Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 57 страниц)

Спів привабив на причал уже чималу юрбу, і Руперт Піндер, здоровенний негр, що, за переказами, колись сам перетяг на спині піаніно з урядового причалу аж до старого клубу, – потім той клуб змело ураганом, – і мав себе за неабиякого бійця, гукнув з темряви:

– Капітане Джоне, хлопці кажуть, що їх бере спрага!

– То купи їм чогось недорогого й корисного для здоров'я, Руперте.

– Слухаюсь, капітане Джоне, сер! Куплю рому.

– Саме це я й мав на думці, – сказав Джон. – Та, мабуть, бери одразу великий бутель. Дешевше обійдеться.

– Дуже дякую, капітане Джоне, – мовив Руперт.

Він рушив крізь юрбу, що почала швидко рідшати й подалася слідом за ним. Томас Хадсон бачив, як усі вони посунули до Роєвої пивнички.

В цю мить з одного із суден, що стояли біля причалу Брауна, з шипінням злетіла ракета і, хряснувши, спалахнула високо над протокою. За нею зашипіла друга і, пролетівши навскоси, спалахнула вже над їхнім причалом.

– От чорт! – сказав Фред Вілсон. – Треба було й нам послати когось по ракети до Майямі.

Ракети одна за одною шипіли, хряскали й осявали ніч, і ось У їхньому світлі на причалі знову з'явився Руперт із своїм супроводом, несучи на плечі великий обплетений бутель.

Хтось пустив ракету з одного із ближчих суден, і вона спалахнула над самим причалом, вихопивши з темряви юрбу, темношкірі обличчя, шиї та руки, і плескувате обличчя Руперта, і його широкі плечі та кремезну шию, і великий обплетений лозою бутель, що ніжно й гордо торкався його голови.

– Давайте кухлі, – через плече звелів Руперт супроводу. – Емальовані кухлі.

– Є тільки бляшані, Руперте, – озвався хтось.

– Емальовані кухлі, – повторив Руперт. – Дістаньте. Купіть у Роя. Ось вам гроші.

– Давай нашу ракетницю, Френку, – сказав Фред Вілсон. – Біс із ним, розстріляємо свій сигнальний запас, а тоді купимо новий.

Поки Руперт велично чекав кухлів, хтось приніс каструлю. Руперт налив рому й пустив каструлю по колу.

– За простий люд, – сказав він. – Пийте, добрі люди. Співи тривали й далі, та вже не дуже доладні. Водночас із спалахами ракет на деяких суднах лунали рушничні й пістолетні постріли, а з причалу Брауна хтось бив трасуючими кулями з автомата. Спочатку дав дві черги з трьох і чотирьох куль, а тоді вистріляв цілу обойму, пустивши над бухтою гарну дугу червоних трасуючих куль.

В ту ж хвилину, як Френк Харт скочив з причалу на корму з ракетницею у футлярі та комплектом сигнальних ракет, принесли кухлі, й один з помічників Руперта заходився наливати в них ром і роздавати навколо.

– Боже, благослови королеву, – мовив Френк Харт і, заклавши патрон, пустив ракету понад причалом просто в розчинені двері бару містера Боббі. Ракета влучила в бетонну стіну обіч дверей, яскраво спалахнула і згоріла на кораловій дорозі, осяявши все довкола білим світлом.

– Обережніш, – сказав Томас Хадсон. – Ви ж можете обпекти людей.

– К бісу ваші застереження! – відказав Френк. – Ану побачимо, чи дострелю я до комісарового будинку.

– Глядіть не підпаліть, – сказав Роджер.

– Як підпалю, то сам і платитиму, – відказав Френк.

Ракета дугою шугнула до великого білого будинку урядового комісара, але не долетіла і яскраво спалахнула перед верандою.

– Любий наш комісар! – Френк заклав новий патрон. – Нехай той паршивець побачить, чи ми патріоти, чи ні.

– Обережніш, Френку, – умовляв його Том. – Це погані жарти.

– Сьогодні моя ніч, – відказав йому Френк. – Королевина і моя. Ану відступіть, Томе, зараз я стрельну в Браунів причал.

– Там бензин, – попередив Роджер.

– Скоро його не буде, – сказав Френк.

Важко було сказати, чи він навмисно не влучав, щоб подрочити Роджера й Томаса Хадсона, чи справді не вмів стріляти. Ні Роджер, ні Хадсон цього не знали, та обидва розуміли, що ніхто не може стріляти з ракетниці несхибно. А на причалі таки був бензин.

Френк випростався, притиснув ліву руку до тулуба, немов на дуелі, а тоді старанно прицілився й вистрілив. Ракета влучила в край причалу, протилежний до того, де стояли бочки з бензином, і рикошетом відлетіла в протоку.

– Гей, ви! – гукнув хтось на катерах, що стояли біля причалу Брауна. – Що ви, в біса, робите?

– Постріл що треба, – сказав Френк. – А тепер спробую знову по комісарові.

– Годі вже, хай вам чорт, – сказав йому Томас Хадсон.

– Руперте! – гукнув Френк, не зважаючи на Хадсона. – Ану хлюпни й мені трохи, чуєш?

– Слухаюсь, капітане Френку, сер, – озвався Руперт. – Кухля маєте?

– Принеси-но мені кухля, – мовив Френк до Фреда, що стояв поруч.

– Слухаюсь, містере Френку, сер.

Фред побіг і повернувся з кухлем. Його обличчя світилося від збудження і втіхи.

– Ви хочете підпалити комісара, містере Френку?

– Якщо його візьме вогонь, – відказав Френк.

Він дав кухоль Рупертові, той налив його на три чверті й простягнув назад.

– За королеву, хай благословить її господь! – І Френк спорожнив кухоль.

То була страхітлива доза, щоб вихилити отак, за одним разом.

– Хай благословить її господь! Хай благословить, капітане Френку! – урочисто промовив Руперт, і всі інші підхопили:

– Хай благословить її господь! Атож, хай благословить.

– А тепер стрельнемо в комісара, – сказав Френк і вистрілив з ракетниці вгору й трохи за вітром. Він заклав патрон з парашутною ракетою, і вітер поніс яскраву білу кулю над яхтою, що стояла в них за кормою.

– Ні, цього разу в комісара ви не влучили, – озвався Руперт. – У чім річ, капітане Френку?

– Я хотів освітити це прекрасне видовище, – відказав, Френк. – Комісар од нас нікуди не втече.

– Комісар добре горітиме, капітане Френку, – повідомив Руперт. – Не мені вас учити, але на острові вже два місяці не було дощу, і комісарський дім сухий, як порохня.

– А де констебль? – запитав Френк.

– Констебль сюди не поткнеться, – сказав Руперт. – За констебля не турбуйтеся. Та й ніхто на цьому причалі не побачить і не почує жодного пострілу.

– Всі попадають долілиць і нічого ні про що не знатимуть, – докинув хтось із юрби. – Ніхто не чув, ніхто не бачив.

– Я скомандую, – не вгавав Руперт, – і всі поховають обличчя. – І додав підбадьорливо: – Той старий дім сухий, як порохня.

– Ану покажіть, як це буде, – звелів Френк.

Він заклав ще один патрон з парашутною ракетою і пустив її вгору й за вітром. Сліпучо-біла ракета, повільно спадаючи додолу, освітила причал, і стало видно, що всі, хто там був, лежать долілиць або стоять навкарачки, позатулявши обличчя.

– Хай благословить вас господь, капітане Френку, – почувся з темряви низький урочистий голос Руперта, коли ракета згасла. – Хай явить свою безмежну ласку й поможе вам підпалити комісара.

– А де його дружина й діти? – запитав Френк.

– Ми їх винесемо, не турбуйтеся, – відказав Руперт. – Ніхто не потерпить безневинно.

– То що, підпалимо комісара? – обернувся Френк до тих, що були на палубі.

– Облиште, – озвався Томас Хадсон. – Ну що ви, їй-богу.

– Я вранці від'їжджаю, – промовив Френк. – Отож і кінці У воду.

– Підпалимо, – сказав Фред Вілсон. – Он і тубільці, видно, цього хочуть.

– Підпаліть його, капітане Френку, – під'юджував Руперт. – А ви що скажете? – обернувся він до юрби на причалі.

– Підпаліть його. Підпаліть. Хай господь бог поможе вам підпалити його, – загомоніли негри.

– Ніхто не заперечує? – запитав їх Френк.

– Підпаліть його, капітане Френку. Ніхто нічого не побачить. Ніхто нічого не почує. Ніхто й словом не прохопиться. Підпаліть його.

– Мені потрібно кілька пробних пострілів, – сказав Френк.

– Хочете підпалювати, то забирайтеся к бісу з мого катера, – мовив до нього Джонні.

Френк подивився на нього й ледь-ледь похитав головою, так що ні Роджер, ні негри на причалі того не помітили.

– Вважайте, що там уже попелище, – сказав він. – Ану хлюпни мені ще, Руперте, щоб зміцнити волю. – І дав йому свій кухоль.

– Капітане Френку, – нахилившись до нього, промовив Руперт. – Це буде ваш найвидатніший подвиг.

Негри на причалі завели нову пісню:

 
Капітан Френк приїхав до нас,
Буде сьогодні добра розвага.
 

Потім, по паузі, взяли вище:

 
Капітан Френк приїхав до нас,
Буде сьогодні добра розвага.
 

Другий рядок вони проспівали так, наче били в барабан. Тоді повели далі:

 
Комісар назвав Руперта чорним собакою,
Капітан Френк ракету пустив —
І комісара дощенту спалив.
 

Потім знову повернулися до стародавнього африканського ритму, що його четверо на катері чули свого часу від негрів, які тягли кодоли поромів на річках – по дорозі між Момбасою, Малінді й Ламу, – тягли й співали тут-таки складені пісні, глузливо змальовуючи в них білих людей на поромі.

 
Капітан Френк приїхав до нас,
Буде сьогодні добра розвага.
Капітан Френк приїхав до нас…
 

У цьому мінорному співі звучав виклик, образливий, відчайдушний виклик. Потім знову – наче гуркіт барабана:

 
Буде сьогодні добра розвага!
 

– Ви чуєте, капітане Френку? – не вгавав Руперт, нахилившись над катером. – Ви ще не вчинили подвигу, а пісню про вас уже склали.

– Ну, дещо вчинити я таки встиг, – мовив Френк до Томаса Хадсона. Тоді до Руперта: —Ще один пробний постріл.

– Добра спроба – половина діла, – радісно відгукнувся Руперт.

– Капітан Френк хоче заподіяти смерть, – сказав хтось на причалі.

– Капітан Френк лютіший за лютого вепра, – озвався інший голос.

– Капітан Френк – боєць.

– Руперте, – мовив Френк. – Ще кухлик, будь ласка. Не для хоробрості. Просто щоб певніш поцілити.

– Помагай вам боже, капітане Френку. – Руперт подав йому кухоль. – Ану, хлопці, пісню про капітана Френка!

Френк спорожнив кухоль.

– Останній пробний постріл, – сказав він і пустив ракету понад самою яхтою просто в бочки з бензином на причалі Брауна, так що вона, одскочивши, впала у воду.

– Сучий ви син, – дуже тихо сказав йому Томас Хадсон.

– Помовчте, праведнику, – відрубав Френк. – Це був мій найкращий постріл.

В цю мить з каюти сусідньої яхти вийшов на палубу чоловік у самих піжамних штанях і заволав:

– Гей ви, свині! Зараз же припиніть, чуєте! Тут, у каюті, жінка заснути не може.

– Жінка? – перепитав Вілсон.

– Еге ж, хай вам чорт, жінка, – відказав той. – Моя дружина. А ви, мерзотники, зчинили тут стрілянину і не даєте їй спати. Та й нікому через вас не заснути.

– А чом ви не дасте їй снотворного? – запитав Френк. – Руперте, пошли-но когось по снотворні таблетки.

– Чи ви при своєму розумі, полковнику? – підхопив Вілсон. – Чого ви не повелись, як належить справжньому чоловікові? То вона б уже досі й заснула. А так, мабуть, тамує себе. Як видно, її мучить невдоволене бажання. Так завжди каже моїй дружині психоаналітик.

Обидва були неабиякі грубіяни, і хоч Френк справді завинив, але той чоловік, що цілий день пиячив у барі, з самого початку повівся по-дурному. Ні Джон, ні Роджер, ні Томас Хадсон не озвались ані словом. А ті двоє від першої ж хвилини, коли чоловік з яхти вийшов на корму й закричав «Свині!», дружно взяли його в роботу, наче два добре натреновані гравці бейсбольної команди.

– Ви брудні свині, – сказав чоловік. Як видно, словник він мав небагатий. Йому було років тридцять п'ять – сорок. Визначити його вік точніше було важко, хоч він і ввімкнув палубні ліхтарі. Вигляд він мав куди кращий, ніж сподівався побачити Томас Хадсон після цілоденних розповідей про нього, і Хадсон подумав, що він, певне, уже проспався. А тоді згадав, що чоловік з яхти спав ще у Боббі.

– Я спробував би нембутал, – доброзичливо порадив йому Френк. – Якщо тільки в неї не буває від нього алергії.

– Не розумію, чого вона така невдоволена, – сказав Фред Вілсон. – Ви ж справжній взірець фізичної досконалості. Он який молодець, хай вам абищо. Б'юсь об заклад, що ви гроза свого тенісного клубу. Цікаво б знати, скільки вам коштує цячудова статура. Поглянь на нього, Френку. Чи ти бачив коли такий розкішний чоловічий бюст?

– А проте ви схибили, хазяїне, – підхопив Френк. – На вас не та половина піжами. Слово честі, я ще ніколи не бачив, щоб чоловік натягав на себе цю половину. Невже ви і в ліжко отак лягаєте?

– Чи ви дасте жінці заснути, свині ви чорнороті? – огризнувся чоловік з яхти.

– Раджу вам спуститися до своєї каюти, – сказав йому Френк. – А то ще, глядіть, ускочите в халепу з оцими своїми порівняннями. Тут вашого шофера немає, тож доглянути вас нікому. Адже до школи вас возить шофер, чи не так?

– Він не ходить до школи, Френку, – мовив Фред Вілсон, одсунувши від себе гітару. – Він уже дорослий хлопчина. Він ділок. Невже ти не бачиш, що перед тобою поважний ділок?

– То ти ділок, синку? – запитав Френк. – Тоді знаєш що? Найкраще діло для тебе – зараз же втекти до своєї каюти. Бо тут, нагорі, ніякого пристойного діла тобі не випаде.

– Він має рацію, – докинув Фред Вілсон. – У нас тут тобі нічого не світить. Тож катай собі до каюти. А до шуму якось звикнеш.

– Брудні свині, – сказав чоловік і обвів поглядом усіх на катері.

– Ану забирай своє чудове тіло до каюти, чуєш? – гримнув Вілсон. – Там і жінку свою приспиш, я певен.

– Свині, – повторив чоловік. – Смердючі свині.

– Невже ти не можеш придумати чогось іншого? – спитав Френк. – «Свині» вже добряче набридли. Тікай-но звідси, поки не застудився. На твоєму місці я не ризикнув би виставляти такі виплекані груди на нічний вітер.

Чоловік з яхти знову обвів їх усіх поглядом – так, наче хотів запам'ятати.

– Ти нас і так не забудеш, – сказав йому Френк. – А забудеш – я тобі нагадаю, коли десь зустріну.

– Паскуда, – мовив чоловік, повернувся і пішов назад.

– Хто він? – спитав Джонні Гуднер. – Я десь його бачив.

– Я його знаю, і він мене знає, – відказав Френк. – Нікчемний тип.

– А хто, не можете пригадати? – спитав Джонні.

– Погань він, – сказав Френк. – То яке має значення, хто він такий?

– Справді ніякого, – озвався Томас Хадсон. – Але ви вдвох добре його приперли.

– А що ж іще робити з поганню? Тільки так. Ми ще чемно з ним повелися.

– Ну, ви цілком ясно показали своє ставлення до нього, – зауважив Томас Хадсон.

– Я чув, там гавкав собака, – мовив Роджер. – Мабуть, його налякали ракети. То годі вже. Я розумію, Френку, ви розважаєтесь. Поки що ви нікого не вбили, і ніякого лиха не сталося. Але навіщо лякати бідолашного собаку?

– То його жіночка гавкала, – весело відказав Френк. – Ось ми зараз стрельнемо просто в каюту й освітимо всю ту сімейну сцену.

– Я йду звідси к бісу, – сказав Роджер. – Не до душі мені ваші жарти. Мені не смішне автомобільне трюкацтво. Не смішно, коли п'яний веде літак. І коли собак лякають, теж не смішно.

– Ніхто вас не затримує, – сказав Френк. – Останнім часом ви стали для всіх мов чиряк на гузні.

– Он як?

– Авжеж. І ви, і Том, обидва святі та праведні. Псуєте будь-яку розвагу. Всі ви такі, розкаяні грішники. Раніш ви гуляли на всю губу. А тепер і іншим зась. Такі вже свідомі стали, аж надто.

– Виходить, це аж надто, коли я кажу, що не треба підпалювати Браунів причал?

– Авжеж. І це також. Тільки не вам це казати. Чув я про ваші штуки на Західному узбережжі.

– Забирали б ви свого пістоля та йшли собі розважатися в інше місце, – сказав Джонні Гуднер Френкові. – Так було добре нам без ваших вибриків.

– То й ви туди ж, – мовив Френк.

– Не розперізуйтесь, – застеріг його Роджер.

– Я тут єдиний, хто ще має смак до справжніх розваг, – сказав Френк. – А ви всі перестиглі, схибнуті праведники, благодійники, лицеміри…

– Капітане Френку… – Руперт нахилився над краєм причалу.

– Ось тільки Руперт мій друг. – Френк звів очі. – Чого тобі, Руперте?

– Капітане Френку, а про комісара ви забули?

– Ми підпалимо його, Руперте, друже мій.

– Поможи вам боже, капітане Френку, – промовив Руперт. – Налити вам ще рому?

– Мені добре й без рому, Руперте, – відказав йому Френк. – А тепер усі долілиць.

– Усі долілиць! – скомандував Руперт. – Лягай!

Френк вистрілив понад краєм причалу, і ракета спалахнула на гравієвій доріжці перед самим будинком комісара й там-таки згоріла. Негри на причалі аж застогнали.

– От чорт, – сказав Руперт. – Мало не влучили. Не пощастило. Ану ще раз, капітане Френку.

На яхті позад них засвітилися ліхтарі, і на палубу знову вийшов той чоловік. Тепер він був у білій сорочці, білих парусинових штанях і тенісних туфлях. Волосся гладенько зачесане, обличчя червоне, з білими плямами. Найближче з усіх на катері, спиною до яхти, сидів Джон, за ним – похмурий Роджер. Судна розділяло близько трьох футів води. Чоловік став на кормі й тицьнув пальцем на Роджера.

– Ти нікчема, – мовив він. – Брудний, смердючий нікчема. Роджер здивовано звів на нього очі.

– Це ви про мене, чи не так? – гукнув Френк. – Але ж я свиня, а не нікчема.

Чоловік і не глянув на нього й провадив далі, звертаючись до Роджера:

– Гладкий нікчема! – Він мало не задихався. – Дурисвіт! Облудник! Дешевий шарлатан! Нікудишній писака і паршивий маляр.

– Кому й навіщо ви все це кажете? – Роджер підвівся.

– Тобі. Тобі, нікчемо, тобі. Тобі, дурисвіте. Тобі, боягузе. Ах ти ж нікчема! Паршивий нікчема.

– Ви збожеволіли, – спокійно мовив Роджер.

– Ти нікчема! – гукнув чоловік з яхти через водний проміжок, що розділяв два судна, так само як хтось дражнив би тварину в одному з тих сучасних зоопарків, де людей і звірів розділяють не грати, а рови з водою. – Нікчема!

– Це він про мене, – втішено озвався Френк. – Хіба ви мене не впізнали? Я ж свиня.

– Я про тебе. – Чоловік показав пальцем на Роджера. – Ти дурисвіт.

– Слухайте, – мовив до нього Роджер. – Ви ж зовсім не для мене це кажете. А тільки для того, щоб похвалитися в Нью-Йорку, якими словами ви мене обклали.

Він говорив розважливо, терпляче, ніби й справді сподівався переконати того чоловіка й примусити замовкнути.

– Ти нікчема! – вигукнув той, дедалі дужче розпалюючи в собі істерику, – задля цього він, власне, й прибрався. – Брудний, смердючий нікчема!

– Ви кажете це не для мене, – повторив Роджер дуже спокійно, і Томас Хадсон зрозумів: він уже вирішив, що робити далі. – Тож краще замовкніть. А хочете поговорити зі мною – виходьте на причал.

Роджер ступив до причалу, і дивна річ – чоловік з яхти в ту ж таки мить і собі туди поліз. Він так розходився, що стриматись уже не міг. І таки вийшов на причал. Негри розступилися, а тоді оточили обох широким кільцем, залишивши всередині чималий простір.

Томас Хадсон не розумів, на що сподівався той чоловік, виходячи на причал проти Роджера. Ні один, ні другий не промовили ані слова, а навколо них були чорні обличчя негрів, і чоловік з яхти сильно вдарив Роджера збоку, а Роджер затопив йому в зуби лівою і роз'юшив рота. Той знову завдав бокового, на що Роджер відповів двома потужними хуками у праве око. Супротивник обхопив його руками, і Роджер зацідив йому правою в живіт і так відштовхнув від себе, що той аж роздер на ньому светр, – а тоді щосили вдарив його по обличчю тильним боком відкритої лівої.

Ніхто з негрів не озвавсь ні словом. Вони стояли мовчки, оточивши обох і залишивши їм якнайбільший простір для бійки. Хтось увімкнув на причалі світло, – певно, то Джонів бой Фред, подумав Хадсон, – і все було добре видно.

Роджер не відступав од супротивника і завдав йому три швидкі хуки в голову. Той обхопив його рукам й далі роздер на ньому светра, коли Роджер відштовхнув його від себе й двічі влучив кулаком у зуби.

– Годі вже лівою! – гукнув Френк. – Вріжте йому, сучому синові, правою. Враз угамується.

– Маєте щось мені сказати? – спитав Роджер чоловіка з яхти і сильним хуком зацідив йому в зуби. З рота в того юшила кров, уся права половина обличчя набрякла, і правого ока майже не стало видно.

Він знову вчепився за Роджера, а Роджер підхопив його попід руки й не давав упасти. Супротивник тяжко дихав і досі не обізвавсь ані словом. Роджер тримав його за руки, запхавши великі пальці у згини ліктів, і Том бачив, як він натискає ними на сухожилки між біцепсами й передпліччям.

– Ану не бризкай на мене кров'ю, сучий сину, – сказав Роджер і, замахнувшись лівою, рвучким ударом відкинув голову супротивника назад, а тоді знову рубонув його обличчя тильним боком руки. – Тепер добувай собі нового носа, – додав він.

– Вгамуйте його, Роджере! Вгамуйте! – під'юджував Френк.

– Чи ти не бачиш, йолопе, що він робить? – мовив до нього Фред Вілсон. – Він же вбиває його.

Чоловік з яхти знов навалився на Роджера, і Роджер відштовхнув його назад.

– Ти бий, – сказав він. – Ну. Бий.

Супротивник замахнувся, але Роджер ухиливсь від удару і обхопив його руками.

– Як тебе звуть? – запитав він чоловіка.

Той не відповів. Лише тяжко сапав, неначе конав від астми. Роджер тримав його попід руки, знов і знов натискаючи великими пальцями на згини ліктів.

– Ти дужий сучий син, – промовив він. – Та який дурень казав тобі, що ти вмієш битися?

Чоловік з яхти мляво замахнувся, але Роджер схопив його, притягнув до себе, трохи повернув і двічі садонув у вухо правим кулаком.

– Ну що, знатимеш тепер, як чіплятися до людей? – запитав він.

– Погляньте на його вухо, – обізвався Руперт. – Просто-таки виноградне гроно.

Роджер знову вхопив супротивника попід лікті й натиснув великими пальцями на сухожилки під біцепсами. Томас Хадсон дивився на обличчя того чоловіка. Спочатку на ньому не було ознак страху – тільки ницість, як ото в свині, в послідущого кнура. Але тепер він перелякався не на жарт. Мабуть, він ніколи раніше не чув про бійки, коли супротивників ніхто не розбороняє. А тепер, можливо, десь у закутках його свідомості спливла згадка про вичитані колись історії, де людей, що впали, забивали ногами до смерті. І він силкувався битись далі. Щоразу, як Роджер велів йому бити чи відштовхував його від себе, він намагався завдати удару. Опору він не припиняв.

Роджер відштовхнув супротивника від себе. Той стояв і дивився на нього. Коли Роджер випускав його із своїх лабет, в яких він почував себе зовсім безпорадним, страх його трохи відступав і до нього поверталася ницість. Він стояв переляканий, тяжко побитий, із знівеченим обличчям та закривавленим ротом, а дрібні крововиливи на вусі збіглися під шкірою в одну велику пухлину, і тепер воно скидалось на перестиглу фігу. Поки він стояв отак, вільний від Роджерових рук, страх залишив його, і в ньому знову здійнялася невигойна ницість.

– Що скажеш? – запитав його Роджер.

– Нікчема, – мовив той. Тоді втягнув підборіддя, виставив кулаки й повернувся трохи боком з таким виглядом, як ото буває в затятих, невиправних хлопчаків.

– Дивіться всі! – гукнув Руперт. – Зараз такебуде!

Але нічого особливо цікавого чи повчального вони не побачили. Роджер швидко підступив до супротивника, підняв ліве плече і, замахнувшися знизу вгору правим кулаком, угнітив його збоку по голові. Той упав на руки й коліна і тицьнувся лобом У причал. Якусь хвилю він стояв рачки, впираючись лобом у мостини, тоді м'яко повалився на бік. Роджер подивився на нього й пішов до краю причалу, а звідти зіскочив униз на катер.

Матроси понесли господаря на яхту. Вони не втручалися в те, Що діялось на причалі, а тепер підняли й понесли важко обвисле тіло. Кілька негрів допомогли їм спустити його на корму й занести в каюту. Діставшись туди, матроси зачинили за собою двері.

– Йому б треба лікаря, – мовив Томас Хадсон.

– Об причал він не дуже забився, – сказав Роджер. – Я не хотів пошкодити поміст.

– Останній удар у вухо навряд чи піде йому на користь, – зауважив Джонні Гуднер.

– Ви знівечили йому обличчя, – сказав Френк. – А вухо! Зроду не бачив, щоб вухо отак швидко набрякло. Спершу було мов виноградне гроно, а потім зробилося завбільшки з апельсин.

– Голі руки – то страшна річ, – мовив Роджер. – Люди просто не уявляють собі, чого можна ними накоїти. І треба ж було мені з ним зустрітися!

– Зате вже тепер як десь зустрінетеся, то враз його впізнаєте.

– Сподіваюсь, він оклигає, – сказав Роджер.

– Бійка була чудова, містере Роджер, – мовив до нього Фред.

– Хай їй чорт, тій бійці, – відказав Роджер. – І на біса вона була потрібна?

– Він же сам напросився, – сказав Фред.

– Та не беріть ви цього до серця, – мовив Френк до Роджера. – Я бачив сотні таких бійок. Нічого йому не станеться.

Негри на причалі почали розходитись, обговорюючи щойно бачену бійку. Коли того білого несли на яхту, він мав такий вигляд, що їм стало не по собі, і вся хоробрість, з якою вони вимагали підпалити комісарів будинок, тепер розвіялась.

– Ну, то на добраніч, капітане Френку, – сказав Руперт.

– Ідеш, Руперте? – запитав його Френк.

– Та треба, мабуть, піти подивитися, що там діється у містера Боббі.

– На добраніч, Руперте, – сказав Роджер. – До завтра. Роджер був дуже похмурий, а його ліва рука набрякла й стала завбільшки з добрячий грейпфрут. Права теж розпухла, але не так помітно. А більше ніщо не виказувало, що він бився, хіба тільки роздертий светр, комір якого теліпався у нього на грудях. Той чоловік один раз влучив його по голові, і там вискочила невелика гуля. Джон помастив йому садна й подряпини на кісточках пальців. Роджер і не глянув на свої руки.

– Ходім до Боббі, побачимо, чи там ще веселяться, – мовив Френк.

– Та не журіться, Родже, – сказав Фред Вілсон і піднявся на причал. – Журяться тільки шмаркачі.

Забравши гітару й банджо, вони рушили вздовж причалу, простуючи на світло й співи, що линули з розчинених дверей «Понсе де Леона».

– Усе-таки Фредді непоганий хлопчина, – сказав Джон Томасові Хадсону.

– І завжди був непоганий, – відказав Хадсон. – Та коли вони вдвох із Френком, добра від них не жди.

Роджер мовчав, і Томас Хадсон непокоївся за нього – за нього і за багато чого іншого.

– А може, й нам уже час рушати, як гадаєш? – запитав він Роджера.

– Я все караюся через того типа, – відказав Роджер.

Він похмуро сидів спиною до корми, обхопивши ліву руку правою.

– Нема чого вам каратися, – дуже тихо промовив Джон. – Він уже на ногах.

– Справді?

– Онде виліз і рушницю з собою тягне.

– Ну, буде мені лихо, – сказав Роджер. Але вже веселішим голосом. Він так само сидів спиною до корми й навіть не обернувся.

Чоловік з яхти вийшов на корму, цього разу в піжамній куртці та штанях, але найперше впадала в око рушниця. Томас Хадсон перевів погляд з рушниці на його обличчя – воно було страхітливе. Хтось уже пообліплював його пластиром з марлею і щедро намастив. А от з вухом так нічого й не змогли вдіяти. Як видно, найменший дотик до нього завдає нестерпного болю, подумав Томас Хадсон, отож його й полишили як було, і тепер воно віддималося вбік, набрякле й дуже тверде на вигляд, привертаючи до себе всю увагу. Ніхто не промовив ні слова, і той чоловік з понівеченим обличчям так і стояв на кормі з рушницею в руках. Певне, він і не бачив їх до ладу – так запухли в нього очі. Він стояв, не озиваючись, і вони троє теж мовчали.

Роджер дуже повільно повернув голову, побачив його і мовив через плече:

– Ідіть повісьте рушницю й лягайте спати.

Чоловік на яхті й далі стояв з рушницею в руках. Його розпухлі губи заворушилися, але він нічого не сказав.

– Вам не забракне підлості пальнути людині в спину, але духу на це чортма, – дуже спокійно мовив Роджер через плече. – Ідіть повісьте рушницю й лягайте спати.

Він усе так само сидів спиною до яхти. І раптом утнув штуку, Що видалась Томасові Хадсону смертельно небезпечною.

– Чи не нагадує вам цей добродій леді Макбет у нічному вбранні, коли вона з'являється із спочивальні? – запитав він тих, Що були з ним на катері.

Томас Хадсон напружено чекав, що буде далі. Та нічого не сталось, а невдовзі той чоловік повернувся й пішов назад до каюти, забравши з собою рушницю.

– Ну, тепер мені куди легше, – сказав Роджер. – А то вже аж струміло з-під пахов. Ходімо додому, Томе. З ним усе гаразд.

– Гаразд, та не дуже, – зауважив Джонні.

– Цілком досить, – сказав Роджер. – І вродиться ж отаке.

–. Ходім, Роджере, – озвався Томас Хадсон. – Зайдемо ще до мене.

– Ходім.

Вони попрощалися з Джоном і пішли Королівським шосе до будинку Хадсона. В барі ще святкували й веселилися.

– Чи не хочеш заглянути до «Понсе»? – спитав Томас Хадсон.

– Е ні, к бісу, – відказав Роджер.

– Я думав сказати Фредді, що з тим типом усе гаразд.

– Іди скажи сам. А я піду просто до тебе.

Коли Томас Хадсон прийшов додому, Роджер лежав долілиць на ліжку в кінці веранди, запнутої протимоскітною сіткою. На веранді було темно, і святковий гомін ледь долинав сюди.

– Спиш? – запитав Томас Хадсон.

– Ні.

– Випити хочеш?

– Мабуть, не треба. Дякую.

– Як рука?

– Просто набрякла й болить. Пусте.

– Ти знову не в гуморі?

– Еге ж. Паскудно на душі.

– Завтра приїдуть хлопці.

– Оце добре.

– Ти так-таки не хочеш випити?

– Ні, друже. А ти пий собі.

– Ковтну віскі з содовою, щоб краще спалося.

Томас Хадсон пішов до холодильника, приготував напій, тоді повернувся на запнуту веранду й сів у темряві поруч Роджера, що лежав на ліжку.

– Ти знаєш, Томе, до біса всілякої погані розгулює по світу, – сказав Роджер. – Той тип – справжній мерзотник.

– Ти його дечого навчив.

– Ні. Не думаю. Я принизив його і трохи покалічив. Але він відіграється на комусь іншому.

– Він сам зачепив тебе.

– Авжеж. Та я не докінчив справи.

– Тобі лишалося хіба що вбити його.

– От про це я я кажу. Тепер він буде ще підліший.

– А може, твоя наука все-таки піде йому на користь.

– Ні. Не думаю. Те саме було й там, на Заході.

– А що там справді сталося? Ти так нічого мені й не сказав, відколи приїхав.

– Була бійка, як оце сьогодні.

– З ким?

Роджер назвав ім'я чоловіка, що займав дуже високе становище У світі так званої кінопромисловості.

– Я зовсім не хотів заводитись, – сказав він. – Сталося це в домі, де в мене вийшла неприємна історія з одною жінкою і де мені, по суті, з'являтись було не варто. А той тип цілий вечір допікав мені то тим, то іншим. Ще дужче, ніж оце сьогодні. Нарешті я не витримав і врізав йому, добряче врізав, уже не думаючи, що роблю, і він невдало вдарився головою об мармурові східці басейну. Все це відбувалося біля басейну. Отямився він У «Ліванських кедрах» [57]57
  Назва фешенебельної лікарні в Лос-Анджелесі.


[Закрыть]десь третього дня, і, отже, звинувачення в убивстві мене минуло. Але вони там усе вже підготували. Мали таких свідків, що мені ще пощастило б, якби вліпили тільки за вбивство з необережності.

– А далі як було?

– А далі, тільки-но він повернувся до справ, так мені й почали ліпити. На повну котушку. По всіх статтях.

– Що саме?

– Все що завгодно. Одне за одним.

– Не хочеш мені казати?

– Ні. Тобі воно ні до чого. Повір моєму слову, все це наклеп. Такий мерзенний наклеп, що ніхто мені про це й не згадує. Ти помітив?

– Та начебто.

– Ось чому мені й невесело було сьогодні після бійки. Скільки ще мерзотників на цьому світі! Справжніх мерзотників. І тим, що котрогось поб'єш, нічого не зарадиш. Як на мене, це і є одна з причин, чому вони нас провокують. – Він перевернувся на ліжку і ліг горілиць. – Знаєш, Томмі, зло – препаскудна річ. Та й достобіса підступна. А колись же люди тямили, що таке добро, а що зло.

– Навряд чи багато хто беззастережно назвав би те, що ти чиниш, добром, – сказав Томас Хадсон.