Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 49 (всего у книги 57 страниц)

Про творчість

Ставало гаряче, і сонце припікало в потилицю.

Нік зловив одну велику форель. Йому було байдуже, скільки рибин він спіймає. Річка о цій порі року була мілка і широка. Обидва береги поросли деревами. При вранішньому сонці дерева з лівого берега кидали на воду короткі тіні. Нік знав, що в кожному затінку причаїлась форель. Вони з Біллом Смітом виявили це одного спекотного дня на Блек-рівер. Після полудня, коли сонце перекочувалось над пагорби, форель ховалася в затінок під другим берегом потічка.

Найбільші рибини водились коло самого берега. Там, на Блек-рівер, вони з Біллом у цьому переконалися. Після заходу сонця форель випливала на середину річки. Перед самим присмерком, коли вода сліпуче виблискувала в промінні призахідного сонця, скрізь можна було натрапити на велику рибу. Але тоді ловити її було майже неможливо, бо поверхня річки сліпила, наче дзеркало на сонці. Звісно, можна було спробувати щастя десь вище, але й тут, і на Блек-рівер довелося б брести проти течії, і на глибоких місцях її важко було б долати. Рибалити проти течії було зовсім нецікаво, хоча в усіх книжках говорилось, що це єдино можливий спосіб.

В усіх книжках. Як свого часу вони з Біллом глузували з тих книжок. Усі вони радять штучні приманки. Наче ти маєш полювати на лисиць. Один дантист, який лікував Білла Берда в Парижі, просторікував, що, вудячи на живця, ти протиставляєш свої розумові здібності риб'ячим. Мені завжди теж так здавалося, сказав тоді Езра. З цього варто було посміятись. Існує чимало речей, з яких варто посміятись. У Штатах на бій биків дивляться, як на жарт. Езра вважав сміховинною риболовлю. Багато хто вважає сміховинною поезію. Англійці – це теж сміховина.

Пригадуєш, як у Памплоні вони штовхнули нас через бар'єр прямо до бика, думаючи, що ми французи? Дантист Білла схожий на них, коли йдеться про риболовлю. Дантист Білла Берда. Колишній Білл – це Білл Сміт. А цей – Білл Берд. Білл Берд тепер у Парижі.

Коли Нік одружився, він розгубив усіх своїх давніх друзів – і Білла Сміта, і Гі, і Одгара. Чи не через те, що вони ще не знали жінок? Але Гі напевно знав. Ні, він утратив їх, бо своїм одруженням наче визнав, що є речі, важливіші за риболовлю.

Він поступово вдосконалювався. До того, як вони познайомились, Білл ніколи не рибалив. Потім вони скрізь бували удвох. На Блек-рівер і на Стерджен-Бей, на Пайн-Беренз і на Верхній Мінні, на безлічі маленьких річок. Майже всі секрети риболовлі вони з Біллом збагнули разом. З червня по жовтень вони працювали на фермі, рибалили і мандрували лісами. Щовесни Білл звільнявся з роботи. Він також. А Езра вважав риболовлю розвагою.

Білл не ставив Нікові в провину, що він рибалив до їхнього знайомства. Білл пробачив йому всі річки. Він справді великодушний. Це було схоже на ставлення дівчини до суперниць: їй байдуже, хто був до неї, але, коли хтось з'являється після неї, – то інша річ.

«Ось чому я втратив приятелів», – подумав Нік.

Вони всі побралися з риболовлею. Езра вважав риболовлю розвагою. Та й не тільки він. А Нік побрався з нею до зустрічі з Гелен. Справді побрався. І це не жарт.

Отож він утратив їх усіх. Гелен думала, що це сталося через неї, – мовляв, вона їм не подобалась.

Нік присів на камінь у затінку і звісив мішок у річку. Вода нуртувала навколо каменя. В тіні було прохолодно. Берег вздовж узлісся був піщаний. На піску виднілися сліди норки.

Вона, мабуть, теж ховалась від спеки. Камінь був сухий і холодний. Нік сидів, і вода з його черевиків стікала по камені.

Це сталося через те, що вона їм не подобалась, думала Гелен. І щиро в це вірила. Боже мій, з якою зневагою дивився він колись на людей, що одружувались! Може, тому, що всі його друзі були старші і всі неодружені.

Одгар давно хотів одружитися з Кейт. А Кейт взагалі не мала бажання виходити заміж. Вони часто сварилися через це; Одгар нікого не хотів, окрім неї, а Кейт взагалі ніхто не цікавив. І Одгар, і Кейт прагнули залишитися друзями, та чомусь завжди почувалися нещасними й завжди сварилися.

Це власниця ферми хотіла зробити з нас аскетів. Гі знався з повіями в Клівленді, але й мав у собі той аскетизм. Нік теж його мав. Усе це таке неприродне. Спочатку створюєш собі фальшивий ідеал, а тоді все життя живеш йому на догоду.

Ми насамперед віддавали свою любов риболовлі та літу.

Це Нікові подобалось над усе. Він любив копати з Біллом картоплю восени, любив рибалити в затоці, читати в гарячі дні в гамаку, плавати біля причалу, грати в бейсбол у Шарлевуа й Петоскі, йому подобались тривалі прогулянки на автомобілі, відпочинок коло затоки, кухня на фермі, ставлення господині до служниць, розмови з нею, подобалось обідати в їдальні й дивитись у вікно на довгі поля й косу біля озера, він любив випити чарку з батьком Білла, їздити на риболовлю подалі від ферми, а то й просто лежати без діла.

Нік любив довге літо. Йому завжди робилося сумно, коли наближалося перше серпня і він знав, що до закриття сезону на форель лишається тільки чотири тижні.

Тепер він часом бачив усе те вві сні. Отак присниться знічев'я, що літо вже майже минуло, а він ще ні разу не рибалив. І йому робилося так тоскно уві сні, наче він потрапив до в'язниці.

Пагорби поблизу Веллун-Лейн, бурі на озері, моторний човен, дашок над мотором для захисту свічки запалення від хвиль, що накочувались, прогулянки човном у грозу, постачання городини жителям узбережжя, перекочування човна з хвилі на хвилю, закупки на березі озера, листи і чікагська газета, схована під брезентом, причалювання в шторм, тепло вогнища, шум вітру в соснах, вогка глиця під ногами, коли він босий ішов по молоко. Він вставав на світанку, веслував на озері, ходив після дощу через горби до Гортонс-Крік, щоб порибалити.

Дощ завжди був потрібен на Гортонс-Крік. А з річки Шульце в зливу не було ніякої користі; вона виходила з берегів і замулювала траву. Де ж могла бути форель у такій річці?

Це там бик погнав його через паркан, і він загубив гаманця з усіма гачками.

Якби він тоді знав про биків те, що знає нині. Де тепер Маера і Альгабено? Августо Ферія у Валенсії і Сантандері, погані бої в Сан-Себастьяні. «Санчес Мехіас убиває шістьох биків». Ті фрази, якими газети описували бої биків, так застрягали йому в голові, що він урешті кинув читати газети. Корида з Міурасом, Незважаючи на всі його горезвісні помилки під час виконання «пази». Квітка Андалузії. Chiquelin el camorrista [186]186
  Хвацький хлопчина (ісп.).


[Закрыть]. Хуан Терремото. Бельмонте Вуельве?

Менший брат Маери тепер теж матадор. Так і має бути.

Протягом цілого року корида була єдиним змістом духовного життя Ніка. Чінк блід і переживав, так йому було шкода коней. Дон казав, що йому до них байдуже. «І тоді я раптом відчув, що скоро полюблю бій биків». Це, мабуть, слова Маери. Нік знав, що Маера – найвидатніший з усіх людей, з якими він будь-коли зустрічався. Чінк теж розумів це. Він скрізь їздив за ним.

Він, Нік, був другом Маери, тому Маера помахав їм із свого боксу № 87, потім зачекав, доки його помітить Гелен, і помахав ще раз; Гелен була від нього в захваті; в боксі чекали троє пікадорів, а всі інші виступали перед самим боксом і, побачивши їх, теж помахали. Нік сказав Гелен, що пікадори просто працювали один для одного, і це, звичайно, була правда. Він ще ніколи не бачив такої гарної роботи пікадорів, і ті троє в кордовських капелюхах схвально хитали головами на кожну вдалу «вара», а інші пікадори вітали їх і виступали далі. Як тоді, коли приїхали португальці й один старий пікадор, перехилившись через бар'єр та дивлячись на юного да Вейга, кинув свій капелюх на арену. Це була найсумніша сцена, яку він будь-коли спостерігав. Цей товстий пікадор хотів бути кабальєро на арені. Боже мій, як тримався в сідлі цей малюк да Вейга! Ото була їзда верхи! Він ніколи не бачив такого навіть у кіно.

Кіно руйнувало все. Як балачки про щось вартісне. Ось через що війна здавалася несправжньою. Надто багато балачок. Балакати про будь-що – погано. Писати про будь-що справжнє – теж погано. Писанина завжди те справжнє вбиває.

Єдине, що має якусь цінність, – це те, що ти вигадав, що створила твоя уява. Що може завжди справдитись. Ось, приміром, коли він писав «Мого старого», то ніколи ще не бачив, як гинуть жокеї, а наступного тижня Джордж Парфремент розбився в такому самому стрибку. Все варте уваги, що він будь-коли написав, було вигадане. Такого йому ніколи не траплялось у житті. Щось інше траплялось. Можливо, краще. Його рідні не могли збагнути цього. Всі думали, що все те взято з власного досвіду.

В цьому слабкість Джойса. Дедал в «Уліссі» – то сам Джойс, ось чому такий жахливий цей образ. Джойс створив його до біса романтичним й інтелектуальним. Блума він вигадав, і Блум чудовий. Він також вигадав місіс Блум. І вона ще краща.

Отак і Мак. Він був надто близький до життя. А треба спершу перетравити дійсність і тільки тоді створювати свої образи. В Мака, проте, були непогані речі.

В оповіданнях Нік – це не він сам. Ніка він вигадав. Звісно, йому ніколи не доводилось бачити індіанку під час пологів. Ось чому він так добре описав це. Ніхто не знав про те. Він бачив, як жінка народжувала дитину по дорозі на Карагач, і намагався допомогти їй. От як це було.

Він волів би писати так завжди. І знав, що колись писатиме. Хотів стати видатним письменником. І був упевнений, що стане. Незважаючи ні на що. Хоч це нелегка справа.

Нелегко бути видатним письменником, коли ти любиш життя, світ і окремих людей. Нелегко, коли ти прив'язаний до багатьох місць. Тоді ти почуваєшся здоровим, веселим, у доброму гуморі, то ж на якого біса тобі ще й писанина?

Найкраще йому працювалося, коли Гелен нездужала. Тоді виникало невдоволення собою. Потім настав час, коли не писати було неможливо. Справа не у відчутті обов'язку. Це просто фізіологічна потреба. Іноді тобі здається, що більше ти ніколи не зможеш писати, але через деякий час переконуєшся, що рано чи пізно напишеш іще одне гарне оповідання.

Це найприємніше заняття з усіх відомих. Ось чому берешся до нього. Він ніколи не усвідомлював цього раніше. Це було не почуття обов'язку, ні. Просто від цієї роботи він діставав найбільше задоволення. Вона гострить почуття. Хоча писати добре – страшенно важко.

Існує-бо так багато штукарських засобів.

Коли користуєшся ними, писати легко. Всі так роблять. Джойс винайшов сотні нових. Та хоч вони й нові, але не кращі. Кінець кінцем, усі вони перетворювались на штампи.

Він волів би писати так, як Сезанн малював картини.

Сезанн починав із викрутасів. Потім він їх відкинув і створив справжні шедеври. Зробити це було йому страшенно важко. Він став найвидатнішим. Найвидатнішим на всі часи. Це не сліпе схиляння. Він, Нік, хотів би описати краєвид так, як Сезанн його малював. Треба писати з душею. Ніякі викрутаси тут не поможуть. Ніхто ніколи ще не змальовував так природу, як Сезанн. Для Ніка це було щось святе. І надзвичайно важливе. Його можна тільки вибороти. Якщо жити з розплющеними очима.

Про такі речі не розпатякують. Він збирається працювати доти, доки це йому вдасться. Можливо, цього не буде ніколи, але він знатиме, що вже наближається до мети. Оце справжня робота. Може, на все життя.

Людей змальовувати неважко. Легко писати дотепно. Каммінгс написав «Величезну кімнату», це гарна книга, одна з найкращих. Йому довелося добре попрацювати, щоб написати її.

Хто ж іще? Еш писав непогано в молодості, але зараз важко сказати. Євреї всі починають добре, але швидко виписуються. У Мака теж дещо було. Дон Стюарт найкращий після Каммінгса. Скажімо, в «Грошах». Можливо, Рінг Ларднер. Навіть напевне. Старші хлопці, такі, як Шервуд. Ще старші, як Драйзер. Хто ж іще? Може, хтось із молодих. Невизнані генії. Хоча невизнаних не існує.

Вони мали іншу мету, ніж він.

Він бачив твори Сезанна. Портрет у Гертруди Стайн. (Вона б оцінила, якби йому вдалося зробити щось вартісне). Дві прекрасні картини Сезанна в Луврі, малюнки, які він бачив щодня на пересувній виставці Бернхайма. Солдати, які роздягаються, щоб поплавати, будинок між деревами біля озера, не той, відомий, а інший. Портрет хлопчика. Люди Сезаннові вдавалися. Але їх малювати легше; пишучи портрети, він застосовував свою майстерність, набуту при малюванні краєвидів. Нік теж міг так робити. Писати про людей легко. Ніхто ж бо про них нічого не знає. Якщо звучить гарно, вам вірять, що це правда. Джойсові вірили.

Він добре знав, як Сезанн намалював би цю смужку річки. Господи, якби тільки він опинився тут і змалював її! Лихо в тому, що вони всі повмирали. Працювали все життя, старіли і вмирали.

Уявляючи собі, як Сезанн змалював би цю смужку річки й болото, Нік підвівся й зайшов у воду. Вона була холодна і відчутна. Він перебрів річку, рухаючись углиб уявної картини. Потім став навколішки на піску і витяг з води мішок. Форель була ще жива. Нік випустив її з мішка в неглибоку воду і дивився, як вона пливе по обмілинах, прослизає поміж камінням на глибину, а спинка її видніє над поверхнею.

– Ця форель завелика на вечерю, – вголос подумав Нік. – Я спіймаю кілька менших біля табору.

Він вибрався на берег, змотав волосінь і став продиратись крізь чагарі. Потім з'їв бутерброд. Він поспішав, і вудка йому заважала. Він не розмірковував. Просто намагався утримати дещо в пам'яті. Йому хотілося якнайшвидше повернутися до табору і взятися до роботи.

Нік ішов кущами, міцно тримаючи вудку. Волосінь зачепилась за гілку, він зупинився, відрізав грузок і змотав волосінь. Тепер йому ніщо не заважало, бо він ніс вудку перед собою.

Попереду, прямо на стежці, він побачив зайця. Неохоче спинився. Заєць ледве дихав. На голові в нього сиділо два кліщі, по одному за кожним вухом. Вони були сірі, набряклі кров'ю, кожен завбільшки з виноградину. Лапки їхні ворушились, а голови були маленькі й тверді. Нік відірвав їх і розчавив ногою на стежці.

Тоді підняв зайця, безсилого, з сумними очима-гудзиками, і поклав його біля стежки під кущем папороті. Нік відчував рукою, як б'ється в бідолахи серце. Заєць залишився лежати під кущем. Він ще може очуняти. Кліщі, мабуть, вп'ялися в нього, коли він ліг на траві.

Може, після того, як досхочу настрибався по лісі. Хтозна.

Нік прямував стежиною до табору. Він намагався щось утримати в пам'яті.

Вибрані репортажі, публіцистика, листи

Муссоліні – найбільший шахрай у Європі

У Шато де Уші, такому потворному, що порівняно з ним Одд Феллоуз Хол у м. Петоскі, штат Мічіган, здається Парфеноном, відбуваються засідання Лозаннської конференції.

Близько 60 років тому Уші було маленьким рибальським селищем – вицвілі від сонця будиночки, стара зруйнована вежа, що височіла над очеретами на березі Женевського озера, та затишний заїзд із побіленими стінами. На його прохолодному ганку, бувало, відпочивав Байрон, поклавши кульгаву ногу на стілець і дивлячись у далечінь за блакить озера, поки дзвінок не покличе на вечерю.

Швейцарці знесли рибальські будиночки, прибили меморіальну дошку на ганку готелю, швиденько перевезли «байронівський» стілець до музею, засипали порослий очеретом берег грунтом з котлованів під фундаменти, на яких по всьому схилу до самої Лозанни набудували готелів, що сьогодні стоять порожні, а поблизу старої вежі спорудили найпотворніший будинок у всій Європі. Цей будинок з пресованого сірого каменю нагадує одне з любовних гніздечок, які до війни німецькі королі будували вздовж Рейну і про які мріяли майбутні німецькі королеви, і втілює найгірші традиції архітектурної школи à la чавунний-собака-на-газоні. Місто Лозанна розкинулось на узгір'ї, стрімкий схил якого збігає до озера.

Можна безпомилково вгадати, коли відбуваються засідання конференції, по рядах лімузинів, що стоять біля Шато.

…Усі хочуть побачити Ісмет-пашу, але, раз побачивши, не мають бажання зробити це вдруге. Це маленький на зріст, непривабливий смуглявий чоловічок, украй непомітний і нецікавий. Він більше схожий на вірменського торговця мереживом, ніж на турецького генерала. Є в ньому щось мишаче. Він володіє геніальною властивістю залишатись невпізнаним. Як обличчя Мустафи Кемаля неможливо забути, так обличчя Ісмета неможливо запам'ятати.

Думаю, розгадка у тому, що в Ісмета фотогенічне обличчя. Я бачив його на знімках; на них він суворий, владний, вольовий і по-своєму вродливий. Той, хто бачив не на екрані, а в житті мляве, примхливе обличчя принаймні однієї кінозірки, зрозуміє, що я маю на увазі. Обличчя Ісмета ані мляве, ані примхливе, воно всього-на-всього буденне і невиразне. Пам'ятаю, як у перші дні конференції Ісмет заходив у готель «Савойя» саме в той час, коли група кореспондентів виходила звідти після одного з славнозвісних масових інтерв'ю Чичеріна. Чекаючи на ліфт, Ісмет стояв у самій гущі людей, які цілісінькими днями шукали з ним зустрічі, щоб узяти інтерв'ю, і ніхто з них не впізнав його. Такий він скромник. Я все-таки вирішив порушити його спокій, підійшов ближче й привітався.

«Правда, потішно, ваша ясновельможність?» – спитав я, бо кореспонденти зовсім відтиснули його від ліфту. Він посміхнувся, ніби школярка, знизав плечима і жартівливо затулив обличчя руками, немов йому стало соромно. Потім захихотів.

«Домовтеся про зустріч зі мною, поговоримо», – він потиснув мені руку, зайшов у ліфт і посміхнувся ще раз на прощання. На тому інтерв'ю і закінчилось.

Коли ж дійшло до справжнього інтерв'ю, ми легко порозумілися, розмовляючи каліченою французькою мовою. Ісмет приховує, що погано знає французьку мову, і тому прикидається глухуватим, адже знання французької – світський обов'язок кожного освіченого турка, так само як і росіянина, і не володіти нею – ганьба. Ісмет має почуття гумору і задоволено всміхається, відкинувшись на спинку стільця, поки секретар викрикує турецькою мовою у самісіньке його вухо вислови великих письменників. Після інтерв'ю я бачив Ісмета ще один раз. Це було у Монтрьо, у танцювальному залі, де виконують джазову музику. Він сидів за столиком і задоволено посміхався танцюристам. За ним за столиком сиділи два товстих сивоголових турки і понуро дивились, як він поглинав тістечка і допивав третю чашку чаю, без упину жартуючи з офіціанткою каліченою французькою мовою. Здавалось, офіціантка в захопленні від Ісмета, а Ісмет від неї, і їм досить весело вдвох. Жодна жива душа не впізнала його.

Муссоліні – повна протилежність Ісмету. Муссоліні – найбільший шахрай у Європі. Навіть якщо Муссоліні накаже розстріляти мене завтра вранці, я все одно вважатиму його шахраєм. Сам розстріл уже буде шахрайством. Візьміть як-небудь фотографію синьйора Муссоліні і придивіться до його обличчя. Ви побачите, що рот у нього безвольний і, щоб приховати це, він змушений стуляти губи у свою знамениту похмуру посмішку, яку наслідує кожний дев'ятнадцятирічний фашист в Італії. Згадайте його минуле. Вникніть у саму суть фашизму, який закликає до «союзу» праці й капіталу, і пригадайте долю таких союзів у минулому. Оцініть, як геніально він убирає убогі думки в пишні фрази. Зважте його пристрасть до дуелей. Хоробрій людині немає потреби битися на дуелі, а боягуз робить це постійно, щоб переконати самого себе у тому, що він хоробрий. Нарешті, подивіться на його чорну сорочку й білі гетри. Є щось фальшиве, навіть театральне в людині, яка носить білі гетри та чорну сорочку.

У цьому репортажі я не збираюся досліджувати, хто є Муссоліні насправді – шахрай чи велика тривка сила. Муссоліні може протриматися п'ятнадцять років або ж його скине повесні Габрієле д'Аннунціо, який його ненавидить. Я дозволю собі лише правдиво розповісти про два епізоди з перебування Муссоліні у Лозанні.

Фашистський диктатор оголосив, що прийме представників преси. Прийшли всі, втиснулись у кімнату. Муссоліні сидів за письмовим столом і читав якусь книгу. На обличчя був начеплений знаменитий похмурий вираз. Він грав роль диктатора. Сам колишній газетяр, він добре знав, на думки скількох читачів впливатиме те, про що напишуть газетярі, що зібралися в кімнаті, в інтерв'ю, яке він збирався дати. Він не відривався від книги. А подумки вже читав рядки газет, для яких пишуть дві сотні присутніх тут кореспондентів: «Коли ми увійшли в кімнату, диктатор-чорносорочечник навіть не відірвався від книги, яку читав, – така глибока була його зосередженість» і т. ін.

Я навшпиньках підійшов ззаду, щоб подивитися, якою книгою він захопився. Це був французько-англійський словник, і тримав він його догори ногами.

Вдруге я спостерігав Муссоліні у ролі диктатора того дня, коли група італійок прийшла до готелю «Бо Ріваж» у номер-люкс, щоб подарувати йому букет троянд. Шість колишніх селянок, дружини робітників, що жили в Лозанні, чекали під дверима, щоб ушанувати нового національного героя Італії, який був і їхнім героєм. Муссоліні вийшов у френчі, сірих штанях та білих гетрах. Одна з жінок виступила наперед і почала промову. Муссоліні похмуро зиркнув на неї, глузливо посміхнувся, обвів своїми булькатими африканськими очима решту жінок і повернувся до кімнати. Непривабливі селянки у святковому вбранні ні в сих ні в тих залишились стояти зі своїми трояндами. Так Муссоліні ще раз зіграв роль диктатора.

Через півгодини він знайшов час для розмови з Клер Шерідан, її усмішка не раз служила їй надійною перепусткою.

Звичайно, кореспонденти наполеонівських часів могли б помітити такі самі риси в Наполеона, а ті, хто працював би у «Джіорнале д'Італія» за Юлія Цезаря, могли б звернути увагу на таку ж непослідовність у його характері. Але, якщо придивитися, виходить, що Муссоліні має більше спільного не з Наполеоном, а з італійцем Боттомлі, здоровенним удачливим і войовничим дуелянтом Гораціо Боттомлі.

Хоча на ділі він не нагадує Боттомлі. Боттомлі був дурнем. Муссоліні не дурень, він видатний організатор. Але дуже небезпечна річ вміти пробуджувати патріотичні почуття у нації, самому не будучи щирим, особливо, коли завдяки тобі патріотизм сягнув такого рівня, що народ пропонує позичити гроші урядові без процентів. Досить італійцеві вкласти гроші в яке-небудь діло, він хоче бачити результат і збирається показати синьйору Муссоліні, що набагато легше бути в опозиції, ніж самому керувати урядом.

Незабаром в Італії підніметься нова опозиція, вона вже формується, і очолить її той самий старий, лисий, можливо, трохи божевільний, але цілком щирий і надзвичайно хоробрий хвалько Габрієле д'Аннунціо.