Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 57 страниц)

– Кілька років?

– Років зо два напевне.

– І тебе теж можуть убити?

– Ще й як.

– Тоді це ні до чого.

– А якщо не вб'ють?

– Не знаю. Може, тепер, коли Том загинув, ми вже не будемо такі запеклі й лихі, як раніш?

– Я міг би спробувати. Запеклості в мені немає, а лихе я навчився придушувати. Можеш мені повірити.

– Справді? Це на тебе повії так вплинули?

– Мабуть. Та якщо ми житимемо разом, вони мені будуть непотрібні.

– На словах у тебе завжди все було гарно.

– Ось бачиш? Не заводьмося знов.

– Не буду. Ми ж у домі небіжчика.

– Ти вже це казала.

– Знаю, – мовила вона. – Пробач. Але я не доберу інших слів, щоб сказати те саме. Таке відчуття, наче все в мені почало німіти.

– І чимдалі дужче німітиме, – сказав він. – Хоча якийсь час буде однаково тяжко, як і спершу. Але поступово заніміє.

– Ти можеш сказати мені все, що знаєш, нехай і найстрашніше, – аби тільки швидше заніміло?

– Можу, – відповів він. – Боже мій, як же я тебе люблю.

– Ти завжди любив мене, – мовила вона. – Ну, то кажи. Він сидів біля її ніг і не дивився на неї. Дивився на кота Бойза, що лежав на маті, де падало сонячне світло.

– Його збила корабельна зенітна гармата у звичайному розвідувальному польоті в районі Абвіля.

– Він не вистрибнув з парашутом?

– Ні. Літак горів. А його, як видно, вбило одразу.

– Хочу вірити, що так, – сказала вона, – Ой, як я хочу вірити, що було саме так.

– Я майже певен, що так і було. Він мав час вистрибнути.

– Ти кажеш мені правду? А чи не згорів парашут уже після того?

– Ні, – збрехав він, подумавши, що на сьогодні з неї досить.

– Від кого ти про це дізнався? Він назвав ім'я одного знайомого.

– Тоді це правда, – сказала вона. – Отже, я більше не маю сина, і ти теж. Сподіваюся, ми поступово звикнемо до цього. Ти більш нічого не знаєш?

– Ні, – відповів він як тільки міг правдоподібно.

– А нам отак і жити далі?

– Саме так.

– Чим?

– Нічим, – відказав він.

– Чи не могла б я залишитися тут з тобою?

– Навряд чи це щось дасть. Як тільки дозволить погода, я повинен вийти в море. Ти завжди вміла мовчати й ховати в собі те, що я тобі казав. То поховай і це.

– Я могла б побути з тобою, поки ти тут, а потім чекати твого повернення.

– Це ні до чого, – сказав він. – Я ніколи не знаю, коли ми повернемось, а тобі буде тільки гірше сидіти без діла. Якщо хочеш, побудь тут, доки ми підемо в море.

– Гаразд, – мовила вона. – Я залишуся доти, доки ти поїдеш, і ми будемо думати про Тома скільки захочемо. І любитися, якщо ти розважиш, що це не буде соромно.

– Томмі ніколи не жив у цій кімнаті.

– Ні. А тих, що жили, я й дух звідси вижену.

– Ну, а тепер нам справді не завадило б попоїсти й випити по склянці вина.

– По пляшці, – сказала вона. – Все-таки гарний був хлопець наш Том. А який веселий і добрий.

– З чого ти зроблена?

– З того, що ти любиш, – відказала вона. – 3 домішкою криці.

– Не збагну, де поділися слуги, – сказав Томас Хадсон. – Правда, вони мене сьогодні не чекали. Але один має чергувати біля телефону. Зараз принесу вино. Воно вже холодне.

Він відкоркував пляшку і налив у дві склянки. То було добре вино, яке він зберігав для своїх повернень додому, на той час, коли минало перше збудження. Воно приязно грало у склянці, беручись дрібнесенькими прозорими бульбашками.

– Ну, за нас, за всі наші помилки та втрати і за здобутки, які в нас попереду.

– Позаду, – мовив він.

– Позаду, – повторила вона. Тоді сказала. – Єдине, чому ти завжди лишався вірний, це добре вино.

– Похвальна сталість, правда ж?

– Ти пробач, що я тоді дорікнула тобі за випите в барі.

– Мені це дуже допомагає. Смішно, але це так.

– Що саме: те, що ти пив, чи докори?

– Те, що я пив. Заморожене, у високих склянках.

– Можливо, що й допомагає. Отож докорів більше не буде, окрім хіба того, що в цьому домі не дочекаєшся їжі.

– Май терпіння. Скільки разів ти казала це мені.

– Терпіння я маю, – мовила вона. – Але я хочу їсти. Тепер я розумію, як це люди можуть їсти на поминках.

– Кажи що хочеш, коли тобі від цього легше.

– Не турбуйся. Казатиму. А ти хотів, щоб я тільки те й робила, що за кожним словом перепрошувала? Раз перепросила – і годі.

– Слухай, ти, – мовив він. – Я ношу це в собі на три тижні довше, ніж ти, і, певне, у мене вже інша стадія.

– Ну звісно, що інша, куди цікавіша, – відказала вона. – Я ж тебе знаю. А чом би тобі не повернутися до своїх повій?

– Може, досить уже?

– Ні. Мені від цього легше.

– Хто сказав: «Маріє, жінок не суди»?

– Та вже певне, що чоловік. Якийсь бісів бахур.

– Хочеш послухати все до кінця?

– Ні. Ти вже мені набрид. Набрид оцим своїм «на три тижні довше» і взагалі усім. Гадаєш, коли я в нестройовій службі, а ти, бач, причетний до якихось там аж таких таємниць, що навіть спиш з котом, щоб не виказати себе…

– І ти досі не розумієш, чому ми розлучилися?

– Ми розлучилися, бо ти набрид мені. А ти завжди любив мене, і не міг не любити, і тепер не можеш.

– Так воно і є.

У їдальні, що межувала з великою кімнатою, стояв хлопець-служник. Він і раніш бував мимовільним свідком сварок, що зчинялися в цій кімнаті, і його темне обличчя щоразу аж пітніло від жалю. Хлопець любив свого господаря, любив його котів та собак, шанобливо милувався гарними жінками, і, коли в домі спалахували сварки, йому завжди ставало нестерпно прикро. От і тепер він думав, що ніколи ще не бачив такої вродливої жінки, а кабальєро чомусь свариться з нею, і вона теж каже кабальєро щось лихе.

– Сеньйоре, – обізвався він нарешті. – Даруйте мені, будь ласка. Чи не вийшли б ви на хвилиночку до кухні? Мені треба вам щось сказати.

– Пробач, люба.

– Мабуть, теж щось цілком таємне, – мовила вона й знову наповнила свою склянку вином.

– Сеньйоре, – сказав хлопець. – Дзвонив лейтенант, він говорив castellano [174]174
  Кастільською говіркою (ісп.).


[Закрыть]і звелів передати вам, щоб ви негайно приїхали, навіть повторити звелів: негайно. Сказав, що ви знаєте, куди і в якій справі. Я не хотів дзвонити вам до міста з нашого телефону й подзвонив із селища. Але мені сказали, що ви поїхали додому.

– Гаразд, – мовив Томас Хадсон. – Дякую тобі. Зроби ласку, підсмаж нам із сеньйоритою яєчню і скажи шоферові, щоб приготував машину.

– Слухаюсь, сер, – відповів хлопець.

– Що там, Томе? – спитала вона. – Якісь погані вісті?

– Мені треба їхати.

– Ти ж казав, що, поки дме вітер, нікуди не поїдеш.

– Казав. Але це не від мене залежить.

– Я маю залишитись тут?

– Коли хочеш, залишся, почитай Томові листи, а потім шофер одвезе тебе на літак.

– Гаразд.

– Листи можеш забрати з собою, і фотографії, і взагалі що захочеш. Подивися по шухлядах у моєму столі.

– А ти таки змінився.

– Можливо, трохи й змінився, – мовив він. – Піди до майстерні, поглянь на те, що там є. Побачиш кілька пристойних речей, ще з тих часів, коли не було цієї нашої справи. Бери все, що сподобається. Є там і непоганий твій портрет.

– Я візьму його, – сказала вона. – Коли ти хороший, то таки справді хороший.

– Прочитай і її листи, якщо захочеш. Серед них є просто-таки музейні експонати. Можеш узяти ті, що здадуться тобі особливо кумедними.

– Як тебе послухати, то я вожу за собою велику скриню.

– А ти прочитай їх у літаку, а потім викинь у вічко вбиральні.

– Гаразд, коли так.

– Я постараюсь вернутися до твого від'їзду. Але на це не розраховуй. Якщо шофер мені буде потрібен там, я пришлю таксі, щоб одвезло тебе до готелю чи на аеродром.

– Гаразд.

– Як щось тобі буде треба, скажеш хлопцеві, він усе зробить. Випрасує речі абощо. Тим часом можеш узяти щось із моєї одежі чи що там ще знайдеться.

– Гаразд. А ти не розлюбиш мене, Томе, не даси такому, як оце щойно, занапастити те, що в нас є?

– Ну звісно, що ні. Такі дрібниці нічого не важать, та й ти ж сама сказала, що я не можу не любити тебе.

– То постарайся, щоб і завжди не міг.

– Це просто не в моїй владі. Можеш узяти будь-які книжки і взагалі що тобі сподобається в домі. Мою яєчню або хоч одне яйце дай Бойзові. Він любить, щоб було дрібно порізане. Ну, а мені треба їхати. І так уже затримався.

– До побачення, Томе, – сказала вона.

– До побачення, відьмо, бережи себе. А в мене це, мабуть, якесь дріб'язкове дільце.

Він вийшов за двері. Але кіт вислизнув разом з ним і тепер дивився на нього з підлоги.

– Усе гаразд, Бойзе, – мовив Томас Хадсон. – Я ще повернуся до від'їзду.

– Куди поїдемо? – спитав шофер.

– До міста.

Аж не віриться, щоб нас послали на завдання за такої негоди. А може, щось там виявлено. Може, хтось попав у біду. Хай йому чорт, сподіваюся, цього разу ми вже свого не пропустимо. Треба не забути скласти хоч попередній заповіт, щоб вона успадкувала садибу. Засвідчу його в посольстві, і нехай покладуть у сейф. Вона витримала цей удар чудово, нічого не скажеш. Але найтяжче в неї попереду. Шкода, що на той час я не зможу бути поруч. Добре було б підтримати її, коли б випала змога. А може, ще й випаде, якщо ми щасливо відбудемось цього разу, і другого, і третього.

Ну, та нехай би вже відбути хоч цей раз. Цікаво, чи візьме вона щось із собою. Сподіваюся, що візьме і що не забуде дати Бойзові яєчні. Коли надворі холодно, він весь час хоче їсти.

Зібрати хлопців буде неважко, і катер цього разу ще якось витримає без ремонту. Один вихід витримає. Напевне витримає. Що ж, ризикнемо. Майже всі запасні частини, що можуть знадобитися, ми маємо. Та нехай би ще раз і покидало – аби тільки застукати зблизька. А все-таки добре було б залишитися сьогодні вдома. Хто зна, може, й добре. Ет, к бісу, нічого доброго з того не вийшло б.

Глянемо правді у вічі. Сина ти втратив. Кохану жінку втратив. Шани і слави давно вже не здобував. Обов'язок – оце те, що ще при тобі, і ти його виконуєш.

Атож. А в чому полягає твій обов'язок? Робити те, що взявся робити. Ну, а як щодо всього іншого, що ти будь-коли брався робити?..

Тим часом вона лежала на ліжку в спальні заміського будинку, в кімнаті, що так нагадувала «Нормандію», і поруч неї лежав кіт, якого звали Бойз. Вона так і не доторкнулася до яєчні, і шампанське втратило для неї смак. Усю яєчню вона дрібно порізала Бойзові, а потім висунула шухляду письмового стола й побачила синові листи в голубих конвертах зі штампом цензури, і отоді й пішла назад та впала долілиць на ліжко.

– І той, і той, – мовила вона до кота, що розкошував, наївшись яєчні і відчуваючи поруч себе теплий дух жінки. – І той, і той, – повторила вона. – Скажи мені, Бойзе, як же нам тепер жити?

Кіт ледь чутно муркотів.

– Ти теж не знаєш, – сказала вона. – І ніхто цього не знає.

Частина третя. У морі

I

Попереду був довгий білий берег, а ген за ним кокосові пальми. Вхід до бухти перетинав риф, і дужий східний вітер розбивав об нього хвилі, так що добре видно було, де відкривається вузький прохід. Берег був безлюдний, а пісок на ньому такий білий, що аж очі сліпило.

Чоловік на містку пильно вдивлявся в берег. Там мали стояти хатини, але їх чомусь не було видно; не бачив він і шхун на якорі в лагуні.

– Ти ж бував тут раніше, – мовив він до свого помічника.

– Авжеж.

– Хіба там не було хатин?

– Були, ось і на карті позначено селище.

– Ну, а тепер ніякого в біса селища там немає, – сказав командир. – А під отими манграми шхун не видно?

– Нічого я там не бачу.

– Тоді зайдемо в бухту й станемо на якір, – сказав командир. – Цей прохід я знаю. Він разів у вісім глибший, ніж здається.

Він подивився вниз на зелену воду й побачив на дні велику тінь свого судна.

– Добрий грунт отам, на схід від того місця, де було селище, – мовив помічник.

– Я знаю. Іди до якоря з правого борту й будь напоготові. Там ми й станемо. Вітер дме день і ніч, так що москітів боятись нічого.

– Так, сер.

Вони кинули якір, і катер, що за своїми розмірами міг вважатися судном хіба лише в думках його власника, став носом проти вітру в бухті за рифом, об який розбивалися зелені з білою піною хвилі.

Чоловік на містку простежив, щоб катер став на якір вільно, але міцно. Тоді знову подивився на берег і заглушив мотори. Він і далі дивився й ніяк не міг зрозуміти, що там сталося.

– Візьми трьох чоловік – і погляньте, в чому річ, – сказав він. – А я тим часом трохи приляжу. Тільки не забувайте, що ви науковці.

Коли вони були науковцями, то зброї на видноті не тримали, а брали в руки мачете й надівали широченні солом'яні капелюхи, в яких ходять багамські ловці губок. Команда називала ці капелюхи sombreros científicos [175]175
  Наукові капелюхи (ісп.).


[Закрыть]. Чим більший був капелюх, тим його вважали науковішим.

– Хтось поцупив мого наукового капелюха, – сказав кремезний баск з кошлатими бровами, що зрослися на переніссі. – Дайте-но мені для науки кілька гранат.

– Візьми мого наукового, – обізвався ще один баск. – Він удвічі науковіший за твій.

– Оце таки науковий, – мовив перший. – Я в ньому справжній Ейнштейн. Томасе, зразки нам брати?

– Ні, – відказав командир. – Антоніо знає, що треба робити. А ви добре пильнуйте своїми науковими очиськами.

– Я пошукаю води.

– Вода за тим місцем, де було селище, – сказав командир. – Подивіться, чи добра. Не завадило б зробити запас.

– Аш-два-о, – мовив кремезний баск. – Оце і вся наука. Гей ти, бездарний науковцю, викрадачу капелюхів! Дай нам чотири п'ятигалонових бутлі, щоб не дурно їздити.

Другий баск поставив у шлюпку чотири великих обплетених бутлі.

Командир чув, як вони перемовляються між собою:

– Не тицяй мене в спину своїм бісовим науковим веслом.

– Це я тільки в ім'я науки.

– В гузно твою науку та її брата.

– Наука – то сестриця.

– Еге ж, її звуть Пеніциліна.

Командир дивився, як вони веслують до сліпучо-білого берега. Я мав би й сам поїхати, подумав він. Але ж я цілу ніч був на ногах, дванадцять годин не відходив від штурвала. Антоніо розвідає все не гірше за мене. Та цікаво все-таки, що ж там у біса сталося.

Він поглянув на риф, на берег, на прозору воду, що обтікала катер і бралася бурунчиками з підвітряного борту. Тоді заплющив очі, повернувся на бік і заснув.

Прокинувся він, коли шлюпка підійшла до борту, і, побачивши обличчя товаришів, зрозумів, що справи погані. Його помічник геть спітнів, як завжди за лихих пригод чи прикрих новин. Він був сухорлявий і просто так не пітнів.

– Хтось попалив хатини, – сказав він. – Хтось хотів позбутися свідків, і в попелі лежать трупи. Звідси не чути духу, бо вітер дме в той бік.

– Скільки трупів?

– Ми налічили дев'ять. А може, єй ще.

– Чоловіки чи жінки?

– І ті, й ті.

– Сліди якісь є?

– Ніяких. Відтоді пройшов дощ. Справжня злива. Пісок і досі поцяткований.

Кремезний баск, якого звали Ара, сказав:

– Вони вже з тиждень там лежать. Птахи їх ще не чіпали, а піщані краби вже ласують.

– Звідки ти знаєш, що тиждень?

– Точно ніхто не визначить, – відказав Ара. – Але мертві вони не менш як тиждень. Коли судити з краб'ячих слідів, дощ був днів зо три тому.

– А як вода?

– На вигляд добра.

– Ви привезли?

– Так.

– Не бачу причини, чого б вони мали отруїти воду, – сказав Ара. – Пахла вона добре, отож я покуштував і набрав.

– Даремно ти куштував.

– Пахла вона добре, то чого б мені боятися.

– Хто вбив людей?

– Ніхто цього не знає.

– А ви не пробували з'ясувати?

– Ні. Ми повернулися сказати тобі. Ти ж у нас командир.

– Гаразд, – мовив Томас Хадсон.

Він спустився вниз і пристебнув до пояса револьвер. З другого боку на поясі в нього був ніж у піхвах, і пояс задерся, переважений револьвером, що всією вагою ліг на стегно. У камбузі він спинився, взяв ложку й поклав до кишені.

– Аро, ви з Генрі підете зі мною на берег. Віллі, ти залишишся в шлюпці й тим часом спробуєш назбирати скойок. Пітерс нехай спить. – Своєму помічникові він сказав: – Перевір, будь ласка, мотори й усі баки з пальним.

Вода над білим піщаним дном була прозора й напрочуд гарна, і він бачив кожне пасмочко й кожну зморшку на піску. Коли шлюпка сіла на мілину й вони пішли до берега по воді, він відчув, як навколо ніг крутиться якась риб'яча дрібнота, і, поглянувши вниз, побачив, що то крихітні помпано. А може, тільки схожі на помпано, подумав він. Одначе на вигляд точнісінько такі самі й дуже приязні.

– Генрі, – сказав він, коли вони вийшли на берег, – ти піди з навітряного боку аж до отих мангрів. Пильнуй слідів чи ще чогось такого. Зустрінемося тут. А ти, Аро, йди в протилежний бік і роби те саме.

Йому не треба було питати, де лежать трупи. Він побачив сліди, що вели до них, і почув торохкотіння крабів у сухих чагарях. Обернувшись, він подивився на своє судно, на піняву смугу прибою і на Віллі, що сидів на кормі шлюпки й дивився через борт у глибинний окуляр, шукаючи на дні скойок.

Коли вже я мушу це зробити, то нема чого зволікати, подумав він. Але день сьогодні аж ніяк не призначений для такого. Дивна річ: тут, де не треба, пройшов добрий дощ, а в нас анічогісінько. Ось уже відколи ми бачимо, як то з того, то з того боку йдуть дощі, а на нас ні краплі не впало.

Вітер бурхав щосили; він бурхав отак і вдень і вночі уже восьмий тиждень. Тепер він наче став невіддільний від Томаса Хадсона і більш не дратував його. Навпаки – зміцнював, додавав снаги, і він волів би, щоб цей вітер ніколи не вщухав.

Завжди ми чекаємо чогось, що так і не настає, подумав він. Але за такого сталого вітру чекати легше, ніж за тихої погоди чи за примхливих і лихих штормів. А вода завжди десь знайдеться. Тож нехай собі стоїть суша. На воду ми розживемося. Вона є на всіх тутешніх острівцях, треба тільки вміти знайти її.

Ну ж бо, звелів він собі подумки, йди і кінчай з цим.

Кінчити з цим допоміг йому вітер. Поки він сидів навпочіпки під обгорілими кущами дикого винограду й пересипав із жмені в жменю пісок, вітер односив геть дух того, що було просто перед ним. У піску він не знайшов нічого, і це його дуже спантеличило, та перш ніж узятися до найгіршого, він так само обшукав пісок з підвітряного боку спалених хатин. Сподівався знайти те, чого шукав, у простіший спосіб. Але й там нічого не знайшов.

Тоді він присів спиною до вітру і, раз по раз обертаючись, щоб хапнути повітря, і знов затримуючи віддих, почав тицяти ножем в обвуглену розгрузлу масу, яку поїдали краби. Раптом натрапив на щось тверде біля кістки й виколупав ту річ ложкою. Він поклав її разом з ложкою на пісок, а сам знов заходився орудувати ножем і видобув з тієї купи гнилля ще три такі самі. Потім обернувся проти вітру й вичистив об пісок ніж і ложку. Знайдені чотири кулі він узяв у жменю разом з піском, на якому вони лежали, і, несучи в лівій руці ніж та ложку, рушив назад крізь чагарі.

Великий піщаний краб, непристойно білий проти сонця, позадкував перед ним і підніс догори свої клешні.

– Ти ще тільки туди, хлопче? – мовив до нього Томас Хадсон. – А я вже звідти.

Краб не відступав і стояв перед ним, погрозливо розчепіривши задерті клешні.

– А ти величенький, нівроку, – промовив Томас Хадсон. Він повільно застромив ніж у піхви й поклав до кишені ложку. Тоді пересипав у ліву руку пісок з чотирма кулями, а праву ретельно витер об шорти. Нарешті, витяг з кобури свій потемнілий від поту, добре змащений «магнум-357». – Для тебе ще не все втрачено, – сказав він крабові. – Ніхто тобі не дорікає. Ти маєш свою втіху і робиш своє діло.

Краб не зрушив з місця й не опустив клешнів. То був справді великий краб, майже з фут завширшки, і Томас Хадсон вистрілив йому межи очі, і краб розлетівся на шматки.

– Цих бісових патронів до триста п'ятдесят сьомого тепер майже не дістати, бо неохочі йти до війська фебеерівці полюють з ними на таких самих неохочих, що ухиляються від призову, – промовив Томас Хадсон. – Але ж треба часом стрельнути разочок, щоб не забути, як це робиться.

Бідолашний старий краб, подумав він. Він робив тільки те, що йому належало робити. Але треба було йому повзти собі й не спинятися.

Він вийшов на берег і побачив у бухті своє судно, і рівну смугу прибою, і Віллі, що поставив шлюпку на якір, а сам пірнав за скойками. Він добре почистив ніж, обшкрябав і помив ложку, а тоді відмив усі чотири кулі. Тримаючи їх на долоні, він дивився на них, наче шукач золота, що промивав пісок, сподіваючись на золоті крупинки, і раптом побачив у своєму лотоці чотири самородки. Всі чотири кулі мали чорні кінчики. Тепер, коли м'яса на них не лишилося, стало виразно видно короткий закручений слід нарізі. То були стандартні дев'ятиміліметрові кулі з автомата «шмайсер».

Виявивши це, Томас Хадсон неабияк зрадів.

Вони визбирали всі гільзи, подумав він. Зате оці кулі залишили, а вони ж однаково що візитні картки. Тепер треба все добре обміркувати. Ми знаємо дві речі. Вони не залишили живим нікого на острові і забрали звідси шхуни. З цього й виходь, мій друже. Ти ж, кажуть, маєш голову на в'язах.

Та міркувати він не став. Натомість простягся горілиць на піску, підібравши револьвер так, що він ліг йому між ноги, а сам задивився на скульптуру, яку вітер і пісок витворили з викинутого морем уламка дерева. Уламок був сірий, весь наче відшліфований, і стримів у білому борошнистому піску, мов справжній експонат на виставці. От би його у Salon d'Automne [176]176
  «Осінній салон» (франц.) – назва художньої виставки.


[Закрыть], подумав Томас Хадсон.

Він чув гуркіт хвиль, що розбивались об риф, і думав: добре було б намалювати все це. Лежав і дивився в небо, де не було нічого, крім східного вітру, а в застебнутій годинниковій кишеньці його шортів були ті чотири кулі. Він знав, що від них залежить уся решта його життя. Але зараз не хотів ні думати про них, ні обмірковувати всіх тих практичних питань, які йому належало обміркувати. Поки що я милуватимусь оцим сірим уламком дерева, подумав він. Тепер ми знаємо, що ворог близько і йому від нас не втекти. Так само й нам від нього. Але поки не повернуться Ара і Генрі, думати про це нічого. Ара неодмінно щось знайде. Щось десь неодмінно має бути, а він далеко не дурень. Піщаний берег може багато чого набрехати, але десь на ньому завжди написана правда.

Він помацав кулі в кишеньці шортів, а тоді посунувся на ліктях назад, туди, де пісок був сухіший і начебто ще біліший, якщо можна порівнювати таку білість, і ліг там, прихилившись головою до сірого уламка дерева, відчуваючи між ногами свій револьвер.

– Відколи це ти став мені за дівчину? – мовив він до револьвера. – Можеш не відповідати. Лежи собі там тихенько, а настане час, я подбаю про те, щоб ти міг вибити дух із когось цікавішого за піщаного краба.