355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Эрнест Миллер Хемингуэй » Твори в 4-х томах. Том 4 » Текст книги (страница 41)
Твори в 4-х томах. Том 4
  • Текст добавлен: 5 октября 2016, 00:20

Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"


Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй



сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 57 страниц)

XV

Вони сиділи на замуленій піщаній обмілині, що мала бути позначена тичкою, а тим часом відплив тривав далі. Вітер бурхав усе дужче, і вода стала зовсім каламутна. Попереду був чималенький зелений острів, що начебто й не підносився над водою, ліворуч од нього купчились дрібні острівці. Обабіч видніли узвишшя піщаної коси, що почали поступово оголюватись в міру того, як спадала вода. Томас Хадсон бачив зграї берегових птахів, що кружляли в повітрі й сідали на ті латки, шукаючи поживи.

Антоніо спустив шлюпку за борт і разом з Арою кинув носовий якір та два малі кормові.

– Думаєш, другого носового кидати не треба? – спитав Томас Хадсон.

– Ні, Томе, – відказав Антоніо. – Думаю, що не треба.

– Якщо вітер посилиться, то за припливу нас може погнати проти течії.

– Навряд, Томе. Хоча може бути й таке.

– Давай кинемо з навітряного боку малий, а великий посунемо далі в підвітряний. Тоді будемо спокійніші.

– Гаразд, – погодився Антоніо. – Як на мене, то краще це, аніж знову сісти на грунт в якійсь клятій протоці.

– Еге ж, – мовив Томас Хадсон. – Ми про це говорили.

– І все-таки краще постояти на якорі.

– Я й сам знаю. Але попросив тільки кинути другий малий якір, а великий трохи посунути.

– Слухаюсь, Томе.

– Ара любить вибирати якорі.

– Вибирати якорі ніхто не любить.

– Ара любить.

Антоніо усміхнувся й сказав:

– Ну хіба що Ара. Так чи так, а я згоден з тобою.

– Ми завжди рано чи пізно доходимо згоди.

– Аби тільки не запізно.

Томас Хадсон простежив, як переставили якорі, і подивився вперед, на зелений острів, що неначе потемнів після відпливу, коли оголилося коріння мангрів понад берегом. Вони могли стати в бухті з південного боку цього острова, подумав він. Вітер триватиме до другої-третьої години ночі, отож вони можуть ще завидна, тільки-но почнеться приплив, спробувати вибратися звідси однією з тих двох проток. А далі піти собі отією великою, наче озеро, затокою, де можна спокійнісінько плисти хоч і цілу ніч. Світло вони мають, а прохід там у кінці досить широкий. Отже, все залежатиме од вітру.

Відтоді як вони сіли на мілину, його не залишало почуття своєрідної полегкості. В першу мить він відчув потужний глухий удар, такий, наче то вдарило його самого. Але вдарило не об каміння, це він одразу зрозумів. Відчув руками, що стискали штурвал, та ступнями босих ніг. І перше враження було таке, ніби його поранило. А вже наступної миті з'явилось оте почуття полегкості, знайоме кожному, кого поранено в бою. Йому і далі здавалося, що то просто моторошний сон і що все воно вже було з ним колись. Але було зовсім не так, і тепер, коли катер сів на мілину, він відчував полегкість. Він знав, що ця полегкість лише тимчасова, але був задоволений і тим.

На місток піднявся Ара й сказав:

– Грунт добрий, Томе. Якорі сидять міцно, на великий ми накинули допоміжний лінь. Коли піднімемо його, можна буде швидко знятися. Обидва кормових теж підв'язали за лапи.

– Я бачив. Дякую.

– Не карайся, Томе. Може, ті сучі сини отам-таки, за ближчим островом.

– Я не караюся. Прикро тільки, що марно втрачаємо час.

– Це ж не те, що розбити машину чи потопити судно. Просто сидимо на мілині, чекаємо припливу.

– Авжеж.

– Обидва гвинти цілі. Катер цілий. Сів гепою на мул, ото й тільки.

– Авжеж. Я його посадив.

– Як сів, так і зніметься.

– Звісно, що зніметься.

– Томе, тебе щось тривожить?

– Що б мене мало тривожити?

– Та нічого. Просто я тривожуся, чи не тривожить тебе що-небудь.

– К бісу всі тривоги, – сказав Томас Хадсон. – Гукни Хіля, і йдіть униз. Доглянь там, щоб усі добре попоїли й не хнюпили носа. А потім вирушимо на берег і промацаємо той острів. Ото й усього діла.

– Ми з Віллі можемо їхати хоч зараз. Попоїсти ще встигнемо.

– Ні. Я поїду потім з Віллі й Пітерсом.

– Без мене?

– Так. Пітерс говорить по-німецькому. Тільки не кажи йому, що він поїде. Просто збуди й добре заправ кавою.

– А чого мені з вами не можна?

– Шлюпка в нас надто мала.

Хіль віддав йому великий бінокль і пішов униз разом з Арою. Томас Хадсон пильно роздивлявся в бінокль на острів, але високі мангри застували овид. Понад берегом, серед мангрових дерев росли й інші, ще вищі, і якби у схожій на підкову бухточці по той бік стриміла щогла шхуни, він її однаково б не розгледів. Від бінокля почало різати очі, й Томас Хадсон засунув його в футляр і, зачепивши ремінцем за гачок, поклав на стелаж для гранат.

Він був радий, що знову залишився на містку сам, і тішився полегкістю, яка випала йому хоч ненадовго. На обмілинах копошилося берегове птаство, і він згадав, як багато важили для нього птахи в дитинстві. Тепер він ставився до них по-іншому й ніколи не відчував бажання їх убивати. Йому пригадалося, як у ті давні дні він з батьком сидів у схованці на піщаній косі, виставивши поодаль бляшані пастки, і як птаство зліталося на оголені відпливом обмілини, і як він посвистував, підманюючи зграйки, що кружляли в повітрі. Посвист був сумовитий, і він оце й тепер свиснув, як тоді, і підманив одну зграйку. Та, наблизившись до застряглого на мілині катера, птахи круто повернули й полетіли геть шукати поживи.

Томас Хадсон знову взяв бінокль і оглянув обрій, але ніяких ознак шхуни не було видно. А може, вони подалися тим новим проходом у внутрішню протоку, подумав він. Добре було б, якби їх перехопив хтось інший. Тепер уже нам не взяти їх без бою. Вони не схочуть здатися жалюгідній шлюпці.

Він уже стільки часу намагався розгадати їхні задуми, що аж стомився. Нарешті я таки по-справжньому стомився, подумав він. Ну що ж, зате знаю, що мені належить робити, отже, все просто. Обов'язок – чудова річ. Не уявляю собі навіть, як би я міг без нього жити, відколи не стало Тома-молодшого. Ти міг би малювати, сказав він собі. Чи робити якесь інше корисне діло. Можливо, подумав він. Але виконувати обов'язок простіше. Це теж корисне діло, сказав він собі. І ти не заперечуй. Воно допомагає покінчити з усією тією нечистю. Задля цього ми всі й працюємо. А що буде далі – хто його знає. Ми переслідуємо тих негідників зовсім непогано, тож перепочинь десяток хвилин і виконуй далі свій обов'язок. Який там біс непогано, подумав він. Дуже добре переслідуємо.

– Ти будеш їсти, Томе? – гукнув до нього знизу Ара.

– Ні, друже, їсти мені не хочеться, – відказав Томас Хадсон. – А от холодного чаю вип'ю. Там є пляшка на льоду.

Ара подав йому пляшку. Томас Хадсон узяв її і прихилився до поруччя містка. Він пив з пляшки холодний чай і дивився на той. найбільший з навколишніх острівців, що лежав попереду. Тепер коріння прибережних мангрів було все на видноті, і здавалося, ніби острів стоїть на дибах. Потім він побачив ліворуч зграю фламінго. Вони летіли низько над водою, дуже гарні в світлі сонця. Їхні довгі шиї були похилені донизу, незграбні лапи випростані, а самі вони немов закляклі, і тільки рожеві з чорним крила раз по раз стріпувались, несучи їх до замуленої коси, що видніла попереду праворуч. Томас Хадсон дивився на них і милувався їхніми спрямованими вниз чорно-білими дзьобами й отією рожевою барвою, якої вони надавали небу і яка немов заслоняла собою химерну будову кожного окремо взятого птаха, але й кожен з них сам собою тішив око. Та коли птахи порівнялися з тим зеленим островом, Томас Хадсон побачив, що вся зграя рвучко повернула праворуч.

– Аро! – гукнув він униз. Ара піднявся на місток і сказав:

– Слухаю, Томе.

– Візьми три niñosіз шістьма магазинами до кожного, десяток гранат та середню санітарну сумку і поклади в шлюпку. І, будь ласка, пришли сюди Віллі.

Фламінго вже були на обмілині далеко праворуч і заклопотано копирсалися в мулі. Томас Хадсон саме дивився на них, коли Віллі сказав:

– Ти глянь, скільки бісових фламінго.

– Вони летіли над островом, і щось їх там сполохало. Я певен, що з того боку стоїть або та шхуна, або якесь інше судно. Хочеш поїхати зі мною, Віллі?

– Ну звісно.

– Ти вже попоїв?

– Засуджений до страти добряче підобідав.

– Тоді йди допоможи Арі.

– Ара їде з нами?

– Ні, я беру Пітерса, бо він знає по-німецькому.

– А не можна замість нього Ару? Я не хочу бути в бою з Пітерсом.

– Може, Пітерс своєю німецькою мовою допоможе нам уникнути бою. Слухай, Віллі. Мені потрібні полонені. До того ж з ними лоцман, і я не хочу, щоб він загинув.

– Ти виставляєш багато умов, Томе. І це при тому, що їх там вісім чи, може, й дев'ять, а нас троє. Та й який біс знає, що з ними лоцман?

– Ми знаємо.

– Давай не будемо гратися в дрисляве благородство.

– Я питав тебе, чи хочеш ти їхати.

– Я їду, – сказав Віллі. – От тільки той Пітерс…

– Пітерс буде битися. Зроби ласку, пришли сюди Антоніо й Генрі.

– Ти думаєш, Томе, вони там? – спитав Антоніо.

– Я цілком певен.

– Томе, а мені з вами не можна? – спитав Генрі.

– Ні. Шлюпка вміщає тільки трьох. Якщо з нами щось станеться, постарайся прошити шхуну із п'ятдесяток, коли вона спробує втекти з початком припливу. Потім знайдете її в отій довгій затоці. Вона буде пошкоджена. А може, й не дійде аж туди. Якщо пощастить, захопіть полоненого, одвезіть на Кайо-Франсес і здайте під розписку.

– Чи не міг би я поїхати замість Пітерса? – спитав Генрі.

– Ні, Генрі. Ти вже пробач, але він говорить по-німецькому. Команда в тебе добра, – мовив він до Антоніо. – Якщо з нами все буде гаразд, я залишу Віллі й Пітерса на шхуні з чим там приведеться, а сам привезу шлюпкою полоненого.

– Наш останній полонений не довго дихав.

– Постараюся привезти справного, міцного й здорового. Ідіть наниз і догляньте, щоб усе там було як слід. А я хочу трохи подивитися на отих фламінго.

Він стояв на містку й дивився на рожевих фламінго. Річ тут не тільки в забарвленні, думав він. Не тільки в поєднанні чорного з ясно-рожевим. Головне – їхня величина і те, що окремі частини тіла в них потворні, але в цілому химерно-прекрасні. Мабуть, це дуже давня порода птахів, що дійшла до нас із глибокої минувшини.

Він не дивився на птахів у бінокль, бо тепер йому не потрібні були деталі. Йому потрібна була ота рожева барва на сіро-бурому тлі. Тим часом туди прилетіли ще дві зграї, і тепер уся обмілина була забарвлена так, як він ніколи не наважився б намалювати. Чи, може, й наважився б і саме так намалював би. Приємно помилуватися на фламінго, вирушаючи в таку дорогу, подумав він. А тепер треба йти, щоб вони там не стривожились і не уявили собі казна-чого.

Він зійшов з містка і сказав:

– Хілю, піднімайся туди й не спускай бінокля з острова. Генрі, якщо зчиниться стрілянина, а потім з-за острова покажеться черепашатник, відбатуй йому к такій матері ніс. Усі інші хай стежать у біноклі, куди тікатимуть ті, що вціліють, а переловити їх зможете й завтра. Якщо шлюпка буде пошкоджена, позабивайте дірки і вживайте її на діло. На шхуні є човен, його теж зможете полагодити й пустити в діло, якщо ми не дуже його роздовбаємо.

– Які ще накази? – спитав Антоніо.

– Регулярно випорожнюйтесь і живіть по змозі праведно. Ми не примусимо довго себе чекати. А вас двох, панове байстрюки, прошу зі мною. Ходім.

– Моя бабуся завжди твердила, що ніякий я не байстрюк, – мовив Пітерс. – Вона казала, що я наймиліше й найзаконніше дитинча в усій окрузі.

– І моя матуся запевняла, що я не байстрюк, – сказав Віллі. – Як ми сядемо, Томе?

– Найкраща рівновага, коли ти на носі. Та коли хочеш, на носі сяду я.

– Ні, сідай до стерна, – відказав Віллі. – Он який тепер у тебе корабель.

– Виходить, випав мій номер, – мовив Томас Хадсон. – Росту вгору. Прошу на борт, містере Пітерс.

– Радий вітати вас на борту, адмірале, – сказав Пітерс.

– Щасливих ловів! – гукнув Генрі.

– Будь покійник! – гукнув у відповідь Віллі. Заджеркотів мотор, і шлюпка взяла курс на силует острова, що тепер, коли вони були над самою водою, здавався ще нижчим.

– Я підійду збоку, і ми тихцем піднімемось на борт. Обидва кивнули – один на середній банці, другий на носі.

– Залізяччя начепіть на себе. Тепер нехай бачать, начхати, – сказав Томас Хадсон.

– Не знаю, де б я його все й сховав, – мовив Пітерс. – Я тепер чисто як бабусин мул.

– То й нехай. Мул добра худобина.

– Томе, я доконче маю пам'ятати всю оту чортівню щодо лоцмана?

– Пам'ятай, але май і свою голову на в'язах.

– Ну от, – озвався Пітерс. – К бісу тепер усі наші клопоти.

– Годі, помовчмо, – сказав Томас Хадсон. – На борт поліземо всі водночас, і якщо їх не буде на палубі, ти гукнеш їм по-їхньому, щоб виходили, руки вгору. Все. Говорити більш не можна, бо голоси чути далі, ніж мотор.

– А що, як вони не вийдуть?

– Віллі кине вниз гранату.

– А якщо вони будуть на палубі?

– Обстріляємо по секторах. Я – кормовий, Пітерс – середній, ти – носовий.

– А гранату вниз мені кидати?

– Ну звісно. Ми повинні захопити поранених, яких можна врятувати. Тим-то я і взяв санітарну сумку.

– Я думав, це для нас.

– І для нас. А тепер цить. Усе ясно?

– Ясніше за г…, – відказав Віллі.

– А затичок для гузен нам не видали? – спитав Пітерс.

– Їх же скинули з літака сьогодні вранці. Хіба ти не одержав?

– Ні. Моя бабуся завжди казала, що жодне дитинча на всьому Півдні не має такого поганого шлунка. Одну мою пелюшку навіть виставлено у Смітсонівському інституті.

– Ну, годі брехати, – тихо мовив Віллі, одхилившись назад. – Ми маємо все зробити ще завидна, Томе?

– Зараз же.

– Бідолашна моя голівонька, – сказав Віллі. – Оце-то я вскочив у халепу з цими злодюгами й горлорізами.

– Заткнися, Віллі. Побачимо, який ти в бою.

Віллі кивнув головою і втупив своє видюще око вперед, на зелений острів, що немовби стояв навшпиньки на рудувато-коричневому корінні мангрів. Він ще тільки раз обізвався перед тим, як вони почали обходити мис:

– На цьому корінні трапляються добрячі устриці. Томас Хадсон мовчки кивнув головою.

XVI

Вони побачили шхуну одразу ж, як обійшли мис і поминули вузьку протоку між тим островом і невеличким сусіднім острівцем. Вона стояла біля самого острова носом до берега, із щогли звисали пагони дикого винограду, а палуба була вкрита зеленим мангровим гіллям.

Віллі одхилився назад і тихо промовив майже у вухо Пітерсові:

– Човна на ній немає. Перекажи далі.

Пітерс обернув своє веснянкувате обличчя й сказав:

– Човна на ній немає. Певно, поїхали на берег.

– Піднімемось на борт і потопимо її, – мовив Томас Хадсон. – План той самий. Перекажи далі.

Пітерс нахилився вперед і заговорив Віллі у вухо, і Томас Хадсон побачив, як той похитав головою. Потім підняв руку й показав пальцями очко. Очко наче дірка в гузні, подумав Томас Хадсон.

Вони підійшли до шхуни з граничною швидкістю, на яку був здатен кавовий млинок у них за кормою, і Томас Хадсон вправно, без найменшого поштовху, пристав до борту. Віллі накинув кішку на планшир, міцно закріпив її, і вони всі троє майже воднораз опинилися на борту. Під ногами в них було мангрове гілля з його свіжим мертвотним духом, і Томас Хадсон побачив замасковану диким виноградом щоглу, і все те знов діялося наче уві сні. Потім він побачив відчинений люк та відчинений, але прикритий мангровим гіллям форлюк. На палубі нікого не було.

Томас Хадсон махнув рукою до Віллі, щоб той ішов до форлюка, а сам націлив туди автомат і подивився, чи поставлено спуск на безперервну стрільбу. Під босими ногами він відчував тверді округлі гілки, слизьке листя і теплі мостини дерев'яної палуби.

– Скажи їм, нехай виходять з руками вгору, – тихо мовив він до Пітерса.

Пітерс грубо, гортанно заговорив по-німецькому. Ніхто не обізвався, і нічого не сталось.

Цей бабусин онучок має добрячу дикцію, подумав Томас Хадсон і промовив:

– Скажи, ми даємо їм десять секунд на те, щоб вийшли. Будемо поводитися з ними як з військовополоненими. Потім лічи до десяти.

Пітерс говорив так, наче виголошував вирок усій Німеччині. Який величний голос, подумав Томас Хадсон і швидко озирнувся, чи не видно де човна. Та побачив лише темне коріння й зелене листя мангрів.

– Лічи до десяти й кидай гранату, – сказав він. – А ти, Віллі, пильнуй за тим сучим форлюком.

– На ньому ж, хай йому сто чортів, гілля накидано.

– То заштовхни туди гранату, коли Пітерс кине свою. Не кидай, a заштовхни.

Пітерс полічив до десяти і, не сходячи з місця, високий, розслаблений у суглобах, мов бейсболіст на подачі, узяв автомат під ліву пахву, висмикнув зубами чеку і, потримавши у руці вже задимілу гранату, неначе давав їй розігрітися, рвучким рухом передпліччя – чисто як Карл Мейс, – жбурнув її в темряву люка.

Оце актор, подумав Томас Хадсон, дивлячись на нього. Адже він певен, що там унизу нікого нема.

Томас Хадсон ступив уперед, і далі тримаючи люк під прицілом свого «томпсона». Пролунав уривчастий гучний вибух Пітерсової гранати, і Томас Хадсон побачив, як Віллі розсуває гілля, щоб укинути гранату в форлюк. І раптом праворуч від щогли, там, де звисали виноградні пагони, він побачив автоматне дуло, що виткнулося з гілля над тим самим люком, біля якого був Віллі. Він натиснув спуск, але й той автомат дав п'ять частих пострілів, що проляскотіли, мов дитяча тріскачка. Потім із сліпучим спалахом вибухнула граната Віллі, і Томас Хадсон, подивившись туди, побачив, що Віллі висмикує чеку з другої гранати. Пітерс лежав на боці, головою на планширі. Кров з його голови стікала в бортовий жолоб.

Віллі вкинув гранату в люк, і вона вибухнула з іншим звуком, бо перед тим закотилася десь далі під палубу.

– Як, по-твоєму, є ще хтось живий із тих падлюк? – спитав Віллі.

– Зараз я ще звідси одну вкину, – сказав Томас Хадсон. Він пригнувся й побіг, щоб не втрапити під вогонь з великого люка, а тоді обхопив рукою гранату – сіру, масивну, важку, з грубою насічкою, – висмикнув з неї чеку і, підступивши до люка, закотив гранату в корму. Розлігся вибух, тріск, і над розтрощеною зі споду палубою піднявся дим.

Віллі стояв і дивився на Пітерса, і Томас Хадсон теж підійшов і поглянув на нього. Пітерс лежав майже такий самий, який був завжди.

– Ну от, нема в нас більше перекладача, – мовив Віллі. Його видюще око посіпувалось, але голос звучав рівно.

– Швидко вона осідає, – сказав Томас Хадсон.

– Вона й так сиділа на мілині. А тепер хилиться набік.

– Ми ще не встигли багато чого зробити, Віллі.

– І рахунок нічийний. Один – один. Але триклятий черепашатник ми все-таки потопили.

– Катай-но назад і повертайся з Арою та Генрі. Нехай Антоніо виведе катер до мису, як тільки почнеться приплив.

– Спершу я перевірю, що там унизу.

– Я сам перевірю.

– Ні, – сказав Віллі. – Це моє діло.

– Як ти себе почуваєш, хлопче?

– Дуже добре. От тільки засмучений звісткою про смерть містера Пітерса. Треба накрити йому обличчя. І повернути його так, щоб голова була вище, бо шхуна сідає на цей бік.

– А що з тим гадом на носі?

– Шмаття.

XVII

Віллі поїхав по Ару та Генрі. Томас Хадсон лежав за високим планширом шхуни ногами до люка й видивлявся, чи не з'явиться човен. По той бік люка ногами до нижчого борту лежав Пітерс. Обличчя його було накрите німецькою матроською робою. Як це я ніколи не помічав, що він такий високий на зріст, подумав Томас Хадсон.

Вони з Віллі разом оглянули шхуну всередині, де все було шкереберть. На борту залишався тільки один німець – той, що вбив Пітерса. Певно, прийняв його за командира. Вони знайшли на шхуні ще один «шмайсер» і тисячі зо дві патронів у металевому ящику, що був розкритий обценьками чи консервним ножем. Як видно, ті, що поїхали на берег, забрали зброю з собою, бо нічого більше на борту не було.

Човен мав щонайменше шістнадцять футів завдовжки й чималу вагу, якщо судити з підпор та слідів від його днища на палубі. Запас харчів у них ще був достатній: переважно в'ялена риба та просмажена до сухого свинина. Пораненого вони залишили на шхуні, і саме він стріляв у Пітерса. Він мав тяжку рану в стегні, що вже майже загоїлась, і другу таку саму – в м'якуші лівого плеча. Були в них детальні карти узбережжя й Вест-Індських островів та ще ящик сигарет «Кемел» без фірмової марки, з написом «Постачання флоту». Ні кави, ні чаю і ніякого спиртного на шхуні не було.

Поставало питання, що вони робитимуть тепер. Та й де вони. Вони напевне бачили або чули короткий бій, що відбувся на шхуні, і тепер могли повернутися по свої припаси. Бачили, мабуть, і те, що один поїхав у шлюпці з підвісним мотором, а з пострілів та вибухів гранат зміркували, що на борту ще може бути троє вбитих чи тяжкопоранених. Отже, могли повернутися чи то по припаси, чи то по щось інше, сховане на шхуні, а коли споночіє, зробити спробу дістатися до материка. Якби вони сіли на мілину, то легко зняли б човен самотужки.

Човен у них був, як видно, надійний. А Томас Хадсон не мав тепер радиста, щоб передати прикмети човна, і, отже, шукати його не було кому. До того ж якби вони захотіли й наважились, то могли б спробувати поночі захопити катер. Але це було малоймовірно.

Томас Хадсон обмірковував усе так ретельно, як тільки міг. І зрештою розважив: вони напевне заб'ються в мангрові хащі, витягнуть на берег човен і сховають його. Якщо ми поткнемося за ними, вони легко зможуть перестріляти нас із засідки. А тоді рушать до внутрішньої затоки, вийдуть на відкриту воду і спробують проскочити вночі повз Кайо-Франсес. Це неважко. Харчі якісь знайдуть по дорозі, а ні – то заберуть десь силоміць і отак підуть собі на захід, щоб потім пробратися до котрогось із німецьких земляцтв поблизу Гавани, де їх переховають і всіляко підтримають. Добути собі кращий човен їм теж неважко. Заберуть у когось. Чи вкрадуть.

Мені треба доповісти про все на Кайо-Франсесі, одвезти Пітерса й дістати вказівки. Доки не повернемось у Гавану, особливих прикрощів не буде. На Кайо-Франсесі командує лейтенант, З ним ніяких ускладнень не виникне, і ми зможемо залишити там Пітерса. Щоб довезти його туди, льоду в нас вистачить, там і пальним заправимось, а льоду дістанемо в Кайбар'єні.

Нам треба будь-що зловити цих негідників. Але я не збираюся ні за такої матері душу підставляти Віллі, Ару й Генрі під шквальний автоматний вогонь з мангрової хащі. Їх там, судячи з усього, що ми тут бачили, вісім чоловік. Сьогодні я мав нагоду застукати їх зі спущеними штаньми і пропустив її, бо вони чи то надто хитрі, чи надто щасні, а до того ж добре знають своє діло.

Ми втратили одного чоловіка, і цей один – радист. Зате ми залишили їх без шхуни, при одному човні. Якщо я побачу той човен, ми знищимо і його, а острів обложимо й накриємо їх там. Але стромляти наші голови в пастку, де нас буде троє проти вісьмох, я не збираюся. І якщо мені потім надають по с…, то нехай надають. Зрештою, надають і так, і так. За те, що я втратив Пітерса. Якби втратив будь-кого з вільнонайманих, нікому й не заболіло б. Крім мене та моєї команди.

Скоріше б уже вони повернулися, подумав він. Не хочу я бути сам, коли ті негідники з'являться сюди подивитися, що сталося з їхньою шхуною, і вести з ними бій одинцем на цьому безіменному острові. Цікаво все-таки, куди вони подались отим своїм човном і що там роблять? Може, шукають устриць. Віллі казав, що тут є устриці. А може, просто не схотіли залишатися вдень на своєму черепашатнику, щоб їх не засікли з літака. Та ні, вони вже, певно, знають, в які години тут патрулюють літаки. Хай їм чорт, з'являлися б уже, чи що, то, може, швидше б усе скінчилось. Прикриття в мене тут непогане, а вони, перш ніж потрапити на борт, будуть у мене всі як на долоні. А як по-твоєму, чому той поранений не стріляв раніш, поки ми не залізли на шхуну? Він же мав почути шум мотора. Певне, спав. Та й наш мотор дуже тихий, його майже не чути.

Надто багато тут усяких «чому», подумав він, і я зовсім не певен, що все як слід розрахував. Можливо, не треба було вчиняти наскок на шхуну. Але мені здається, я таки мав це зробити. Ми потопили шхуну, втратили Пітерса і вбили одного з них. Не хтозна-як добре, та все-таки на вашу користь.

Він почув джеркотіння мотора і, обернувшись, побачив, як шлюпка обходить мис. Але в ній був лиш один чоловік – Ара, що стернував на кормі. Та помітив він і те, як низько шлюпка сидить у воді, й зрозумів, що Віллі та Генрі лежать у ній на дні. А Віллі таки хитрюга, подумав він. Нехай ті на острові побачать, що приїхав тільки один, але не той, що вів шлюпку звідси. Не знаю, чи справді хитра ця вигадка. Але Віллі, напевне, мав якісь свої міркування.

Шлюпка підійшла до шхуни з підвітряного боку, і Томас Хадсон побачив широкі груди Ари, його довгі руки та смагляве обличчя, таке незвично серйозне в ці хвилини, і помітив, як нервово сіпаються м'язи у нього на ногах. Генрі та Віллі лежали долілиць, поклавши голови на руки.

Коли шлюпка пристала до підвітряного борту шхуни, що похилилася від берега до води, і Ара взявся за леєр, Віллі повернувся на бік і сказав:

– Лізь на борт, Генрі, й повзи до Тома. Ара подасть тобі твоє залізяччя. І Пітерсове там забереш.

Генрі обережно поповз на животі по нахиленій палубі. Проповзаючи обіч Пітерса, швидко позирнув на нього.

– Привіт, Томе, – мовив він.

Томас Хадсон поклав руку йому на плече й тихо сказав:

– Повзи на ніс і втиснися в палубу. Щоб нічого не було видно над бортиком.

– Гаразд, Томе, – відповів той здоровань і помалу, дюйм за дюймом, поповз нахиленою палубою до носа. Йому довелося перелізти через Пітерсові ноги, і він підібрав його автомат і магазини. Магазини застромив за пояс, помацав у Пітерса в кишенях, витяг звідти гранати й теж причепив до пояса. Тоді поплескав Пітерса по ногах і, тримаючи свій та його автомати за стволи, поповз далі до свого місця на носі.

Томас Хадсон спостерігав, як Генрі повз похилою палубою по мангровому гіллю і як, поминаючи розтрощений вибухом гранати форлюк, зазирнув туди. Те, що він там побачив, ніяк не відбилося на його обличчі. Опинившись під захистком планшира, він поклав обидва автомати праворуч себе, а тоді перевірив Пітерсів і заправив у нього новий магазин. Решту магазинів розіклав попід бортиком планшира, потім відчепив від пояса гранати й поклав їх напохваті.

Побачивши, що він зайняв свою позицію і дивиться на зелений острів, Томас Хадсон повернув голову й заговорив до Віллі, що лежав на дні шлюпки, заплющивши проти сонця і видюще, й штучне око. На ньому була вилиняла сорочка кольору хакі з довгими рукавами, подерті шорти й старі тенісні туфлі. Ара сидів на кормі, і Томас Хадсон бачив згори його буйну чорну чуприну та великі руки, що напружено стискали бортик шлюпки. Ноги його й досі посіпувались, але Томас Хадсон уже давно знав, як він завжди нервує перед небезпечним ділом і як чудово тримається потім, тільки-но воно розпочнеться.

– Віллі, – мовив Томас Хадсон. – Ти щось надумав?

Віллі розплющив своє видюще око, а штучне так і лишилося заплющене.

– Я прошу дозволу прогулятися на той край острова й побачити, що там діється. Не можна дати їм ушитися звідси.

– Я поїду з тобою.

– Ні, Томмі. Я це трикляте діло знаю, воно ж моє ремесло.

– Я не дозволю тобі їхати туди самому.

– А це можна зробити тільки так. Звірся на мене, Томмі. Ара повернеться сюди і, якщо я їх сполохну, підіграє вам. А якщо все буде тихо, приїде й підбере мене там-таки на березі. – Обидва його ока були широко розплющені, і він дивився на Томаса Хадсона так переконливо, наче продавець, що умовляє покупця придбати якусь потрібну в домі річ, а той і купив би, та не має стільки грошей.

– І все-таки я поїду з тобою.

– Забагато буде шелесту, Томе. Я ж тобі правду кажу, я це діло, хай йому біс, добре знаю. Вважай, великий фахівець. Кращого за мене ніде не знайдеш.

– Ну гаразд. Їдь, – сказав Томас Хадсон. – Але роздовбай там їхній бісів човен.

– А що, по-твоєму, я думаю там робити? Лежати на пісочку й рукоблудити?

– Ну, коли вже їдеш, то їдь.

– Слухай, Томе. Тепер ти маєш дві пастки. Одну на катері, другу тут. Ара – твої колеса. І йдеться лише про те, щоб не долічитися там морського піхотинця, начисто списаного зі служби. Що ж тебе муляє?

– Те, що ти так багато базікаєш, – відказав Томас Хадсон. – Забирайся під три вітри, і хай благословить тебе чорт.

– Будь покійник, – сказав йому Віллі.

– Як послухати тебе, то ти в формі, – мовив Томас Хадсон і квапливо пояснив Арі по-іспанському, що вони мають робити.

– Не турбуйся, – озвався Віллі. – Я йому й лежачи все розтлумачу.

Ара сказав:

– Я швидко, туди й назад, Томе.

Томас Хадсон бачив, як він запустив мотор і як шлюпка вийшла на протоку, бачив на кормі широку спину та чорну кучму Ари, і Віллі, що простягся на дні шлюпки. Він ліг так, що голова його була біля самих ніг Ари, і він міг говорити до нього.

Славний, хоробрий, безпутний сучий син, думав Томас Хадсон. Друзяка Віллі. Це ж він допоміг мені віднайти себе, коли я вже ладен був скласти руки. Ні, коли доходить до справжнього діла, то я волію мати поруч себе добрячого морського піхотинця, нехай навіть і начисто списаного, аніж будь-кого іншого. А в нас саме дійшло до справжнього діла. Щасти тобі, містере Віллі, подумав він. І не будь покійник.

– Як ти там, Генрі? – тихо запитав він.

– Добре, Томе. А те, що Віллі поїхав туди сам, це ж справжнє геройство, скажи?

– Та він і слова такого не знає, – відказав Томас Хадсон. – Просто вважає, що це його обов'язок.

– Шкода, що ми з ним не були друзями.

– Коли добре прикрутить, то всі ми друзі.

– Віднині я з ним дружитиму.

– Віднині ми всі маємо безліч добрих намірів, – сказав Томас Хадсон. – Хоч би воно колись уже настало, те віднині.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю