Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 46 (всего у книги 57 страниц)

– Я знаю.

– А потім, мабуть, Еванс знайшов м'ясо, що його Нік підвісив у старому мисливському будиночку. В кожному разі, хтось забрав його.

– Хто ж міг сказати про це Евансові?

– Я думаю, це його син знайшов те м'ясо. Він увесь час стежить за Ніком. І ніколи його не помітиш. Він міг побачити, як Нікі забив оленя. Це поганий хлопець, містере Джон. Він здатний шпигувати за ким завгодно. Цілком можливо, що він зараз тут, у цій кімнаті.

– Ні, – сказав містер Джон. – Але, може, він підслуховує надворі.

– Я думаю, він пішов за Ніком, – сказала дівчина.

– Ти не чула, чи говорили вони вчора щось про нього?

– Навіть не згадували, – відповіла Сузі.

– Еванс, мабуть, залишив його вдома на господарстві. Гадаю, нам не треба його побоюватись, доки вони не повернулись назад до Еванса.

– Я можу вдень навідатись човном додому і послати когось із дітей дізнатись, чи найняв Еванс якого поденника. Якщо найняв, то це означало б, що він звільнив хлопця для якогось іншого діла.

– Обидва доглядачі надто старі, щоб вистежити кого-небудь.

– Але цей хлопець жахливий, містере Джон, і він надто багато знає про Нікі та про його улюблені місця. Він розшукає втікачів, а потім приведе туди доглядачів.

– Ходімо на пошту, – сказав містер Джон.

Там, за рядами абонементних і поштових скриньок, за столом, де лежав журнал для записів і рівні стосики марок з печатками та підставками для них, за опущеним віконцем «Листи до запитання», Сузі знову пройнялася повагою до цього закладу, з яким вона звиклася, коли служила поруч, у крамниці.

– То як ти гадаєш, куди вони пішли, Сузі? – запитав містер Джон.

– Я справді не знаю. Кудись не дуже далеко, а то б Нікі не взяв Малу. В якусь гарну місцину, а то б він не взяв її. Про форель їм також відомо, містере Джон.

– Від того хлопчиська?

– Певно.

– Може, варто щось зробити з цим малим Евансом?

– Я б його вбила. Я певна, що Мала саме й пішла з Ніком, щоб Нікі його не порішив.

– Спробуй довідатись, де вони.

– Гаразд. Але ви мусите нам допомогти, містере Джон. Місіс Адамс просто не знає що робити. В неї, як завжди, мігрень. Ось, прошу. Візьміть цього листа.

– Вкинь його в скриньку, – сказав містер Джон. – Це ж бо пошта Сполучених Штатів.

– Я хотіла вбити їх обох уночі, коли вони спали.

– Не кажи дурниць, – мовив містер Джон. – Не смій такого навіть думати.

– А вам ніколи ні хотілося кого-небудь убити, містере Джон?

– Траплялося. Але вбивати погано, і користі ніякої.

– Мій батько вбив людину.

– Від цього йому не стало краще жити на світі.

– Він не мав іншої ради.

– А ти навчися знаходити іншу раду, – сказав містер Джон. – Як тобі там ведеться, Сузі?

– Я забіжу до вас сьогодні ввечері або завтра вранці, – сказала Сузі. – Я б не проти знов працювати у вас, містере Джон.

– І я теж, Сузі. Але місіс Пакард не хоче.

– Я знаю, – сказала Сузі. – Отак воно завжди буває.

Нік і його сестра лежали на підстилці з соснових гілок у курені, який вони спорудили на узліссі, й, визираючи з куреня, бачили схил гори, порослу кедрами драговину та блакитні пагорби позад неї.

– Якщо тобі незручно, Мала, можна розпушити нашу перину, додавши до неї ще гілок із цієї ялиці. Ми з тобою натомлені, то цю ніч поспимо й так. Але завтра спробуємо влаштуватися по-справжньому.

– Постіль чудова, – сказала сестра. – Зручно вмостися, то й сам відчуєш це, Нікі.

– А табір у нас вийшов нівроку, – сказав Нік. – І його майже не видно. Однак великого багаття ми не палитимем.

– А що, хіба вогонь видно з-за пагорбів?

– Можуть побачити, – сказав Нік. – Уночі вогонь видно здалеку. Але я повішу перед ним ковдру. Так його вже напевно ніхто не побачить.

– Нікі, як було б добре, коли б за нами ніхто не гнався й ми просто прийшли сюди задля розваги!

– Про таке рано ще мріяти, – сказав Нік. – Це лише початок. У кожному разі, якби ми навіть прийшли сюди задля розваги, то остаточно зупинилися б не тут.

– Вибач, Нікі.

– Нема чого вибачатись, – сказав Нікі. – Знаєш, Мала, я зараз спущусь униз і спробую впіймати кілька форелей на вечерю.

– Можна й мені з тобою?

– Ні. Лишайся тут і відпочинь. Ти сьогодні натомилася. Почитай трохи чи просто посидь.

– Ай справді важко було, коли ми пролазили через болото, еге? По-моєму, таки нелегко. Чи я йшла так як треба?

– Ти йшла чудово і чудово допомагала мені влаштувати наш табір. Але тепер уже відпочивай.

– А наш табір матиме якусь назву?

– Назвімо його Табором номер один, – сказав Нік.

Він спустився вниз до струмка, підійшов до самої води і, зрізавши лозину футів чотири завдовжки, обчухрав її, не очищаючи кори. Йому було видно бистру течію струмка. Струмок був вузький і глибокий, і там, де він вливався в болото, береги його поросли мохом. Темна чиста вода текла швидко, утворюючи на поверхні невеликі вири. Нік не підходив ближче до води, бо знав, що вона підмиває береги, а крім того, не хотів лякати рибу.

«Тепер тут має бути чимало риби, – подумав він. – Вже пізнє літо».

Він вийняв з кисета, який носив у лівій нагрудній кишені сорочки, моточок шовкової волосіні, відрізав шматок, трохи коротший за вербовий прут, і прив'язав волосінь до прутика в тому місці, де він його трохи надрізав. Тоді прив'язав гачок, який вийняв з кисета, попробував, чи міцна волосінь і чи гнучка лозина. Поклавши вудку на березі, Нік пішов туди, де стовбур невеличкої берези, всохлої кілька років тому, лежав у березняку, який ріс між кедрами й струмком. Нік перевернув стовбур і знайшов під ним кілька дощових черв'яків. Вони були маленькі, але червоні й жваво викручувались, і він поклав їх у пласку круглу бляшанку з дірками в покришці. В цій бляшанці колись був копенгагенський нюхальний тютюн. Нік трохи присипав черв'яків землею і закотив стовбур на місце. Вже третій рік він знаходив наживку на цьому місці і щоразу закочував стовбур туди, де він лежав.

«Ніхто не знає, що цей струмок дуже глибокий, – думав Нік. – Він виносить силу-силенну води з того клятого верхнього болота». Нік глянув угору проти течії і вниз, а потім – у бік соснового лісу, де був табір. Відтак пішов туди, де залишив вудку, обережно настромив наживу на гачок і поплював на нього «на щастя». Тримаючи вудку, він обережно пішов до берега вузького, з стрімкою течією струмка.

Струмок був тут такий вузький, що лозина дістала б до другого берега, і коли Нік підійшов ближче, він почув, як бурхливо клекоче вода. Не доходячи до струмка, так що ще не видно було води, він зупинився, витяг з кисета два свинцевих грузки з дірками і, затиснувши зубами, почепив їх на волосіні десь за фут від гачка.

Нік закинув вудку, і гачок, на якому звивалися два черв'яки, легко занурився у воду, крутячись у швидкій течії. Нік опустив кінець лозини, щоб течія затягла волосінь і гачок з наживою під берег. Зненацька він відчув, як волосінь натяглася і важко напружилась. Він смикнув лозину вгору, і вона зігнулася майже вдвоє в його руці. Нік відчув, як щось затрепетало, засмикалось на гачку, чинячи опір, коли він сіпнув. Потім воно таки здалося, потяглося за волосінню. У стрімкій течії воно ще раз несамовито сіпнулось, і за мить, вихоплена з води, звиваючись у повітрі, форель пропливла над Ніковим плечем і впала на берег позад нього. Нік побачив, як вона зблиснула на сонці, а потім відшукав її серед папороті. Вона була важка, сильна і гарно пахла. Нік побачив, яка темна в неї спина, і як виблискують на ній плями, і які яскраві кінчики її плавців. Вони були білі на кінцях з чорною лінією позаду, а живіт був, як вечірня заграва. Нік узяв рибину правою рукою й ледве зміг обхопити її пальцями.

«Вона така велика, що навіть шкода смажити, – подумав він. – Але я поранив її і тепер мушу вбити».

Він ударив форель по голові ручкою мисливського ножа і поклав її на березову колоду.

– Хай йому чорт, – сказав він. – За розміром вона якраз для обідів, що їх готує місіс Пакард. Але для нас із Малою вона завелика.

«Мабуть, треба піти вище, знайти мілину і спробувати спіймати там пару менших, – подумав він. – 3 біса приємно висмикувати рибину вгору. Багато рибалок люблять її виводити, але лише ті, хто висмикує її вгору, знають, який тебе охоплює захват. Байдуже, що це триває всього мить. Спочатку вона щосили опирається, далі починає піддаватися – і яка це насолода, коли витягнеш її з води.

Дивний струмок, – подумав він. – Доводиться шукати дрібної риби.

Нік знайшов вудку там, де кинув її. Гачок зігнувся, і він виправив його. Потім підхопив важку рибину й рушив угору берегом струмка.

«Там, де струмок витікає з верхнього болота, є мілина, вкрита рінню, – подумав він. – Я зможу спіймати там кілька менших рибин. Малій може не сподобатись оця велика. Якщо Мала затужить за домівкою, доведеться відвести її назад. Цікаво, що зараз роблять ті двоє? Навряд, щоб клятий Евансів вилупок знав це місце. Сучий син. Навряд, щоб хтось іще рибалив тут, окрім індіанців. Треба було народитися індіанцем, – подумав він. – Не сушив би голову всякими клопотами».

Нік простував понад струмком, тримаючись подалі від русла, й лише один раз підійшов до краю берега, там, де він навис над самою водою. Скинулася велика форель, сполохавши довколишню тишу. Це була така велика форель, що, здавалось, ледве може повернутися в струмку.

– Коли ти тут з'явилася? – спитав Нік, як рибина зникла під берегом, прямуючи проти води. – Оце-то рибина!

На мілині, вкритій рінню, він зловив дві невеличкі форелі. Вони були також гарні, тугі й міцні, і він вительбушив усі три рибини, нутрощі викинув у струмок, старанно промив форель у холодній воді, а тоді вийняв з кишені невеличкий вилинялий мішечок з-під цукру і загорнув їх у нього.

«Добре, що Мала любить рибу, – подумав він. – Було б ще краще, якби нам пощастило назбирати трохи чорниць. А втім, я знаю, де завжди можна їх назбирати».

Він рушив схилом назад до табору. Сонце вже сіло за пагорб, і надвечір'я було чудове. Він оглянув болото й позирнув у тому напрямку, де мала бути затока озера. У небі ширяв яструб, полюючи на рибу.

Нік піднявся до куреня тихо, як тільки міг, і сестра не почула його кроків. Вона лежала на боці й читала. Дивлячись на неї, він сказав лагідно, щоб не злякати її:

– Що це ти зробила з собою, мавпочко?

Вона повернулася, глянула на нього і, засміявшись, похитала головою.

– Я їх обрізала, – відповіла вона.

– Чим?

– Ножицями. Ну і як, личить мені?

– Як же це ти змогла без дзеркала?

– Я просто взяла в руку коси й відрізала. Це легко. Ну що, схожа я тепер на хлопця?

– На малого дикуна з Борнео.

– Не могла ж я так підстригтись, як хлопець з недільної школи. Невже я й справді схожа на дикуна?

– Ні.

– Дуже цікаве відчуття, – сказала вона. – Я твоя сестра і водночас – хлопець. Як ти гадаєш – я стала хлопцем?

– Ні.

– Я б так хотіла стати…

– Ти дурненька, Мала.

– Може, й так. А я що, схожа на хлопця-дурника?

– Трохи.

– Ти можеш мене трохи підправити. Тобі ж видно, як треба стригти, – узяв би гребінця й підправив.

– Я трохи підправлю, але не дуже. Ти голодний, братику-дурнику?

– А не можна бути просто не-дурником-братиком?

– Я не хочу видавати тебе за свого брата.

– Нема ради, Нікі, хіба ти не розумієш? Це необхідно. Треба було запитати твоєї згоди, але я знала, що без цього не обійтися, й вирішила зробити тобі несподіванку.

– Ти мені така теж подобаєшся, – сказав Нік. – Та що там! Дуже подобаєшся.

– Дякую тобі, Нікі, щиро дякую. Я трохи полежала, щоб відпочити, як ти звелів. Але весь час думала про те, що зробити для тебе. Я збиралась добути для тебе бляшанку з-під жувального тютюну, повну надзвичайно смачних цукерок з якогось великого бару, з такого, як у Шібойгені.

– Хто їх тобі дістав?

Нік сидів на землі, а дівчинка вмостилась у нього на колінах, обняла за шию і терлася своїм обчикриженим волоссям об його щоку.

– Мені дала їх королева блудниць, – сказала вона. – Ти знаєш, як називається той бар?

– Ні.

– «Королівський Червінець», – готель і універмаг.

– Що ти там робила?

– Я була помічницею блудниці.

– А що робить помічниця блудниці?

– Вона несе шлейф її сукні, відчиняє їй дверці екіпажа й показує, в яку кімнату заходити. Я думаю, що це все одно, що фрейліна.

– І що ж вона каже блудниці?

– Вона каже все, що їй спадає на думку, якщо воно звучить пристойно.

– Наприклад, братику?

– Наприклад: «О мадам, мабуть, досить утомливо такого спекотного дня, як сьогодні, сидіти пташкою в позолоченій клітці». Щось таке.

– Ну, а що каже блудниця?

– Вона каже: «Так, утомливо. Але й дуже приємно». Тому що блудниця, у якої я була помічницею, з бідної родини.

– А ти з якої родини?

– Я сестра чи брат письменника, і я гарно вихована. Саме тому головна блудниця і все її коло хотіли, щоб я слугувала в них.

– Ти одержала ці смачнющі цукерки?

– Звичайно. Вона сказала: «Візьми собі ці цукерочки». «Дякую», – відповіла я. «Передай від мене привіт братові й попроси, щоб він зупинявся в нашому готелі завжди, коли приїжджатиме до Шібойгена».

– Ану, киш з моїх колін! – сказав Нік.

– Але вони саме так і кажуть у Шібойгені, – сказала Мала.

– Мені треба йти готувати вечерю. Ти голодна?

– Я сама приготую.

– Ні, – сказав Нік. – Ти краще розважай мене розмовою.

– Тобі не здається, що нам тут буде весело, Нікі?

– Нам уже й тепер весело.

– Може, розповісти тобі, що я ще робила для тебе?

– Тобто перед тим, як вирішила показати наочні наслідки й обрізала коси?

– Це й справді наочні наслідки. Почекай, зараз я тобі все розкажу. Можна, я поцілую тебе, поки ти готуєш вечерю?

– Потерпи хвилинку, я скажу, коли буде можна. Що ж ти збиралась робити?

– Ну, я думаю, що я зіпсувалася минулої ночі, коли вкрала віскі. Як ти думаєш – можна зіпсуватися, раз укравши віскі?

– Ні. Та й пляшка однаково була відкоркована.

– Так. Але я взяла порожню пінтову пляшку й четвертину з віскі, що була на кухні, й налила з четвертини в пінтову пляшку. Коли я наливала, трохи віскі розлилося мені на руку, я злизала його й подумала, що це, напевне, зіпсувало мене.

– Яке воно на смак?

– Жахливо міцне і якесь дивне, і від нього трохи нудить.

– Це не могло зіпсувати тебе.

– Справді? От добре, бо як би я могла на тебе гарно впливати, якби була зіпсована?

– Не знаю, – сказав Нік. – Ну, а що ж ти ще збиралась робити?

Вогонь тим часом розгорівся, і Нік, поставивши на нього сковороду, поклав у неї кілька шматків бекону. Сестра спостерігала за його рухами, обхопивши коліна руками. Нік дивився, як вона розчепила руки й опустила одну вниз, сперлася на неї, а тоді випростала ноги. Вона вчилася поводитись по-хлоп'ячому.

– Я повинна навчитись тримати руки як слід.

– Тримай їх подалі від голови.

– Я знаю. От якби тут був якийсь хлопець мого віку, щоб я могла його наслідувати.

– Наслідуй мене.

– Так було б найкраще, правда? А ти не сміятимешся з мене?

– Може, й сміятимусь.

– Я сподіваюсь, що під час нашої мандрівки розучусь поводитися по-дівчачому.

– Будь певна.

– У нас однакові плечі й ноги.

– Що ти ще збиралася робити?

Нік смажив форель. Бекон на сковорідці скрутився й побурів на жару з дерев'яних трісок, нарубаних із бурелому. Запахло смаженою фореллю. Нік помастив шматочки риби жиром, перевернув їх і помастив з другого боку. Стемніло, і він повісив полотнину за маленьким багаттям, щоб вогонь не помітили здаля.

– Що ж ти збиралась робити? – запитав він знову. Мала нахилилася вперед і сплюнула у вогонь.

– Ну як?

– Все одно ти не доплюнула до сковороди.

– Ой, те, що я задумала, – погане. Я вичитала це в біблії. Я хотіла взяти три великих цвяхи, по цвяхові на кожного, і забити їх у тім'я двом переслідувачам і тому хлопцеві, коли вони спатимуть.

– А чим ти забивала б ті цвяхи?

– Обгорненим молотком.

– А як би ти обгорнула молоток?

– Я б обгорнула його як слід.

– Цвяхи для цього досить незручні.

– Але ж у біблії дівчина зробила саме так, і раз я бачила озброєних чоловіків, лазила поміж них уночі, коли вони спали п'яні, й навіть украла їхнє віскі, то чому б я не змогла зробити всього іншого, особливо, якщо я вичитала це в біблії?

– У біблії не згадується про обгорнений молоток.

– Напевне, це я переплутала з обгорненими веслами.

– Можливо. Але ж ми не збираємось нікого вбивати. Тому, власне, ти й пішла зі мною.

– Я знаю. Але злочин легко вдався б і тобі, й мені, Нікі. Ми не такі, як інші. А потім я подумала: якщо вже я зіпсована, то могла б прислужитися тобі цим.

– Яка ти ще дурненька, Мала, – сказав Нік. – Послухай, ти добре спиш, коли нап'єшся міцного чаю?

– Не знаю. Я ніколи не пила чаю на ніч. Хіба що чай з м'яти.

– Я заварю тобі слабенького чаю й додам туди згущених вершків.

– Не треба, Нікі, якщо в нас сутужно з харчами.

– Вершки трохи присмачать твій напій.

Вони заходилися їсти. Нік відрізав собі й сестрі по дві скибки житнього хліба і вмочив по одній із них у беконовий жир на сковороді. Вони з'їли той хліб з рибою, добре підсмаженою й дуже смачною. Потім укинули кістки в багаття і з'їли бекон, зробивши собі з другого шматка хліба сендвічі. Мала напилася слабенького чаю із згущеним молоком, і Нік заткнув дві дірочки в бляшанці прутиками.

– Більше не хочеш?

– Ні. Форель була чудова і бекон теж. Я гадаю, нам пощастило, що в них виявився житній хліб.

– З'їж яблуко, – сказав він. – Можливо, завтра в нас буде краща вечеря. Може, ти не наїлась, Мала?

– Ні, наїлася.

– Ти справді не голодна?

– Ні. Я наїлася. В мене є трохи шоколаду, хочеш?

– А де ти його взяла?

– У своїй скарбниці.

– Де?

– В скарбниці. Там, де я ховаю свої скарби.

– Ого!

– Це свіжий шоколад. Тут у мене є ще й твердіший, який я знайшла на кухні. Ми можемо з'їсти цей, а решту залишити на якийсь особливий випадок. Поглянь, на моїй скарбниці мотузок затягується, як на кисеті. Ми можемо класти в неї самородки золота і все таке інше. Як ти вважаєш, ми підемо на захід, Нікі, під час цієї подорожі?

– Я ще цього не вирішив.

– Я б хотіла, щоб моя скарбниця була повна золотих самородків по шістнадцять доларів за унцію.

Нік витер сковороду й заховав усе в курінь. Одна ковдра була розстелена на ложі з листя, і він поклав на неї другу, підтикавши її край сестрі під бік. Потім помив двопінтове бляшане відерце, в якому готував чай, і зачерпнув у нього холодної води зі струмка. Коли він повернувся, сестра вже спала, поклавши голову на подушку, яку зробила собі, замотавши в джинси мокасини. Він поцілував її, але вона не прокинулась. Тоді Нік надяг свого старого плаща й почав порпатися в рюкзаку, поки не знайшов пінтову пляшку з віскі.

Він відкоркував її й понюхав – пахло дуже приємно. Він зачерпнув з маленького відерця півчашечки води, яку приніс із струмка, і влив туди трошки віскі. Потім сів і дуже повільно став пити: затримував рідину під язиком і тільки тоді ковтав.

Він спостерігав, як під легеньким вечірнім вітерцем спалахували жаринки в попелі, смакував віскі з холодною водою, дивився на присок і думав. Потім він допив усе, що було у чашці, зачерпнув трохи холодної води, запив нею й ліг спати. Рушницю він поклав під ліву ногу, а голова спочивала на твердій подушці з його мокасинів, загорнутих у штани. Він підтикав під себе другий край ковдри, помолився й поринув у сон.

Уночі Нік змерз, устав і накрив сестру своїм плащем, потім ліг, присунувшись спиною ближче до неї, щоб краще загорнутися в ковдру. Він помацав, де рушниця, і знову підсунув її під ногу. Повітря було холодне й різке, пахло хвоєю і живицею. Він не відчував, який втомлений, доки холод не розбудив його. Тепер йому було приємно, він відчував спиною тепло сестриного тіла і думав: «Я повинен піклуватися про неї, щоб їй було добре і щоб вона щасливо повернулася додому». Ще якийсь час він прислухався до її дихання і до нічної тиші, а тоді заснув знову.

Коли Нік прокинувся, уже так розвиднілося, що він бачив далекі горби за болотом. Він ще спокійно полежав, щоб розпростати затерпле тіло. Потім сів, натягнув штани кольору хакі і взув мокасини. Після цього він хвилину спостерігав, як спить сестра, підтягши до підборіддя його плащ. Її гострі вилиці і засмагла веснянкувата шкіра трохи порожевіла, обрізане волосся відкривало прекрасну форму її голови й підкреслювало рівний носик та приплюснуті вуха. Йому хотілося вміти намалювати її обличчя, і він дивився на її довгі заплющені вії.

«Вона схожа на дике звірятко, – думав він, – і спить так само. А от на що схожа її голова? Перше, що впадає в око, – волосся. Його ніби хтось відтяв сокирою на дерев'яній колоді. І вся голова наче вирізьблена».

Він дуже любив сестру, а вона й зовсім душі в ньому не чула. Але, думав він, я гадаю, що наша любов урівноважиться. У всякому разі, я сподіваюсь на це.

«Не треба її будити, – подумав він. – Мабуть, вона вкрай зморилась, коли навіть я відчуваю втому. Якщо досі з нами нічого не сталося, значить, ми робимо все як слід: перечікуємо, поки все стихне і отой південець поїде звідси. А от годувати її треба краще. Це сором, що я не зміг як слід спорядитися.

А втім, добра в нас чимало. Мішок був досить-таки важкий. Чого хотілося б добути сьогодні, так це чорниці. Ще краще було б, якби вдалося уполювати куріпку або й кількох. А ще можна назбирати гарних грибів. Нам треба заощаджувати бекон, але не пропадемо й без нього, бо в нас є ще смалець. Мабуть, я поганенько погодував її вчора ввечері. Крім того, вона звикла пити багато молока і їсти солодощі. Ну, та нічого. Їжі нам вистачить. Добре, що вона любить форель. Риба була справді смачна. Не турбуйся за неї. Вона їстиме чудово. Але, Ніку, хлопче, ти таки погано нагодував її вчора. Краще хай поспить, не треба її зараз будити. Ти й без того маєш досить роботи».

Він почав обережно витягати речі з мішка, і дівчинка всміхнулася уві сні. Коли вона всміхнулась, смаглява шкіра натяглася на вилицях і стала світлішою. Вона не прокинулась, і Нік почав розводити вогонь і готувати сніданок. Хмизу було тут доволі, і він розпалив маленьке вогнище й заварив чай, перш ніж готувати сніданок. Він швидко випив свій чай, з'їв три сушених абрикоси і спробував вчитатись у «Лорну Дун». Але він колись уже читав її, книжка тепер не захоплювала його, і він знав, що тут він дав маху.

Надвечір, коли вони ще тільки зупинилися на ніч, Нік поклав кілька чорносливок у бляшане відро, щоб вони намокли, і тепер поставив їх на вогонь. У мішку він знайшов гречане борошно і витяг його разом з емальованою каструлею та бляшаною квартою, щоб замішати борошно з водою і приготувати тісто. Була в нього й бляшанка з овочевою заправкою. Нік узяв порожню торбину з-під борошна, відрізав зверху смужку тканини і, намотавши її на ломачку, міцно обв'язав шматком волосіні. Мала розстаралась на чотири порожні торбини з-під борошна, і він пишався нею.

Нік замісив тісто, поставив сковороду на вогонь, взяв обгорнену шматинкою ломачку і помастив сковороду смальцем. Спочатку сковорода тьмяно засяяла, а потім почала шкварчати й бризкати жиром. Він помастив її знов, налив у неї тонкий шар тіста й дивився, як воно булькає, а потім починає гуснути по краях. Він спостерігав, як підіймається і формується м'якуш, як сірішає колір млинця. Чистою свіжою тріскою він підкинув його й спіймав знов у сковороду, підпеченим коричневим боком догори. Млинець знов зашкварчав на сковороді. Нік відчував його вагу, просто дивлячись, як млинець росте, підпливаючи на сковороді.

– Доброго ранку, – сказала сестра. – Я, мабуть, спала страшенно довго?

– Атож, немилосердно довго.

Вона стояла, і довга сорочка затуляла її засмаглі ноги.

– Ти вже все зготував?

– Ні. Я щойно почав пекти млинці.

– А цей готовий так смачно пахне! Я піду до струмка вмиюсь, тоді допоможу тобі.

– Тільки не залазь у воду.

– Я ж не біла, – сказала вона і пішла за курінь. – Де ти поклав мило? – запитала вона.

– Біля струмка. Там у воді, в порожній бляшанці з-під смальцю, стоїть масло. Принеси його, добре?

– Я зараз повернусь.

Масла було десь із півфунта, і вона принесла його, загорнуте в проолієний папір, у порожній бляшанці з-під смальцю.

Вони їли гречані млинці з маслом і сиропом «Лісова хатина» з бляшанки у формі лісової хатини. Верх димаря тієї хатини відкручувався, і звідти лився сироп. Обоє були страшенно голодні, і млинці з маслом дуже їм смакували; масло текло по краях млинців, змішувалося з сиропом. Вони з'їли сливи, насипавши їх у бляшані чашки, й висьорбали узвар. Потім з тих самих чашок напилися чаю.

– Коли їси сливи, то наче свято, – сказала Мала. – Тобі теж так здається? Як ти спав, Нікі?

– Добре.

– Дякую, що ти вкрив мене плащем. Це все-таки була чудова ніч. Правда?

– Атож. Ти не прокидалась?

– Я ще й досі не прокинулась, Нікі, а ми не могли б залишитись тут назавжди?

– Думаю, що ні. Ти виростеш, і доведеться вийти заміж.

– Я одружуся тільки з тобою. Я хочу бути твоєю фактичною дружиною. Я читала про таке в газеті.

– Це там, де ти читала про звичаєве право?

– Атож. Я хочу стати твоєю фактичною дружиною згідно зі звичаєвим правом. Можна так, Нікі?

– Ні.

– А я стану. Щоб ти знав, для цього треба тільки жити певний час як чоловік і жінка. А я постараюся, щоб врахували і цей час, що ми живемо тут. Ми ж бо ведемо з тобою спільне господарство.

– Я не дозволю тобі подати заяву.

– Ти нічого не зможеш удіяти. Це ж звичаєве право. Я думала про це вже багато разів. Я заведу собі візитні картки, на яких буде надруковано «Місіс Нік Адамс, Кросс-Вілідж, Мічіган, – фактична дружина». Я роздаватиму ці картки людям щороку, доки скінчиться термін.

– Навряд, чи це допоможе.

– Можна й інакше. Ми народимо кількох дітей, поки я ще не повнолітня. Тоді ти змушений будеш одружитися зі мною, згідно зі звичаєвим правом.

– Це вже не звичаєве право.

– Я його з чимось сплутала.

– Байдуже, ніхто не знає, чи воно ще діє.

– Повинно діяти, – сказала вона, – Містер Toy вважає, ще діє.

– Містер Toy міг і помилитись.

– Але ж, Нікі, містер Toy, власне, і винайшов це звичаєве право.

– Я думаю, що це зробив його адвокат.

– Нехай, але містер Toy запровадив його в життя.

– Я не люблю містера Toy, – сказав Нік Адамс.

– Це добре. В ньому й справді є таке, що й мені не подобається. Але він таки зробив газету цікавішою, хіба ні?

– Він дає людям поживу для ненависті.

– Містера Стенфорда Уайта вони теж ненавидять.

– По-моєму, вони просто заздрять обом.

– Мабуть, і справді заздрять, Нікі. Так само як вони заздрять нам.

– По-твоєму, нам хтось заздрить?

– Ну, може, не зараз. Наша мама думатиме, що ми втекли від правосуддя, бо погрузли в пороках і гріхах. Добре, що вона не знає про віскі, яке я прихопила для тебе.

– Я покуштував його увечері. Воно дуже смачне.

– Ну й гаразд. Це перше в моєму житті вкрадене віскі. Чудово, що воно смачне. Не сподівалась, що в цих людей може бути щось смачне.

– Мені вже набридло думати про них. Не згадуймо їх більше, – сказав Нік.

– Гаразд. Що ми робитимемо сьогодні?

– А що б ти хотіла робити?

– Мені б хотілося піти до крамниці містера Джона і дістати там все, що нам треба.

– Ми не можемо зробити цього.

– Я знаю. А що ж ти вирішив робити?

– Ми повинні назбирати трохи чорниць, а я мушу вполювати одну або кілька куріпок. У нас завжди буде форель. Але мені не хотілося б, щоб форель приїлась тобі.

– А тобі коли-небудь приїдалась форель?

– Ні. Але кажуть, що інколи людям набридає їсти форель.

– Мені б форель не набридла, – сказала Мала. – Ось щука може приїстись відразу. Але до форелі чи окуня ніколи охоти не відіб'єш. Я знаю, Нікі. Правда.

– Більмоока щука теж ніколи не приїдається, – сказав Нік. – От лопатонос, той може приїстися. Що правда, то правда.

– Я не люблю його вилчатих кісток, – сказала сестра. – Цією рибою завжди об'їдаєшся.

– Ми все тут почистимо, потім я знайду місце, де ми заховаємо гільзи, і ми підемо по чорниці, й спробуємо добути кілька птахів.

– Я принесу два відерця з-під смальцю і зо дві торбини, – сказала сестра.

– Мала, – сказав Нік. – Ти пам'ятаєш, що тобі треба кудись піти, правда?

– Звичайно.

– Це дуже важливо.

– Я знаю. Ти теж не забудь.

– Добре.

Нік повернувся у ліс і поблизу великої ялиці, під наносом з коричневої глиці закопав картонну коробку з кульовими патронами 22-го калібру і кілька пачок патронів з дробом. Він вклав назад шар спресованої глиці, який перед тим вирізав ножем, і високо, як тільки міг, зробив надріз на грубій корі дерева. Він оглянувся на дерево, а тоді вийшов на схил пагорба і попростував униз до куреня.

Стояв чудовий ранок. На високому і чистому блакитному небі не з'явилося ще жодної хмарки. Нік почувався щасливим тут зі своєю сестрою і думав про те, що байдуже, як посуватимуться далі справи, – їм тут добре й весело. Він уже переконався, що один день буває важливіший за інші, і цей день завжди сьогоднішній. Він триватиме аж до ночі, а «завтра» знову стане «сьогодні». Це було найголовніше з усього того, чого він навчився.

Сьогодні був гарний день, і, спускаючись вниз з рушницею, він був щасливий, хоч їхні турботи були, ніби рибний гачок, що зачепився у нього в кишені і час від часу поколював його при ходьбі. Вони залишили мішок у курені. Навряд чи на нього серед білого дня міг натрапити ведмідь, який скоріш міг би блукати довкола болота, шукаючи чорниць. Але Нік заховав пляшку з віскі вгору по течії над струмком. Мала ще не повернулась, і Нік сів на стовбурі поваленого дерева, з якого вони рубали собі дрова для вогнища, і почав перевіряти рушницю. Вони збиралися полювати куріпок, тому він витяг з канала ствола патрони з кулевими набоями, поклав їх на замшу і зарядив рушницю дробовими набоями. Вони зчиняли менше шуму і не робили великої рани, коли не поцілиш у голову.

Нік був уже готовий у дорогу. Все-таки, де ж Мала? «А втім, – подумав він, – нема чого хвилюватися. Ти ж сам сказав їй, щоб не поспішала. Не нервуйся». Але він нервувався і через це був на себе сердитий.

– А ось і я, – сказала сестра. – Вибач, що я так довго затрималась. Мабуть, я зайшла надто далеко.

– Все гаразд, – сказав Нік. – Ходімо. Ти взяла відерця?

– Еге ж, і покришки для них теж.

Вони рушили вниз до струмка. Нік уважно обдивився схил і берег над струмком. Сестра спостерігала за ним. Вона тримала відерця в одному з мішечків і несла його, перевісивши через плече разом з іншим мішечком.

– Ти не взяв вудлище, Нікі? – спитала вона.

– Ні. Я виріжу собі нове, якщо ми будемо рибалити.

Нік ішов попереду, тримаючи рушницю в одній руці й звернувши трохи вбік від струмка. Полювання розпочалося.

– Дивний струмок, – сказала сестра.

– Це найбільший з тих струмків, які мені доводилося бачити, – сказав Нік.

– Він глибокий і страшний, як на струмок.

– Його живлять джерела, – сказав Нік. – Він підмиває берег і поглиблює своє дно. Тут страшенно холодна вода, Мала. Ось спробуй.

– Бр-р! – вигукнула вона. Вода була холодна до дрижаків.

– Сонце трохи нагріває її, – сказав Нік. – Але не дуже. Нам буде легко полювати. Он там нижче ростуть чорниці.