Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 57 страниц)

Він знову припав губами до склянки і відчув у роті чистий, холодний і свіжий смак напою. Починалася найгірша ділянка дороги, де проходила трамвайна колія і машини спинялися впритул одна до одної перед спущеним шлагбаумом залізничного переїзду. А попереду, за цим скупченням машин – і легкових, і вантажних, – височіла на пагорбі фортеця Атарес, де за сорок років до його народження, після поразки експедиції в Байя-Онді, були розстріляні полковник Кріттенден і ще кілька чоловік, а на схилі пагорба – сто двадцять два американських добровольці. Ще далі в небо шугав чорний дим з високих димарів Гаванської електричної компанії, і дорога виходила на стару бруківку під віадуком, що тяглася паралельно високому краю гавані, вода в якій була чорна й масна, наче осад, висмоктаний помпами з дна танкера. Шлагбаум піднявся, і вони, тепер уже захищені від північного вітру, поїхали далі, повз гавань, де біля просочених креозотом паль дерев'яних причалів стояли судна з дерев'яними корпусами – жалюгідний і сміховинний торговельний флот воєнного часу, – і між їхніми бортами колихалося шумовиння гавані, чорніше від креозоту й смердючіше від давно не чищеної стічної канави.

Томас Хадсон упізнавав деякі судна. Один старий баркас був такий великий, що привернув увагу німецького підводного човна і був обстріляний. Баркас ішов з вантажем лісу, а назад мав узяти цукор. Томас Хадсон і тепер помітив, де була пробоїна, хоч баркас уже відремонтували, і пригадав, як, пропливаючи повз нього в морі, вони бачили на його палубі живих і мертвих китайців.

А я гадав, що сьогодні ти не думатимеш про море. Ні, мені треба подивитися на нього, сказав він собі. Тим, хто в морі, куди краще живеться, ніж тим, що животіють отам, де ми щойно проїжджали. Одначе ця гавань, яку загиджують ось уже триста чи чотириста років, – це не море. Хоч при вході й вона непогана. Та й з боку Касабланки не така вже й погана. Ти провів у цій гавані не одну приємну нічку, сам знаєш.

– Поглянь, – мовив він.

Шофер, побачивши, куди він дивиться, хотів був спинитись. Але Томас Хадсон звелів йому їхати далі.

– Керуй до посольства, – сказав він.

Дивився він на старе подружжя, що оселилося в дощаній, покритій пальмовим листям халупі, притуленій до муру, що відмежовував залізничну колію від ділянки, де електрична компанія тримала вугілля, привезене з гавані. Мур був чорний від вугільного пилу, бо вугілля вивантажували просто через нього, і стояв менш як за чотири фути від залізничного полотна. Халупа була низенька, кособока, і в ній насилу могло лягти двоє людей. Мешканці сиділи при вході й варили каву в бляшанці. То були негри, шолудиві од старості та бруду, одягнені в лахи, пошиті з мішків. Геть старезні негри. Томас Хадсон не побачив біля них собаки.

–  Y el perro? [98]98
  А де собака? (ісп.).


[Закрыть]– спитав він шофера.

– Та його вже давно не видно.

Ось уже кілька років вони проїжджали повз цих людей. Був час, коли жінка, чиї листи він читав минулої ночі, щоразу обурювалась, бачачи цю халупу, казала, що це ганьба і таке інше.

– То чого ж ти нічого не зробиш? – запитував він її. – Чому ти завжди жахаєшся й так добре пишеш про такі жахи, а сама навіть не спробуєш чимось зарадити цим людям?

Жінка розсердилась, зупинила машину, пішла до халупи й дала старій двадцять доларів: нехай, мовляв, знайдуть краще житло й куплять собі щось попоїсти.

–  Si, señorita [99]99
  Так, сеньйорито (ісп.).


[Закрыть], – сказала стара.

Коли вони проїжджали там наступного разу, старі були в тій-таки халупі й весело помахали їм руками. Вони купили собаку. Та ще й білого, невеличкого й кучерявого, і Томасові Хадсону тоді подумалось, що цей собачка навряд чи був призначений для життя серед вугільного пилу.

– Як ти думаєш, де подівся собака? – спитав Томас Хадсон шофера.

– Та, мабуть, здох. Ім самим нічого їсти.

– Треба дістати їм іншого, – сказав Томас Хадсон.

Халупа лишилася далеко позаду, і тепер ліворуч були брудно-сірі поштукатурені стіни генерального штабу кубинської армії. Перед входом у недбалій, але гордовитій позі стояв солдат-кубинець, не дуже темношкірий, в уніформі кольору хакі, збляклій від домашнього прання, та кашкеті, куди охайнішому, ніж у генерала Стіллвела, із «спрінгфілдом», притуленим якнайзручніше до кощавого плеча. Він неуважно позирнув на їхню машину. Томас Хадсон помітив, що йому холодно стояти на північному вітрі. Походив би трохи, то й зігрівся б, подумав він. Але якщо він і стоятиме в цій самій позі, не витрачаючи енергії, до нього скоро дійде сонце й зігріє його. Мабуть, він недавно у війську, бо надто вже худий. Навесні, якщо ми на той час ще їздитимемо тут, я його навряд чи впізнаю. Певно, цей «спрінгфілд» для нього заважкий. Йому б стояти на посту з легенькою пластмасовою гвинтівкою, як ото тепер матадори, працюючи з мулетою, беруть дерев'яну шпагу, щоб не стомлювалась рука.

– А що чути про дивізію, яку генерал Бенітес збирався повести на бій у Європі? – спитав він шофера. – Вона вже відпливла?

–  Todavía no, —відповів шофер. – Ще ні. Але генерал навчається їздити на мотоциклі. Кожного ранку вправляється, їздить по Малекону.

– То, виходить, це буде моторизована дивізія, – сказав Томас Хадсон. – А що то за пакунки виносять солдати й офіцери з estado mayor? [100]100
  Генеральний штаб (ісп.).


[Закрыть]

– Рис, – пояснив шофер. – Прибув вантаж рису.

– Його важко дістати?

– Неможливо. Ціни такі, що жах.

– Ти тепер погано харчуєшся?

– Дуже погано.

– Чому? Ти ж їси у мене. І я за все плачу, незважаючи на ціни.

– Я кажу, вдома погано.

– А коли ти їси вдома?

– У неділю.

– Доведеться купити тобі собаку, – мовив Томас Хадсон.

– Собаку ми маємо, – сказав шофер. – Дуже гарного й розумного. А мене він любить найбільше. Кроку не можна ступити, щоб не побіг слідом. Але, містере Хадсон, ви маєте все й тому не можете зрозуміти, як терпить від цієї війни кубинський народ.

– Та, певно, голод чималий.

– Ви навіть уявити собі не можете.

Ні, не можу, подумав Томас Хадсон. Аж ніяк не можу. Не можу собі уявити, чому в цій країні раптом має бути голод. А тебе – тебе, сучого сина, за те, як ти доглядаєш машини, слід би не годувати, а розстріляти. Я й сам би з превеликою охотою розстріляв тебе.

Але вголос він сказав:

– Ну що ж, спробую, може, і вдасться дістати трохи рису тобі для дому.

– Дуже вам дякую. Ви не знаєте, як погано нам, кубинцям, тепер живеться.

– Мабуть, таки погано, – сказав Томас Хадсон. – Шкода, що я не можу взяти тебе з собою в море. Ти б там відпочив, розвіявся.

– Певно, в морі теж важко.

– Та нелегко, – сказав Томас Хадсон. – Часом і дуже нелегко, навіть у такі дні, як сьогодні.

– Всі ми несемо свій хрест.

– Я б залюбки взяв свій хрест та встромив у culo [101]101
  Гузно (ісп.).


[Закрыть]багатьом, кого знаю.

– Треба сприймати все спокійно і терпляче, містере Хадсон.

–  Muchas gracias [102]102
  Дуже вдячний (ісп.).


[Закрыть], – мовив Томас Хадсон.

Вони повернули на вулицю Сан-Ісідро, що починалася за головним залізничним вокзалом, навпроти в'їзду до колишньої Тихоокеанської пристані, де раніше швартувалися судна з Майямі та Кі-Уеста й була кубинська база Пан-Американської авіакомпанії – тоді ще літали на старих гідропланах. Тепер пристань була закрита, бо тихоокеанські судна забрав військово-морський флот, а нові ДС-2 і ДС-3 Пан-Американської компанії прилітали в аеропорт Ранчо Бойєрос, і там, де колись сідали гідроплани, тепер була стоянка катерів берегової охорони та кубинського військового флоту.

Томас Хадсон знав цю частину Гавани переважно з давніших часів. Той район, що його він любив тепер, був тоді просто дорогою на Матансас: брудна і вбога околиця міста, фортеця Атарес, передмістя, назви якого він не знав, а далі вимощена цеглою дорога з численними селищами обабіч. Мчиш, було, повз них на повну швидкість і навіть не відрізняєш одне від одного. Зате в цій частині міста він знав кожний бар і кожний підвальний ресторанчик, а вулиця Сан-Ісідро славилася своїми домами розпусти на весь порт. Тепер, без жодного дому розпусти, вулиця була наче мертва, і вмерла вона ще тоді, коли їх позакривали, а всіх повій посадили на пароплав і повезли назад до Європи. Ця велична сцена дуже скидалася на ті, що їх можна було спостерігати у Вільфранті, коли з тамтешньої середземноморської бази відпливали американські кораблі і всі повії махали руками їм услід, – тільки тут дійові особи помінялися місцями. Коли французький пароплав з повіями на борту відпливав з Гавани, у порту зібралася сила-силенна людей, і то не тільки чоловіки, що вигукували прощальні слова й махали руками з берега, з пристані і з молу. Чимало жінок і дівчат, понаймавши моторні човни чи провізійні боти, кружляли навколо пароплава й пливли обіч нього, аж поки він вийшов з протоки. Томас Хадсон пригадав, яке то було сумне видовище, хоч багатьом воно здавалося дуже смішним. Він ніколи не розумів, що може бути смішного в повіях. Та люди дивилися на ті проводи як на комедію. Одначе коли пароплав залишив порт, багатьом стало сумно, а вулиця Сан-Ісідро після того так і не ожила. А назва й досі зворушувала Томаса Хадсона, хоч сама вулиця була тепер зовсім нецікава, і, крім водіїв вантажних машин та розвізників товарів, там майже не траплялося білих людей. У Гавані були веселі вулиці, де жили самі негри, були й дуже небезпечні вулиці й навіть цілі квартали, от хоч би вулиця Ісуса та Марії, зовсім недалеко звідси. Та загалом ця частина міста залишилася такою ж сумною, якою вона стала після від'їзду повій.

Тепер машина їхала понад самим портом, повз те місце, звідки ходив пором до Регли й де швартувалися рейсові каботажні судна. Вода в гавані була темна, неспокійна, але хвилі з моря йшли вже без білих баранців. Вона була надто темна, але, як порівняти з тією чорною грязюкою біля причалів, здавалася свіжою і чистою. Повівши поглядом далі, він побачив спокійну поверхню бухти, захищеної од вітру пагорбами над Касабланкою, де стояли на якорі рибальські баркаси, де базувалися канонерки кубинського військового флоту й де стояв тепер і його катер, хоч з дороги його й не було видно. В далині за бухтою Хадсон бачив старовинну жовту церкву та безладно розкидані будиночки Регли, мов рожеві, зелені й жовті кубики, далі великі цистерни та димарі нафтоочисного заводу в Белоті, а за ними сірі пагорби, що тяглися до Кохімара.

– Свій катер бачите? – спитав шофер.

– Звідси його не видно.

Вони їхали з навітряного боку димарів електричної компанії, і ранок тут був ясний і свіжий, а повітря прозоре й чисте, наче на пагорбах садиби. Та людям, що ходили по пристані, холодний північний вітер, як видно, добряче дошкуляв.

– Заїдемо спершу до «Флорідіти», – сказав Томас Хадсон.

– Та звідси ж усього чотири квартали до посольства.

– Знаю. Але я сказав, що спершу хочу до «Флорідіти».

– Воля ваша.

Вони в'їхали в саме місто, куди не сягав вітер, і, минаючи крамниці та склади, Томас Хадсон чув дух залежалого в лантухах борошна й борошняного пилу, запах щойно розкритих ящиків з товарами, аромат підсмаженої кави, що бадьорив краще, ніж ранкова чарка, і приємні пахощі тютюну, що стали ще міцніші, коли машина повернула праворуч, до «Флорідіти». То була одна з вулиць, які він любив, але ходити нею пішки вдень уникав – надто вузькі були на ній тротуари й надто жвавий рух; а вночі, коли рух припинявся, кави там не смажили, і вікна складів були замкнені, отже, й тютюном не пахло.

– Зачинено, – сказав шофер.

Жалюзі обабіч входу до кафе були ще спущені.

– Так я й думав. Тоді повертай на Обіспо і їдьмо до посольства.

Цією вулицею він ходив пішки тисячі разів і вдень і вночі. А от їздити нею не любив, бо вона скоро кінчалась; але відкладати далі свій звіт полковникові він не мав причин і, допивши все, що лишилося в склянці, сидів і дивився на машину попереду, на людей на тротуарах, на машини, що перетинали їм шлях на перехрестях, а саму вулицю приберігав на потім, коли зможе пройтися нею пішки. Машина спинилася перед посольством, і він зайшов до будинку.

У вестибюлі належало записати своє прізвище, адресу й мету приходу за столом, де сидів сумний службовець з вищипаними бровами й тоненькими вусиками над самою верхньою губою. Він звів очі й посунув до Томаса Хадсона бланк. Той навіть не глянув на бланк і зайшов просто до ліфта. Службовець знизав плечима й пригладив свої вищипані брови. Можливо, він трохи занадто вирізнив їх на обличчі. Проте вони однаково кращі й акуратніші, ніж густі й кошлаті, і добре пасують до його вусиків. А тонших вусиків, ніж у нього, взагалі не може бути, якщо це справжні вусики. Навіть Еролл Флінн не має тонших, ані Пінчо Гутьєррес, ані Хорхе Негрете. І все-таки той сучий син Хадсон не мав права отак пройти повз нього, навіть не глянувши.

– Що це за maricón [103]103
  Гомосексуаліст (ісп.).


[Закрыть]з'явився у вас при вході? – спитав Томас Хадсон ліфтера.

– То не maricón.То так собі, ніхто.

– Ну, як тут у вас?

– Добре. Чудово. Все як завжди.

Він вийшов на четвертому поверсі й рушив коридором. Тоді зайшов у середні з трьох дверей і спитав морського офіцера за столом, чи є полковник.

– Він сьогодні зранку полетів до Гуантанамо.

– А коли повернеться?

– Сказав, що, можливо, полетить ще на Гаїті.

– Для мене щось є?

– У мене нічого.

– Він нічого не казав мені передати?

– Сказав, щоб ви були під рукою.

– Який у нього настрій?

– Препоганий.

– А вигляд?

– Жахливий.

– Він нічого проти мене не має?

– Та начебто ні. Сказав тільки передати вам, щоб були під рукою.

. – Є щось таке, про що мені слід знати?

– Не знаю. А має бути?

– Облиште ці штуки.

– Гаразд. Певно, вас добряче пошарпало. Але ви не працюєте на нього в цій конторі. Ви ходите в море. А мені начхати…

– Спокійно.

– Ви будете в себе вдома?

– Так. Але сьогодні день і вечір пробуду в місті.

– Він сьогодні не повернеться ні вдень, ні ввечері. А коли з'явиться, я вас викличу.

– Ви певні, що він нічого проти мене не має?

– Кажу ж вам, що ні. А в чому річ? Гризе сумління?

– Ні. І ніхто проти мене нічого не має?

– Скільки мені відомо, навіть адмірал нічого проти вас не має. Отож ідіть собі та напийтеся за мене.

– Насамперед я нап'юся за себе.

– І за мене напийтесь.

– З якої речі? Ви ж і так щовечора напиваєтесь, хіба ні?

– Цього не досить. Як там Хендерсон?

– Гаразд. А що?

– Нічого.

– А все-таки?

– Нічого. Просто спитав. Скарги маєте?

– Ми не з тих, що скаржаться.

– Який муж! Який діяч!

– Ми звинувачуємо.

– Не маєте права. Ви цивільний.

– Ідіть ви в пекло.

– Мені не треба йти. Я вже там.

– Подзвоніть мені, як тільки він повернеться. І прошу вас переказати панові полковникові моє вітання й доповісти панові полковникові, що я з'являвся у його розпорядження.

– Слухаюсь, сер.

– А «сер» до чого?

– Задля ввічливості.

– До побачення, містере Холлінз.

– До побачення, містере Хадсон. Слухайте. Ви повинні знати, де ваші люди, щоб при потребі негайно їх зібрати.

– Дуже вам вдячний, містере Холлінз.

У коридорі він побачив знайомого капітана, що вийшов із шифрувальної кімнати. Обличчя капітана було темне від засмаги, набутої у грі в гольф і на пляжі в Хайманітасі. Вигляд він мав здоровий, і ніщо не виказувало його біди. Він був молодий, але відомий як добрий знавець Далекого Сходу. Томас Хадсон знав його ще тоді, коли той керував агентством продажу автомобілів у Манілі з відділенням у Гонконгу. Він вільно говорив тагальською мовою і добре знав китайську. Певна річ, володів і іспанською. Отож і був тепер у Гавані.

– Привіт, Томмі! – мовив капітан. – Коли ви повернулися?

– Сьогодні вночі.

– Як дороги?

– Помірно вибоїсті.

– Глядіть, перекинетесь ви колись у тій бісовій машині.

– Я водій обережний.

– Завжди такий були, – сказав капітан, якого звали Фред Арчер. Він обняв Томаса Хадсона за плечі. – Дайте потримаюся за вас.

– Навіщо?

– Щоб піднестися духом. Як потримаюся за вас, так і підношуся духом.

– Ви давно обідали в «Пасіфіко»?

– Та вже тижнів зо два тому. Запрошуєте?

– В будь-який час.

– Удень я не можу, а от увечері хоч сьогодні. У вас щось намічається на вечір?

– Ні. Пізніше – так.

– У мене теж. Де ми зустрінемось? У «Флорідіті»?

– Приходьте одразу ж, як зачиниться ваша контора.

– Гаразд. А потім мені треба буде повернутися сюди. Отже, дуже набиратись нам не можна.

– Ніколи не повірю, щоб ви, лобурі, працювали і вночі.

– Я працюю, – сказав Арчер. – Але це рух не всенародний.

– Дуже радий знову бачити вас, містере Фредді, – мовив Томас Хадсон. – Ви також підносите мій дух.

– Вам не треба підносити дух, – сказав Арчер. – У вас усе на висоті.

– Ви хочете сказати, було на висоті.

– Було. А потім знову було. А потім знов і знов.

– З чорною мастю – ні.

– Чорна масть вам ні до чого, друже. У вас і так усе гаразд.

– Буде час, запишіть мені це, Фредді. Я залюбки читатиму вранці.

– Ви, як і раніш, маєте на своєму катері свободу дій?

– Ні. Замість свободи, я маю матеріальну відповідальність за оте залізяччя, яким його оснастили, – щось близько тридцяти п'яти тисяч доларів. Підписав такий папір.

– Знаю. Бачив у сейфі той папір з вашим підписом.

– Це ж чортзна-яке нехлюйство – отак його кинути.

– Ваша правда.

– У вас усі такі нехлюї?

– Ні. І взагалі останнім часом багато що змінилось на краще. Правда, Томмі.

– Ну гаразд, – мовив Томас Хадсон. – На тому й погодимось.

– А до нас зайти не хочете? У нас кілька нових хлопців, вони вам сподобаються. Особливо двоє з них симпатичні.

– Вони щось знають про наші справи?

– Та ні. Звісно, що ні. Знають тільки, що ви ходите в море, і хочуть з вами познайомитись. Вони вам сподобаються. Добрі хлопці.

– Відкладемо знайомство до іншого разу, – сказав Томас Хадсон.

– Гаразд, шефе, – мовив Арчер. – То я прийду до вас, коли наш вертеп зачиниться.

– До «Флорідіти».

– Та я ж і кажу.

– Щось у мене з головою негаразд.

– Звичайнісінька неуважливість, – сказав Арчер. – Хочете, я приведу з собою когось із тих хлопців?

– Ні. Хіба що тільки вам самому цього дуже хочеться. Там може бути хтось із мого гурту.

– Я думав, вам, волоцюгам, на березі вже й бачити один одного неохота.

– Часом нудьга бере хлопців.

– Їх слід би зганяти докупи й замикати.

– Однаково повтікають.

– Ну йдіть, – сказав Арчер. – Там уже відчинено.

Фред Арчер зайшов у двері навпроти шифрувальної кімнати, а Томас Хадсон попростував назад коридором і, не викликаючи ліфта, спустився сходами вниз. Надворі так яскраво світило сонце, що аж очам стало боляче, а з північного заходу все ще дув сильний вітер.

Він сів у машину й звелів шоферові їхати вулицею О'Рейлі до «Флорідіти». Поки машина об'їжджала площу перед будинком посольства й Ayuntamiento [104]104
  Міська управа (ісп.).


[Закрыть]він побачив, як високо здіймаються хвилі при виході з гавані і як раз у раз злітає вгору й важко падає буй у протоці. Море там бурхало й вирувало, і прозора зелена вода розбивалась об скелі біля підніжжя фортеці Морро, а білі гребені хвиль виблискували проти сонця.

На вигляд воно прекрасне, сказав він собі. Та й не тільки на вигляд – воно справді прекрасне. І я сьогодні неодмінно вип'ю за нього. О боже, подумав він, якби ж то я справді був такий залізний, яким мене вважає Фредді Арчер. А я і є такий, хай йому чорт. Завжди йду безвідмовно й завжди сам того хочу. Якого ж біса ще їм треба? Щоб я на сніданок вживав «Торпекс»? Чи застромляв його собі під пахви, як тютюн? То був би чудовий спосіб надбати жовтяницю, подумав він. А з чого ти раптом почав про це думати? Жижки затрусилися, Хадсоне? Ні, неправда, заперечив він собі. Просто кожному притаманні свої реакції. Багато з них ще й досі не класифіковано. Принаймні я цим не займаюся. Але мені справді хотілося б бути таким залізним, яким вважає мене Фредді, аніж бути просто людиною. Хоч як на мене, то просто людиною бути куди веселіше, нехай навіть і куди болісніш. Чортзна-як болісно, особливо тепер. І все-таки я б волів бути таким, яким мене вважають. Ну гаразд, годі. Про це теж не думай. Коли не думаєш про це, його наче й немає. Де там, у чорта, немає! Але такий уже мій життєвий метод, подумав він.

У «Флорідіті» було вже відчинено: він купив дві ранкові газети, «Crisol»і «Alerta» [105]105
  «Горнило», «Варта» (ісп.).


[Закрыть], пройшов з ними до стойки й сів на високий табурет з самого краю ліворуч. За спиною в нього була стіна, що виходила на вулицю, а з лівого боку стіна за стойкою. Він замовив Педріко подвійний заморожений дайкірі без цукру, і той усміхнувся до нього своєю звичайною усмішкою, що дуже скидалась на оскал покійника, померлого від перелому хребта, проте була щира й недвозначна. Томас Хадсон узявся до газет. Бої точилися в Італії. Він не знав тих місць, де билася П'ята армія, але ті, де була Восьма, пам'ятав і саме думав про них, коли до бару зайшов Ігнасіо Натера Рєвельйо і став біля прилавка поруч нього.

Педріко поставив перед Ігнасіо Натерою Рєвельйо пляшку віскі «Вікторія», склянку з великими грудками льоду та пляшку канадської содової, і той квапливо зробив собі хайбол, а тоді обернувся до Томаса Хадсона й поглянув на нього крізь зелені скельця своїх окулярів у роговій оправі, вдаючи, ніби тільки-но помітив його.

Ігнасіо Натера Рєвельйо був високий і худий, вдягнений у білу полотняну сорочку, які носили кубинські селяни, білі штани, чорні шовкові шкарпетки й ретельно начищені коричневі англійські черевики, мав червоне обличчя, жовті вусики-щіточки й короткозорі налиті кров'ю очі за зеленими скельцями окулярів. Волосся в нього було рудувате, зализане назад. З того, як він жадібно вхопився за склянку, хтось міг би подумати, що то перша, яку він сьогодні п'є. Насправді це було не так.

– Ваш посол чинить як останній дурень, – мовив він до Томаса Хадсона.

– Тоді кепські мої справи, – сказав той.

– Ні, ні. Ви не жартуйте. Ось я вам розкажу. Але це поки Що суворо між нами.

– Ви краще пийте. Не хочу я нічого про це чути.

– А треба б. І треба б щось вдіяти.

– Ви не змерзли? – спитав Томас Хадсон, – У цій сорочці й легких штанях.

– Я ніколи не мерзну.

І ніколи не буваєш тверезий, подумав Томас Хадсон. Починаєш у маленькому барі коло дому, а сюди приходиш пити першу, вже добре набравшись. Мабуть, і не помітив, яка сьогодні погода, коли одягався. Так-так, подумав він. Ну, а ти сам? Коли ти сьогодні почав і скільки вже вихилив перед оцією першою? Не тобі кидати каменем у п'яниць. Та не в пияцтві ж річ, заперечив він сам собі. Нехай би він був п'яниця, то пусте. Річ у тім, що він страшенний зануда. А зануд жаліти нема чого й бути добрим до них нема чого. Стривай, сказав він собі. Ти ж вирішив сьогодні розважатися. То викинь усе це з голови й тішся відпочинком.

– Пропоную розіграти, хто платитиме за першу, – сказав він.

– Гаразд, – погодився Ігнасіо. – Починайте ви.

Томас Хадсон кинув кості. Випало три королі за раз, він, звичайно, на тому спинився й виграв.

Це було приємно. І хоч дайкірі від того стати смачнішим не міг, все ж приємно було викинути трьох королів за раз і виграти в Ігнасіо Натери Ревельйо, бо він був сноб і зануда, і виграш у нього немовби надавав Томасові Хадсону якоїсь особливої ваги.

– А тепер розіграємо другу, – сказав Ігнасіо Натера Ревельйо.

Він із тих снобів і зануд, що їх навіть подумки називаєш обома іменами й прізвищем, подумав Томас Хадсон, і інакше, як про снобів і зануд, про них і не думаєш. Щось на зразок тих, що додають до свого імені та прізвища слова «син» чи «онук». Томас Хадсон онук. Томас Хадсон г…к.

– А ви часом не Ігнасіо Натера Ревельйо онук?

– Звісно, що ні. Ви ж добре знаєте, як звуть мого батька.

– Ваша правда. Таки знаю.

– І як діда звуть, знаєте. Облиште свої дурниці.

– Постараюся, – сказав Томас Хадсон. – Я дуже старатимусь.

– Постарайтеся, – мовив Ігнасіо Натера Ревельйо. – Вам самому від того краще буде.

Зосередившись і якнайретельніше потрусивши шкіряний стакан, наче робив хтозна-яку важку й корисну роботу, він викинув чотирьох валетів.

– Бідолашний мій друже, – сказав Томас Хадсон. Він струснув кості й з приємністю почув їхній стукіт. – Такі добрі й милі кісточки. Такі щедрі, такі хороші, – мовив він.

– Облиште дурниці й кидайте.

Томас Хадсон викинув на ледь вологу стойку трьох королів і дві десятки.

– Хочете на заклад?

– Ми й так граємо на заклад, – відказав Ігнасіо Натера Ревельйо. – На другу склянку.

Томас Хадсон з любов'ю труснув кості й викинув даму та валета.

– А тепер ідем у заклад?

– Ви однаково маєте велику перевагу. – Гаразд. Тоді беру питвом.

Він викинув короля й туза, відчувши, як вони гордо й поважно викотились із стакана.

– Щастить вам, бісова душа.

– Ще один подвійний заморожений дайкірі без цукру і що захоче Ігнасіо, – сказав Томас Хадсон. Він почав пройматися приязню до нього. – Слухайте, Ігнасіо, – мовив він. – Я ще ніколи не бачив, щоб хтось дивився на світ крізь зелені окуляри. Крізь рожеві – буває. Але крізь зелені – ні. Чи не надають вони всьому якогось трав'янистого вигляду? Так ото, наче ви на лужку? А вам ніколи не здається, ніби вас вигнали на пасовисько?

– Зелений колір найкраще заспокоює очі. Це доведено найвизначнішими окулістами.

– Ви знаєтеся з найвизначнішими окулістами? Ото, мабуть, бісове кодло.

– Я не знаю жодного з них особисто, крім свого. Але він знайомий з досягненнями інших. Він найкращий окуліст у Нью-Йорку.

– А мені потрібен найкращий у Лондоні.

– Я знаю найкращого окуліста в Лондоні. Але найкращий з найкращих – у Нью-Йорку. І я охоче порекомендую йому вас.

– Давайте розіграємо ще по одній.

– Гаразд. Вам кидати.

Томас Хадсон узяв стакан і відчув солідну, надійну вагу великих костей «Флорідіти». Він лише злегка поворушив їх, щоб не сполохати їхньої доброти й щедрості, і викинув трьох королів та даму.

– Три королі за раз. Це clásico [106]106
  Класично (ісп.).


[Закрыть].

– Ви таки негідник, – сказав Ігнасіо Натера Ревельйо і викинув туза, двох дам і двох валетів.

– Ще один подвійний заморожений дайкірі без крихти цукру і що зволить дон Ігнасіо, – мовив Томас Хадсон до Педріко.

Педріко видав свою усмішку і замовлений коктейль. Він поставив перед Томасом Хадсоном міксер, де на дні залишилась принаймні ще одна порція дайкірі.

– Я міг би цілий день отак вас обігрувати, – мовив Томас Хадсон до Ігнасіо.

– Жахлива річ, але боюся, що таки можете.

– Кості мене люблять.

– Добре, що хоч щось вас любить.

Томас Хадсон відчув, як йому наче голкою дряпонули по черепу, що за останній місяць траплялося з ним уже не раз.

– Як це розуміти, Ігнасіо? – дуже чемно запитав він.

– А так, що меніаж ніяк не випадає вас любити після того, як ви геть вичистили мої кишені.

– А-а, – мовив Томас Хадсон. – Ну, тоді за ваше здоров'я.

– У труні б мені вас бачити, – сказав Ігнасіо Натера Ревельйо.

Томас Хадсон відчув, як по черепу знов шкрябонула та голка. Він простяг ліву руку до стойки й нишком, так щоб не помітив Ігнасіо Натера Ревельйо, тричі легенько постукав по ній зі споду пучками пальців.

– Дуже мило таке від вас чути, – сказав він. – Хочете, розіграємо ще по одній?

– Ні, – відказав той. – Я й так програв вам забагато грошей, як на один день.

– Ви не програли ніяких грошей. Тільки питво.

– Я маю звичай платити за нього.

– Ігнасіо, – мовив Томас Хадсон. – Це вже втретє сьогодні ви говорите такі речі, які починають мене дратувати.

– Та я й сам роздратований. Нехай би з вами хтось так брутально повівся, як той ваш клятий посол зі мною.

– Кажу вам, я не хочу про це чути.

– Ось ви який. А кажете, я вас дратую. Слухайте, Томасе. Ми ж з вами добрі друзі. Я вже багато років знаю вас і вашого Тома. До речі, як він там?

– Він загинув.

– Пробачте, я не знав.

– Нема за що, – сказав Томас Хадсон. – Випиймо, я вас частую.

– Пробачте, будь ласка. Мені страшенно жаль. Як це сталося?

– Я ще не знаю, – відповів Томас Хадсон. – Коли дізнаюся, скажу вам.

– А де?

– І цього не знаю. Знаю тільки, де він останнім часом літав, і більше нічого.

– А в Лондоні він був, когось із наших друзів бачив?

– Та звісно. Був кілька разів, і щоразу приїздив до Уайта, і зустрічався там з іншими.

– Ну що ж, хоч якась втіха.

– Що?

– Я кажу, приємно, що він бачився з нашими друзями.

– Авжеж. Я певен, що йому там було добре. Йому завжди й скрізь було добре.

– Вип'ємо за нього?

– Ні, під три чорти, – сказав Томас Хадсон. Він відчував, як усе те знов накочує на нього; все, про що він не дозволяв собі думати; все те горе, яке він відганяв від себе, від якого відгороджувався й навіть жодного разу не подумав про нього ні в морі, ні цього ранку. – Не треба.

– А я вважаю, що треба, – сказав Ігнасіо Натера Ревельйо. – Вважаю, що це надзвичайно доречно і саме це треба зробити. Але платити маю я.

– Ну гаразд. Випиймо за нього.

– В якому він був чині?

– Капітан.

– Міг би скоро стати командиром загону чи принаймні ескадрильї.

– Облишмо чини.

– Як вам завгодно, – сказав Ігнасіо Натера Ревельйо. – За мого славного друга й вашого сина Тома Хадсона. Dulce es morire pro patria [107]107
  Солодко вмерти за батьківщину (неправильна лат.).


[Закрыть].

– В свиняче гузно, – мовив Томас Хадсон.

– Що таке? Моя латинь не досить добра?

– Звідки мені знати, Ігнасіо.

– Ви ж знали латинь блискуче. Мені розповідали ті, хто з вами вчився.

– Моя латинь ні к бісу, – сказав Томас Хадсон. – Так само, як моя грецька й моя англійська, і як моя голова, і як моє серце. Єдина мова, якою я ще здатен говорити, це заморожений дайкірі. Tú hablasпо-замороженому-дайкірі, tú? [108]108
  Ти товориш… ти? (ісп.).


[Закрыть]

– Здається, ми могли б виявити до Тома трохи більше поваги.

– Том і сам любив пожартувати.

– А таки любив. Такого тонкого й розвиненого почуття гумору я ні в кого більше не бачив. А який був гожий із себе, які прекрасні мав манери. І спортсмен був чудовий. Просто-таки найвищого класу.

– Це правда. Диск метав на сто сорок два фути. Однаково добре грав і в нападі, і в захисті. І в теніс грав непогано, і птахів бив на льоту класно, і рибу ловив на блешню.

– Так, спортсмен він був неабиякий. Як на мене, то чи не найкращий з усіх, кого я знав.

– От тільки єдине з ним негаразд.

– Що саме?

– Те, що його вже немає на світі.

– Ну, не впадайте в розпач, Томмі. Згадуйте Тома таким, яким він був. Веселим, променистим, багатонадійним. Немає сенсу впадати в розпач.

– Аніякісінького, – сказав Томас Хадсон. – Отож не впадаймо в розпач.

– Я радий, що ви згодні зі мною. Дуже приємно було поговорити про нього. І страшенно тяжко почути цю сумну новину. Але я певен, що ви здолаєте своє горе так само мужньо, як і я, хоч вам, батькові, це, звичайно, в тисячу разів важче. На чому він літав?

– На «спітфайрі».

– А, на «спіті». От я тепер і уявлятиму його собі в кабіні «спіті».

– Чи не забагато клопоту для вас?

– Ні-ні, який там клопіт. Я бачив їх у кіно. До того ж маю кілька книжок про англійську авіацію, і ми одержуємо бюлетені Британського інформаційного бюро. Там, знаєте, є дуже цікаві матеріали. Я виразно уявляю собі, який він мав вигляд. Напевно, в рятувальній куртці, з парашутом, у льотному спорядженні й важких черевиках. Можу детально його змалювати. Ну, а тепер мені час додому обідати. Може, й ви зі мною? Лютеція буде дуже рада вас бачити.