Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 57 страниц)

Езра Паунд та його «Bel Esprit» [38]38
  «Високий Дух» (франц.).


[Закрыть]

Езра Паунд завжди був доброю людиною і завжди охоче робив послуги знайомим. Студія на вулиці Нотр-Дам-де-Шан, в якій він мешкав зі своєю дружиною Дороті, була настільки ж бідна, наскільки багата була студія Гертруди Стайн. Зате її виповнювало світло, в ній топилася груба, а на стінах висіли картини японських художників, знайомих Езри. У себе на батьківщині вони належали до аристократії, тож і в Парижі носили довге волосся. Коли вони вклонялися, лискучі чорні пасма падали їм на очі; вони справляли на мене велике враження, але їхні картини мені не подобались. Я не розумів їх, хоча в них і не було нічого загадкового, а коли зрозумів, вони анітрохи не зворушили мене. Мені було прикро, але я нічого не міг з собою вдіяти.

Зате картини Дороті мені дуже подобались, і я вважав, що й сама вона дуже гарна на вроду і має чудову статуру. Подобалась мені й Езрина голова роботи Годьє-Бржески та всі інші твори цього скульптора, фотографії яких показав мені Езра: вони були вміщені в Езриній книжці про нього. Езрі ще подобався живопис Пікабіа, а. я тоді вважав його нічого не вартим. Не подобався мені й Віндем Льюїс, якого Езра цінував дуже високо. Йому завжди подобались твори його друзів, що було прекрасним як вияв прихильності, але згубно впливало на його критичну думку. Ми ніколи не сперечалися на ці теми, бо, коли мені щось і не подобалось, я волів мовчати. Я вважав, що прихильність до картин чи книжок твоїх друзів – майже те саме, що прихильність до своєї родини, і критикувати когось за це просто нечемно. Буває, чимало часу спливе, доки наважишся сказати несхвальне слово про своїх родичів або ж про родичів твоєї дружини; а втім, щодо поганих художників це зробити легше, бо вони не мають змоги завдати тобі таких страшних прикрощів і так боляче вразити тебе в саме серце, як родичі. Не треба дивитись картини поганих художників – ото й тільки. А от родичі, хоч би ти й навчився не дивитися на них, не слухати їх і навіть не відповідати на їхні листи, однаково знайдуть чимало способів заподіяти тобі зло. Езра ставився до людей з більшою добротою і християнською любов'ю, ніж я. Його власні твори, коли вони йому добре вдавалися, були такі досконалі, а він сам так щиро помилявся, й так тішився своїми помилками, й був такий добрий до людей, що я завжди думав про нього як про святого. Щоправда, він був досить дражливий, але ж, певно, ця риса виявлялася і в багатьох святих.

Езра хотів, щоб я навчив його боксу, і якось надвечір, коли ми вправлялись у нього в студії, я й познайомився з Віндемом Льюїсом. Езра почав навчатися не гак давно, тож мені було ніяково боксувати з ним у присутності його знайомого, і я намагався вести бій так, щоб Езра справив якомога краще враження. Та з того мало що виходило, бо він був фехтувальник, і я ніяк не міг навчити його бити лівою і виставляти вперед ліву ногу, а тоді вже присувати до неї праву. А це ж основа основ. Я так і не навчив його бити збоку лівою, та й прямі удари правою довелося залишити на майбутнє.

Віндем Льюїс носив чорний крислатий капелюх та костюм, що робив його схожим на персонажа з «Богеми». Обличчям він нагадував мені жабу, і то не жабу-вола, а звичайнісіньку жабу, що почуває себе в Парижі, мов у завеликій калюжі. В ті дні ми вважали, що кожному письменникові чи художникові вільно носити той одяг, який він має, і не визнавали особливої мистецької уніформи, а от Льюїс ходив в уніформі довоєнного митця. Дивитись на нього було ніяково, а він зверхньо спостерігав, як я ухиляюсь від Езриних ударів лівою або приймаю їх на відкриту праву рукавицю.

Я хотів припинити тренування, але Льюїс наполіг, щоб ми вправлялися далі, і мені стало ясно, що, зовсім не розуміючи ситуації, він сподівався побачити, як Езру буде побито. Та нічого не сталося. Я не завдавав зустрічних ударів, і Езра тільки тупцяв коло мене, тицяючи вперед лівою рукою і зрідка пускаючи в діло праву, а потім я сказав, що на сьогодні досить, облився водою з глечика, втерся рушником і натяг вовняну сорочку.

Ми щось пили, і я слухав, як Езра з Льюїсом розмовляють про своїх лондонських і паризьких знайомих. Нишком, як це робиш на рингу, я уважно стежив за Льюїсом, і здається мені й тепер, що не бачив я у своєму житті бридкішої людини. У деяких людей зло видно ззовні, як ото в доброго скакового коня породу. В них є своя гідність – гідність твердого шанкеру. Зовнішність Льюїса зовсім не свідчила про лиху вдачу – він був просто бридкий.

Ідучи додому, я спробував визначити, що ж він мені нагадує, і то були дуже різні речі. Всі вони належали до медицини, за виняткам хіба блювотиння, хоча й це слово малопристойне. Я намагався розкласти його обличчя на частини і знайти порівняння до кожної окремо, але зміг це зробити тільки щодо очей. Коли я побачив їх уперше під крисами чорного капелюха, то були очі невдатного гвалтівника.

– Сьогодні я познайомився з таким бридким чоловіком, якого зроду ще не бачив, – сказав я дружині.

– Ой, Теті, не треба. Прошу тебе, не розповідай про нього. Ми ж зараз сідаємо обідати.

Десь через тиждень я зустрів міс Стайн і розказав їй, що познайомився з Віндемом Льюїсом, а тоді спитав, чи вона знає його.

– Я називаю його гусінню-листоміркою, – сказала вона. – Він приїздить з Лондона, натрапляє на добру картину, дістає з кишені олівець, і ось уже бачиш, як він вимірює ту картину олівцем та великим пальцем. Огляне її з усіх боків, виміряє, досконально роздивиться, як вона зроблена, а потім їде назад у Лондон і малює й собі таку. Та нічого в нього не виходить, бо самої суті він не вхопив.

Отож і я почав подумки називати його листоміркою. Це було куди милозвучніше й більш християнське прізвисько, ніж те, яким я наділив його сам. Згодом я намагався побороти свою нехіть і заприязнитися з ним, як майже з усіма Езриними друзями, коли він пояснював мені, хто з них чого вартий. Але того першого дня в Езриній студії він видався мені саме таким.

Езра був найвеликодуншіший з письменників, яких я знав, і до того ж найбезкорисливіший. Він допомагав поетам, художникам, скульпторам, прозаїкам, в яких вірив, і взагалі ладен був допомогти кожному, хто опинявся в скрутному становищі, незалежно від того, чи вірив у нього, чи ні. Завжди він кимось клопотався, і коли я з ним познайомився, він особливо клопотався T. C. Еліотом, який, сказав мені Езра, мусив працювати в котромусь із лондонських банків і, отже, мав обмаль часу, та ще й не ті години для поетичної творчості.

І тоді Езра разом з міс Наталі Барні, багатою американкою, меценаткою, заснував щось таке під назвою «Bel Esprit».Колись міс Барні водила дружбу з Ремі де Гурмоном, якого я вже не застав, і мала салон, де збиралися в певні дні, а в садку у неї стояв маленький грецький храм. Багато заможних американок і француженок мали свої салони, – і я дуже скоро зрозумів, що мені від цих прегарних місць краще триматись якнайдалі, – проте маленький грецький храм у садку, якщо не помиляюсь, був тільки у міс Барні.

Езра показав мені брошуру про «Bel Esprit»,на якій з дозволу міс Барні було зображено той маленький грецький храм. Задум «Bel Esprit»полягав у тому, що всі ми віддаватимемо частину всякого свого заробітку у фонд містера Еліота, щоб визволити його з банку й забезпечити грошима для писання віршів. Ця ідея мені сподобалась. А коли ми визволимо з банку містера Еліота, сказав Езра, ми поширимо її й на інших, аж поки забезпечимо всіх.

Щоправда, я трохи ускладнював справу, бо скрізь говорив про Еліота як про майораЕліота, вдаючи, ніби плутаю його з майором Дугласом, економістом, чиїми ідеями дуже захоплювався Езра. Але Езра розумів, що душею я з ним і сповнений bel esprit,хоча його й дратувало, коли я просив своїх знайомих дати кошти на визволення майораЕліота з банку і хтось питав, a що, власне, той майор робить у банку, і коли вже він вийшов у відставку, то чом не дістав пенсії або принаймні одноразової винагороди.

У таких випадках я пояснював своїм знайомим, що все це не стосується справи. А питання стоїть так: або ви маєте bel esprit,або ви його не маєте. Якщо маєте, то дасте гроші, щоб визволити майора з банку. Якщо не маєте – тим гірше для вас. Ви не розумієте, що означає оцей маленький грецький храм? Ні? Так я й думав. Мені вас жаль, друже. Хай ваші гроші лишаться при вас. Нам вони не потрібні.

Як співучасник «Bel Esprit»я діяв дуже енергійно, і моєю найзаповітнішою мрією в ті дні було побачити, як майор, широко ступаючи, виходить з банку вільною людиною. Не пригадую вже, як зрештою «Bel Esprit»спіткала загибель, – до цього нібито спричинилася поява друком «Безплідної землі», за яку майор здобув премію «Дайєла», а згодом якась титулована дама заснувала для Еліота журнал під назвою «Крітеріон», отож нам з Езрою більш не треба було клопотатися ним. А маленький грецький храм, певно, й досі стоїть у тому садку. І я довго відчував розчарування, що ми не спромоглися визволити майора з банку самим своїм «Bel Esprit»,бо не раз уявляв собі в мріях, як він прийде і, можливо, оселиться в тому маленькому грецькому храмі, і сподівався, що Езра візьме мене з собою, і ми на часинку заскочимо туди й увінчаємо майора лаврами. Я знав, де ростуть гарні лаври, і міг зганяти по них на своєму велосипеді, і ми могли б увінчувати його щоразу, коли він засумує або коли Езра прочитає рукопис чи коректуру ще однієї великої поеми на зразок «Безплідної землі». А так уся та справа, як і чимало інших, обернулася для мене погано ще й з морального погляду, бо ті гроші, що їх тримав на визволення майора з банку, я взяв з собою в Анген і заклав на коней, нашпигованих збудниками. У двох перегонах ті нашпиговані коні перескакали ненашпигованих або недошпигованих, за винятком одного заїзду, в якому наш фаворит був такий перешпигований, що ще до старту скинув з себе жокея і, вихопившись на доріжку, сам пройшов повне коло стипль-чезу, так неймовірно стрибаючи через перешкоди, як ото часом стрибаєш уві сні. Коли його зловили і жокей знову сів у сідло, він узяв добрий старт і йшов, як кажуть на перегонах у Франції, престижно, але грошей не здобув.

Я, звісно, був би куди радіший, коли б той втрачений заклад пішов на «Bel Esprit»,якого вже не існувало. Та я розраджував себе тим, що, вигравши на решту закладів, міг би внести в «Bel Esprit»набагато більше, ніж намірявся спершу.

Досить дивний кінець

Дружба з Гертрудою Стайн урвалася в досить дивний спосіб. Ми з нею дуже заприязнились, і я робив для неї чимало цілком практичних послуг, як-от умовив Форда вмістити в журналі її довжелезний твір, допоміг передрукувати рукопис і вичитав гранки, й стосунки між нами були такі, що кращі й уявити собі важко. Дружба між чоловіком і визначною жінкою безперспективна, хоча така дружба може бути досить приємною, перше ніж перетвориться на щось більше або менше; а ще безперспективиіша вона з шанолюбними жінками-письменницями. Одного разу, коли я спробував пояснити, що довго не з'являвся на вулиці Флерюс, 27, через те, що, мовляв, не знав, чи застану її вдома, міс Стайн сказала:

– Але ж, Хемінгуею, ви можете приходити сюди як до себе додому. Невже ви не розумієте цього? Я не жартую. Заходьте будь-коли, і покоївка (вона назвала її на ім'я, але я забув його) подасть вам що треба, а ви влаштовуйтеся собі як дома й чекайте на мене.

Я не зловживав цим дозволом, але іноді заходив-таки до неї, і покоївка наливала мені чарку, і я сидів і дивився на картини, а якщо міс Стайн довго не з'являлася, дякував покоївці, залишав міс Стайн записку і йшов собі геть. Міс Стайн зі своєю компаньйонкою збиралася в автомобільну подорож на південь і попросила мене прийти зранку в день від'їзду попрощатись. Вона запросила й Хедлі (ми мешкали тоді в готелі), але ми мали інші плани, хотіли поїхати кудись-інде. Звісно, в такому не зізнаються: ти висловлюєш сподівання, що прийдеш, а потім виявляється, що тобі щось завадило. На той час я вже трохи опанував мистецтво ухилятися від візитів. Мені довелось навчитися цього. Значно пізніше Пікассо розповідав мені, що завжди приймав запрошення багатіїв, бо це страшенно їх тішило, але потім неодмінно траплялося щось, і візит не відбувався. Але міс Стайн це не стосувалося, він мав на увазі інших.

Був чудовий весняний ранок, і я пішов пішки від площі Обсерваторії через Малий Люксембурзький сад. Каштани стояли в цвіту, на посипання рінню доріжках бавилися діти, а на лавках сиділи їхні няньки, і я бачив на деревах горлиць і чув туркотіння інших, яких не було видно.

Покоївка відчинила мені двері, перше ніж я встиг подзвонити, і попросила, щоб я зайшов і трохи почекав. Міс Стайн от-от зійде вниз. Хоч було ще зовсім рано, покоївка налила в чарку горілки, подала її мені й весело підморгнула. Міцний трунок приємно обпік язик, і тут, ще не встигши проковтнути його, я почув, як хтось розмовляє з міс Стайн так, як я ще ніколи не чув, щоб люди розмовляли одне з одним. Ніколи, жодного разу.

Потім я почув, як міс Стайн благає, молить:

– Не треба, кицю. Не треба. Будь ласка, не треба. Я все зроблю для тебе, кицю, тільки не треба. Будь ласка, не треба. Будь ласка, не треба, кицю.

Я вихилив чарку, поставив її на стіл і подався до дверей. Покоївка посварилася на мене пальцем і прошепотіла:

– Не йдіть. Вона зараз спуститься.

– Я мушу йти, – відповів я, намагаючись не слухати, поки виходив з кімнати, а голоси тим часом вели своє, і я чув їх, поки не вийшов. Мені було гадко, що я все те чув, а ще гидкіше – те, що я почув.

Вийшовши, я сказав покоївці:

– Будь ласка, скажіть, що я зустрів вас на подвір'ї. Що я не міг чекати, бо захворів мій приятель. Побажайте їй від мене щасливої дороги. Я напишу.

–  C'est entendu [39]39
  Тут: неодмінно (франц.).


[Закрыть], мосьє. Прикро, що ви не можете почекати.

– Так, – відповів я, – прикро.

Отак – досить безглуздо – воно й скінчилося для мене, хоч я ще й далі виконував якісь дрібні доручення, навідувався, коли це було потрібно, приводив людей, яких просили привести, й чекав відставки разом з більшістю інших своїх приятелів, коли прийшла нова доба й на зміну нам з'явилися нові приятелі. Сумно було бачити нові нікчемні картини поряд із шедеврами, але тепер це вже не мало значення. В усякому разі, для мене. Міс Стайн пересварилася майже з усіма, хто ставився до неї приязно, за винятком Хуана Гріса, і то лиш через те, що він помер. А втім, йому, гадаю, байдуже було б: йому давно вже до всього було байдуже, про це свідчать його картини.

Врешті вона пересварилась і зі своїми новими приятелями, але нас це вже не обходило. Вона стала схожа на римського імператора, що само по собі непогано, якщо тобі до вподоби жінки, схожі на римського імператора. Але Пікассо намалював її портрет, а я пам'ятав її такою, якого вона була, коли ще нагадувала селянку з Фріулі.

Згодом усі чи майже усі помирилися з нею, щоб про них не думали, що вони сноби чи святенники. Я теж помирився. Але я не міг більше відчувати до неї приязні – ані серцем, ані розумом. Найгірше, коли розум підказує тобі, що ти вже не зможеш приязно ставитися до тієї чи тієї людини. Але тут усе було навіть іще складніше.

Людина із знаком смерті на чолі

Того дня, коли я познайомився в Езриній студії з поетом Ернестом Уолшем, з ним було двоє дівчат у довгих норкових хутрах, а на вулиці чекав великий блискучий лімузин готелю «Кларідж» із шофером в уніформі. Обидві дівчини були біляві, вони пливли через океан тим самим пароплавом, що й Уолш. Пароплав прибув напередодні, і Уолш узяв дівчат з собою до Езри.

Ернест Уолш був справжній ірландець: чорнявий, поривчастий, поетичної зовнішності, з виразним знаком смерті на чолі, – такий знак смерті можна побачити на обличчях деяких кіногероїв. Він розмовляв з Езрою, а мені припало вести балачку з дівчатами. Вони спитали, чи я читав вірші містера Уолша. Я не читав їх, і одна з дівчат дістала зелений «Вісник поезії», що його видавала Гаррієт Монро, й показала мені надруковані в ньому Уолшеві вірші.

– Йому платять тисячу двісті доларів за штуку, – сказала вона.

– За кожний вірш, – докинула друга дівчина.

Я пригадав, що свого часу одержував від цього самого журналу по дванадцять доларів за сторінку.

– То він, мабуть, дуже великий поет, – сказав я.

– Йому платять більше, ніж Едді Тестові, – сказала перша дівчина. – Більше навіть, ніж отому, як його… Ви маєте знати.

і – Кіплінгові, – підказала її подруга.

– І взагалі більше, ніж будь-кому іншому, – докінчила перша дівчина.

– Ви довго пробудете в Парижі? – спитав я їх.

– Та ні. Мабуть, недовго. Ми тут з друзями.

– Ми приїхали одним пароплавом, ви ж знаєте. Але на ньому анікогісінько не було. Ну, звісно, крім містера Уолша.

– А він не грає в карти? – спитав я.

Вона подивилася на мене розчаровано, але явно зрозуміла мене.

– Ні. Йому ні до чого грати. Нащо йому грати, коли він пише такі вірші?

– Яким пароплавом ви думаєте повертатися?

– Ще не знаємо. Це залежатиме від того, які будуть рейси, і від усього іншого. А ви теж повертаєтесь?

– Ні. Мені й тут добре.

– Цей район вважається бідним, правда?

– Правда. Але жити тут добре. Я ходжу працювати в різні кафе, часто буваю на іподромі.

– Ви ходите на іподром у цьому одязі?

– Ні. Це у мене вбрання для кафе.

– Цікаво, – мовила одна з дівчат. – Хотіла б я побачити це життя в кафе. А ти, люба?

– Я теж, – сказала друга.

Я записав їхні прізвища у свій блокнотик і пообіцяв подзвонити їм у «Кларідж». Вони були милі дівчата, і я попрощався з ними, а тоді з Уолшем та Езрою. Уолш усе ще із запалом щось говорив Езрі.

– Не забудьте ж, – мовила вища на зріст дівчина.

– Що ви, як я можу? – відказав я і знову потиснув руки їм обом.

Незабаром я дізнався від Езри, що Уолша викупили з готелю «Кларідж» якісь шанувальниці поезії та молодих поетів із знаком смерті на чолі, а потім, ще через якийсь час, – що він знайшов інше джерело матеріальної підтримки і збирається стати співвидавцем якогось нового щоквартальника.

За тих часів «Дайєл», американський літературний журнал, що його видавав Скофілд Тейєр, щороку присуджував своїм авторам премію, – здається, тисячу доларів, – за визначні літературні твори. Тоді це була величезна сума для кожного письменника, що жив тільки з гонорару, а до того ж і чимала честь, і на той час її отримало вже кілька чоловік, поза всяким сумнівом, усі заслужено. А в ті роки у Європі на п'ять доларів у день можна було любісінько прожити вдвох, та ще й подорожувати.

І от пішла чутка, ніби й той щоквартальник, одним з видавців якого став Уолш, має намір виділити дуже значну суму на премію авторові, чий твір буде визнано найкращим у перших чотирьох випусках.

Важко сказати, чи то була пуста поголоска, чи, може, справді випливла назовні якась приватна, конфіденційна розмова. Будемо сподіватись і вірити, що гра велась абсолютно чесно з усіх поглядів. І вже певна річ, що особа, яка разом з Уолшем заснувала журнал, ніяким краєм до цього не причетна.

Невдовзі по тому, як я почув про цю гадану премію, Уолш запросив мене на обід у найкращому й найдорожчому ресторані в районі бульвару Сен-Мішель і після устриць – дорогих, пласких, з мідяним полиском marennesзамість звичних мені дешевих portugaises– та пляшки «пуї-фюїзе» непомітно скерував розмову на премію. Він явно задурював мені голову, так само як отим двом пособницям картярів на пароплаві, – звісно, якщо вони справді були пособниці картярів і якщо він справді задурював їм голову, – і коли він спитав, чи не відмовлюсь я ще від десятка пласких устриць (так він їх назвав), я сказав, що ні, аж ніяк не відмовлюсь. Розмовляючи зі мною, він не завдавав собі клопоту зберігати на своєму чолі знак смерті, і я почував себе вільніше. Він знав, що мені відомо про його сухоти – не такі, якими задурюють голову іншим, а такі, від яких помирають, – і про те, як далеко вони зайшли, отож не завдавав собі клопоту й кашляти за столом, і я був вдячний йому за це. Мене брала цікавість, чи не поглинає він ті пласкі устриці так само, як повії в Канзас-Сіті, що, теж маючи на собі знак смерті й багато чого іншого, залюбки ковтали сім'я, вважаючи його за найпевніший засіб проти сухот, – але я не спитав його про це. Я взявся до другого десятка marennes:одну по одній брав їх з товченого льоду на срібному тарелі, вичавлював на них сік із лимона й дивився, як їх неймовірно ніжні краєчки тріпотіли й зіщулювались, а тоді виймав їх із скойки і, поклавши до рота, з насолодою жував.

– Езра великий поет, великий, – мовив Уолш, дивлячись на мене своїми темними мрійливими очима.

– Так, – погодився я, – І людина він чудова.

– Шляхетна людина, – сказав Уолш. – По-справжньому шляхетна.

Якийсь час ми їли й пили мовчки, ніби віддаючи належне Езриній шляхетності. Мені раптом забракло Езри, і я пошкодував, що його немає з нами. Він теж не міг дозволити собі замовляти marennes.

– І Джойс великий, – озвався Уолш. – Що правда, те правда.

– Так, великий, – сказав я. – І добрий товариш.

Ми потоваришували в той щасливий період його життя, коли він закінчив «Улісса» й ще не брався до того, що тривалий час називалося «Працею в розвитку». Я подумав про Джойса, і мені багато чого пригадалось.

– Прикро, що в нього так погано з очима, – сказав Уолш.

– Йому й самому прикро, – сказав я.

– Це трагедія нашого часу, – пояснив мені Уолш.

– У кожного щось негаразд, – мовив я, намагаючись надати застільній розмові веселішого тону.

– Крім вас. – Він спрямував на мене всю свою можливу й неможливу чарівність, а тоді на чолі його знову з'явився знак смерті.

– Ви хочете сказати, що я не маю знаку смерті на чолі? – спитав я. Не міг стриматися, щоб не спитати.

– Ні. Ви маєте знак Життя. – Він вимовив останнє слово з великої літери.

– Усе до пори, – сказав я.

Йому захотілося доброго біфштекса з кров'ю, і я замовив два tournedosпід беарнським соусом, Я розважив, що масло піде йому на користь.

– А як щодо червоного вина? – запитав він.

Підійшов sommelier [40]40
  Метрдотель по винах (франц.).


[Закрыть], і я замовив «шатонеф-дю-пап». Потім погуляю понад річкою, і все вивітриться, подумав я. А він нехай піде проспиться або як хоче. Я знайду, куди мені податися.

Усе з'ясувалося, коли ми доїли tournedosіз смаженою картоплею і на дві третини спорожнили пляшку «шатонефу», що його в обід звичайно не п'ють.

– Чого там говорити манівцями, – сказав Уолш. – Ви ж знаєте, що нашу премію дістанете ви?

– Я? Чому?

– її дістанете ви, – сказав він і почав розводитись про мої твори, а я перестав його слухати. Мене завжди дратувало, коли люди хвалили мене у вічі, отож я дивився на нього, на його чоло із знаком смерті й думав собі: ох ти ж, облуднику, хочеш задурити мені голову своїми сухотами; та я бачив цілий батальйон у куряві на дорозі, і кожен третій там був приречений на смерть або й на щось гірше, і ні в кого не було ніякого знаку на чолі, тільки курява, а ти, облуднику, із своїм знаком смерті, ти обертаєш власну смерть на засіб існування. А тепер хочеш одурити мене. Не дури, то й не будеш одурений…

А втім, смерть його не дурила. Вона вже справді підступала до нього.

– Думаю, що я не заслуговую на цю премію, Ернесте, – сказав я, з приємністю називаючи його своїм ім'ям, якого я терпіти не міг. – Крім того, Ернесте, це було б неетично.

– Дивно все-таки, що в нас однакове ім'я, правда ж?

– Правда, Ернесте, – сказав я. – Це благородне ім'я, і ми повинні бути гідні його. Ви розумієте, що я маю на думці, правда ж, Ернесте?

– Так, Ернесте, – відказав він. І на знак порозуміння щедро обдарував мене своєю сумною ірландською чарівністю.

Після того я завжди дуже мило ставився до нього та його журналу, а коли він почав харкати кров'ю і, від'їжджаючи з Парижа, попрохав мене доглянути за журналом у друкарні, де ніхто не вмів читати по-англійському, я зробив усе, що належало. Одного разу я бачив, як він харкав кров'ю, і то вже без будь-якої облуди, і я зрозумів, що він і справді скоро помре, і мені було приємно в ті дні – нелегкі для мене самого дні – ставитись до нього надзвичайно мило, так само як приємно було називати його Ернестом. Та й співвласниця журналу мені сподобалась, і я щиро захоплювався нею. Вона не обіцяла мені ніяких премій. Єдине, чого вона хотіла, – це створити добрий журнал і пристойно платити своїм авторам.

Одного дня, вже багато пізніше, я зустрів на бульварі Сен-Жермен Джойса, що йшов сам з ранкової вистави. Він любив слухати акторів, хоча вже й не бачив їх. Джойс запросив мене випити, і ми зайшли в «Дві мавпи» й замовили сухого хересу, хоч ви де завгодно прочитаєте, що він пив тільки швейцарське біле вино.

– Як там Уолш? – спитав Джойс.

– Хто народився поганню, той поганню і помре, – відказав я.

– Він обіцяв вам ту свою премію? – спитав Джойс.

– Еге ж.

– Так я й думав, – сказав Джойс. – І вам теж обіцяв?

– Так, – сказав Джойс. І трохи згодом спитав: – А як ви гадаєте – чи обіцяв він її Паундові?

– Не знаю.

– Краще його не питати, – сказав Джойс.

Більше ми про це не говорили. Я розповів Джойсові, як уперше побачив Уолша в Езриній студії з двійком дівчат у довгих хутрах, і він посміявся з цієї історії.