Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 57 страниц)

II

Він і далі лежав на березі, дивлячись на смугу прибою, і на той час, як побачив Ару та Генрі, що простували до нього, уже все добре обміркував. А вгледівши їх, знову перевів погляд на море. Він і раніше намагався не думати про справу, дати перепочинок нервам, але нічого з того не вийшло. То ось хоч зараз, доки вони підійдуть, полежить спокійно і не думатиме ні про що, крім моря, яке б'ється об риф. Та часу на це вже не було.

– Ти щось знайшов? – спитав він Ару, що сів біля сірої деревини. Генрі сів поруч нього.

– Знайшов одного. Молодий хлопець. Убитий.

– Німець, це точно, – докинув Генрі. – Лежить обличчям у пісок, в самих шортах, волосся біляве, дуже довге й вигоріле від сонця.

– Куди йому стріляли?

– В поперек і в потилицю, – відповів Ара. – Rematado [177]177
  Добили (ісп.).


[Закрыть]. Ось кулі. Я відмив їх.

– Еге ж, – мовив Томас Хадсон. – І я маю чотири такі самі.

– Це дев'ятиміліметрові до «люгера», так? – спитав Генрі. – Той самий калібр, що наш тридцять вісім.

– Оці з чорними кінчиками – до автомата, – сказав Томас Хадсон. – Дякую, докторе, за те, що витягли їх.

– Завжди до ваших послуг, – мовив Ара. – Та, що пробила потилицю, вийшла навиліт, і я знайшов її в піску. А другу Генрі вирізав.

– Нічого страшного, – озвався Генрі. – Вітер і сонце його наче б підсушили. Однаково що пиріг різати. Зовсім не такий, як оті перші. Чому вони вбили його, Томе?

– Не знаю.

– А як ти гадаєш? – спитав Ара. – Вони спинилися тут для ремонту?

– Ні. Свій підводний човен вони втратили.

– Так, – погодився Ара. – Тим-то й забрали звідси шхуни.

– Але чому вбито цього моряка? – запитав Генрі. – Ти вже даруй мені, Томе, якщо я не дуже тямовитий. Але ти ж знаєш, я ладен зробити все, що можу, і дуже радий, що ми їх нарешті накрили.

– Ми їх ще не накрили, – сказав Томас Хадсон. – Але слід ухопили таки з біса добрячий.

– І все-таки, хто й навіщо вбив цього моряка?

– Родинні чвари, – мовив Томас Хадсон. – Чи ти бачив коли, щоб людині стріляли в поперек з любові до неї? А вже отой постріл у потилицю, хоч би хто там його зробив, то було справді добре діло.

– Можливо, їх було двоє, – сказав Ара.

– А гільзи ти знайшов?

– Ні, – відповів Ара. – Я шукав скрізь, де вони мали б бути. Навіть якщо стріляли з автомата, вони не могли залетіти далі.

– Може, це був той самий обачний мерзотник, що повизбирував гільзи й там.

– Куди вони могли податися? – спитав Ара. – Куди можна дістатись на таких шхунах?

– Їм одна дорога – на південь, – відказав Томас Хадсон. – Ти ж добре знаєш, що на північ їм не можна.

– А ми куди?

– Я намагаюся розгадати, що вони намислили, – сказав Томас Хадсон. – Але в мене обмаль фактів.

– Є трупи, є зниклі шхуни, – мовив Генрі. – А далі ти сам розважиш, Томе.

– Ще ми знаємо, яка в них зброя, а от де вони залишили свій підводний човен і скільки їх? Поклади це, додай те, що минулої ночі ми не змогли зв'язатися з Гуантанамо, і те, скільки є острівців на південь звідси, і те, коли ми востаннє заправлялися пальним. Додай сюди ще Пітерса, перемішай усе і подавай на стіл.

– Усе буде гаразд, Томе.

– Авжеж, – мовив Томас Хадсон. – Гаразд і негаразд у нашому ділі однаково що близнята.

– Але ж ти віриш, що ми їх усе-таки застукаємо?

– Безумовно, – відказав Томас Хадсон. – А тепер іди посигналь Віллі, щоб кермував сюди. Треба одвезти на катер його здобич, і нехай Антоніо готує обід. Сьогодні їстимем юшку. Аро, ти за три години маєш навозити якнайбільше води. Скажи Антоніо, щоб добре перевірив мотори. Я хочу знятися звідси ще завидна. Більш на острові нічого немає? Ні свиней, ні птиці?

– Ні, – відказав Ара. – Вони все забрали.

– Коли так, то доведеться їм усе це швидко з'їсти, бо годувати тварин немає чим і льоду теж нема. Але це німці, вони винахідливі, о цій порі року і черепах наловлять. Гадаю, ми застукаємо їх на Лобосі. Логіка підказує, що вони мають податися на Лобос. Нехай Віллі напакує скойками льодовник, а води візьмемо тільки до найближчого острова. – Він помовчав, про щось міркуючи. – Ні, перепрошую. Я не подумав. Воду возіть до заходу сонця, а знімемося з якоря, коли зійде місяць. Ми втратимо три години, зате потім вигадаємо шість.

– Ти куштував воду? – спитав Ара.

– Так, – сказав він. – Вода чиста, добра. Ти мав рацію.

– Дякую, – мовив Ара. – Ну, я піду гукну Віллі. А то він уже надто довго пірнає.

– Томе, – обізвався Генрі. – А мені лишитися тут з тобою, чи носити воду, чи що?

– Носи воду, доки геть стомишся, а тоді трохи поспи. Вночі стоятимеш зі мною на містку.

– Привезти тобі сорочку чи светр? – спитав Генрі.

– Привези сорочку й одну з отих найтонших ковдр, – сказав Томас Хадсон. – Зараз я можу спати й так: сонце гріє, пісок сухий. Але потім на вітрі стане холоднувато.

– Який тут чудовий пісок, правда ж? Ніколи не бачив такого сухого й м'якенького, наче борошно.

– Вітер за багато років намолов.

– Ми зловимо їх, Томмі?

– Ну звісно, – відказав Томас Хадсон. – Можеш не сумніватися.

– Ти пробач мені, будь ласка, що я часом такий дурний, – мовив Генрі.

– Це тобі пробачено ще від народження, – сказав Томас Хадсон. – Ти дуже хоробрий хлопець, Генрі, і я люблю тебе й довіряю тобі. І зовсім ти не дурний.

– Ти справді гадаєш, що буде бій?

– Не гадаю, а знаю. Але ти про це не думай. Думай про дрібниці. Про все те, що ти маєш зробити, й про те, як нам згаяти час, доки почнеться бій. А про бій думатиму я.

– Я постараюся виконати свій обов'язок як тільки зможу, – мовив Генрі. – От якби ще все це прорепетирувати, щоб я краще засвоїв свою роль.

– Ти й так усе добре зробиш, – сказав Томас Хадсон. – Тепер ми вже нізащо свого не пропустимо.

– Ми так довго цього чекали, – мовив Генрі.

– Чекати завжди довго, – відказав Томас Хадсон. – А найдовше – коли когось вистежуєш.

– Ти поспав би хоч трохи, – сказав Генрі. – Останнім часом ти зовсім не спиш.

– Посплю, – мовив Томас Хадсон.

– Як по-твоєму, Томе, де вони залишили свій підводний човен? – спитав Ара.

– Вони забрали звідси шхуни й повбивали тутешніх людей десь, скажімо, із тиждень тому. Отже, це напевне екіпаж того підводного човна, про який повідомляли з Камагуея. Але перш ніж покинути судно, вони мали підійти зовсім близько до цього берега. За такого вітру гумовим човном приплисти вони не могли.

– Тоді вони залишили його десь недалеко на схід звідси.

– Напевне. І коли він затонув, їх стало видно як на долоні.

– А до дому ж їм ой як далеко, – зауважив Генрі.

– Тепер буде ще далі, – докинув Ара.

– Дивні вони люди, ці німці, – промовив Томас Хадсон. – Загалом вони хоробрі, а є серед них і просто-таки чудові хлопці. Аж ось раптом маєш і отаку сволоту.

– Треба, мабуть, іти робити діло, – сказав Ара. – Поговорити можна і вночі на вахті, щоб сон не брав. А ти відпочинь, Томе.

– Поспи, – докинув Генрі.

– Відпочити – це все одно що поспати.

– Ні, не все одно, – заперечив Ара. – Тобі треба поспати.

– Постараюся заснути, – сказав Томас Хадсон. Та коли вони пішли, заснути не зміг.

І навіщо їм було скоїти тут таку мерзоту? – думав він. Ми ж їх однаково накриємо. Єдине, що могли зробити тутешні люди, це сказати нам, скільки їх і як вони озброєні. Та, певне, з їхнього погляду й цього було досить, щоб убити всіх, хто тут жив. Тим більше, що перед ними були всього-на-всього негри. Але все це говорить нам дещо й про них. Коли вже вони вчинили таке вбивство, то, як видно, мали певний план і сподівалися, що їх підберуть. І, як видно, той план викликав суперечку, бо інакше вони не вбили б свого товариша. А втім, убити його могли й з будь-якої іншої причини. Може, саме він пустив човен під воду, коли той ще міг плисти на поверхні і в них залишався шанс дістатися додому.

То який же може бути висновок? – подумав він. Звісно, покладатися на це припущення не можна. Але якщо так і було, то це означає, що підводний човен затонув недалеко від берега і затонув швидко. І тоді вони не встигли взяти з собою майже нічого. А може, той хлопець і не винен, може, його звинуватили даремно.

І ще ти не знаєш, скільки в них шхун, бо цілком можливо, що одна або й дві з тих, які були на острові, ще раніше пішли ловити черепах. Отож тобі не залишається нічого іншого, як сушити собі голову й оглядати всі навколишні острівці.

А що, як вони перетнули Стару Багамську протоку й прибилися до кубинського узбережжя? Ну звісно, подумав він. Як ти не згадав про це раніш? Це ж для них найкраща можливість. Якщо вони так і зробили, то можуть дістатися додому першим-ліпшим іспанським судном, що відпливає з Гавани. Щоправда, в Кінгстоні є контрольний пункт. Але все одно це найреальніший шанс, і ти сам знаєш, що багато хто щасливо обминув перевірку. І треба ж було тому бісовому Пітерсові саме тепер втратити зв'язок. Нам дали чудову велику рацію, а він з нею не впорався. Навіть не уявляю собі, як він міг її роздовбати. Але вчора вночі ми так і не змогли в свою годину зв'язатися з Гуантанамо, а якщо не зв'яжемося й сьогодні, то залишимось при власному інтересі. Ну й біс із ним, подумав він. При власному інтересі – то ще не найгірше. А тепер спи, звелів він сам собі. Це найрозумніше, що ти можеш зараз зробити.

Він посовав плечима по піску і заснув під гуркіт прибою, що накочувався на риф.

III

Томас Хадсон спав, і йому снилося, що його син Том не загинув, і що два молодші хлопці теж живі, і що війна вже скінчилась. Снилося йому, що Томова мати спить з ним у ліжку, лігши просто на нього, як вона часом любила робити колись. І він відчував усе це так, наче воно було насправді: і її ноги на своїх ногах, і все тіло, і груди, притиснуті до його грудей, і уста, що сонно ворушилися на його устах. Її пишне волосся звисало донизу, і він відчував його, важке й шовковисте, на своїх очах і щоках, а тоді відхилився від її уст, і злови з його губами, і не відпускав. Потім, не прокидаючись, намацав рукою свій «магнум-357» і легенько посунув його туди, де йому належало бути. І знову лежав під вагою її тіла, з обличчям, закритим шовковистою запоною її волосся, і легенько ритмічно погойдувався.

Саме тоді Генрі накинув на нього тонку ковдру, і Томас Хадсон промовив уві сні:

– Дякую тобі за те, що ти така тепла й ніжна і так тісно горнешся до мене. Дякую, що ти так скоро повернулась і не дуже схудла.

– От бідолаха, – сказав Генрі і дбайливо підіткнув під нього ковдру. Тоді завдав на плечі два обплетених п'ятигалонових бутлі й пішов геть.

«Я думала, ти хотів, щоб я схудла, – мовила жінка уві сні. – Ти ж сам казав, що коли я худну, то стаю наче молода кізка, і що нема нічого кращого за молоду кізку».

«Слухай, – сказав він. – Хто з нас кого голубитиме?»

«Обоє разом, – відказала вона. – Чи, може, ти хочеш по-іншому?»

«Приголуб ти мене. Я стомився».

«Ти просто ледар. Дай-но я зніму з тебе цей твій пістолет і покладу поруч. Він мені заважає».

«Поклади його біля ліжка, – сказав він. – І зроби, щоб усе стало як треба».

Коли все стало як треба, вона спитала:

«Хто ким буде: я тобою чи ти мною?»

«Ти вибирай».

«Я буду тобою».

«Я тобою бути не можу. Але спробуймо».

«Це ж усе жартома. Ти спробуй. Тільки не залишай нічого собі. Старайся віддати все, але й узяти все».

«Гаразд».

«Ну що, виходить?»

«Так, – відказав він. – Чудово».

«Тепер розумієш, як нам, жінкам?»

«Так, – сказав він. – Розумію. Віддавати легше».

«А ти ладен віддати все? Скажи, ти радий, що я повернула тобі хлопців і що вночі приходжу до тебе відьмою?»

«Так. Я дуже радий з усього. Тільки, будь ласка, проведи волоссям мені по обличчю, і дай мені свої уста, і обніми мене так міцно, щоб аж дух забило, гаразд?»

«Ну звісно. А ти мене, гаразд?»

Коли він прокинувся й торкнувся ковдри, то якусь мить ще не тямив, що все те йому тільки наснилося. Потім ліг на бік, відчув між ногами кобуру з пістолетом і все зрозумів, і та гнітюча порожнеча, яку він відчував у собі останнім часом, стала вдвічі гнітючішою, і до неї додалася нова, залишена цим сном. Він побачив, що навколо ще день, побачив шлюпку, що везла на катер воду, побачив білу піну прибою на рифі. Тоді повернувся на другий бік, загорнувся в ковдру і знову заснув, поклавши голову на руки. Коли прийшли його будити, він усе ще спав, і тепер нічого йому не снилося.

IV

Цілу ніч він простояв біля штурвала. До півночі з ним на містку був Ара, а потім Генрі. Вони йшли розбурханим морем, тримаючись бортом проти хвиль, і вести катер було, як подумав Томас Хадсон, однаково що спускатися верхи з крутої гори. Весь час униз та вниз, а подеколи й упоперек схилу. Але в морі таких гір багато, і все воно наче дуже пагориста місцевість чи крутояри.

– Поговори зі мною, – мовив він до Ари.

– Про що, Томе?

– Та про що завгодно.

– Пітерс знову не зміг зв'язатися з Гуантанамо. Він геть занапастив апарат. Отой великий, новий.

– Я знаю, – сказав Томас Хадсон, намагаючись якнайобережніше спустити катер зі схилу гори. – Він щось там спалив і тепер не може полагодити.

– Але сидить слухає, – провадив Ара. – 3 ним Віллі – щоб не дати йому заснути.

– А Віллі хто не дасть заснути?

– Той і сам не засне. Він спить не більше за тебе.

– А ти як?

– Я можу й цілу ніч не спати, коли треба. Хочеш, я стану до штурвала?

– Ні. Я не маю іншого діла.

– Томе, тобі дуже погано?

– Не знаю. А як погано може бути взагалі?

– Все одно ж нічого не зарадиш, – сказав Ара. – Може, принести тобі міх з вином?

– Ні. Принеси пляшку холодного чаю і перевір, як там Пітерс і Віллі. І взагалі все перевір.

Ара пішов униз, і Томас Хадсон лишився наодинці з ніччю й морем, і далі немовби їдучи верхи по крутоярах і не даючи коневі надто розганятися зі схилів.

На місток піднявся Генрі з пляшкою холодного чаю.

– Ну як ми тут, Томе?

– Все чудово.

– Пітерс зловив на стару рацію поліційне управління Майамі. Чути всі патрульні машини. Віллі хоче обізватися до них. Але я не дозволив.

– І добре зробив.

– Пітерс чув на УКХ якісь уривки розмови по-німецькому, але каже, що це здалеку, звідти, де вони групуються.

– Звідти б він нічого не почув.

– Ну й весела ж нічка сьогодні, Томе.

– Не така вже й весела.

– Ну, не знаю. Я просто так сказав. Визнач мені курс, і я стану замість тебе, а ти піди вниз.

– Пітерс записав це в журнал?

– Авжеж.

– Скажи Хуанові, хай дасть мені наші координати, а Пітерс хай запише їх у журнал. Коли було чути тих сучих синів?

– Саме коли я йшов сюди.

– Скажи Хуанові, щоб швидше дав координати й щоб їх одразу ж записали.

– Гаразд, Томе.

– Як там решта коміків?

– Сплять. І Хіль спить.

– Гримни там добре, щоб Пітерс записав координати. – Тобі це так потрібно?

– Та вже хто-хто, а я добре знаю, де ми в біса є.

– Гаразд, Томе, – сказав Генрі. – Ти тільки не сердься. Генрі повернувся на місток, але Томас Хадсон не мав охоти розмовляти, і Генрі мовчки стояв поруч нього, намагаючись міцно триматися на ногах. Десь за годину він обізвався:

– Маяк, Томе. Градусів за двадцять праворуч від курсу.

– Правильно.

Коли вони вийшли на траверз маяка, він змінив курс, і катер повернув кормою до відкритого моря.

– Тепер піде прямо, наче кінь до ясел, – мовив він до Генрі. – Ми уже в протоці. Збуди Хуана, хай теж іде сюди, і пильнуйте мені добре. Маяк ти мав побачити раніш.

– Даруй, Томе. Зараз покличу Хуана. А чи не виставити нам вахту на чотири боки?

– Доки не розвидніє, не треба, – відповів Томас Хадсон. – Я скажу коли.

А може, вони подались навпростець через мілини, думав він. Та ні, навряд. Вночі вони побоялися б, та й удень підводники мілин не полюбляють. Вони мали повернути там, де повернув я. А тоді піти собі спокійнісінько тим самим курсом, на який оце виходимо й ми, і кермувати на найвище місце кубинського узбережжя. До жодного порту вони, звісно, не підуть, отож плистимуть просто за вітром. Конфітес теж обминуть, бо знають, що там радіостанція. Але їм треба якось добувати харч, і прісну воду теж. Якщо логічно міркувати, то їм найкраще було б по змозі наблизитись до Гавани, пристати до берега десь поблизу Бакуранао й звідти пробиратися суходолом. Я пошлю з Конфітеса радіограму. Запитувати їх, як діяти, не стану. Якщо полковника не буде на місці, це нас тільки затримає. Просто повідомлю, в чому річ і що я вирішив робити. А він нехай собі міркує. Тим часом Гуантанамо міркуватиме собі, Камагуей собі, Ла-Фе собі, ФБР собі, і, може, за тиждень до чогось і доміркуються.

Під три чорти, подумав він. За цей тиждень я й сам їх накрию. Треба ж їм спинятися, щоб набрати води й з'їсти живність, яку вони мають, поки вона не передохла з голоду. Найімовірніше, що вони пливуть тільки поночі, а завидна десь стоять. Так підказує здоровий глузд. І я на їхньому місці чинив би так само. А ти спробуй поставити себе на місце отого інтелігентного німецького моряка, командира підводного човна, й дати собі раду з усіма проблемами, що виникли перед ним. Еге ж, проблем йому не позичати, подумав Томас Хадсон. А найгостріша проблема – це ми, хоч він про нас ще й гадки не має. На вигляд ми не являємо для нього ніякої небезпеки. На вигляд ми цілком тихі та мирні.

Тільки не треба жадати крові, сказав він собі. Усе те, що має бути, однаково нічого тобі не поверне. Отож мізкуй добре й радій, що маєш своє діло й надійних людей, з якими ти його робиш.

– Хуане, – мовив він. – Щось видно, друже?

– Нічого, тільки триклятий океан.

– А ви, панове, щось бачите?

– Те саме трикляте нічого, – озвався Хіль.

– Моє трикляте черево бачить каву, – сказав Ара. – Але до неї ще дуже далеко.

– Я бачу землю, – мовив Генрі. Він тільки-но помітив на обрії невиразну довгасту пляму – наче хтось мазнув по світанковому небу пальцем, вмоченим у водянисте чорнило.

– То мис за Романо, – сказав Томас Хадсон. – Дякую, Генрі. А тепер ви, коміки, катайте пити каву й пришліть сюди ще чотирьох сміливців, нехай і вони побачать всілякі дива.

– А ти не хочеш кави, Томе? – спитав Ара.

– Ні, я вип'ю чаю, коли буде готовий.

– Ми ж тільки години зо дві як заступили на вахту, – обізвався Хіль. – Чого б нам так скоро йти, Томе?

– Ідіть, ідіть, пийте каву. Треба ж дати й іншим сміливцям нагоду уславитись.

– Томе, ти ж казав, що вони мають бути на Лобосі.

– Казав. Але тепер думаю інакше.

Вони пішли вниз, а на місток піднялися інші четверо.

– Панове, – мовив до них Томас Хадсон. – Беріть собі для спостереження кожен по сектору. Як там унизу, кава є?

– Скільки завгодно, – відказав його помічник. – І чай є. Мотори в порядку, та й води ми набрали не дуже багато, як на таку хвилю.

– Що чути в Пітерса?

– Вночі пив віскі. Власне. З отієї пляшки, де на етикетці баранець. Але не спав. І Віллі сидів, не давав йому заснути і теж пив його віскі, – сказав помічник.

– На Конфітесі нам треба заправитись пальним і взяти на борт усе, що там для нас приготували.

– Поки вантажитимуть, я встигну зарізати свиню, ошпарити й обскребти її, – сказав помічник. – Дам хлопцям з радіостанції чверть туші, вони допоможуть, а розберу вже на борту, коли рушимо далі. Поки будемо вантажитись, тобі треба поспати. Хочеш, я зараз стану до штурвала?

– Ні. На Конфітесі мені треба тільки послати три радіограми, і, поки ви будете вантажитись, я посплю. А тоді знову поженемося за ними.

– В напрямку дому?

– Авжеж. Може, вони ще якийсь час і не покажуться нам на очі. Але зрештою нікуди од нас не втечуть. Ми ще поговоримо про це. Як хлопці?

– Ти ж їх знаєш. Потім про це поговоримо. Візьми трохи ближче до берега, Томе. Тут можна вигадати в часі завдяки течії.

– У тебе багато чого пошкодило хитавицею?

– Та нічого особливого. Але кидало так, що не приведи боже, – відказав помічник.

–  Ya lo creo, —мовив Томас Хадсон. – Вірю.

– Мабуть, у цих водах, крім команди того підводного човна, й немає більш нікого. Це таки напевне той самий, що його оголосили потопленим. Тепер вони більше шастають у районі Ла-Гуайри, за Кінгстоном і по трасах танкерів. Ну й, звичайно, там, де групуються.

– А часом з'являються й тут.

– Еге ж, за гріхи наші.

– І за свої власні.

– Дарма, ми переслідуватимем їх розумно, як годиться.

– Швидше б нам до них допастися, – мовив Хадсон.

– Поки що ніякої затримки не було.

– Як на мене, то все йде надто повільно.

– Розумію, – сказав його помічник. – А от ти поспи на Конфітесі, і я тобі обіцяю, що все піде куди швидше.

V

Ще здалеку Томас Хадсон побачив спостережну вишку і високу сигнальну щоглу. Пофарбовані в біле, вони найперше впадали в око на цьому піщаному острові. Трохи згодом він побачив приземкуваті радіощогли і задертий догори кістяк розбитого судна, що стримів на прибережному камінні й затуляв собою будиночок радіостанції. З цього боку острів мав не дуже привабливий вигляд.

Сонце світило Томасові Хадсону в спину, і йому неважко було знайти перший широкий прохід між рифами, а потім, обминаючи мілини та коралові острівці, пристати до берега в затишному місці. Піщаний пляж півмісяцем огинав бухту, і з цього боку острів укривала посохла трава, а з навітряного боку він був плаский і кам'янистий. Вода над піщаним дном була зелена й прозора, і Томас Хадсон скерував катер до середини пляжу й поставив на якір, майже уткнувши носом у берег. Сонце вже зійшло, і над радіостанцією та її службами маяв кубинський прапор. Сигнальна щогла височіла проти вітру гола й самотня. На березі було тихо й безлюдно, і тільки прапор, новенький, яскравий, тріпотів на вітрі.

– Мабуть, прибула зміна, – сказав Томас Хадсон. – Коли ми востаннє йшли звідси, прапор був зовсім пошарпаний і збляклий.

Він повів очима далі й побачив свої бочки з бензином там, де їх залишив, а на тому місці, де мали закопати призначений для нього лід, видніли піщані горбки, схожі на свіжі могилки. Над островом кружляли чорні крячки, що гніздилися між камінням з підвітряного боку, а подекуди і в траві понад пляжем. Вони гасали сюди й туди, то ширяючи за вітром, то рвучко кидаючись йому назустріч, то поринаючи донизу, до трави й каміння, і тужно, розпачливо кричали.

Певно, хтось збирає яйця на сніданок, подумав Томас Хадсон. Саме в цю мить з камбуза долинув дух смаженої шинки, і він одійшов від штурвала й, нахилившись над кормою, гукнув, щоб сніданок йому принесли на місток. Тоді знову став оглядати берег. А може, тут вони,подумав він. Вони вільно могли захопити острів.

Та коли на стежці, що вела від радіостанції до бухти, з'явився чоловік у шортах і побіг до катера, він побачив, що то добре знайомий йому лейтенант. Лейтенант був веселий, дуже засмаглий і місяців зо три не підстригався.

– Як плавалося? – гукнув він.

– Добре, – відказав Томас Хадсон. – Може, підніметесь на борт, вип'ємо пива?

– Потім, – сказав лейтенант. – Вам тут позавчора привезли лід, припаси й пиво. Лід ми закопали. Все інше в домі.

– Що у вас чути нового?

– Кажуть, днів десять тому авіація потопила в районі Гуїнчоса підводний човен. Але це було ще до того, як ви пішли звідси.

– Еге ж, – сказав Томас Хадсон. – Це було два тижні тому. Йдеться про той човен?

– Так.

– Є ще якісь новини?

– Позавчора інший підводний човен збив поблизу Кайо-Саля спостережний аеростат.

– Це точні відомості?

– Так кажуть. Ну, і ще ваша свиня.

– Що таке?

– Того ж таки дня разом з іншими припасами вам привезли свиню. А другого ранку вона запливла в море й потонула. Ми її перед тим ще й нагодували.

–  Qué puerco más suicido! [178]178
  Свиня-самовбивця! (Ісп.)


[Закрыть]– сказав Томас Хадсон. Лейтенант засміявся. Він мав дуже веселе, темне від засмаги обличчя і був зовсім не дурний. А блазнював тільки тому, що це його розважало. Він дістав наказ сприяти Томасові Хадсону чим тільки може й ні про що його не питати. Томас Хадсон дістав наказ користуватися всіма послугами, які може надати радіостанція, і нікому ні про що не розказувати.

– Більше ніяких новин? – спитав він. – Чи не бачили ви тут шхун багамських ловців губок чи черепах?

– А що їм тут робити? Чи в них там своїх губок і черепах не вистачає? Одначе десь тиждень тому тут справді пройшли два багамських черепашатники. Вони обігнули мис і начебто намірялися йти сюди. Але потім повернули на Кайо-Крус.

– Цікаво, що вони тут робили?

– Сам не розумію. Ось ви ходите в цих водах з науковою метою. А чого б то черепашатникам залишати свої багатющі місця й запливати аж сюди?

– Скільки чоловік на них було?

– Ми бачили тільки стернових. На обох шхунах зверху було пальмове віття. Так собі наче хатинки. Можливо, то захистки від сонця для черепах.

– А стернові були білі чи негри?

– Білі, але дуже засмаглі.

– Ви не помітили на бортах номерів чи назв?

– Ні. Вони пройшли надто далеко. Я оголосив на острові стан облоги, але ні тієї ночі, ні наступної нічого не сталося.

– Коли вони тут пройшли?

– Напередодні, як привезли ваш лід, припаси й вашу самовбивцю-свиню. На одинадцятий день після того, як ваша авіація нібито потопила підводний човен. За три дні до того, як ви оце сюди прибули. А що, то були ваші приятелі?

– Ви, звісно, радирували про них?

– Аякже. Та досі не маю ніякої відповіді.

– Можна послати од вас три радіограми?

– Авжеж. Тільки-но будуть тексти, одразу й передамо.

– Ми зараз почнемо вантажити пальне та лід і переносити припаси. Чи є там щось таке, що могло б придатися вам?

– Не знаю. Там є перелік. Я розписався, що все одержав, але прочитати по-англійському не міг.

– А курей чи індичок вони не прислали?

– Прислали, – сказав лейтенант. – Я приберігав їх як сюрприз.

– Ми поділимося з вами. І пивом поділимось.

– Мої люди допоможуть вам вантажити лід і пальне.

– Добре. Я вам дуже вдячний. Мені б хотілося години за дві одчалити звідси.

– Розумію. А нас залишають тут ще на місяць.

– Знову?

– Знову.

– А як на це дивляться ваші люди?

– Та тут усі штрафники.

– Дуже вдячний вам за допомогу. І весь науковий світ вам вдячний.

– І Гуантанамо?

– Гуантанамо – то Афіни нашої науки.

– Я думаю, черепашатники могли затаїтися неподалік.

– І я так думаю, – сказав Томас Хадсон.

– Захистки пороблено з віття кокосових пальм, і воно було ще зелене.

– Скажіть мені все, що знаєте.

– Та я нічого більше не знаю. Радіограми хай хтось принесе. Я не хочу підніматися на борт, щоб не заважати.

– Якщо за цей час, поки мене не буде, пришлють якийсь харч, що швидко псується, заберіть собі.

– Дякую. Мені дуже прикро, що ваша свиня викинула такого коника.

– Дарма, – сказав Томас Хадсон. – Кожен з нас має свої труднощі.

– Я скажу своїм людям, щоб не піднімалися на борт, а допомагали на березі.

– Дякую, – мовив Томас Хадсон. – Ви більше нічого не можете пригадати про ті шхуни?

– Та звичайні собі черепашатники. На вигляд зовсім однакові. Наче їх той самий майстер спорудив. Вони обігнули риф і вже були повертали сюди. А тоді змінили напрям і пішли за вітром на Кайо-Крус.

– По цей бік рифу?

– Так, аж поки зникли з очей.

– А що той підводний човен у районі Кайо-Саля?

– Виплив на поверхню і збив спостережний аеростат.

– На вашому місці я б не відміняв стану облоги.

– А я й не відмінив, – сказав лейтенант. – Тим-то ви й не бачили нікого на березі.

– Я бачив сполоханих птахів.

– Бідолашні птахи, – мовив лейтенант.