Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 57 страниц)

– Ні, дякую. Я маю зустрітися тут з одним знайомим.

– До побачення, друже, – сказав Ігнасіо Натера Ревельйо. – Я певен, що ви триматиметесь, як належить мужчині.

– З вашою великодушною допомогою.

– Та ні, яка там великодушність. Просто я любив Тома. Як і ви. Як і ми всі.

– Дякую за питво.

– Колись я у вас його відіграю.

Він пішов до виходу. А на його місце біля стойки до Хадсона присунувся один з його екіпажу. То був смаглявий молодик, з коротко підстриженим кучерявим чорним волоссям і трохи одвислою повікою над лівим оком; воно було штучне, але майже не вирізнялося на обличчі, бо уряд обдарував його власника чотирма різними очима: дуже червоним, трохи почервонілим, злегка затуманеним і зовсім чистим. На той час він мав у очниці трохи почервоніле й був уже напідпитку.

– Привіт, Томе. Коли ти повернувся?

– Вчора. – А тоді повільно, майже не ворушачи губами: – Тихо, ти. Не ламай комедії.

– Та ні, що ти. Просто я трохи випив. А коли мені розпорють черево, то побачать на моїй печінці напис: «Цілком таємно». Я король суворої таємниці. І ти це знаєш. Слухай, Томе, я оце стояв тут за тим підробленим англійцем і хоч-не-хоч усе чув. То твій Томмі загинув?

– Так.

– От паскудство, – сказав молодик. – Паскудство, та й годі.

– Я не хочу про це говорити.

– Та звісно. А коли ти дізнався?

– Перед останнім виходом.

– Ах ти ж паскудство яке.

– Що ти сьогодні робиш?

– Маю пообідати з деким у «Баскському барі», а тоді всі разом гайнемо до дівах.

– А завтра де обідатимеш?

– Теж у «Баскському барі».

– Скажеш Пако, щоб він подзвонив мені в обід, гаразд?

– Авжеж. Додому?

– Так, додому.

– Не хочеш пристати до нас? Ми збираємося до Генрі, в його «гріховний дім».

– Може, й поїду.

– Генрі саме полює на дівах. Одразу після сніданку подався. Він уже встиг разів зо два умочитись. Усе намагається здолати тих двох стервоз, що ми маємо. Ми підчепили їх у курзалі, а при денному світлі на них і глянути гидко. Та ні біса кращого знайти не могли. Геть перевелося місто к лихій годині. Тих двох стервоз він замкнув у своєму «гріховному домі», про всяк випадок, а сам із Цнотливою Ліл десь полює. Вони поїхали машиною.

– Ну і як, успішно?

– Та не думаю. Генрі, бач, заманулось отієї малої. Тієї, що завжди крутиться у «Фронтоні». А Цнотлива Ліл не береться її умовити, бо та боїться, що він такий здоровило. Для мене, каже, береться, а для Генрі – ні, бо тій малій боязно: і здоровенний він, мовляв, і важенний, і взагалі вона про нього всяке чула. А Генрі тепер не хоче нікого іншого, бо ті дві стервози зовсім його вхекали. Отож дай йому цю малу, і край. Він, бач, у неї закохався. Так і каже – закохався. А тим часом, мабуть, геть забув про неї і знову топче тих двох стервоз. Ну, а їсти йому все-таки треба, от ми й умовилися зустрітись у «Баскському барі».

– Примусь його попоїсти, – сказав Томас Хадсон.

– То такий, що примусом не візьмеш. Це тільки ти можеш. А я – ні. Я проситиму, щоб він попоїв. Слізно благатиму. І надихатиму його власним прикладом.

– Нехай Пако його нагодує.

– Оце ідея. Пако його напевне укоськає.

– Та й невже він після всього того не зголодніє?

– А ти б не зголоднів?

Саме в цю мить у дверях бару з'явився найвищий чоловік, якого Томас Хадсон будь-коли знав, і найвеселіший, і з найширшими плечима та найкращими манерами. Зайшов з усмішкою на обличчі, що навіть цього холодного дня було рясно зрошене потом, і з вітально піднесеною рукою. Він був такий великий, що всі в барі неначе враз поменшали на зріст, і мав дуже приємну усмішку. На ньому були старі сині штани, проста селянська сорочка й сандалі на мотузяній підошві.

– Томе, – сказав він, – здоров, шалапуте. Ми все їздили шукали краль. – У барі, де вітру не було, його гарне обличчя спітніло ще дужче. – Педріко, мені те саме, що й у них. Подвійну порцію. Або й ще більшу. Уявляєш, Томе, заходжу й бачу – ти. Ой, зовсім забув. Зі мною ж Цнотлива Ліл. Іди сюди, моя голубонько.

Цнотлива Ліл саме зайшла в другі двері. Найкращий вигляд вона мала, коли сиділа біля стойки в дальшому кінці, де видно було тільки її вродливе смагляве обличчя, а огрядність розповнілого тіла приховувало поліроване дерево стойки. А тепер, ідучи від дверей до стойки, вона не мала де сховати своє тіло, тому пронесла його через бар як могла швидко, хоча й без видимого поспіху, і вмостилася на табуреті, з якого щойно встав Томас Хадсон. Цей хід посунув його на сусідній стілець праворуч і забезпечив їй прикриття з флангу.

– Добридень, Томе, – мовила вона й поцілувала Томаса Хадсона. – Цей Генрі просто нестерпний.

– Та який же я нестерпний, моя голубонько, зовсім ні, – озвався до неї Генрі.

– А я кажу, нестерпний, – не вгавала вона. – І щоразу, як я тебе бачу, стаєш дедалі нестерпніший. Томасе, хоча б ти захистив мене від нього.

– А чого це він такий нестерпний?

– Та захотілось йому однієї крихітки, за якою він аж умліває, а та крихітка не може сьогодні піти з ним. Але якби й могла, то однаково не пішла б, бо вона боїться, що він такий величезний і важить двісті тридцять фунтів.

Генрі Вуд почервонів, спітнів ще дужче й сьорбнув добрячий ковток дайкірі.

– Двісті двадцять п'ять, – мовив він.

– А що я казав? – обізвався смаглявий молодик. – Хіба я не точно так казав?

– А хто тебе просив щось комусь казати? – спитав його Генрі.

– Дві паскуди. Дві стервози. Дві роздовбані портові лахудри. Дві сучки, що тільки й думають про гроші. Ми кладемо цих сучок і робимо своє діло. Тоді міняємося й починаємо спочатку. З палуби на палубу. Та досить було мені сказати одне дружнє, співчутливе слово, як я вже, бачте, не джентльмен.

– Вони й справді були не дуже… – сказав Генрі й знов почервонів.

– Не дуже? Та їх слід би облити бензином і підпалити.

– Який жах! – мовила Цнотлива Ліл.

– Ото щоб ви знали, пані, – сказав смаглявий молодик. – Я такий.

– Віллі, – звернувся до нього Генрі. – Може, дати тобі ключ від «гріховного дому», і ти підеш подивишся, чи там все гаразд?

– Ні, – відказав той. – Ти, як видно, забув, що ключ від «гріховного дому» я маю свій, але йти дивитися, чи там все гаразд, не хочу. Там буде все гаразд тільки тоді, коли хтось із нас викине звідти тих сучок.

– А як ми не знайдемо нічого іншого?

– Щось знайдемо. Слухай, Ліліан, злізла б ти з табурета й пішла подзвонила комусь по телефону. Годі вже про ту карлицю. Викинь ти її з голови, чуєш, Генрі? Бо так і психом недовго стати. Я знаю. Сам був психом.

– Ти й тепер псих, – сказав Томас Хадсон.

– Можливо, Томе. Кому, як не тобі, знати. Але я не сплю з карлицями. Якщо Генрі хоче спати з карлицею, це його справа. Та як на мене, це те саме, що спати з однорукою чи одноногою. Отож нехай він забуде про ту кляту карлицю, і нехай Ліліан іде до телефону.

– Я згоден на перших-ліпших пристойних дівчат, яких можна дістати, – сказав Генрі. – Сподіваюсь, ти не проти, Віллі?

– Нам не потрібні пристойні дівчата, – відказав Віллі. – З ними тільки заведися, то теж добрим психом станеш, хоч і не з того боку. Правильно я кажу, Томмі? Пристойні дівчата – то найнебезпечніше, що тільки може бути. З ними тобі враз приклепають чи то співучасть у злочині, чи то згвалтування, чи то спробу згвалтування. Ні, під три чорти пристойних дівчат. Нам потрібні повії. Гожі, чисті, приємні, веселі, недорогі повії. Такі, що добре знають своє діло. Ліліан, чому ти й досі не пішла до телефону?

– Хоча б тому, що там розмовляє якийсь чоловік, а другий чекає біля тютюнового прилавка, коли він закінчить, – відказала Цнотлива Ліл. – Поганий ти хлопець, Віллі.

– Я жахливий хлопець, – сказав Віллі. – Гіршого, ніж я, ти ніколи в житті не побачиш. Але я хотів би, щоб ми були краще оснащені, ніж досі.

– Ось ми зараз вип'ємо ще по одній, – мовив Генрі, – а потім Ліліан, напевне, знайде нам когось із своїх знайомих. Правда ж. моя голубонько?

– Ну звісно, – відказала Цнотлива Ліл по-іспанському. – Чого б то ні? Тільки дзвонитиму я з будки, що на вулиці. Не звідси. Дзвонити звідси незручно, та й просто негоже.

– Знов чекати, – мовив Віллі. – Ну гаразд. Я згоден. Почекаємо ще. То давайте хоч пити.

– А що в біса ти досі робив? – спитав Томас Хадсон.

– Томмі, я люблю тебе, – сказав Віллі. – Але що в біса робив ти сам?

– Перепустив кілька подвійних з Ігнасіо Натерою Ревельйо.

– Звучить – наче італійський крейсер. – сказав Віллі. – Чи не було італійського крейсера з такою назвою?

– Начебто ні.

– А звучить дуже схоже.

– Дай-но я гляну на чеки, – мовив Генрі. – Скільки ти з ним прийняв, Томе?

– Чеки забрав Ігнасіо. Він програв мені те питво.

– То скільки все-таки? – спитав Генрі.

– Здається, по чотири.

– А перед тим що пив?

– Поки їхав до міста – одного «Тома Коллінза».

– А вдома?

– Та чимало.

– Ти просто мерзенний п'янюга, – сказав Віллі. – Педріко, ще три подвійних заморожених дайкірі і що захоче дама.

–  Un highbalito con agua mineral [109]109
  Хайбол з мінеральною водою (ісп.).


[Закрыть], – попросила Цнотлива Ліл. – Томмі, ходім зі мною, сядемо з того краю стойки. Вони не люблять, коли я тут сиджу.

– Ану їх к бісу, – сказав Віллі. – Ми такі давні друзі й так рідко бачимося, то щоб нам з тобою не вільно було випити там, де ми хочемо. К бісу ці дурниці.

– Авжеж, ти тут цілком на місці, моя голубонько, – докинув Генрі. Тоді побачив біля стойки двох плантаторів, знайомих його батька, і, не чекаючи замовленого коктейлю; подався до них.

– Вважайте, що його вже нема, – сказав Віллі. – Тепер він і про ту карлицю забуде.

– Він дуже неуважний, – мовила Цнотлива Ліл. – Страшенно неуважний.

– Бо отак ми живемо, – сказав Віллі. – Тільки те й робимо, що шукаємо розваг задля самих розваг. А їх, хай їм чорт, теж треба шукати вміючи.

– А от Том не неуважний, – мовила Цнотлива Ліл. – Том сумний.

– Облиш свою маячню, – сказав їй Віллі. – Чого це ти розпатякалась? Той, бач, неуважний, а той сумний. А то я був жахливий. Ну й що? З чого б то якась шльондра мала судити про людей? Чи ти не знаєш, що тобі належить бути веселою?

Цнотлива Ліл заплакала – справжніми слізьми, ще більшими й ряснішими, ніж ті, що їх ллють у кіно. Вона могла будь-коли отак заплакати: і якщо захочеться, і якщо потрібно, і якщо хтось образить.

– Ця шльондра плаче такими слізьми, якими й моя мати ніколи не плакала, – мовив Віллі.

– Віллі, не смій мене так називати.

– Годі, Віллі, – сказав Томас Хадсон.

– Віллі, ти жорстокий, лихий чоловік, і я терпіти тебе не можу, – мовила Цнотлива Ліл. – Просто дивно, чому такі люди, як Томас Хадсон і Генрі, знаються з тобою. Лихий ти чоловік, і язик у тебе паскудний.

– Ти ж дама, – сказав Віллі. – Тобі не личить говорити такі слова. Назвати когось паскудним – це вже образа. Однаково що плюнути на кінець сигари.

Томас Хадсон поклав руку йому на плече.

– Пий собі, Віллі. Всім нам невесело на душі.

– Генрі весело. От сказати б йому те, що ти сказав мені, то враз би стало сумно.

– Ти ж сам мене спитав.

– Та не про те мова. А от чому ти досі не виплеснув із себе те кляте горе? Чому вже два тижні носиш його на душі?

– Горя не виплеснеш.

– То ти плекаєш його в собі, – сказав Віллі. – От уже не думав, що ти такий клятий горелюб.

– Годі, Віллі, мені це не потрібне, – спинив його Томас Хадсон. – Я дуже тобі вдячний, але розраджувати мене ні до чого.

– Ну-ну, плекай собі своє горе. Але добра з того не буде. Можеш мені повірити, я сам скуштував цієї капості донесхочу.

– Я теж, – сказав Томас Хадсон. – Так що не пускай бульки.

– Он як? То, мабуть, у тебе міцніші нерви. Але останнім часом вигляд ти маєш досить потовчений.

– Просто багато п'ю і дуже стомився, а відпочити ще не встиг.

– Від твоєї щось чути?

– Аякже. Три листи.

– Ну і як?

– Гірше й бути не може.

– Он як, – сказав Віллі. – Ну що ж, плекай і це, хоч щось та матимеш.

– Я й так щось маю.

– Ще б пак. Кота Бойза, що закоханий у тебе. Знаю, бачив. Як він там, той старий волоцюга?

– Та все так само.

– Мене просто нудить від того бісового кота, – сказав Віллі. – їй-богу.

– Дуже тяжко йому все це дається.

– А я що кажу? Якби я так уболівав душею, як цей кіт, то давно б уже з глузду з'їхав. Ти що питимеш, Томасе?

– Ще раз те саме.

Віллі обняв Цнотливу Ліл за широкий стан.

– Слухай, Ліл, – мовив він. – Ти хороша дівчина. Я не хотів тебе образити. Ти вже пробач. Просто накотило на мене.

– Більш ніколи такого не казатимеш?

– Ні. Аж поки знову не накотить.

– Бери своє питво, – сказав Томас Хадсон. – За твоє здоров'я, сучий ти сину.

– Оце розмова, – озвався Віллі. – Оце впізнаю старого морського вовка. Сюди б зараз того кота Бойза, нехай би попишався тобою. То ти збагнув, що я мав на думці, коли казав поділитися?

– Еге ж, – відповів Томас Хадсон. – Збагнув.

– От і добре, – мовив Віллі. – І годі про це. Геть сміття без вороття. Ви погляньте на цього чортяку Генрі. З нього ж так і ллє. І чого він пріє, та ще такого холодного дня, як сьогодні?

– Через дівчат, – сказала Цнотлива Ліл. – Він на них просто схибнувся.

– Схибнувся, кажеш? – перепитав Віллі. – Та йому просвердли в голові дірку, то звідти так і попре жінота. Схибнувся. Ти що, сильнішого слова не знайшла?

– По-іспанському це сильне слово.

– Схибнувся? Та що це за слово! Ось я матиму після обіду вільну хвилину, то придумаю тобі слово.

– Томе, ходімо все-таки на той край, там я себе вільніше почуватиму, і ми зможемо спокійно поговорити. І замов мені, будь ласка, бутерброд, бо я від самого ранку все з Генрі їздила.

– А я йду до «Баскського бару», – сказав Віллі. – Приводь його туди, Ліл.

– Гаразд, – мовила Цнотлива Ліл. – Як не сама приведу, то пришлю.

Вона статечно пропливла через весь бар, повз чоловіків, що сиділи біля стойки, з деким перемовляючись, декому усміхаючись. І всі відповідали їй приязно й шанобливо. Майже кожен з тих, до кого вона озивалась, за останні двадцять п'ять років коли-небудь любився з нею. Як тільки вона сіла й усміхнулася звідти до Томаса Хадсона, він забрав чеки за випите і теж пішов на той край. У неї була дуже приємна усмішка, чарівні темні очі й гарне чорне волосся. Щоразу, як навколо чола й на проділі починала пробиватися сивина, Цнотлива Ліл просила в Томаса Хадсона грошей на те, щоб дати лад волоссю, і коли поверталася з перукарні, воно знов було чорне й лискуче, як у молодої дівчини. Шкіра в неї була гладенька й скидалася б на оливкову слонову кістку, якби була в природі слонова кістка такого кольору, і до того мала ледь помітний димчасто-рожевий відтінок. А Томасові Хадсону колір її шкіри нагадував добре витриману деревину махагуа на свіжому зрізі, коли її пошліфувати дрібним піском і злегка навоскувати. Він більш ніде не бачив такого димчастого, ледь зеленкуватого кольору. От тільки рожевого відтінку махагуа не мало. Рожевий відтінок Цнотлива Ліл наводила рум'янами, але він був майже такий самий природний, як у дівчат-китаянок. І оце гарне обличчя дивилося на Томаса Хадсона з протилежного краю стойки і за кожним кроком здавалось дедалі гарнішим. Та ось він спинився поруч, і стало видно огрядне тіло, і рожевий відтінок став штучний, і все враз утратило свою таємничість, хоч обличчя й тепер залишалося гарним.

– Ти ще справжня красуня, Ліл, – мовив він до неї.

– Ой Томе, я тепер така товста. Мені аж соромно. Він поклав руку на її дебеле стегно і сказав:

– Ти мила товстунка.

– Мені соромно йти через бар.

– У тебе це прекрасно виходить. Пливеш, наче корабель.

– Як наш приятель?

– Чудово.

– Коли я його побачу?

– Коли завгодно. Хочеш зараз?

– Ой ні… Томе, про що це Віллі говорив? Я не все зрозуміла.

– Та він просто казився.

– Ні, не казився. Щось там про тебе й про якесь твоє лихо. Це він про твою сеньйору?

– Hi. K бісовій матері мою сеньйору.

– Що ж то за лихо?

– Нічого. Просто лихо, та й годі.

– Розкажи мені. Ну, будь ласка.

– Нема чого розказувати.

– Мені можна все розказати, ти ж знаєш. Он Генрі завжди розказує мені про свої прикрощі й плаче ночами. І Віллі розказує жахливі речі. То вже не прикрощі, а справжні страхіття. І ти міг би. Всі мені розказують. Тільки ти не хочеш.

– Якщо я розкажу, мені легше не стане. Навпаки, мені від цього тільки гірше.

– Томе, Віллі став страшенно лихий на язик. Невже він не розуміє, що мені боляче чути такі слова? Невже не знає, що я сама таких слів ніколи не кажу і, скільки живу, не робила ніякої свиноти й ніяких розпусних штук?

– Тим-то ми й звемо тебе Цнотлива Ліл.

– Якби мені хто сказав: робитимеш оті штуки – розбагатієш, а ні – то будеш довіку бідна, я б краще залишилась бідна.

– Я знаю. Ти просила бутерброд?

– Потім, я ще не хочу їсти.

– То, може, вип'ємо ще по одній?

– Гаразд. Слухай, Томе, поясни мені одну річ. Щось Віллі казав про якогось кота, і він нібито в тебе закоханий. Це ж неправда?

– Ні, правда.

– Та це ж просто жах.

– Ніякий не жах. І я в нього теж закоханий.

– Ой, ну що ти таке кажеш! Не глузуй з мене, Томе, прошу тебе. Он Віллі глузував так, що я аж заплакала.

– Я справді люблю цього кота, – сказав Томас Хадсон.

– Навіть чути про це не хочу. Томе, а коли ти повезеш мене до бару для божевільних?

– Десь цими днями.

– І божевільні справді приходять туди, як звичайні люди, і розмовляють, і п'ють?

– Точно так само. Єдина різниця, що на них сорочки та штани з мішковини.

– А правда, що ти грав у бейсбольній команді божевільних проти команди прокажених?

– Правда. Божевільні ще ніколи не мали такого забійника.

– Як же ти з ними спізнався?

– Просто їхав колись із Ранчо Бойєрос і спинився по дорозі, бо місце сподобалось.

– І ти справді повезеш мене до того бару?

– Авжеж. Якщо ти не боїшся.

– Я боюся. Але з тобою не так боятимусь. Я ж тому й хочу туди, що там страшно.

– Там є дуже симпатичні божевільні. Вони тобі сподобаються.

– Мій перший чоловік теж був божевільний. Але він був буйний.

– А як ти вважаєш: Віллі божевільний?

– Ну ні. Просто в нього важкий характер.

– Він зазнав багато лиха.

– А хто ні? Просто Віллі надто вже хизується цим.

– Та ні, я б не сказав. Я ж його добре знаю.

– Давай поговоримо про щось інше. Бачиш, он біля стойки чоловік, що розмовляє з Генрі?

– Бачу.

– Йому в ліжку потрібні тільки свинотні штуки.

– Бідний він.

– Ні, він не бідний. Він багатий. Але йому до душі тільки porquerías [110]110
  Свинство (ісп.).


[Закрыть].

– А тобі ніколи не подобалось porquerías?

– Ніколи. Можеш спитати кого хочеш. І ніколи в житті я не мала нічого з жінками.

– Ти доброчесна, Ліл, – сказав Томас Хадсон.

– Хіба ти хотів би, щоб я була інакша? Ти й сам не охочий до porquerías.Тобі треба просто полюбитися, відчути себе щасливим і заснути. Я ж тебе знаю.

–  Todo el mundo me conoce [111]111
  Весь світ мене знає (ісп.).


[Закрыть].

– Ні, неправда. Про тебе багато всякого вигадують. Але я тебе знаю.

Томас Хадсон пив котрий уже заморожений дайкірі без цукру і, піднісши проти світла важку склянку, що взялася памороззю по вінцях, дивився на прозорий напій під пінявим верхом, і він нагадував йому море. Збитий до піни верхній шар скидався на слід за кормою, а прозора рідина під ним була як морська хвиля, коли ніс судна розтинає її на мілководді над вапняковим дном. Колір був майже той самий.

– От якби ще було питво кольору морської води, коли в тебе вісімсот сажнів під кілем, а кругом повний штиль, і сонце просто над головою, і в морі тьма-тьмуща планктону, – промовив він.

– Що-що?

– Нічого. Будемо пити це мілководне питво.

– Томе, що з тобою? Щось негаразд?

– Ні.

– Ти сьогодні страшенно зажурений і наче трохи постарів.

– Це північний вітер винен.

– Але ж ти завжди казав, що північний вітер додає тобі пороху, бадьорить тебе. А скільки разів ми, бувало, любилися, коли задувало з півночі?

– Не злічити.

– Ти завжди любив північний вітер і навіть купив мені оце пальто, щоб я надягала, коли він дме.

– Авжеж, пальто гарне.

– Я вже не раз могла його продати, – сказала Цнотлива Ліл. – Ти навіть не уявляєш собі, скільки було охочих.

– Сьогодні вітер саме для нього.

– Розвеселися, Томе. Ти ж завжди веселий, коли вип'єш. Допивай що там у тебе в склянці й замов собі ще.

– Якщо я питиму це надто швидко, в мене почне ломити лоб.

– Ну, то пий помалу, поступово. І я вип'ю ще один híghbalito.

Вона сама налила собі з пляшки, яку Серафін ще перед тим поставив перед нею на стойку, і Томас Хадсон, подивившись на її склянку, сказав:

– Це вже зовсім прісноводне пійло. Колір такий, як у води в річці Файрхол до її злиття з Гіббоном, де починається Медісон. Якщо ти додаси туди ще трохи віскі, воно стане кольору того струмка, що витікає з Кедрового мочара і впадає у Ведмежу річку поблизу Воб-Мі-Мі.

– Яка кумедна назва, – сказала Цнотлива Ліл. – Що вона означає?

– Не знаю, – відповів він. – Це індіанська назва. Мабуть, колись я знав, що вона означає, але забув. Це мовою оджибвеїв.

– Розкажи мені про індіанців, – попросила Цнотлива Ліл. – Про індіанців мені навіть цікавіше, ніж про божевільних.

– Тут, на узбережжі, чимало індіанців. Це приморські індіанці, вони рибалять, сушать рибу, випалюють деревне вугілля.

– Про кубинських індіанців я слухати не хочу. Всі вони mulatos [112]112
  Мулати (ісп.).


[Закрыть].

– Ні, не всі. Є й справжні індіанці. Певно, колись давно їхніх предків вивезли сюди з Юкатану як полонених.

– Мені не подобаються yucatecos [113]113
  Юкатанці (ісп.).


[Закрыть].

– А мені подобаються. Дуже.

– Розкажи мені про те Воб-Мі-Мі. Воно десь на Далекому Заході?

– Ні, на Півночі. Недалеко від Канади.

– Де Канада, я знаю. Колись їздила до Монреаля з екскурсією річковим пароплавом. Але був дощ, і ми нічого там не побачили й того ж таки вечора виїхали поїздом назад до Нью-Йорка.

– І коли пливли річкою, був дощ?

– Весь час. А перед тим, як зайшли в гирло річки, стояв туман і іноді йшов сніг. Отож не треба мені Канади. Розкажи краще про Воб-Мі-Мі.

– То було таке собі містечко з тартаком на річці й залізничною колією посередині. Понад колією завжди лежали великі купи тирси. А на річці зробили заплав, щоб затримати ліс, що йшов за водою з верхів'їв, і колоди купчились на ній майже впритул. Вони вкривали річку аж ген поза містечком. Одного разу, коли я там рибалив, мені захотілось перебратися на другий берег, і я поповз по тих колодах. Аж раптом одна піді мною подалась, і я опинився у воді. А коли хотів виплисти, наді мною були самі колоди, і я не міг і голови між ними вистромити. Навіть світло у воду не проходило, і скрізь, куди я потикався руками, була тільки кора. Я не міг хоч би трохи розсунути дві колоди, щоб добутися до повітря.

– І що ж ти зробив?

– Потонув.

– Ой, – мовила вона. – Не кажи такого. Швидше розповідай, що ти зробив.

– Я гарячково думав, розуміючи, що видряпатись треба зараз же. Почав обмацувати пальцями одну колоду, аж поки натрапив на те місце, де вона впиралася в сусідню. Тоді взявся обома руками й почав щосили штовхати догори, і ті дві колоди ледь-ледь розійшлись. Я просунув між ними долоні, потім руки до ліктів і вже ліктями розвів їх так, що зміг вистромити голову й плечі та обхопити колоди руками зверху. А тоді довго лежав отак між ними й дуже любив їх обидві. У тій річці вода була коричнева від колод. А такого кольору, як оце твоє питво, вона була в невеликій притоці, що впадала в ту річку.

– Я, мабуть, ніколи не видряпалася б між тими колодами.

– Та й я вже не думав, що видряпаюсь.

– І довго ти пробув під водою?

– Не знаю. Знаю тільки, що довго лежав між колодами й відсапувався, доки зміг щось робити.

– Ця історія мені подобається. Тільки після неї мені снитимуться страхіття. Розкажи щось веселе, Томе.

– Гаразд, – мовив він. – Дай подумаю.

– Ні. Ти розказуй зараз же, не думай.

– Гаразд, – сказав Томас Хадсон. – Коли Том-молодший був Ще зовсім немовлям…

–  Qué muchacho más guapo! – перебила його Цнотлива Ліл. – Qué noticias tienes de él?

–  Muy buenas.

–  Me alegro, —промовила Цнотлива Ліл, і на згадку про Тома-молодшого, льотчика, в очах її заблищали сльози. – Siempre tengo su fotografía en uniforme con el sagrado corazón de Jesús arriba de la fotografía y al lado la virgen del Cobre [114]114
  – Що то за гарний хлопець!.. Які ти маєш від нього вісті? – Дуже добрі. – Я рада… Я завжди зберігаю його фото у військовій формі разом із зображенням святого серця господнього та Мідної богоматері (ісп.).


[Закрыть].

– Ти дуже віриш у Мідну богоматір? [115]115
  Так звана Мадонна мідних копалень, шанована на Кубі як заступниця тих, хто в морі, рибалок і Куби взагалі.


[Закрыть]

– Свято й переконано.

– Так і вір завжди.

– Вона піклується про Тома вдень і вночі.

– От і добре, – сказав Томас Хадсон. – Серафіне, ще один подвійний, будь ласка. То розказати тобі веселу історію?

– Так, зроби ласку, – попросила Цнотлива Ліл. – Розкажи щось веселе. Мені чогось знов стало сумно.

–  Pues,ця весела історія es mui sencillo [116]116
  Ну… дуже проста (ісп.).


[Закрыть], – сказав Томас Хадсон. – Коли ми вперше взяли Тома до Європи, йому було всього три місяці, і їхали ми дуже старим, невеликим і повільним пароплавом, а море майже весь час було неспокійне. На пароплаві пахло трюмною водою, і машинною олією, і мастилом на мідних рамах ілюмінаторів, і вбиральнями, і дезинфекцією – такими, знаєш, рожевими кружалками, що їх кладуть у пісуари…

–  Pues,хіба ж це весела історія?

–  Si, mujer [117]117
  Так, жінко (ісп.).


[Закрыть]. Ти ні біса не тямиш. Це весела історія, дуже весела. Ти слухай… А ще на тому пароплаві пахло ваннами, де належало митися в певні години, щоб тебе не почав зневажати стюард, приставлений до ванн; і гарячою солоною водою, що текла з мідних кранів над ваннами, і мокрими дерев'яними гратками на підлозі, і накрохмаленою курткою того стюарда. Пахло там і дешевою англійською кухнею, – а це дух дуже відворотний, – і залежаними недокурками сигарет «Вудбайн», «Плейєр» та «Голд флейкс» у кімнаті для курців і скрізь, де їх кидали. Не було там жодного приємного запаху, а англійці, як ти знаєш, мають ще й свій особливий дух, – і чоловіки, й жінки, – і самі його відчувають, як ото негри відчувають наш дух, і через те їм доводиться так часто митися. Від англійця ніколи не пахне так солодко, як від корови, що дихає на тебе, і навіть якщо він курить люльку, це однаково не забиває того духу. Навпаки – ще й додає йому сили. От твід у них пахне добре, і шкіряне взуття, і сідла із збруєю добре пахнуть. Але ж на пароплавах не буває ні сідел, ні збруї, а твідовий одяг весь просякнутий смородом згаслої люльки. Щоб нюхнути чогось приємного на тому пароплаві, був один-єдиний спосіб – якнайглибше застромити ніс у високу склянку з сухим іскристим девонським сидром. Ото був чудовий запах, і я застромляв носа в склянку так часто, як тільки міг собі дозволити. А може, й частіш.

–  Pues,оце вже трохи веселіше.

– Зараз буде зовсім весело. Наша каюта була дуже низька, над самою водою, так що ілюмінатор доводилося весь час тримати задраєним, і крізь нього видно було, як біжать за бортом морські хвилі, а часом вода напливала на скло суцільною зеленою масою. Ми позв'язували докупи наші валізи й спорудили таку собі барикаду, щоб малий Том не падав з койки, і щоразу, як його мати та я приходили поглянути на нього й він у цей час не спав, то завжди радісно сміявся.

– Справді сміявся? В три місяці?

– Він завжди сміявся. Коли він був немовлям, я ні разу не чув, щоб він плакав.

–  Qué muchacho más lindo y más guapo! [118]118
  Який милий і гарний хлопець! (ісп.).


[Закрыть]

– Еге ж, – сказав Томас Хадсон. – Muchachoтакий, що дай боже. Хочеш, розповім тобі про нього ще одну веселу історію?

– А чому ти розлучився з його милою матір'ю?

– Такий уже вийшов дивний збіг обставин. Ну, то хочеш ще одну веселу історію?

– Хочу. Тільки щоб у ній було не так багато запахів.

– Оцей заморожений дайкірі, так добре збитий зверху, скидається на морську хвилю, яку розтинає ніс судна, що йде із швидкістю тридцять вузлів. А які були б ці заморожені дайкірі, коли б вони ще й фосфорично світилися?

– Можеш додати туди фосфору. Тільки, мабуть, це шкідливо для здоров'я. Тут, на Кубі, бувають випадки, коли люди, щоб вчинити самогубство, їдять фосфорні головки сірників.

– Або ж п'ють tinte rápido.А що воно таке, те «швидке чорнило»?

– То така чорна фарба для взуття. Але дівчата, коли їх зраджує коханий чи обдурює наречений – домагається свого, а потім тікає, не одружившись, – здебільшого вкорочують собі віку, облившися спиртом і підпалившись. Це класичний спосіб.

– Я знаю, – сказав Томас Хадсон. – Auto da fé [119]119
  Аутодафе, спалення на вогнищі (ісп.).


[Закрыть].

– І дуже надійний, – провадила Цнотлива Ліл. – Вони майже завжди вмирають. Найтяжчі опіки на голові та й звичайно по всьому тілу. А «швидке чорнило» – то більше про людське око. І йод, коли вже на те пішло, так само про людське око.

– Про що це ви тут, упирі? – запитав бармен Серафін.

– Про самогубства.

–  Hay mucho [120]120
  Їх багато (ісп.).


[Закрыть], – сказав Серафін. – А надто серед бідного люду. Я не можу пригадати, щоб хтось із багатих кубинців наклав на себе руки. А ти?

– А я можу, – відказала Цнотлива Ліл. – Я знаю кілька таких випадків, і все люди були хороші.

– Щоб ти та не знала, – мовив Серафін. – Сеньйоре Томасе, а закуски вам ніякої не треба? Un poco de pescado? Puerco frito? [121]121
  Трохи риби? Смаженої свинини? (Ісп.)


[Закрыть]Холодного м'яса?

– Sí, – відповів Томас Хадсон. – Давайте усе, що є. Серафін поставив на стойку таріль з хрусткими, засмаженими до коричневого, скибочками свинини й таріль із шматочками червоного окуня, запеченими в тісті так, що його рожево-червона шкіра й солодкий білий м'якуш ховалися під жовтою скоринкою. Бармен був високий на зріст, простакуватий, і ходив важкою ходою, бо носив на роботі дерев'яні черевики, щоб уберегти ноги від мокроти на підлозі за стойкою.

– Холодне м'ясо давати?

– Ні. Цього досить.

– Бери все, що дають, Томе, – сказала Цнотлива Ліл. – Ти ж знаєш, як тут у них.

Всім було відомо, що в цьому барі дармової випивки не дають. Зате тут щодня подавали безліч порцій безплатної гарячої закуски, і не тільки смажену рибу та свинину, але й м'ясні биточки, й бутерброди з сиром та шинкою. До того ж бармени змішували дайкірі у великих міксерах, де завжди було щонайменше півтори порції зайвих.

– Ну, ти вже не такий зажурений? – спитала Цнотлива Ліл.

– Ні.

– Скажи мені, Томе, що тебе засмучує?

–  El mundo entero [122]122
  Цілий світ (ісп.).


[Закрыть].

– А кого ж він не засмутить, цей світ? Що не день, то все в ньому гірше та гірше. Але ж не можна тільки те й робити, що побиватися через нього.

– Закону проти цього немає.

– Та й не треба ніякого закону проти того, що само собою зрозуміле.

Дискусії на етичні теми із Цнотливою Ліл – це не те, що мені потрібна, подумав Томас Хадсон. А що ж тобі потрібно, поганцю? Тобі потрібно було набратися, то ти, мабуть, уже набрався, хоч сам цього не відчуваєш. Того, чого тобі потрібно, дістати годі, і ти вже ніколи більш того не матимеш. Але є всякі замінники, от до них і вдавайся. Ну ж бо, ось воно, бери.

–  Voy a tomar otro de estos grandes sin azúcar [123]123
  Ще один такий подвійний без цукру (ісп.).


[Закрыть], – мовив він до Серафіна.

–  En seguida [124]124
  Зараз (ісп.).


[Закрыть], доне Томасе, – озвався Серафін. – Хочете побити свій рекорд?

– Ні. Просто п'ю собі тихо-спокійно.

– Коли ви ставили рекорд, то теж пили тихо-спокійно, – сказав Серафін. – Спокійно і впевнено, від ранку до вечора. І вийшли звідси на власних ногах.

– К бісу той рекорд.

– Ви маєте добру нагоду його побити, – провадив Серафін. – Якщо питимете так, як досі, й так само мало їстимете, маєте просто чудову нагоду.

– Томе, побий рекорд, – мовила Цнотлива Ліл. – Я буду за свідка.