Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 57 страниц)

«Шекспір і компанія»

У ту пору ми не мали грошей купувати книжки. Я брав книжки у книгарні «Шекспір і компанія», на вулиці Одеон, 12, що належала Сільвії Бійч і була водночас і платною бібліотекою. Після холодної, виметеної зимовим вітром вулиці приємно було зайти в теплу, затишну книгарню з великою натопленою грубою, столами та книжковими полицями, з новими книжками у вітрині й фотографіями живих і померлих письменників на стіні. Усі ті фотографії мали вигляд моментальних знімків, і навіть померлі письменники здавалися на них і досі живими. У Сільвії було жваве, виразне обличчя, меткі, мов у лисиці, й веселі, як у молодої дівчини, карі очі та хвилясте каштанове волосся, зачесане назад з ясного чола й підстрижене нижче від вух, над самим коміром її коричневої оксамитової жакетки. Вона мала гарні ноги, була доброзичлива, весела й допитлива, любила пожартувати й погомоніти. З усіх моїх знайомих ніхто не ставився до мене так приязно.

Я дуже ніяковів, коли вперше зайшов до її книгарні, бо не мав при собі досить грошей на те, щоб записатися до платної бібліотеки. Та вона сказала, що я зможу внести заставу тоді, коли матиму гроші, виписала на мене картку й запропонувала взяти стільки книжок, скільки я хочу.

Ніяких підстав довіряти мені вона не мала. Вона не знала мене, та й адреса, яку я назвав, – вулиця Кардинала Лемуана, 74, – була адресою бідняка. Але Сільвія поставилась до мене дуже щиро й привітно, а позад неї піднімалися до самої стелі і тяглись у задню кімнату, що виходила вікнами на подвір'я, десятки полиць, заповнених скарбами її бібліотеки.

Я розпочав з Тургенєва і взяв два томики «Записок мисливця» та одну з ранніх книжок Д. Г. Лоуренса – здається, то були «Сини й коханці», – а Сільвія сказала, що можна взяти ще якісь книжки. Я вибрав «Війну і мир» у перекладі Констанс Гарнетт і «Гравець та інші оповідання» Достоєвського.

– Якщо ви вирішили все це прочитати, то не скоро з'явився знову, – зауважила Сільвія.

– Я принесу гроші, – відказав я. – У мене є вдома.

– Я зовсім не до того, – сказала вона. – Принесете, коли вам буде зручно.

– О якій порі у вас буває Джойс? – запитав я.

– Якщо приходить, то звичайно десь надвечір, – відповіла вона. – А ви ніколи його не бачили?

– Одного разу бачили у Мішо, він обідав там із сім'єю, – сказав я. – Але нечемно дивитись на людей, коли вони їдять, та й надто дорогий він, той ресторан.

– Ви обідаєте вдома?

– Останнім часом здебільшого вдома, – відказав я. – У нас добра куховарка.

– Поблизу вашого дому немає ресторанів, правда ж?

– Немає. А звідки ви знаєте?

– Там мешкав Лярбо, – сказала вона. – А так йому там дуже подобалося.

– Найближче місце, де можна добре й недорого попоїсти, це ресторан біля Пантеону.

– Я не знаю того кварталу. Ми обідаємо вдома. Приходьте колись разом з дружиною.

– Спершу мені треба розплатитися з вами, – сказав я. – Але я дуже вам вдячний.

– Читайте собі спокійно, – мовила вона.

Наше помешкання на вулиці Кардинала Лемуана складалося з двох кімнат без гарячої води й каналізації – за неї правив бак; та для того, хто звик до надвірних вбиралень у Мічігані, це була не бозна-яка незручність. Ця домівка, з добрячим пружинним матрацом на підлозі, що правив за ліжко, любими нам картинами на стінах та мальовничим краєвидом за вікнами, була для нас і веселою, і чепурною. Повернувшись туди з книжками, я розповів дружині, на яке чудове місце натрапив.

– Ой, Теті, треба сьогодні ж таки піти й розплатитися, – сказала вона.

– Звісно, – сказав я. – Підемо разом. А потім спустимося до річки й погуляємо по набережних.

– Пройдемося вулицею Сени, й позаглядаєм до всіх торговців картинами, й роздивимось вітрини крамниць.

– Гаразд. Ми можемо гуляти, де захочемо, а тоді зайти в якесь нове кафе, де ми нікого не знаємо й нас ніхто не знає, і випити там по чарці.

– Або й по дві.

– А потім можемо зайти десь повечеряти.

– Е, ні. Не забувай, що треба заплатити в бібліотеці.

– Тоді повечеряємо вдома, коли повернемось. Влаштуємо добрячу вечерю й вип'ємо пляшку «бона» з кооперативної винарні навпроти. Онде, бачиш – у вітрині навіть ціну видно. Тоді трохи почитаємо, а потім ляжемо й будемо любитися. – І ніколи не любитимемось ні з ким іншим, тільки одне з одним.

– Атож. Ніколи.

– Ото буде чудовий вечір. А тим часом треба б пообідати.

– Я страшенно зголоднів, – сказав я. – Поки писав у кафе, тільки того й мав у роті, що café crème [19]19
  Кава з вершками (франц.).


[Закрыть].

– Як тобі працювалося, Теті?

– Начебто непогано. Принаймні так мені здається. Що ми маємо на обід?

– Трохи редиски, шматок foie de veau [20]20
  Теляча печінка (франц.).


[Закрыть]з картопляним пюре та салатом із цикорію. А ще яблучний пиріг.

– І тепер ми зможемо прочитати всі на світі книжки та ще й брати їх із собою, коли десь поїдемо.

– А це буде чесно?

– Авжеж.

– І Генрі Джеймс у неї є? – Авжеж.

– Чудово! – сказала вона. – Як нам пощастило, що ти натрапив на це місце.

– Нам завжди щастить, – сказав я і, як дурень, не постукав по дереву. А в нашому помешканні було скільки завгодно дерева, щоб постукати по ньому, аби хтось не наврочив.

Люди Сени

З горішнього кінця вулиці Кардинала Лємуана до Сени можна зійти різними дорогами. Найкоротша – просто вниз вулицею, але вона дуже крута, а внизу, коли ви вже перетнете людяне місце на початку бульвару Сен-Жермен, виводить вас на похмуру вітряну набережну ліворуч від Винного ринку. На інші паризькі ринки він не схожий і є, власне, чимось на зразок митного пакгауза, де вино зберігається, поки за нього не сплачено мито, а безрадісним виглядом своїм нагадує чи то військовий склад, чи то в'язницю.

Навпроти, де Сена розгалужується, лежить острів Сен-Луї з вузенькими вуличками й прекрасними високими старовинними будинками, і туди можна перейти мостом або звернути ліворуч і йти набережною – повз острів Сен-Луї, а потім повз Нотр-Дам, острів Сіте.

У букіністів на набережній іноді можна було дуже дешево купити зовсім нові американські книжки. Ресторан «Срібна вежа» в той час мав нагорі кілька кімнат, пожильці яких діставали в ресторані знижку, і якщо вони залишали по собі книжки, valet de chambre [21]21
  Коридорний (франц.).


[Закрыть]продавав їх власниці рундука, а та їх збувала за якихось кілька франків. Вона не цінувала англійські книжки, давала за них мідяки й старалася спродати їх якнайшвидше, нехай і без особливого зиску.

– Хіба вони чогось варті? – спитала вона мене, коли ми заприязнились.

– Деякі – безперечно.

– А як же вгадати?

– Я можу казати вам, як прочитаю.

– Все одно це ризик. Та й чи багато людей читає по-англійському?

– А ви відкладайте їх для мене, я переглядатиму.

– Ні, не можу. Ви ж приходите сюди не щодня. Часом взагалі пропадаєте надовго. Я мушу продавати їх якнайшвидше. Бо тут не вгадаєш – варті вони чогось чи ні. А що, як нічого не варті, я ж їх повік не позбудусь.

– А як ви вгадуєте, що французька книжка чогось варта?

– Ну, передусім я дивлюся, чи є в ній малюнки. Потім – якої ті малюнки якості. Потім дивлюся на палітурку. Коли книжка добра, власник неодмінно оправить її в гарну палітурку. Англійські книжки всі оправлені, але дуже погано. З палітурки нічого не вгадаєш.

Від цього рундука поблизу «Срібної вежі» й аж до набережної Великих Августинців букіністи не торгували американськими й англійськими книжками. Але далі, до набережної Вольтера, траплялися букіністи, що перепродували книжки, куплені в службовців готелів з лівого берега Сени, зокрема з готелю «Вольтер», де зупинялися здебільшого заможні люди. Якось я спитав у іншої букіністки, теж моєї знайомої, чи бувало, щоб книжки їй продавали самі власники.

– Ні, – відповіла вона. – Вони їх просто викидають. З цього й видно, що книжки ті нічого не варті.

– Друзі дають їм книжки читати на дорогу.

– Схоже на те, – кивнула вона. – Певно, вони кидають хтозна-скільки книжок ще на пароплавах.

– Так, – сказав я. – Там їх збирають, оправляють, і з них виходить корабельна бібліотечка.

– Це розумно, – зауважила вона. – Принаймні книжка тоді має добру палітурку. А з нею книжка вже чогось варта.

Я гуляв по набережних, коли кінчав писати чи коли мав обміркувати що-небудь. Мені легше думалося, коли я гуляв, чи робив щось, чи дивився, як інші роблять свою звичну роботу. Поблизу Нового мосту, там, де стоїть статуя Генріха IV, острів Сіте кінчається гострою косою, схожою на ніс корабля, і там над самою водою ростуть чудові каштани, високі й розлогі, а бистрини й заводі Сени в тому місці ніби створені для риболовлі. Спустившись сходами в той невеличкий парк, можна спостерігати рибалок, що влаштувалися на косі й під великим мостом. Багаті на рибу місця змінюються залежно від рівня води в Сені, й рибалки користуються тут довжелезними складаними бамбуковими вудками, але з дуже тонкою волосінню, легеньким поплавцем із гусячого пера й маленьким гачком; кожен до того ж уміло підгодовує рибу там, де ловить. Без вилову, і то добрячого, вони ніколи звідси не йдуть, і попадається їм здебільшого дрібна риба, яку вони звуть goujon, —схожа на плотву. Засмажена цілою, вона дуже смачна, я за одним заходом з'їдав її, бувало, цілу тарілку. На смак ці гладенькі рибинки м'ясисті й солодкаві, кращі навіть за свіжі сардини, і зовсім не відгонять риб'ячим жиром. Ми їх їли з кістками.

Найкраще їх готували в ресторані просто неба над річкою в Нижньому Медоні, куди ми тікали на день з нашого кварталу, коли водилися гроші. Він називався «Казковий вилов», і в ньому подавали чудове біле вино типу мюскаде. Там усе було як в оповіданнях Мопассана, а краєвид був точнісінько такий, як на картинах Сіслея. А втім, щоб поласувати рибкою goujon,можна було, звісно, й не їздити так далеко. На острові Сен-Луї теж готували дуже смачну friture [22]22
  Смажена риба (франц.).


[Закрыть].

Я мав кількох знайомих серед рибалок, що вудили на уловистих місцях Сени між островом Сен-Луї та площею Верт-Галант, і іноді, ясної днини, я купував літр вина, трохи хліба й ковбаси, сідав на осонні, почитував щойно куплену книжку й дивився, як ловлять рибу.

Автори подорожніх нотаток часто зображають паризьких рибалок такими собі диваками, в яких ніколи нічого не ловиться; насправді ж рибальство на Сені – заняття цілком поважне й навіть вигідне. Рибалки ці здебільшого були дрібні рантьє, які Ще не підозрівали, що інфляція зведе їхню ренту нанівець, або завзяті любителі цієї справи, що просиджували з вудкою весь свій вільний час. У Шарантоні, де в Сену впадає Марна, й за містом риба ловиться краще, але й у самому Парижі можна наловити чимало. Сам я не ловив, бо не мав вудки, а гроші збирав, на те, щоб поїхати порибалити в Іспанію. До того ж я ніколи не знав наперед, коли закінчу роботу й чи не доведеться кудись їхати від газети, тому не хотів братися до риболовлі, в якій успіх залежить від часу. Але я уважно стежив за рибалками, і те, що я бачив, було цікаво й корисно знати, і мене тішило, що навіть у самому Парижі люди ловлять рибу по-справжньому й вилов несуть додому, родині на обід.

Спостерігаючи рибалок і рух на річці, красиві баржі, життя на яких так відрізнялося від довколишнього, буксири, димарі яких відкидалися, коли вони проходили під мостами, тягнучи за собою караван барж, величні берести на скутих гранітом берегах, платани й подекуди тополі, – я ніколи не почував себе самотнім на березі Сени.

В місті, де так багато дерев, день у день помічаєш, як наближається весна, аж поки за одну ніч теплий вітер раптом приносить її на ранок. Іноді холодні зливи змушували її відступати, й тоді здавалося, що вона вже ніколи не прийде й що ціла пора року випала з твого життя. Це були єдині по-справжньому тужливі дні в Парижі, бо вони були неприродні. Восени ти сам настроюєшся на тужливий лад. Бо щороку в тобі вмирає щось, коли листя облітає з дерев і їхнє гілля тремтить під вітром у холодному, зимовому світлі. Але ти знаєш, що весна неодмінно настане, так само як знаєш, що річка звільниться від криги. Коли ж холодні дощі не вщухають і вбивають весну, то виникає таке почуття, ніби безглуздо урвалося молоде життя.

А втім, у ті дні весна рано чи пізно завжди приходила; але страшно було, що вона може й не прийти.

Облудна весна

Коли наставала весна, навіть і несправжня, залишався тільки один клопіт: де шукати найбільшої втіхи. День тоді могли зіпсувати лише люди, і коли тобі щастило не домовитись ні про які зустрічі, той день не мав меж. Бо люди завжди обмежували втіху, крім дуже небагатьох, що й самі були приємні, наче весна.

Навесні я звичайно працював рано-вранці, поки дружина ще спала. Вікна стояли відчинені навстіж, і бруківка на вулиці просихала після дощу. Сонце підсушувало мокрі фасади будинків проти мого вікна. Жалюзі на вітринах крамниць були ще спущені. Ось на вулиці з'явився козопас і задудів у свою дуду, і жінка, що мешкала над нами, вийшла на тротуар з великим глеком. Козопас вибрав одну молочну козу, чорну, з важким вим'ям, і видоїв її просто в глек, а тим часом його собака зігнав решту кіз на тротуар. Кози роззиралися на всі боки й крутили головами, мов туристи на екскурсії. Козопас взяв у жінки гроші, подякував їй і рушив далі, дмухаючи в дуду, а собака погнав кіз позад нього, і вони затрусили рогами. Я повернувся до свого писання, а жінка тим часом понесла молоко додому. Вона була в капцях на повстяній підошві, і я чув тільки, як вона важко дихала, спинившись на хвильку на сходах за нашими дверима, а потім – як зачиняла двері свого помешкання. В нашому будинку тільки вона купувала козяче молоко.

Я вирішив спуститися на вулицю й купити ранковий кінноспортивний бюлетень. Не було жодного кварталу, навіть найбіднішого, де б не продавали того бюлетеня, нехай хоч по одному примірнику, але такого дня, як сьогодні, його належало придбати з самого ранку. Я знайшов його на розі вулиці Декарта й площі Контрескарп. Кози вже спускалися вулицею Декарта, а я вдихнув свіжого повітря й швидко рушив назад, щоб піднятись до себе нагору й закінчити роботу. Я насилу поборов спокусу не йти додому, а податися вранішньою вулицею за козами. Але перш ніж знову взятися до роботи, я зазирнув у бюлетень. Того дня перегони мали відбутись в Ангені, на невеликому гарному іподромі, що був рідним домом для шахраїв та аутсайдерів.

Отже, вирішив я, закінчую денну роботу – і ми з дружиною вирушаємо на перегони. З торонтської газети, куди я дописував, саме надійшли гроші, і ми хотіли зробити добрий заклад, якщо знайдеться на кого. Одного разу моя дружина заклалась в Отейлі на конячину, що звалася Chèvre d'Or [23]23
  Золота Коза (франц.).


[Закрыть], – за неї мали платити сто двадцять до одного, і вона уже йшла на двадцять корпусів попереду, коли раптом упала на останній перешкоді, і з нею загули наші заощадження, яких вистачило б не менш як на півроку. Ми й згадувати про це не хотіли. Нам так добре велося того року на перегонах, аж поки не нагодилася ця Chèvre d'Or.

– А в нас досить грошей на справжню гру, Теті? – спитала дружина.

– Ні. Ми прикинемо, як краще витратити ті, що візьмемо з собою. Чи, може, ти хочеш витратити їх на щось інше?

– Ну… – мовила вона.

– Я розумію. Останнім часом ми ледве зводимо кінці з кінцями, і я таки добре тебе утискаю.

– Та ні, – сказала вона. – Але…

Я знав, яким жмикрутом був увесь цей час і як сутужно нам жилося. Того, хто працює і має з цього втіху, скрута не дуже гнітить. Я дивився на ванни, душі й теплі клозети як на щось важливе тільки для людей, нижчих від нас, а ми тішилися цим, коли подорожували, що траплялося досить часто. А для буднів у кінці вулиці біля річки була громадська лазня. Моя дружина ніколи не нарікала на ці незручності, так само як не плакала, коли впала ота Chèvre d'Or.Хоч, пригадую, тоді вона таки заплакала, але з жалю за конячиною, не за грішми. А одного разу вона захотіла купити хутряний жакет, і я повівся як дурень, та коли вона його купила, він мені страшенно сподобався. І не тільки тоді я поводився як дурень. То все були спроби боротися з бідністю, що її можна здолати, хіба тільки ні на що не витрачаючись. Особливо коли замість одягу купуєш картини. Але тоді ми зовсім не вважали себе бідними. Навіть думки такої не припускали. Ми були вищі від інших, а інші, на яких ми дивилися згори вниз і яким мали всі підстави не довіряти, були багаті. Я ніколи не вважав за дивне носити вовняну сорочку замість спідньої білизни, щоб було тепліше. Це здавалося дивним тільки багатим. Ми добре й дешево їли, добре й дешево пили, нам було добре й тепло спати разом, і ми кохали одне одного.

– По-моєму, нам треба поїхати, – сказала дружина. – Ми вже так давно не були на перегонах. Візьмемо з собою щось їсти й пляшку вина. Я приготую бутерброди.

– Ми поїдемо поїздом, так буде й дешевше. Але якщо ти не хочеш, то не їдьмо. Все, що ми сьогодні зробимо, буде приємне. Адже погода така чудова.

– Я вважаю, що неодмінно треба поїхати.

– І ти не хотіла б витратити гроші на щось інше?

– Ні, – гордовито відказала вона. Гордовитий тон дуже пасував до її милого вилицюватого обличчя. – Хто ми, зрештою, такі?

Отож ми вирушили поїздом з Північного вокзалу, переїхали найбруднішу й найзлиденнішу частину міста, а тоді пройшлися пішки від залізниці до зеленого острова іподрому. Було ще рано, і ми сіли на мій плащ, постеливши його на щойно скошеній траві, й узялися до їжі; ми пили вино просто з пляшки й дивилися на старі трибуни, на коричневі дерев'яні будки закладних кас, на ясно-зелене поле іподрому й темно-зелені бар'єри, на коричневий полиск води у ровах-перешкодах, на побілені кам'яні стінки, білі стовпчики та поруччя, на затінений молодим листям дерев загін і на перших коней, яких туди виводили. Ми випили ще вина й уважно переглянули надруковану в бюлетені програму перегонів, а тоді дружина лягла на плащ подрімати, і сонце світило їй в обличчя. А я подався до трибун і знайшов одного давнього знайомого, ще з іподрому Сан-Cipo в Мілані. Він назвав мені двох коней.

– Попереджаю: розбагатіти не сподівайтесь. Але закладайтеся сміливо.

Ми заклали на першого половину тих грошей, що їх могли витратити, і він здобув нам виграш дванадцять до одного, чудово подолавши перешкоди, випередивши всіх на прямій по той бік поля і прийшовши до фінішу на чотири корпуси попереду. Половину виграшу ми сховали, а решту заклали на другого коня, який одразу ж вихопився вперед, був перший на всіх перепонах, а на фінішній прямій мало не поступився фаворитові, що наздоганяв його за кожним скоком, і нагайки обох жокеїв аж мигтіли в повітрі.

Ми пішли до бару під трибунами випити по келиху шампанського, поки оголосять виплату.

– Ну й потерпаєш на цих перегонах, – сказала дружина. – Ти бачив, як той кінь наступав йому на п'яти?

– У мене ще й досі млоїть усередині.

– Скільки платитимуть?

– За попередньою прикидкою – вісімнадцять до одного. Але на нього могли закласти великі гроші в останню мить.

Повз нас провели коней; наш був геть мокрий, ніздрі його широко роздимались, і жокей заспокійливо погладжував його.

– Бідолашний, – мовила дружина. – А для нас це тільки заклади.

Ми подивились, як пройшли коні, потім випили ще по келиху шампанського й нарешті почули оголошення про виплату: вісімдесят п'ять. Тобто платити мали вісімдесят п'ять франків за десять.

– Мабуть, наприкінці зробили великий заклад, – сказав я. Але й ми виграли чимало, ціле багатство як на нас, і тепер мали й весну, і гроші. Я подумав, що більше нам нічого і не треба. Один такий день, якщо взяти по чверті виграшу на витрати кожному з нас, давав змогу залишити другу його половину на «закладні кошти». Ті закладні кошти я зберігав у таємниці й тримав їх окремо від решти наших грошей.

Іншим разом, того ж таки року, коли ми повернулися з однієї із наших подорожей і нам знову пощастило на перегонах, ми по дорозі додому зайшли до Прюньє посидіти в барі, перед тим роздивившись у вітрині всі тамтешні дива з чітко виписаними цінами. Ми замовили устриці, краба по-мексіканському і пляшку «сансера». Додому йшли вже поночі через Тюїльрі і спинились подивитися крізь арку Карусель на темні бундючні сади, за якими світилася площа Згоди, а далі довга низка ліхтарів збігала нагору, до Тріумфальної арки. Потім озирнулися на темний Лувр, і я сказав:

– Ти справді віриш, що всі три арки стоять на одній прямій? Оці дві і Серміонська арка в Мілані.

– He знаю, Теті. Кажуть, ніби так, то, може, й правда. А пам'ятаєш, як ми бралися нагору засніженим схилом, а потім на італійському боці Сен-Бернару опинилися серед весни й усі троє – ти, Чінк і я – цілий день спускалися крізь ту весну до Аости?

– Чінк тоді казав про наш перехід: «Через Сен-Бернар у модних черевичках». Ти пригадуєш ті свої черевички?

– Бідолашні мої черевички. А пам'ятаєш, як у Біффі в Мілані нам подали крюшон – з білим «капрі», свіжими персиками й суницями, у високій скляній вазі з льодом?

– Отоді я й думав про три арки.

– Я пам'ятаю Серміонську арку. Вона схожа на цю.

– А пригадуєш той заїзд в Еглі, де ви з Чінком цілий день сиділи в садку й читали, а я ловив рибу?

– Так, Теті.

Я згадав Рону, вузьку, сіру від талої води, і обабіч неї дві водойми, де ловилася форель, – Стокальпер і Ронський канал. Того дня вода в Стокальпері була вже зовсім прозора, а в Ронському каналі ще каламутна.

– А пам'ятаєш, як цвіли каштани і як я силкувався пригадати історію про гліцинію, що її розповів мені, здається, Джім Гембл, та так і не зміг пригадати?

– Так, Теті, і ви з Чінком усе, було, говорили, як треба писати правдиво і не описувати, а зображувати те, про що пишеш. Я все пам'ятаю. Часом він мав рацію, а часом ти. Добре пам'ятаю, як ви сперечалися про освітлення, про текстуру і форму.

Ми вже вийшли з воріт Лувру, перетнули вулицю, а тоді спинилися на мосту і, спершись на кам'яну огорожу, задивилися вниз на річку.

– Ми втрьох сперечалися тоді про все на світі, і завжди про щось конкретне, і кепкували одне з одного. Я пам'ятаю все, що ми робили, і все, про що говорили в тій подорожі, – сказала Хедлі. – Справді пам'ятаю. Все чисто. Коли ви з Чінком розмовляли, я завжди могла й собі докинути слово. Не те, що у міс Стайн, де я тільки дружина.

– Шкода, що я не пригадав тоді тієї історії про гліцинію.

– Важлива не історія, Теті, а сама гліцинія.

– А пам'ятаєш, як я приніс до нашої хатини вина з Егля? Нам його продали в заїзді. Сказали, що воно добре до форелі. Здається, ми несли його загорнуте в кілька номерів «La gazette de Lucerne» [24]24
  «Люцернська газета» (франц.).


[Закрыть].

– Та ще краще було сіонське. Пригадуєш, як пані Гангесвіш приготувала голубу форель, коли ми повернулися до нашої хатини? Яка ж то була смачна риба, Теті, і ми пили сіонське вино, і їли форель на веранді над самим урвищем, і дивилися за озеро на Дан-дю-Міді, наполовину вкриту снігом, і на дерева над гирлом Рони, там, де вона впадає в озеро.

– Взимку і напровесні нам завжди бракує Чінка.

– Так, завжди. Тепер, коли все те минуло, і мені його бракує.

Чінк був професійним військовим, що просто з академії в Сандхерсті потрапив у бій під Монсом. Я познайомився з ним ще в Італії, і відтоді він надовго став моїм найкращим приятелем, а згодом і нашим спільним приятелем. У ті роки він проводив з нами свої відпустки.

– Він спробує дістати відпустку цієї весни. Минулого тижня написав про це з Кельна.

– Я знаю. А тим часом нам треба жити й не гаяти марно ані хвилини.

– Ось ми дивимося на воду, як вона б'є в опори мосту. А погляньмо, що ми побачимо далі проти води.

Ми поглянули, і перед нами постало все: наша річка, наше місто, острів нашого міста.

– Чи не занадто нам щастить, – мовила вона. – Сподіваюся, Чінк таки приїде. Він завжди турбується про нас.

– Сам він так не вважає.

– Звісно, що ні.

– Він зважає, що ми разом пізнаємо нове.

– Воно й справді так. Але важливо, що саме пізнавати. Ми перейшли міст і опинились на нашому березі.

– Ти, мабуть, уже знов захотіла їсти? – спитав я. – Отакі Ми. Все ходимо й говоримо.

– Захотіла, Теті. А ти?

– Ходімо до якогось дорогого ресторану й побенкетуємо. – Куди?

– Може, до Мішо?

– Чудово, та ще й так близько.

Отож ми рушили вгору вулицею Сен-Пер до рогу вулиці Жакоб, спиняючись біля крамниць і розглядаючи картини й меблі У вітринах. Нарешті дійшли до ресторану Мішо й прочитали виставлене за шибою меню. Вільних місць у ресторані не було, і нам довелося чекати, стежачи за тими столиками, де люди вже пили каву.

Находившись, ми таки справді зголодніли, а дорогий ресторан Мішо був для нас особливо принадний. Це ж там ми колись бачили Джойса з родиною – він та його дружина сиділи біля стіни, і Джойс дивився в меню крізь окуляри з грубими скельцями, піднісши його близько до очей; поруч сиділа Нора, що їла мало, але з апетитом; навпроти – Джорджо, худий, дженджуристий, з прилизаною потилицею; і, нарешті, Лючія, ще зовсім дівчинка, з буйним кучерявим волоссям; усі вони розмовляли по-італійському.

Я стояв і думав, чи було оте відчуття, що виникло в нас на мосту, звичайним голодом. Тоді спитав про це дружину, і вона відказала:

– Не знаю, Теті. Голод буває різний. А навесні особливо. Та тепер це вже минуло. Спогади теж голод.

Я не міг добрати глузду в її словах і, побачивши у вікно, як офіціант ставить на стіл два tournedos [25]25
  Рулет з яловичого філе (франц.).


[Закрыть], упевнився, що відчуваю звичайнісінький голод.

– Ось ти сказала, що нам сьогодні щастить. Звичайно, нам пощастило. Але ж нам підказали, на яких коней закладати.

Вона засміялася.

– Я не мала на думці перегони. Ти все розумієш дослівно. Я сказала «щастить» щодо іншого.

– А Чінкові начебто байдуже до перегонів, – мовив я, ще раз показуючи, що нічого не зрозумів.

– Так. Йому було б не байдуже, тільки якби він сам брав у них участь.

– То ти не хочеш більше ходити на перегони?

– Та ні, хочу. І тепер ми зможемо ходити туди, коли нам заманеться.

– Справді хочеш?

– Ну звісно. А ти хіба ні?

Потрапивши нарешті до Мішо, ми чудово повечеряли, та коли ми встали від столу і про голод уже й згадки не було, оте схоже на нього відчуття, що виникло в нас на мосту, не залишило нас – і тоді, коли ми сіли в автобус, щоб їхати додому, і тоді, коли ми зайшли до свого помешкання; і потім, коли ми лягли в ліжко й любилися в темряві, воно так і не залишало нас. І коли я прокинувся й побачив у відчинене вікно місячне світло на дахах високих будинків, те відчуття не зникло. Я відвернувся від місячного світла й сховався в затінок, але заснути вже не міг і лежав, думаючи, що ж це таке. Перед тим ми обоє двічі прокидались, і тепер дружина солодко спала, і місяць освітлював її обличчя. А я намагався збагнути, в чому річ, і нічого не міг збагнути. Ще вранці, коли я прокинувся й побачив надворі ту облудну весну, а тоді почув дудку козопаса, що гнав свою череду, і вийшов з дому, і купив отой бюлетень, життя здавалося мені дуже простим.

Та Париж – дуже старе місто, а ми були молоді, і все там було зовсім не просте – і бідність, і несподівані гроші, і місячне світло, і добро або зло, і віддих жінки, що лежала поруч тебе в місячному світлі.