Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 57 страниц)

Форд Медокс Форд і учень диявола

Коли ми мешкали над тартаком на вулиці Нотр-Дам-де-Шан, 113, «Клозері-де-Ліла» було найближчим до нас добрим кафе – і одним з найкращих кафе в Парижі. Взимку в приміщенні було тепло, а навесні й восени приємно було сидіти надворі за маленьким столиком у затінку дерев коло статуї маршала Нея чи за одним із звичайних квадратних столів, розташованих під великими тентами вздовж бульвару. Двоє з тамтешніх офіціантів дуже добре ставились до нас. Завсідники кафе «Дю-Дом» і «Ротонда» ніколи не ходили до «Ліла». Тут у них не було знайомих, і ніхто не витріщав би на них очі, якби вони прийшли. За тих часів багато хто ходив до кафе на розі бульварів Монпарнас і Распай, щоб показати себе на людях, і в певному розумінні ці кафе були тим, чим сьогодні є колонки газетної світської хроніки – такими собі щоденними замінниками безсмертя.

Колись у «Клозері-де-Ліла» більш-менш регулярно збиралися поети, й останнім визначним із них був Поль Фор, якого я так і не читав. Єдиний поет, якого я там побачив, був Блез Сандрар з розтовченим обличчям боксера й пришпиленим до плеча порожнім рукавом; своєю вцілілою рукою він вправно скручував цигарки. З ним приємно було розмовляти, доки він не напився, але й тоді слухати його брехню було цікавіше, ніж правдиві оповіді багатьох інших людей. Блез Сандрар був єдиним поетом, що навідувався тоді до «Ліла», але я бачив його там лише один раз. Переважали ж серед завсідників літні бородані в приношених костюмах (вони приходили туди з дружинами чи коханками), хто з вузенькою червоною стрічкою Почесного легіону в петельці, а хто без неї. Нам приємно було вважати їх ученими – savants, —і вони сиділи за своїми аперитивами майже так само довго, як чоловіки у ще більш приношених костюмах, які зі своїми дружинами чи коханками пили calé crèmeі носили в петельці бузкові академічні стрічки, що не мали ніякого відношення до Французької Академії і свідчили, на нашу думку, що це університетські викладачі.

Завдяки цим відвідувачам у кафе панував затишок: вони цікавилися тільки одне одним, своїми аперитивами, чи кавою, чи вином, а також газетами й журналами на дерев'яних жердинках, і ніхто тут не виставляв себе на привселюдний огляд.

Приходили до «Ліла» й жителі кварталу, і в декотрих у петельці була стрічка Воєнного хреста, а в інших ще й жовто-зелена стрічка Воєнної медалі, і я дивився, як вправно вони обходяться без втрачених кінцівок, і оцінював якість їхніх штучних очей і міру майстерності хірургів, що відновлювали їхні обличчя. Шкіра добряче полатаного обличчя завжди набуває особливого, майже райдужного блиску – так поблискує добре утерта лижня, і цих відвідувачів ми поважали більше, ніж savantsчи викладачів, хоч останні, можливо, теж побували на фронті, але уникли каліцтва.

За тих часів ми не довіряли людям, що не нюхали пороху, а цілком взагалі не довіряли нікому, й ми вважали, що Сандрар мав би менше хизуватися тим, що втратив руку. Я зрадів, що він завітав до «Ліла» вдень, коли там ще не було завсідників.

Того вечора я сидів за столом на тротуарі перед «Ліла» й дивився, як змінюється освітлення дерев та будинків і як бульваром неквапно цокають могутні битюки. Двері кафе позаду, праворуч від мене, відчинились, і хтось підійшов до мого столу.

– А, ось де ви! – почув я.

Це був Форд Медокс Форд, як він тоді себе називав. Він тяжко відсапувався в густі фарбовані вуса, але тримався рівно, мов ходяче, добре вдягнене пивне барило.

– Дозвольте підсісти? – сказав він, сідаючи й оглядаючи бульвар з-під безбарвних брів бляклими блакитними очима. – Я витратив найкращі роки свого життя на те, щоб цих шкап убивали в гуманний спосіб.

– Ви вже казали мені про це, – відповів я.

– Сумніваюсь.

– Запевняю вас.

– Дивно. Я цього зроду нікому не казав.

– Вип'єте?

Офіціант стояв над нами, й Форд замовив собі «шамбері» з «кассі». Офіціант, високий, худий, з великою лисиною, прикритою прилизаним волоссям, і з густими старомодними драгунськими вусами, повторив замовлення.

– Ні. Принесіть fine à l'eau [32]32
  Коньяк з водою (франц.).


[Закрыть], – сказав Форд.

–  Fine à l'eauдля мосьє, – повторив офіціант.

Я завжди уникав дивитися на Форда, якщо тільки міг, і тамував віддих, коли перебував з ним в одній кімнаті. Але тут ми сиділи надворі, й вітер гнав тротуаром опале листя від мого краю столика повз нього, тож я зважився глянути на Форда, відразу пошкодував і перевів погляд на бульвар. Освітлення знову змінилось, а я прогавив цей перехід. Я ковтнув із своєї чарки, щоб перевірити, чи Фордова поява не зіпсувала напій, але напій свого смаку не втратив.

– Щось ви дуже понурі, – сказав він.

– Зовсім ні.

– Чого ж, понурі. Вам треба частіше виходити на повітря. Я хочу запросити вас на наші вечірки – ми влаштовуємо їх у Bai Musette, y тому веселому танцзалі на вулиці Кардинала Лемуана, поблизу площі Контрескарп.

– Я мешкав два роки над тим танцзалом, коли вас ще не було в Парижі.

– Та невже? Ви певні?

– Атож, – відповів я. – Певен. У його власника було таксі, і, коли я поспішав на літак, він одвозив мене на аеродром. Але, перше ніж вирушити, ми заходили до танцзалу й, не вмикаючи світла, випивали в темряві коло цинкової стойки по склянці білого вина.

– А я не люблю літати, – сказав Форд. – То приходьте з дружиною в суботу ввечері до того танцзалу. Буде весело. Я намалюю план, щоб вам легше було його знайти. Я натрапив на нього зовсім випадково.

– Перший поверх будинку номер сімдесят чотири на вулиці Кардинала Лемуана, – сказав я. – А я жив на четвертому.

– Номера там нема, – сказав Форд. – Але ви це місце легко знайдете, якщо зможете знайти площу Контрескарп.

Я ще раз добряче ковтнув із чарки. Офіціант приніс Фордове замовлення, й Форд вичитав йому.

– Я не замовляв коньяку з содовою, – сказав він спокійно, але суворо. – Я просив принести вермуту «шамбері» з «кассі».

– Гаразд, Жане, – сказав я. – Я візьму цей fine.A мосьє принесіть те, що він замовляє тепер.

– Те, що я замовив з самого початку, – поправив мене Форд. В цю мить тротуаром повз нас пройшов худорлявий чоловік у накидці, під руку з високою жінкою. Він мимохідь зиркнув на наш стіл і пішов собі далі.

– Ви помітили, як я з ним не привітався? – спитав Форд. – Ну скажіть, помітили?

– Ні. А хто то?

– Беллок, – відповів Форд. – Як же я його знехтував!

– Я не помітив, – сказав я. – А чому ви з ним не привітались?

– На те є багато причин, – відповів Форд. – Ох, як я його знехтував!

Він був невимовно щасливий. Я не звернув особливої уваги на Беллока, й мені здалося, що й він не звернув уваги на нас. Я запам'ятав тільки, що він мав вигляд людини, зануреної у свої думки, і на стіл наш глянув, очевидно, машинально. Мені стало неприємно, що Форд повівся з ним так нечемно: як молодий письменник-початківець, я відчував до Беллока, свого старшого колеги, глибоку повагу. Сьогодні це важко зрозуміти, але за тих часів це було звичайне явище.

Я подумав, що добре було б, якби Беллок сів за цей стіл і якби я з ним познайомився. Зустріч з Фордом зіпсувала мені вечір, а з Беллоком, напевно, я провів би його дуже цікаво.

– Навіщо ви п'єте коньяк? – спитав Форд. – Хіба ви не знаєте, що коньяк занапащає молодих письменників?

– Я п'ю його досить рідко, – відповів я.

Я знов і знов нагадував собі те, що почув від Езри Паунда: ніколи не ображай Форда, пам'ятай, що бреше він тільки тоді, коли дуже втомлений; він добрий письменник, і щось у нього вдома негаразд. Та хоч як я старався, мені було важко не забувати цього, бо поряд зі мною – простягни руку й доторкнешся – сидів і сопів сам Форд, гладкий і бридкий. Але я старався.

– Поясніть мені, в яких випадках треба не вітатися? – спитав я.

Доти я вважав, що таке трапляється тільки в романах Уйди. Я так і не подужав жодного роману Уйди, навіть під час лижного сезону в Швейцарії, коли знімався сльотавий вітер, а всі привезені з собою книжки були вже прочитані й у пансіоні лишалися тільки покинуті кимось довоєнні видання Таухніца. Але якесь шосте чуття підказувало мені, що в її романах герої отак не вітаються одне з одним.

– Джентльмен, – пояснив Форд, – ніколи не вітається з негідником.

Я квапливо ковтнув коньяку.

– А з пройдою? – спитав я.

– Джентльмен не знається з пройдами.

– Виходить, не вітатися можна тільки з людиною свого кола? – не вгавав я.

– Авжеж.

– А як же тоді знайомляться з негідником?

– Його не завжди зразу розпізнаєш, а до того ж людина може завжди стати негідником.

– А що таке негідник? – спитав я. – Той, кого треба бити, поки не впаде?

– Зовсім не обов'язково, – відповів Форд.

– А Езра Паунд – джентльмен? – спитав я.

– Звісно, ні, – відповів Форд. – Він американець.

– А американець не може бути джентльменом?

– Хіба що Джон Куїн, – визнав Форд. – Ну, і дехто з ваших послів.

– Майрон Т. Геррік?

– Можливо.

– А Генрі Джеймс був джентльмен?

– Майже.

– Ну, а ви джентльмен?

– Авжеж. Я був на службі в його величності.

– Надто воно якось складно, – сказав я. – А я джентльмен?

– Звісно, що ні, – відказав Форд.

– Чому ж ви тоді п'єте зі мною?

– Я п'ю з вами як із здібним молодим письменником. Власне, як з товаришем по перу.

– Ви дуже люб'язні, – сказав я.

– В Італії вас, може, вважали б джентльменом, – великодушно мовив Форд.

– Але я не негідник?

– Ну, звісно, ні, мій любий. Хто б міг сказати таке?

– Але можу ним стати, – сказав я сумно. – Адже я п'ю коньяк, і взагалі. Саме це й занапастило лорда Гаррі Хотспера у Троллопа. А Троллоп, по-вашому, був джентльмен?

– Звісно, що ні.

– Ви певні?

– Тут можливі різні думки. Але я вважаю – ні.

– А Філдінг? Адже він був суддею.

– Хіба що зовні.

– А Марло?

– Звісно, що ні.

– А Джон Донн?

– Він був священик.

– Та-ак, тут є над чим замислитись, – сказав я.

– Я радий, що вас це зацікавило, – мовив Форд. – Знаєте, я на прощання вип'ю з вами кон'яку.

Коли Форд попрощався, було вже зовсім темно, і я пішов до кіоска й купив «Парі-спорт компле», вечірній випуск з результатами перегонів в Отейлі й програмою завтрашніх заїздів в Ангені. Офіціант Еміль, який заступив Жана, підійшов до мене подивитися результати останнього заїзду в Отейлі. Один мій близький приятель, що рідко навідувався до «Ліла», сів біля мене, і саме в ту мить, коли він замовляв Емілю коньяк, тротуаром повз нас знову пройшов худорлявий чоловік у накидці під руку з високою жінкою. Він скинув оком на наш стіл і пішов собі далі.

– Це Ілер Беллок, – сказав я своєму приятелеві. – Форд – він щойно був тут – не привітався з ним.

– Не мели дурниць, – відказав мій приятель. – Це Блістер Кроулі, шанувальник диявола. Його вважають найрозбещенішою людиною в світі.

– Прошу пробачення, – сказав я.

Народження нової школи

Записники в синіх обкладинках, два олівці, стругачка (на складаний ножик олівців не настачиш), столики з мармуровими стільницями, свіжий дух раннього ранку, щойно підметеної і протертої вогкою шваброю підлоги та ще трохи талану – оце і все, що було потрібно. Талан мали привертати каштан і кроляча лапка, що лежали у правій кишені. Хутро на тій лапці давно вже витерлось, а кісточки та сухожилки аж лисніли від довгого носіння. Кігтики дряпали підкладку кишені, і ти знав, що твій талан тут, при тобі.

Випадали дні, коли писалося так добре, що, відтворивши місцевість, ти міг заглибитися в неї, пройти лісом на поруб, а там вибратись на узвишшя й побачити пагорби за вигином озера. Часом кінчик олівця ламався в конічному носику стругачки, і тоді ти прочищав її маленьким лезом складаного ножа або ж дбайливо загострював ним олівець, а потім знову просовував руку в просяклу солоним потом ремінну петлю рюкзака, піднімав його, тоді просовував під ремінь другу руку і, відчуваючи на спині вагу рюкзака, а під ногами соснову глицю, починав спускатися до озера.

І раптом ти чув чийсь голос:

– Здоров, Хеме. Що це ти надумав? Писати в кафе?

Це означало, що твій талан залишив тебе, і ти згортав записник. То було найгірше, що могло статися. І якби стриматись, то ще нічого, але я тоді не вмів стримуватись і казав:

– А ти, сучий сину, якого біса сюди припхався?

– Ти, звісно, можеш вдавати із себе хтозна-що, але ображати людей ні до чого.

– Катав би ти звідси із своїм паскудним язиком.

– Це кафе для всіх. Я маю таке ж право бути тут, як і ти.

– Чого це тобі не сидиться в тій твоїй «Хатині»?

– Ой, годі вже. Не будь такий злий.

Тепер був саме час вивідати, як тут опинився цей тип: чи є надія, що його занесло сюди випадково, чи, може, за ним присуне ціла зграя таких самих, як він. Були, звичайно, й інші добрі кафе, де я міг би працювати, але туди довелося б далеченько йти, а це кафе стало для мене як рідний дім. Вибиратись із «Клозері-де-Ліла» мені аж ніяк не хотілося. Треба було або обстоювати свої права, або ж іти геть. Мабуть, розумніше було б піти, але мене почала розбирати злість, і я сказав:

– Слухай. Такому паскуді, як ти, байдуже, куди податися. То чого ти припхався сюди поганити пристойне кафе?

– Я просто зайшов випити. Що ж у цьому поганого?

– Вдома тобі подали б випити, а потім розбили б після тебе склянку.

– Де це вдома? Ото, мабуть, мила місцинка!

Він сидів за сусіднім столиком, високий гладкий молодик в окулярах. І вже встиг замовити пиво. Я вирішив, що не зважатиму на нього й спробую писати далі. 1 таки написав два речення.

– Я ж тільки привітався до тебе.

Я промовчав і написав ще одне речення. Коли втягнешся в роботу і вона добре йде, тебе не так легко вибити з колії.

– Чи ти вже став такий великий, що до тебе й озватися не можна?

Я написав ще одне речення, яким закінчив абзац, і перечитав його. Виходило поки що добре, і я написав перше речення наступного абзацу.

– Тобі завжди байдуже до інших, до того, що і в них можуть бути якісь труднощі.

Усе життя я вислуховував чиїсь бідкання. Та, як виявилось, тепер я міг писати й далі, – його бубоніння заважало мені не більше, ніж інші навколишні звуки, і, певна річ, куди менше, ніж Езрині вправи на фаготі.

– Приміром, людина хоче стати письменником, відчуває це своїм нутром, а нічого не виходить – і край.

Я писав далі, і мій талан нібито знову був при мені, як і все інше.

– Уявляєш: одного дня це наринуло на людину такою навальною хвилею, що вона втратила дар мови, заніміла.

Шкода, що не навіки, подумав я, не відриваючись від писання. А він розпатякався на всю губу, і його безглузді сентенції заколисували, наче вищання дошки, що її гвалтують на тартаку.

– І тоді ми полізли в Грецію… – долинуло до мене згодом. Перед тим я якийсь час не чув його слів, тільки голос. Тепер, знаючи, як оповідання розгортатиметься далі, я міг зробити перерву до завтра.

– То ти кажеш, ви полізли на Грецію? Чи в Грецію?

– Не будь вульгарним, – сказав він. – Ти не хочеш, щоб я розповів тобі все до кінця?

– Ні.

– Невже тобі не цікаво, що було далі?

– Ні.

– І тебе не хвилює життя і страждання ближнього? – Твої – ні.

– Ти бездушна тварина.

– Еге ж.

– А я сподівався, Хеме, що ти мені допоможеш.

– Я б залюбки застрелив тебе.

– Справді?

– Ні. Закон забороняє.

– А я б зробив для тебе будь-що.

– Справді?

– Авжеж.

– То почни з того, що забудь дорогу до цього кафе. Я встав з-за столу, підійшов офіціант, і я розплатився.

– Можна мені пройти з тобою до тартака, Хеме?

– Ні.

– Ну, то побачимось колись іншим разом.

– Але не тут.

– Та звісно, звісно, – сказав він. – Я ж пообіцяв.

– А що ти пишеш? – роблячи помилку, спитав я.

– Хочу написати щось видатне. Так само, як ти. Але це страшенно важко.

– Якщо не можеш писати, то облиш. Навіщо ж нюні розпускати? Повертайся додому, в Штати. Знайди роботу. Або повісся. Тільки перестань патякати про це. Ти ніколи нічого не напишеш.

– Чому ти так кажеш?

– Ти чув коли-небудь, як ти говориш?

– Я ж говорю про те, як писати.

– То краще помовч.

– Ти просто жорстокий, – мовив він. – Усі завжди казали, Що ти жорстокий, бездушний і себелюбний. А я завжди тебе захищав. Та більше не захищатиму.

– От і гаразд.

– Як ти можеш бути такий жорстокий до свого ближнього?

– Не знаю, – відказав я. – Слухай, коли вже ти не здатний писати, чом би тобі не спробувати себе в критиці?

– Ти так думаєш?

– Це буде чудово, – сказав я йому. – Тоді ти зможеш писати скільки захочеш. І не треба буде боятися, що на тебе нарине щось і відбере тобі мову. Тебе читатимуть і поважатимуть.

– Ти думаєш, з мене вийде добрий критик?

– Не знаю, чи добрий. Але критик вийде. Завжди знайдуться люди, які тобі допоможуть, а ти допомагатимеш своїм.

– Як це розуміти – своїм?

– Тим, з ким ти водишся.

– А-а, тим. То вони вже мають своїх критиків.

– Не обов'язково тобі писати про книжки, – сказав я. – Є ще картини, п'єси, балет, кіно…

– Це ж чудова ідея, Хеме. Я тобі дуже вдячний. Така цікава робота. І теж творча.

– Чи не забагато ми розводимося про творчість? Зрештою, бог створив світ усього за шість днів, а сьомого дня вже відпочивав.

– А до того ж ніщо не завадить мені віддаватися справжній літературній праці.

– Аніщо. Хіба лише ті високі вимоги, які ти проголошуватимеш у своїх критичних працях і які виявляться зависокими для тебе самого.

– Вони таки будуть високі. Можеш бути певен.

– А я й так певен.

То говорив уже критик, отож я спитав, чи не вип'є він зі мною, і він погодився.

– Хеме, – сказав він, і я зрозумів, що він уже таки справжній критик, бо критики завжди ставлять ім'я співрозмовника на початку речення, а не в кінці. – Хеме, я мушу тобі сказати, що вважаю твої твори сухуватими.

– Кепська справа, – мовив я.

– Хеме, вони надто недокрівні, надто кощаві.

– Зовсім кепська справа.

– Хеме, вони надто сухі, надто недокрівні, надто кощаві, надто жилаві.

Я винувато помацав у кишені кролячу лапку.

– Що ж, спробую додати їм трохи тіла.

– Але май на увазі: не треба, щоб вони були надто тілисті.

– Хеле, – сказав я, і собі переймаючи манеру критиків, – я докладу всіх зусиль, щоб уникнути цього.

– Я радий, що наші погляди збігаються, – урочисто промовив він.

– Ти запам'ятав, що сюди не можна приходити, коли я працюю?

– Аякже, Хеме. Звісно, що запам'ятав. До того ж у мене тепер буде своє кафе.

– Ти дуже люб'язний.

– Цього й прагну.

Було б таки цікаво й повчально, коли б цей молодик і справді вибився у відомі критики, але нікуди він не вибився, хоч деякий час я дуже на це сподівався.

Я, звісно, не думав, що він прийде знову другого ж таки дня, але не хотів спокушати долю і вирішив на той день дати «Клозері» перепочити від мене. Отож наступного ранку я прокинувся на світанні, прокип'ятив соски та пляшечки, приготував усе, що належало за рецептом, поналивав у пляшечки, дав одну містерові Бамбі й сів працювати біля обіднього столу, поки всі, крім нього, кота Ф. Киця та мене, ще спали. Обидва вони поводилися тихо, як і годиться в доброму товаристві, і працювалось мені як ніколи. В ті дні я не потребував нічого, навіть кролячої лапки, та все ж приємно було відчувати її в кишені.

З Паскеном у кафе «Дю-Дом»

Був погожий вечір, і після напруженого робочого дня я вийшов з нашого помешкання над тартаком, пройшов подвір'ям між стосами дощок, зачинив за собою хвіртку, перетнув вулицю, ввійшов через задні двері до булочної, що вітриною дивилася на бульвар Монпарнас і, вдихнувши смачний запах свіжого хліба, вийшов на бульвар. У булочній уже засвітили світло, а надворі ще тільки сутеніло, й у тих сутінках я пройшов бульваром до відкритої тераси ресторану «Тулузький негр», де на столику, за яким ми завжди вечеряли, вже встромлені були в дерев'яні кільця наші картаті червоно-білі серветки. Я прочитав видрукуване фіолетовими літерами меню й побачив, Що plat du jour [33]33
  Цілоденна страва (франц.).


[Закрыть]була печеня в горнятку. Вже від самої назви мені захотілося їсти.

Власник ресторану мосьє Лавінь спитав, як посувається моя робота, і я відповів, що дуже добре. Він сказав, що бачив, як я рано-вранці писав на терасі «Клозері-де-Ліла», але не озвався, бо я був весь у роботі.

– Ви мали вигляд людини, що одинцем продирається крізь джунглі, – сказав він.

– Коли я працюю, то нічого не бачу.

– А все ж таки, ви в ту мить були в джунглях, мосьє?

– У звичайному лісі, – відповів я.

Я попрямував далі вулицею, заглядаючи у вітрини й радіючи весняному вечорові й зустрічним перехожим. У трьох найславетніших кафе сиділи люди, яких я знав в обличчя чи з якими був знайомий. Але ввечері, коли засвічувалися ліхтарі, я завжди помічав довкола набагато приємніших і зовсім незнайомих мені людей, які поспішали туди, де можна було випити, поїсти, а згодом віддатися любощам. Завсідники найуславленіших кафе, мабуть, роблять те саме, а може, вони сидять і п'ють, розмовляють і любляться лише для того, щоб їх бачили інші. А люди, які мені подобались і з якими я не був знайомий, ходили до великих кафе, бо там можна було загубитися серед відвідувачів, і ніхто на них не звертав уваги, й вони могли побути вдвох. За тих часів, до того ж, у великих кафе страви були дешеві, там подавали добре пиво, й аперитиви коштували недорого, й ціну чітко позначали на блюдечках під ними.

Того вечора в голові моїй снувалися такі-от тверезі, хоча й не дуже оригінальні думки, і настрій у мене був особливо піднесений, бо цілий день я добре працював – багато зробив і так і не піддався бажанню піти на перегони. На той час, однак, я вже не міг дозволити собі ходити на перегони, дарма що, доклавши належних зусиль, на них завжди можна було заробити. Тоді ще не впроваджено було ні аналізу слини, ані інших методів, за допомогою яких виявляють штучно збуджених коней, і допінг застосовувався дуже широко. Але обчислювати шанси коней, які одержують збуджувальні засоби, розпізнавати ознаки допінга ще в стайні й закладати останні гроші, керуючись іноді просто якимось шостим чуттям, – таке заняття навряд чи може сприяти молодому батькові родини в його прагненні цілком віддатися літературному навчанню.

З усіх поглядів ми ще були дуже бідні, і, аби заощадити трохи грошей, я казав дружині, що мене запросили на обід, потім гуляв дві-три години в Люксембурзькому саду і, повернувшись, розповідав, як добре мене частували. Коли тобі двадцять п'ять років і ти збудований як важкоатлет, пропускати обід дуже нелегко: голод стає справжньою мукою. Але водночас голод загострює сприйняття, і я помітив, що мої персонажі відзначаються неабияким апетитом, люблять добре поїсти, а декотрі залюбки заглядають і в чарку.

В ресторані «Тулузький негр» ми пили добрий кагор, замовляючи чверть карафи, півкарафи, а то й повну карафу й звичайно розводячи його на третину водою. Вдома, над тартаком, ми мали корсіканське вино, дуже міцне й зовсім недороге. Це було справжнє корсіканське вино: навіть наполовину розбавлене водою, воно п'янило. В Парижі тоді можна було жити на зовсім мізерні заробітки, а іноді навіть і розкошувати – якщо ти не купував собі нового одягу й час від часу не обідав.

Від «Селекта» я квапливо втік, бо побачив там Гарольда Стірнса; він неодмінно завів би розмову про коней, а я ж оце щойно очистив своє сумління й звеселив душу, зрікшись цих тварин назавжди. Сповнений того вечора праведності, я проминув «Ротонду» з усіма її завсідниками і, зневаживши розпусту й стадний інстинкт, перейшов на той бік бульвару, до кафе «Дю-Дом». Воно теж було переповнене, але там сиділи люди, що добре попрацювали.

Там сиділи натурниці, що добре попрацювали, й художники, що працювали, доки посутеніло, й письменники, що завершили собі на радість чи на біду денну працю, сиділи п'яниці й усілякі диваки – деяких я знав, а решта були просто так, статистами.

Я пройшов між столиками й підсів до Паскена, з яким були дві сестри-натурниці. Паскен помахав мені, коли я стояв ще на тротуарі по той бік вулиці й розмірковував, чи зайти випити, чи ні. Паскен був дуже добрий художник, і він був п'яний – тобто не п'яніший і не тверезіший, ніж завжди, – але зберігав цілковиту ясність думки. Обидві натурниці були молоді й гарненькі. Одна – чорнява, маленька, чудово збудована, оманливо тендітна й розпусна. Друга – пустотлива й дурненька, але дуже принадна своєю нетривкою дитинною вродою. Збудована вона була не так гарно, як її сестра, – та й взагалі ні в кого тієї весни я не бачив більше такої гарної статури.

– Добра сестра й лиха сестра, – сказав Паскен. – Я маю гроші. Що ти питимеш?

–  Une demi-blonde [34]34
  Півлітровий кухоль світлого (франц.).


[Закрыть] , —сказав я офіціантові.

– Випий віскі. Я маю гроші.

– Я люблю пиво.

– Якби ти любив пиво, то сидів би в Ліппа. Ти, певно, працював.

– Еге ж.

– Посувається?

– Начебто.

– Добре. Я радий. І ти ще ні до чого не втратив смак?

– Ні.

– Скільки тобі років?

– Двадцять п'ять.

– Хочеш переспати з нею? – він глянув на чорняву й усміхнувся. – Їй це пішло б на користь.

– Певне, з неї сьогодні вистачить і вас. Вона всміхнулася до мене, розтуливши уста.

– Він розпусник, – сказала вона. – Але дуже милий.

– Можеш піти з нею до студії.

– Ану без свинства, – сказала білява сестра.

– А тебе хто питає? – гримнув Паскен.

– Ніхто. Але я що хочу, те й кажу.

– Забудьмо про все й веселімось, – запропонував Паскен. – Серйозний молодий письменник, і доброзичливий, мудрий старий художник, і дві юні красуні, в яких попереду ціле життя.

Отак ми сиділи, й дівчата попивали із своїх чарок, Паскен проковтнув ще один fine à l'eau,a я пив пиво, але веселитись не міг ніхто, крім Паскена. Чорнява, хизуючись, раз у раз міняла позу, сідала в профіль так, щоб світло підкреслювало обриси її обличчя, й показувала мені обтягнені чорним светром груди, її коротко підстрижене волосся було чорне й лискуче, як у східних жінок.

– Ти позувала цілий день, – сказав їй Паскен. – Могла б уже й не хизуватися цим светром тут, у кафе.

– А мені хочеться, – відповіла вона.

– Ти схожа на яванську ляльку, – мовив він.

– Очі не ті, – відповіла вона. – Це не так просто.

– Ти схожа на бідолашну розпусну poupée [35]35
  Лялька (франц.).


[Закрыть].

– Може, – сказала вона. – Але на живу. А про тебе цього не скажеш.

– Ну, це ми ще побачимо.

– Згода, – кивнула вона. – Я люблю докази.

– Хіба сьогодні ти їх не мала?

– Ет, – відповіла вона й підставила обличчя останнім відсвітам дня. – Тебе просто розохотила твоя робота. Він любить тільки полотна, – звернулася вона до мене. – До всього домішується якийсь бруд.

– Ти хочеш, щоб я малював тебе, платив тобі, спав з тобою, щоб у мене була ясна голова, і щоб до всього я ще й кохав тебе, – сказав Паскен. – Бідолашна моя лялечка.

– Я вам подобаюся, правда ж, мосьє? – звернулась дівчина до мене.

– Дуже.

– Але ви завеликий, – з жалем сказала вона.

– В ліжку всі однакові на зріст.

– Неправда, – сказала її сестра. – І мені набридли ці балачки.

– Послухай, – сказав Паскен. – Якщо ти вважаєш, що я люблю тільки полотна, завтра я малюватиму тебе аквареллю.

– А коли ми вечерятимемо? – спитала її сестра. – І де? – . Ви повечеряєте з нами? – спитала чорнява дівчина.

– Ні. Я йду вечеряти з моєю légitime. —Тоді дружин називали так. А тепер кажуть: моя régulière [36]36
  Законна… Постійна (франц.).


[Закрыть].

– Ви неодмінно мусите йти?

– І мушу, й хочу.

– Ну, то йди, – сказав Паскен. – І дивись, не закохайся в друкарський папір.

– Якщо закохаюся, то почну писати олівцем.

– Отже, завтра акварель, – оголосив він. – Ну гаразд, діти мої, я вип'ю ще чарку, й підемо вечеряти, куди скажете.

– До «Вікінга», – озвалася чорнява.

– Атож, – підтримала її сестра.

– Гаразд, – погодився Паскен. – На добраніч, Jeune homme [37]37
  Юнак (франц.).


[Закрыть]. Приємних снів.

– І вам також.

– Вони не дають мені спати, – сказав він. – Я ніколи не сплю.

– Засніть сьогодні.

– Після «Вікінга»? – Він усміхнувся, зсунувши капелюха на потилицю. Він був схожий більше на бродвейського гуляку дев'яностих років, аніж на чудового художника, і згодом, коли він повісився, я любив згадувати його таким, яким він був того вечора в кафе «Дю-Дом». Кажуть, усі ми носимо в собі зерна того, що колись зробимо в житті, але мені завжди здавалося, що в тих, хто вміє жартувати, зерна прикрито кращим грунтом і удобрено кращим гноєм.