Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 57 страниц)

XII

Другого дня вітер ущух, і Роджер та хлопці купались, а Томас Хадсон працював на верхній веранді. Едді сказав, що купання в солоній воді не зашкодить Девідовим ногам, треба тільки одразу після того перемінити пов'язки. Отож вони четверо пішли до моря, і Томас Хадсон, малюючи, час від часу позирав униз і бачив їх там. Думки його кружляли навколо Роджера й тієї дівчини, але це відвертало його увагу від роботи, і він облишив думати про них. Та не міг не думати про те, як ця дівчина схожа на матір Тома-молодшого, коли він тільки познайомився з нею. Щоправда, й раніше чимало дівчат ухитрялися здаватись йому схожими на неї, подумав Томас Хадсон, не припиняючи роботи. Він був певен, що побачить цю дівчину сьогодні, і не менш певен, що й надалі бачитиме її ще не раз. Це вже Цілком ясно. Ну що ж, вона гожа з себе й начебто доволі мила. А от те, що вона нагадує йому Томову матір, ні к бісу не годиться. Але з цим нічого не вдієш. Таких випадків у його житті й раніш було задосить, подумав він. І не припиняв роботи. Він знав, що ця картина вийде в нього добре. А от другу, де рибина має пливти у воді, малювати буде дуже важко. Можливо, треба було почати саме з неї, подумав він. Ні, краще спершу закінчити цю. А над тією він зможе попрацювати, коли хлопці поїдуть.

– Дай я віднесу тебе, Деві, – почув він голос Роджера, – щоб на ноги не налипло піску.

– Гаразд, – відказав Девід. – Ось тільки обмию їх у морі. Роджер переніс його через пляж до стільця біля дверей з боку моря. Коли вони проходили попід верандою, Томас Хадсон почув, як Девід запитав:

– Містере Девіс, як ви гадаєте, вона прийде?

– Не знаю, – відказав Роджер. – Сподіваюся, що прийде.

– А як, по-вашому, вона красуня?

– Гарна дівчина.

– Здається, ми їй сподобались. Містере Девіс, а ким може бути така дівчина?

– Не знаю. Я її не питав.

– Томмі закохався в неї. І Енді теж.

– А ти?

– Не знаю. Я не закохуюсь так, як вони. Але мені хочеться побачити її ще. Містере Девіс, а вона не шльондра?

– Не знаю. Начебто не схожа. А чому ти спитав?

– Томмі каже, що він закохався в неї, але, мабуть, вона просто шльондра. А Енді сказав: нехай і шльондра, байдуже.

– Та ні, начебто не схожа, – мовив Роджер.

– Містере Девіс, а правда ж, ті люди, що були з нею, якісь дивні?

– Правда.

– А хто б вони могли бути?

– Ми спитаємо її, коли вона прийде.

– Ви думаєте, вона прийде?

– Так, – відповів Роджер. – І тобі нема чого турбуватися.

– Це Томмі й Енді турбуються. А я закоханий в іншу. Ви знаєте в кого. Я вам казав.

– Пам'ятаю. До речі, ця дівчина схожа на неї, – сказав Роджер.

– А може, вона бачила її в кіно і тепер наслідує, – мовив Девід.

Томас Хадсон працював далі.

Роджер міняв Девідові пов'язки на ногах, коли вона з'явилася з боку пляжу. Вона йшла босоніж, у купальному костюмі та спідничці з тієї самої матерії, і несла в руці пляжну сумку. Томас Хадсон з приємністю відзначив, що ноги в неї такі ж гарні, як обличчя і груди, що їх він учора бачив під светром. Дуже гарні були й руки, а шкіра вся бронзова від засмаги. Він не помітив на її обличчі ніякої косметики, тільки губи були підфарбовані – напрочуд гарні губи, що їх Томас Хадсон волів би бачити без помади.

– Привіт, – мовила вона. – Я не дуже спізнилася?

– Ні, – відказав Роджер. – Ми вже скупались, але я піду ще раз.

Роджер посунув стілець з Девідом до самого краю пляжу, і Томас Хадсон дивився згори, як дівчина нахилилася над Девідовими ногами, і коли її довге волосся упало вперед, він побачив у неї на шиї маленькі непокірні кучерики. Вони сріблилися проти сонця на темній від засмаги шкірі.

– Що це в тебе з ногами? – спитала вона. – От бідолаха.

– Я обдер їх, коли тягнув з води рибину, – відповів Девід.

– Вона була дуже велика? Яка завбільшки?

– Не знаємо навіть. Вона обірвала гачок.

– Як жаль!

– Та нічого, – сказав Девід. – Ніхто вже про те й не думає.

– А купатися тобі не шкодить?

Роджер мастив обдерті місця меркурохромом. Вони вже загоювалися й були чисті, лише трохи взялися зморшками від солоної води.

– Едді каже, що це навіть корисно.

– Хто такий Едді?

– Наш кухар.

– То він у вас і кухар, і лікар?

– Він розуміється на таких речах, – пояснив Девід. – Містер Девіс теж каже, що купатися не шкодить.

– А що ще каже містер Девіс? – запитала вона Роджера.

– Він радий бачити вас.

– Приємно чути. Ну як, молоді люди, бучно повеселилися вчора ввечері?

– Не дуже, – відказав Роджер. – Пограли в покер, потім; я трохи почитав і ліг спати.

– Хто ж виграв?

– Енді й Едді, – сказав Девід. – А ви що робили?

– Грали в триктрак.

– Спалося вам добре? – запитав Роджер.

– Так. А вам?

– Чудово, – відповів він.

– У нас в триктрак уміє грати тільки Томмі, – сказав Девід дівчині. – Його навчив один пропащий чоловік, що потім виявився гомиком.

– Справді? Яка сумна історія.

– Як послухати Томмі, то не така вже й сумна, – сказав Девід – Нічого лихого не сталося.

– Мені здається, всі ті люди дуже сумні, – мовила дівчина. – Бідолашні вони.

– Та ні, навіть трохи смішно було, – провадив Девід. – Ось послухайте. Той пропащий чоловік, що навчав Томмі грати в триктрак, почав пояснювати йому всяке таке про греків, і про Дамона та Піфія, і про Давіда та Йонафана. Ну знаєте, як ото в школі розповідають про риб – що таке ікра й молочко, чи там про бджіл – як вони запліднюють рослини пилком, і таке інше. А Томмі його питає, чи він читав книжку Жіда… Яка її назва, містере Девіс? Не «Корідон», а ота інша, де про Оскара Уайльда.

–  «Si le grain ne meurt» [78]78
  «Якщо зерно не загине» (франц.).


[Закрыть], – сказав Роджер.

– То страшенно непристойна книжка, і Томмі носив її з собою до школи й читав хлопцям. Вони, звісно, по-французькому не розуміли, але він їм перекладав. Там у тій книжці дуже багато нудоти, але коли містер Жід потрапляє до Африки, починається непристойне.

– Я читала, – сказала дівчина.

– О, то й добре, – зрадів Девід. – Тоді ви розумієте, що я маю на увазі. Так от, коли Томмі заговорив про цю книжку» той чоловік, що навчав його грати в триктрак, дуже здивувався, але й зрадів, бо йому вже не треба було бджілок та квіточок, щоб розтлумачити, в чому річ. От він і каже до Томмі: «Дуже добре, що ти про це знаєш», – чи щось там таке, а Томмі йому у відповідь, це я дослівно запам'ятав: «Містере Едвардс, – каже, – до гомосексуалізму в мене тільки теоретичний інтерес. Красно вам дякую за те, що навчили мене грати в триктрак, а тепер дозвольте побажати вам доброго здоров'я». У Томмі були тоді прекрасні манери, – пояснив Девід дівчині. – Він тільки-но повернувся з татом із Франції, і манери були в нього прекрасні.

– І ти теж жив у Франції?

– Ми всі в різний час там жили. Але Томмі єдиний пам'ятає її до ладу. В нього взагалі найкраща пам'ять. І він дуже точно все запам'ятовує. А ви коли-небудь жили у Франції?

– Жила, і дуже довго.

– І до школи там ходили?

– Так. У передмісті Парижа.

– Стривайте, ось краще поговоріть з Томмі, – сказав Девід. – Він знає Париж і паризькі передмістя не гірше, ніж я тутешні рифи та обмілини. А може, я й не знаю їх так, як Томмі знає Париж.

Тепер вона сиділа біля стільця в затінку веранди й просіювала крізь пальці ніг дрібний білий пісок.

– Розкажи мені про рифи та обмілини, – попросила вона.

– Краще я їх вам покажу, – відповів Девід. – Повезу вас човном, і ми зможемо там порибалити під водою, якщо вам це подобається. Тільки так можна роздивитись по-справжньому великий риф.

– Я залюбки поїду.

– Хто приїхав з вами на яхті? – спитав Роджер.

– Люди. Вам би вони не сподобались.

– Враження вони справляють приємне.

– Нам обов'язково розмовляти в такий-от спосіб?

– Ні, – відказав Роджер.

– 3 дуже настирним паном ви вже знайомі. Це найбагатший і найнудніший. Та краще про них не говорити. Вони всі добрі, чудові й нестерпно нудні.

Прибіг Том-молодший, за ним Ендрю. Вони купались, а коли вийшли з води й добачили біля Девідового стільця дівчину, то чимдуж помчали туди, і по дорозі Ендрю відстав. Він прибіг зовсім захеканий.

– Міг би й почекати, – мовив він до Тома-молодшого.

– Пробач, Енді, – відказав той. Тоді звернувся до дівчини: – Добрий день. Ми чекали вас, а потім пішли купатися самі.

– Даруйте, що спізнилася.

« Ви не спізнились. Зараз ми скупаємося ще раз усі гуртом.

– Я побуду тут, – сказав Девід. – А ви йдіть купайтесь. Я й так надто розбалакався.

– Підводної течії не бійтеся, – сказав дівчині Том-молодший. – Дно тут положисте, до глибокого далеко.

– А акул чи баракуд тут не буває?

– Акули підпливають до берега тільки вночі, – відповів Роджер. – А баракуди людей не чіпають. Вони можуть напасти лише в брудній чи каламутній воді.

– Тоді вони погано бачать і, помітивши щось невиразне, можуть кинутись навмання, – пояснив Девід. – А в чистій воді на людину ніколи не нападуть. Коли ми купаємось, то майже завжди бачимо їх у воді.

– Поглянеш униз і бачиш, як вона пливе понад самим дном туди ж, куди й ти, – мовив Том-молодший. – Вони дуже цікаві. Але здебільшого одразу тікають геть.

– Та коли в тебе є риба – на шворці чи в торбинці, як ото на підводних ловах, – сказав Девід, – вони кинуться на рибу і випадково можуть зачепити й тебе, бо мчать дуже швидко.

– Або коли пливеш серед зграї лобанів чи великого табунця сардин, – докинув Том-молодший. – Тоді вони вганяються в табунець і теж можуть поранити.

– Ви пливіть між Томом і мною, – сказав Енді, – і тоді вам нічого боятися.

Хвилі важко розбивались об берег, і тим часом як вода відступала перед новою хвилею, на твердий мокрий пісок миттю збігалися морські кулики.

– А чи варто купатися, коли такі хвилі й не видно дна?

– Ой та що ви, – сказав Девід. – Треба тільки обережно ступати перед тим, як попливти. Та й навряд щоб при такій хвилі на піску були жалючі скати.

– Ми з містером Девісом доглянемо за вами, – запевнив дівчину Том-молодший.

– І я доглядатиму, – мовив Енді.

– Біля берега вам можуть трапитись хіба що малі помпано, – сказав Девід. – 3 припливом вони виходять на мілке годуватися піщаними блохами. Вони дуже гарні у воді, до того ж цікаві й приязні.

– Можна подумати, що ми будемо купатись в акваріумі, – мовила вона.

– Енді навчить вас випускати з легенів повітря, щоб довго залишатися під водою, – сказав їй Девід. – А Том покаже, як уникати мурен.

– Не залякуй її, Деве, – мовив Том-молодший. – Це він володар підводного царства, а не ми. Але саме через те, міс Брюс…

– Одрі.

– Одрі… – повторив Том і замовк.

– Ти хотів щось сказати, Томмі?

– Не знаю, – відповів Том-молодший. – Ходімо купатися. Томас Хадсон ще деякий час малював. Потім спустився вниз, сів поруч Девіда й почав дивитись, як ті четверо плавають серед пінявих хвиль прибою. Дівчина купалася без шапочки й плавала та пірнала, як справжня нерпа. Плавала вона не гірше за Роджера, хіба що тільки не так рвучко. Коли вони вийшли на берег і рушили через смугу твердого піску до будинку, мокре волосся дівчини, відкинуте тепер назад з чола, вже не приховувало обрису голови, і Томас Хадсон подумав, що ніколи ще не бачив дівчини з таким чарівним обличчям і прекрасним тілом. Крім однієї, подумав він. Крім тієї – найчарівнішої і найпрекраснішої. Не думай ти про це, звелів він сам собі. Просто дивись на цю дівчину й будь радий, що вона тут.

– Ну як? – спитав він її.

– Чудово, – усміхнулася вона до нього. – Але я не побачила жодної рибини, – сказала Девідові.

– Та й навряд чи могли побачити при такій хвилі, – відказав Девід. – Хіба що зіткнулися б з нею.

Вона сіла на пісок, обхопивши руками коліна, і мокре волосся звисло їй на плечі. Том-молодший і Ендрю вмостились обабіч неї. Роджер ліг на пісок попереду, поклавши голову на згорнуті руки. Томас Хадсон відхилив заслону на дверях і пішов на верхню веранду працювати над картиною. Це найкраще, що він може зробити, вирішив він.

Тепер, коли Томас Хадсон більше їх не бачив, дівчина внизу на піску перевела погляд на Роджера.

– Ви чимось засмучені? – спитала вона.

– Ні.

– Замислились?

– Може. Не знаю.

– Такого погожого дня найкраще ні про що не думати.

– Гаразд. То й не будемо думати. А якщо я дивитимусь на хвилі, ви не проти?

– На хвилі дивитися можна.

– Хочете скупатися ще раз?

– Потім.

– Хто навчав вас плавати? – спитав Роджер.

– Ви.

Роджер підвів голову й подивився на неї.

– Пригадуєте пляж на Cap d'Antibes? [79]79
  Антібський мис (франц.).


[Закрыть]Невеличкий такий пляж. Не Іден-Рок. На Іден-Року я звичайно дивилась, як ви стрибали в воду.

– Якого біса ви сюди приїхали і як вас звуть насправді?

– Я приїхала побачитися з вами, – відказала вона. – А звуть мене, як ви чули, Одрі Брюс.

– Може, нам піти, містере Девіс? – спитав Том-молодший. Роджер навіть не відповів йому.

– Як вас звуть насправді?

– Колись я була Одрі Рейберн.

– А чого це ви надумали побачитись зі мною?

– Так мені захотілося. А що, не треба було?

– Та ні, чому ж, – відповів Роджер. – Хто вам сказав, що я тут?

– Один дуже неприємний чоловік, якого я зустріла в Нью-Йорку на вечірці у своїх знайомих. У вас з ним була тут бійка. Він сказав, що ви мало не злидарюєте.

– Ну, злидарюється мені не так уже й погано, – мовив Роджер, дивлячись на море.

– І ще багато чого казав. Усе аж ніяк не похвальне.

– З ким ви були в Антібі?

– З матір'ю і Діком Рейберном. Тепер пригадуєте? Роджер сів і придивився до неї. Тоді підхопився, обняв її й поцілував.

– А чорт, – сказав він.

– То недаремно я приїхала? – спитала вона.

– Дівчисько! – мовив Роджер. – Невже це справді ви?

– Потрібні докази?

– Не пам'ятаю ніяких особливих прикмет.

– Подобаюсь я вам тепер?

– Я ладен закохатися у вас.

– А ви думали, що я так довіку й залишуся схожою на лоша? Пригадуєте, як одного разу в Отейлі ви сказали мені, що я схожа на лоша, а я заплакала?

– Та то ж був комплімент. Я сказав, що ви схожі на лоша з малюнка Теннієла до «Аліси в Країні чудес».

– А я плакала.

– Містере Девіс, – обізвався Енді. – Ми йдемо пити кока-колу. Вам принести?

– Мені ні. А вам, дівчисько?

– Так. Залюбки вип'ю пляшечку.

– Ходім, Деве.

– Ні. Я хочу послухати.

– Часом ти буваєш чортзна-що, а не брат, – мовив Том-молодший.

– Принесіть і мені кока-коли, – попросив Девід. – А ви собі розмовляйте, містере Девіс, я вам не заважатиму.

– Мені ти не заважаєш, Деві, – сказала дівчина.

– А де ж ви тоді поділися і чому тепер ви Одрі Брюс?

– Це довга історія.

– Так я й думав.

– Мати одружилася з чоловіком на прізвище Брюс.

– Я знав його.

– Мені він подобався.

– Я мовчу, – сказав Роджер. – Але чому Одрі?

– Це моє друге ім'я. Я взяла його, бо материне мені не подобалось.

– Мені не подобалась сама мати.

– Мені теж. А Дік Рейберн подобався, і Білл Брюс подобався. А в вас я була закохана, і в Томаса Хадсона. Він теж не впізнав мене, правда?

– Не знаю. Він чоловік з химерами, міг просто не сказати. Але йому здається, що ви схожі на матір Томмі.

– Хотіла б я, щоб це було так.

– А ви таки схожі на неї, ще й дуже.

– Справді схожі, – мовив Девід. – Хто-хто, а я можу судити. Пробачте, Одрі. Мені б слід помовчати і взагалі забратися звідси.

– А от закохані ви в мене не були, і в Тома теж.

– Ні, кажу ж вам, що була, Звідки вам знати.

– Де ваша мати тепер?

– Одружилася з чоловіком, якого звуть Джеффрі Таунсенд, і живе в Лондоні.

– Вона й тепер не може без наркотиків?

– Звичайно. Хоч досі ще гарна.

– Справді?

– Ні, таки гарна. Це я вам не як дочка кажу.

– Колись ви були дуже хорошою дочкою.

– Знаю. За всіх молилася, все брала близько до серця. Навіть постилася за матір, щоб господь дарував їй легку смерть. А коли б ви знали, як я молилася за вас, Роджере!

– На жаль, ваші молитви мало мені допомогли, – зауважив Роджер.

– На жаль, – сказала вона.

– А хто знає, Одрі. Може, колись ще допоможуть, – обізвався Девід. – Я не про те, що за містера Девіса треба молитися, а взагалі.

– Дякую, Деве, – мовив Роджер. – Ну, а що сталося з Брюсом?

– Він помер. Хіба ви не пам'ятаєте?

– Ні. Я пам'ятаю, що Дік Рейберн помер.

– Ще б цього ви не пам'ятали.

– Це пам'ятаю.

Том-молодший та Енді повернулися з пляшками холодної кока-коли, і Енді дав одну дівчині й одну Девідові.

– Дякую, – сказала вона. – Та ще й холодна, просто диво.

– Одрі, – сказав Том-молодший, – тепер я вас пригадав. Ви часто приходили з містером Рейберном до тата в студію. І ніколи не озивались ані словом. Ви, я, тато й містер Рейберн ходили до цирку і на кінні перегони. Але тоді ви не були така гарна.

– Була, була, – мовив Роджер. – Спитай свого батька.

– Мені дуже жаль містера Рейберна, – провадив Том-молодший. – Я добре пам'ятаю, як він помер. Його вбило на змаганнях з бобслею, коли санчата на повороті вилетіли з доріжки і ввігналися в натовп. А перед тим він дуже хворів, і ми з татом навідували його. Тоді йому стало краще, і трохи згодом він пішов на ті змагання, хоча й не треба було йти. Нас там не було, коли його вбило. Пробачте, Одрі, якщо я засмутив вас своїми балачками.

– Він був хороша людина, – сказала Одрі. – Але ти не засмутив мене, Томмі. Відтоді минуло багато років.

– А нас із Девідом ви не знали? – спитав Енді.

– Як би то, вершнику? Нас же тоді ще й на світі не було, – сказав Девід.

– Звідки я знаю? – мовив Енді. – Про Францію я не пам'ятаю нічого, та й ти навряд чи багато запам'ятав.

– Я й не кажу, що запам'ятав. Томмі пам'ятає Францію за нас усіх. Зате я колись пам'ятатиму цей острів. А ще пам'ятаю всі татові картини, які тільки бачив.

– І ті, де кінні перегони? – спитала Одрі.

– Ті, що бачив, усі пам'ятаю.

– Там на деяких є і я, – сказала Одрі. – В Лонгшані, і в Отейлі, і в Сен-Клу. Але на всіх видно тільки мою потилицю.

– Тоді я вашу потилицю пам'ятаю, – згадав Том-молодший. – У вас було довге-довге волосся, а я сидів позаду, на два ряди вище, щоб краще бачити. День був не те щоб туманний, а такий, як ото восени, коли все неначе в голубуватому серпанку, і ми сиділи на верхній трибуні, проти рову з водою, а ліворуч був живопліт і кам'яна стіна. Фініш був ближче до нас, а рів з водою по той бік доріжки. І коли ми не стояли внизу біля доріжки, я завжди сидів позаду вас і трохи вище, щоб краще все бачити.

– Ти мені тоді здавався дуже кумедним хлоп'ям.

– Мабуть, такий я й був. А ви ніколи не озивались до мене. Певно, тому, що я був зовсім малий. Але іподром в Отейлі дуже гарний, правда ж?

– Чудовий. Я торік там була.

– Може, й ми цього року туди поїдемо, Томмі, – сказав Девід. – А ви теж ходили з нею на перегони, містере Девіс?

– Ні, – відповів Роджер. – Я був тільки її вчителем плавання.

– Ви були моїм героєм.

– А тато не був вашим героєм? – спитав Ендрю.

– Звичайно, був. Але дуже захоплюватись ним я не могла собі дозволити, бо він був одружений. Коли він розлучився з матір'ю Томмі, я написала йому листа. Дуже палкого листа, де говорилося, що я готова зайняти місце матері Томмі. Але так і не відіслала, бо він одружився з матір'ю Деві й Енді.

– Як складно влаштоване життя, – мовив Том-молодший.

– Розкажіть нам ще про Париж, – попросив Деві. – Коли вже ми туди їдемо, нам треба дізнатися про нього все, що можна.

– А пам'ятаєте, Одрі, як ми стояли внизу біля бар'єра, і як коні, подолавши останню перешкоду, мчали просто на нас і все більшали, більшали, і як вони тупотіли копитами, пробігаючи далі?

– І як холодно там бувало, і як ми тулилися до тих великих жаровень, щоб зігрітись, і їли бутерброди з бару.

– Найдужче мені подобалось восени, – сказав Том-молодший. – Додому ми звичайно їхали у відкритому екіпажі, пам'ятаєте? Через Bois [80]80
  Ліс (франц.).Тут: Булонський Ліс у Парижі.


[Закрыть]і далі понад річкою, а вже смеркалось, і пахло паленим листям, і буксири тягли по воді баржі.

– Ти справді все так добре пам'ятаєш? Ти ж був тоді зовсім малий.

– Я пам'ятаю кожний міст на Сені від Сюрена до Шарантона, – сказав Том.

– Не може бути.

– Назвати їх усі я не можу. Але уявляю собі так, наче тільки вчора бачив.

– Я не вірю, що ти всі їх так пам'ятаєш. Та й річка місцями дуже негарна, і багато мостів також.

– Знаю. Але я жив там ще довго після того, як ми зустрічались, і разом з татом виходив пішки всі береги. І там, де річка гарна, і там, де негарна; та й часто рибалив з товаришами в різних місцях.

– Ти справді рибалив у Сені?

– Авжеж.

– І твій батько рибалив?

– Не так часто. Здебільшого в Шарантоні. Та звичайно після роботи йому хотілося прогулятись, от ми й ходили, аж поки я зовсім стомлювався, і тоді повертались додому автобусом. А коли в нас завелися гроші, почали брати таксі чи екіпаж.

– Коли ми їздили разом на перегони, у вас напевне були гроші.

– Мабуть, того року й були, – відказав Томмі. – Цього я не пам'ятаю. Часом у нас були гроші, а часом ні.

– А от у нас завжди були, – сказала Одрі. – Мати виходила заміж тільки за людей з великими грішми.

– То ви багата, Одрі? – запитав Томмі.

– Ні, – відказала дівчина. – Мій батько після одруження з матір'ю частину своїх грошей прожив, частину втратив, а жоден з вітчимів і не подумав про те, щоб якось мене забезпечити.

– Ну й не треба вам грошей, – сказав Ендрю.

– Чом би вам не лишитися жити у нас? – спитав її Том-молодший. – Вам у нас буде добре.

– Звучить привабливо. Але я маю жити власним коштом.

– Ми їдемо до Парижа, – сказав Ендрю. – І ви їдьте з нами. От буде чудово. Ми з вами вдвох оглянемо там усі арондисмани.

– Треба подумати, – мовила дівчина.

– Хочете, я приготую вам коктейль, щоб легше було зважитись? – запитав Девід. – У книжках містера Девіса завжди так роблять.

– Не треба мене підпоювати.

– Це давній спосіб торговців живим товаром, – сказав Том-молодший. – Підпоять тебе, а поки прочумаєшся – ти вже в Буенос-Айресі.

– Мабуть, вони дають пити щось страшенно міцне, – мовив Девід – Це ж дуже далека дорога.

– Навряд чи є щось міцніше за мартіні містера Девіса, – обізвався Ендрю. – Містере Девіс, зробили б ви їй мартіні за власним рецептом.

– Хочете, Одрі? – спитав Роджер.

– Хочу, якщо вже недовго до обіду.

Роджер устав і пішов готувати коктейль, а Том-молодший пересів ближче до дівчини. Ендрю сидів біля її ніг.

– По-моєму, краще б вам не пити його, Одрі, – сказав Том-молодший. – Це перший крок. Пам'ятайте: ce n'est que le premier pas qui compte [81]81
  Досить зробити лише перший крок (франц.).


[Закрыть].

Тим часом Томас Хадсон і далі малював на верхній веранді. Він мимоволі чув їхні розмови, але відтоді, як вони повернулися з купання, вниз не поглядав. Йому нелегко було залишатися в тому панцирі роботи, що його він спорудив собі для самозахисту, і він думав: якщо ти тепер не працюватимеш, то можеш втратити його. Потім подумав, що в нього буде більш ніж досить часу для роботи й тоді, коли вони всі поїдуть. Але він знав, що повинен працювати саме тепер, щоб не зруйнувати тієї захисної оболонки, якою оточив себе завдяки роботі. Ти зробиш точно стільки, скільки зробив би, коли б їх тут не було, звелів він сам собі. Потім прибереш і спустишся вниз, а всі оті думки про Рейберна, про минулі дні й таке інше – к бісу. Але, й працюючи, він відчував, як в душу йому вже закрадається самотність. За тиждень вони поїдуть… Працюй, сказав він собі. Не піддавайся і не зраджуй своїх звичаїв, бо вони тобі скоро знадобляться.

Коли Томас Хадсон припинив роботу й спустився вниз, з думки в нього не йшла розпочата картина. Він усміхнувся до дівчини й відвів очі. Потім знову подивився на неї.

– Я мимоволі все чув, – мовив він. – Чи то пак підслухав. Радий, що ми з вами давні друзі.

– Я теж рада. А ви знали?

– Може, й знав, – відповів він. – Ну, будемо обідати. Ви вже обсохли, Одрі?

– Мені треба піти в душ перевдягтися. Я взяла з собою блузку й спідницю.

– Скажи Джозефові й Едді, що ми готові, – мовив Томас Хадсон до Тома-молодшого. – Ходім, Одрі, я проведу вас до душу.

Роджер пішов у дім.

– Я подумала: недобре, що я напросилася до вас неправдою, – сказала Одрі.

– Нічого подібного.

– Як по-вашому, чи можу я хоч чим-небудь бути йому корисною?

– Можливо. Робота – ось головний засіб урятувати його душу. Я не знавець людських душ. Але свою він розміняв на дрібниці, ще коли вперше приїхав на узбережжя.

– Але ж тепер він збирається писати новий роман. І це має бути неабиякий роман.

– Хто вам сказав?

– Я читала в газеті. Здається, в огляді Чоллі Ніккербоккера.

– Он як, – мовив Томас Хадсон. – То, мабуть, це таки правда.

– Ви серйозно вважаєте, що я можу бути йому корисною?

– Можливо.

– Але є деякі ускладнення.

– Без ускладнень нічого не буває.

– Розповісти вам?

– Ні, – сказав Томас Хадсон. – Краще одягайтесь, зачісуйтесь і йдіть нагору. Бо поки він там чекає, йому може трапитись інша жінка.

– Колись ви таким не були. Я вважала вас за найдобрішого з усіх, кого знала.

– Мені дуже прикро, що я розчарував вас, Одрі. Але я радий, що ви тут.

– Ми ж з вами давні друзі, правда?

– Авжеж, – відказав він. – Ну, перевдягайтесь і приходьте нагору.

Він одвів очі, і дівчина зачинила за собою двері душу. Він сам не знав, що з ним сталося. Але радість цих літніх днів пішла в ньому на спад, наче вода на прибережних обмілинах, коли починається відплив. Він дивився на море, на піщаний берег і помітив, що вода вже відпливає, а на мокрому піску заклопотано порпається берегове птаство. Бурунці на гребенях хвиль, віддаляючись, дедалі меншали. Томас Хадсон ще раз окинув довгим поглядом узбережжя й пішов у дім.