Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 57 страниц)

III

Томас Хадсон прийняв душ, старанно намилив голову й підставив її під колючі, гострі й потужні цівки води. Він був кремезний чоловік, а роздягнений здавався ще кремезнішим, ніж в одязі. Тіло його вкривала густа засмага, а волосся вицвіло від сонця і взялося смугами. Він пильно стежив, Щоб не набирати зайвої ваги, і, ставши на вагівницю, побачив: сто дев'яносто два фунти.

Треба було поплавати перед тим, як приймати душ, подумав він. Але ж я довго плавав уранці перед роботою і тепер стомлений. Ось приїдуть хлопці, будемо більше плавати. І Роджер знову тут. Це добре.

Надягши чисті шорти, стару баскську сорочку і взувши мокасини, він вийшов з дому, спустився до хвіртки в штахетнику й опинився на лискучій, вибіленій сонцем кораловій стрічці Королівського шосе.

З дощаної хатини, що стояла в затінку двох високих кокосових пальм обіч дороги, вийшов дуже прямий старий негр у чорному альпаковому піджаку та випрасуваних темних штанах і повернув на шосе поперед Хадсона. Коли негр обернувся, Хадсон побачив його гарне темношкіре обличчя.

Звідкись із-за хатини долинув дитячий голос, глузливо виспівуючи на старовинний англійський мотив:

 
Дядечко Едвард приїхав з Нассау,
Цукерок я в нього купив.
Тільки цукерку до рота узяв,
У мене живіт заболів.
 

Дядечко Едвард обернувся; його гарне обличчя в яскравому полуденному світлі було сумне й сердите.

– Я знаю тебе, – сказав він. – Я тебе не бачу, але знаю, хто ти. І розкажу про тебе констеблю.

Дитячий голос провадив далі, ще дзвінкіш і веселіш:

 
Ой Едварде,
Ой Едварде,
Сякий-такий Едварде,
Нікудишні цукерки твої!
 

– Про все скажу констеблю, – мовив дядечко Едвард. – Констебль знайде на тебе управу.

– І сьогодні в тебе нікудишні цукерки, дядечку Едварде? – гукнув невидимий хлопчисько. Він добре пильнував, щоб не показатись на очі.

– Цькують людину, – голосно промовив дядечко Едвард, простуючи далі. – Здирають з неї шати гідності й топчуть ногами. Милий боже, даруй їм, бо не відають, що чинять.

Попереду на Королівському шосе почулися ще якісь співи. Вони линули з вікон кімнат над «Понсе де Леоном» [55]55
  Бар названо на честь іспанського мореплавця Хуана Понсе де Леона, що, відкривши Флоріду, в 1512 р. вирушив на пошуки островів Біміні. (Прим. перекладача).


[Закрыть]. Кораловою дорогою туди чимдуж поспішав хлопчина-негр.

– Колотнеча там, містере Томе, – мовив він, порівнявшись із Хадсоном. – Чи як би його ще сказати. Пан з яхти викидає за вікно речі.

– Які речі, Луїсе?

– Всякі, містере Томе. Пан викидає все, що трапить під руку. Пані пробувала спинити його, то він сказав, що викине і її.

– Звідки він, той пан?

– Якийсь багатій з Півночі. Нахваляється, що може купити й продати весь острів. Та, мабуть, і недорого той острів коштуватиме, якщо він і далі все отак розкидатиме.

– А що констебль, Луїсе? Він там був?

– Ні, містере Томе, сер. Констебля ще не викликали. Але всі гадають, що час уже викликати.

– То ти при них, Луїсе? А я хотів, щоб ти наготував мені наживки на завтра.

– Не турбуйтеся, містере Томе, сер. Наживки я вам наготую. Я при них, воно-то так. Вони найняли мене, щоб їхати зранку на риболовлю, отож я й при них. Тільки ніякої риболовлі немає. Де там, сер! Хіба що вважати за риболовлю те, як цей пан шпурляє на всі боки посуд та стільці і щоразу, коли містер Боббі приносить рахунок, дере його на клапті й називає містера Боббі мерзенним грабіжником і клятим шахраєм.

– Видно, Луїсе, то таки норовистий пан.

– Ой містере Томе, такого затятого ви ще зроду не бачили. Звелів він мені співати для них. Ви знаєте, я не вмію співати так добре, як Джозі, але співаю як можу, а часом навіть і краще. Одне слово, так добре, як тільки можу. Ви ж самі знаєте, бо чули, як я співаю. Та він тільки єдину пісню хоче слухати – оту, де не треба мені, мамо, ні бобів, ні рису, ні кокосових горіхів. Знов і знов ту саму. Це стара пісня, вона мені набридла, то я й кажу йому: «Сер, я знаю нові пісні. Добрі пісні. Гарні пісні. І старих знаю ще чимало, от хоч би й про загибель Джо Джейкоба Астора на «Титанику», коли той ударився об айсберг і потонув, і, як зволите, я радо заспіваю їх вам, аніж оцю, де ні бобів, ні рису». Чемно так кажу, як годиться. Ви ж знаєте, я вмію. А він мені: «Слухай ти, чорнопикий недоумку, та я маю більше магазинів, фабрик і газет, ніж той твій Джон Джейкоб Астор мав горшків, щоб туди… – Ну, ви знаєте що. – То ось я візьму, – каже, – та й тицьну тебе головою в ті горшки, щоб ти не смів учити мене, які пісні я маю слухати». Тоді його пані каже: «Любий, навіщо так лаяти хлопця? Він гарно співає, і я залюбки послухала б і нових пісень». А пан їй відказує: «То ось тобі моє слово. Тиїх не почуєш, а вінїх не співатиме». Дивний він чоловік, містере Томе. А пані тільки й сказала: «Ой любий, як важко з тобою». Слово честі, містере Томе, то такий, що людині важче його умовити, ніж новонародженому мавпеняті запустити дизельний мотор. Ви вже даруйте, що я так розбазікався. Все це дуже мене розхвилювало. Та й пані геть засмутилась.

– Як же ти будеш з ними далі, Луїсе?

– Та ось несу для пані черепашкових перлів, – відказав хлопець.

Розмовляючи, вони спинилися в затінку пальми. Хлопець витяг з кишені чистеньку шматину, розгорнув її і показав з півдесятка блискучих рожевих перлин, зовсім не схожих на справжні: їх час від часу знаходили остров'яни, чистячи мушлі. Такий дарунок не привабив би жодної з жінок, яких знав Томас Хадсон, – окрім королеви Марії Англійської. Звичайно, Хадсон не міг вважати, що знає королеву Марію, – хіба лише з газет і кінохроніки та ще з профільних портретів у «Нью-Йоркері», – але через те, що їй подобалися багамські перли, в нього було таке відчуття, ніби він знає її краще, ніж багатьох своїх давніх знайомих. Королеві Марії подобаються ці перлини, і сьогодні острів святкує день її народження, думав він, але навряд чи вони дуже потішать жінку того пана. До того ж хто знає, чи не казала й королева Марія, що вони їй подобаються, аби тільки зробити приємність своїм підданцям на Багамських островах.

Вони рушили далі, простуючи до «Понсе де Леона», і Луїс сказав:

– Пані плакала, містере Томе. Так гірко плакала. Отож я й надумав піти до Роя і принести їй черепашкових перлин, щоб подивилася.

– Певне, вона дуже зрадіє, коли побачить їх, – мовив Хадсон. – Якщо їй подобаються черепашкові перли.

– Добре, якби зраділа. Зараз же й однесу їй.

Томас Хадсон зайшов до бару, де було прохолодно і майже темно після блиску коралової дороги, і випив джину з тоніком, присмаченого скибочкою лимонної кірки та кількома краплинами ангостури. Містер Боббі стояв за прилавком і вигляд мав страшенно сердитий. Чотири молодих негри грали в більярд, час від часу трохи піднімаючи стіл з одного боку, коли хтось хотів зробити важкий карамболь. Спів нагорі вже змовк, і в барі було дуже тихо, тільки клацали більярдні кулі. Біля стойки стовбичили два матроси з яхти, пришвартованої до причалу. Очі Томаса Хадсона звикли до присмерку в барі, там було не жарко й приємно. Згори спустився Луїс.

– Пан заснув, – сказав він. – Я залишив перлини його пані. Вона дивиться на них і плаче.

Хадсон побачив, як ті два матроси з яхти перезирнулися, але нічого не сказали. Він стояв, тримаючи в руці високу склянку з приємним гіркуватим напоєм і смакуючи перший ковток, що нагадав йому про Тангу, Момбасу і Ламу, і про все те узбережжя, і його раптом пойняла туга за Африкою, А от він засів на цьому острові, тоді як міг бути тепер в Африці. Е, до лиха, подумав він, ти ж коли завгодно можеш туди поїхати. Треба, щоб усе те жило в тобі самому, хоч де б ти був. І тут у тебе це зовсім непогано виходить.

– Томе, невже вам справді до смаку це зілля? – запитав його Боббі.

– Авжеж. Інакше я не пив би його.

– Я раз помилився пляшкою, то воно мені видалось наче хіна.

– А там є й хіна.

– Ні, люди таки схибнуті, – сказав Боббі. – Ось може чоловік дозволити собі пити все що завгодно. Має на те гроші. Йому б і пити собі на втіху, а він бере та й переводить добрячий джин, домішуючи туди якесь індійське пійло з хіною.

– Мені воно подобається. Я люблю присмак хіни з лимонною кіркою. Як на мене, ця суміш немовби розкриває у шлунку пори, чи що там іще. Мені вона любіша за будь-який інший напій із джином. Після неї я чудово себе почуваю.

– Я знаю. Ви завжди чудово себе почуваєте, коли вип'єте. А от я навпаки – препогано. Чого це не видно Роджера?

Роджер був приятель Томаса Хадсона, що придбав собі рибальську хатину далі на острові.

– Скоро має надійти. Ми сьогодні вечеряємо у Джонні Гуднера.

– І чого б ото таким людям, як ви, як Роджер Девіс і Джонні Гуднер, що стільки світу бачили, сидіти на цьому острові, – ніяк не збагну.

– Це гарний острів. Ви ж тут сидите, чи не так?

– Я сиджу, щоб заробляти собі на прожиток.

– Могли б заробляти на прожиток і в Нассау.

– К бісу Нассау. Тут веселіше. Що-що, а повеселитись на цьому острові можна добряче. Та й грошей тут дехто збив дай боже.

– Мені подобається тут жити.

– Та певне ж, – сказав Боббі. – І мені подобається. Ви це знаєте. Аби тільки був заробіток. А що, ви продаєте оті картини, які весь час малюєте?

– Останнім часом їх добре беруть.

– Подумати тільки – люди платять гроші за картини, на яких зображений дядечко Едвард. За картини, де намальовані негри у воді. Негри на березі. Негри в човнах. Ловці черепах. Ловці губок. Штормові хвилі. Водяні смерчі. Розбиті шхуни. Недобудовані шхуни. Все, що можна побачити й так. Невже їх справді купують?

– Звісно, що купують. Щороку в Нью-Йорку влаштовують виставку, а потім ті картини продають.

– З торгів?

– Ні. Комерсант, що влаштовує виставку, призначає ціну, і люди купують. Часом беруть і музеї.

– А самі ви можете їх продавати?

– Авжеж.

– Я б хотів купити смерч, – сказав Боббі. – Величезний такий, знаєте, смерч. І чорний як чорт. Чи, може, ще краще – два смерчі, як ото вони сунуть понад плесами з таким ревиськом, що заглушає все довкола. І засмоктують у себе геть усю воду, і страхають людей до смерті. А я виїхав своїм човном ловити губки і тепер не можу дати собі ради. Смерч видер просто в мене з руки глибинний окуляр і мало не засмоктав і човна. Такий смерч, що й самому богові страшно… То скільки такий коштуватиме? Я б почепив його тут-таки, в барі. Чи, може, й дома, якщо він не налякає до смерті мою стару.

– Це залежатиме від розміру картини.

– Малюйте яку вам захочеться, – велично промовив Боббі. – То така картина, що чим вона буде більша, тим краще. Намалюйте навіть три смерчі. Я колись бачив біля острова Андроса одразу три смерчі, не далі, як оце звідси до дверей. Вони здіймались аж до неба, і один засмоктав човен ловця губок, а коли той човен упав назад у море, мотор вибив дно й потонув.

– Усе залежить від того, скільки коштуватиме полотно, – сказав Томас Хадсон. – Я візьму з вас тільки за полотно.

– О боже, то добудьте щонайбільше полотно, – сказав Боббі. – Ми з вами намалюємо такі смерчі, що люди зі страху тікатимуть геть і з цього бару, і з цього бісового острова.

Його захопила велич задуму, але то був тільки початок.

– Томе, друже, а чи не змогли б ви намалювати весь, як є, ураган? Показати його в самісінькому розпалі, коли з одного боку вже відбурхало й ущухло, а з другого ще тільки зривається? Щоб усе-все там було – починаючи з негрів, прибитих бурею до стовбурів кокосових пальм, і кінчаючи вітрильниками, що їх несе просто через острів. І великий готель, що валиться додолу. І уламки, що розтинають повітря, наче стріли, і мертві пелікани, яких жене разом із скісними струменями зливи. І барометр, що впав аж на двадцять сім, і зірваний вітромір. І затоплена з верхом піщана коса, і місяць, що визирнув з-за хмар у розпалі бурі. І величезний вал, що здіймається і падає на берег, поглинаючи все живе. І знесені в море жінки, з яких вітром позривало одежу. І мертві негри, яких гойдає на хвилях і підкидає в повітря…

– Потрібне страшенно велике полотно, – сказав Хадсон.

– К бісу полотно! – вигукнув Боббі. – Я роздобуду найбільший грот зі шхуни. Ми намалюємо найвеличнішу в світі картину, хай йому чорт, і навіки уславимося в історії. Чого варті всі оті ваші жалюгідні буденні образки!

– Почну я із смерчів, – сказав Томас Хадсон.

– Хай так, – погодився Боббі, хоч як йому жаль було відступатись від свого великого задуму. – У цьому є сенс. Але, слово честі, знаючи світ, як оце ви і я, та ще маючи ваш хист, ми з вами таких картин понамальовували б, що куди.

– Завтра ж беруся до смерчів.

– Ну гаразд, – сказав Боббі. – Нехай це буде початок. Але, слово честі, треба нам з вами намалювати й отой ураган. А чи малював хто коли-небудь загибель «Титаника»?

– Велику картину – ні.

– Ми могли б намалювати й це. Такі речі завжди полонили мою увагу. Зобразити б так, щоб відчутно було крижаний холод айсберга, коли він подався назад після зіткнення. І щоб усе оповивав густий туман. Змалювати все до найменших деталей. І отого чоловіка, що заліз у човен із жінками, твердячи, ніби він яхтсмен і хоче допомогти їм. Як він пхається в човен, наступаючи просто на жінок, а сам здоровенний мов бугай. Мені він уявляється схожим на того типа, що спить у нас нагорі. А чом би вам не піднятися туди й не замалювати його сонного, щоб потім уставити в картину?

– Як на мене, нам краще все-таки почати із смерчів.

– Томе, я хочу зробити з вас великогохудожника, – сказав Боббі. – Облиште ви оте своє школярство. Ви ж просто марнуєте себе. Ось подумайте, ще й півгодини не минуло, як ми з вами накреслили три картини, а я ж і не напружив як слід своєї уяви. А що ви малювали досі? Негра, що витяг на берег черепаху. Навіть не зелену, а звичайнісіньку морську черепаху. Або ж двох негрів у човні, що перебирають купу лангустів. Ні, друже, марнуєте ви своє життя!

Він замовк і, витягши з-під стойки пляшку, швидко ковтнув з неї.

– Це до рахунку не береться, – мовив він. – Ви нічого не бачили. Слухайте, Томе, це ж три чудові картини. Великі картини. Величні картини. Гідні висіти в Кришталевому палаці поряд із шедеврами всіх часів. Ну, перша, то, звісно, ні – їй бракує величі. Але ж ми навіть не почали. Та й хіба ми не можемо намалювати ще одну на довершення всього? Що ви про це скажете? – І він швидко ковтнув з пляшки.

– Про що?

Боббі перехилився через стойку, щоб ніхто інший його не почув.

– Не здумайте відмовлятися від цієї картини, – сказав він. – Хай вас не лякає її величність. Треба мати широке бачення, Томе. Ми можемо намалювати кінець світу. —Він трохи помовчав. – У повному розпалі.

– Чортівня, – мовив Томас Хадсон.

– Ні. Чортівня – то вже потім. А тут пекло тільки-но розверзається. Трясуни качаються по підлозі у своїй капличці на горі й репетують усі разом незнаними говірками. А чорт настромлює їх на вила й кидає на віз. Вони верещать, стогнуть і волають до Єгови. Скрізь попростягалися долілиць негри, а довкола них і просто по їхніх тілах повзають мурени, лангусти й морські павуки. А трохи далі – велике провалля, і чорти тягнуть туди і негрів, і слуг божих, і трясунів, і всіх, хто трапиться, й ті зникають з очей. Вода навколо острова дедалі піднімається, і в ній шастають які тільки є акули – й тупорилі, й макрельні, й тигрові, й пилконосі, – і пожирають тих, що пробують рятуватися плавом від чортячих вил і від отого чорного провалля, з якого йде пара. П'яниці востаннє припадають до пляшок і відбиваються ними від чортів. Та чорти раз у раз наштрикують їх на вила, а як ні, то їх змиває хвилями в море, де на них чатують акули, а далі від берега кружляють уже й кашалоти, й кити-людожери, й усілякі інші морські страховиська. На самому вершечку острова збилися докупи собаки й коти, та чорти наштрикують на вила і їх; собаки куляться і скавучать, а коти задкують і дряпають чортів пазурами, і шерсть на них стовбурчиться, і врешті вони стрибають у море й чимдуж пливуть геть. Час від часу на котрогось нападає акула, і видно, як той кіт поринає під воду. Та здебільшого їм щастить урятуватися.

Тим часом із провалля вже пашить ядучим жаром, і тепер чорти тягнуть туди людей волоком, бо поламали свої вила на слугах божих. А ми з вами стоїмо посередині і незворушно все те споглядаємо. Ви щось собі занотовуєте, а я раз у раз закроплююся з пляшки і вам теж даю закропитися. Час від часу котрийсь чорт, зовсім упрівши від тяжкої праці, тягне повз нас якогось дебелого патера, а той щосили чіпляється пальцями за пісок, волаючи до бога, і чорт каже нам: «Даруйте, містере Томе. Даруйте, містере Боббі. Ну й роботи ж у нас сьогодні!» Потім, коли він, спітнілий і закіптюжений, повертається по нового слугу божого, я пропоную і йому ковтнути з пляшки, але він одказує: «Ні, дякую, містере Боббі. Я ніколи не п'ю на роботі».

Це може бути достобіса сильна картина, Томе, якщо нам пощастить надати їй належної сили та величі.

– Гадаю, на сьогодні вже цілком досить накреслень.

– Атож, мабуть, ваша правда, – сказав Боббі. —До того ж від цих накреслень мене бере спрага.

– Був колись такий Босх, у нього ця картина вийшла б судово.

– Це не той, що винайшов магнето?

– Ні. Ієронім Босх. Дуже давній митець. І дуже добрий. А ще Пітер Брейгель малював таке.

– Теж давній?

– Дуже давній. І теж дуже добрий. Вам він сподобався б.

– К бісу давніх, – сказав Боббі. – Куди їм до нас братися. До того ж кінець світу ще не настав, то де їм, у біса, знати про нього більше за нас?

– Перевершити їх – нелегка річ.

– Не вірю жодному слову, що ви оце кажете, – мовив Боббі. – Ми з вами маємо таку картину, що після неї на їхні ніхто б і не глянув.

– А як би його випити ще скляночку?

– Авжеж, хай йому чорт. Я зовсім забув, що ми в барі. Боже, благослови королеву. І який сьогодні день, ми з вами, Томе, забули. Тож вип'ємо за її здоров'я, я вас частую.

Він налив собі чарку рому, тоді подав Хадсонові пляшку жовтого джину, тарілку з лимонами, ніж і пляшку індійського тоніку.

– Колотіть самі своє бісове питво. У мене з душі верне від цього зілля.

Томас Хадсон змішав коктейль, додав до нього кілька крапель з пляшечки, крізь корок якої було простромлене чаїне перо, і підняв свою склянку. Тоді подивився на другий кінець стойки.

– А ви що п'єте? – запитав він матросів. – Як зветься, можете сказати?

– «Собача голова», – відповів один.

– Авжеж, «Собача голова», – підтвердив Боббі й, діставши з льоду дві пляшки холодного пива, подав їм. – А от склянок нема. Були тут п'янюги, що цілий день шпурлялися склянками. Ну, всі мають що випити? За королеву, панове. Не думаю, що її дуже цікавить цей острів, і не Певен, що їй так уже тут сподобалось. Але випиймо за королеву, панове. Хай благословить її бог.

Усі випили за здоров'я королеви.

– Напевне, вона чудова жінка, – сказав Боббі. – Але як на мене, то надто бундючна. Мені завжди була більше до душі королева Александра. Мила жінка. Проте день народження королеви ми вшануємо як годиться. Острів наш невеликий, та патріотів на ньому не бракує. Один з тутешніх жителів воював у минулій війні, і йому відірвало руку. Хіба можна бути більшим патріотом?

– Чий, він каже, день народження? – спитав один матрос другого.

– Королеви Марії Англійської, – відказав Боббі. – Матері теперішнього короля-імператора.

– Це не та, чиїм ім'ям названо корабель? – запитав другий моряк.

– Томе, – сказав Боббі, – другий тост ми з вами вип'ємо самі.

IV

Уже споночіло, і над островом повівав легкий бриз, розганяючи москітів та піщаних бліх. Усі судна давно повернулися в гавань і, піднявши утлегарі перед вузьким проходом, так і стояли тепер пришвартовані до трьох причалів, що тяглися від берега. Приплив швидко відкочувався, і ліхтарі суден відбивались у зеленавій проти світла воді, а вона відпливала так швидко, що аж вирувала навколо причалів і за кормою великого катера, на палубі якого вони сиділи.

У воді за бортом, там, де світло, відбиваючись від обшивки катера, сягало нефарбованих паль, і на тлі чорної пітьми під причалом темними колами вирізнялися старі автомобільні шини, що правили за кранці, стояла, тримаючись проти відпливу, зграйка сарганів, приваблених світлом. Вузькі й довгі, так само зеленаві, як і вода, вони не шукали поживи, не заводили гри, а, ледь ворушачи хвостами, тримались на місці, заворожені світлом.

Катер Джонні Гуднера «Нарвал», де Томас Хадсон і Джонні чекали на Роджера Девіса, стояв носом проти відпливу, а позад нього, біля того ж таки причалу, корма до корми була пришвартована яхта, власник якої цілий день розважався в барі у Боббі. Джонні Гуднер сидів на стільчику на кормі, поклавши ноги на другий стільчик, і тримав у правій руці склянку «Тома Коллінза», а в лівій – довгий зелений стручок мексіканського перцю.

– Чудово, – сказав він. – Одкушуєш малесенький шматочок, і в роті починає вогнем пекти, а тоді охолоджуєш його оцим.

Він одкусив перший шматочок, проковтнув, видихнув «х-х-ху!», згорнувши трубочкою язик, а тоді на добру хвилину припав до високої склянки. Його повна нижня губа облизнула тонку верхню, і він усміхнувся самими сірими очима. Кутики рота в нього були загнуті догори, так що здавалося, ніби він от-от усміхнеться або щойно всміхнувся, але загалом рот мало що говорив про нього, коли не брати до уваги типово ірландської верхньої губи. Дивитися треба було на очі. Зростом і будовою Джонні скидався на трохи обважнілого боксера середньої ваги, проте вигляд мав цілком спортивний, навіть простягтись отак вільно на стільцях, – бо коли б він утратив форму, в такій позі це одразу впало б у око. Обличчя його було темне від засмаги, а лущились тільки ніс і чоло, що ставало вищим у міру того, як рідшала чуприна. На підборідді виднів шрам, що міг би видатись за ямочку, якби його посунути трохи ближче до середини, а перенісся було помітно приплюснуте. Не можна сказати, що весь ніс був плескатий. Просто він мав такий вигляд, наче його робив новочасний скульптор, висікаючи одразу з каменю, і зняв тут ледь-ледь більше, ніж належало.

– Томе, безпутнику, що ви робили стільки часу?

– Працював, і дуже сумлінно.

– Це на вас схоже, – сказав Джонні й одкусив ще шматочок перцю. То була зовсім зів'яла, поморщена перчина, завдовжки дюймів із шість. – Тільки перший раз пече, – мовив він. – Так само, як і кохання.

– Де в чорта. Перець щоразу пече.

– А кохання?

– К бісу кохання, – відказав Том Хадсон.

– Який настрій! Які слова! Кого ви з себе вдаєте? Бідолашну вівцю, яку силоміць держать на цьому острові?

– Тут не держать овець, Джонні.

– Ну, то краба, що попався в сіть, – сказав Джонні. – Нам Зовсім ні до чого, щоб ви стали жертвою або чимось там іще. Покуштуйте-но краще одну з цих перчин.

– Я вже куштував, – одказав Томас Хадсон.

– Та знаю я все про вас, – сказав Джонні. – Своїм блискучим минулим мене не здивуєте. Може, ви просто все вигадали. Чи, може, ви той, що перший привіз їх до Патагонії верхи на яках. Але я людина нової доби. Слухайте, Томмі. Я їв мексиканський перець, начинений лососиною. Начинений морським окунем. Начинений чілійською скумбрією. Начинений грудинкою мексиканської горлиці. Начинений індичатиною і кротовим м'язом. Його начиняють чим завгодно, а я купую. І почуваюся при цьому таким собі бісовим можновладцем. Але все те витівки. А найкраще – отака довга, прив'яла, нічим не начинена й неапетитна на вигляд перчина з підливою із підсмаженого борошна. Ох ти ж чортяка!.. – Він знову хукнув крізь згорнутий трубочкою язик. – Цього разу я тебе таки перебрав.

І Джонні надовго припав до склянки з «Томом Коллінзом».

– Вона дає мені законний привід хильнути, – пояснив він по тому. – Мушу охолоджувати обпеченого рота, хай йому чорт. А ви чогось вип'єте?

– Хіба ще трохи джину з тоніком.

– Бой! – гукнув Джонні. – Ще склянку джину з тоніком для бвани [56]56
  Хазяїн, пан (мовою суахілі).


[Закрыть].

Фред, один з хлопців-остров'ян, що їх капітан катера найняв для Джонні, приніс повну склянку.

– Прошу, містере Томе.

– Дякую, Фреде, – сказав Томас Хадсон. – За королеву, хай благословить її господь.

Вони випили.

– А де це наш старий бахуряка?

– Вдома. Скоро з'явиться.

Джонні пожував ще трохи перцю, допив усе, що було в склянці, й запитав:

– Ну, а як воно насправді, друже?

– Все гаразд, – відказав Томас Хадсон. – Я навчився непогано жити сам-один і працюю як віл.

– Вам тут подобається? Я маю на увазі – жити постійно.

– Так. Набридло вже тинятися по світу із своїми думками. Краще сидіти з ними тут. Мені тут справді непогано живеться, Джонні. Зовсім непогано.

– Тут добре жити, – сказав Джонні. – Добре для такого, як ви, що має якесь там внутрішнє життя. А мені, який то ганяється за отим-от самим, то тікає від нього, ні біса тут не світить. А чи правда, що наш Роджер пристав до червоних?

– То про це вже пішов поголос?

– Я дещо чув на Західному узбережжі.

– Що там за історія з ним сталася?

– Усього я не знаю. Але історія досить прикра.

– Справді прикра?

– Вони там судять про все по-своєму. Якщо ви маєте на думці дівчаток, то ні. А втім, клімат там такий, і свіжа городина, і все інше, що й вони виганяються незгірше за отих їхніх футболістів. Якась п'ятнадцятирічна шмаркачка виглядає на всі двадцять чотири. А в двадцять чотири вона вже справжня Мей Уїтті. Якщо не маєш бажання женитися, то треба добре дивитись на їхні зуби. Хоч, зрештою, і по зубах ні біса не визначиш. І всі вони мають маму, тата чи обох разом, і всі хочуть. То, звісно, той-таки клімат надає їм охоти. А ти на свою біду, буває, розпалишся, то де вже там питати, чи є в неї шоферські права чи картка соціального забезпечення. Як на мене, щодо них слід би брати до уваги не вік, а зріст, вагу і взагалі на що вони здатні. Якщо судити лише за віком, то виходить надто несправедливо. Хоч з якого боку на це глянь. У жодному виді спорту дочасний розвиток не є перешкодою. Навіть навпаки. Допускали б їх по розряду початківців – оце було б по-чесному. Так само, як на перегонах. Одного разу я мав добрячу халепу з тими дівчатками. Але Роджер попався не на цьому.

– А на чому ж я попався? – запитав Роджер Девіс.

Він ще раніш безгучно скочив з причалу на палубу в своїх м'яких капцях на мотузяній підошві і тепер стояв, непомірно великий, у плетеній спортивній сорочці, на три розміри більшій, ніж треба, та облиплих старих бавовняних штанях.

– Привіт, – озвався Джонні. – А я й не чув, як ви подзвонили. Я саме казав Томові: не знаю, мовляв, на чому вас підловили, але не на зведенні неповнолітньої.

– От і добре, – мовив Роджер. – І годі про це.

– Ви мені не наказуйте, – відрубав Джонні.

– Я не наказую, – мовив Роджер. – Я чемно прошу. У вас на судні дають щось випити? – Він поглянув на яхту, що стояла кормою до них. – А це хто?

– Ті, що були сьогодні в «Понсе». Не чули?

– Он як, – сказав Роджер. – Ну що ж, треба все-таки випити, дарма що вони подали нам поганий приклад.

– Бой! – гукнув Джонні. З каюти вийшов Фред.

– Слухаю, сер, – сказав він.

– Запитай, чого зболять ці джентльмени.

– Слухаю вас, панове, – мовив Фред.

– Я питиму те саме, що й містер Том, – сказав Роджер. – Він мій порадник і вихователь.

– Чи багато цього літа в таборі хлопців? – спитав Джонні.

– Поки що всього два, – відказав Роджер. – Я з моїм вихователем.

– Я і мій вихователь, – поправив його Джонні. – І як ви, в біса, книжки пишете?

– Я завжди можу когось найняти, щоб виправляв помилки.

– Або й безплатно знайти, – сказав Джонні. – Я оце розмовляв тут з вашим вихователем. Він каже, що йому тут добре живеться. І що він пристав до цього берега назавжди.

– Вам би слід побачити, як тут що, – мовив Хадсон до Джонні. – Часом він одпускає мене піти випити.

– А як щодо жінок?

– Жінок немає.

– Що ж ви, хлопці, робите?

– Та от цілий день сьогодні оце й роблю.

– Але ж ви давно вже тут. Що робили раніш?

– Купались, їли, пили… Том працює; читаємо, розмовляємо, читаємо, рибалимо, знову рибалимо, купаємось, п'ємо, спимо…

– І все без жінок?

– А без жінок.

– Не до вподоби мені це. Якесь нездорове життя. Ви курите багато опіуму, хлопці?

– Як, Томе? – спитав Роджер.

– Тілький добірний, – сказав Томас Хадсон.

– А марихуани багато вирощуєте?

– Щось вирощуємо, Томе? – спитав Роджер.

– Поганий був рік, – сказав Хадсон. – Дощі занапастили к бісу весь урожай.

– В усьому цьому є щось нездорове. – Джонні випив. – Єдина втіха – що ви ще п'єте. А може, ви, хлопці, вдалися до релігії? Чи не прийняв Том якоїсь віри?

– Як, Томе? – спитав Роджер.

– Взаємини з богом без істотних змін, – відказав Томас Хадсон.

– Щирі?

– Ми люди терпимі, – сказав Хадсон. – Вправляйтеся собі в якій хочете вірі. На острові є бейсбольний майданчик, отам і можете вправлятися.

– Нехай той ваш бог стане проти мене з биткою, то я йому так загилю верхом межи очі…

– Роджере, – докірливо мовив Джонні. – Уже ж вечір. Чи ви не бачили, як смерклося, посутеніло, а тоді й споночіло? А ще письменник. Не годиться зневажливо говорити про Всевишнього потемки. А може, він стоїть оце позад нас і заміряється своєю биткою.

– І на відбій вийде, закладаюся, – підхопив Роджер. – Останнім часом я бачив, як він відбиває.

– Атож, сер, – сказав Джонні. – Як відіб'є вашого верхового, аж вам в очах потемніє. Я теж знаю, як він б'є.

– Еге ж, мабуть, що знаєте, – погодився Роджер. – І Том знає, і я. Та я все ж таки спробую пробити йому верхом.

– Облишмо ці богословські дебати, – сказав Джонні. – Краще нехай нам дадуть їсти.

– А що – той стариган, який водить цю лайбу по морях, ще здатен куховарити? – запитав Томас Хадсон.

– Сьогодні в нас тушкована риба, – відказав Джонні. – І кулики з жовтим рисом. Золотисті кулики.

– Так говорите, наче якийсь бісів оздоблювач, – сказав Том. – Немає на них ніякого золота о цій порі року. А де ви вполювали тих куликів?

– На Південному, коли пристали скупатися. Я двічі підманював табунець і бив їх на льоту. Маємо по два на душу.

Був гарний вечір, і, попоївши, вони сиділи на кормі, пили каву й курили сигари; до них приєдналося ще двоє з іншого катера, з гітарою та банджо, обидва непроторенні гультяї, а на темному причалі зібралися негри, і там раз по раз лунали співи. Кілька негрів заводили пісню, тоді Фред Вілсон, той, що з гітарою, починав підспівувати, а Френк Харт бренькав на банджо. Томас Хадсон співати не вмів, отож сидів, відхилившись на стільці, і слухав.

Тим часом у Боббі гульбище було в розпалі, і яскраве світло, що линуло з відчинених дверей бару, відбивалося у воді. Відплив ще тривав, і там, де на воду падало світло, раз по раз викидалася риба. Здебільшого сірі окуні, – відзначив подумки Том, – хапають кинуту на принаду риб'ячу дрібноту, яку односить відпливом. Кілька хлопчаків-негрів ловили на жилку без вудлища, і було чути, як вони розмовляють і тихо лаються, коли риба зривається з гачка, а подеколи – як хляпають на дошки причалу зловлені окуні. Окуні були великі, хлопці ловили їх на м'якуш марліна, якого ще вдень привезли рибалки на одному з катерів і тоді ж таки почепили на гак, сфотографували, зважили й розчинили.