло над очима, носом та чолом і сама гумова маска, щільно притягнута до обличчя тугою стрічкою на потилиці, робили Девіда схожим на персонажа з так званих науково-фантастичних коміксів, – Я трохи згодом.

– Не барися надто довго, бо ми всю рибу сполохаємо.

– Риф он який великий. Вам його не обнишпорити.

– Але я знаю дві чудові печери отам, за котлами. Знайшов того дня, коли ми були тут без тебе. Їх ще ніхто не чіпав, і там стільки риби, що я залишив їх на той час, коли ми приїдемо сюди всі разом.

– Я пам'ятаю. Десь за годину припливу.

– Я їх без тебе не займатиму, – сказав Девід і поплив слідом за іншими, тримаючи в правій руці шестифутовий гарпун із саморобним двозубим гостряком, прив'язаним міцною жилкою до держална. Він плив, зануривши обличчя у воду, і крізь скло маски роздивлявся дно, Цей хлопчина почував себе під водою, наче вдома, і тепер, коричневий від засмаги, пливучи так, що на поверхні була лише мокра потилиця, ще дужче, ніж будь-коли, нагадував Томасові Хадсону видреня.

Він спостерігав, як хлопець пливе, виносячи над водою ліву руку, неквапливо й ритмічно працюючи довгими ногами і час від часу, чимраз рідше, – так рідко, що аж не вірилось, – трохи підводячи обличчя, щоб набрати повітря. Роджер і найстарший хлопець попливли раніш, позсувавши маски на чоло, і далеко випередили його. Ендрю й Джозеф запливли човном за риф, але Ендрю ще не пішов у воду. Повівав легкий вітрець, і вода за рифом злегка пінилася, а сам риф був темно-рудий, і за ним синє-синє море.

Томас Хадсон спустився в камбуз, де Едді чистив картоплю над відром, тримаючи його між колінами. Він раз у раз поглядав крізь ілюмінатор у напрямку рифу.

– Хлопцям не слід би плавати поодинці, – сказав він. – Нехай би трималися коло човна.

– Гадаєш, щось може перескочити на цей бік через риф?

– Приплив високий, весняний.

– Зате вода он яка прозора, – сказав Томас Хадсон.

– В океані хижаків чимало, – провадив Едді. – Як зачують риб'ячий дух, добра від них не жди.

– Та й жодної рибини ще не впольовано.

– Скоро вполюють. То нехай одразу складають її у човен, Щоб найменший дух риби чи крові по воді не пішов.

– Я попливу туди.

– Не треба. Просто гукніть, щоб трималися купи й складали рибу в човен.

Томас Хадсон піднявся на палубу й гукнув Роджерові те, що радив Едді. Той підніс над водою гарпун і помахав ним: мовляв, зрозуміло.

Едді вийшов із камбуза з каструлею начищеної картоплі в одній руці та ножем у другій.

– Узяли б ви оту свою добрячу малу рушницю, містере Томе, та стали б нагорі, – сказав він. – Неспокійно мені на душі. Неспокійно, що хлопці аж ген там за такого припливу. Занадто вже ми близько до відкритого океану.

– То повернемо їх на катер.

– Не треба. Може, це в мене просто від нервів. От і цю ніч погано спав. А я їх люблю, наче рідних, то й потерпаю за них хтозна-як. – Він поставив на палубу каструлю з картоплею. – Я скажу вам, що треба зробити. Запускайте мотор, а я підніму якір, тоді підійдемо ближче до рифу й станемо там. За такого припливу й зустрічного вітру повернути буде неважко. Треба підійти якнайближче.

Томас Хадсон запустив великий мотор і зійшов на місток до штурвала. Поки Едді піднімав якір, він спостерігав, як вони, тепер уже всі четверо, плавають у воді попереду, і в цей час Девід виринув на поверхню й підніс високо вгору гарпун, на якому билася риба. Томас Хадсон почув, як він підкликав човен.

– Підходьте до самого рифу! – гукнув Едді з носа катера, піднявши якір*

Томас Хадсон помалу підвів катер майже впритул до рифу й побачив великі руді коралові поліпи, чорних морських їжаків на піщаному дні та пурпурові морські віяла, що їх тягло назустріч катерові припливом. Коли Едді кинув якір, Томас Хадсон дав задній хід. Катер почав повертатись, і риф відсунувся вбік. Едді вибирав линву, аж поки вона туго натяглась, а тоді Томас Хадсон заглушив мотор, і катер загойдався на місці.

– Тепер ми можемо не спускати їх з ока, – сказав Едді, стоячи на носі. – Ні до чого мені отак нервуватися через цих хлопчаків. Шкідливо для шлунка. Він у мене й так ні к бісу.

– Я залишуся тут і пильнуватиму за ними.

– Зараз я дам вам рушницю і знов візьмуся до картоплі. Хлопці люблять картопляний салат, правда ж? Такий, як ми готуємо?

– Ну звісно. І Роджер любить. Накриши туди більше крутих яєць і цибулі.

– А картоплю зварю так, щоб була ціла й тугенька. Ось вам рушниця.

Томас Хадсон простяг руку і взяв рушницю, незграбну й важку, в проолієному чохлі із обстриженої овечої шкури: щоб метал не брався іржею на морському повітрі. Витягти рушницю за приклад, він засунув чохол під дошки містка. То був «манліхер-шенауер-256», із старомодним вісімнадцятидюймовим дулом, – таких рушниць давно вже не продавали. Ложе та цівка потемніли від мастила й тертя, мов зерня волоського горіха, а дуло, відшліфоване за довгі місяці переїздів у саквах, масно блищало, й на ньому не було ані цяточки іржі. Один бік приклада аж лиснів, витертий щокою власника рушниці, а коли Хадсон відтягнув замок, в обертовому магазині показалися важкі опуклі гільзи з довгими й тонкими, мов олівці, кулями в металевій оболонці, з якої ледь витикалися гострі свинцеві кінчики.

То була надто добра рушниця, щоб тримати її на катері, але Томас Хадсон так любив її, вона нагадувала йому стільки всяких речей і місць, стількох людей, що він волів завжди мати її при собі; до того ж виявилось, що в проолієному чохлі рушниці не шкодить солоне повітря. Зрештою на те й зброя, щоб з неї стріляти, а не зберігати в чохлі, міркував він. А рушниця й справді була добряча з усіх поглядів, та й на катері потрібна. З жодної іншої рушниці, яку Хадсон будь-коли мав, він не стріляв так упевнено, знаючи, що добре поцілить і на близькій, і на середній відстані, отож і тепер з приємністю вийняв її з чохла, відтягнув замок і загнав патрона у ствол.

На припливі під легким бризом катер стояв майже непорушно, і він почепив рушницю за ремінь на штурвал, так щоб вона була напохваті, а сам ліг на надувний матрац, простелений на містку. Лежачи на животі спиною до сонця, він дивився туди, де Роджер і хлопці полювали з гарпунами. Всі вони раз по раз пірнали, зникаючи під водою на якийсь час, а тоді виринали, щоб набрати в легені повітря, і знову йшли під воду. Щоразу, як котрийсь із них з'являвся на поверхні з рибиною на вістрі гарпуна, Джозеф підгрібав туди, знімав здобич із гарпуна й кидав у човен. Томас Хадсон чув його вигуки й сміх, а коли Джозеф струшував з гарпуна чи знімав рукою рибину й шпурляв її у затінок на кормі, бачив яскраве риб'яче забарвлення – червоне або червоне з коричневими цятками, червоно-жовте або в жовту смужку.

– Едді, зроби ласку, дай чогось випити! – гукнув він з містка.

– А чого б ви хотіли? – Едді вистромив голову з камбуза. На ньому були старий фетровий капелюх та біла сорочка, і при яскравому світлі сонця Томас Хадсон побачив, що в нього червоні очі, а губи намащені меркурохромом.

– Що ти зробив із своїм ротом? – спитав він.

– Та вийшла вчора ввечері одна халепа. Я оце щойно помастив. А що, дуже кепсько?

– Ти схожий на дешеву повію.

– От чорт, – сказав Едді. – Я мастив у темряві, не дивлячись. Просто навпомацки. То що ж вам дати? Джину з кокосовою водою? Кокосову воду я маю.

– Дуже добре.

– А може, зробити «Зеленого Айзека» за особливим рецептом?

– Чудово. Зроби за особливим.

Томас Хадсон лежав на матраці так, що голова його була в затінку штурвала, і коли Едді вийшов на палубу з високою склянкою холодного напою – джин, лимонний сік і зелена кокосова вода з подрібненим льодом та домішкою гіркої ангостури, що надавала коктейлеві іржаво-червонуватого кольору, – Хадсон поставив її в той затінок, щоб не розтанув лід, поки він дивиться на море.

– Хлопцям начебто добре ловиться, – сказав Едді. – Риби на обід уже досить.

– А що ще буде?

– До риби – картопляне пюре. І салат з помідорів. А почнемо з картопляного салату.

– Звучить непогано. Картопляний салат уже готовий?

– Картопля ще не охолола, Томе.

– Едді, ти любиш куховарити, правда?

– Та певно, що люблю. І плавати на катері люблю, і куховарити. А от чого не люблю – то це бешкетів, бійок і всяких інших халеп.

– Одначе з усіх тих халеп ти виходив з честю.

– Я завжди намагався уникати їх, Томе. Часом не можна було, але я завжди намагався.

– А що було вчора ввечері?

– Та пусте.

Він не хотів говорити про це. І про ті численні халепи, що були в його минулому, ніколи не розводився.

– Ну гаразд. А що в нас іще на обід? Хлопців треба добре годувати. Вони ж ростуть.

– Удома я спік солодкого пирога і взяв із собою, а на лід поклав два свіжі ананаси. Наріжу їх скибочками.

– Добре. А як зготуєш рибу?

– Як захочете. Побачимо, що там буде найкращого з їхньої здобичі, а тоді зготуємо так, щоб усім смакувало – і хлопцям, і вам, і Роджерові. Он якого великого жовтохвоста витяг Девід. Він підчепив був одного й перед цим, але впустив. А цей справді здоровенний. От тільки надто далеко хлопець заплив. І рибина досі в нього на гарпуні, а Джо он куди к бісу погріб, аж до Енді.

Томас Хадсон поставив у затінок склянку з коктейлем і підвівся.

– Боже милий! – вигукнув Едді. – А що я казав!

Трохи оддалік, виткнувшись над синявою моря, мов коричневе вітрило рибальського човна, і розтинаючи воду потужними рухами хвоста, високий трикутний плавець швидко посувався до підводної печери в кінці рифу, де хлопець у масці тримав над водою впольовану рибину.

– Боже милий! – сказав Едді. – Акула-молот, та ще й яка величезна. О господи, Томе! Господи боже мій!

Томас Хадсон потім пригадував, що найдужче його вразило, який високий той плавець і як він шарпався то в один, то в другий бік – мов собака, що йде по сліду, – та все ж таки стрімко мчав уперед.

Він ухопив рушницю й вистрілив, цілячись трохи попереду. Вийшов переліт, куля збила сніп бризок, і він згадав, що дуло рушниці густо змащене. А плавець і далі розтинав воду.

– Кинь їй ту кляту рибину! – гукнув Едді до Девіда і, зіскочивши з рубки, гайнув до кубрика.

Томас Хадсон вистрілив знову, і цього разу сніп бризок зметнувся позаду. Він відчув, як йому зсудомило шлунок, неначе щось схопило всередині й не відпускало, і тоді він вистрілив ще раз, цілячись так ретельно й спокійно, як тільки міг, добре усвідомлюючи, що зараз важить цей постріл, але бризки води зметнулися попереду. А плавець і далі посувався вперед із страхітливою неухильністю. Тепер у Хадсона залишався тільки один постріл і жодного патрона в магазині, а тим часом акула була вже ярдів за тридцять від хлопця, так само розтинаючи воду трикутним плавцем. Девід зняв з гарпуна рибину й тримав її в руці, маску він зсунув на чоло і невідривно дивився, як акула наближається до нього.

Томас Хадсон силкувався перебороти напруження й цілити напевне, затамувавши віддих і не думаючи ні про що, крім пострілу; він міцно стискав рушницю і цілився трохи попереду й під самий низ плавця, що шарпався тепер дужче, ніж раніш; аж раптом він почув, як на кормі зацокотів автомат, і побачив навколо плавця бризки води. Потім автомат ударив знову, короткою чергою, і вода зметнулася вузьким снопом біля самої основи плавця. Він вистрелив і собі, й тієї ж миті пролунала ще одна автоматна черга, коротка й туга, і плавець зник під водою, а тоді вода в тому місці завирувала, і величезна акула-молот, – Хадсон такої ніколи й не бачив, – викинулася з моря білим черевом догори й шалено заметалася на спині, збурюючи воду, мов акваплан. Її біле черево безсоромно вилискувало проти сонця, паща завширшки в ярд ніби застигла в кривому осміху, на голові стриміли великі роги з очима на кінцях, і вона підстрибувала й ковзала по воді, а Едді розпорював її біле черево автоматними чергами, залишаючи на ньому темні цятки, що враз червоніли, аж поки вона тріпнулась і зникла під водою, і Томас Хадсон бачив, як вона раз по раз перевертається, ідучи на дно.

– Ану завертайте сюди тих бісових хлопчаків! – почув він крик Едді. – Несила мені більше це бачити.

Роджер уже швидко підпливав до Девіда, а Джозеф затяг Енді в човен і квапливо веслував до них.

– Хай йому чорт, – мовив Едді. – Чи ви бачили коли таку акулу? Хвалити бога, що видно з поверхні, коли вони женуться за здобиччю. Ні, ви бачили, як вона гнала?

– Дай-но мені коробку патронів, – сказав Томас Хадсон. Ноги в нього підтиналися, усередині млоїло. – Ану, гребіть сюди! – гукнув він.

Вони пливли поруч із човном, і Роджер підсаджував Девіда через борт.

– Могли б уже й далі ловити, – сказав Едді. – Тепер усі акули кинуться до неї. Вона принадить їх з усього океану. А ви бачили, Томе, як вона, стерво, викинулась на спину й почала крутитися? Боже милий, ото акулисько! А як наш хлопчина наготувався кинути їй рибину, бачили? Ну й Деві! Ну й молодець!

– Краще нехай пливуть сюди.

– Авжеж, нехай пливуть. То я просто так сказав. Он уже пливуть. Зараз усі будуть тут, не турбуйтеся.

– О боже, ото був жах. Звідки в тебе автомат?

– Та комісар почав був до мене чіплятися, що я держу його вдома, то я сховав його тут, у скриньці під койкою.

– А ти таки вмієш стріляти.

– Ой, та як же не зуміти, коли та бісова акула погнала просто на нашого Деві, а він так і завмер із своєю рибиною в руці, щоб шпурнути їй у пащу. Жде й очей з неї не спускає. Не приведи мені боже ще коли в житті таке побачити.

Човен підійшов до катера, і ловці перелізли через борт. Хлопці були мокрі й дуже збуджені, а Роджер ледве тримався на ногах. Він підійшов до Едді й потиснув йому руку, і Едді сказав:

– Даремно ми дозволили їм ловити аж там за такого припливу.

Роджер похитав головою і обійняв Едді за плечі.

– Це я винен, – провадив Едді. – Я ж тутешній, не те що ви. Отож ви ні в чому не винні. За все маю відповідати я.

– Ти вже відповів, і відповів добряче, – сказав Роджер.

– Е, к бісу, – мовив Едді. – Хто б не поцілив так близько.

– Ти бачив її, Деве? – дуже чемно запитав Ендрю.

– Тільки в самому кінці, а до того лише плавець. Потім побачив усю, і тоді вже Едді її поцілив, а вона пірнула й викинулась на спину.

Едді розтирав його рушником, і Томас Хадсон бачив, що ноги, плечі й спина хлопця досі вкриті сиротами.

– А як вона вистрибнула з води й заметалася на спині! – озвався Том-молодший. – Ніколи ще такого не бачив.

– І навряд чи скоро знову побачиш, – сказав йому батько.

– Ваги в ній, певно, фунтів з тисячу, – мовив Едді. – Навряд чи є в світі більша акула-молот. О боже!.. Роджере, ви бачили той її плавник?

– Бачив, – відказав Роджер.

– А витягти її не можна? – спитав Девід.

– Куди там к бісу, – відповів Едді. – Вона так і пішла перевертом чортзна в яку глибочінь. Десь вона вже сажнів за вісімдесят [69]69
  Морський сажень дорівнює 6 футам (182,8  см).


[Закрыть], і зараз весь океан її жертиме. Оце, мабуть, саме спливаються.

– Шкода, що не можна її підняти, – сказав Девід.

– Нема за чим шкодувати, Деві. У тебе, хлопче, он ще сироти не зійшли.

– Ти дуже злякався, Деві? – спитав Ендрю.

– Так, – відповів Девід.

– А що ти думав робити? – дуже шанобливо спитав Том-молодший.

– Думав кинути їй рибину, – відказав Девід, і Томас Хадсон помітив, як по плечах у нього перебіг короткий дрож. – А тоді вгородити їй у пащу гарпун.

– Сто чортів! – сказав Едді й одвернувся з рушником у руці. – Чого вам дати випити, Роджере?

– Чи не можна якоїсь отрути? – спитав Роджер.

– Облиш, Роджере, – спинив його Томас Хадсон. – Ми всі відповідальні.

– Краще сказати – безвідповідальні.

– Все минулося.

– Ну гаразд.

– Я зроблю коктейль із джином, – сказав Едді. – Том саме пив такий, коли це сталося.

– Он він і досі стоїть.

– Він уже ні к бісу не годиться, – сказав Едді. – Я приготую вам свіжий.

– Ти молодець, Деві, – сказав братові Том-молодший з гордістю в голосі. – Ось повернемось, я розповім про все хлопцям У школі.

– Вони не повірять, – промовив Девід. – Якщо і я піду до тієї школи, нікому не розповідай.

– Чому? – спитав Том-молодший.

– Не знаю, – відказав, скривившись, Девід. І раптом заплакав, наче мале хлоп'я. – А чорт, я не знесу, якщо вони не повірять!

Томас Хадсон узяв його на руки й пригорнув до грудей, а обидва брати відвернулись, і Роджер також одвів погляд убік, а тоді на палубу вийшов Едді з трьома коктейлями, вмочивши великий палець в одну із склянок. Томас Хадсон здогадавсь, що він уже не раз прикладався до пляшки в камбузі.

– Що з тобою, Деві? – спитав він. – Нічого.

– От і добре, – мовив Едді. – Отаке мені чути до вподоби, бісів хлопчиську. Ану годі рюмсати, злазь з рук, і нехай твій батько вип'є.

Девід став на ноги й виструнчився.

– А коли відплив, тут можна ловити? – спитав він Едді.

– Лови собі й нічого не бійся, – відказав той. – Хіба що мурен. А великих хижаків не буде. Коли відплив, тут надто мілко.

– То можна буде, тату?

– Ну, коли Едді так вважає. Його слово тут закон.

– Казна-що ви городите, Томе, – мовив Едді, аж сяючи з утіхи. Сяяли його змащені меркурохромом губи, сяяли набіглі кров'ю очі. – Та якби хто не влучив те поганюче акулисько із своєї тріскачки, то нехай би викинув її к бісу, поки не вскочив у халепу.

– Ну, ти влучив, ще й не раз, – запевнив його Томас Хадсон. – Влучив так, що краще й не треба. Мені бракує слів, щоб сказати тобі як.

– А не треба й казати, – мовив Едді. – Досить того, що мені довіку з-перед очей не йтиме, як те паскудне страховидло шугало на спині. Чи ви бачили коли щось бридкіше?

Вони сиділи на палубі, чекаючи обіду, і Томас Хадсон дивився на те місце на морі, де акула пішла на дно. Джозеф підплив туди човном і зазирнув через борт у глибинний окуляр.

– Щось бачиш? – гукнув йому Томас Хадсон.

– Надто глибоко, містере Томе. Вона під риф пішла. Лежить тепер десь там на дні.

– Добре було б вирізати її щелепи, – сказав Том-молодший. – Відбілити їх і почепити вдома, га, тату?

– Мені, мабуть, через них страхіття снилися б, – озвався Ендрю. – Добре, що нам тепер їх не дістати.

– А який був би трофей, – провадив Том-молодший. – Було б що показати в школі.

– Коли б ми їх і дістали, вони належали б Девові, – сказав Ендрю.

– Ні, вони належали б Едді, – заперечив Том-молодший. – А я б його попрохав, і, гадаю, він оддав би їх мені.

– Він оддав би їх Девові, – не поступався Ендрю.

– Навряд чи варто тобі, Деве, сьогодні знову плавати, – сказав Томас Хадсон.

– Та це ж іще коли буде, аж після обіду, – озвався Девід. – Нам доведеться почекати відпливу.

– Я маю на думці лови.

– Едді сказав, що можна.

– Я чув. Але в мене й досі душа не на місці.

– Але ж Едді знає.

– То ти не хочеш зробити мені цей подарунок?

– Ну, звісно, тату, коли ти просиш. Але я так люблю плавати під водою. Мабуть, найдужче за все інше. До того ж Едді каже…

– Гаразд, – мовив Томас Хадсон. – Адже подарунки випрошувати не заведено.

– Тату, ти не так мене зрозумів. Якщо ти не хочеш, я не піду. Та тільки Едді сказав…

– А мурени? Едді казав про мурен.

– Тату, але ж мурени є завжди. Ти сам навчав мене не боятися мурен, казав, як з ними поводитись, і як їх стерегтися, і в яких норах вони живуть.

– Знаю. Але я ж таки й пустив тебе туди, куди запливла акула.

– Тату, ми всі там були. Не бери на себе великої вини. Просто я заплив надто далеко, а перед тим упустив з гарпуна великого жовтохвоста, ото від нього й пішов дух крові та принадив акулу.

– А ти бачив, як вона примчала? Наче добрий гончак, – сказав Томас Хадсон. Він силкувався погамувати хвилювання. – Я й раніше помічав, як швидко вони женуть на здобич. Одна така жила коло Великої скелі, то щоразу так перла на дух наживки… Мені дуже соромно, що я не поцілив цю.

– Ти щоразу влучав зовсім близько, – сказав Том-молодший.

– Еге ж, влучав, тільки не влучив.

– Її принадив не я, тату, – сказав Девід. – Рибина її принадила.

– А проте вона б і на тебе напала, – озвався Едді. Він накривав на стіл. – Не обдурюй себе – ще й як напала б, бо від тебе пахло рибою й у воді була риб'яча кров. Та вона б і на коняку напала, й на кого хочеш. Ой боже, та годі вже про це. А то мені доведеться ще раз хильнути.

– Едді, – сказав Девід. – А у відплив тут справді безпечно?

– Авжеж. Хіба я тобі не казав?

– Ти маєш якусь свою мету, еге ж? – запитав Девіда Томас Хадсон. Він перестав дивитися на море і тепер почував себе добре. Він розумів: те, що робить Девід, потрібно йому, хоч яка б там була причина; розумів і те, що сам він повівся щодо хлопця себелюбно.

– Тату, я ж тільки кажу, що найдужче люблю плавати під водою, а сьогодні такий гарний для цього день. Хто зна, чи потім не задме…

– Та й Едді каже… – перебив його Томас Хадсон.

– Та й Едді каже… – зраділо всміхнувся до нього Девід.

– Едді каже: хай вам усім сто чортів. Сідайте вже їсти, поки я не викинув усе це к бісу за борт. – Він стояв, тримаючи миску салату й таріль із смаженою рибою та картопляним пюре. – А де це Джо?

– Поїхав шукати акулу.

– Здурів він, чи що!

Коли Едді спустився вниз і Том-молодший почав передавати іншим тарілки, Ендрю пошепки спитав батька:

– Тату, а Едді п'яниця?

Томас Хадсон розкладав по тарілках холодний картопляний салат під маринадом, посиланий крупнисто змеленим чорним перцем. Він навчив Едді готувати його так, як це робили в барі Ліппа у Парижі, і то була одна з найсмачніших страв, що їх Едді подавав на катері.

– А ти бачив, як він застрілив акулу?

– Ну звісно.

– П'яниці так не стріляють.

Він наклав салату в тарілку Ендрю, а потім собі.

– Я тільки через те спитав, що мені звідси видно камбуз і, поки ми тут сидимо, я бачив, як він разів вісім прикладався до пляшки.

– То його власна пляшка, – пояснив Томас Хадсон і підклав Ендрю ще салату. Він ніколи не бачив, щоб хтось їв так швидко, як Ендрю. Хлопець казав, що навчився цього в школі. – Старайся їсти повільніше, Енді. А пляшку на катер Едді сам собі приносить. Майже всі справжні кухарі трохи випивають. А деякі й добряче п'ють.

– Я вже вісім разів бачив. А ось тепер дев'ятий.

– Хай тобі чорт, Ендрю, – мовив Девід.

– Не лайтеся, – звелів Томас Хадсон обом. Том-молодший і собі докинув слово:

– Добрий, чудовий чоловік рятує життя твоєму братові, та досить йому раз чи кілька разів ковтнути з пляшки, як ти обзиваєш його п'яницею. Не місце тобі серед людей.

– Я не обзиваю його. Просто запитав тата, щоб знати, чи він не п'яниця. І взагалі я не проти п'яниць. Тільки хочу знати, чи людина п'яниця, чи ні.

– Ось нехай лиш я розживуся десь на гроші, то першим ділом куплю Едді пляшку того, що він п'є, і вип'ю разом з ним, – урочисто промовив Том-молодший.

– Це що за розмова? – Над трапом з'явилася голова Едді у зсунутому на потилицю старому фетровому капелюсі, з-під якого визирала смужка незасмаглої шкіри на чолі, і з сигарою в кутку намащеного меркурохромом рота, – Нехай я тільки побачу, що ви п'єте щось міцніше за пиво, то душу з вас витрушу. З усіх трьох. Щоб я й слова од вас не чув про випивку. Дати ще пюре?

– Зробіть ласку, Едді, – відповів Том-молодший, і Едді повернувся вниз.

– Оце вже десятий, – сказав Ендрю, дивлячись понад трапом.

– Та припни ти язика, вершнику, – звелів йому Том-молодший. – Невже ти не маєш поваги до чудової людини?

– Поїж іще риби, Девіде, – сказав Томас Хадсон.

– А де тут той великий жовтохвіст?

– Мабуть, його ще не засмажено.

– Тоді я візьму цього жовтого окуня.

– Вони аж солодкі на смак.

– Певне, з гарпуна такі смачні, бо кров із них витікає, та ще як їсти одразу.

– Тату, можна мені запросити Едді випити з нами? – спитав Том-молодший.

– А чого ж, – відказав Томас Хадсон.

– Він уже випив раз. Хіба ти не пам'ятаєш? – втрутився Ендрю. – Коли ми тільки-но піднялися на катер, він випив з нами. Пригадай-но.

– Тату, можна мені запросити його випити з нами ще раз і попоїсти?

– Ну звісно, – сказав Томас Хадсон.

Том-молодший спустився в камбуз, і Томас Хадсон почув, як він говорить до Едді:

– Едді, тато запрошує вас налити собі чогось і піднятися випити й попоїсти разом з нами.

– Дурниці, Томмі, – мовив Едді. – Я ніколи не їм серед дня. Як уранці поснідаю, так аж до вечора.

– Ну, а випити з нами не хочете?

– Та я вже випив, Томмі.

– Тоді випийте ще раз зі мною, а мені дайте пляшку пива, гаразд?

– Авжеж, хай йому чорт, – сказав Едді, і Томас Хадсон почув, як відчинився й зачинився льодовник. – За тебе, Томмі.

Томас Хадсон почув, як цокнули одна об одну пляшки. Він глянув на Роджера, але Роджер дивився на океан.

– За вас, Едді, – почув він голос Тома-молодшого. – Для мене велика честь випити з вами.

– Дурниці, Томмі, – відказав Едді. – Це для мене честь випити з тобою. Я чудово почуваю себе, Томмі. Ти бачив, як я підстрелив те акулисько?

– Ну звісно, бачив, Едді. То ви не хочете попоїсти з нами?

– Ні, Томмі. Справді не хочу.

– А хочете, я посиджу з вами тут, щоб вам не пити самому?

– Дурниці, Томмі. Не треба нічого вигадувати, зрозумів? І пити мені зовсім не треба. І взагалі нічого не треба, оце тільки трохи покуховарити та заробити собі на прожиток. Я й так достобіса добре себе почуваю, Томмі. Ти бачив, як я її підстрелив? Справді бачив?

– Едді, то було найкраще, що я будь-коли бачив. Просто я спитав, чи не треба мені побути з вами, щоб ви не почували себе самотнім.

– Я ніколи в житті не почував себе самотнім, – відказав йому Едді. – Мені дуже добре, і я маю тут щось таке, від чого стає ще краще.

– І все-таки, Едді, я хотів би посидіти з вами.

– Ні, Томмі. Бери-но ти оцей таріль з рибою та неси нагору, туди, де твоє місце.

– А тоді я хочу вернутись і посидіти з вами.

– Я ж не хворий, Томмі. От якби я захворів, то тоді був би радий, щоб ти посидів зі мною. А я почуваю себе так, що кращого й бажати годі.

– Едді, а ви певні, що вам вистачить цієї пляшки?

– Авжеж, хай йому чорт. Ну, а як не вистачить, то позичу в Роджера чи в твого старого.

– Гаразд, тоді я понесу рибу туди, – сказав Том-молодший. – Я дуже радий, Едді, що вам так добре. Це просто чудово.

Він виніс нагору таріль із жовтохвостами та жовтими й білими окунями. Кожна рибина була глибоко надрізана по боках трикутниками, так що біліло м'ясо, і добре засмажена, з хрусткою коричневою шкоринкою. Том-молодший взявся розкладати рибу всім за столом.

– Едді дуже дякує тобі, але він уже випив, – сказав він. – А їсти вдень не звик. Як риба, смачна?

– Чудова, – відповів Томас Хадсон.

– Їжте, будь ласка, – сказав Том-молодший Роджерові.

– Гаразд, – озвався той. – Спробую.

– Ви ще нічого не їли, містере Девіс? – запитав Ендрю.

– Ні, Енді. Але зараз їстиму.