Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 57 страниц)

– Тепер ми підемо навпростець, – сказав Нік. – Доберемось до старої просіки, а звідти ти вже можеш вертатись назад, якщо справді хочеш.

Він зняв з плеча клунок, поклав під дерево, а сестра прихилила до нього рушницю.

– Присядь, Мала, перепочинь, – мовив Нік. – Ми обоє втомились.

Він простягся на землі, поклавши голову на клунок, а сестра лягла поруч, притулившись щокою до його плеча.

– Я не піду назад, Нікі, якщо ти не відішлеш мене, – сказала вона. – І не хочу сваритися. Обіцяй, що ми не сваритимемось.

– Обіцяю.

– А я більше не згадуватиму тобі про Труді.

– Дідько з нею!

– Я хочу бути тобі добрим помічником.

– Ти й так мій помічник. Не зважай, якщо мені раптом стане тоскно на душі, й не думай, що це я почуваюся з тобою самотнім.

– Гаразд. Ми піклуватимемось одне про одного, і нам буде дуже добре. Ми будемо розважатися.

– Так, і ми почнемо зараз.

– А мені весь час було з тобою добре.

– Нас чекає ще один нелегкий перехід, а потім ще один по-справжньому важкий, – і ми на місці. Можна зачекати, поки розвидніється, а тоді рушати. Ти поспи, Мала. Тобі тепло?

– Так, Нікі. Я надягла светра.

Вона згорнулась клубочком біля нього й заснула. Трохи згодом Нік теж заснув. Він проспав години зо дві, поки його збудило світло дня.

Нік довго кружляв по молодому лісі, поки вони вибрались на стару просіку.

– Ми не могли залишити слідів, бо зійшли з головної дороги, – пояснив він сестрі.

Стара просіка так заросла, що доводилось раз у раз нахилятися, щоб не чіплятись за гілки.

– Наче в тунелі, – сказала сестра.

– Незабаром порідшає.

– Я вже раніше бувала тут?

– Ні. Це значно далі од тих місць, куди я брав тебе на полювання.

– Ця просіка виведе нас до схованки?

– Ні, Мала. Нам ще доведеться пробиратись крізь довгі важкі завали. Там, куди ми йдемо, ще ніхто не бував.

Вони прямували старою просікою, а потім звернули на іншу, зарослу ще більше. Тоді вибрались на галявину, де стояли порожні хатини лісорубів. Хатини були дуже старі, й дахи на деяких з них попровалювались. Зате поблизу било джерело, з якого вони обоє напились. Сонце ще не зійшло, і Нік із сестрою о цій ранній порі відчували голод і втому після довгої дороги.

– Тут скрізь росли ялиці, – сказав Нік. – їх вирубали тільки задля кори, а деревину так і не використали.

– А як же дорога?

– Певно, спершу рубали в глибині лісу, а потім тягли кору аж до шляху і тут складали на купи, щоб тихцем її вивезти. Врешті-решт вони вирубали все аж до дороги і склали кору тут, а самі вшились.

– А наша схованка буде за цими завалами?

– Так. Ми виберемось звідси, потім пройдемо трохи дорогою, потім буде ще один завал, а далі вже почнеться незайманий ліс.

– Як же вони могли лишити все те, що вирубали?

– Не знаю. Мабуть, цей ліс належав тому, хто не хотів його продавати. Вони багато накрали скраю лісу і сплатили за те дерево податок. Але багато ще й досі залишилось тут, його звідси нема як вивезти.

– То чому люди не використовують річку? Кудись же вона тече?

Вони сіли відпочити перед важким переходом через завал, і Нікі вирішив усе їй пояснити.

– Ось глянь, Мала. Річка перетинає ту головну дорогу, якою ми йшли, а тоді тече землею, що належить одному фермерові. Він обгородив її під пасовище й тепер проганяє всіх, хто хоче там порибалити. От люди й зупиняються на містку перед обгородженою ділянкою. А біля того відтинку річки, куди можна дістатись, перейшовши луку з другого боку фермерського будинку, пасеться його бик. Такий лютий, що нікого й близько туди не підпускає. Це найлихіший бугай, якого я будь-коли бачив; тепер він теж там пасеться і весь час підступно ганяється за людьми. Далі фермерові землі кінчаються і починаються мочарі; треба добре знати ці місця, щоб перейти через них. Та навіть коли й знаєш, там небезпечно. А далі вниз за течією наша схованка. Ми підійдемо до неї манівцями через горби. А ще далі за течією починається справжнє болото, погане болото, через яке не можна пробратись. Ну, а тепер рушаймо, найтрудніше в нас ще попереду.

Важкі та найважчі місця вони вже здолали. Нікові довелось перелізти через безліч повалених стовбурів – одні були вищі за нього, інші сягали йому до пояса. Він брав рушницю, клав її на стовбур, тоді підтягував нагору сестру, а додолу вона скочувалась уже сама; або спершу спускався сам, брав рушницю і допомагав дівчинці. Вони перелазили й обминали цілі купи ломаччя і дуже спітніли. Пилок від жовтозілля та дурману припорошив волосся Малій, і вона почала чхати від нього.

– Як мені набридли ці завали, – сказала вона Нікові. Вони спочивали зверху на великій колоді; там, де вони сиділи, виднівся кільцевий надріз від пилки. Кільце було сіре на сірій гнилій деревині, і довкола валялися довгі сірі стовбури та сіре ломаччя, й буяло яскраве дике зілля.

– Це вже останній, – відповів Нік.

– Я їх ненавиджу, – сказала сестра. – І це кляте зілля, наче квіти на зарослому цвинтарі, який уже ніхто не доглядає.

– Тепер ти розумієш, чому я не хотів, щоб ми пробирались тут уночі?

– Ми б і не змогли.

– Так. Тут ми вже в безпеці. Далі вже буде легше.

З пекучого сонця вони увійшли в тінь велетенських дерев. Завали тяглися аж до кінця гребеня і переходили на той бік, а потім починався ліс. Тепер вони ступали по брунатному лісовому килимі, і він видавався пружним та прохолодним під ногами. Підліску тут не було, але дерева повиганялись на шістдесят футів і гілля починалось аж угорі. В тіні було прохолодно, і Нік чув, як високо в кронах дерев шелестів вітрець. Сонце не проникало крізь товщу листя й гілок угорі, і Нік знав, що так буде майже до полудня. Сестра йшла поруч, тримаючись за його руку.

– Мені не страшно, Нікі. Але я тут почуваю себе якось дивно.

– Я теж, – сказав Нік. – Завжди.

– Я ще ніколи не бувала в такому лісі.

– Це все незайманий бір.

– Ми довго будемо по ньому йти?

– Довгенько.

– Я боялася б, якби йшла сама.

– Я себе почуваю тут якось дивно. Але мені не страшно.

– Я це перша сказала.

– Знаю. Можливо, ми говоримо так тому, що нам страшно.

– Ні. Мені не страшно, бо я з тобою. Проте я знаю, що сама боялася б. Ти був тут з кимось іншим?

– Ні, тільки сам.

– І ти не боявся?

– Ні. Але я завжди почуваю себе тут якось дивно, так як мав би почувати себе в церкві.

– Нікі, а там, де ми будемо жити, не так велично, як тут, ні?

– Ні. Не бійся. Там веселіше. Але тут тобі повинно сподобатись. Саме такими були ліси в прадавні часи. Це, мабуть, останній незайманий край із тих, що лишились. Ніхто ніколи сюди не доходить.

– Я люблю прадавні часи. Та мені б не хотілось, щоб усе було таке величне.

– А воно й не було таке величне. Тільки ялицеві ліси.

– Тут так гарно йти. Я гадала, що гарно тільки за нашим будинком. Але тут краще. Нікі, ти віриш у бога? Можеш не відповідати, якщо не хочеш.

– Я не знаю.

– Гаразд. Можеш не казати. Але ти не будеш проти, коли я ввечері читатиму молитви?

– Ні. Я навіть нагадаю тобі, якщо ти забудеш.

– Дякую. Бо, знаєш, у такому лісі я згадую про бога.

– Ось чому собори будують такими величними, як цей ліс.

– Ти ніколи не бачив собору, правда?

– Не бачив. Але я читав про них і можу собі уявити. Найкращий із них – те, що нас зараз оточує.

– Як ти гадаєш, ми коли-небудь зможемо поїхати до Європи й побачити собор?

– Ну звичайно. Тільки спершу мені треба виплутатися з цієї халепи й навчитись заробляти гроші.

– Ти думаєш, що колись зможеш заробляти тим, що писатимеш?

– Якщо я навчусь добре писати.

– А може, тобі б це вдалося, коли б ти писав веселіші речі? Так казала мама. Вона вважає, що всі твої твори смутні.

– Надто смутні для «Сент-Ніколаса», – сказав Нік. – Там вони нікому не до вподоби, хоча ніхто мені цього не каже.

– Але ж «Сент-Ніколас» наш улюблений журнал.

– Так, – відповів Нік. – Проте я надто смутний для нього. І надто молодий.

– А коли людина стає немолода? Коли одружиться?

– Ні. Поки ти виростеш, тебе запроторять у виправну колонію, а після того як станеш дорослим, – у в'язницю.

– Тоді я рада, що ти ще не дорослий.

– Мене нікуди не запроторять, – сказав Нік. – І не розмовляймо про такі сумні речі, навіть якщо я про них пишу.

– Я не казала, що ти пишеш про сумні речі.

– Знаю. Проте всі інші так кажуть.

– Не журись, Нікі, – мовила сестра. – Цей ліс робить нас надто серйозними.

– Ми з нього скоро виберемось, – відповів Нік. – І тоді ти побачиш, де ми житимемо. Ти зголодніла, Мала?

– Трохи.

– Ще б пак, – сказав Нік. – Ми з'їмо кілька яблук.

Вони спускалися довгим схилом і раптом попереду, між стовбурами дерев, угледіли сонячне світло. Тут, на узліссі, де-не-де росла зимолюбка й мітчела, і лісовий грунт під ногами оживав від барвистого зілля. За деревами вони побачили розлогу луку, яка похило спускалась до білих беріз над річкою. Нижче від смуги беріз видніла темна зелень болота, що поросло кедрами, а за болотом бовваніли темно-блакитні гори. Між горами була розтока озера, але вони її звідси не бачили. Тільки здогадувалися, що вона десь там, у долині.

– Ось і криничка, – сказав Нік сестрі. – А тут, де каміння, раніше був мій табір.

– Це прекрасне, прекрасне місце, Нікі! – вигукнула дівчинка. – А озеро ми теж побачимо?

– Там далі є місцина, звідки його добре видно. Але нам ліпше розташуватись тут. Я назбираю дров, і ми приготуємо сніданок.

– Це паленище дуже давнє.

– Так, це дуже давня стоянка, – сказав Нік. – Ці закурені камені лишились ще від індіанців.

– Як же ти вийшов на неї просто через ліс, без стежки і без зарубок на деревах?

– А ти не помітила позначок на трьох кряжах? – Ні.

– Колись я тобі їх покажу.

– Це ти їх поробив?

– Ні. Вони тут ще з давніх часів.

– Чому ж ти мені їх не показав?

– Не знаю, – сказав Нік. – Мабуть, хотів похизуватись.

– Нікі, вони ніколи нас тут не знайдуть.

– Сподіваюсь, що ні, – промовив Нік.

Приблизно в той час, коли Нік та його сестра підходили до першого завалу, доглядач, що спав на веранді, пробуркався від сонця; будинок стояв над озером у затінку дерев, і сонце, піднявшись над відкритим схилом, засвітило йому прямо в обличчя.

Вночі доглядач вставав напитись води, і коли повернувся з кухні, то влігся на підлозі, підмостивши подушечку одного з крісел собі під голову. Тепер, пробуркавшись, розшолопав, де він, і підвівся. Спав він на правому боці, бо під лівою пахвою в нього в кобурі був револьвер «сміт і весон» 38-го калібру. Прокинувшись, він помацав, чи зброя на місці, відвернувся від сонячного проміння, що різало очі, й пішов до кухні; там зачерпнув води з відра біля кухонного столу. Дівчина-служниця саме розпалювала у плиті, й доглядач звернувся до неї:

– А як із сніданком?

– Нема сніданку, – сказала дівчина. Вона спала в хатині за будинком і зайшла до кухні півгодини тому. Розпростертий на підлозі доглядач і майже порожня пляшка віскі на столі викликали в неї страх і огиду. Потім це її розізлило.

– Що значить «нема сніданку»? – запитав доглядач, все ще тримаючи в руці кухля.

– Нема, та й годі.

– Тобто як?

– Нема чого їсти.

– А кава?

– Нема й кави.

– А чай?

– Нема чаю. Нема бекону. Нема кукурудзяного борошна. Нема солі. Нема перцю. Нема кави. Нема згущених вершків. Нема гречаного борошна від тітки Джемайми. Нічого немає…

– Що ти верзеш? Учора ввечері тут було повно харчів.

– А тепер немає. Мабуть, бурундуки порозтягали. Почувши їхню розмову, південець устав і зайшов до кухні.

– Як ви почуваєте себе? – запитала його дівчина. Доглядач не звернув на неї ніякої уваги.

– Що тут таке, Евансе? – спитай він товариша.

– Цей сучий син приходив сюди ввечері й набрав собі купу харчів.

– Не лайтеся в моїй кухні, – сказала служниця.

– Давай вийдемо, – промовив південець.

Вони вийшли на веранду й причинили за собою кухонні двері.

– Що це означає, Евансе? – південець показав на пляшку «Олд грін рівер», в якій віскі лишилося менше ніж на чверть. – Скільки ж ти в біса хильнув?

– Я пив, скільки й ти. Сидів коло столу… – І що ж ти робив?

– Чекав, чи не заявиться цей клятий Адамсів хлопець.

– І дудлив віскі!

– Ні. Я сидів, а потім устав і пішов до кухні напитися води. Десь о пів на п'яту я ліг тут, під дверима, щоб трохи подрімати.

– Чому ж ти не ліг під дверима кухні?

– Звідси його було б краще видно, якби він прийшов.

– Ну, а далі?

– Мабуть, він заліз до кухні через вікно і все повиносив.

– Бичачий кізяк!

– А ти що робив? – спитав місцевий доглядач.

– Я так само спав.

– От бачиш. Нема чого сваритися. Це нам нічого не дасть.

– Скажи тій служниці, щоб вийшла сюди.

Дівчина вийшла з кухні, й південець звернувся до неї:

– Скажи місіс Адамс, що ми хочемо з нею поговорити.

Та нічого не відповіла, проте попрямувала до кімнати, причинивши за собою двері.

– Неси сюди повну й порожню пляшки, – сказав південець. – Його тут так мало, що вже не нап'єшся. Тобі дати?

– Ні, дякую. Я ще маю сьогодні працювати.

– То я вип'ю сам, – мовив південець. – І буде порівну.

– Я нічого не пив, коли ти пішов, – уперто повторив місцевий доглядач.

– Чому ти затявся на цій лайнячій брехні?

– Це не лайняча брехня. Південець опустив пляшку.

– Ну, що вона сказала? – спитав він дівчину, яка саме вийшла на веранду.

– У неї мігрень, і вона не може з вами зустрітися. Каже, у вас є ордер. Каже, що ви можете робити трус, якщо хочете, а потім іти геть.

– Що вона сказала про хлопця?

– Що не бачила його й нічого про нього не знає.

– А де решта дітей?

– Поїхали в Шарлевуа.

– До кого?

– Я не знаю. І вона теж не знає. Вони поїхали на танці, сказавши, що залишаться на неділю в друзів.

– А що то за дитина крутилася тут учора?

– Я нікого тут учора не бачила.

– Як не бачила, коли вона була тут?

– Може, приходив хтось із друзів наших дітей. А хлопчик чи дівчинка?

– Дівчинка, років одинадцяти-дванадцяти, темноволоса й з карими очима, веснянкувата й дуже засмагла. Така в штанях, в хлопчачій сорочці і боса.

– У нас таких багато, – промовила дівчина. – Ви сказали, років одинадцяти-дванадцяти?

– А, чорт! – вилаявся південець. – Із цих селюків нічого не витягнеш.

– Якщо ми селюки, то хто ж тоді він? – Дівчина глянула на місцевого доглядача. – Хто тоді містер Еванс? Його діти ходили зі мною до однієї школи.

– Що це за дівчинка? – спитав її Еванс. – Скажи, Сузі, бо я все одно дізнаюсь.

– Відкіль мені знати, – відповіла служниця. – Нині сюди з'їжджається стільки людей. Я почуваю себе тут, наче у великому місті.

– Ти ж не хочеш, щоб у тебе були неприємності, правда. Сузі? – запитав Еванс.

– Ні, сер.

– А можуть бути.

– Ви ж, мабуть, теж не хочете, щоб у вас були неприємності, правда? – спитала Сузі.

Запрягаючи коней, південець сказав:

– Не дуже ми з тобою відзначились, еге ж?

– Він таки випорснув від нас, – мовив Еванс. – Тепер у нього є харчі й, певно, рушниця. Але він ще недалеко. Я можу спіймати його. Ти вмієш ходити по сліду?

– Ні. Не дуже. А ти?

– Хіба по снігу, – засміявся другий доглядач.

– А нам і не треба вистежувати його. Нам головне зметикувати, де він може бути.

– Він би не брав так багато харчів, якби тікав на південь. Узяв би що-небудь і попростував би до залізниці.

– Що зникло з дровітні, я не можу сказати. Але в кухні він набрав чимало. Отже, кудись прямує. Я розпитаю про всіх його друзів. А ти зробиш усе можливе, щоб не дати йому потрапити в Шарлевуа, Петоскі, Сент-Ігнас та Шібойген. Куди б ти пішов, якби був на його місці?

– На Верхній Півострів.

– Я також. І він там бував. На поромі його було б найлегше схопити. Але до Шібойгена страх як далеко, і він знає цю місцевість не гірше від нас.

– Їдьмо краще до Пакарда. Ми ж збирались сьогодні все з'ясувати.

– А що йому завадить піти на південь через Іст-Джордан і Гранд-Траверс?

– Нічого. Але для нього ці місця чужі. Він піде туди, де йому все знайоме.

Сузі вийшла надвір, коли вони вже відчиняли браму.

– Можна, я під'їду з вами до крамниці? Мені треба купити харчів.

– А чому ти думаєш, що ми їдемо саме до крамниці?

– Ви ж казали вчора, що хочете побачити містера Пакарда.

– А як назад? Як ти все донесеш?

– Я гадаю, що хто-небудь підвезе мене. Може, хтось їхатиме на озеро. Сьогодні ж субота.

– Гаразд. Сідай, – сказав місцевий доглядач.

– Дякую, містере Еванс, – відповіла Сузі.

Біля пошти й крамниці Еванс прив'язав коней і, перед тим як зайти досередини, вони з південцем перекинулися ще кількома словами.

– Я нічого не міг випитати в цієї клятої Сузі.

– А що ж ти хотів!

– Пакард непоганий чолов'яга. Його люблять в окрузі. Цю справу з фореллю йому не пришиєш ніяк. Він не з лякливих, і нам не варто псувати з ним стосунки.

– Гадаєш, він може нам посприяти?

– Якщо діяти обережно.

– Ходімо до нього.

Зайшовши до крамниці, Сузі швидко поминула скляні вітрини, одкриті барильця, ящики, полиці з консервами, не помічаючи нікого й нічого, аж поки не дійшла до поштового відділення, де стояли сейфи і видавалась кореспонденція до запитання. Віконечко для відвідувачів було опущене, і вона пройшла далі, в глибину приміщення. Містер Пакард ломиком відкривав дерев'яний ящик. Він глянув на неї і всміхнувся.

– Містере Джон, – швидко ааговорила дівчина. – Зараз сюди зайдуть ті два інспектори, які ловлять Нікі. Він утік учора ввечері, і сестричка теж пішла з ним. Ви не прохопіться. Його мати знає про це, так що все гаразд. Вона їм нічого не скаже.

– Він забрав з дому всі харчі?

– Та майже.

– Підбери все, що потрібно, і склади список, а потім ми з тобою все підрахуємо.

– Вони зараз сюди зайдуть!

– Вийди задніми дверима, а тоді зайди з вулиці. А я піду й побалакаю з ними.

Сузі обійшла кругом довгастої будівлі й піднялась на ганок з вулиці. Цього разу вона вже помітила все, коли заходила: впізнала індіанців, які прийшли з кошиками, двох індіанських хлоп'ят, які розглядали рибальську снасть у вітринах ліворуч. Вона побачила всі патентовані ліки в другій вітрині й згадала тих, хто мав звичай їх купувати. Колись ціле літо вона прослужила в цій крамниці, і їй було добре відомо, що означають загадкові літери й цифри, виведені олівцем на картонних коробках для взуття, для калош, вовняних шкарпеток, рукавиць, кепок та светрів. Вона знала, скільки коштують кошики, що їх принесли індіанці, а також, що пора вже надто пізня, аби виторгувати за них добрі гроші.

– Чому ви так пізно їх принесли, місіс Тейбшоу? – запитала Сузі індіанку.

– Бо Четверте липня дуже веселе свято, – засміялась та.

– А як Біллі? – поцікавилася Сузі.

– Не знаю, Сузі. Я не бачила його вже чотири тижні.

– Чому ви не понесете кошики до готелю й не спробуєте їх продати приїжджим? – сказала Сузі.

– Я вже якось носила, – відповіла місіс Тейбшоу.

– Треба носити щодня.

– Туди далеко йти, – сказала місіс Тейбшоу.

Поки Сузі розмовляла зі знайомими й складала список потрібних продуктів, обидва доглядачі зайшли до комори містера Джона Пакарда.

У містера Джона були сіро-блакитні очі, темне волосся й темні вуса. Він завжди мав такий вигляд, наче забрів у свою крамницю ненароком. Колись, ще замолоду, містер Джон виїхав з північного Мічігана на цілих вісімнадцять років, і нині він більше скидався на шерифа чи чесного картяра, ніж на власника крамниці. Свого часу він тримав веселі салуни, і справи його йшли добре. Але після того як ліси навкруги повирубували, він купив клапоть землі й осів на місці. Кінець кінцем, коли жителі округи одержали деякі пільги від властей, містер Джон купив цю крамницю. На той час він був уже власником готелю. Але, за його словами, готель без бару нічого не вартий, отож він майже ніколи там не з'являвся. Готелем керувала місіс Пакард. Вона була шанолюбніша, ніж містер Джон, а той запевняв, що не бажає гаяти час на людей, яким кишеня дозволяє відпочивати де завгодно, а вони приїздять до готелю без бару й розсідаються на веранді у кріслах-гойдалках. Він називав приїжджих «дармограями» і глузував з них перед місіс Пакард, але вона любила його і ніколи не ображалась, коли він її піддражнював.

– Про мене, зви їх дармограями, – сказала вона йому якось, коли вони вже лежали в ліжку. – Мені було не з медом, але я й досі та сама жінка, до якої ти ще можеш позалицятися, правда?

Місіс Пакард подобались заїжджі, бо деякі з них були освічені люди, а за словами містера Джона, вона любила культуру так, як лісоруби любили «Піерлес» – славнозвісний жувальний тютюн. Чоловік щиро поважав її потяг до культури, оскільки вона казала, що любить культуру так, як він міцне контрабандне віскі, додаючи: «А ти, Пакарде, не мороч собі нею голови. Я тебе не змушую. Але для мене це щось надзвичайне».

Містер Джон відповідав, що нехай вона собі напихається тією культурою по саму зав'язку, аби тільки його не посилала в Чотоко чи на спеціальні «Курси самовдосконалення». Він ходив на церковні відправи й релігійні зібрання, але ніколи не був у Чотоко. Він казав, що ці відправи й зібрання досить нудні, та після них принаймні можна розважитись, спостерігаючи, як прокидається хтивість у тих, хто найпалкіше молився. А от йому ще ніколи не траплялись такі, які після подібного зібрання сплатили б власний рахунок. Місіс Пакард, розповідав він Нікові Адамсу, починає непокоїти спасіння його безсмертної душі щоразу, коли вона вислухає проповідь котрогось із тих місіонерів, що схожі на знаменитого Джіпсі Сміта, але, зрештою, виявляється, що він, Пакард, і сам дуже схожий на цього Джіпсі Сміта, і все знову стає на свої місця. А Чотоко – це взагалі щось химерне. Може, культура й вартісніша від релігії, думав містер Джон. Але сприймати її треба спокійно, тверезо. А вони ж там шаленіють. І, йому здається, не з самої тільки примхи, ні.

– Ті зібрання в Чотоко їх чимось ваблять, – говорив він Нікові Адамсу. – Це, мабуть, схоже на секту трясунів, тільки розумову. Ти колись це докладно вивчиш і скажеш мені свою думку. Адже ти хочеш стати письменником, і тобі треба швидше вивчити їх. Не дай нікому себе обскакати.

Містер Джон любив Ніка Адамса, бо в хлопцеві, за його словами, сидів первородний гріх. Нік не знав, що воно таке, але пишався цим.

– Тобі буде в чому каятись, хлопче, – казав містер Джон Нікові. – А це одна з найприємніших речей, які взагалі існують. Ти завжди можеш вирішити, каятись тобі чи ні. Але суть у тім, щоб було в чому каятись.

– Я не хочу робити нічого лихого, – відповів тоді Нік.

– І я не хочу, щоб ти робив, – сказав містер Джон. – Але ти жива людина й будеш грішити. Тільки не треба брехати й красти. Всім доводиться часом кривити душею. А ти вибери собі кого-небудь, кому ти ніколи не збрешеш.

– Я вибираю вас.

– Добре. Ніколи не обманюй мене, навіть у дрібницях, а я ніколи не обманю тебе.

– Я спробую, – сказав Нік.

– Е, ні, – промовив містер Джон. – Тут треба бути певним.

– Гаразд, – відповів Нік. – Я ніколи вам не брехатиму.

– А що сталося з твоєю дівчинкою?

– Казали, що вона працює в місті, в зоопарку.

– Вона вродлива і завжди мені подобалась, – сказав містер Джон.

– Мені теж, – сказав Нік.

– Не треба брати це надто близько до серця.

– Я нічим не можу тут зарадити, – сказав Нік. – Вона ні в чому не винна. Така вже в неї вдача. Якби я знову з нею зустрівся, мабуть, усе почалося б спочатку.

– А може й ні.

– Важко сказати. Але я намагався б стриматись.

Містер Джон думав про Ніка, коли підходив до прилавка, де на нього чекали двоє чоловіків. Він придивився до них, поки стояв там, і вони йому не сподобались. Еванса, тутешнього доглядача, він завжди недолюблював і не мав до нього анінайменшої поваги, але чуття підказувало йому, що південець – людина небезпечна. Він ще не збагнув, чим саме, лише помітив, що в того дуже бляклі очиці, а рот жорстокіший, ніж буває у простих собі жувальників тютюну. На ланцюжку від годинника в нього висів справжній лосячий зуб. Це було таки гарне ікло самця років п'яти. Прекрасне ікло, і містер Джон подивився на нього ще раз, а тоді на відстовбурчений доглядачів піджак, під яким був револьвер.

– Ви забили цього самця з тієї гаківниці, що носите під пахвою? – запитав він у південця.

Той зневажливо глянув на містера Джона.

– Ні, – сказав він. – Я забив цього самця біля центральної дороги у Вайомінгу з вінчестера калібру 45–70.

– Озброєні ви порядно, еге ж? – запитав містер Джон. Він глянув униз під прилавок. – І ноги маєте нівроку. Невже вам потрібна така велика гармата, коли ви ходите полювати на дітей?

– Про яких це ви «дітей» торочите? – запитав південець. Він влучив точно.

– Я маю на увазі хлопця, якого ви шукаєте.

– Ви сказали «дітей», – промовив південець.

Містер Джон зайшов за прилавок. Так буде безпечніше.

– А ти, Евансе, з чим полюєш на хлопця, який двічі відлупцював твого сина? Ти, мабуть, також закувався в панцир, бо хлопець і тебе може відлупцювати.

– А ти приведи його, і ми перевіримо, – відповів Еванс.

– Ви сказали «дітей», містере Джексон, – правив своєї південець. – Що змусило вас так сказати?

– Твій вигляд, ти, недоноску, – відповів містер Джон. – Ти, кривоногий виродку.

– Чому ж ви не вийдете з-за свого прилавка, якщо вирішили говорити з нами в такому тоні? – мовив південець.

– Ви розмовляєте з поштмейстером Сполучених Штатів, – сказав містер Джон. – Ми балакаємо без свідків, за винятком Еванса – Смердючої Пики. Я гадаю, ви знаєте, чому його прозивають Смердюча Пика. Можете самі докумекати. Ви ж детектив.

Тепер він був задоволений. Йому вдалося відбити атаку, і він почував себе так, як колись у молоді роки, поки ще не заробляв на життя тим, що здавав ліжка й годував приїжджих. Тих, які милувались озером, гойдаючись у неоковирних дерев'яних кріслах на веранді його готелю.

– Слухай-но, Кривоногий, я тебе дуже добре пригадую. А ти мене пам'ятаєш, Кривоніжко?

Південець дивився на нього, але впізнати не міг.

– Згадай Шайенн, той день, коли повісили Тома Горна, – вів далі містер Джон. – Ти був одним із тих, хто годував його обіцянками від синдикату. Тепер пригадуєш? Він тримав трактир на Медсін-Боу, а ти працював на тих, хто віддав його Томові. Ось чому ти докотився до таких справ, як оце тепер. Ну що, згадав?

– Коли ти повернувся сюди?

– Через два роки після того, як Тома повісили.

– А хай мені чорт.

– Пригадуєш, я дав тобі це ікло, коли ми вибирались із Грейбула?

– Певно. Послухай, Джіме, я мушу спіймати цього хлопчиська.

– Мене звуть Джон, – сказав містер Джон. – Джон Пакард. Ходи-но сюди і трохи випий. Ти хочеш ближче пізнати цього типа? Його звуть Еванс – Огидна Пика. Ми називали його просто Смердюча Пика. Я трохи змінив ім'я з ввічливості.

– Містере Джон, – сказав містер Еванс. – Чому ви не хочете бути лояльним і посприяти нам?

– Я ж тільки змінив твоє ім'я, правда? – спитав містер Джон. – А якого саме сприяння ви, хлопці, од мене хочете?

В комірчині містер Джон узяв пляшку з нижньої полиці в кутку й подав її південцю.

– Ковтни трохи, Кривоніжко, – сказав він. – У тебе такий вигляд, наче ти цього тільки й ждеш.

Вони випили, і містер Джон запитав:

– Чому ви ганяєтесь за цим хлопцем?

– Він порушив закон про полювання, – відповів південець.

– А точніше?

– Дванадцятого числа минулого місяця він убив оленя.

– Щоб оце двоє чоловіків з рушницями ловили хлопця, бо вій дванадцятого числа минулого місяця убив оленя! – сказав містер Джон.

– Були й інші порушення.

– Але доказ у вас тільки один.

– Схоже, що так.

– Ну й що ж то були за порушення?

– Та всякі.

– Проте доказів у вас катма.

– Я так не казав, – мовив Еванс. – Але цей доказ ми таки маємо.

– Отже, дванадцятого числа.

– Так, – відповів Еванс.

– Чому б тобі не задати кілька питань, замість відповідати на них? – звернувся південець до свого напарника.

Містер Джон засміявся.

– Облиш його, Кривоніжко, – сказав він. – Аж любо глянути, як працює цей могутній розум.

– Ви добре знаєте цього хлопця? – спитав південець.

– Непогано.

– Маєте з ним якісь справи?

– Деколи він купує в мене харчі. Платить готівкою.

– А ви не можете хоч приблизно сказати, куди він подався?

– У нього родичі в Оклахомі.

– Коли ви востаннє бачилися з ним? – спитав Еванс.

– Годі, Евансе, – сказав південець. – Ти тільки марно гаєш час. Дякую за віскі, Джіме.

– Я Джон, – промовив містер Джон. – А тебе як звуть, Кривоніжко?

– Портер. Генрі Джей Портер.

– Ти не будеш стріляти в того хлопця, Кривоніжко.

– Я збираюсь його спіймати.

– Ти завжди був кровожерним виродком.

– Ходімо, Евансе, – мовив південець. – Ми тут тільки гаємо час.

– Гляди ж не стріляй у хлопця, чуєш, – дуже тихо мовив містер Джон.

– Чую, – відповів південець.

Обидва чоловіки вийшли з крамниці, відв'язали коней і сіли на візка. Містер Джон дивився їм услід. Еванс правив кіньми, а південець щось йому казав.

«Генрі Джей Портер, – думав містер Джон. – Єдине його ім'я, котре я можу пригадати, це Кривоніжка. Він мав такі великі ноги, що мусив замовляти собі черевики в шевця. Його прозвали Кривоногим. Потім Кривоніжкою. Це його сліди були коло джерела, де застрелили того хлопця, Нестера, через якого повісили Тома. Кривоніжка. Кривоніжка, а далі як? Може, я ніколи й не знав. Кривоногий Кривоніжка. Кривоногий Портер? Ні, це був не Портер».

– Я дуже шкодую, що так вийшло з кошиками, місіс Тейбшоу, – сказав він уголос. – Зараз уже надто пізно, й на них нема попиту. Але якщо у вас стане терпіння віднести їх до готелю, там ви їх продасте.

– Купіть ви, а в готелі перепродайте, – запропонувала місіс Тейбшоу.

– Ні. У вас їх розкуплять швидше, – сказав містер Джон. – Ви симпатична жіночка.

– Була колись, – відповіла місіс Тейбшоу.

– Сузі, я хочу з тобою порозмовляти! – І містер Джон вийшов з дівчиною до комірчини. – Розкажи мені геть усе з самого початку.

– Я вже вам розповіла. Вони приїхали по Нікі й чекали, коли він повернеться додому. Його найменша сестричка повідомила Нікі, що на нього чекають. Коли вони п'яні позасинали, він забрав свої речі і втік. Харчів йому стане на добрих два тижні, в нього є рушниця, і Мала теж пішла з ним.

– Чому?

– Не знаю, містере Джон. Я думаю, вона хоче пильнувати, щоб він не зробив якоїсь дурниці. Ви ж знаєте, який він запальний.

– Ти мешкаєш біля Евансів. Як на твою думку, йому добре відомі ті місця, де буває Нік?

– Відомі всі, але чи добре, я не знаю.

– А куди вони пішли, як ти гадаєш?

– Важко сказати, містере Джон. Нікі знає багато місць.

– Той тип, що з Евансом, мені не подобається. Він справді небезпечний.

– Він не дуже меткий.

– Меткіший, ніж вдає з себе. Це його від чарки так розморило. Але він спритний і дуже лихий. Я колись його знав.

– Що я повинна зробити?

– Нічого, Сузі. Тримай мене в курсі справи.

– Я підрахую, скільки винна вам, а ви, містере Джон, перевірте.

– Як ти повернешся додому?

– Можу човном до Генрі-Док, а тоді візьму шлюпку в котеджі й довезу все. Містере Джон, що вони зроблять з Нікі?

– Мене це теж непокоїть.

– Вони щось казали про виправну колонію.

– Я шкодую, що він убив того оленя.

– Нікі теж. Він мені розповідав, що вичитав у якійсь книжці, як можна закласти в рушницю щось разом із кулею, і тоді ніякої шкоди не буде. Що вона просто оглушує, і Нікі хотів це перевірити Він казав, що це була з його боку страшенна дурниця, але йому просто хотілося спробувати. Він влучив у оленя і перебив йому шию. Він дуже переживав через це.