Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 50 (всего у книги 57 страниц)

Хто вбив ветеранів?

Кому вони заважали? Для кого саме їхнє існування на материку могло бути політичною загрозою?

Хто послав їх на Флорідські острови й покинув там у пору ураганів?

Хто винен у тому, що вони загинули?

Автор цієї статті живе далеко від Вашінгтона й не знає, як відповісти на ці запитання. Та він знає, що люди багаті, власники яхт, любителі риболовлі, такі, як, приміром, президент Гувер або президент Рузвельт, не бувають на Флорідських островах у пору ураганів. Три місяці – серпень, вересень і жовтень – триває там пора ураганів, і в ці місяці вам не трапиться поблизу Флорідських островів жодна яхта. Не трапиться, бо власники яхт знають: їхньому майну неминуче загрожує небезпека, якщо налетить буря. Саме через це ви не спокусите в літні місяці жодну заможну людину риболовлею на узбережжі Куби, коли там найбільше великої риби. Кожен знає, що треба берегти те, що належить йому. Але ветерани війни, а надто ті з них, що одержують пенсію, не належать нікому. Вони прості люди, яким не поталанило і яким нічого втрачати, крім власного життя. Вони працюють, як китайські кулі, щоб мати за це якихось сорок п'ять доларів на місяць, і їх загнали на Флорідські острови, де вони нікого не потурбують. Щоправда, наближається пора ураганів, та коли б щось сталося, хіба не можна їх звідти вивезти?

А буря починається так. У суботу ввечері на Кі-Уесті ви, закінчивши роботу, виходите на ганок, щоб випити чарку й переглянути вечірню газету. І вам відразу впадає в око попередження в газеті про те, що наближається буря. Отже, поки не мине буря, працювати не доведеться, а шкода, бо діло пішло на лад.

У газеті повідомлялось, що тропічний смерч виник на Багамах, на східному узбережжі Лонг-Айленда, і рухається приблизно в напрямі Кі-Уесту. Ви дістаєте карту бур, на якій позначено дати і напрямки сорока вересневих ураганів, починаючи з 1900 року. І, вважаючи, що буря насувається із швидкістю, вказаною у зведенні бюро погоди, вираховуєте, що вона досягне Кі-Уесту не раніше, ніж у понеділок опівдні. Цілий день у неділю ви клопочетеся тим, щоб якомога краще захистити свій човен. Коли вам відмовляють у проханні витягти човен на місток, посилаючись на те, що там їх і так уже забагато, ви купуєте за п'ять доларів двадцять центів новий грубий канат, відводите човен у найбезпечніше, як вам здається, місце в затоні і міцно прив'язуєте його там.

У понеділок ви забиваєте всі віконниці і переносите усе своє майно в дім. На північному сході небо провіщає бурю, і десь на п'яту годину зривається сильний і впертий північно-східний вітер. Піднято один над одним великі червоні з чорними чотирикутниками посередині прапори – повідомлення про ураган. Вітер щогодини дужчає, а барометр падає. Усі жителі міста забивають віконниці й двері.

Ви йдете до свого човна й обмотуєте канати полотном, щоб вони не перетерлися, коли здійметься шквал, і заспокоюєте себе: човен, напевно, витримає, якщо тільки вітер буде не з північного заходу, де є вхід у затон; хіба що на нього наскочить інший човен і потопить. Поряд припнуто захоплений береговою охороною човен контрабандистів. Ви помічаєте, що його кормові канати сяк-так прив'язано до рам, що тримаються на шурупах, і від того у вас одразу починає пекти під грудьми.

– Якого біса! Адже ці паршиві шурупи вмить вирве, і він стукне мій човен!

– Ну то й що, ви його тоді зовсім одв'яжете або затопите.

– А коли до нього не можна буде й добратися? Щоб оця стара калоша потопила такий добрий човен!

З останнього зведення ви робите висновок, що до півночі навряд чи почнеться буря, і о десятій годині йдете з бюро погоди додому, думаючи, що зможете якусь годину-дві ще поспати; не довіряючи ветхому гаражу, ви залишаєте машину перед будинком, біля ліжка ставите барометр і кишеньковий ліхтар на випадок, коли погасне електрика. Опівночі шалено завиває вітер, барометр показує 29,55 і просто на ваших очах падає ще, а дощ ллє як з відра. Ви одягаєтесь, виходите до залитої водою машини і добираєтесь до свого човна, освітлюючи кишеньковим ліхтарем дорогу серед поламаного гілля і пошматованих дротів. Ліхтар блимає під дощем, і вітер тепер навалюється з північного заходу. Усі шурупи на човні контрабандистів повиривало, та завдяки вправності Хосе Родрігеса – моряка-іспанця – його віднесло раніше, ніж він устиг зачепити мого човна. Тепер його кидає на док.

Вітер дме вам в обличчя, і, щоб встояти під його натиском, доводиться згинатися у три погибелі. Ви думаєте: якщо ураган налетить з цього боку, вашому човну кінець, і у вас ніколи не буде стільки грошей, щоб купити новий. Настрій у вас препаскудний. Та після другої години вітер повертає на захід, і, знаючи закон циркулярних бур, ви можете зробити висновок, що буря пройшла над островами, обминувши вас. Тепер хвилерізи надійно захищають човен, і о п'ятій, коли барометр вже близько години стоїть на місці, ви повертаєтесь додому. Пробираючись у темряві, ви натикаєтеся на повалене дерево, що впало поперек дороги, і раптом відчуваєте, що на подвір'ї незвично порожньо, і тоді розумієте, що буря звалила ще й велике старе дерево сападілла. Ви заходите в дім.

Ось що відбувається, поки друзі тривожаться за вас. І отой мінімум часу, який ви маєте, щоб приготуватись до урагану: два дні. Інколи навіть більше.

А що сталося на островах?

У вівторок, коли буря досягла Мексіканської затоки, вітер був такий сильний, що з Кі-Уесту не міг вийти жоден човен і будь-яке сполучення з островами по той бік переправи і з материком було перервано. Ніхто не знав, ні де пройшла буря, ні що вона накоїла. Поїзди не ходили, авіазв'язок припинився. Ніхто не знав про лихо, що спіткало острови. Тільки наприкінці наступного дня перший човен вирушив з Кі-Уесту на острів Матекумбе.

Ці рядки написано через п'ять днів після бурі, і ніхто не знає точного числа жертв. Червоний Хрест, який уперто підтасовує цифри, почавши з 46-ти, потім назвавши 150 і, нарешті, оголосивши, що кількість загиблих не перевищує 300, – сьогодні вже налічує 446 чоловік убитих і тих, що пропали безвісти, проте самих лише ветеранів війни, що загинули або пропали безвісти, 442, і вже знайдено сімдесят трупів цивільних службовців. Цілком можливо, що загальне число загиблих перейшло далеко за тисячу, тому що багато трупів віднесло у відкрите море і їх ніколи вже не знайдуть.

Немає потреби багато говорити про загибель цивільних службовців та їхніх сімей, оскільки вони прибули на острови за власним бажанням; вони заробляли собі на прожиття, мали власність і знали, чим ризикують. А ветеранів війни туди послали. Вони не мали можливості виїхати звідти, не мали захисту від ураганів; вони не мали жодного засобу, щоб урятуватися.

Під час війни траплялося, що декого з солдатів або цілі частини, якими були невдоволені їхні начальники, посилали на найнебезпечніші ділянки і тримали їх там, поки питання не розв'язувалося само собою. Я не припускаю думки, щоб хтось у мирний час свідомо зробив таке з ветеранами війни. Та коли взяти до уваги кількість нещасних випадків під час будування залізниці на Кі-Уесті, де близько тисячі людей загинули від урагану, можна вважати Флорідські острови в пору ураганів саме однією з таких найнебезпечніших ділянок. І ніколи необізнаністю не виправдували вбивства людей.

Хто послав близько тисячі ветеранів війни, серед яких були дужі, здатні до важкої праці, але просто невдахи, а були й кволі, навіть хворі, в дощані бараки Флорідських островів у пору ураганів?

Чому їх не евакуювали в неділю або принаймні в понеділок вранці, коли стало відомо, що над островами може знятися ураган, і коли єдина можливість врятувати їх була евакуація?

Хто дав розпорядження, щоб поїзд, посланий для евакуації ветеранів, вийшов з Майамі лише о 4.30 в понеділок, і його зірвало вітром з рейок раніше, ніж він досяг місця призначення?

Це ті запитання, на які комусь доведеться відповідати, і відповідати переконливо, – інакше те, що трапилося на рівнині Анакостія, видається актом милосердя порівняно з тим, що сталося на Верхньому й Нижньому Матекумбе.

Коли ми дісталися до Нижнього Матекумбе, на воді біля порома плавали трупи. Кущі навколо були бурі, наче на ці острови раптом прийшла осінь, де її ніколи не буває, а буває тільки ще більш грозове літо. Осінь – бо все листя пооблітало. У верхній частині острова на два фути лежав нанесений морем пісок, а на будівництві моста – перекинуті важкі машини. Там, де море пройшло островом, він нагадував дно пересохлої річки. Зник залізничний насип, зникли й люди, які ховалися за ним і хапалися за рейки, коли підступала вода. Тепер вони лежали долілиць або навзнак серед манглів. Найбільше трупів було в переплутаному гіллі вічнозелених, а тепер побурілих манглів, за цистернами й водокачкою. Люди чіплялися за манглі, шукаючи захисту, поки їх не зносило вітром і водою, яка весь час прибувала. Багато хто з них відпускав гілки не зразу, а тільки тоді, коли не міг уже більше триматися. Далі трупи почали траплятися високо на деревах, куди їх закинули хвилі. Вони були скрізь, і на сонці їм уже ставали тісними їхні сині куртки й фуфайки, що завжди вільно метлялися у них на плечах, коли вони бродяжили й голодували.

Багатьох з них бачив я на вулицях міста і в шинку Джозі Грента, коли вони приходили туди в день зарплати, і одні були п'яні як ніч, а інші трималися хвацько; одні стали бродягами мало не від самої Аргонни, а інші зосталися без роботи тільки на минуле різдво; одні були компанійськими хлопцями, а інші відносили свої гроші до ощадної каси, а самі йшли просити чарку в добрих людей, що встигли вже випити; одні любили битися, а іншим подобалося гуляти містом, і всі вони мали те, що залишає нам війна. Але хто ж послав їх сюди на смерть?

Я чую, як той, хто послав їх, хто б він не був, говорить виправдуючись перед самим собою: їм тепер краще. Та й яка користь була від них отут? Ніхто не відає про випадковості або про діяння божі. Вони мали добрий харч, добре житло, до них добре ставилися, і тепер, будемо сподіватися, вони знайшли добру смерть.

Але я хотів би, щоб той, хто послав їх сюди, виніс хоча б одного з манглевих хащів, або перевернув горілиць одного з тих, що лежали на сонці біля канави, або зв'язав п'ятьох разом, щоб вони не спливали на поверхню, або вдихнув той запах, який, гадалося, дасть бог, ніколи вже не доведеться вдихати. Але тепер ясно, що не може бути щастя, коли багаті негідники затівають війну. Нещастя триватимуть доти, доки всі учасники не загинуть.

Отже, позатуляйте носи, а ви, ви, хто опублікував у розділі літературних новин, що вирушаєте в Майамі подивитися на ураган, бо він потрібен вам для вашого нового роману, а тепер злякалися, що вам не доведеться його побачити, – ви можете й далі читати газети, там ви знайдете все потрібне для вашого роману, але мені хочеться схопити вас за ваші штани, які ви протерли, пишучи повідомлення для розділу літературних новин, і повести в ті манглеві хащі, де лежить, роздута, мов куля, униз головою жінка, а біля неї – інша, уткнувшись головою в кущі, й розповісти вам про те, що це були дві дуже гарненькі дівчини, власниці заправочної станції і закусочної при ній, і що туди, де вони зараз лежать, їх привело їхнє «щастя». І ви можете записати це для вашого нового роману, до речі, як посувається ваш новий роман, любий колего, брате по перу?

Але тут саме прийшов один із восьми мешканців табору, де жило 187 чоловік, коли не рахувати тих дванадцяти, які поїхали до Майамі грати в футбол (що ви скажете про такий процент, ви, любителю нещасних випадків?), і говорить таке: «А ось і моя стара. Пухкенька, правда ж?» Та той хлопець просто зсунувся з глузду, тож покинемо його й сядемо в човен, щоб доїхати до П'ятого табору.

П'ятий табір – це той-таки, де з 187 залишилося в живих вісім, проте ми знайшли тільки шістдесят сім, а коли додати ще тих двох біля канави, – разом буде 69. Решта в манглях. Щоб знайти їх, не потрібен собака-шукач. А саричів навколо не видно. Жодного сарича. Як це так? Ви не повірите. Вітер убив усіх саричів і всіх великих птахів, навіть пеліканів.

Загиблі лежать у мокрій траві біля канави. Ось іще один! Він у черевиках, покладіть його, не чіпайте, на вигляд йому років шістдесят, черевики, комбінезон з мідними застібками, синя перкалева сорочка без коміра, водонепроникна куртка, це таки справді підходящий костюм, кишені – порожні. Переверніть його. Обличчя набрякло, не впізнаєш. Та він і не схожий на ветерана війни. Надто старий. У нього сиве волосся. Не мине й тижня – у вас теж буде сиве волосся. А ззаду в нього великий, просто величезний пухир на всю спину – ось-ось лусне в тому місці, де задерлася куртка. Переверніть-но його ще раз. Ну звичайно – ветеран. Я знаю його. Але чому він у черевиках? Може, заробив трохи грошей, ловлячи крабів, то й купив. Ви не знаєте цього чоловіка. Тепер його не можна впізнати. Я знаю його, в нього немає великого пальця на руці. Ось чому я його впізнав. Краб відкусив йому пальця. Вам здається, що ви тут усіх знаєте. А довго ж ви протрималися, приятелю, поки вас занудило. Шістдесят сімох побачили і аж на шістдесят восьмому вас занудило.

І от ви йдете повз канаву, там, де ще збереглася канава, і вода тепер спокійна, прозора й синя, і все майже так, як узимку, коли сюди приїздять мільйонери, тільки тоді не буває мух, москітів і запаху мерців, завжди однакового, хоч до якої країни приїдеш, – і ось тепер від них такий самий запах на вашій батьківщині. Чи, може, це тільки від мертвих солдатів однаковий запах, якої б національності вони не були і хто б не посилав їх на смерть?

Хто послав їх сюди?

Сподіваюсь, він прочитав це, – як він себе почуває?

Він теж помре, може, навіть без попередження про ураган, а проте, можливо, це буде легка смерть і не треба буде чіплятися за щось, поки стане сили, аж поки пальці почнуть сковзати і все заступить темрява. А вітер виє, як паровозний свисток, різко викрикуючи наприкінці (бо вітер плаче саме так, як пишуть у книжках), а потім канава насувається ближче, і висока стіна води перекочується через дамбу ще і ще, і тоді воно, хоч би що це було, наздоганяє тебе, і ось ти лежиш перед нами, вже нікому не потрібний, сповнюючи смородом манглі.

Ти мертвий, брате мій! Хто ж покинув тебе в пору ураганів на островах, де від урагану загинула до тебе тисяча людей, що прокладали дорогу, яку змила тепер вода?

Хто покинув тебе там? І як карають тепер за вбивство?

Крила над Африкою

(Кілька слів про орнітологію)

З Порт-Саїда повідомляють, що лише протягом одного тижня через Суецький канал пройшло шість суден, на яких після «славних подвигів» повернулися з Ефіопії 9476 поранених і хворих італійських солдатів. У повідомленні немає ні імен солдатів, ні назв міст і сіл, які вони залишили, щоб воювати в Африці. Не згадується там і про те, що їх везуть в один із госпіталів-концтаборів, розташованих на островах поблизу Італії, для того, щоб своїм поверненням вони не підривали морального духу рідних і близьких, які виряджали їх на війну. Підірвати моральний дух італійця так само легко, як і підняти, і кожен, хто мав нагоду бачити, як італійський робітник погрожує чи намагається вбити лікаря, щоб не зміг врятувати його дитину від смерті, віддає належне мудрості Муссоліні, який не дозволяє громадянам своєї держави дивитися, як пани б'ються, а в простого люду чуби тріщать.

«Mamma mia! Oh mamma mia!» – ось що переважно кричать, стогнуть і шепочуть поранені італійці. Ці яскраві спалахи синівської любові в хвилини нестерпного болю й страждань могли б надто зворушити материнські серця, якби їм дозволяли бачитися з пораненими.

Не всі в армії кричать «mamma mia!», інакше вона розвалилася б. Залишається поздоровити Муссоліні з тим, що йому вдається утримувати ці крики в межах армії.

Пропаганда може так запалити італійського солдата, що він кинеться в бій з єдиним бажанням віддати життя за дуче, упевнений в тому, що краще прожити день левом, ніж сто років вівцею. Поранений у сідницю, м'язи стегна чи в литку (тобто якщо рана не дуже болюча), він здатний навіть вигукувати високі слова: «Дуче! Вітаю тебе, дуче! Яке щастя вмерти за тебе, дуче!» Але якщо його поранить у живіт, або куля роздробить кістку, чи зачепить нерв, він тільки повторюватиме «Oh mamma mia!», а про дуче й не згадає. Малярія і дизентерія ще менше сприяють патріотичному піднесенню, а жовтяниця, при якій, наскільки я пам'ятаю, почуваєш себе так, наче тебе вдарили в пах, аж ніяк не викликає такого піднесення.

Війна в Африці має одну особливість, про яку дуче мав би заборонити писати в газетах: це участь у ній птахів. На території Ефіопії, де воюють італійці, є п'ять видів птахів, що полюють на вбитих і поранених: чорно-біла ворона, яка літає понад землею і, очевидно, знаходить тіла поранених та вбитих по запаху; звичайний канюк, який теж низько літає й полює як завдяки доброму нюхові, так і зору; червоноголовий малий гриф, схожий на нашого грифа-індичку, який літає високо в небі й звідти вистежує здобич; величезний, огидний голошиїй гриф, який ширяє так високо, що його майже не видно, і який, помітивши труп чи людину, що нерухомо лежить на землі, наче пернатий снаряд, із свистом падає вниз, а потім наближається до жертви то підстрибуючи, то перевальцем, готовий клювати все і мертве, й живе, аби тільки беззахисне; а ще – велетенський, потворний африканський марабу, який піднімається вище за найдужчого грифа, на недосяжну для людського ока висоту, а помітивши, що грифи сідають на землю, і собі, кружляючи, починає знижуватися. Ми перелічили лише п'ять основних видів цих птахів. Але варто пораненому опинитися на землі просто неба, як до нього одного злетиться їх всі п'ять сотень.

Не так уже й важливо, що буде з людиною після смерті. Але справа в тім, що африканські стерв'ятники нападають на пораненого, якому ніде сховатися, так само швидко, як на мерця. Я сам бачив, як від зебри через двадцять хвилин після того, як її було вбито, не залишилося нічогісінько, крім кісток та покрапленої чорним пір'ям великої кров'янистої плями. До того ж шкіра на череві зебри була прострелена, і птахам було легко добратися до її нутрощів. Тієї самої ночі гієни погризли і зжерли усі кістки, і вранці лише масний чорний слід свідчив, що в тому місці лежала зебра. Труп людини менший, та й шкіра тонша, так що з ним птахи впораються ще швидше. Отже, з погляду санітарії в Африці немає потреби копати могили.

Дуче мусить приховувати від італійських солдатів не те, що після смерті вони можуть опинитися в шлунку стерв'ятника, а те, що роблять грифи та марабу з пораненими. Перш за все, італійського солдата потрібно навчити, що, коли він поранений і не може рухатися, йому слід обернутися долілиць. Один чоловік, ще й досі живий, брав участь у минулій війні в Німецькій Східній Африці. Він не знав цього правила, й одного разу, коли він лежав непритомний, стерв'ятники почали викльовувати йому очі. Отямився він від сліпучого гострого болю й відчуття, що на ньому копошиться щось смердюче й покрите пір'ям. Відбиваючись від стерв'ятників, він перекотився на живіт, врятувавши в такий спосіб хоч половину свого обличчя. Вони почали клювати його крізь одежу, намагаючись добратися до нирок, але тут підоспіли санітари з носилками й прогнали їх. Якщо вам коли-небудь спаде на думку перевірити, скільки часу треба стерв'ятникам, щоб допастися до живої людини, ляжте під деревом, замріть і спостерігайте; спочатку вони кружлятимуть так високо, що здаватимуться вам цятками; потім знижуватимуться, описуючи концентричні кола; і, нарешті, з свистом розсікаючи повітря, каменем упадуть на землю, щоб розправитися з вами. Як тільки ви підведетеся, кільце, що оточує вас, змахне крилами й відскочить назад. А якби ви не могли підвестися?

Досі ефіопи не воювали. Вони відступали, даючи італійцям можливість просуватися вперед. Користуючись тим, що Ефіопія – країна сильних феодальних вождів, які завжди між собою ворогували, італійці підкуповували деяких з них, граючи на їхньому честолюбстві або чварах з негусом. В усіх повідомленнях твердиться, що Італія нібито окупує цю країну без ніякої боротьби. Але Італії необхідно виграти хоча б одну битву, щоб мати змогу домагатися від інших держав визнання її прав на захоплену територію чи, можливо, навіть на протекторат над усією Ефіопією. Але поки що ефіопи вперто уникають бою.

З кожним днем комунікації італійців розтягуються, кожний день утримання армії в Ефіопії обходиться Італії в хтозна-скільки мільйонів лір і кожного дня італійцям доводиться евакуювати морем щораз більше хворих. Коли ефіопи відійдуть досить далеко в глиб країни, щоб розпочати партизанську війну на ворожих комунікаціях, так і не прийнявши бою, Італія буде приречена на поразку. Але може статися, що через свою гордість чи зарозумілість ефіопи, ризикуючи всім, дадуть втягти себе у велику битву й будуть розбиті. Є надія й на перемогу, хоча поки що все обертається проти них.

Досить ефіопам призвичаїтися до літаків, навчитися кидатися при їхній появі врозтіч та стріляти по них, як це робили рифи в Північній Африці, і найбільша перевага італійців буде зведена нанівець. Для бомбовозів потрібні міста, для винищувачів – скупчення військ. Розосереджені війська небезпечніші для літаків, ніж літаки для них. Якщо ефіопи протримаються до наступного сезону дощів, італійцям будуть ні до чого їхні танки й машини. Навряд чи Італії вистачить грошей, щоб продовжувати війну аж до закінчення сезону дощів. Не слід забувати, що ефіопи живуть в Ефіопії і їдять один раз на день, тоді як для утримання кожного італійського солдата і для того, щоб годувати його так, як він звик, необхідна величезна й дорога система постачання. Варто Італії виграти хоча б один бій, вона негайно розпочне мирні переговори.

Генерали Муссоліні вчинили мудро, поставивши в авангарді сомалійські й данакільські частини. Їхній наступ не припиняється завдяки тому, що вони цілком слушно не покладаються на європейську піхоту в африканських умовах і добре засвоїли уроки минулої війни: щоб воювати й перемогти поблизу екватора, потрібні чорношкірі війська. Коли просування італійців у глиб країни наблизить час вирішальної битви, їм доведеться пускати в діло власні війська, бо самих чорних солдатів для цього виявиться замало. Це те, чого, очевидно, намагаються уникнути італійці й на що розраховують ефіопи. Одного разу вони вже побили італійців і тепер упевнені, що зможуть зробити це вдруге. Італійці сподіваються убезпечити себе в цій битві від випадковостей, використовуючи чорношкіру піхоту, танки, кулемети, сучасну артилерію та авіацію. Ефіопія сподівається заманити італійську армію в пастку, як під Адуве в 1896 році. Тим часом ефіопи відступають, уникаючи бою, а італійці все наступають, виснажуючи своїх чорношкірих солдатів, здобуваючи все більше ненадійних союзників, витрачаючи всі гроші на утримання армії.

Як мені уявляється, наступним кроком Італії буде підписання з найбільш впливовими державами таємної угоди про надання їй свободи дій і скасування санкцій, посилаючись на те, що в разі воєнної поразки Італії загрожує так званий «більшовизм». Країни з буржуазно-демократичною системою правління інколи об'єднуються, щоб перешкодити якому-небудь диктаторові здійснити свої імперіалістичні плани, за умови, що вони самі надійно закріпилися у власних імперіалістичних володіннях.

Але варто такому диктаторові зарепетувати про загрозу комунізму, якщо його не врятують від воєнної поразки чи фінансового краху, і до нього почнуть ставитися з такою ж прихильністю, яку виявили до Муссоліні газети англійського концерну «Ротемір прес», коли зображали його героєм, посилаючись на міф, нібито він врятував Італію від червоних. Італія не стала червоною через те, що, коли турінські робітники захопили заводи, розрізнені угруповання радикалів ніяк не погоджувались на співпрацю. Вона не стала червоною через те, що робітники захопили підприємства металургійної промисловості, які виросли на військових замовленнях, саме в той час, коли вони перебували на грані краху. Муссоліні, найхитріший опортуніст сучасності, прийшов до влади на хвилі обурення сміховинною неспроможністю італійських радикалів дійти згоди та їхнім невмінням розумно скористатися таким козирем, як поразка Італії під Капоретто.

Я пам'ятаю часи, коли матері й батьки, побачивши військову колону, вихилялися з вікон чи виходили на поріг винної крамниці, кузні або шевської майстерні й вигукували: «Abasso gli ufficiali!» («Геть офіцерів!») – бо їм здавалося, що саме офіцери женуть рядових солдатів у бій, коли останні вже зрозуміли, що війна не принесе їм добра. Офіцери, які вважали, що покінчити з війною можна, лише перемігши в ній, були розлючені ненавистю трудящих. Багато офіцерів уже тоді ненавиділи війну більше за все на світі: тиранію, несправедливість, вбивство, жорстокість, розтління людської душі. Бо війна – це поєднання перелічених явищ у найстрашнішому їхньому прояві, і кожне окремо зло набирає ще більшої сили. Затяжну війну люблять лише спекулянти, генерали, штабні офіцери й повії. Війна – найкращий період в їхньому житті, на ній вони наживаються. Звичайно, є й винятки: були і є такі генерали, які ненавидять війну, і повії, яким минула війна не дала ніякої користі. Але вони залишаються винятками.

Багато хто в Італії пам'ятає минулу війну такою, яка вона була, а не такою, якою їх учили її бачити. Багатьох з них побили за те, що не мовчали, декого вбили, інших кинули до в'язниці на Ліпарських островах, а декому довелося залишити батьківщину. Коли при владі диктатор, небезпечно мати добру пам'ять. Треба навчитися жити великими звершеннями сьогодення. Поки диктатор контролює пресу, завжди знайдуться великі звершення, якими і належить жити. При перших ознаках зародження диктаторського режиму в Америці, газети починають прославляти щоденні досягнення уряду, а коли оглянешся на рік чи декілька років назад, то побачиш, які жалюгідні наслідки діяльності цього уряду. Жоден диктаторський режим не може утриматися інакше, ніж силою. Ось чому жоден диктатор, чи потенціальний диктатор, не може дозволити хоча б тимчасового спаду своєї популярності – йому довелося б негайно застосувати силу, щоб утриматися при владі. Везучий диктатор пускає в хід палиці й з тріумфом крокує по сторінках газет. А диктатор-невдаха лякається, розстрілює надто багато своїх людей і сходить з арени, як тільки армія й поліція перестають підтримувати його. Якщо він перестарається з розстрілами, то й сам, як правило, одержує кулю, навіть якщо його режим залишається. Однак мова ведеться не про диктаторів, а про деякі орнітологічні аспекти війни в Африці.

Звичайно, досвід минулої війни не допомагає ні хлопцям із абруцьких селищ, які ліпляться по стрімких схилах гір, що рано вкриваються снігом, ні робітникам з гаражів і майстерень Мілана, Болоньї чи Флоренції, ні велогонщикам на припорошених пилом дорогах Ломбардії, ні футболістам заводських команд Спеції і Туріна, ні тим, хто косив сіно на високогірних луках Доломітових Альп, а взимку супроводив гірськолижників, ні тим, хто спалював би вугілля у лісах над П'йомбіно, чи замітав би підлогу в тратторіях у Віченці, а за давніх часів емігрував би до Північної чи Південної Америки. Їх чекають убивча спека й країна, де марно шукати затінку; їх чекають невиліковні хвороби, від яких болять кістки, набрякають нутрощі і молода людина враз стає схожа на старика. А коли вони, нарешті, вступлять у бій і почують свист крил, що розсікають повітря, і коли їх поранять, сподіваюсь, хто-небудь підкаже їм, що треба повернутися долілиць і шепотіти «Mamma mia!», припавши устами до матері землі.

Сини Муссоліні літають на літаках, не ризикуючи бути збитими, адже ворог не має літаків. Але сини італійських бідняків служать у піхоті, як і сини бідняків усього світу.

І я бажаю талану всім піхотинцям, а ще я їм бажаю зрозуміти, хто їхній ворог і чому.