Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 57 страниц)

Хочу думати, що він міркував десь так, – а може, просто вважав, що виконує свій обов'язок перед Луїсом Мігелем. У кожному разі, ще не знаючи точно становища пораненого, знаючи лише, що ріг увійшов у праве стегно і, очевидно, глибоко, він виступив на арену спокійний і дуже стриманий, як завжди, і працював з биком, який щойно поранив Мігеля, з тією красивою, спокійною гідністю матадора, з якою провів свій попередній бій, Пролунали оплески, заграла музика, Антоніо захопився і з кожним пасе підпускав бика все ближче й ближче. Нарешті він зробив чудову фаену і, не давши бику оговтатися, завдав смертельного удару, вгородивши шпагу дюймів на два в бік від найвищої точки. Юрба бурхливо аплодувала. Але він знав, що поквапився, і тому не відчував ні задоволення, ні гордості. Доведеться виправитися в бою з наступним биком, думав він.

З лазарету дійшла звістка, що ріг улучив Мігелеві в пах саме на місці старої, валенсійської рани. Черевна порожнина була зачеплена, але чи пошкоджені внутрішні органи – ще не було відомо. Луїсу Мігелеві дали наркоз і почали операцію.

Тим часом на арені з'явився бик Антоніо. Він був більший за всіх попередніх. У нього були добрі роги, але він не здавався особливо войовничим і біг неквапливим клусом, позираючи на всі боки з досить байдужим виглядом. Як тільки Хуан змахнув перед ним плащем, він сахнувся вбік, перескочив через бар'єр і почав метатися в проході, поки, пірнувши у відкриті ворота, не опинився знов на арені. Але з появою пікадорів він ожив і люто кидався на коней. Пікадори добре працювали, і коли бик, упираючись ратицями в пісок, уперто ліз уперед, сталеве вістря списа глибоко ввігналося в нього. Антоніо вдалося відвернути його увагу плащем, і далі він працював з ним так, ніби це був звичайнісінький бик, без усякого ганджу. Він до міліметра розраховував кожний його наскок і орудував плащем на основі цього розрахунку, твердо й несхитно опановуючи становище. Але публіка бачила лише звичайні плавні помахи плащем, роблені ніби чарами, без усякого зусилля. Коли Хаїме перейняв бика своїм плащем, бик розсатанів, і стало ясно, що якщо він вийде з послуху, то може бути вкрай небезпечним. Але Антоніо не давав йому вийти з послуху, весь час учив його і школив.

Коли справа дійшла до бандерилей, бик повністю показав себе складним і небезпечним суперником, і я весь змок від нетерплячого чекання, коли нарешті Антоніо візьметься за мулету і шпагу. Антоніо і сам нетерпеливився. Я це бачив, хоча з мого місця мені не були чутні уривчасті зауваження, які він кидав Ферреру й Хоні.

Бик подобався йому, незважаючи на те, як він зустрічав бандерильї, і коли Антоніо став проти нього з мулетою, він знав про цього бика все, що йому треба було знати. Він підманив його, зробивши пасе справа і, не відриваючи ніг від піску арени, тричі змусив важку чорну тушу промчати мимо, майже черкаючись його грудей. Жоден матадор не міг розраховувати б на добру фаену з таким биком, але Антоніо умів передбачити кожен рух тварини і твердо знав, що робити, щоб подолати його нерішучість і нервозність.

Під звуки музики, під гул юрби, що захопленими криками зустрічала кожне нове пасе і вибухом оплесків відгукувалася на його завершення, Антоніо проробив з цим дебелим, неспокійним, непіддатливим і власне нікчемним звіром усю серію бездоганних за красою класичних прийомів, можливих тільки з першорядним биком. Він пропускав його повз себе так близько, що навіть просвіту не залишалося між рогами і шитвом куртки. Він очікував на нього, не пробуючи втишити його розбіг, і за порухом руки, що тримала червоний квадрат тканини, важка туша бика і гнучке, ставне людське тіло спліталися в складній фігурі руху, підкореній єдиному ритму. Ще помах, і чорна туша вже знову рвалася вперед, виставивши роги, що несли смерть, – завершальна фігура, найнебезпечніша з усіх. Бачачи, що він знову і знову повторює це пасе де печо, я зрозумів його задум. Усе це було, ніби чудова музика, ніби поема про бика, яку він писав у нас перед очима; але це ще не був кінець. Він готував бика, наміряючись убити його способом ресібієндо.

Тільки це одне йому й залишалося зробити в Більбао. Крім цього, він зробив уже все. З плащем він перевершив те, що раніше здавалося мені вершиною мистецтва й натхнення. З мулетою працював так розумно й красиво, як ніхто ще не працював до нього. Убив один раз добре, другий – непогано, третій – не надто добре. Тепер, після цієї, останньої фаени, що змусила публіку відчути, що час зупинився і в світі більше немає нічого, крім видовища на арені, йому залишалося тільки одне: так само майстерно вбити.

Найвправніший спосіб убити бика – це так зване ресібієндо. Цей спосіб найдавніший, найнебезпечніший і найкрасивіший, бо матадор не кидається на бика, а, стоячи на місці, викликає його і, коли бик кинеться, лівою рукою підставляє йому мулету, а правою вганяє шпагу в карк. Небезпечний він тому, що, коли матадор не зумів прикувати увагу бика до мулети, бик може підняти голову, ріг вгороджується в праве стегно. Для бездоганного ресібієндо вимагається, щоб матадор чекав доти, доки бик не виявиться так близько, що ще дюйм чи два – і ріг дістане його. Якщо він відкинеться назад чи надто далеко відведе мулету, шпага ввійде боком.

«Чекай, поки він ось-ось не дістане тебе», – основне правило ресібієндо. Не часто зустрічається матадор, у якого на це і витримки вистачає, і ліва рука досить сильна, щоб безпомильно орудувати низько опущеною мулетою. В основі своїй цей прийом той самий, що й пасе де печо, і тому Антоніо знову і знову пропускав бика повз свої груди, щоб переконатися, що бик не видихнувся, а отже, слухняно буде йти за мулетою, не зведе голову і не зупиниться раптом у нерішучості. Коли Антоніо побачив, що бик поводиться як слід, він поставив його навпроти себе і приготувався завдати удару.

Під час довгих нічних переїздів ми багато говорили про цей спосіб і вирішили, що для Антоніо, з його дужою лівою рукою, в самому прийомі немає нічого важкого. Вся трудність полягає в тому, що цей прийом небезпечний. Найменший промах, і матадор ризикує дістати удар в груди, схожий на удар кинджала, причому кинджал мав би бути завтовшки з палицю від мітли, і удар, завданий з усією міццю шийних м'язів бика, достатній для того, щоб перекинути коня чи розколоти дводюймові дошки бар'єра. Іноді кінці рогів такі гострі, що ніби бритвою розрізають шовкову тканину плаща. Іноді кінці рогів розщеплені, і будь-яка рана, завдана таким рогом, може виявитися завширшки з долоню. Нічого в цьому немає трудного, якщо можеш спокійно чекати, як летять наставлені просто на тебе роги, знаючи, що мусиш чекати доти, доки не залишиться ніяких сумнівів, що коли бик, відчувши, як у нього входить сталевий клинок, зведе голову, то ріг ударить тобі в груди. Справді, нічого важкого, казали ми в один голос.

Отож Антоніо підтягнувся, націлився шпагою і, виставивши ліве коліно, поманив бика мулетою. Величезний звір кинувся, шпага наштовхнулася на кістку між його лопатками, Антоніо натиснув на ефес, шпага зігнулася, Антоніо відокремився від бика, змахнув мулетою, і бик проскочив повз нього.

Ніхто в наш час не наважиться повторити ресібієндо. Це мистецтво пішло в минуле разом з Педро Ромеро, великим тореро з Ронди, який жив двісті років тому. Але Антоніо вирішив домогтися свого, поки бик буде спроможний нападати. Тому він знову поставив бика проти себе, націлився, знов поманив його, виставивши коліно і змахнувши мулетою, знов почекав до тієї миті, коли, якби бик підняв голову, ріг ввігнався б йому в груди. Знов шпага наштовхнулася на кістку, знов Антоніо відокремився від бика і знов помахом мулети відвів від себе роги.

Тепер бик став повільніший, але Антоніо знав, що ще один раз він може змусити його кинутися. Він зобов'язаний був знати це, але, крім нього, ніхто цього не знав, і глядачі, дивлячись на Антоніо, не вірили своїм очам. Для того щоб закінчити бій з тріумфом, Антоніо досить було б, не наражаючи себе на надмірну небезпеку, завдати звичайнісінького удару шпагою. Але Антоніо ніби тримав відповідь за ціле своє життя, за всі випадки, коли він, завдаючи удару, дозволяв собі ту чи іншу поступку; а таких випадків було чимало. Цьому бикові він двічі підставляв груди, і ніщо не заважало бикові ввігнати в них роги, а зараз підставить утретє. Він міг уже двічі ударити шпагою ледь нижче або вбік, і ніхто б не осудив його, оскільки при ресібієндо це цілком допустимо. Він знав місце, куди шпага входить легко й вільно, а удар все-таки вважається добрим, принаймні аж ніяк не поганим. За такі удари переважно й нагороджують вухом у сучасному бою биків. Але сьогодні – до дідька це. Сьогодні він розплатиться за кожне таке потурання.

Він поставив бика проти себе, і в цирку стало так тихо, що я почув, як позаду мене клацнуло віяло. Антоніо націлився, зігнув ліве коліно, поманив бика мулетою – бик кинувся, і тієї самої миті, коли роги його, якби він звів голову, поранили б Антоніо в груди, вістря шпаги ввійшло в карк бикові, бик рвонув уперед, слідом за червоною мулетою, але сталевий клинок під долонею Антоніо уже повільно входив у найвищу точку між лопатками бика. Ноги Антоніо не зрушили з місця, і тепер він злився воєдино з биком, і, коли рука його лягла на чорний карк, ріг уже минув його груди, і бик був мертвий. Але бик цього ще не знав і дивився на Антоніо, який стояв перед ним, звівши руку, – не з торжеством, а ніби в прощальному жесті. Я знав, про що Антоніо думав, але в першу хвилину я погано бачив його обличчя. Бик також не міг бачити його обличчя, але це було дуже дивне, сумне обличчя – дуже дивне для матадора, бо воно відбивало співчуття, а співчуттю нема місця на арені. Тепер бик уже зрозумів, що він мертвий, ноги у нього підігнулись, очі оскліли, і він зваливсь на пісок.

Так закінчився того ранку поєдинок Антоніо з Луїсом Мігелем. Для тих, хто був присутній на кориді в Більбао, справжнього суперництва між ними вже не існувало. Питання було вирішене. Воно могло поновитися, але чисто формально. На папері, чи задля грошей, чи щоб привабити публіку в латиноамериканських країнах. Але не було більше питання про перевагу для тих, хто бачив їх на арені, а надто для тих, хто бачив Антоніо в Більбао. Зрозуміло, можна було допустити, що Антоніо перевершив Луїса Мігеля в Більбао лише тому, що у Мігеля боліла нога. Можна було навіть нажити гроші на цьому припущенні. Але повторити випробування перед справжньою публікою, на іспанській арені, де будуть справжні бики зі справжніми рогами, було б не так небезпечно, і я дуже зрадів, коли з операційної повідомили, що, хоча Луїс Мігель поранений тяжко, ріг, як і минулого разу, не зачепив внутрішніх органів.

Не важливо, скільки бичачих вух взагалі дісталося Антоніо. За три дні бою в Більбао він дістав сім. У місті з захопленішою публікою його нагородили б усім, що тільки можна відрізати в бика. Важливо було те, що він створив. Ніхто з матадорів ще не створював стільки за одну ферію в місті, де найвишуканіша в Іспанії публіка, а під його ресібієндо, що завершило останню того дня фаену, ні з чим незрівнянну, бо вона ні на чию іншу не скидалася ні в минулому, ні в теперішньому, міг би підписатися сам Педро Ромеро.

Того ж вечора, як тільки Антоніо перевдягнувся, ми поїхали провідати Луїса Мігеля. Машину вів Антоніо. Він усе ще був під враженням бою, і ми говорили про його роботу і в номері готелю, і сидячи в машині.

– Звідки ти знав, що в нього вистачить пороху кинутися вдруге і втретє?

– Просто знав, – відповів він. – Звідки взагалі що-небудь знаєш?

– Але як ти міг це побачити?

– Я дуже добре вивчив його.

– Вуха?

– Не тільки вуха – все. Я тебе знаю. Ти мене знаєш. Ось так. А ти хіба не чекав, що він кинеться?

– Авжеж, чекав. Але я сидів на трибуні, це дуже далеко.

– Лише якихось шість – вісім футів, а здається, ледве не з милю, – сказав він. – Ти вже вибач. Тепер ти до кінця сезону завжди будеш у кальєхоні зі мною. Тільки в Більбао це не вдалося.

– Я не хочу бути обтяжливим.

– Ти не можеш бути обтяжливим, – сказав він. – Ти мій компаньйон. Ну як, ти задоволений?

– Не жартуй. А ти?

– Так, – відповів він. – По-перше – в Більбао. По-друге – ніяких трюків. Sin trucos.

Луїс Мігель дуже мучився, лежачи на своєму лікарняному ліжку. Ріг ввійшов в ще незарубцьовану рану, яку він дістав у Валенсії, споров шов і проник у черевну порожнину. В палаті було душ шість, і Луїс Мігель, долаючи біль, був дуже люб'язний з усіма. Його дружина і старша сестра повинні були вночі прилетіти з Мадріда.

– Мені дуже прикро, що я не міг пробратися в лазарет, – сказав я. – Як справи?

– Так собі, Ернесто, – сказав він дуже тихо. – Маноло вам допоможе.

Він лагідно усміхнувся.

– Уже допоміг, – сказав він.

– Може, відвести усіх звідси?

– Бідолахи, – сказав він. – Ви завжди так спритно їх відводите. Мені вас бракувало.

– Побачимося в Мадріді, – сказав я. – Можливо, якщо ми підемо, хоч хтось із них здогадається піти також.

– Ми так ефектно виходимо всі разом на фотографіях.

– Побачимося в готелі «Рубер», – сказав я. «Рубер» – це мадрідська лікарня.

– Я залишив номер за собою, – сказав Луїс Мігель.

Свято, що завжди з тобою

Якщо ти мав щастя замолоду жити в Парижі, то, хоч де б ти бував згодом, він довіку залишиться в твоєму серці, бо Париж – це свято, що завжди з тобою.

Ернест Хемінгуей, з листа другові, 1950.

Передмова

З причин, цілком достатніх для автора, в цій книжці нічого не сказано про чимало місць, людей, спостережень і вражень. Деяких речей ще не можна розголошувати, а деякі всім відомі, про них багато писали й, безсумнівно, писатимуть ще.

Тут не згадується про стадіон «Анастазі», де ринг був у саду, столики стояли просто під деревами, а офіціантами були боксери. Не згадується ні про тренування з Ларрі Гейнсом, ні про славнозвісні двадцятираундові бої в Зимовому цирку. Ні про таких добрих друзів, як Чарлі Суїнні, Білл Берд і Майк Стрейтер, ні про Андре Массона та Міро. Не згадується й про наші подорожі до Шварцвальду, про цілоденні прогулянки в улюблених гаях навколо Парижа. Було б дуже добре, якби все воно увійшло в книжку, але поки що доведеться обійтись без цього.

Коли читач хоче, він може вважати цю книжку белетристичною. Але трапляється, що й така белетристика проливає якесь світло на те, про що доти писали як про реальність.

Ернест Хемінгуей. Сан-Франсіско-де-Паула, Куба, 1960

Затишне кафе на площі Сен-Мішель

А потім погода зіпсувалась. Одного дня почало дощити, і то був кінець осені. На ніч нам доводилося зачиняти вікна від дощу, й холодний вітер обносив листя з дерев на площі Контрескарп. Листя лежало пожовкле, намокле, і вітер шмагав дощем великий зелений автобус на кінцевій зупинці, а в «Кафе аматорів» набивалося повно народу, і вікна його пітніли зсередини від духоти й тютюнового диму. Це було безрадісне, брудне кафе, в ньому збиралися п'яниці з усього кварталу, і я не ходив туди, бо там стояв сморід немитих людських тіл і кислого перегару. Завсідники й завсідниці «Аматорів» були п'яні весь час – цебто весь час, поки мали гроші, – і здебільшого від вина, яке вони замовляли півлітровими чи літровими пляшками. Відвідувачам пропонувалися всілякі аперитиви з дивними назвами, але мало хто дозволяв собі замовляти їх – хіба що чарочку для початку, щоб дужче брало вино. П'яниць жіночої статі тут називали poivrottes,що означає «алкоголічки».

«Кафе аматорів» було вигребом вулиці Муфтар, тієї чудової, вузької, завжди людної торгової вулиці, що виходить на площу Контрескарп. Убиральні без сидінь у старих будинках – по одній на кожному поверсі коло сходів, з цементними підвищеннями у формі підошов обабіч отвору, щоб locataire [8]8
  Мешканець (франц.).


[Закрыть]не послизнувся, – з'єднувалися з вигребами, вміст яких викачували вночі в асенізаційні бочки. Влітку при відчинених вікнах нас діймав шум насосів, і в повітрі ширився важкий сморід. Асенізаційні бочки були пофарбовані в коричневий і шафрановий кольори, і в місячному сяйві валка цих циліндрів на колесах, що їх тягли коні по вулиці Кардинала Лемуана, нагадувала картини Брака. Ніхто, однак, не викачував вмісту «Кафе аматорів», і смердючі завсідники його не мінялись, як не мінявся зміст пожовклого, засидженого мухами оголошення, – яке ніколи ніхто не читав, – про передбачені законом покарання за появу в публічному місці в нетверезому стані.

З першими холодними зимовими дощами раптом проступав назовні смуток міста, і вже не було більше високих білих будинків, а тільки мокра чорнота під ногами й зачинені двері крамничок – з цілющим зіллям, канцелярським приладдям, з газетами, – а потім двері приймальні дипломованої акушерки та готелю, в якому помер Верлен і в якому, на горішньому поверсі, був номер, де я працював.

На горішній поверх вели шість чи вісім сходових маршів, там було дуже холодно, і я знав, скільки коштує пучок хмизу, три жменьки перев'язаних дротом соснових скіпок завдовжки з піволівця, що мають від того хмизу зайнятись, і оберемок сирих дров – паливо, потрібне для того, щоб обігріти кімнату. Тож я перейшов вулицю і крізь завісу дощу подивився, чи в готелі хтось топить і чи добра тяга. Але димарі не курились, і я подумав, що димохід холодний, тяги не буде, кімната тільки наповниться димом, і дрова згорять даремно, а разом з ними й гроші, – і пішов собі далі під дощем. Я проминув ліцей Генріха IV й старовинну церкву Сент-Етьєн-дю-Мон, перетнув площу Пантеону, де завжди гуляють вітри, звернув, шукаючи захистку, праворуч, вийшов, нарешті, на підвітряний бік бульвару Сен-Мішель, проминув музей Клюні, перейшов бульвар Сен-Жермен і на площі Сен-Мішель увійшов до кафе, яке давно вподобав.

Це було гарне кафе, тепле, чисте й привітне. Я повісив свого старого плаща на вішалку, щоб він просох, поклав приношеного капелюха на полицю над лавою і замовив café au lait [9]9
  Кава з молоком (франц.).


[Закрыть]Офіціант приніс каву, я вийняв з кишені записника та олівець і заходився писати. Я писав про життя десь у Мічігані, а що день був непогідний, холодний, вітряний, то й в оповіданні він виходив такий самий. Я вже не раз зустрічав кінець осені – дитиною, підлітком, юнаком – і знав, що в різних місцях про неї пишеться по-різному – де краще, а де гірше. Певно, це і є те, що зветься пересадженням у новий грунт, думав я, і людям воно, мабуть, потрібне так само, як рослинам. В оповіданні хлопці пили, тож і я відчув спрагу й замовив ром «Сент-Джеймс». Того холодного дня він видався мені особливо смачним, і, пишучи далі, я з насолодою відчував, як чудовий мартініканський ром зігріває тіло й душу.

До кафе ввійшла дівчина й сіла за столик біля вікна. Вона була вродлива, її свіже обличчя сяяло, мов щойно викарбувана монета, якщо тільки монети карбують із гладенької, обмитої дощем шкіри, а її волосся, чорне, як воронове крило, лягало навскіс на щоку.

Я задивився на неї, переймаючись хвилюванням і збудженням. Я б залюбки ввів її у це оповідання чи кудись-інде, але вона сіла так, щоб їй видно було вулицю і вхід до кафе, і я зрозумів, що вона когось чекає. Тож я знову почав писати.

Оповідання писалося само собою, і я насилу встигав за ним» Я замовив ще чарку рому «Сент-Джеймс» і поглядав на дівчину щоразу, як підводив голову чи застругував олівець, скидаючи стружки в блюдце під чаркою.

Я побачив тебе, красуне, і тепер ти моя, хоч ти й чекаєш когось іншого і хоч я, напевне, більше ніколи тебе не побачу, думав я. Ти належиш мені, і весь Париж належить мені, а я належу цьому записникові й цьому олівцеві.

Потім я знов заходився писати й заглибився в оповідання, занурився в нього з головою. Тепер уже оповідання не писалося само собою, тепер писав його я, не підводячи голови, забувши про час, не думаючи, де я, й не замовляючи більше рому «Сент-Джеймс». Ром «Сент-Джеймс» набрид мені, хоч я про нього не думав. Нарешті оповідання було закінчено, і я відчув, що дуже втомився. Я перечитав останній абзац, а тоді підвів голову, щоб іще раз глянути на дівчину, але вона вже пішла. Сподіваюсь, вона пішла з гарним хлопцем, подумав я. А проте мене пойняв сум.

Я згорнув записник з оповіданням, сховав його до внутрішньої кишені й попросив офіціанта принести дюжину portugaises [10]10
  Португальські устриці (франц.).


[Закрыть]і півкарафи сухого білого вина. Закінчивши оповідання, я завжди відчував смуток, і радість, і якусь порожнечу, немов після любощів. Я був певен, що оповідання вийшло дуже добре, але наскільки – я побачу, тільки прочитавши його завтра.

Я їв устриці, що пахли морем і мали легкий металевий присмак; холодне біле вино змивало цей присмак, лишаючи тільки запах моря й відчуття соковитого м'якуша на язику, і я ковтав холодну рідину із скойки й запивав терпким вином, і незабаром ота порожнеча зникла, я знову відчув себе щасливим і почав укладати плани.

Тепер, коли прийшла негода, ми можемо залишити на якийсь час Париж – податися туди, де не дощ, а сніг падає між сосон і вкриває дорогу й гірські схили, високі схили, на яких він порипуватиме під ногами, коли ми вертатимемося вночі додому. Під Лез-Аваном є шале, де чудово годують, де ми будемо вдвох, і з нами будуть книжки, і вночі нам буде тепло вдвох у ліжку, й у відчинені вікна сяятимуть зірки. Ось куди ми поїдемо. Залізничні квитки третього класу коштують недорого. А за пансіон ми платитимемо не набагато більше від того, що витрачаємо в Парижі.

Я відмовлюся від номера в готелі, де я пишу, й тоді нам треба буде платити лише за квартиру на вулиці Кардинала Лемуана, 74, а це зовсім небагато. Я вже послав кілька репортажів у Торонто й тепер мав одержати за них гонорар. Писати репортажі я міг скрізь, за будь-яких обставин, а на цю поїздку грошей нам вистачить.

Може, залишивши Париж, я зможу писати про нього, як у Парижі пишу про Мічіган. Я не розумів, що не визрів ще для цього, бо ще не знав по-справжньому Парижа. Але кінець-кінцем так воно й вийшло. Тож ми поїдемо, якщо дружина погодиться. Я покінчив з устрицями, допив вино, розрахувався й рушив найкоротшою дорогою додому, на вершину пагорба Святої Женев'єви, під дощем, який псував тепер лише погоду, але аж ніяк не життя.

– По-моєму, це чудова ідея, Теті, – сказала дружина. В неї були лагідні риси обличчя, і коли ми разом ухвалювали щось, очі й усмішка її спалахували так, наче їй піднесли коштовний подарунок. – Коли ми поїдемо?

– Коли хочеш.

– Я ладна хоч зараз. Ти ж знаєш мене.

– Може, на той час, як ми повернемось, тут випогодиться. Тут буває дуже добре в холодну ясну погоду.

– Авжеж, випогодиться, – відповіла вона. – Як добре, що тобі спало на думку виїхати.