Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 48 (всего у книги 57 страниц)

Сезонники

Коли з містечка Гортонс-Бей спускатися шутрованою дорогою до озера, то десь посередині буде криничка. Вода підіймається з череп'яної труби, закопаної при дорозі, вихлюпується через вищерблений край труби й стікає заростями м'яти в болото. В темряві Нік опустив руку в криничку, але довго не зміг утримати її там – вода була дуже холодна. Він відчував, як б'ють об його пальці струмені піску, підіймаючись із дна кринички. «Я б занурився сюди весь, якби міг, – подумав Нік. – Це напевне привело б мене до тями». Він витяг руку з води й сів на краю дороги. Стояла задушлива ніч.

Унизу, над водою, крізь дерева білів на палях будинок Біна. Нікові не хотілося спускатися на пристань. Там усі купалися. Він не хотів зустрічатися з Одгаром і Кейт. Нік бачив автомобіль на дорозі біля крамниці. Одгар і Кейт були біля води. В Одгара завжди очі ставали як у смаженої риби, коли Нік дивився на Кейт. Невже Одгар нічого не розуміє? Кейт ніколи не одружиться з ним. Вона ніколи не одружиться з кимось, хто не був з нею близький. А якби хтось спробував наблизитися до неї, вона вся згорнулася б у тугий клубочок і вислизнула. Тільки Нік може змусити її скоритися йому. З ним вона не згорнеться в тугий клубочок і не вислизне, а м'яко розкриється, розслабиться, стане податливою. Одгар вважає, що такою може робити дівчину лише кохання. Очі його наче більмами вкриті, а повіки червоні. Їй було неприємно, коли він торкався її. Певно, через очі. Потім Одгар захоче, щоб вони були такими самими друзями, як і до цього. Гратися в піску. Ліпити з глини чоловічків. Виїжджати разом човном на цілий день. Кейт, як завжди, в купальнику. А Одгар дивитиметься на неї.

Одгарові тридцять два роки, і йому двічі робили операцію – у нього розширення вен. Він негарний собою, а проте його обличчя всім подобається. Одгарові ніяк не щастить домогтися близькості, і він страшенно мучиться. З кожним літом дужче. На нього жаль дивитись. Одгар дуже добрий хлопчина. До Ніка він ставиться краще, ніж будь-хто інший. А Нік міг би домогтися, якби хотів. «Одгар убив би себе, коли б дізнався про це, – подумав Нік. – Хотів би я бачити, як він уб'є себе». Він не міг уявити собі Одгарової смерті. Сам він ніколи не заподіяв би собі смерті. Люди, однак, це роблять. Близькість буває не тільки через кохання. А Одгар думає, що вона породжується тільки коханням. Ніхто не скаже, що Одгар не кохає її. Насправді близькість стає можлива тоді, коли виникає взаємний потяг, коли вабить тіло, коли хочеш сподобатися своїм тілом, коли вмієш переконати і не боїшся піти на ризик, коли не відчуваєш страху і впевнений у взаємності, і коли ніхто нічого не вимагає, і коли відчуваєш ніжність і потяг, і коли твориш потяг і щастя, і коли жартуєш і вмієш розвіяти страх. І вмієш потім усе залагодити. Це не обов'язково кохання. Кохання лякає. Він, Ніколас Адамс, може домогтися того, чого йому хочеться, бо в ньому щось є. Може, цього не стане надовго. Може, він утратить це. Йому хотілося мати змогу передати це Одгарові чи принаймні сказати йому про це. Ніколи нікому не можна ні про що розказати. Особливо Одгарові. Ні, не тільки Одгарові. Будь-кому і будь-де. Це завжди було його найбільшою вадою – багатослів'я. Він занадто багато вибовкував. Однак треба ж якось допомогти тим студентам Прінстона, Єля та Гарварда, які досі не знають жінки. Чому немає жодного такого в державних університетах? Може, через змішане навчання. Вони зустрічають дівчат якраз на виданні, і дівчата допомагають їм, а потім вони одружуються з цими дівчатами. Що буде з такими, як Одгар, і Гарві, і Майк, і всі інші? Він не знає. Він ще замало прожив, щоб знати це. Вони чудові хлопці. Що станеться з ними? А біс його знає. Хіба може він писати так, як Гарді і Гамсун, коли знає справжнє життя лише десять років? Не може. Треба чекати, аж поки йому мине п'ятдесят.

Нік став навколішки й напився з кринички. Він чудово себе почував. Він знає, що згодом стане великим письменником. Він багато чого знає, але все те не зіб'є його з пантелику. Ніхто не може збити його з пантелику. Але він ще багато чого не знає. Це прийде до нього згодом. Він цього певен. Вода була холодна, і йому запекло в очах. Він, мабуть, ковтнув її надто багато. Як морозива. Так буває, коли п'єш, зануривши носа. Краще він піде поплаває. Думати недобре. Як почнеш думати, то думкам і кінця не буде. Він пішов униз дорогою повз автомобіль і оптову крамницю, що стояла ліворуч і поблизу якої завжди вантажили яблука й картоплю, насипаючи їх у човни, повз пофарбований у біле будинок, де вони при світлі ліхтаря часом танцювали на підлозі з нетесаних дощок, і далі до причалу, біля якого вони купалися.

Всі вони плавали біля причалу. Коли Нік ішов по нетесаних дошках помосту високо над водою, він відчув, як двічі гойднувся довгий трамплін, щось плюснуло й вода захлюпала внизу серед стояків. «Це, напевне, Гі», – подумав Нік. Кейт виринула з води, наче тюлень, і піднялася на драбинку.

– Ось іде Вімідж! – гукнула вона іншим. – Стрибай, Вімідже, тут чудово.

– Привіт, Вімідже, – сказав Одгар. – Тут справді чудово!

– Де Вімідж? – запитав Гі, який плив далі у темряві.

– А що, той Вімідж не вміє плавати? – голос Білла розлігся над водою басовито й лунко.

Нікові було гарно. Приємно, коли тебе гукають, як оце зараз. Він скинув брезентові туфлі, стяг через голову сорочку і зняв штани. Його босі ноги відчули пісок на дерев'яному помості причалу. Він швидко побіг по дошках трампліну, що вгиналися під його вагою, пальці ніг відштовхнулися від краю дошки, і наступної миті він уже був у воді, йшов плавно вниз, навіть не усвідомлюючи, що вже пірнув. Стрибаючи, він глибоко вдихнув повітря і тепер плив далі й далі під водою, прогнувши спину й непорушно випроставши ноги. За хвилину він вигулькнув на поверхню, полежав ниць на воді. Потім перевернувся на спину й розплющив очі. Йому більше подобалось пірнати й бути під водою, ніж плавати.

– Ну як, Вімідже? – запитав Гі, який виявився позад нього.

– Вода тепла, наче суп, – сказав Нік.

Він глибоко вдихнув, обхопив руками коліна, підтяг їх до підборіддя й повільно пірнув у глибину. Вгорі вода була тепла, але він швидко дістався холоднішої, а тоді й до зовсім холодної біля дна. Дно було глинясте, і він з огидою торкнувся його пальцями ніг, потім сильно відштовхнувся від нього, щоб виринути на поверхню. Було дивно виринати з-під води у темряву. Нік відпочивав на воді, ліниво хлюпаючись, задоволений. Одгар і Кейт розмовляли на причалі.

– Ти колись плавав у морі, коли воно фосфорує, Карле?

– Ні. – Голос Одгара звучав неприродно, коли він розмовляв з Кейт.

«Ми могли б натертися фосфором з сірників», – подумав Нік, глибоко вдихнув повітря, підтягнув коліна до підборіддя і, напруживши м'язи, пірнув цього разу не заплющуючи очей. Він занурювався обережно, спочатку боком, а потім головою. Але так було погано. Він нічого не бачив під водою в темряві. Краще було першого разу, коли він пірнав із заплющеними очима. Дивне відчуття. А втім, не завжди відчуваєш те, що є насправді. Цього разу він не досягнув дна, випростався і поплив у прохолодній воді, тримаючись нижче теплого шару близько поверхні. Дивно, що плавання під водою дає стільки задоволення, а звичайне, можна сказати, зовсім не дає. Нікові подобалося ще плавати в океані. Передусім тому, що там легше плавати. Але там відчуваєш ще смак морської води і спрагу. Прісна вода краща. Ось як тепер, у задушливу ніч. Він виринув на поверхню якраз під помостом причалу й виліз на драбинку.

– Пірни ще раз, Вімідже, прошу тебе, – сказала Кейт. – Пірни гарненько.

Вони сиділи з Одгаром на причалі, прихилившись спинами до великих стояків.

– Пірни безшумно, Вімідже, – сказав Одгар.

– Гаразд.

Нік, з якого капала вода, пішов до трампліна, обмірковуючи, як він буде зараз стрибати звідти. Одгар і Кейт стежили за його постаттю, що чорніла у темряві. Він став на краю дошки, почекав, поки вона перестала хитатись, і пірнув так, як навчився, спостерігаючи за морською видрою. У воді, коли він уже плив до поверхні, Нік подумав: «От якби Кейт була зі мною тут, углибині». Він вигулькнув на поверхню, відчуваючи воду в себе в очах і вухах. Напевно, він мимохіть зробив спробу вдихнути повітря.

– Прекрасний стрибок! Просто прекрасний! – гукнула з причалу Кейт.

Нік виліз на драбинку.

– А де хлопці? – запитав він.

– Вони попливли аж у затоку, – сказав Одгар.

Нік ліг на причалі біля Кейт і Одгара. Йому було чути, як Гі та Білл плавають десь там у темряві.

– Ти чудово пірнаєш, Вімідже, – сказала Кейт, торкаючись його спини ногою.

Нік увесь напружився від цього дотику.

– Ні, – сказав він.

– Ти – диво, Вімідже, – сказав Одгар.

– Зовсім ні, – сказав Нік.

Він думав. Думав про те, що коли взагалі можливо бути з жінкою під водою, то він міг би затримати дихання на три хвилини, на піщаному дні, вони могли б випливти на поверхню разом, вдихнути повітря й піти знову на дно; пірнати легко, коли знаєш як. Одного разу, заклавшись, він випив пляшку молока, облупив і з'їв під водою банан, однак довелося б узяти з собою на дно тягар, який би утримував його; якби на дні було кільце або ще що-небудь, щоб ухопитися рукою, то можна було б. От було б здорово, але дівчина не витримає, вона наковтається води, Кейт захлинулася б, Кейт погано плаває під водою, от якби дівчина вміла добре пірнати, може, колись трапиться така дівчина, але, мабуть, не трапиться, бо ніхто не вміє так пірнати, як він. Оті звичайні плавці, хай їм чорт, просто слиньки; крім нього ніхто не знається на підводному плаванні, у Івенстоні йому довелося бачити хлопця, що міг затримати дихання на шість хвилин, але той хлопець був несповна розуму. Він хотів би бути рибиною, а втім, не хотів би. Він засміявся.

– Чого ти смієшся, Вімідже? – запитав Одгар; голос його звучав хрипко, як завжди, коли поряд була Кейт.

– Я хотів би бути рибиною, – сказав Нік. – Гарний жарт, – сказав Одгар.

«– Авжеж, – сказав Нік.

– Не будь віслюком, Вімідже, – сказала Кейт.

– Ти хотіла б бути рибиною, Батстейн? – спитав Нік. Він лежав на дошках і дивився в протилежний бік.

– Ні, – сказала Кейт. – Не цієї ночі. Нік міцно притиснувся спиною до її ноги.

– Яким би звіром ти хотів бути, Одгаре? – спитав Нік.

– Дж. П. Морганом, – сказав Одгар.

– Який ти милий, Одгаре, – сказала Кейт. Нік відчув, як Одгар засяяв.

– Я б хотіла бути Віміджем, – сказала Кейт.

– Ти завжди можеш стати місіс Вімідж, – сказав Одгар.

– Не буде ніякої місіс Вімідж, – сказав Нік. Він напружив м'язи спини. Кейт умостила обидві ноги у нього на спині так, ніби спочивала перед вогнищем, поклавши ноги на колоду.

– Не будь такий упевнений, – сказав Одгар.

– Чому це? – сказав Нік. – Я збираюся одружитися з русалкою.

– Вона буде місіс Вімідж, – сказала Кейт.

– Ні, не буде, – сказав Нік. – Я не дозволю їй.

– Як же ти їй це заборониш?

– Знаю як. Хай лишень спробує.

– Русалки не виходять заміж, – сказала Кейт.

– Тебе покарають, як порушника закону Манна, – сказав Одгар.

– Ми житимемо за межами територіальних вод, – сказав Нік. – їжу нам постачатимуть контрабандисти. Ти можеш надягти плавки і прийти відвідати нас, Одгаре. Бери з собою і Батстейн, якщо вона схоче. Ми будемо приймати щочетверга пополудні.

– Що ми робитимемо завтра? – спитав Одгар, його голос знову зазвучав хрипко, нагадуючи, що він поряд із Кейт.

– Ой, давайте не будемо говорити про завтра, хай йому чорт, – сказав Нік. – Порозмовляємо про мою русалку.

– Ми вже скінчили про твою русалку.

– Гаразд, – погодився Нік. – Би з Одгаром розмовляйте собі, а я думатиму про неї.

– Ти зіпсований, Вімідже. Страшенно зіпсований.

– Зовсім ні. Я просто чесний. – І, полежавши трохи з заплющеними очима, він додав: – Не заважайте мені. Я думаю про неї.

Він лежав і думав про свою русалку, в той час як Кейт впиралася йому п'ятами в спину.

Одгар і Кейт розмовляли, але він не чув їх. Він лежав, ні про що не думаючи, й почував себе щасливим.

Білл і Гі вийшли з води на берег, пішли до автомобіля і, давши задній хід, під'їхали до причалу. Нік устав і одягся. Білл і Гі сиділи спереду, втомлені тривалим плаванням. Нік умостився позаду разом з Кейт і Одгаром. Вони відкинулися на спинку сидіння. За кермом був Білл. Машина з ревінням виїхала на гору і повернула на шосе. Попереду Нік бачив світло інших автомобілів, світло часом зникало, потім знову спалахувало, коли вони виїздили на гору, блимало, наближаючись, і, коли машини розминалися, тьмяніло позаду. Дорога простяглася високо понад берегом озера. Великі машини з Шарлевуа, в яких позаду своїх шоферів сиділи багаті слиньки, мчали їм назустріч і минали їх, їдучи серединою шляху й не пригашуючи фар. Вони пролітали, як вагони поїзда. Білл блиснув фарами, вихоплюючи з темряви автомобілі, що стояли обіч дороги попід деревами, і тривожачи пари, які вмостилися на сидіннях. Жодна машина не обігнала Білла, лише світло фар вигравало на їхніх потилицях, поки Білл не одривався далеко вперед. Та ось Білл зменшив швидкість, потім різко звернув на піщану дорогу, що вела через сад до будинку ферми. Автомобіль поволі їхав садом. Кейт притулила губи до Нікового вуха.

– Через годину, Вімідже, – сказала вона. Нік міцно притис своє стегно до її стегна. Автомобіль виїхав на горб, що височів над садом, об'їхав його і зупинився перед будинком.

– Тітонька спить. Ми повинні поводитися якомога тихіше, – сказала Кейт.

– На добраніч вам, – прошепотів Білл. – Ми заїдемо за вами вранці.

– На добраніч, Сміте, – прошепотів Гі. – На добраніч, Батстейн.

– На добраніч, Гі, – сказала Кейт. Одгар стояв біля будинку.

– На добраніч вам, – сказав Нік. – До завтра, Моргане. – Добраніч, Вімідже, – сказав Одгар з ганку.

Нік і Гі почали спускатись дорогою в сад. Нік зіп'явся навшпиньки й зірвав яблуко. Воно було ще зелене, але він надкусив його, висмоктав кислий сік і виплюнув м'якуш.

– Ви з Бердом далеко запливли сьогодні, Гі, – сказав він.

– Не так уже й далеко, Вімідже, – сказав Гі.

Вони вийшли з саду повз поштову скриньку і попростували по шосе. У видолинку, де дорога перетинала струмок, завис холодний туман. Нік зупинився на мосту.

– Ходімо, Вімідже, – сказав Гі.

– Ходімо, – погодився Нік.

Вони пішли нагору; дорога звертала в гайок, серед якого стояла церква. В будинках, повз які вони проходили, не світилося жодного вікна. Гортонс-Бей спав. Жоден автомобіль не проїхав дорогою.

– Мені ще не хочеться спати, – сказав Нік.

– Може, пройдемося разом?

– Ні, Гі, дякую.

– Як хочеш.

– Я проведу тебе до котеджу, – сказав Нік.

Вони відстебнули сітку на дверях і зайшли до літньої кухні. Нік відчинив холодильник і зазирнув туди.

– їсти хочеш, Гі? – спитав він.

– З'їв би шматок пирога, – сказав Гі.

– Я теж, – сказав Нік. Він загорнув шматок печеного курчати і два кусні пирога з вишнями в проолієний папір, що лежав на холодильнику. – Я візьму це з собою, – сказав він.

Гі запив пиріг водою, зачерпнувши її ковшем з відра.

– Якщо хочеш щось почитати, Гі, візьми у мене в кімнаті, – сказав Нік.

Гі дивився на пакунок, який загортав Нік.

– Не роби дурниць, Вімідже! – сказав він.

– Все буде гаразд, Гі.

– Хай буде гаразд. Тільки не роби дурниць, – повторив Гі. Він відхилив сітку на дверях і попростував моріжком до котеджу. Нік вимкнув світло і вийшов, застебнувши сітку. Тримаючи в руці пакунок, він перейшов росяний моріжок, переліз через паркан і пішов міською вулицею під великими в'язами повз останній ряд поштових скриньок на перехресті і далі по шосе до Шарлевуа. За струмком він перетнув лан, обійшов обгороджений сад і, прямуючи до краю просіки, переліз через залізну огорожу, за якою починався ліс. Посередині між просіками росли близько одна до одної чотири ялиці. Там землю м'яко встилали соснові голки і зовсім не було роси. Ліс ніколи не рубали, і земля була суха й тепла, без підліску. Нік поклав пакунок під однією з ялиць і ліг, очікуючи. Він побачив, як Кейт ішла в темряві між деревами, але навіть не ворухнувся. Вона не бачила його і мить стояла, тримаючи перед себе дві ковдри. В темряві здавалося, що у неї величезний живіт, – куди більший, ніж у вагітної жінки. Нік спершу злякався. Потім йому стало смішно.

– Привіт, Батстейн, – сказав він.

Вона впустила ковдри.

– Ой Вімідже! Навіщо ти так лякаєш мене. Я думала, що ти ще не прийшов.

– Люба Батстейн, – сказав Нік. Він притис її до себе, відчуваючи її тіло біля свого, усе її солодке тіло біля свого. Вона й собі пригорнулась до нього.

– Я так люблю тебе, Вімідже.

– Люба моя Батстейн, – сказав Нік.

Вони розстелили ковдри. Кейт розгладила їх.

– Я страх як боялася виносити ковдри, – сказала Кейт.

– Знаю, – сказав Нік. – Нумо роздягнемося.

– Ой Вімідже…

– Так приємніше.

Вони роздяглися, сівши на ковдри. Ніка трохи збентежило те, що вони сидять голі.

– Я тобі подобаюсь так, Вімідже?

– Дуже. Давай-но вкриємось, – сказав Нік. Вони лежали поміж грубими ковдрами. Він був гарячий проти її прохолодного тіла, полюючи за ним, а потім все було гаразд.

– Все гаразд?

Замість відповіді Кейт притулилась до нього всім тілом.

– Приємно було?.

– Ой Вімідже! Я так хотіла цього. Мені це так потрібно було.

Вони лежали поруч між ковдрами. Вімідж нахилив голову й провів носом по лінії шиї і далі поміж її груди. Ніби по клавішах фортепіано.

– Ти пахнеш прохолодою, – сказав Нік.

Він ніжно торкнувся однієї з її маленьких грудей, що ожила під його губами, і притис її язиком. Нік відчув, як гаряче бажання повертається знову, і, просунувши руки знизу, перевернув Кейт. Він ковзнув нижче, і вона щільненько примостилась, міцно притискаючись до вигину його живота. Вона почувала себе там чудово. Він пошукав, трохи незграбно, потім знайшов. Він поклав руки їй на груди і заволодів нею. Потім поцілував її міцно у спину. Голова Кейт схилилася вперед.

– Добре тобі так? – спитав він.

– Я люблю так. Я люблю так! Я люблю так! Ой Вімідже!..

– Все, – сказав Нік.

Він раптом відчув, що під його голим тілом груба ковдра.

– Я була поганою, Вімідже? – спитала Кейт.

– Ні, ти була хорошою, – сказав Нік. Його мозок працював дуже чітко й тверезо. Він бачив усе гостро і ясно… – Я голодний, – сказав він.

– Я б хотіла, щоб ми тут спали цілісіньку ніч. – Кейт згорнулась клубочком біля нього.

– Це було б прекрасно, – сказав Нік. – Але не можна. Ти повинна повернутись у будинок.

– Я не хочу, – сказала Кейт. Нік устав, відчуваючи, як легенький вітрець обдуває тіло. Він натяг сорочку, і йому приємно було відчувати дотик тонкої матерії. Потім надів штани і взув черевики.

– Тобі теж треба вдягтися, дівча, – сказав він.

– Зачекай-но ще хоч хвилинку, – сказала вона. Нік узяв пакунок з-під дерева й розгорнув його.

– Одягайся ж, – сказав він.

– Не хочу, – сказала Кейт. – Я буду спати тут цілу ніч. – Вона сіла. – Подай мої речі, Вімідже.

Нік подав їй одежу.

– Я вже думала про це, – сказала Кейт. – Якби я спала тут до ранку, вони просто подумали б, що я придуркувата і тому вийшла сюди з ковдрами, і все було б гаразд.

– Тобі буде твердо спати тут, – сказав Нік.

– Якщо буде твердо, я повернуся в дім.

– Поїжмо, перш ніж я піду.

– Я надягну ще щось, – мовила Кейт.

Вони сіли поруч і з'їли печене курча та пиріг з вишнями.

Нік устав, потім опустився навколішки й поцілував Кейт.

Дійшовши по росяній траві до котеджу, він піднявся нагору, до своєї кімнати, ступаючи обережно, щоб не рипіли східці. Було приємно опинитися в ліжку, лягти на простирала, випростатися на повен зріст, покласти голову на подушку. Приємно в ліжку, зручно, затишно, а завтра поїдемо рибалити; він молився так, як завжди, коли згадував, що треба помолитися, за рідних, за себе, щоб стати великим письменником, за Кейт, за хлопців, за Одгара, за те, щоб добре порибалити, за бідного Одгара, бідного Одгара, що спить там, у котеджі, а може, й не спить, може, й не спатиме цілу ніч. А проте нічого не вдієш, анічогісінько.

День одруження

Він скупався в озері й тепер мив ноги в тазу, бо назад, на гору повертався босоніж. У кімнаті було душно. Датч з Люменом стояли неподалік і, видно, були знервовані. Нік витяг чисту білизну, чисті шовкові шкарпетки, нові підв'язки, білу сорочку, комірець з шухляди комоду й одягся. Потім став перед дзеркалом і почав зав'язувати краватку. Датч і Люмен нагадали йому роздягальні перед боксерським матчем чи футбольною зустріччю. Йому подобалася їхня нервовість. Цікаво, чи не так само вони поводилися б перед тим, як його мали б вести на шибеницю. Може, й так само. Він ніколи не міг нічого уявити собі, поки не побачить на власні очі. Датч вийшов по штопор, за мить повернувся і відкоркував пляшку.

– Ковтни як слід, Датчу!

– Після тебе, Стейне.

– Чого це раптом? Ну ж бо, пий!

Датч надовго приклався до пляшки. Нік обурився. Адже в них була лише одна пляшка віскі. Датч передав пляшку йому. Він простяг її Люмену. Люмен не пив так довго, як Датч.

– Чудово, Стейне, чудово! – Він простяг пляшку Нікові. Нік зробив кілька ковтків. Віскі йому смакувало. Він надяг штани, зовсім ні про що не думаючи. Горн і Білл, Арт Мейєр і Гі одягалися нагорі. В них повинен би бути якийсь напій. Боже, ну чому тут тільки одна пляшка віскі!

Одразу після шлюбної церемонії вони сіли в «форд» Джона Котескі й поїхали гірською дорогою до озера. Нік заплатив Котескі п'ять доларів, і той допоміг йому перенести валізи до човна. Вони потисли один одному руки, й «форд» Котескі подерся назад на гору. Їм ще довго було чути гуркіт його мотора. Нік ніяк не міг знайти весел там, де батько ховав їх для нього, – серед сливових дерев за льодовнею, – і Гелен чекала на нього внизу в човні. Нарешті він відшукав весла й приніс їх на берег.

Вони довго пливли через озеро. Ніч була душна й гнітюча. Жодне з них не мало бажання говорити. Людей було мало, і це зіпсувало весілля. Нік міцно наліг на весла, коли вони вже були біля берега, й човен урізався в пісок. Він ще трохи підтяг його, і Гелен зійшла на берег. Нік поцілував її. Вона відповіла на його поцілунок так, як він навчив її: уста напіврозтулені, щоб їхні язики могли торкатися. Нік і Гелен міцно пригорнулися одне до одного й пішли нагору до котеджу. Котедж був темний і довгий. Нік відімкнув двері, а потім повернувся до човна по валізи. Він засвітив світло, і вони разом почали оглядати котедж.