Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 57 страниц)

– Тут дна немає, – сказав йому Роджер.

– Держи її міцно, Деві, – порадив Едді. – Їй це набридне, і вона сама підніметься.

– Якби ще не оці кляті лямки, – сказав Девід. – Так муляють плечі, що несила вже й терпіти.

– Хочеш, я візьму в тебе вудлище? – запитав Ендрю.

– Не будь дурнем, – відповів Девід. – Я просто сказав, що вони муляють, ото й тільки. А мені дарма.

– Спробуй, чи не можна припасувати йому великий пояс! – гукнув Томас Хадсон униз до Едді. – Якщо ремінці будуть задовгі, можна примотати жилкою.

Едді обгорнув хлопцеві поперек широкою стьобаною прокладкою, затягнув поздовжні ремінці і грубою жилкою прикрутив їх кільця до котушки.

– Так куди краще, – сказав Девід. – Дякую вам, Едді.

– Тепер ти вдержуватимеш її не самими плечима, а й спиною, – пояснив йому Едді.

– От тільки жилки лишається зовсім мало, – зауважив Девід. – Хай їй чорт, тій рибині, і чого б їй отак без упину тягти вниз.

– Томе! – гукнув Едді. – Ану подайте трохи на північний захід. Здається мені, вона рушила вперед.

Томас Хадсон повернув штурвал і тихо, повільно, обережно скерував катер у відкрите море. Попереду виднів острівець жовтих водоростей, на ньому сиділа чайка, а вода довкола була тиха, голуба й така прозора, що аж ген у глибині око бачило веселкові блискітки заломленого сонячного проміння.

– Бачиш? – сказав Едді Девідові. – Жилка вже не розмотується.

Потягти на себе вудлище хлопець не зміг, але жилка більше не сіпалась і не збігала у воду. Натяг був такий самий, а на котушці лишалося не більше як півсотні ярдів. Проте далі жилка не розмотувалась. Девід міцно держав рибину, і катер ішов слідом за нею. Томас Хадсон дивився на білу жилку, що скісно заходила в голубу воду й зникала в глибині, а катер посувався ледь помітно, і мотори його працювали так тихо, що їх і не чути було.

– Бачиш, Деві, вона спустилася куди хотіла і тепер пливе куди їй хочеться. Скоро зможеш помалу вибирати жилку.

Смаглява спина хлопця була згорблена, вудлище згиналось у нього в руках, жилка повільно розтинала воду, катер помалу йшов уперед, а десь за чверть милі під водою пливла величезна рибина. Чайка знялася з водоростей і полетіла до катера. Покружлявши над головою Томаса Хадсона, що стояв біля штурвала, вона полетіла до іншого острівця жовтих водоростей, що виднів поодаль.

– Спробуй трохи підтягти, – сказав Роджер хлопцеві. – Коли вдержуєш її, то зможеш і зрушити.

– Ще трішечки вперед! – гукнув Едді на місток, і Томас Хадсон якнайобережніше наддав ходу.

Девід щосили тягнув вудлище на себе, але воно тільки дужче згиналося, а жилка ще дужче напружувалась. Здавалося, хлопець прикутий до рухомого якоря.

– Не журися, – сказав йому Роджер. – Зрушиш її трохи згодом. Як ти себе почуваєш, Деві?

– Дуже добре, – відповів Девід. – 3 цим поясом навколо спини мені зовсім добре.

– Ти певен, що вдержиш її? – запитав Ендрю.

– Ой помовч ти, – відказав Девід. – Едді, чи не можна ковток води?

– Де ж це я її поставив? – похопився Едді. – Мабуть, розлив.

– Я принесу. – Ендрю подався вниз.

– А я тобі не потрібен, Деве? – спитав Том-молодший. – Якщо ні, то піду нагору, щоб не заважати тут.

– Ні, Томе. Хай їй чорт, ну чому я не можу її підтягти?

– Це дуже велика рибина, Деве, – сказав йому Роджер. – її не так легко укоськати. Треба добре поводити, щоб змусити випливти на поверхню.

– Ви кажіть мені, що робити, і я робитиму все, поки не помру, – мовив Девід. – Я звіряюся на вас.

– Не говори дурниць, – сказав Роджер. – Не годиться отак марнословити про смерть.

– А я не марнословлю, – заперечив Девід. – Я справді так думаю.

Том-молодший повернувся на місток до батька. Вони дивилися вниз на Девіда, що зігнувся, припряжений до рибини; поруч нього стояв Роджер, а позаду Едді, тримаючи за бильця рибальське кріселко. Ендрю підніс Девідові до рота склянку води. Той відсьорбнув трохи і, прополоскавши рота, виплюнув.

– А тепер, Енді, полий мені на руки, гаразд? – попросив він.

– Тату, ти віриш, що він зможе здолати цю рибину? – дуже тихо запитав батька Том.

– Рибина величезна, йому буде важко.

– Отож я й боюся, – сказав Том. – Я люблю Девіда і не хочу, щоб якась клята рибина згубила його.

– Цього не хочемо ні я, ні Роджер, ні Едді.

– Тоді нам треба пильнувати за ним. Якщо він зовсім видихається, містер Девіс чи ти повинні перебрати в нього снасть.

– Він ще не скоро видихається.

– Ти не знаєш його так, як ми. Він ладен померти, аби тільки витягти цю рибину.

– Не тривожся, Томе.

– Нічого не можу з собою вдіяти, – відказав Том-молодший. – Я один такий у нашій сім'ї, що мене завжди все тривожить. Сподіваюся, з часом я переборю це.

– Поки що я не бачу причин для тривоги, – сказав Томас Хадсон.

– Але ж, тату, хіба може такий хлопчина, як Девід, витягти таку здоровенну рибину? Він зроду не ловив нічого більшого за парусників чи жовтохвостів.

– Рибина виснажиться. То ж вона на гачку, а не він.

– Це не рибина, а страхіття, – сказав Том. – І Дев так само припнутий до неї, як вона до нього. Якщо Дев зловить її, це буде просто диво, але краще б з нею боровся ти чи містер Девіс.

– Дев робить усе як слід.

Вони заходили все далі у відкрите море, але вода була, як і раніш, зовсім тиха. Тепер їм назустріч траплялося ще більше вицвілих на сонці водоростей, що вирізнялися жовтими латками на фіолетовій воді. Час від часу туго напнута біла жилка, поволі посуваючись уперед, чіплялася за таку латку й тягла її за собою, і тоді Едді нагинався й очищав жилку. Коли він перехилявся через борт, знімав з жилки водорості й шпурляв їх геть, Томас Хадсон бачив його зморшкувату червоно-коричневу од засмаги шию та старий фетровий капелюх і чув, як він каже Девідові:

– Бачиш, Деві, ми в неї наче на буксирі. Отож вона десь там, на глибині, все дужче знесилюється.

– Вона й мене знесилює, – сказав Девід. – . Голова в тебе не болить? – запитав Едді.

– Ні.

– Принесіть йому шапочку, – сказав Роджер.

– Не треба, містере Девіс. Краще полийте мені на голову води.

Едді зачерпнув відерцем морської води й, набираючи її в пригорщу, дбайливо змочив хлопцеві голову, а тоді прибрав нависле на чоло волосся.

– Якщо заболить голова, скажеш, – мовив він.

– Я дуже добре себе почуваю, – озвався Девід. – Кажіть мені, що робити, містере Девіс.

– Спробуй, чи не вибереш трохи жилки, – сказав Роджер. Девід спробував раз, потім ще й ще, але не зміг зрушити рибину ні на дюйм.

– Облиш. Побережи силу, – порадив Роджер. Тоді обернувся до Едді: – Намочи шапочку й надінь йому на голову. За такого безвітря страшенно пече.

Едді занурив у відерце з морською водою шапочку з довгим козирком і натягнув її на голову Девідові.

– Містере Девіс, солона вода затікає мені в очі. Правду кажу. Ви вже пробачте.

– Зараз промию тобі очі прісною, – сказав Едді. – Дайте мені хусточку, Роджере. А ти, Енді, піди принеси води з льоду.

Тим часом як хлопець незворушно сидів у кріселку, впираючись ногами в борт і вигнувши спину, щоб стримати туго натягнуту жилку, катер помалу запливав усе далі у відкрите море. Трохи на захід від нього морську гладінь порушив табунець макрелі чи тунця, і туди враз полетіли чайки, голосно перегукуючись між собою. Але табунець пішов у глибину, і чайки посідали на тиху воду, сподіваючись, що він випливе знову. Едді витер Девідові обличчя, намочив хусточку в склянці з крижаною водою і приклав йому до потилиці. Потім змочив хлопцеві руки і, нарешті, ще раз занурив хусточку в крижану воду, а тоді викрутив її і обгорнув йому потилицю.

– Як заболить голова, одразу скажи, – повчав хлопця Едді. – Це не означатиме, що ти здався. Просто так буде розумно. На морі ні вітерця, і сонце пече, як чорт.

– Я почуваю себе добре, – відказав Девід. – Руки і плечі болять, це правда, але тільки й того.

– Ну, так і має бути, – сказав Едді. – Біль тебе тільки загартує. А от сонячний удар тобі ні до чого, та й кишки порвати можеш.

– Містере Девіс, що вона робитиме далі? – запитав Девід. Голос його звучав хриплувато.

– Мабуть, те саме, що й досі. Чи, може, піде колами. А може, й випливе на поверхню.

– Як прикро, що вона з самого початку загналася в таку глибочінь і тепер нам не вистачає жилки для маневру, – сказав Роджерові Томас Хадсон.

– Головне те, що Дев спинив її, – відповів Роджер. – Ще трохи – і вона поведеться інакше. От тоді ми їй покажемо. Ану спробуй ще раз потягти, Деве.

Девід спробував, але марно.

– Вона сама випливе, – сказав Едді. – Ось побачиш. Ти й незчуєшся, Деві, як вона буде на поверхні. Хочеш прополоскати рота?

Девід мовчки кивнув головою. Йому вже треба було ощадити кожний подих.

– Воду виплюнь, – звелів Едді. – Ковтнути можеш тільки якусь краплю. – Він обернувся до Роджера й тихо сказав: – Минула рівно година… Як голова, Деві, гаразд?

Хлопець кивнув.

– Що ти скажеш, тату? – спитав батька Том-молодший. – Тільки чесно.

– Як на мене, він держиться дуже добре, – відказав батько. – Едді не допустить, щоб з ним щось сталося.

– Еге ж, і я так думаю, – погодився Том. – Я хотів би також чимось прислужитися. Мабуть, піду принесу Едді випити.

– Принеси й мені, будь ласка.

– Гаразд. Тоді й містерові Девісу.

– Навряд чи він захоче.

– А я його спитаю.

– Спробуй ще раз, Деві, – дуже тихо мовив Роджер, і хлопець щосили потяг жилку на себе, стискаючи обома руками диски котушки. – Маєш один дюйм, – сказав Роджер. – Забирай його і пробуй ще.

Аж тепер почався справжній двобій. Досі Девід тільки тримав рибину на гачку, а вона пливла собі у відкрите море, і катер плив за нею. Але тепер йому треба було підтягати рибину до поверхні, вивільняти снасть, тим самим розгинаючи вудлище, і поволі приспускати його до води, змотуючи жилку на котушку.

– Не поспішай, – казав йому Роджер. – Не смикай. Тягни рівномірно.

Хлопець нахилявся вперед і тягнув снасть на себе всім тілом, використовуючи його як важіль, а тоді знов нахилявся і правою рукою швидко підмотував вибрану жилку.

– Гарно він це робить, – зауважив Том-молодший. – Він навчився рибалити змалку, але я й не знав, який він мастак у цьому ділі. А сам завжди кепкує з себе, що зовсім нездатен до спорту. Одначе поглянь на нього сьогодні.

– Хай йому чорт, тому спортові, – озвався Томас Хадсон. – Що ти сказав, Роджере?

– Подай ще трохи вперед, ледь-ледь! – гукнув знизу Роджер.

– Подаю ще трохи вперед, – повторив Томас Хадсон, і цього разу, коли катер трохи наблизився до рибини, Девід вивільнив ще більше жилки.

– Ти, тату, теж не любиш спорт? – запитав Том.

– Колись любив. Дуже любив. А тепер ні.

– Я люблю теніс і фехтування, – сказав Том. – А от ігор з м'ячем не люблю. Мабуть, це тому, що я виріс у Європі. Якби Девід захотів, з нього, напевне, вийшов би чудовий фехтувальник, бо він має голову на в'язах. Але він не хоче. Він хоче тільки читати, рибалити, стріляти й робити блешні. Стріляє він куди краще за Енді, та й блешні в нього виходять як ні в кого. Я не набрид тобі, тату, своїм базіканням?

– Та ні, що ти, Томе.

Тримаючись за поруччя містка, хлопець так само, як і батько, дивився на корму, і батько поклав руку йому на плече. Воно було солоне від морської води, що нею хлопці поливали один одного з відра перед тим, як на гачок попалася рибина. Томас Хадсон відчував рукою дрібнісінькі крупинки солі, що залишилися на шкірі в сина.

– Бачиш, я страшенно хвилююся за Девіда, от і говорю без упину, щоб хоч якось розвіятись. Над усе в світі хочу, щоб він зловив цю рибину.

– Не рибина, а справжнє чудисько. Ось постривай, нехай вона вирине.

– Одного разу я бачив таку, коли рибалив з тобою багато років тому. Вона проштрикнула своїм мечем велику макрель, яку ми наживили на снасть, а тоді вистрибнула й зірвалася з гачка. Величезна була рибина, вона мені потім ще довго снилася. Ну, піду вниз і зроблю вам коктейлі.

– Це не спішно, – сказав йому батько.

А Девід тим часом сидів у низькому обертовому рибальському кріселку і, впершись ногами в кормовий борт, чимдуж тягнув жилку на себе – руками, плечима, спиною, крижами, – тягнув, тоді подавався вперед, підмотував і знову тягнув. І отак поступово, по дюйму, по два, по три за раз, намотував на котушку дедалі більше жилки.

– Як голова – гаразд? – спитав Едді, тримаючи кріселко за бильця, щоб не оберталося.

Девід кивнув. Едді поклав руку йому на голову й помацав шапочку.

– Ще мокра, – сказав він. – Ну й узяв же ти її в роботу, цю рибину, Деві. Наче добра машина.

– Тягти легше, ніж було стримувати, – озвався Девід тим самим хриплуватим голосом.

– Авжеж, – підтвердив Едді. – Тепер вона потроху подається. А то просто навпіл тебе згинала.

– Не треба поспішати й надсаджуватись, – мовив Роджер. – Ти робиш усе чудово, Деве.

– А коли вона випливе, ми візьмемо її на гак? – запитав Ендрю.

– Ох, мовчи, бо наврочиш! – вигукнув Девід.

– Та я ж нічого такого не сказав.

– Гаразд, Енді, тільки помовч, будь ласка. Ти вже даруй мені.

Ендрю поліз на місток. На ньому також була шапочка з довгим козирком, і, хоч хлопчина відвертав голову, батько помітив, що на очах у нього сльози, а губи тремтять.

– Ти не сказав нічого поганого, – мовив до нього Томас Хадсон.

Ендрю не повертав голови.

– Тепер якщо він її упустить, то вважатиме, що це я наврочив, – скрушно промовив він. – А я тільки хотів нагадати, щоб усе було напоготові.

– Не дивно, що Дев такий збуджений, – сказав батько. – І все ж він намагається стримуватись.

– Я розумію, – мовив Ендрю. – Він змагається з рибиною не гірше, ніж сам містер Девіс. Просто мені прикро, що він міг так подумати.

– Майже всі стають дражливі, коли на гачку велика рибина. А Девідові таке випало уперше в житті.

– Ти завжди стримуєш себе, і містер Девіс теж.

– Це прийшло не зразу. Коли ми тільки починали ловити велику рибу, то так само дратувались, ображали один одного, брали на глум. Такі були обидва, що гірше нікуди.

– Невже це правда?

– Авжеж. Щира правда. Ми злостилися, вважали, що всі проти нас. І нічого дивного в цьому немає. А от з досвідом набуваєш і стриманості, і здорового глузду. Зрештою ми збагнули, що годі й думати про велику рибу, якщо отак дратуватися й лаятись, і почали стримувати себе. А коли б поводились, як раніш, то не мали б з риболовлі ніякої втіхи. Аж згадати гидко, які ми були: дражливі, люті, незговірливі, – то де вже там та втіха. Отож тепер, коли ловимо велику рибу, ми завжди стримані. Так ми умовились і постановили собі не відступати від цього правила ні в якому разі.

– Я теж буду стриманий, – сказав Ендрю. – Але з Девом іноді дуже важко ладнати. Тату, ти віриш, що він справдіподужає цю рибину? Чи все це просто сон або якась мана?

– Не будемо зараз про це говорити.

– Я знову сказав щось не так?

–. Ні. Але такі балачки вважають за погану прикмету. Ми навчилися цього від старих рибалок. А звідки воно пішло – навіть не знаю.

– Постараюся не говорити зайвого.

–. Ось тобі коктейль, тату, – сказав Том, простягаючи нагору склянку, обгорнуту складеним утричі паперовим рушником, що його притискало до скла гумове кілечко, – щоб не танув лід. – Я додав туди лимонного соку та ангостури, а цукру не клав. Ти такий хотів? Чи, може, ще чогось додати?

– Усе добре. Кокосової води влив?

– Так. А для Едді приніс нерозведеного віскі. Містер Девіс випити не захотів. Ти залишаєшся там нагорі, Енді?

– Ні, зараз спущуся.

Том поліз нагору, а Ендрю зійшов униз.

Поглянувши назад за корму, Томас Хадсон помітив, що жилка у воді почала підніматися.

– Пильнуй, Роджере! – гукнув він. – Здається, вона випливає.

– Випливає, випливає! – закричав Едді. Він також побачив, що жилка трохи піднялася. – Не забувай про котушку, Деві.

Томас Хадсон подивився, чи досить на котушці жилки, щоб вільно маневрувати. Котушка ще не була повна й на чверть, і, поки він дивився, вона задзижчала, і жилка швидко побігла у воду; тоді Томас Хадсон дав задній хід, водночас круто повертаючи катер носом до рибини, а Едді тим часом кричав:

– Підходьте до неї кормою, Томе! Вона, бісова душа, зараз випливе! У нас замало жилки, щоб повернути!

– Вище тримай вудлище, – сказав Роджер Девідові. – Не давай їй нахиляти його. – Тоді обернувся до Томаса Хадсона. – Повний назад і прямо на неї, Томе. Так, так, добре. Витискай усе, Що можеш.

І раптом океанська гладінь за кормою по правому борту розітнулась, і з неї виринула велетенська рибина, вилискуючи сріблясто-синіми боками, – здавалося, не буде цьому неймовірному громадиську кінця-краю, – і на якусь мить неначе зависла в повітрі, а тоді шубовснула назад у воду, збивши високі фонтани піни та бризок.

– О боже! – мовив Девід. – Ви бачили?

– Сам тільки меч завбільшки з мене, – вражено озвався Ендрю.

– А яка гарна! – докинув Том. – Куди краща за ту, що мені снилася.

– Так і керуй на неї, – сказав Роджер Томасові Хадсону. А потім Девідові: – Постарайся вибрати скільки зможеш жилки. Рибина піднялася з глибини, і жилки вивільнилось дуже багато, отож маєш нагоду добре підмотати.

Томас Хадсон так швидко вів катер до рибини, що жилка перестала розмотуватись, і тепер Девід тільки те й робив, що тягнув, вибирав і намотував, і жилка вільно набігала на котушку, так що він ледве встигав мотати.

– Сповільни хід! – гукнув Роджер Томасові Хадсону. – Не треба її накривати.

– Ото бісова душа, з добру тисячу фунтів буде, – сказав Едді. – Вибирай, Деві, вибирай, поки легко йде.

Там, де виринула рибина, море знов було тихе й пустельне, але на воді ще й досі розходились широкі кола.

– Ти бачив, тату, як піднялася вода, коли вона виринула? – спитав батька Том-молодший. – Неначе море вибухнуло.

– А ти помітив, як вона злітала все вище й вище, Томе? Чи бачив ти колись таке чудове сріблясто-синє забарвлення?

– І меч у неї синій, – сказав Том-молодший. – Весь як є синій зверху. А що, Едді, вона й справді заважить тисячу фунтів? – гукнув він униз.

– Як на мене, то заважить. А там хто її знає. Так чи так, а все одно величезна.

– Старайся вибрати якнайбільше жилки, Деві, поки є змога, – сказав Роджер. – У тебе чудово виходить.

Хлопець знову працював, як машина, змотуючи жилку з клубка, що плавав у воді, а катер ішов заднім ходом так повільно, що руху майже не відчувалось.

– А що вона робитиме тепер, тату? – запитав Том-молодший.

Томас Хадсон стежив за нахилом жилки у воді й думав, що було б надійніше дати трохи вперед, але він знав, як карався Роджер, утративши стільки жилки. Рибині досить було тільки раз добряче смикнути, щоб розмотати всю котушку й піти в глибочінь, і тепер Роджер прагнув скористатися з нагоди й вивільнити якнайбільше жилки. Стежачи за снастю, Томас Хадсон побачив, що котушка в Девіда уже наполовину повна й що він намотує далі.

– Ти щось сказав? – спитав Томас Хадсон Тома-молодшого.

– Як по-твоєму, що вона тепер робитиме?

– Постривай хвилинку, Томе, – сказав Томас Хадсон і гукнув униз до Роджера: – Боюся, друже, що ми таки накриємо її!

– Тоді дай ледь-ледь уперед, – озвався Роджер.

– Даю ледь-ледь уперед, – проказав за ним Томас Хадсон. Тепер Девід не міг вибирати так багато жилки, зате рибину тримав надійніше. Раптом жилка знов побігла за борт, і Роджер гукнув нагору:

– Спиняй!

Томас Хадсон вимкнув зчеплення, і мотори замовкли.

– Спинив, – сказав він.

Роджер нахилився над Девідом, що чимдуж тягнув на себе вудлище, а тим часом жилка невпинно збігала й далі.

– Трохи прикрути котушку, Деві, – сказав Роджер. – Нехай тій рибині не так вільно пливеться.

– Боюся, щоб вона не порвала жилку, – озвався Девід. Але котушку все-таки прикрутив.

– Не порве, – заспокоїв його Роджер. – Не так уже туго закручено.

Жилка й далі збігала з котушки, але вудлище зігнулося ще дужче, і хлопець стримував цей натяг, відхилившись назад і впершись босими ногами в кормовий борт. Раптом жилка спинялась.

– Тепер можеш трохи вибрати, – сказав Роджер хлопцеві. – Вона пішла колами і саме повертає до нас. Вибирай скільки зможеш.

Хлопець нахилявся вперед і мотав, тоді тягнув, давав вудлищу розігнутись і знову мотав. Жилка йшла напрочуд легко.

– Я роблю все як треба? – запитав він.

– Ти робиш усе чудово, Деві, – сказав йому Едді. – Гачок сидить міцно. Я бачив, коли вона вистрибнула.

Трохи згодом, саме коли хлопець вибирав, жилка знов почала розмотуватись.

– От чорт, – мовив Девід.

– Усе гаразд, – заспокоїв його Роджер. – Так і має бути. Тепер вона повернула від нас. Коли йде на тебе, ти вибираєш. А тепер вона забирає.

Невпинно, повільно, незважаючи на всі Девідові зусилля стримати туго напнуту снасть, рибина забрала всю жилку, яку хлопець щойно вивільнив, і навіть з лишком. Нарешті хлопець спинив її.

– Добре. Тепер напосядь на неї, – спокійно мовив Роджер. – Вона виписує ширше коло, але знов повернула до нас.

Томас Хадсон тепер лише час від часу вмикав мотори, щоб тримати рибину за кормою. Він скільки міг допомагав хлопцеві, довіривши його самого й змагання з рибиною Роджерові. Як він бачив, нічого іншого йому й не лишалося.

На наступному колі рибина знов забрала назад трохи жилки. І після того теж. Та котушка в хлопця все одно була майже наполовину повна. Він боровся з рибиною як належало й виконував усі настанови Роджера. Але він дуже стомився, і від поту й морської води на його засмаглій спині та плечах проступили соляні плями.

– Рівно дві години, – мовив Едді до Роджера. – Як голова, Деві?

– Добре.

– Не болить?

Хлопець похитав головою.

– Можеш трохи попити, – сказав Едді.

Девід кивнув і трохи надпив із склянки, яку Ендрю підніс йому до рота.

– А все-таки, Деві, як ти себе почуваєш? – запитав Роджер, низько нахилившись над ним.

– Дуже добре. От тільки спина, ноги й руки болять. – Він на мить заплющив очі і міцніше стиснув вудлище, тим часом як жилка збігала, незважаючи на туго прикручену котушку. – Мені не хочеться розмовляти, – сказав він зрештою.

– Тепер можеш трохи вибрати, – порадив йому Роджер, і хлопець знову взявся до роботи.

– Девід у нас просто святий мученик, – сказав Том батькові. – На такого брата, як він, кожен позаздрить. Тобі не заважає, тату, що я знов розбалакався? Усе це страшенно мене тривожить.

– Говори собі, Томмі. Я також хвилююся.

– Ти знаєш, він завжди був не такий, як усі, – провадив Том. – Він ніякий там не геній і не видатний спортсмен, як от Енді. А просто не схожий на інших. Я знаю, ти любиш його найдужче, і це справедливо, бо він таки найкращий із нас, і я певен, що сьогоднішнє випробування йому тільки на користь, а то ти нізащо такого не дозволив би. І все-таки я дуже тривожуся за нього.

Томас Хадсон обняв його рукою за плечі, а другою й далі тримав штурвал, пильно видивляючись за корму.

– Гірше буде, Томмі, якщо ми змусимо його облишити боротьбу. Роджер і Едді добре знають, що роблять, і не допустять, щоб він занадто надсаджувався, бо теж люблять його.

– Але ж його нічим не вдержиш, тату. Слово честі. Як він уже до чогось візьметься, то ніколи не спиниться, хоч би це й було йому над силу.

– Ти звірся на мене, а я звіряюсь на Роджера й Едді.

– Гаразд. І все-таки я зараз помолюся за нього.

– Помолися, – сказав Томас Хадсон. – А чому ти вважаєш, то я люблю його найдужче?

– Так уже виходить.

– Найдовше я любив тебе.

– Не треба зараз думати ні про мене, ні про тебе. Краще помолімось обидва за Деві.

– Гаразд, – сказав Томас Хадсон. – І от що. Ми взяли цю рибину на гачок рівно опівдні. Тепер уже має бути хоч якийсь затінок. Здається, таки справді є. Зараз я дуже помалу поверну катер, щоб Деві опинився в затінку. – І гукнув униз Роджерові: – Якщо не заперечуєш, Родже, я тихенько поверну, щоб Деві був у затінку. Поки рибина ходить колами, це її навряд чи сполохає, а ми будемо готові рушити за нею.

– Дуже добре, – озвався Роджер. – Мені самому слід би про це подумати.

– Досі не було затінку, – сказав Томас Хадсон.

Він так тихо повернув катер навколо корми, що вони майже не втратили на цьому жилки. Тепер на голову й плечі Девіда падала тінь від рубки. Едді обтирав рушником шию і плечі хлопця й змочував йому спиртом спину та потилицю.

– Як тобі тепер, Деве? – гукнув до нього згори Том-молодший.

– Чудово, – відказав Девід.

– Тепер я трохи спокійніший за нього, – мовив Том-молоднгай. – А знаєш, одного разу хтось у школі сказав, що ми з Девідом зведені брати, тобто не рідні, то я йому відрубав, що в нашій сім'ї нерідних братів немає. І все-таки, тату, хотів би я менше тривожитись.

– З часом це в тебе минеться.

– Взагалі-то в такій сім'ї, як наша, комусь і належить тривожитись. Але за тебе я тепер ніколи не тривожуся. Тільки за Девіда. Піду я, мабуть, принесу вам ще випити. А поки готуватиму, заразом і помолюся. Ти ж вип'єш іще коктейль?

– З охотою.

– Та й у Едді, певно, в горлі зовсім пересохло, – сказав хлопець. – Зараз уже десь близько третьої. За три години Едді всього лише раз випив. Це я такий недбалий. Тату, а звідки ти знав, Що містер Девіс не захоче випити?

– Просто догадувався, що він не питиме, поки Девідові так тяжко змагатися з рибиною.

– А може, тепер, коли Девід у затінку, він вип'є. Я його все-таки спитаю. – І він пішов з містка наниз.

– Та ні, Томмі, нема настрою, – почув Томас Хадсон відповідь Роджера.

– Містере Девіс, ви ж за цілий день ще й разу не випили, – не вгавав Том.

– Дякую, Томмі, – сказав Роджер. – Випий ти за мене пляшку пива. – Тоді гукнув угору на місток: – Подай-но помалу вперед, Томе! Нехай вона собі ходить як хоче.

– Даю помалу вперед, – озвався Томас Хадсон.

Рибина й досі кружляла на глибині, але щораз ближче підходила по носу, бо катер посувався тим самим курсом, що й вона. Та й за нахилом жилки стежити стало легше. Сонце було тепер за спиною в Томаса Хадсона, і він краще бачив жилку в темній товщі води, а отже, й певніше вів катер за рибиною, На їхнє щастя, і день випав тихий, подумав він, бо Девід нізащо не витримав би цього випробування, якби взяв на гачок таку рибину навіть за невеликої хвилі. А тепер, коли Девід був у затінку і море залишалося спокійне, уся ця пригода не так тривожила Томаса Хадсона.

– Дякую, Томмі, – почув він голос Едді, а в наступну мить хлопець був уже нагорі із склянкою, обгорнутою паперовим рушником, і Томас Хадсон надпив перший ковток, відчувши в холодній рідині і гострий смак лимона, і запашний дух ангостури, і міцність джину, розведеного крижаною кокосовою водою.

– Смачно, тату? – запитав хлопець. Він тримав у руці пляшку пива з льоду, що на сонці враз припала холодною росою.

– Чудово, – відказав батько. – А джину ти не пошкодував.

– Нічого не вдієш, – мовив Том. – Лід тане надто швидко, Треба б нам мати якісь теплонепроникні оправи на склянки, щоб довше не танув лід. Ось я придумаю що-небудь, коли повернуся до школи. Мабуть, їх можна буде зробити з корку. Тоді, може, подарую тобі на різдво.

– Ти глянь, як орудує Дев, – сказав батько.

Девід змагався з рибиною так завзято, наче тільки-но взяв її на гачок.

– А диви-но, який він плаский і спереду, і ззаду, – зауважив Том-молодший. – І груди, і спина однаково рівні. Немовби склеєний з двох дощок. Зате таких довгих м'язів на руках я ні в кого не бачив. Обидва – і задній і передній – такі самі завдовжки. Справді, тату, незвичайна в нього будова. Та й весь він незвичайний, і кращого брата в цілому світі не знайдеш.

Тим часом Едді внизу на палубі вже спорожнив свою склянку і тепер знов обтирав Девідові спину рушником. Тоді заходився обтирати йому груди та довгі руки.

– Все гаразд, Деві? Девід кивнув головою.

– Слухай, – сказав йому Едді. —Я бачив, як один дорослий чоловік, кремезний, дуженний, мов бугай, перепудився й покинув снасть, не зробивши й половини того, що ти вже зробив з цією рибиною.

Девід і далі орудував вудлищем.

– Здоровенний чолов'яга. Твій тато і Роджер теж його знають. Мастак у цьому ділі. Тільки те й робить, що рибалить. Та взяв на гачок отакенну бісову рибину – і перепудився, і покинув її тільки тому, що було надто тяжко. Рибина ніяк не давалась йому, от він її й покинув. А ти отак і тримайся, Деві.

Девід нічого не сказав. Він ощадив дихання й тільки знай тягнув, нахилявся, вибирав і намотував.

– От і твоя триклята рибина така ж дужа, бо це самець, – пояснив йому Едді. – Якби була самиця, то вже давно б здалася. У неї як не тельбухи луснули б, то серце, чи там ікра полізла б. У цієї породи самці завжди дужчі. У багатьох інших риб дужчі самиці, але в риб-мечів – завжди самці. Це страшенно дужа рибина, Деві, але ти все одно її здолаєш.

Жилка знов побігла за борт, і Девід на якусь хвильку заплющив очі, вперся босими ногами в дерев'яний бортик і, обіруч тримаючись за вудлище, відхилився, щоб трохи перепочити.

– Правильно, Деві, – сказав Едді. – Коли треба – працюй, а ні – то й не треба. Вона собі кружляє, але котушка прикручена, отож вона витрачає на це силу й дедалі більше стомлюється.

Едді обернувся й позирнув униз, і з того, як він повів очима, Томас Хадсон зрозумів: він подивився на великий мідний годинник на стіні каюти.

– П'ять хвилин на четверту, Роджере, – сказав Едді, – Ну, друже Деві, ти вже три години й п'ять хвилин з нею змагаєшся.

Настав час Девідові вибирати жилку. Але замість того вона й далі неспинно збігала з котушки.

– Знов пішла на глибину, – сказав Роджер. – Пильнуй, Деві. Гей, Томе, ти добре бачиш жилку?

– Добре бачу, – відказав Томас Хадсон. Жилка заходила у воду не дуже круто, і з містка її було видно аж ген у глибині.

– Може, вона спускається на дно, щоб там сконати, – дуже тихо промовив Томас Хадсон до найстаршого сина. – Коли так, Дев цього не знесе.

Том-молодший похитав головою і закусив губу.

– Тримай її щосили, Деве, – почув Томас Хадсон слова Роджера. – Прикрути котушку тугіше, і нехай вона собі тягне скільки хоче.

Хлопець загальмував котушку так, що вудлище й жилка, здавалось, от-от луснуть, і напружив усі сили, щоб гідно зустріти це нове випробування, а тим часом жилка збігала й збігала за борт.

– Якщо ти спиниш її цього разу, то вважай, що вона твоя, – сказав йому Роджер. – Глуши, Томе!

– Заглушив, – озвався Томас Хадсон. – Але, по-моєму, можна трохи вигадати, якщо дати задній хід.

– Гаразд. Спробуй.

– Даю задній, – сказав Томас Хадсон.

У такий спосіб вони зберегли трохи жилки, але зовсім мало, і тепер вона, на їхній жах, натяглася донизу майже прямовисно. На котушці залишалося менше, ніж у найскрутніші хвилини перед тим.

– Доведеться тобі, Деве, перейти до самого борту, – сказав Роджер. – Та спочатку трохи попусти котушку, щоб вивільнити вудлище.

Девід послабив гальмо на котушці.

– А тепер устроми вудлище в гніздо на поясі. Едді, тримай його за боки.

– О боже, тату, – мовив Том-молодший. – Вона таки пішла прямісінько на дно.

Девід стояв навколішки біля самого краю корми, і вудлище в його руках так зігнулося, що кінчик був уже під водою, а низ упирався в шкіряне гніздо у хлопця на поясі. Ендрю тримав Девіда за ноги, а Роджер і собі уклякнув поруч і стежив очима, як жилка заходить у воду і як мало її лишається на котушці. Обернувшись до Томаса Хадсона, він скрушно похитав головою.