Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 57 страниц)

– Знаю. Та я на це й не претендую. Не тільки на добро, а й на щось подібне до нього. А втім, я хотів би, щоб цієї бійки не було. Бо стояти проти зла ще не означає чинити добро. Сьогодні я виступив проти зла, а тоді й сам заподіяв зло. Навіть відчував, як воно здіймається в мені, наче хвиля.

– Будь-яка бійка – мерзота.

– Я знаю. Але що ж тоді лишається робити?

– Коли вже почав битися – треба перемагати.

– Авжеж. Але мені приємно було битися, тільки-но я почав. – Тобі було б ще приємніше, якби він умів битися по-справжньому.

– Мабуть, що так, – погодився Роджер. – А втім, тепер не знаю. Мені просто хочеться знищити їх усіх. Та коли тобі приємно битися, ти й сам стаєш таким, як той, з ким б'єшся.

– Він препаскудний тип, – сказав Томас Хадсон.

– Не гірший за того на узбережжі. Найстрашніше, Томмі, що їх так багато. Вони в усьому світі, і що далі, то вище підносяться. Погані настали часи, Томмі.

– Ти можеш пригадати кращі?

– Колись нам завжди було добре.

– Атож. Було добре у всіляких добрих місцях. Але часи добрими не були.

– Я про це не думав, – сказав Роджер. – Скрізь тільки й чути було, які добрі часи, а потім усі почали горіти. Тоді люди мали гроші, а я нічого не мав. А коли трохи розжився, все пішло шкереберть. І все ж не було тоді стільки отаких клятих падлюк і негідників.

– Ти й тепер водишся хтозна з якою негіддю.

– Серед моїх знайомих є й порядні люди.

– Не дуже багато.

– А все-таки є. Ти ж не знаєш усіх, з ким я товаришую.

– Завжди коло тебе крутиться якась потолоч.

– Ну, а оті двоє, що були з нами сьогодні, чиї вони приятелі? Мої чи твої?

– І мої, і твої. Та вони не такі вже й погані. Непутящі, але не лихі.

– Еге ж, – сказав Роджер. – Може, й не лихі. Той Френк, звісно, погань. Добряча-таки погань. Хоч я не думаю, що він по-справжньому лихий. Але є чимало такого, чого я не можу більше зносити. Надто швидко він і Фред котяться до зла.

– Я знаю різницю між добром і злом. І не намагаюся дурити себе чи вдавати нетямущого.

– А от я на добрі знаюся не дуже: воно в мене ніколи не виходило. Зате зло мені добре знайоме. Що-що, а зло я враз розпізнаю.

– Шкода, що так паскудно скінчився вечір.

– Та ні, просто я сьогодні не в гуморі.

– Ти вже спатимеш? Мабуть, тут і лишайся.

– Дякую. Коли ти не проти, залишуся. Тільки спершу піду до бібліотеки, трохи почитаю. Де ті австралійські новели, що були в тебе минулого разу?

– Генрі Лоусона?

– Так.

– Я знайду тобі…

Томас Хадсон ліг спати, а коли прокинувся серед ночі, у бібліотеці ще світилося.

V

Коли Томас Хадсон прокинувся, зі сходу повівав легенький бриз, і пісок на березі навпроти був білий, мов борошно, під ясно-голубим небом, а маленькі хмарки у височині, линучи за вітром, кидали на зелену воду рухливі темні тіні. Крила вітряного движка крутились на вітрі. Ранок був справді чудовий.

Роджер уже пішов, і Томас Хадсон снідав сам, читаючи одержану вчора американську газету. Він навмисне її відклав, щоб почитати за сніданком.

– Коли приїдуть хлопці? – запитав Джозеф.

– Десь після полудня.

– То до обіду встигнуть?

– Еге ж.

– Коли я прийшов, містера Роджера вже не було, – сказав Джозеф. – Він і не снідав.

– Може, скоро надійде.

– Бой казав, що бачив, як він поплив у море човном.

Поснідавши і прочитавши газету, Томас Хадсон пішов на веранду, звернену до океану, й узявся до роботи. Працювалося добре, і він уже закінчував, коли почув, як на веранду піднімається Роджер.

Роджер подивився через його плече і сказав:

– Гарна буде картина.

– Можливо.

– А де ти бачив такі смерчі?

– Таких ніде не бачив. Я малюю їх на замовлення. Як твоя рука?

– Ще й досі набрякла.

Роджер спостерігав, як він працює, і Хадсон не обертався.

– Коли б не рука, все було б наче поганий сон.

– Ще й який поганий.

– Як ти гадаєш, той тип справді думав стріляти?

– Не знаю, – відказав Томас Хадсон. – Та й знати не хочу.

– Пробач, – мовив Роджер. – Може, мені піти?

– Ні. Побудь тут. Я зараз кінчаю. Ти мені не заважатимеш.

– Вони знялися на світанку, – сказав Роджер. – Я бачив, як відпливали.

– А ти там що робив так рано?

– Коли скінчив читати, мені не спалося, а власне товариство було не дуже приємне, отож я й подався до гавані та посидів там з хлопцями. «Понсе» так і не зачиняли до ранку. Я бачив Джозефа.

– Він казав, що ти вийшов у море човном.

– Веслуючи лише правою. Хотів її розім'яти. Тепер уже не болить.

– Ну, оце й усе на сьогодні, – сказав Томас Хадсон, беручись чистити й складати своє приладдя. – Хлопці вже мають вирушати. – Він поглянув на годинник. – Чи не хильнути нам по одній нашвидку?

– Добре діло. Я не від того.

– Але дванадцятої ще нема.

– Як на мене, то байдуже. Ти свою роботу закінчив, а в мене канікули. Та можемо й почекати до дванадцятої, коли вже таке твоє правило.

– Гаразд.

– Колись і я тримався цього правила. Та часом воно страх як заважає, коли треба зранку підбадьорити себе.

– То порушмо його, – сказав Томас Хадсон. – Я завжди страшенно хвилююся, коли вони от-от мають приїхати.

– Я знаю… Джо! – гукнув Роджер. – Неси шейкер і все, що треба для мартіні.

– Несу, сер. Я уже все приготував.

– А чого це так рано? Ми тобі що – п'яниці?

– Та ні, містере Роджере, сер. Просто я зміркував, що на те ви й берегли порожній шлунок.

– За нас і за хлопців, – сказав Роджер.

– Треба, щоб цього року їм було тут весело. Залишався б і ти з нами. А якщо вони тобі надокучать, ти завжди можеш утекти в свою хатину.

– Гаразд, я побуду тут якийсь час, коли це тобі не заважатиме.

– Ти ніколи мені не заважаєш.

– З ними тут буде чудово.

Так воно й було. Ці славні хлопці ось уже цілий тиждень жили в батьковому домі. Сезон тунця минув, у гавані лишилося зовсім мало суден, і життя знову йшло розмірено й неквапливо, і погода стояла звичайна як на початок літа.

Хлопці спали на складаних ліжках на запнутій сіткою веранді, а коли прокидаєшся серед ночі й чуєш, як поруч дихають діти, одразу стає не так самотньо на душі. Уночі віяв прохолодний бриз, а коли він ущухав, прохолода йшла від моря.

Перші дні хлопці трохи ніяковіли й були куди охайніші, ніж згодом. Власне, якоїсь особливої охайності від них і не вимагалося: аби тільки струшували з ніг пісок, заходячи в дім, вивішували сушити мокрі плавки й перевдягалися в сухе. Застеляючи вранці ліжка, Джозеф провітрював їхні піжами на сонці, а тоді згортав і ховав, і розкидати залишалося тільки сорочки та светри, що їх вони надягали ввечері. Принаймні так воно мало бути. А насправді всілякі їхні речі валялися скрізь, де тільки кожна. Та Томас Хадсон на те не зважав. Коли живеш у домі сам-один, то набуваєш певних усталених звичаїв і залюбки їх додержуєш. Але приємно часом деякі з них і порушити. Він знав, що ті звичаї знов запанують у домі, коли хлопці поїдуть.

Працюючи на веранді, зверненій до моря, він бачив, як усі троє – старший, середній і менший – лежать на березі разом із Роджером. Вони розмовляли, копирсалися в піску, про щось сперечалися, але про що – він не чув.

Старший хлопець був довготелесий, смаглявий і мав такі самі, як у Томаса Хадсона, шию, плечі й довгі ноги плавця, з великими ступнями. Обличчям він трохи скидався на індіанця і хоч загалом був веселої вдачі, проте в хвилини спокою його обличчя прибирало мало не трагічного виразу.

Якось Томас Хадсон подивився на хлопця, коли на його обличчі лежав той смуток, і запитав:

– Про що ти думаєш, синку?

– Про блешні, – відказав хлопець, і його обличчя враз проясніло. Очі й рот – ось що надавало обличчю трагічного виразу, коли він замислювався, а коли починав говорити, воно оживало.

Другий хлопець завжди нагадував Томасові Хадсону мале видреня. Волосся в нього було подібне кольором до видрового хутра, та й на дотик майже таке саме, як у водяного звіряти, а все тіло бралося влітку незвичайною темно-золотавою засмагою. Він завжди нагадував батькові якесь звіреня, що живе собі незалежним, здоровим, сповненим веселощів життям. З усіх тварин найбільше полюбляють пустувати видри і ведмеді, а хто не знає, як ведмеді схожі на людей. Та цьому хлопцеві не стати ведмедем: він ніколи не буде таким дужим і кремезним, та й справжнім спортсменом йому теж не стати, і він сам цього не хотів; зате був у нього такий собі симпатичний норов малої тваринки, здоровий глузд і своє власне життя. Він був приязний, мав чуття справедливості й добру товариську вдачу. А ще мав суто картезіанський звичай піддавати все сумніву, любив сперечатись і вмів як слід позбиткуватися з інших – без зла, проте часом дуже дошкульно. Були в нього й інші риси, про які ніхто не знав, і обидва брати дуже поважали його, хоча й не проминали жодної нагоди пошпигати й загнати в кут, коли знаходили якесь вразливе місце. Звичайно, всі троє не раз сварилися проміж себе й досить-таки дошкуляли один одному, та загалом виховані були добре й дорослих шанували.

Найменший хлопчина мав біляве волосся, а будовою скидався на кишеньковий лінкор. Зовні він був викапаний Томас Хадсон, тільки менший, ширший і коротший. Від сонця шкіра його вкривалася ластовинням, обличчя було лукаве, і від самого народження він здавався старим. До того ж був по-бісівському в'їдливий і не давав спокою обом старшим братам; відчувалося в ньому щось лихе, чого ніхто, крім Томаса Хадсона, ніколи не міг збагнути. Ні батько, ні син не думали про це, але обидва примічали цю властивість один в одного, знали, що вона погана, і батько розумів, звідки вона в хлопця. Вони були дуже близькі, хоч Томас Хадсон ніколи не жив разом з цим сином так довго, як з двома іншими. Цей наймолодший хлопець, Ендрю, незважаючи на малі літа, був чудовий спортсмен, а до верхової їзди мав просто-таки дивовижний хист, відколи вперше сів у сідло. Брати дуже пишалися ним, проте надто заноситись йому не давали. Навряд чи хто й повірив би в його подвиги, – але ж багато людей на власні очі бачили його верхи, спостерігали, як він долає перешкоди, і помічали в ньому холодну професійну скромність. То був хлопець, що народився лихим, але справляв враження дуже доброго, а те лихе, що було в ньому, здавалося такою собі зачіпливою веселістю. Але він таки був лихий хлопчина, й інші це знали, та й сам він знав. Він тільки справляв враження доброго, а тим часом оте лихе в ньому росло й визрівало.

Всі четверо лежали на піску під зверненою до моря верандою: найстарший хлопець, Том-молодший, – з одного боку від Роджера, найменший, Ендрю, – з другого, а середній, Девід, простягся на спині поруч Тома й лежав, заплющивши очі. Томас Хадсон почистив своє малярське приладдя і спустився до них.

– Привіт, тату, – озвався найстарший хлопець. – Добре попрацював?

– Купатися будеш, тату? – запитав середній.

– Вода чудова, тату, – сказав найменший.

– Як себе почуваєте, батьку? – осміхнувся Роджер. – Як ваше малювання, містере Хадсон?

– Малювання на сьогодні закінчене, панове.

– Ура! – вигукнув Девід, середній з братів. – То, може, вирушимо на підводні лови?

– Після обіду.

– Чудово, – сказав найстарший.

– А не буде надто неспокійно на морі? – запитав Ендрю, найменший.

– Хіба що для тебе, – відказав йому старший брат Том.

– Ні, Томмі. Для всіх.

– Коли вода неспокійна, риба не виходить з-поміж каміння, – сказав Девід. – Вона боїться великих хвиль так само, як і ми. Мабуть, її теж мучить морська хвороба. Тату, в риби буває морська хвороба?

– Авжеж, – відказав Томас Хадсон. – Іноді, коли заштормить, морських окунів у рибальських баркасах так захитує, що вони дохнуть.

– А що я тобі казав? – мовив Девід до старшого брата.

– Так захитує, що аж дохнуть? – перепитав Том-молодший. – А чим доведено, що вони дохнуть саме від морської хвороби?

– Є всі підстави вважати, що то справді морська хвороба, – сказав Томас Хадсон. – От не знаю тільки, чи хворіють вони на неї, коли плавають вільно.

– Ну, тату, хіба ж вони можуть вільно плавати між камінням? – сказав Девід. – Вони там мають свої нори й інші схованки. Але тільки ховаються в них від великої риби, а хвилею їх кидає точнісінько так само, як у баркасі.

– Ні, не так само, – заперечив Том-молодший.

– Може, й не зовсім так, – погодився Девід.

– Але все-таки кидає, – сказав Ендрю. Тоді прошепотів до батька: – Якщо вони й далі отак сперечатимуться, ми нікуди не поїдемо.

– А тобі не хочеться?

– Дуже хочеться, але я боюся.

– Чого ж ти боїшся?

– Усього, що під водою. Тільки-но видихну повітря, одразу й починаю боятися. Онде й Томмі хоч як чудово плаває, а під водою теж боїться. Єдиний з нас, хто не боїться, – це Девід.

– Я й сам не раз боявся, – сказав йому Томас Хадсон.

– Ти? Справді?

– Мабуть, немає таких, щоб не боялися.

– А от Девід не боїться. Куди б не заплив. Зате він тепер боїться коней, бо вони вже не раз його скидали.

– Гей, ти, базікало. – Девід чув, що він каже. – А як мене скидали?

– Не знаю. Так часто бачив, що вже й не пригадую.

– То я скажу тобі. Хто-хто, а сам я знаю, як це виходило. Торік я їздив на старому Ферті, а він щоразу, тільки-но затягали попругу, надимав черево, так що потім сідло зсувалося разом зі мною.

– А я ніколи не мав з ним такого клопоту, – хвалькувато мовив Ендрю.

– От чортяка, – сказав Девід. – Певно, ти дуже йому сподобався, як і всім, хто тебе знає. А може, хтось розповів йому про тебе.

– Я читав йому вголос, що про мене пишуть у газетах, – сказав Ендрю.

– Б'юсь об заклад, що після того він одразу пускався шаленим чвалом, – докинув Томас Хадсон. – Що ж до Девіда, то все дуже просто: йому довелося починати на тому старому, заїждженому скаковому коні, що у нас набрався сили, а розігнатись не мав де. В наших місцях таким коням нічого робити.

– Та я ж і не кажу, що зміг би його приборкати, – мовив Ендрю.

– І добре робиш, – сказав Девід. Тоді додав: – Ні, чорт, мабуть, ти таки зміг би. Напевне зміг би. Слово честі, Енді, ти навіть не уявляєш собі, що він виробляв піді мною. Отож я й почав боятися, що заб'юся об сідло. Ет, хай йому чорт. Боявся, і край.

– Тату, ми все-таки поїдемо на підводні лови? – запитав Ендрю.

– Якщо море буде неспокійне, то ні.

– А хто скаже, чи воно спокійне?

– Я скажу.

– Гаразд, – мовив Енді. – Як на мене, то воно вже й тепер аж надто неспокійне. Тату, а той старий кінь і досі на ранчо? – запитав він.

– Мабуть, що там, – відказав Томас Хадсон. – Бачиш, я здав ранчо в оренду.

– Та невже?

– Атож. Наприкінці минулого року.

– Але ми зможемо туди їздити? – швидко запитав Девід.

– Ну звісно. Велика хатина на березі річки залишається за нами.

– Зроду не бачив кращого місця, ніж те ранчо, – сказав Енді. – Звичайно, не кажучи про цей острів.

– А я думав, що тобі найдужче подобається Рочестер, – шпигнув його Девід. Коли Енді був зовсім малий, його залишали на літні місяці з нянькою в Рочестері, а старші хлопці виїжджали на Захід.

– І Рочестер подобається. Там чудово.

– А пригадуєш, Деве, як ми повернулися тієї осені, коли вполювали трьох ведмедів, і ти почав розповідати йому про це, – то що він тоді сказав? – запитав Томас Хадсон.

– Ні, тату, не пригадую. Це було надто давно.

– Ви троє сиділи за своєю дитячою вечерею в буфетній, де вас тоді годували, і ти почав розповідати йому про полювання, і Анна сказала: «О боже, Девіде, це ж так цікаво! Ну, а далі що було?», – а цей малий стариган – йому було тоді років п'ять чи шість – раптом заявляє: «Знаєш, Девіде, тим, кого цікавлять такі речі, воно, може, й до душі. Але в нас у Рочестері ведмедів немає».

– Чуєш, вершнику? – сказав Девід. – Он який ти був!

– Гаразд, тату, – озвався Ендрю. – А ти нагадай йому, як вія нічого не хотів читати, крім сторінки гумору в газеті, і навіть коли ми мандрували по Флоріді, весь час сидів, уткнувши носа в газету, й нічого навколо не бачив. Це напало на нього, коли він почав ходити до тієї школи в Нью-Йорку і став страшенним занудою.

– Я й сам це пам'ятаю, – сказав Девід. – Татові ні до чого мені нагадувати.

– Добре, що ти цього позбувся, – сказав Томас Хадсон.

– А як же інакше? Куди б то годилося таким і лишитись.

– Розкажи їм, який я був змалку, – мовив Том-молодший, перевернувшись на піску і вхопивши Девіда за ногу. – Ніколи в житті не стати мені таким хорошим, яким я, за переказами, був тоді.

– Я добре знав тебе малого, – сказав Томас Хадсон. – Ти був досить цікавий хлопчина.

– Був цікавий, бо жив у цікавих місцях, – зауважив найменший хлопець. – І я був би цікавий, коли б пожив у Парижі, в Іспанії, в Австрії.

– Він і тепер цікавий, вершнику, – мовив Девід. – Йому не треба екзотичного тла.

– Якого ще екзотичного тла?

– Такого, якого ти ніколи не мав.

– Коли так, то б'юсь об заклад, що я його здобуду.

– Помовчте ви, нехай тато розказує, – спинив їх Том-молодший. – Розкажи їм, як ми з тобою вдвох гуляли по Парижу.

– Тоді ти був ще не такий цікавий, – сказав Томас Хадсон. – Немовлям ти виказував напрочуд здоровий глузд. Коли ми мешкали в тій квартирі над тартаком, ми з твоєю матір'ю часто залишали тебе самого в колисці, і Ф. Киць, наш великий кіт, згортався клубком у ногах і нікого до тебе не підпускав. Ти казав на себе Дінь-Дінь, і ми теж називали тебе Дінь-Дінь Грізний.

– Звідки я взяв собі таке прізвисько?

– Мабуть, почув у трамваї чи в автобусі, як дзвонить кондуктор.

– Я вже говорив по-французькому?

– Тоді ще поганенько.

– То розкажи про той час, коли я вже навчився.

– На той час я катав тебе в колясці – така була дешевенька, дуже легка складана коляска – нашою вулицею до «Closerіе des Lilas» [58]58
  «Бузковий куток» (франц.).


[Закрыть]де ми сідали і я читав газету, а ти роздивлявся на всіх і на все, що рухалося бульваром. Потім ми кінчали снідати…

– А що ми брали на сніданок?

– Булочку і café au lait [59]59
  Кава з молоком (франц.).


[Закрыть].

– І мені?

– Тобі – краплину кави до молока. – Я пригадую. А потім куди ми йшли?

– Я віз тебе від «Closerie des Lilas»через вулицю, повз фонтан з бронзовими кіньми, рибами та русалками, а тоді довгими каштановими алеями, де гралися французькі діти, а їхні няньки сиділи на лавочках обабіч посипаних жорствою доріжок…

– А ліворуч була Ecole Alsacienne [60]60
  Ельзаська школа (франц.).


[Закрыть].

– А праворуч – житлові будинки.

– А на вулиці, що повертає ліворуч і вниз, – теж житлові будинки, й нагорі майстерні художників із скляними дахами. І вся та вулиця якась наче сумна від темних мурів, бо вони на тіньовому боці, – провадив Том-молодший.

– О якій це порі: восени, весною, взимку?

– Пізньої осені.

– Тоді в тебе починало мерзнути обличчя, червоніли щоки й ніс, і ми заходили до Люксембурзького саду крізь залізну браму, що на горішньому краю, спускалися до озера, обходили його, а потім повертали праворуч до фонтана Медічі й статуй, виходили у браму навпроти Одеону і йшли бічними вулицями до бульвару Сен-Мішель…

– До Буль-Мішу.

– Тоді Буль-Мішем повз Клюні…

– Він праворуч…

– Дуже темний і похмурий… І через бульвар Сен-Жермен…

– То була найцікавіша вулиця, і рух там найбільший. Аж дивно, чого вона здавалася такою жвавою й небезпечною. А далі, коло вулиці Ренн, завжди було начебто цілком безпечно – це між «Deux Magots» [61]61
  «Дві мавпи» (франц.).


[Закрыть]і перехрестям проти бару Ліппа. Чому так, тату?

– Не знаю, синку.

– Ой, нехай би вже сталося що-небудь, а то самі тільки назви вулиць, – обізвався Ендрю. – Набридло мені слухати про вулиці міста, в якому я ніколи не був.

– Ну нехай уже щось станеться, тату, – сказав Том-молодший. – А про вулиці ми поговоримо, коли будемо самі.

– Та нічого особливого тоді не ставалося, – відказав Томас Хадсон. – Ми йшли далі до площі Сен-Мішель, а там сідали на терасі кафе і твій тато робив начерки. На столі перед ним стояла caîé crème [62]62
  Кава з вершками (франц.).


[Закрыть]a ти пив пиво.

– Я вже тоді любив пиво?

– До пива ти був охочий. Але за їдою найдужче любив воду, забарвлену червоним вином.

– Я пам'ятаю. L'eau rougie [63]63
  Рожева вода (франц.)


[Закрыть].

–  Exactement [64]64
  Точно (франц.).


[Закрыть], – сказав Томас Хадсон. – За тією l'eau rougieти аж трусився, проте часом любив і пива сьорбнути.

– І ще пам'ятаю, як в Австрії ми каталися на санчатах, і нашого собаку пінчера, і сніг.

– А як там було на різдво, пам'ятаєш?

– Ні. Тільки тебе, і сніг, і нашого пінчера, і мою няньку. Вона була дуже гарна. А ще пам'ятаю маму на лижах і яка вона була гарна. Пригадую, як ви з мамою спускалися на лижах через садок. Де це було, не знаю. А от Jardin du Luxembourg [65]65
  Люксембурзький сад (франц.).


[Закрыть]пам'ятаю добре. Пригадую великі дерева в тому саду, а надвечір'ями – човни на озері біля фонтана. Доріжки між дерев були досипані жорствою, а коли ми йшли до палацу, ліворуч під деревами чоловіки грали в кеглі, а на палаці високо вгорі був годинник. Восени листя облітало, і я пам'ятаю голі дерева й доріжки, всіяні листям. Найдужче мені подобається згадувати осінь.

– Чому? – запитав Девід.

– Багато чому. Восени все якось особливо пахло, і починалися карнавали, і жорства була зверху суха, а глибше волога, і вітер віяв над озером, підганяючи човни, і віяв між дерев, і зривав листя. Пригадую, які теплі були голуби, коли ти стріляв їх перед самою темрявою й ховав під моє укривальце, і яке гладеньке було їхнє пір'я, і я гладив їх, і пригортав до себе, і грів об них руки по дорозі додому, аж поки й голуби так само хололи.

– А де ти стріляв голубів, тату? – запитав Девід.

– Здебільшого внизу, біля фонтана Медічі, уже перед тим, як мали зачиняти сад. Він обгороджений високими залізними гратами, а коли сутеніє, брами зачиняють, і всі повинні виходити. Сторожі ходять по саду, попереджають людей і зачиняють брами. От коли вони відходили далі, я й стріляв з рогатки голубів, що сиділи на землі коло фонтана. У Франції роблять чудові рогатки.

– А ти сам їх не робив, коли був бідний? – запитав Ендрю. – Авжеж, робив. Першу зробив з розсохи молодого деревця, яку вирізав у лісі Рамбуйє, коли ми з мамою Томмі були там на прогулянці. Я обстругав її ножем, і ми купили в канцелярській крамниці на площі Сен-Мішель гумові стрічки, а шкіряника зробили із старої рукавички Томової мами.

– Чим же ти стріляв?

– Камінцями.

– І на скільки треба було підійти?

– Якнайближче, щоб одразу підібрати голуба й сховати під укривальце.

– Пригадую, один був ще живий, – докинув Том-молодший. – І я тримав його, щоб він не бився, і до самого дому нічого не казав, бо хотів залишити його собі. То був дуже великий голуб, темно-сизий, з довгою шиєю, гарною голівкою та білими перами на крилах, і ти дозволив мені залишити його в кухні, доки дістанемо клітку для нього, і сам прив'язав за лапку. Але того ж вечора наш кіт задушив його і приніс мені в ліжко. Котяра був дуже вдоволений собою і тягнув голуба, неначе тигр тубільця, а потім скочив з ним на ліжко. Тоді у мене було вже справжнє ліжечко, а не кошик. Кошика я не пам'ятаю. Ти й мама саме пішли до кафе, і ми з котярою лишилися вдома удвох, і я пам'ятаю, що вікна були розчинені й над тартаком світив повний місяць; це було взимку, і я чув, як пахло тирсою. Добре пам'ятаю, як котяра ступав через кімнату, гордо задерши голову, й волік голуба по підлозі, а потім одним скоком опинився на ліжку. Мені було страшенно жаль голуба, але кіт так пишався й тішився, а він же був мій вірний друг, отож і я запишався разом з ним. Пригадую, як він грався мертвим голубом, тоді почав переступати передніми лапами в мене на грудях і воркотати, а потім знову взявся до голуба. Нарешті і я, і він зі своїм голубом так і поснули разом. Я поклав одну руку на голуба, а кіт поклав на нього одну лапу, а коли я вночі прокинувся, кіт жер голуба і голосно муркотав, наче справжній тигр.

– Оце куди краще, ніж назви вулиць, – озвався Ендрю. – А ти не злякався, Томмі, коли побачив, що кіт жере голуба?

– Ні. Той котяра був тоді мій найперший друг. Сказати б, найближчий. Гадаю, він зрадів би, якби і я почав їсти голуба разом з ним.

– Треба було спробувати, – сказав Ендрю. – Розкажи ще про рогатки.

– Ще одну рогатку мама подарувала тобі на різдво, – нагадав Том-молодший батькові. – Вона побачила її у мисливському магазині – хотіла купити тобі рушницю, але їй усе не вистачало грошей. Щодня спинялася перед вітриною, ідучи в épicerie [66]66
  Бакалійна крамничка (франц.).


[Закрыть]і роздивлялась на рушниці, а одного дня побачила ту рогатку й одразу ж купила, бо побоялася, що її купить хтось інший, і сховала до різдва. Їй довелося підправити рахунки, щоб ти нічого не запідозрив. Вона мені не раз про це розповідала. Пригадую, як на різдво вона подарувала тобі ту рогатку, а свою стару ти віддав мені. Але тоді мені ще бракувало сили натягти гуму.

– Тату, а ми колись були бідні? – запитав Ендрю.

– Ні. На той час, коли народилися Девід і ти, я вже вибився з нестатків. Ми не раз опинялися в скруті, але по-справжньому ніколи не бідували, як тоді з Томом і його мамою.

– Розкажи нам ще про своє життя в Парижі, – попрохав Девід. – Що іще ви з Томмі там робили?

– Що ми робили, синку?

– Восени? Ми купували у вуличного продавця смажені каштани, і я грів об них руки. А ще ходили в цирк і бачили крокодилів капітана Валя…

– Ти й це пам'ятаєш?

– Ще й як. Капітан Валь боровся з крокодилами (він вимовляв «крукодил», як ото кажуть «крук», називаючи птаха), а гарненька дівчина штрикала їх тризубцем. Але найбільші крокодили не хотіли й з місця зрушити. Цирк був дуже гарний – круглий, червоний із золотом, і там завжди пахло кіньми. А десь у глибині приміщення був буфет, куди ти ходив випити з містером Кросбі і з приборкувачем левів та його дружиною.

– Ти пам'ятаєш містера Кросбі?

– Він ніколи не носив ні капелюха, ні пальта, хоч як було холодно, а його мала дочка ходила з довгими розпущеними косами, як ото Аліса в Країні чудес. Тобто – на малюнках у книжці. Містер Кросбі завжди був дуже збуджений.

– Кого ще ти пам'ятаєш?

– Містера Джойса.

– А він який був?

– Високий на зріст, худий, з вусами й невеликою випнутою борідкою. Він носив окуляри з товстелезними скельцями і ходив, високо задерши голову. Пригадую, якось пройшов повз нас на вулиці й не привітався, і ти гукнув його, і тоді він спинився, побачив нас крізь свої окуляри, – наче з акваріума визирнув, – і сказав: «О, це ви, Хадсоне, а я шукав вас», – і ми втрьох зайшли до кафе. На терасі було холодно, але ми сіли в кутку коло однієї з тих штук… як вони звуться?

–  Braziers [67]67
  Жаровні (франц.).


[Закрыть].

– А я гадав, brasiers [68]68
  Ліфчик (франц.).


[Закрыть], – це оте, що носять жінки, – сказав Ендрю.

– Це такі великі бляшанки з дірками, в яких палять кам'яне чи деревне вугілля, щоб зігріватися взимку де-небудь надворі, як-от на терасі кафе: сідаєш до них – і тобі тепло, або ж на іподромі – стій собі і грійся, – пояснив Том-молодший. – А в тому кафе, куди ми звичайно ходили з татом і містером Джойсом, вони стояли на всій терасі, і в найхолоднішу пору можна було посидіти в теплі та затишку.

– Схоже на те, що ти більшу частину свого життя провів по кафе, пивничках та інших веселих місцях, – зауважив найменший хлопець.

– Та бувало, – відказав Том. – Правда ж, тату?

– І міцно спав у своїй колясці, поки тато йшов хильнути нашвидку, —докинув Девід. – Ну й ненавидів же я оце «хильнути нашвидку». Насправді йому кінця немає.

– А про що говорив містер Джойс? – запитав Роджер Тома-молодшого.

– Ну, містере Девіс, усього, що було тоді, я не пам'ятаю. Здається, про італійських письменників і про містера Медокса Форда. Містер Джойс терпіти не міг містера Форда. І містер Паунд теж завжди його дратував. «Знаєте, Хадсоне, Езра став зовсім скажений», – сказав він якось татові. Це я добре запам'ятав, бо вважав тоді, що скажений може бути лише собака, і пригадую, як я сидів і розглядав обличчя містера Джойса – рожеве таке, з дуже гладенькою шкірою, наче з морозу, – і його окуляри, в яких одне скельце було навіть товще за друге, і уявляв собі містера Паунда: його руду чуприну, клинцювату борідку, гарні очі, а з рота в нього текло щось біле, наче мильна піна. І думав: який жах, що містер Паунд сказився, і не приведи боже нам наразитися на нього. А тоді містер Джойс сказав: «Та й Форд уже скільки років казиться», – і я уявив собі містера Форда з його кумедним широким і безбарвним обличчям, безбарвними очима й рідкими зубами у завжди розтуленому роті, і з його рота теж текла ота страхітлива піна.

– Годі вже про це, – сказав Ендрю. – А то мені вночі насниться.

– Ні, розказуй далі, будь ласка, – мовив Девід. – Це однаково що про перевертнів. Мама замкнула книжку про перевертнів, бо Ендрю снилися моторошні сни.

– А той містер Паунд нікого не покусав? – запитав Ендрю.

– Ні, вершнику, – відказав йому Девід. – Це ж тільки так говориться. Сказився – означає втратив глузд. Це зовсім не те, що собачий сказ. А чому він вважав, що вони скажені?

– Не знаю, – відповів Том-молодший. – На той час я був уже не такий малий, як тоді, коли ми стріляли голубів у парку. Але все-таки ще малий і не міг усього запам'ятати, а до того ж містер Паунд і містер Форд, що уявлялися мені з отією піною на губах, наче от-от когось укусять, вибили в мене з голови все інше. Містере Девіс, а ви знали містера Джойса?

– Так. Ми з ним, твій батько і я, були добрі приятелі.

– Тато був набагато молодший за містера Джойса.

– Твій тато був тоді молодший за будь-кого.

– Тільки не за мене, – гордо промовив Том-молодший. – Мабуть, я був наймолодший з усіх приятелів містера Джойса.

– Б'юсь об заклад, що йому страшенно бракує тебе, – сказав Ендрю.

– А ще він багато втратив, що так і не познайомився з тобою, —мовив Девід. – Коли б ти не товкся весь час у Рочестері, він мав би таке щастя.

– Містер Джойс – велика людина, – сказав Том-молодший. – Та він на вас, двох шмаркачів, і глянути не схотів би.

– Це по-твоєму так, – сказав Ендрю. – А насправді містер Джойс і Девід могли б таки заприятелювати. Девід же пише до шкільної газети.

– Тату, розкажи нам ще про ті часи, коли ти, і Томмі, і мама Томмі бідували. Ви були дуже бідні?

– Таки дуже, – сказав Роджер. – Пригадую, ваш батько з самого ранку наготує, бувало, малому Томові всяких пляшечок і поспішає на базар, щоб купити найкращу і найдешевшу городину. Виходжу з дому снідати, а він уже повертається з базару.

– В усьому шостому арондисмані я найкраще знався на poireaux, —сказав Томас Хадсон хлопцям.

– А що таке poireaux?

– Цибуля-порей.

– Це такі довгі зелені цибулинки, з вигляду схожі на звичайні, – пояснив Том-молодший. – Тільки не такі лискучі. Пір'я в них зелене, з білими кінчиками. Їх варять і їдять холодними, поливши оливковою олією та оцтом із сіллю й перцем. Їдять усе цілком – і цибулини, і пір'я. Це така смакота! Мабуть, я з'їв їх найбільше в світі.

– А що таке шостий… як там його? – запитав Ендрю.

– Без тебе, звісно, розмова не обійдеться, – дорікнув йому Девід.

– Коли я не знаю французької, треба ж спитати.

– Париж поділено на двадцять міських округ, або ж арондисманів. Ми жили в шостому.

– Тату, облишмо краще ті арондисмани, й розкажи нам про Щось інше, – попрохав Ендрю.

– Тебе ніщо не цікавить, спортсмене, – сказав Девід.

– Неправда, цікавить, – заперечив Ендрю. – Але про арондисмани мені ще рано знати. Ви ж самі щоразу мені кажете: «Тобі ще рано про це знати». І отут я з вами згоден: таки справді рано. Цього мені не осягти.