Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 47 (всего у книги 57 страниц)

Вони попрямували вниз уздовж струмка. Нік вивчав береги. Він помітив слід норки й показав його сестрі. Вони побачили короликів з червоними коронами на головах, короликів, що полювали на комах і дозволили хлопцеві й дівчині підійти ближче, а тоді шаснули в кедрові зарості. Побачили вони й омелюхів, спокійних, лагідних, гордовитих птахів, які рухалися з елегантною грацією, красуючися чарівними жовтими плямками на крилах і на хвості. Мала сказала:

– Вони найпрекрасніші з усіх птахів, Нікі. Красивіших і бути не може.

– Вони такі, як твоє обличчя, – сказав він.

– Не такі, Нікі. Не жартуй. Омелюхи викликають у мене такий радісний і урочистий настрій, що мені аж плакати хочеться від щастя.

– Вони особливо гарні, коли кружляють, і спускаються на дерево, і потім сидять такі горді, приязні й шляхетні на вигляд, – сказав Нік.

Вони пішли далі. Раптом Нік звів рушницю й вистрілив, перш ніж його сестра побачила, куди він цілиться. Потім вона почула, як падає великий птах і б'ється крильми об землю. Вона бачила, як Нік знову налаштував рушницю і вистрілив ще двічі, і щоразу чула, як серед верболозу тріпочуть крила. Великі коричневі птахи вихопилися з кущів, один птах, ще трохи пролетівши, опустився на верболіз, його гребінчаста голова схилилася набік, і комірець із пір'я настовбурчився на шиї: він дивився вниз, туди, де ще билися на землі підстрелені птахи. Птах, що дивився вниз з червоного верболозу, був прегарний, відгодований, важкий і виглядав страшенно по-дурному із своєю нахиленою головою; коли Нік поволі звів рушницю, сестра прошепотіла:

– Не треба, Нікі, прошу тебе, не треба! Ми вже й так маємо багато.

– Гаразд, – сказав Нік. – Ти сама хочеш зняти його?

– Ні, Нікі! Ні!

Нік пішов у лози, підняв три шотландських куріпки і, добивши головами об приклад рушниці, поклав їх на мох. Мала помацала їх, теплих, ситих, з чудовим пір'ям.

– А які вони смачні, – сказав Нік. Він був щасливий.

– Мені їх шкода, – сказала сестра. – Вони раділи ранкові так само, як ми. – Вона дивилася на куріпку, що все ще сиділа на дереві.

– Ця куріпка й справді має придуркуватий вигляд, коли дивиться отак униз, – сказала Мала.

– В цю пору року індіанці називають їх дурними курми. Після того як на них трохи пополюють, вони стають жвавішими. А ось ці зовсім як дурні кури. Вони ніколи не жвавішають. Це кущові куріпки. А тих називають комірцеві куріпки.

– Я сподіваюсь, що ми теж наберемося спритності, – сказала сестра. – Скажи їй, щоб вона забиралася геть, Нікі.

– Скажи сама.

– Забирайся геть, куріпко! Птах не рухався.

Нік підняв рушницю, і птах подивився на нього. Нік знав, що він не може застрелити птаха, не засмутивши сестру, і тоді він зафуркотів, як куріпка, що вилітає зі схованки, і птах подивився на нього зачарованим поглядом.

– Давай краще ми не займатимемо його, – сказав Нік.

– Вибач, Нікі, – сказала Мала. – Він дурний.

– А які вони смачні, – сказав Нік. – Ти зрозумієш, чому ми на них полювали.

– На них теж іще не сезон?

– Звичайно. Але вони вже доросли, і ніхто, крім нас, на них тут не полював би. Я вбив чимало великих рогатих сов, а велика рогата сова вбиває куріпок майже щодня. Вони весь час полюють і вбивають усіх гарних птахів.

– Цю куріпку сові легко вбити, – сказала сестра. – Мені вже трохи відлягло з душі. Тобі дати мішок?

– Я випатраю їх, а потім складу в мішок, загорнувши в папороть. Звідси вже недалеко й до чорниць.

Вони сіли під кедром. Нік розчинив птахів, вийняв теплі нутрощі, пошукав у них те, що можна їсти, потрухи, вичистив їх і промив у струмку. Коли птахи були випатрані, він пригладив їм пір'я, загорнув їх у папороть і поклав у мішок з-під борошна. Потім зробив з мішка рюкзак, повісив собі на плече, вернувся до струмка, сховав у нього нутрощі, а тоді кинув кілька шматочків легень у струмок, щоб подивитись, як у бистрій течії шугає форель.

– З нього була б гарна принада, але нам її не треба зараз, – сказав він. – Вся наша форель у струмку, і ми братимемо її, коли нам буде потрібно.

– Цей струмок збагатив би нас, якби протікав біля нашого дому, – сказала сестра.

– Тоді з нього виловили б усю рибу. Це останній струмок у наших краях, до якого не добралася людина, крім хіба ще отого, що в нетрях за озером. Я ніколи нікого не приводив сюди рибалити.

– А тут коли-небудь хтось уже рибалив?

– Ніхто, наскільки я знаю.

– То це незайманий струмок?

– Ні, індіанці тут рибалили. Але вони забралися звідси після того, як перестали зрізати з ялиць кору, і тут не зосталося жодного їхнього табору.

– А Евансів хлопець знає це місце?

– Де там! – зопалу вигукнув Нік. Але потім подумав про те, що сказав, і йому стало неприємно. Той хлопець наче постав у нього перед очима.

– Про що ти думаєш, Нікі?

– Я не думаю.

– Ні, ти думав, Нікі. Скажи мені. Ми ж товариші.

– Може, він і знає, хай йому біс, – сказав Нік. – Може, й знає.

– Але ж ти не певен цього.

– Ні. В тому-то й вся біда. Якби я був певен, то вшився б звідси.

– Може, він уже порається в нашому курені, – сказала сестра.

– Не кажи так. Ти що, хочеш його прикликати?

– Ні, – сказала вона. – Пробач. Нікі, я шкодую, що згадала про нього.

– А я ні, – сказав Нік. – Я вдячний тобі. Однаково він мені муляв. Тільки я перестав думати про нього. А треба завжди думати про все.

– Ти завжди й думав про все.

– Але не про нього.

– Так чи так, а ходімо вниз, назбираємо чорниць, – сказала Мала. – Ми ж бо нічим не можемо тепер собі зарадити, правда?

– Так, – сказав Нік. – Ми назбираємо чорниць і повернемось назад до куреня.

Але Нік пробував обміркувати становище з усіх боків. По-перше, не треба панікувати. Адже нічого не змінилося. Все лишається так, як було тоді, коли він вирішив прийти сюди й перечекати, доки мине небезпека. Евансів хлопець міг піти за ним назирці ще раніше. Але навряд. Міг піти за ним слідом лише один раз, коли він звернув сюди з дороги повз ферму Ходжесів, але теж навряд. У струмку ніхто не рибалив. Він був у цьому переконаний. Але ж Евансів хлопець захоплюзався не рибальством.

– У того виродка тільки одне захоплення: стежити за мною, – сказав він.

– Я знаю, Нікі.

– Він уже тричі накликав на нас біду.

– Я знаю, Нікі. Але не вбивай його.

«Ось чому вона пішла зі мною, – подумав Нік. – Ось чому вона тут. Бо ж ясно, що я не зважусь стріляти, доки вона зі мною».

– Я знаю, що не треба його вбивати, – сказав він. – Ми нічого не можемо тепер зробити. Не говорімо більше про це.

– Якщо ти обіцяєш, що не вб'єш його, – сказала сестра. – З усього можна виплутатись, і все минеться, тільки треба почекати.

– Вертаймось до куреня, – раптом сказав Нік.

– Без чорниць?

– Ми назбираємо їх іншим разом.

– Ти занепокоївся, Нікі?

– Так. Вибач мені.

– Але що з того, що ми повернемося назад?

– Швидше знатимемо.

– А чи не можна все-таки сходити туди, куди ми зібралися?

– Сходимо потім. Я не боюся, Мала. І ти не бійся. Але я стривожений.

Нік рушив навпростець понад узліссям, і вони пішли в затінку. Тепер вони підійдуть до табору згори.

До табору вони наблизились дуже обережно. Нік ішов попереду з рушницею. Ніяких ознак, що тут хтось побував.

– Залишайся тут, – сказав Нік сестрі. – Я піду роздивлюся довкола. – Він залишив свій мішок з куріпками й відерця для чорниць і подався проти течії струмка. Коли сестра вже не могла бачити Ніка, він замінив дробові набої на кульові. «Я не вбиватиму його, – подумав він, – хоч і треба було б». Він старанно оглянув усе довкола. Ніде не було ніяких слідів. Тоді він пішов ще вниз за течією, а звідти вже до табору.

– Вибач, що я так стривожився, Мала, – сказав він. – Ми тепер можемо зготувати собі гарний сніданок і вже не боятися, що багаття буде видно здалеку вночі.

– Я так стривожилася, – сказала вона.

– А ти заспокойся. Все гаразд, нічого не змінилося.

– Проте через нього ми повернулися, навіть не назбиравши чорниць. А його тут і близько не було.

– Я знаю. Та все ж таки його тут немає. Мабуть, він взагалі ніколи не був біля цього струмка. Можливо, ми його тут взагалі не побачимо.

– Він налякав мене, Нікі, більше, ніж коли б був тут.

– Я знаю. Але страх нічого не дає.

– Що ж ми робитимем?

– Краще зачекаймо до вечора, а тоді вже почнемо куховарити.

– А чому ти змінив свій намір?

– Бо вночі він сюди не дістанеться. Він не зможе пройти в темряві через болото. Нам нічого боятися, що він з'явиться тут рано-вранці чи пізно ввечері. Будьмо, як ті олені, що вдень вилежуються в схованці й виходять тільки в безпечний час.

– А може, він взагалі не прийде сюди?

– Може, й так.

– Але ти дозволиш мені бути з тобою весь час, правда?

– Боюсь, що доведеться відіслати тебе додому.

– Не треба, прошу тебе, Нікі. Хто ж тоді втримає тебе, коли ти схочеш убити його.

– Слухай, Мала, припини ці розмови про вбивство, я ж тобі й слова не сказав, що збираюсь когось убити. Ні про яке вбивство не може бути й мови.

– Це правда?

– Правда.

– Я така рада.

– Нема чого радіти. Про це навіть мови не було.

– Гаразд. Я ніколи не думала й не говорила про це.

– Я також.

– Звичайно, ти також ні.

– Я ніколи й не думав про таке.

«Авжеж, – подумав він. – Ти ніколи й не думав про таке. Тільки цілий день і цілу ніч. Але не можна думати про це, коли ти поруч з нею, бо вона вгадує твої думки. Адже вона твоя сестра, і ви любите одне одного».

– Ти голодна, Мала?

– Не дуже.

– З'їж плитку шоколаду, а я тим часом принесу свіжої води зі струмка.

– Мені зараз зовсім нічого не хочеться.

Вони дивилися на великі білі хмари, що, гнані ранковим бризом, випливали з-за блакитних пагорбів по той бік болота. Небо було високе, чисте, синє, і хмари підіймалися білі, відривалися від пагорбів і сунули у високості; бриз посвіжішав, і тіні хмар попливли над болотом і через схил. Дерева захиталися од вітру, і на Ніка й Малу, які лежали в затінку, війнуло прохолодою. Вода зі струмка була холодна й свіжа у бляшаному відерці, і шоколад був не зовсім гіркий, але твердий і хрумкий.

– Вода така приємна, як у тій криничці, біля якої ми вперше побачили їх, – сказала дівчина. – А після шоколаду вона здається навіть смачнішою.

– Ми можемо щось зготувати, якщо ти голодна.

– Я не голодна, якщо ти не голодний.

– Я завжди голодний. Я зробив дурницю, що не пішов далі й не назбирав чорниць.

– Ні. Ти хотів перевірити, чи вони, бува, не дісталися сюди.

– Слухай, Мала. Я знаю місце по той бік драговини, через яку ми проходили, де можна назбирати чорниць. Я поховаю все, і ми зможемо піти туди лісом. Там назбираємо кілька відерець, щоб нам стало чорниць ще й на завтра. Це буде непогана прогулянка.

– Гаразд. Але мені й так добре.

– Ти не голодна?

– Ні. Зовсім не голодна після шоколаду. Я б охоче залишилася тут і почитала. Ми з тобою гарно прогулялися, коли ходили на полювання.

– Гаразд, – сказав Нік. – А може, ти все-таки стомлена після вчорашнього дня?

– Мабуть, трохи стомлена.

– Тоді ми спокійно відпочинемо. Я почитаю «Буремний перевал».

– Вона не занадто для дорослих, ця книжка?

– Ні.

– Ти почитаєш мені?

– Звичайно.

Переїзд через Міссісіпі

Поїзд до Канзас-сіті зупинився біля роз'їзду на східному березі, і Нік визирнув на дорогу, що була на пів-фута вкрита пилюкою. Окові тут більше ні за що було зачепитися, окрім цієї дороги та ще кількох сірих від пилюки дерев. Погойдуючись на ресорах, колією проїхав фургон; візник хитався на передку, попустивши віжки, що вільно лежали на спинах коней.

Нік подивився на фургон і спробував уявити собі, куди він їде, чи той візник живе біля Міссісіпі й чи він коли-небудь рибалив. За хвилину фургон зник з очей, і Нік подумав про чемпіонат світу з бейсбола, що тепер відбувався в Нью-Йорку. Він згадав, як Хеппі Фелш оббіг коло в першій грі, яку він бачив в Уайт-Сокс-парку. Слім Солі розмахувався так, що його коліна майже торкалися землі, й біла цятка м'яча летіла до зеленого паркана за центральним полем, Фелш, нахиливши голову, мчав до білого квадрата на першій стартовій лінії, а потім – задоволене ревіння глядачів, коли м'яч влучив у купу болільників, що зчинили бійку на відкритих трибунах.

Коли поїзд рушив і запилені дерева та руда дорога попливли назад, у вагоні, похитуючись у проході між лавками, з'явився продавець журналів.

– Що там на чемпіонаті? – запитав його Нік.

– Уайт-Сокс виграв фінальну гру, – відповів той, просуваючись поміж лавками перевальцем, наче моряк. Нік зрадів. Уайт-Сокс побив їх! Чудово. Нік розгорнув «Сетердей івнінг пост» і почав читати, мимохіть позираючи у вікно, щоб пересвідчитись, чи не зблиснула вже попереду Міссісіпі. «Переїзд через Міссісіпі – це справжня подія», – думав він, і йому не хотілося втрачати жодної хвилини.

Краєвид, здавалось, пропливав повз вікна вагона: телеграфні стовпи, поодинокі будинки, руда рівнина. Нік чекав, що берег Міссісіпі буде крутий, але зрештою після нескінченно довгої болотистої рівнини побачив крізь вікно, як паровоз їхнього поїзда виїжджає на довгий міст через широкий, каламутно-бурий водяний обшир. На тім боці виднілися голі кручі, але тут берег був низький, мулистий. Здавалось, ріка суне однією суцільною масою, не тече, а суне, наче рухоме суцільне озеро, трохи вируючи там, де виступають опори мосту. Марк Твен, Гек Фінн, Том Сойєр і Ла Саль – ці імена одне за одним зринали в голові Ніка, коли він дивився на каламутно-бурий обшир води. «Все ж таки я побачив Міссісіпі», – задоволено подумав він.

Остання ніч у морі

Блукаючи в темряві палубою, Нік проминув ряд шезлонгів, у яких влаштувались офіцери-поляки. Хтось награвав на мандоліні. Леон Хоцянович сидів, випроставши ноги.

– Гей, Ніку, – мовив він, – куди йдеш?

– Нікуди. Просто гуляю.

– Сідай з нами. Тут є місце.

Нік вмостився у вільний шезлонг і задивився на тих, що гуляли, наскільки їх можна було роздивитися у відблиску моря. Нік розлігся в шезлонзі.

– Завтра прибуваємо, – сказав Леон. – Я чув про це від радиста.

– А я від перукаря, – відказав Нік.

Леон засміявся і звернувся по-польському до чоловіка в сусідньому шезлонзі. Той нахилився вперед і всміхнувся Нікові.

– Він не розмовляє по-англійському, – мовив Леон. – Каже, що чув про це від Гебі.

– А де Гебі?

– Нагорі в шлюпці з кимось.

– А Галінський?

– Мабуть, з Гебі.

– Ні, – сказав Нік. – Вона казала, що не зносить його.

Гебі була єдина дівчина на судні. Вона мала біляве волосся, що завжди спадало їй на плечі, гарну поставу, дзвінкий голос, і про неї ходили різні чутки. Тітка, яка супроводила її до батьків у Париж, не виходила з каюти від самого початку плавання. Батько Гебі мав якесь відношення до французького флоту, і вона завжди обідала за столом капітана.

– Чому їй не подобається Галінський? – спитав Леон.

– Вона казала, що він схожий на кашалота. Леон знов засміявся.

– Ходім пошукаємо його й розкажемо про це.

Вони підвелися й попрямували до поручнів. Угорі над ними висіли шлюпки, готові до спуску на воду. Судно хитнулося, палуба похилилась, і шлюпки почали добряче розгойдуватись. Вода внизу тихо пінилась і засмоктувала величезні плями водоростей, що блискотіли фосфоричним світлом.

– Швидко йдемо, – сказав Нік, дивлячись на воду.

– Ми тепер у Біскайській затоці, – відказав Леон. – Завтра, напевне, побачимо землю.

Вони обійшли всю палубу, знов спустилися на корму і задивились на фосфоричний струмінь, що вивертався позаду, наче зораний грунт під плугом. Над ними була гарматна платформа, де походжали два матроси, й обриси гармати чорніли в мерехтливому морському сяєві.

– Йдемо зигзагами, – Леон уважно дивився на воду».

– Цілу добу.

– Кажуть, що ці судна перевозять німецьку пошту і тому їх ніколи не топлять.

– Хтозна, – мовив Нік. – Мені щось не віриться.

– Мені теж. Проте думка непогана. Ходімо шукати Галінського.

Вони застали Галінського в його каюті за пляшкою коньяку. Він пив із вищербленого кухля.

– Привіт, Антоне.

– Привіт, Ніку. Леоне, випий зі мною.

– Ніку, скажи ти йому.

– Слухай, Антоне. Одна вродлива леді попросила нас дещо тобі переказати.

– Знаю я вашу вродливу леді. Візьміть її і почепіть зверху на димарі.

Лежачи на спині, він задер ноги й штовхнув пружинний матрац горішньої койки.

– Карпере! Агов, Карпере! – загукав він. – Уставай і випий зі мною.

З горішньої койки схилилось обличчя. Воно було кругле і в окулярах зі сталевою оправою.

– Не проси мене випити, коли я й так п'яний.

– Злазь додолу і випий! – загорлав Галінський.

– Ні, – долинуло зверху. – Подай мені коньяку сюди. Обличчя знову сховалося.

– Карпер уже два тижні п'яний, – сказав Галінський.

– Я перепрошую, – долинув голос із горішньої койки. – Це неправда, бо ми з тобою познайомились тільки десять днів тому.

– Хіба ти не був п'яний ці два тижні, Карпере? – запитав Нік.

– Звичайно, був, – відказав Карпер згори. – Однак Галінський не має права говорити про це.

Галінський знову штовхнув матрац ногою.

– Я беру свої слова назад, – сказав він. – Ти не п'яний.

– Не сміши людей, – пробурмотів Карпер.

– Що ти робиш, Антоне? – запитав Леон.

– Думаю про свою дівчину з Ніагара-Фолз.

– Гайда, Ніку, – мовив Леон. – Ходімо від цього кашалота.

– Це ви від неї почули, що я схожий на кашалота? – запитав Галінський. – Бо вона обізвала мене кашалотом. А знаєте, за що? Я сказав їй по-французькому: «Мадемуазель Гебі, вам нічим мене зацікавити». Випий, Ніку.

Він простягнув пляшку з коньяком, і Нік трохи ковтнув.

– А ти, Леоне?

– Не хочу. Ходімо, Ніку.

– Я заступаю на вахту опівночі, – сказав Галінський.

– Гляди не впийся, – промовив Нік.

– Я ніколи не впивався. Карпер нагорі щось буркнув.

– Що ти сказав, Карпере?

– Я благав господа покарати його.

– Я ні-іколи не впивався, – повторив Галінський і розлив півкухля коньяку.

– Покарай його, господи, – мовив Карпер. – Покарай.

– Я ні-іколи не впивався. Я ні-іколи не спав з жінкою.

– Благаю тебе, господи. Зроби праве діло. Покарай його.

– Ходімо звідси, Ніку.

Галінський подав Нікові пляшку. Той ковтнув і вийшов слідом за високим поляком.

За дверима вони чули, як Галінський кричав: «Я ні-іколи не впивався. Я ні-іколи не спав з жінкою. Я ні-іколи не брехав».

– Покарай його, – долинув тонкий Карперів голос. – Не пробачай йому цього, господи. Покарай його.

– Славні хлопці, – сказав Нік.

– Що це за Карпер? Звідки він?

– Він два роки пролежав у лікарні. Перед тим його вигнали з коледжу, а тепер повертається додому.

– Він забагато п'є.

– Карпер не дуже щасливий.

– Давай візьмемо пляшку вина й підемо спати в шлюпку.

– Давай.

Вони зупинились коло бару, й Нік купив червоного вина. Леон чекав біля стойки, височенний у своїй французькій формі. В барі була в розпалі гра в покер. Нік залюбки приєднався б, якби це не був останній вечір. Грали всі. Ілюмінатори були щільно зачинені, і в барі стояла задуха від цигаркового диму. Нік зиркнув на Леона.

– Хочеш пограти?

– Ні. Давай вип'ємо вина й поговоримо.

– Тоді треба взяти дві пляшки.

Вони вийшли з душного приміщення на палубу, несучи кожен по пляшці. Піднятися в одну з шлюпок не потребувало великих зусиль, хоча Нікові було страшно дивитися вниз на воду, коли він вибрався на шлюпбалку. Вони зручно вмостились усередині човна на рятівних поясах, притулившись спинами до поперечок. В обох було таке відчуття, що тепер вони по-справжньому опинились між морем і небом. Це не те, що хитатись на великому судні.

– Добре тут, – мовив Нік.

– Я щоночі сплю в одній із цих шлюпок.

– Я боюся, що можу ходити уві сні, – сказав Нік, відкорковуючи пляшку, – і через те ночую на палубі. – Він простягнув пляшку Леонові.

– Залиш цю собі, а мені відкоркуй другу, – промовив поляк.

– Бери цю, – відповів Нік. Він відкоркував другу пляшку і в темряві цокнувся з Леоном. Вони випили.

– У Франції можна буде дістати кращого вина, – сказав Леон.

– Я не буду в Франції.

– Я й забув. Шкода, що ми не служитимемо разом.

– З мене була б невелика користь, – мовив Нік. Він подивився униз на темну воду за бортом. Йому було лячно спускатися із шлюпбалок. – А от чи боявся б я? – сказав він.

– Ні, – відповів Леон. – Не думаю.

– Було б цікаво побачити літаки і все інше.

– Так, – промовив Леон. – Я збираюсь літати, як тільки зможу перейти в авіацію.

– Я б ніколи не зміг літати.

– Чому?

– Не знаю.

– Тобі не треба думати про страх.

– Я не думаю. Справді не думаю. Ніколи не думав. Просто я відчував себе трохи ніяково, коли ми оце з тобою залазили в шлюпку.

Леон лежав на боці, тримаючи пляшку просто над головою.

– Нам не треба думати про страх, – сказав він. – Ми не з таких.

– Карпер боїться, – мовив Нік.

– Так. Галінський казав мені.

– Через те його й відіслали назад. Ось чому він весь час п'є.

– Він не такий, як ми, – сказав Леон. – Послухай, Ніку. В тобі і в мені – в нас щось є.

– Я знаю. Тобто відчуваю це. Інших можуть убити, а мене ні. Я певен цього.

– От-от. Саме так.

– Я хотів служити в канадській армії, але мені відмовили.

– Знаю. Ти вже казав мені.

Вони випили. Нік відкинувся назад і дивився, як проти неба з димаря підіймається хмарка диму. Небо починало ясніти. Мабуть, скоро зійде місяць.

– В тебе є дівчина, Леоне?

– Ні.

– Ніякої немає?

– Ніякої.

– А в мене є, – сказав Нік.

– Ти живеш із нею?

– Ми заручені.

– Я ніколи не спав з дівчиною.

– Мені траплялося з повіями.

Леон ковтнув вина. Пляшка, яку він тримав, чорніла на тлі неба.

– Я не про це. Так і я спав. Це мені не до вподоби. Я маю на увазі цілу ніч спати з дівчиною, яку любиш.

– Моя дівчина спала б зі мною цілу ніч.

– Звісно, якщо вона тебе любить.

– Ми збираємось одружитись.